Молдова
В’язниці Молдови упродовж десятиліть страждають від неформальної ієрархії ув’язнених як ключової риси тюремної субкультури та пов’язаної з нею проблеми насильства серед ув’язнених[1].
У доповіді про свій візит 2015 року Комітет закликав владу Молдови вжити рішучих заходів для запобігання залякуванню та насильству серед ув’язнених, зокрема, шляхом вжиття ефективних заходів для боротьби з явищем неформальної тюремної ієрархії з усіма негативними наслідками, що випливають з цього явища[2].
Представники влади, з якими зустрічалася делегація під час візиту 2018 року (як на центральному, так і на місцевому рівнях) визнали, що система неформальної ієрархії серед ув’язнених все ще існує, однак вони вважали, що тримають її під контролем або роблять все можливе, щоб протидіяти впливу ієрархії[3].
У відвіданих пенітенціарних установах здійснювалися спроби з різним ступенем успіху вирішити цю глибоко вкорінену проблему. Зокрема, у Гоянській в’язниці порівняно з попереднім візитом значно покращилася взаємодія між персоналом та ув’язненими. У цій в’язниці докладаються реальні зусилля для розвитку позитивних відносин між персоналом і неповнолітніми (молодими дорослими), а також для забезпечення того, щоб жоден ув’язнений не мав можливості реалізовувати владу над іншими ув’язненими[4].
Як у Кишинівській, так і у Сорокській в’язницях першопричини проблеми насильства серед ув’язнених були далекі від усунення і ці установи все ще значною мірою не забезпечували основоположну вимогу ув’язнених – безпечне середовище. В установах продовжували переважати явища насильства, залякування та експлуатації серед ув’язнених, що є прямим наслідком існування неформальних владних структур у середовищі ув’язнених[5].
Декілька ув’язнених вкотре розповіли делегації про те, що вони стали жертвами побиття, погроз застосування сили та рекету з боку неформальних лідерів або їхнього найближчого оточення[6].
Комітет особливо занепокоєний становищем ув’язнених, які вважаються «приниженими» або «недоторканними». Ці ув’язнені, які належать до найнижчої касти в ієрархії ув’язнених, часто піддаються фізичному та вербальному насильству з боку інших ув’язнених та змушені прибирати усі приміщення, у тому числі загальні санітарні приміщення. Неформальний «кодекс поведінки» вимагав від них уникати контактів з іншими ув’язненими (і навіть з їхніми речами) та приймати їжу лише за спеціально відведеними столами у їдальні. Деякі ув’язнені, з якими зустрічалася делегація, у тому числі неповнолітні, зазначили, що їм доводилося стикатися з постійним приниженням, пов’язаним з тим, що їх називали «недоторканними»[7].
Становище вказаної вище категорії ув’язнених можна вважати таким, що становить триваюче порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини, яка забороняє inter alia всі форми поводження, що принижує гідність, та зобов’язує органи державної влади вживати належних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув’язнених[8].
Проблема насильства серед ув’язнених, як видається, була набагато більш гострою серед неповнолітніх (або молодих дорослих осіб), які перебувають у слідчих ізоляторах. Багато з них відчували потребу самоствердитися під час перебування в установі для неповнолітніх, щоб отримати «звання» у неформальній ієрархії ув’язнених, коли їх врешті-решт переведуть до в’язниць для дорослих. Делегація спілкувалася як з жертвами, так і з правопорушниками, які розповіли про побиття та інші форми фізичного насильства у відділенні для неповнолітніх Кишинівської в’язниці. Делегація також дізналася про три випадки ствержуваного зґвалтування неповнолітніх або молодих людей у Кишинівській в’язниці упродовж місяців, що передували візиту[9].
Не дивно, що тюремна адміністрація, зважаючи на брак кваліфікованого та добре підготовленого персоналу та загальний підхід, згідно з яким ієрархія ув’язнених є усталеним елементом системи, вважала або необхідною співпрацю з неформальними лідерами, або неефективною боротьбу з цим явищем, або відчувала себе безпорадною у своїх намаганнях приборкати владу верхівки цієї ієрархії[10].
Як і раніше, в обох установах склалося враження, що між адміністрацією та неформальними лідерами існує мовчазна угода щодо підтримання порядку серед ув’язнених, яка, на перший погляд, забезпечує безперебійне функціонування установ. Однак ця угода вимагала від керівництва та персоналу закривати очі на тяжке становище так званих «принижених», а також на випадки залякування та насильства щодо тих, хто не бажав робити внески до незаконного колективного фонду («общак»). Так, кілька ув’язнених, з якими спілкувалася делегація, стверджували, що тюремний персонал не завжди втручався, щоб зупинити переслідування або побиття ув’язнених «нижчого класу»[11].
Особливо яскравий приклад такої «співпраці» між керівництвом в’язниці та неформальною ієрархією делегація спостерігала у Сорокській в’язниці. Під час інтерв’ю з ув’язненими члени делегації зустрілися з ув’язненим, який відповідав за ведення обліку всіх осіб, що утримуються у в’язниці. Зокрема, він мав реєстр, що містив імена, дати народження, строки ув’язнення (разом з відповідними статтями КК Молдови) та номери камер всіх ув’язнених, які утримувалися у Сорокській в’язниці з 1999 року. Швидко з’ясувалося, що ці дані були доступні не тільки керівництву в’язниці, але й неформальним босам в’язничної ієрархії, які могли негайно отримати основну інформацію про кожного новоприбулого ув’язненого, в тому числі і про те, за які злочини ця особа була засуджена. Це, звісно, дуже полегшувало миттєве виявлення ув’язнених, які за своїм кримінальним минулим потрапляли до категорії «недоторканних»[12].
