Абсолютно неприпустимо, щоб до осіб, відносно яких було видано розпорядження про депортацію, застосовувалась сила як метод переконання піднятись на борт транспортного засобу або ж як покарання за відмову зробити це[1].
Зрозуміло, що однією із ключових проблем, яка виникає під час здійснення операції по депортації, є застосування сили та гамівних засобів з боку супроводжуючого персоналу. КЗК визнає, що такий персонал в окремих випадках змушений вдатись до застосування сили або гамівних засобів задля успішного виконання операції по депортації[2].
Сила та гамівні засоби мають бути обмежені мотивом раціональної необхідності. Застосування сили та гамівних засобів в ході процедури депортації мають бути предметом детального аналізу з точки зору принципів законності, пропорційності та відповідності[3].
Питання про застосування сили та гамівних засобів виникає від моменту, коли відповідну затриману особу забирають із камери, в якій ця особа перебувала в очікуванні депортації (де б не знаходилась ця камера: в приміщенні аеропорту, в установі для затриманих осіб, у в’язниці чи в поліцейській дільниці). У зв’язку із цим особливу увагу слід приділяти способам, до яких вдається супроводжуючий персонал з тим, щоб обмежити рухливість особи, до якої застосовують гамівні засоби у вигляді сталевих або пластикових наручників. У більшості випадків затриманий іноземець перебуває у нормальній фізичній формі, і може трапитись таке, що він чинитиме фізичний опір тому, щоб йому надягали наручники. У випадках, коли чиниться опір, супроводжуючий персонал вдається, як правило, до повного обмеження рухів затриманого, поклавши його на підлогу обличчям до землі, з тим, щоб надягнути йому наручники на зап’ястя. Утримування іноземця в такій позиції, особливо, якщо ще супроводжуючий персонал навалюється всією своєю вагою на різні частини тіла (здавлювання грудної клітини, коліна на спині, блокування шиї) вже після того, як особу приборкано, породжує ризик позиційної асфіксії (удушення)[4].
Подібний ризик також виникає, коли депортований, знаходячись в кріслі літака, починає битись, і супроводжуючий персонал, застосовуючи силу, примушує його нахилитись вперед настільки, що голова знаходиться між колін, і, таким чином, грудна клітина виявляється сильно здавленою. У деяких країнах застосування сили для того, щоб зігнути «вдвоє» відповідну особу, яка знаходиться в пасажирському кріслі, як правило, забороняється. Такий спосіб обмеження в рухах може бути застосований, лише коли існує реальна необхідність здійснення специфічної, недовготривалої та дозволеної дії, зокрема, тоді, коли особу садовлять в крісло, коли оглядають або знімають наручники; і це має тривати лише стільки, скільки необхідно для такої дії[5].
Комітет чітко зазначив, що слід уникати застосування сили та/або гамівних засобів, які можуть спричинити позиційну асфіксію, і коли таке застосування має місце у виключних випадках, слід дотримуватись встановлених вказівок з тим, щоб звести до мінімуму ризик для здоров’я відповідної особи[6].
У зв’язку із цим Комітет із зацікавленістю ознайомився з тими чинними в окремих країнах інструкціями, відповідно до яких гамівні засоби на час польоту повинні бути знятими з особи (відразу після того, як особу буде розміщено в кріслі). У виняткових випадках такі засоби можуть не зніматись в разі, коли депортована особа продовжує вести себе агресивно. Тоді супроводжуючі особи отримують вказівку накрити кінцівки іноземця ковдрою (якою зазвичай користуються пасажири), щоб приховати гамівні засоби від інших пасажирів[7].
Навпаки, інструкції, якими донедавна послуговувались в одній країн, що її Комітет відвідав у зв’язку з найбільш проблематичними операціями по депортації, і які передбачали надягання відповідним особам памперсів і заборону їм доступу до туалетів впродовж всього часу польоту через можливу загрозу, яку вони становлять для оточуючих, можуть лише призвести до ситуації, коли принижується гідність людини[8].
Окрім зменшення ризику позиційної асфіксії, про який йшла мова вище, Комітет постійно рекомендує повністю заборонити застосування способів, які можуть частково або повністю блокувати респіраторні шляхи (ніс та/або рот). Серйозні інциденти, які мали місце в різних країнах впродовж останніх десяти років під час здійснення депортацій підтвердили значний рівень ризику, який для відповідних осіб становить застосування цих способів (заклеювання рота та/або носа клейкою стрічкою, накладання на обличчя подушки чи рукавиць на підкладці, притискання обличчя до спинки сидіння, що знаходиться попереду, тощо). Комітет, починаючи з 7-ої Загальної доповіді, опублікованої в 1997 році, привертав увагу держав-сторін до Конвенції про небезпеку, яку становлять подібні способи[9].