Мовчазна співпраця між адміністрацією та неформальними лідерами у в’язницях має серйозні ерозійні наслідки для всієї системи кримінального правосуддя. Такі домовленості неминуче підривають повагу ув’язнених до адміністрації. У цьому контексті також слід зазначити, що ув’язнені, які належать до вищих ешелонів неформальної ієрархії, продовжували вести надзвичайно комфортне життя у в’язниці з усіма можливими зручностями; зокрема, у Сорокській в’язниці вкотре спостерігалася разюча різниця в умовах (головним чином, у стані ремонту та обладнання, а також щодо рівня заповнюваності) між різними зонами розміщення ув’язнених[13].
За таких обставин будь-яка ідея реабілітації втрачає сенс, а стримуючий ефект покарання у вигляді позбавлення волі практично втрачається[14].
Крім того, що такий стан справ сприяє створенню небезпечного середовища в місцях позбавлення волі, він спотворює мету ув’язнення та роль пенітенціарної системи[15].
Не слід також забувати, що для інших ув’язнених, зокрема неповнолітніх, бачити, як «боси» живуть розкішним життям з усіма можливими привілеями та винятковими повноваженнями, є потужним стимулом для залучення до кримінальної субкультури та просування по неформальних кар’єрних сходах за рахунок насильства над іншими[16].
Обмежена присутність персоналу у місцях розміщення ув’язнених призвела до незахищеності самих працівників пенітенціарних установ. Це також частково пояснює їхнє очевидне небажання втручатися у випадки насильства серед ув’язнених[17].
За цих обставин не можна обґрунтовано очікувати, що всі ув’язнені, які стали жертвами насильства серед ув’язнених (а також будь-які свідки з числа ув’язнених), вирішать викрити винних осіб. Є очевидним, що про багато таких випадків не повідомляється через страх наразитися на подальше насильство, що переважає у середовищі ув’язнених. Згідно з журналом реєстрації скарг у Сорокській в’язниці, у 2017 році було подано лише 9 офіційних скарг про факти насильства серед ув’язнених. За перші п’ять місяців 2018 року до журналу не було внесено жодного запису. Однак під час перекличок персонал регулярно виявляв у деяких ув’язнених видимі тілесні ушкодження на обличчі або руках. Ці ув’язнені незмінно стверджували адміністрації та медичному персоналу, який проводив обстеження, що вони отримали тілесні ушкодження випадково (наприклад, внаслідок «падіння з ліжка» або «падіння у ванній кімнаті»). У зв’язку з цим слід також звернути увагу на недоліки, виявлені під час реєстрації тілесних ушкоджень медичним персоналом у відвіданих установах[18].
У делегації склалося враження, що директор Сорокської в’язниці намагається посунути неформальні структури влади ув’язнених і забезпечити альтернативи для тих, хто не бажає бути пов’язаним з кримінальною субкультурою (яких, за словами різних співрозмовників, постійно зростає). Однак навряд чи ці зусилля принесуть значні результати, доки ключові завдання управління в’язницею будуть «аутсорсинговими» для ув’язнених, які таким чином ставляться у вищу позицію над іншими ув’язненими та фактично відповідають за контроль над життям у в’язниці[19].
Проблему залякування та насильства серед ув’язнених неможливо вирішити без відновлення контролю керівництва та персоналу над ситуацією у пенітенціарних установах[20].
Перш за все, тюремний персонал повинен мати можливість здійснювати свої повноваження належним чином. Це означає, зокрема, що рівень укомплектованості персоналом має бути достатнім (у тому числі в нічний час) для того, щоб працівники пенітенціарних установ могли здійснювати належний нагляд за діяльністю ув’язнених та ефективно підтримувати один одного у виконанні покладених на них завдань[21].
Вирішення проблеми насильства серед ув’язнених також вимагає, щоб тюремний персонал був особливо уважним до ознак неблагополуччя та належним чином підготовленим для рішучого та ефективного втручання на якомога ранній стадії. У цьому контексті вирішальним фактором є наявність позитивних відносин між персоналом та ув’язненими, заснованих на динамічній безпеці та турботі; такі відносини можуть допомогти подолати звичне небажання жертв (або свідків) свідчити проти осіб, які вчиняють насильство серед ув’язнених[22].
На додаток питання протидії насильству серед ув’язнених має бути включено до програм початкової та поточної підготовки персоналу всіх рівнів[23].
Комітет закликає владу Молдови без подальших зволікань вжити рішучих заходів для запобігання насильству та залякуванню серед ув’язнених. Це вимагатиме вжиття ефективних, а часом і сміливих кроків для подолання явища неформальної тюремної ієрархії, таких як:
– проведення оцінки функціонування сектору № 1 Сорокської в’язниці та розгляд можливості створення подібних секторів у цій та інших в’язницях;
– забезпечення, щоб ув’язнені (у тому числі неповнолітні), які наражаються на ризик жорстокого поводження з боку інших ув’язнених, а також ті, які не бажають (або більше не бажають) бути залученими до тюремної субкультури, отримували повну підтримку з боку адміністрації, у тому числі, на їхнє прохання, шляхом розміщення у секторах, подібних до згаданих вище;
– припинення практик делегування повноважень неформальним лідерам ув’язнених та використання їх для підтримання порядку серед ув’язнених;
– припинення практик залучення ув’язнених до виконання ключових адміністративних завдань персоналу установи (наприклад, ведення індивідуального обліку ув’язнених);
– позбавлення всіх неформальних лідерів та їх близького оточення привілеїв, якими не користуються інші ув’язнені, у тому числі щодо умов ув’язнення; у цьому контексті слід розглянути можливість відокремлення неформальних лідерів та їх близького оточення від решти ув’язнених на основі належної індивідуальної оцінки ризиків та потреб[24].
На жаль, деякі з давніх рекомендацій Комітету залишаються без уваги. Це стосується явища тюремної субкультури, насильства серед ув’язнених, що виникає внаслідок тюремної субкультури, та супутніх умов життя тих ув’язнених, яких неофіційна тюремна ієрархія вважає «приниженими», а також режиму, що пропонується «довироковим» і засудженим ув’язненим, а також низького рівня укомплектованості в’язниць[25].
На тюремному сленгу ці особи визначалися різними термінами («опущені», «принижені» тощо) та вважалися такими, що перебувають з різних причин на найнижчих щаблях неформальної тюремної ієрархії (через попередню судимість, особливо за сексуальні злочини, через сексуальну орієнтацію, певні серйозні порушення тощо)[26].
Викликає серйозне занепокоєння те, що, зокрема, у Кагульській в’язниці, персонал нібито радив ув’язненим не звертатися зі скаргами до делегації, і що персонал намагався провести «заслуховування» ув’язнених, які були опитані делегацією. Більше того, персонал Тараклійської в’язниці не зміг перешкодити неофіційній тюремній ієрархії залякувати ув’язнених, щоб вони не спілкувалися з делегацією, а також «заслуховувати» в’язнів, які це зробили, незважаючи на те, що персонал був обізнаний про залякування[27].
Будь-які види залякування, репресій або інші прояви упередженого ставлення до особи, позбавленої волі, за те, що вона прагне спілкуватися або спілкувалася з Комітетом, або спроби з’ясувати, що саме ув’язнені розповідають делегаціям Комітету, які відвідують їх під час приватних бесід, є абсолютно несумісними з принципом співробітництва[28].
Під час візиту 2020 року делегація вивчила ситуацію в трьох в’язницях для дорослих, а саме: в’язниці № 1 у Тараклії, в’язниці № 5 у Кагулі та в’язниці № 13 у Кишиневі. Вона також здійснила цільовий повторний візит до в’язниці № 10 (Гоянська виховна колонія для неповнолітніх) з метою вивчення кроків, зроблених для подолання явища насильства серед ув’язнених[29].
В окремому блоці № 1/1 Тараклійської в’язниці утримувалися ті, кого неформальна тюремна ієрархія відносила до категорії «принижених» або «недоторканних»[30].
Блок № 2 Кагульської в’язниці був зарезервований для новоприбулих ув’язнених, а також для тих, хто вважається «недоторканними» і де-факто перебуває під захистом[31].
Проблема насильства та залякування ув’язнених у в’язницях Молдови вже давно викликає серйозне занепокоєння Комітету. У доповіді за результатами спеціального візиту 2018 року Комітет закликав владу Молдови вжити рішучих заходів для вирішення цієї проблеми, зокрема шляхом подолання явища неформальної тюремної ієрархії. Висновки делегації Комітету під час візиту 2020 року продемонстрували, що проблема залякування та насильства серед дорослих чоловіків-ув’язнених залишається такою ж гострою, як і раніше, та, як і в минулому, значною мірою пов’язана з усталеною неформальною ієрархією у пенітенціарній системі[32].
Згідно з медичними картками, дослідженими делегацією у в’язницях Кагула, Кишинева й Тараклії, у в’язнів регулярно виявлялися тілесні ушкодження, що свідчать про насильство серед ув’язнених, такі як гематоми навколо очей, а також, хоча і в меншій мірі, більш серйозні тілесні ушкодження (наприклад, зламана рука). Як і в минулому, практично усі випадки насильства залишалися без реєстрації через атмосферу страху та залякування, створену в установах ув’язненими, які перебували на вершині неформальної тюремної ієрархії, а також через загальну недовіру до здатності персоналу гарантувати безпеку ув’язнених[33].
Не дивно, що багато ув’язнених, з якими зустрічалася делегація, дуже неохоче розповідали про обставини, за яких вони отримали тілесні ушкодження, а деякі з них були помітно налякані. У кількох випадках делегацію супроводжували ув’язнені, які намагалися чинити тиск на інших ув’язнених з метою перешкодити їм вільно спілкуватися з делегацією. Тим не менш, декілька ув’язнених у кожній з відвіданих в’язниць розповіли про побиття, погрози насильством та вимагання з боку інших ув’язнених, а також про сексуальні домагання з боку інших ув’язнених[34].
У Кишинівській в’язниці делегація почула твердження про те, що сексуального злочинця навмисно помістили до камери з ув’язненими, відомими насильством щодо сексуальних злочинців («пресхата»). Цей ув’язнений стверджував, що його жорстоко побили та зґвалтували співкамерники, вочевидь, як покарання за те, що він був сексуальним злочинцем. Однак скаргу ув’язнений не подав через страх помсти[35].
Незважаючи на рішучі заперечення влади Молдови на попередні доповіді Комітету, знову стало очевидним, що існує негласна співпраця між керівництвом відвіданих в’язниць та неформальною ієрархією ув’язнених щодо підтримання «порядку» серед ув’язнених та забезпечення «безперебійної роботи» установ[36].
Найбільш вражаючим є те, що неформальна ієрархія мала право голосу при початковій «класифікації» та розміщенні в камерах новоприйнятих ув’язнених, а також при прийнятті рішення, кому з ув’язнених дозволити працювати. Це допомагало неформальним лідерам постійно залучати «недосвідчених» ув’язнених до неформальної спільноти засуджених, пропонуючи захист та іншу підтримку в обмін на їхні гроші та лояльність. Такий порядок також означав, що неформальні лідери могли вільно застосовувати залякування та «розумний» рівень насильства щодо тих, хто відмовлявся робити внески до незаконного колективного фонду («общака»), яким керував лідер неформальної ієрархії[37].