Комітет відзначає, що подібна практика тепер є документально забороненою в багатьох державах-членах і пропонує державам, які ще не зробили цього, невідкладно запровадити належні відповідні положення, що матимуть зобов’язуючий характер[10].
Нагальною необхідністю є забезпечення того, щоб не було перешкод для врятування депортованої особи в разі, коли під час польоту виникне надзвичайна ситуація. Відповідно, після розпорядження екіпажу повинна існувати можливість негайного зняття всіх засобів, які обмежують свободу рухів депортованої особи. Слід також враховувати ризик для здоров’я, що спричинюється так званим «синдромом економічного класу», коли особа впродовж довгого часу перебуває без руху, сидячи у власному кріслі[11].
Дві особливі проблеми викликали занепокоєння КЗК після його візитів до окремих країн: вдягання масок супроводжуючим персоналом під час ескортування в процесі депортації, а також застосування таким персоналом нервово-паралітичного або сльозоточивого газу для того, щоб вивести затриманих осіб з їхніх камер для подальшого їх супроводу до літака[12].
Жодні посилання на мотиви безпеки не можуть наводитись для виправдання вдягання масок супроводжуючим персоналом під час операцій по депортації. Така практика є надзвичайно небажаною, оскільки може бути надзвичайно складним завданням встановлення того, хто понесе відповідальність в разі оскарження жорстокого поводження[13].
Комітет має дуже серйозні застереження щодо застосування нервово-паралітичного або сльозоточивого газу з метою встановити контроль над затриманим, який опирається, для того, щоб вивести його з камери і доставити до літака[14].
Використання таких газів в надзвичайно обмеженому приміщенні, яким є камера, становить загрозу для здоров’я як затриманої особи, так і задіяного персоналу. Персонал має бути навчений іншим способам встановлення контролю (наприклад, способам гамування руками або використанню захисних щитів) для гамування затриманої особи, яка чинить опір[15].
Окремі нещасні випадки, які траплялись під час депортації, засвідчили важливість надання затриманому іноземцеві можливості скористатися попереднім медичним обстеженням до того, як буде ухвалене рішення про його депортацію з території держави. Такий запобіжний захід є особливо необхідним у випадках, коли передбачається застосування сили або спеціальних засобів[16].
Відповідно, кожна особа, депортацію якої було перервано, має пройти медичне обстеження відразу ж по поверненню до місця тримання під вартою (в поліцейській дільниці, в’язниці чи спеціальній установі по триманню іноземців). Таке обстеження дозволить перевірити загальний стан здоров’я відповідної особи, а також, в разі необхідності, видати медичний сертифікат із підтвердженням всіх травм та ушкоджень. Ця процедура може служити захистом для супроводжуючого персоналу від будь-яких безпідставних звинувачень[17].
Під час багатьох візитів Комітет отримував скарги на те, що затриманим іммігрантам робили ін’єкції медичних препаратів заспокійливої або седативної дії з метою забезпечити безпроблемне здійснення операції по депортації. З іншого боку, Комітет також відзначив існування в окремих країнах інструкцій, які забороняють призначення транквілізаторів або інших медичних препаратів всупереч волі відповідної особи для встановлення контролю над цією особою. Комітет вважає, що призначення медпрепаратів особі, щодо якої видано розпорядження на депортацію, має здійснюватися на підставі рішення лікарів, і таке рішення має ухвалюватися в кожному випадку окремо. За винятком надзвичайних обставин, які мають бути визначені чітко і точно, застосування медпрепаратів має призначатись лише за усвідомленої згоди відповідної особи[18].
Безпосередній операції по депортації іноземців мають передувати заходи, спрямовані на те, щоб допомогти відповідній особі організувати її повернення, зокрема, в плані сімейного життя, професійної діяльності та в психологічному плані. Є важливим, щоб затримані іноземці отримували заздалегідь достатню інформацію щодо процедури депортації, з тим, щоб вони могли психологічно призвичаїтись до цієї ситуації та мали змогу поінформувати потрібних їм осіб, а також відновити зв’язки із своїми родичами та близькими. КЗК зазначав, що постійна загроза примусової депортації, яка тягарем висить над затриманими особами, що не отримують жодної попередньої інформації про дату своєї депортації, може бути причиною тривожного та неспокійного стану, який досягне кульмінації під час безпосередньої депортації і може часто переходити в стан збудження та буйства. У зв’язку з цим Комітет відзначив, що в деяких із відвіданих країн існують психолого-соціальні служби, які працюють в структурі підрозділів, що відповідають за операції депортації. В складі таких служб працюють психологи та соціальні працівники, на яких, окрема, покладена відповідальність за підготовку іммігрантів до їхньої депортації (через постійний діалог, встановлення контакту з сім’єю в країні призначення тощо). Само собою зрозуміло, що Комітет схвалює подібні ініціативи і пропонує державам, які ще цього не зробили, запровадити подібні служби[19].