Що стосується, зокрема, ув’язнених, які за неформальною ієрархією вважаються «недоторканними», то вони продовжували жити у стані постійного страху та приниження. Делегація знову отримала багато скарг від таких ув’язнених на постійні вербальні образи та принизливу поведінку з боку інших ув’язнених. Деякі з них навіть побоювалися, що будуть зґвалтовані в якості покарання за злочини, в яких їх звинувачували або засуджували. Як і раніше, цих ув’язнених примушували виконувати «брудну» роботу (наприклад, прибирати туалети та збирати сміття), а внутрішні правила ієрархії вимагали від них уникати будь-яких фізичних контактів з іншими ув’язненими. Оскільки основна маса ув’язнених не сприймала їх, їм не дозволялося працювати з іншими ув’язненими або мати доступ до місць загального користування, таких як спортзал, бібліотека або каплиця. Більше того, за помітним винятком Тараклійської в’язниці, ув’язнені цієї категорії утримувалися у найбільш незадовільних умовах, які тільки можна знайти у в’язницях[38].
Становище зазначеної вище категорії ув’язнених можна вважати таким, що становить триваюче порушення статті 3 Конвенції, яка забороняє inter alia всі форми поводження, що принижує гідність, та зобов’язує державні органи вживати належних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув’язнених[39].
Делегація відзначила, що у відвіданих нею в’язницях для дорослих певна кількість ув’язнених була відокремлена від основної маси ув’язнених та розміщена у спеціальних приміщеннях за їхнім власним бажанням. Було очевидно, що для багатьох з цих ув’язнених така форма самоізоляції, яка зазвичай передбачала посилений режим упродовж тривалого часу (в деяких випадках – упродовж років), була єдиним способом втекти від потенційних агресорів[40].
Особи, засуджені вперше, повинні триматися окремо від тих, хто раніше відбував покарання у вигляді позбавлення волі. Однак це правило не дотримується у кожній з відвіданих установ. Ув’язнені, які не мали попереднього досвіду ув’язнення, були основною мішенню для експлуатації, здирництва та маніпуляцій з боку неформальних лідерів[41].
У Кишинівcькій та Кагульській в’язницях новоприбулі особи, які вчинили сексуальні злочини, LGBTQI+ та особи з обмеженими можливостями до навчання, не були відокремлені від основного контингенту ув’язнених, а спочатку утримувалися в «карантинній» камері разом з іншими ув’язненими, а згодом були поміщені до основного контингенту ув’язнених. Таким чином, вони піддавалися особливо високому ризику насильства з боку інших ув’язнених. Запобігання таким актам має бути одним із пріоритетів у боротьбі з насильством серед ув’язнених. Рішенням може бути відокремлення таких осіб від решти ув’язнених [42].
Перманентна нездатність влади Молдови забезпечити безпечне та надійне середовище для ув’язнених безпосередньо пов’язана з низкою факторів, зокрема, з хронічною нестачею персоналу, залежністю від неформальних лідерів ув’язнених, які здійснюють контроль над ув’язненими, та існуванням переповнених гуртожитків. Водночас відсутня належна оцінка ризиків та потреб ув’язнених при прийнятті, а також класифікація ув’язнених при їх розміщенні в установі. Підвищена вразливість деяких ув’язнених (наприклад, осіб, які вчинили сексуальні злочини, осіб з психічними розладами або наркотичною залежністю) чітко вказує на необхідність виявлення потенційних ризиків та вразливостей з метою запобігання насильству та експлуатації цих осіб з боку інших ув’язнених[43].
Комітет знову закликає владу Молдови без подальших зволікань вжити рішучих заходів для запобігання насильству та залякуванню серед ув’язнених у рамках всієї пенітенціарної системи. Це вимагає, зокрема: 1) запровадження системи оцінки ризиків та потреб, класифікації та розподілу окремих ув’язнених з метою забезпечення того, щоб ув’язнені не контактували з іншими ув’язненими, які можуть завдати їм шкоди (належним чином враховуючи неформальну тюремну ієрархію); 2) забезпечення розміщення ув’язнених у невеликих за площею житлових приміщеннях; 3) запровадження ефективної системи підбору та підготовки тюремного персоналу; 4) забезпечення безперервного контролю за приміщеннями з боку тюремної адміністрації (у т.ч. у нічний час)[44].
У зв’язку з цим слід також невідкладно вжити певних конкретних заходів для подолання такого явища, як неформальна тюремна ієрархія, а саме:
– остаточно покласти край практиці використання неформальних тюремних лідерів для підтримання належного порядку у в’язницях. У цьому контексті можна також розглянути питання про відокремлення неформальних лідерів та їх близького оточення від решти в’язнів на основі належної індивідуальної оцінки ризиків та потреб;
– позбавлення неформальних тюремних лідерів можливості доступу до новоприбулих ув’язнених та виконання ними своїх кастових функцій. У цьому контексті слід ще раз нагадати тюремному персоналу, що будь-який співробітник, який сприятиме таким контактам, буде підданий відповідним санкціям;
– покласти край практиці, коли адміністрація в’язниці покладається на думку неформальної ієрархії при здійсненні процедур прийому до в’язниці;
– забезпечення того, щоб ув’язнені, які наражаються на ризик жорстокого поводження з боку інших ув’язнених (у т.ч. LGBTQI+, ув’язнені, які страждають на розумові вади, та сексуальні злочинці), а також ті, які не бажають (або більше не бажають) бути залученими до тюремної субкультури, отримували повну підтримку з боку адміністрації, у тому числі, на їхнє прохання, шляхом розміщення в окремих блоках із забезпеченням належних умов та режиму тримання[45].
Тюремна субкультура не була повністю викорінена у в’язниці для неповнолітніх Гоян, і серед неповнолітніх все ще можна розрізнити касти неформальних лідерів та «недоторканних». Засуджені останньої категорії здебільшого працювали на прибиранні загальних туалетів та коридорів і мали право лише роздавати їжу іншим «недоторканним». Більше того, як й їхні дорослі «колеги», неповнолітні тюремні лідери використовували інших ув’язнених для прибирання своїх камер та вимагали частку їхніх продуктових передач в обмін на «захист» від інших ув’язнених[46].
У в’язниці Гоян делегація чула розповіді про те, що чергові іноді дозволяли неповнолітньому тюремному лідеру відвідувати камери прийому та розмовляти з новоприбулими ув’язненими щодо їхнього розподілу згідно з неформальними правилами. Це є неприйнятним[47].
Кіпр
Влада Кіпру має вжити необхідних заходів щодо запобігання насильству серед ув’язнених[48].
Має важливе значення ретельна перевірка адміністрацією в’язниці всієї інформації щодо насильства серед ув’язнених (незалежно від того, чи має ця інформація форму офіційної скарги) [49].
Відсутність належної реакції з боку керівництва в’язниці може сприяти атмосфері, в якій ті, хто бажає жорстокого поводження з ув’язненими, можуть швидко повірити – і з дуже вагомими підставами – що вони можуть робити це безкарно. У делегації склалося враження, що керівництво Центральної в’язниці Нікосії не бажає посісти проактивну позицію у цьому відношенні[50].
Під час свого візиту делегація отримала кілька заяв про насильство серед ув’язнених. Наприклад, ймовірний випадок зґвалтування стався під час відвідування делегацією в’язниці. Про цей інцидент повідомили персоналу, який просто сказав потерпілому написати заяву. Як наслідок, особа не отримала негайної медичної допомоги, а керівництво в’язниці не було поінформовано про інцидент. Загалом, випадки насильства серед ув’язнених не реєструвалися, персонал не реагував оперативно на інциденти та не запобігав насильству. Також було вжито недостатніх заходів для захисту ув’язнених, що в сукупності сприяло створенню небезпечного середовища для ув’язнених[51].
Щодо ймовірної спроби зґвалтування та інциденту сексуального насильства, то делегація звернулася з вимогою вжити негайних заходів для відповідного розслідування. Повідомленням від 31 березня 2017 року влада Кіпру повідомила Комітет, що ув’язненого було направлено до загальної лікарні для обстеження (яка не знайшла доказів, що підтверджують звинувачення), а в’язниця та поліція проводять окремі розслідування стверджуваного інциденту. Внутрішнє розслідування у в’язниці було завершено, в результаті якого з ув’язненим зустрілося керівництво, яке дійшло висновку, що, оскільки ув’язнений перебував у доброму настрої та не згадував про інцидент, справу було закрито. Комітет не переконаний у ретельності такої методології внутрішнього розслідування. Крім того, враховуючи тип стверджуваного сексуального насильства (анальне проникнення за допомогою стороннього предмету), відсутність судово-медичних доказів за цих обставин не спростовує твердження[52].
Обов’язок тюремної адміністрації піклуватися про ув’язнених, які перебувають під їх контролем, включає відповідальність захищати їх від інших ув’язнених, які можуть мати намір завдати їм шкоди. Адміністрація має діяти на випередження, щоб запобігти насильству з боку ув’язнених щодо інших ув’язнених. Обов’язок піклуватися про забезпечення безпечної в’язниці поширюється на всіх осіб, які утримуються або працюють в її стінах, включаючи персонал в’язниці[53].
Заходи, задекларовані владою щодо вирішення проблеми насильства серед ув’язнених, здається, мали лише обмежений успіх. Показники, які використовуються для вимірювання справжнього насильства серед ув’язнених, ще недостатньо розроблені, і склалося враження, що фактична кількість інцидентів насильства значно перевищує зареєстровану кількість[54].
Комітет рекомендує керівництву пенітенціарної системи терміново переглянути політику запобігання насильству серед ув’язнених, щоб запровадити заходи для більш адекватного та точного фіксування, реагування, розслідування та впровадження заходів для запобігання насильству. Це має включати ухвалення комплексної політики протидії булінгу та систематичну оцінку ризиків щодо розподілу та розміщення ув’язнених. Це також має включати навчання персоналу вживати заходи на випередження для виявлення ознак будь-якого ризику насильства серед ув’язнених, а також регулярний моніторинг камер відеоспостереження та забезпечення їх справного обслуговування[55].
Угорщина
Викорінення явища насильства серед ув’язнених вимагає багатостороннього підходу, що включає посилений постійний моніторинг поведінки ув’язнених (включно з виявленням потенційних кривдників та жертв), з особливим акцентом на ситуації в камерах у вечірній (нічний) час (наприклад, шляхом більш частих і нерегулярних відвідувань персоналом), належне повідомлення про ймовірні та підтверджені випадки залякування або насильства серед ув’язнених, ретельне розслідування всіх інцидентів та застосування відповідних санкцій, а також розробка ефективних заходів зі зменшення насильства. Керівництво та персонал установи повинні приділяти підвищену увагу оцінці ризиків та потреб, класифікації та розподілу окремих ув’язнених з метою забезпечення того, щоб ув’язнені не піддавалися впливу інших ув’язнених, які можуть завдати їм шкоди[56].