Належне здійснення операції по депортації в значній мірі залежить від рівня підготовки персоналу, який має забезпечувати ескортування. Само собою зрозуміло, що відбір такого супроводжуючого персоналу має проводитись з надзвичайною ретельністю і сам персонал має пройти відповідну спеціальну професійну підготовку з тим, щоб звести до мінімуму ризик жорстокого поводження. Цього як раз систематично не спостерігалось у відвіданих країнах, що є сторонами Конвенції, скоріше, навпаки. Однак, в окремих країнах спеціальна підготовка для такого персоналу була організована (щодо методів та засобів гамування, розв’язання стресових та конфліктних ситуацій тощо). Окрім того, є вже певні управлінські методики, що досягли позитивного результату: призначення до складу супроводжуючого персоналу здійснюється на добровільних засадах у поєднанні з обов’язковою ротацією добровольців (задля того, щоб уникнути синдрому професійного виснаження та ризику рутинності, а також забезпечити, щоб відповідний персонал був емоційно дистанційований від тієї оперативної діяльності, до якої його залучають) так само, як і надання – у відповідь на запит – психологічної допомоги персоналу відповідними спеціалізованими службами[20].
Встановлення внутрішніх та зовнішніх систем моніторингу в такій надзвичайно делікатній області, як операції по депортації повітряним шляхом, має значення, яке не можна недооцінювати. Комітет спостерігав, що у багатьох країнах спеціальні моніторингові процедури запроваджувались, на жаль, лише після надзвичайно серйозних інцидентів, таких, як смерть депортованої особи[21].
Операції по депортації мають бути ретельно задокументованими. Основною вимогою є створення повного набору документів (досьє) та реєстраційної картки щодо депортації, в яких будуть в письмовому вигляді зафіксовані всі операції, які були здійсненні відповідними підрозділами. Інформація про переривання процедури депортації має бути об’єктом особливо пильної уваги, так само, як і мають регулярно записуватись мотиви, через які було перервано депортацію (рішення, яке прийняли супроводжуючі особи на підставі наказу керівництва, відмова з боку командира літака, буйний супротив з боку депортованої особи, звернення із запитом про надання притулку тощо). Записана інформація має пояснювати кожен інцидент і кожне застосування гамівних засобів (кайдани на руках, кайдани на ногах та на колінах, використання способів самооборони, внесення особи на борт літака тощо)[22].
Інші засоби, наприклад, аудіовізуальні, також можуть вважатись в якості допоміжних, і вони використовуються в окремих відвіданих Комітетом країнах, зокрема, у випадку здійснення операцій по депортації, в ході яких передбачається виникнення ускладнень. Окрім цього, в різних місцях може бути встановлений нагляд за допомогою відеокамер (в коридорах, що ведуть до камер, на шляху, яким супроводжуючі особи і депортована особа прямують до автотранспорту, що має доставити їх до літака тощо)[23].
Також дуже важливим фактором є контроль за кожною операцією по депортації, в ході якої, як підозрюється, може виникнути ускладнення. Такий контроль здійснюється керівником уповноваженого підрозділу, який матиме право у будь-який час перервати виконання операції. В деяких із відвіданих країн Комітет дізнався про існування раптового контролю, що здійснюється безпосередньо на місці службовцями органів внутрішнього контролю із сил охорони правопорядку як на етапі підготовки до депортації, так і безпосередньо під час посадки до літака. Більше того, в надзвичайно рідких випадках представники контролюючих органів інкогніто перебувають на борту літака і, таким чином, слідкують за депортованою особою та за супроводжуючим персоналом до самого часу прибуття до країни призначення. Комітет може лише вітати подібні ініціативи, які на сьогодні все ще надто рідко мають місце у Європі[24].
Нарешті, Комітет хоче підкреслити роль, яку відіграють органи зовнішнього контролю (в тому числі й судові), як на національному, так і на міжнародному рівнях, у запобіганні жорстокому поводженню в ході здійснення операцій по депортації. Такі органи мають уважно слідкувати за всіма змінами, що відбуваються в цій ділянці, приділяючи особливо пильну увагу тому, що пов’язане із застосування сили та гамівних засобів, та забезпеченню основних прав осіб, яких депортують повітряним шляхом[25].
[1] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 32.
[2] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 33.
[3] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 33.
[4] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 34.
[5] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 34.
[6] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 34.
[7] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 35.
[8] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 35.
[9] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 36.
[10] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 36.
[11] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 37.
[12] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 38.
[13] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 38.
[14] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 38.
[15] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 38.
[16] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 39.
[17] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 39.
[18] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 40.
[19] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 41.
[20] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 42.
[21] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 43.
[22] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 44.
[23] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 44.
[24] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 45.
[25] Депортація іноземців повітряним шляхом. 13-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2003)35-part, 2013. П. 45.
About The Author