Грузія
Що стосується насильства серед ув’язнених, воно не було серйозною проблемою у в’язницях закритого типу (чого слід було очікувати в установах, де ув’язнені залишалися замкненими у своїх камерах більшу частину дня), за винятком кількох звинувачень та інших ознак (наприклад зареєстровані тілесні ушкодження у в’язниці № 6). Подібним чином насильство серед ув’язнених виявилося рідкістю у в’язниці № 11. При цьому насильство серед ув’язнених явно було проблемою у в’язниці № 15. Це не було несподіванкою, враховуючи дуже низьку присутність персоналу, де трохи більше 30 співробітників намагалися контролювати приблизно 1800 ув’язнених, які вільно пересувались великою територію в’язниці[57].
Іншим важливим фактором у колонії № 15 був вплив неформальної ієрархії ув’язнених. Серед ознак цього впливу можна згадати той факт, що багато ув’язнених явно не бажали та навіть боялися розмовляти з делегацією (хоча деякі з них нарешті більш-менш прямо визнали, що у в’язниці були так звані «смотрящі» (принаймні по одному на кожному поверсі) [58].
Мала місце разюча невідповідність матеріальних умов у різних камерах (деякі камери були майже розкішними), і до делегації звернулися кілька самозваних «керівників в’язниці», які своїм ставленням та поведінкою демонстрували свій неформальний «привілейований» статус[59].
Керівництво колонії № 15 визнало, що вважає себе змушеним розділити частину своєї відповідальності за порядок та безпеку з «привілейованими ув’язненими» («смотрящими»), наражаючи таким чином слабших ув’язнених на ризик насильства та залякування. Зайве говорити, що це є абсолютно неприйнятним. Повторна поява цього явища у в’язниці № 15 є тривожною ознакою, і потрібні значні зусилля, щоб гарантувати, що воно не пошириться по всій пенітенціарній системі[60].
Обов’язок тюремної адміністрації піклуватися про ув’язнених, які перебувають під їх контролем, включає відповідальність захищати їх від інших ув’язнених, які можуть мати намір заподіяти їм шкоду[61].
Адміністрація пенітенціарної установи має діяти на випередження, щоб запобігти насильству з боку ув’язнених щодо інших ув’язнених[62].
Викорінення явища насильства та залякування серед ув’язнених вимагає, щоб в’язничний персонал був уважним до ознак напруження у середовищі ув’язнених, а також був рішучим й належним чином навченим втрутитися за необхідності[63].
Наявність позитивних стосунків між персоналом та ув’язненими, заснованих на динамічній безпеці та піклуванні, є вирішальним фактором у цьому контексті; це значною мірою залежатиме від достатньої кількості персоналу та володіння навичками міжособистісного спілкування[64].
Ефективна стратегія боротьби із насильством серед ув’язнених має бути спрямована на те, щоб персонал пенітенціарних установ мав можливість належним чином виконувати свої повноваження. Як початкові, так і поточні навчальні програми для персоналу всіх категорій мають стосуватися питання боротьби з насильством серед ув’язнених[65].
Вирішення проблем, пов’язаних із насильством серед ув’язнених, вимагає результативного впровадження системи індивідуальної оцінки ризиків та потреб ув’язнених[66].
Необхідно вживати заходів для захисту фактичних або потенційних жертв від фактичних або потенційних кривдників (наприклад, шляхом переведення їх до різних закладів або іншим чином запобігати будь-яких контактам один з одним)[67].
Мають бути припинені практики делегування повноважень неформальним лідерам ув’язнених та їх використання для підтримки порядку та безпеки серед ув’язнених. Усі неформальні лідери та їхнє близьке оточення повинні бути позбавлені привілеїв, якими не користуються інші ув’язнені, у тому числі щодо матеріальних умов; у цьому контексті можна розглянути питання про відокремлення неформальних лідерів та їх близького оточення від решти в’язничного населення на основі індивідуальної оцінки ризиків та потреб[68].
Молоді люди ризикували набагато більше бути «зарахованими» (добровільно або навпаки) до неофіційної «кримінальної академії», аніж отримати будь-які реальні перспективи соціальної реабілітації[69].
Делегація спостерігала очевидні ознаки присутності неформальної ієрархії, такі як типові символи (зокрема, восьмикутні зірки «злодійського світу» та оскалені вовки, також відомі як «оскали»), розміщені на дверях та стінах камер (особливо у колонії № 17)[70].
В усіх в’язницях (переважно у Руставі, також у Ксані, найменше у Гегуті) спостерігалася явна відмінність в умовах між камерами: у той час як більшість ув’язнених мусили жити в тісних і досить напівзруйнованих приміщеннях, окремі ув’язнені (ймовірно, ті, хто займає вищі ранги в ієрархії ув’язнених) мали відносно комфортні умови, з більшою житловою площею, відремонтованими камерами (з паркетною або кахельною підлогою) та великою кількістю нестандартного обладнання (великі телевізори, DVD, hi-fi обладнання, кондиціонери, кухонні куточки тощо)[71].
Деякі ув’язнені підтвердили існування неформальної ієрархії та збирання (а точніше вимагання) грошей (з ув’язнених, але частіше їхніх сімей) до незаконного фонду ув’язнених («общак»)[72].
Поєднання вищезазначених факторів призвело до високого ризику насильства серед ув’язнених, залякування та вимагання[73].
Декілька ув’язнених згадували про вербальні образи та погрози (фізичного насильства та/або смерті по відношенню до них самих та їхніх сімей) з боку співув’язнених у трьох відвіданих в’язницях, зазвичай у контексті неспроможності ув’язненого (через відсутність грошей або будь-яких родичів, здатних заплатити замість нього) або небажання робити внески до «общака»[74].
Примітно також, що багато ув’язнених явно боялися говорити з делегацією. У цьому контексті не є дивним, що було отримане лише одне відкрите твердження про фізичне насильство серед ув’язнених, що набуло прояву ударів кулаками по обличчю (було отримано від ув’язненого, опитаного у в’язниці № 2, куди його перевели з в’язниці Гегуті)[75].
Словенія
Персонал іноді взагалі не реагував, коли деякі ув’язнені навіть за його присутності завдавали ударів руками та ногами іншим ув’язненим у коридорі та, загалом, намагалися домінувати над ними. Також було чути твердження про те, що тюремні офіцери показували скарги, подані ув’язненим, ув’язненому, проти якого скарга і була подана. Випадки насильства серед ув’язнених майже виключно пов’язані з існуванням чорного ринку заборонених речовин, ліків, що відпускаються за рецептом (зокрема, препаратів замісної терапії) та мобільних телефонів, і, як наслідок, боргами деяких ув’язнених[76].
Торгівля забороненими предметами зросла у зв’язку з розміщенням у закладі небезпечного ув’язненого, який намагався домінувати над іншими ув’язненими та який був причетним до торгівлі забороненими предметами; однак після його переведення назад до іншої в’язниці ситуація, як кажуть, покращилася[77].
Обов’язок адміністрації пенітенціарної установи піклуватися про ув’язнених, які перебувають під їх опікою, включає відповідальність захищати їх від інших ув’язнених, які можуть захотіти завдати їм шкоди. Адміністрація пенітенціарної установи має діяти на випередження, щоб запобігти насильству з боку ув’язнених щодо інших ув’язнених, а в’язничні офіцери мають бути навчені належним чином виконувати свої повноваження. Відсутність належної реакції тюремного персоналу може сприяти атмосфері, в якій ув’язнені, які хочуть жорстоко поводитися з іншими ув’язненими, можуть швидко повірити – з дуже вагомою причиною – що вони можуть робити це безкарно[78].
Сполучене Королівство
Насильство серед ув’язнених залишається тривожним явищем в англійських в’язницях[79].
Враховуючи постійність таких епізодів у в’язницях та їх серйозність, незважаючи на обмеження, запроваджені під час пандемії COVID-19, Комітет рекомендує владі Сполученого Королівства активізувати свої зусилля для боротьби з таким явищем, як насильство у в’язницях[80].
Збільшення кількості належним чином підготовленого персоналу пенітенціарних установ та кількості ув’язнених залишається критичним фактором у боротьбі з усіма формами насильства у в’язницях, включаючи напади на ув’язнених. Особливим пріоритетом має бути збільшення кількості персоналу, який безпосередньо працює у пенітенціарних установах, а також покращення його підготовки[81].
Литва
Неформальна ієрархія, або кастова система все ще є ключовою основою життя ув’язнених у відвіданих пенітенціарних установах. Традиції кастової системи диктують внутрішній порядок та мають пріоритет над офіційними правилами[82].
Найбільше від цього страждають відносно численні ув’язнені найнижчої касти («недоторкані»), адже більшість отриманих повідомлень про насильство серед ув’язнених походять від них. Було очевидно, що бути «недоторканим» означає значно високі ризики стати жертвою насильства[83].
Багато «недоторканих» повідомили делегації під час інтерв’ю, що належність до їхньої касти означає, що можна лише безпечно (тобто без ризику фізичного насильства, вимагання, психологічного тиску тощо) ділити камеру чи кімнату гуртожитку з ув’язненими того самого типу[84].
«Недоторкані» проінформували, що вони повинні виконувати накази ув’язнених вищої касти, чи то вчинення нових злочинів, порушення тюремних правил або купівля наркотиків чи інших речей. Крім того, коли їм завдають ударів, їм заборонено завдавати ударів у відповідь[85].
Коли тюремна адміністрація хоче «неофіційно» покарати ув’язненого вищої касти, вона ініціює його переведення до камери/кімнати, де утримуються «недоторкані», що потім призведе до «звичайного» ланцюга подій: 1) відмова ув’язненого виконувати наказ адміністрації; 2) накладення дисциплінарного стягнення; 3) переведення до суворого режиму[86].
Страх ув’язнених «втратити свій статус» через «недоторканих» є настільки великим, що ув’язненим вищої касти навіть не можна ділити один поверх з «недоторканими», оскільки це може понизити їхній неформальний статус під час наступного ув’язнення[87].
Під час інтерв’ю стало зрозуміло, що «недоторканим» все одно найкраще спати у кімнаті або камері гуртожитку (біля дверей або біля туалету), і що вони є тими, хто повинен прибирати всі місця загального користування (коридори, кухні, санітарні вузли тощо), а також кімнати ув’язнених вищої касти. У гуртожитках «недоторкані» можуть користуватися лише душем і туалетами, виділеними їм вищою кастою (пропорційно їх набагато менше, аніж тих, які доступні вищий касті)[88].
У день покупок «недоторканим» дозволяється відвідувати тюремний магазин лише після того, як усі ув’язнені вищої касти зроблять покупки, що часто означає, що не так багато можна вже й придбати. У деяких випадках «недоторканим» також дають список речей, які потрібно купити для ув’язнених вищої касти за власні гроші[89].
У тюремних їдальнях «недоторканим» виділяють окреме місце для сервіровки, вони повинні їсти за окремими столами, а також використовувати марковані тарілки та столові прибори, які іноді навіть миються в окремих посудомийних машинах. Для їжі «недоторканих» використовуються термоси іншого кольору[90].
Хоча упродовж останніх кількох років багатьох неформальних лідерів було переведено до інших в’язниць, де вони були розміщені в окремому відділенні, що цей захід був лише частково ефективним. Це не зламало хребта неофіційної ієрархії та її глибокого впливу[91].
Становище «недоторканих» ув’язнених у Литві можна вважати триваючим порушенням статті 3 Конвенції, яка забороняє inter alia усі форми жорстокого поводження та зобов’язує державні органи вживати відповідних заходів із запобігання такому поводженню (у тому числі з боку інших ув’язнених)[92].
Для вирішення проблеми неформальної ієрархії терміново потрібен цілісний підхід, бажано у формі цілеспрямованої стратегії, включаючи: 1) запровадження комплексної оцінки ризиків і потреб; 2) створення окремих підрозділів/секторів для ув’язнених, які не бажають (або більше не бажають) бути залученими до неформальної ієрархії, пропонуючи адекватні (або навіть кращі) умови та режими, які винагороджують просоціальну та кооперативну поведінку; 3) відокремлення неформальних лідерів; 4) сприяння діяльності, яка відхиляє класифікацію ув’язнених за кастами; 5) розвиток можливостей для роботи та освіти; 6) подальше посилення індивідуального планування вироків[93].
Необхідно також покращити належну реєстрацію, звітування та ретельне розслідування ймовірних випадків насильства та залякування серед ув’язнених та, у відповідних випадках, ухвалення відповідних санкцій чи інших заходів, а також розвиток ефективної боротьби з насильством серед ув’язнених[94].
Греція
Пенітенціарна система Греції залишається у жахливому стані з неадекватним прогресом у вирішенні системних недоліків переповненості, високого рівня насильства серед ув’язнених, хронічної нестачі персоналу, неадекватних матеріальних умов та поганого медичного обслуговування[95].
Хоча рівень насильства серед ув’язнених у чоловічій в’язниці Корідаллос був нижчим порівняно з квітнем 2019 року, більшість в’язниць Греції все ще не забезпечують безпечного середовища для ув’язнених. Це безпосередньо пов’язано з постійною нестачею персоналу, що призводить до того, що контроль над пенітенціарними установами передається певним групам ув’язнених, часто сформованих за етнічною ознакою[96].
ПОСИЛАННЯ
[1] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 13, P. 7.
[2] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 13, P. 7.
[3] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 14, P. 7.
[4] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 14, P. 7.
[5] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 17, P. 8.
[6] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 17, P. 8.
[7] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 18, P. 8.
[8] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 18, P. 8.
[9] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 19, P. 8.
[10] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[11] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[12] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 20, P. 9.
[13] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[14] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[15] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[16] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 21, P. 9.
[17] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 23, P. 10.
[18] Report on the visit to carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 23, P. 10.
[19] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 24, P. 10.
[20] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[21] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[22] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[23] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 25, P. 11.
[24] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018, Para 26, P. 11.
[25] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 7, P. 11.
[26] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Footnote 33, P. 23.
[27] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 8, P. 11.
[28] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 8, P. 11.
[29] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[30] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[31] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 39, P. 23.
[32] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 48, P. 27.
[33] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[34] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[35] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[36] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[37] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 49, P. 28.
[38] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 51, P. 28.
[39] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 51, P. 29.
[40] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 52, P. 29.
[41] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 54, P. 29.
[42] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 55, P. 29.
[43] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 57, P. 30.
[44] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 58, P. 30.
[45] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 58, P. 30.
[46] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 59, P. 31.
[47] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 60, P. 31.
[48] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004, Para 60, P. 27.
[49] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004, Para 61, P. 27.
[50] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004, Para 61, P. 27.
[51] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 77, P. 42.
[52] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 77, P. 42.
[53] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 78, P. 42.
[54] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 78, P. 42.
[55] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 78, P. 42.
[56] Report on the visit to Hungary carried out by the CPT from 20 to 29 November 2018, Para 48, P. 26.
[57] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 50, P. 28.
[58] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 50, P. 28.
[59] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 50, P. 28.
[60] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 51, P. 29.
[61] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[62] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[63] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[64] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[65] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[66] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 52, P. 29.
[67] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 53, P. 29.
[68] Report on the visit to Georgia carried out by the CPT from 10 to 21 September 2018, Para 53, P. 29.
[69] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 12, P. 7.
[70] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 12, P. 7.
[71] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 12, P. 7.
[72] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 12, P. 7.
[73] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 13, P. 7.
[74] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 13, P. 7.
[75] Report on the ad hoc visit to Georgia carried out by the CPT from 17 to 24 May 2021, Para 13, P. 7.
[76] Report on the visit to Slovenia carried out by the CPT from 28 March to 4 April 2017, Para 37, P. 20.
[77] Report on the visit to Slovenia carried out by the CPT from 28 March to 4 April 2017, Para 37, P. 20.
[78] Report on the visit to Slovenia carried out by the CPT from 28 March to 4 April 2017, Para 37, P. 20.
[79] Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021, Para 38, P. 23.
[80] Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021, Para 38, P. 23.
[81] Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021, Para 38, P. 24.
[82] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[83] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[84] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[85] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[86] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[87] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 39, P. 20.
[88] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 40, P. 21.
[89] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 40, P. 21.
[90] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 40, P. 21.
[91] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 41, P. 21.
[92] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 41, P. 21.
[93] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 51, P. 25.
[94] Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021, Para 51, P. 25.
[95] 32nd General Report of the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. Strasbourg: Council of Europe, March 2023. P. 18.
[96] 32nd General Report of the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. Strasbourg: Council of Europe, March 2023. P. 18.
