Відповідно до усталених принципів міжнародного права та за умови дотримання своїх зобов’язань за міжнародними договорами, включно з Конвенцією, держава може регулювати питання в’їзду, проживання та вислання іноземців зі своєї території. Право на політичний притулок не передбачено ні Конвенцією, ані протоколами до неї.
«Shamayev and Others v. Georgia and Russia», п. 334[1]; «Hirsi Jamaa and Others v. Italy» [GC], п.п. 146-158; «Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey», п. 65; «Vilvarajah and Others v. the UK» п. 102[2]; «De Souza Ribeiro v. France» [GC], п. 77; «T. and Others v. Finland» (dec.), п. 39[3]; «Jabari v. Turkey», п. 38[4]; «W.H. v. Sweden», п. 56[5]
Статтю 3 Конвенції не можна тлумачити як зобов’язання держави гарантувати притулок кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Так само стаття 3 Конвенції не встановлює за державою які-небудь загальні зобов’язання щодо надання біженцям фінансової допомоги, щоб вони могли підтримувати певний рівень життя.
«Tarakhel v. Switzerland», п. 95
Відповідно до свого завдання з підтримання громадського порядку, держави мають право видворяти іноземців, яких визнано винними у вчиненні кримінальних злочинів.
«De Souza Ribeiro v. France» [GC], п. 77
Держава має право здійснювати контроль за в’їздом, перебуванням та переміщенням іноземців. Однак видворення державою може порушувати питання за статтею 3 Конвенції і, як наслідок, тягнути за собою відповідальність держави в разі, коли продемонстровані серйозні доводи на користь того, що відповідна особа в разі депортації стикнеться з реальною загрозою бути підданою поводженню всупереч статті 3 Конвенції. У такому разі стаття 3 Конвенції включає в себе зобов’язання не здійснювати депортації такої особи до відповідної країни.
«T. and Others v. Finland» (dec.), п. 39; «N. v. the UK», п. 30
У рамках боротьби з тероризмом держави повинні мати можливість депортації іноземців, яких вони вважають загрозою для державної безпеки. Розгляд питання про те, чи насправді особа становить таку загрозу, не є завданням Суду; його єдине завдання полягає в розгляді питання про те, чи буде депортація такої особи сумісною з її правами за Конвенцією.
«Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 184[6]
Якщо екстрадиція може призвести до наслідків у країні, яка вимагає екстрадиції, які є несумісними із статтею 3 Конвенції, то держава повинна не здійснювати екстрадицію.
«Othman (Abu Qatada) v. the UK», п. 185; «Trabelsi v. Belgium», п. 120[7]
Депортація особи до країни, де до особи може бути застосовано катування чи нелюдське поводження або покарання, становить порушення статті 3 Конвенції.
«Hirsi Jamaa and Others v. Italy» [GC], п.п. 146-158; «Shamayev and Others v. Georgia and Russia», п. 334; «Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey», п. 66; «Bader and Others v. Sweden» (dec.)[8]; «T. and Others v. Finland» (dec.), п. 39; «Cruz Varas v. Sweden», п.п. 68-86[9]; «Ahmed v. Austria», п. 44[10]; «Jabari v. Turkey», п.п. 39-42; «Kaboulov v. Ukraine», п. 107[11]; «Kafkaris v. Cyprus» [GC], п. 97; «Soering v. the UK», п.п. 87-91; «Tarakhel v. Switzerland», п. 93; «Vilvarajah v. the UK», п. 102; «W.H. v. Sweden», п. 56
Стаття 3 Конвенції застосовується переважно до запобігання депортації чи видворенню за обставин, коли небезпека жорстокого поводження в приймаючій країні походить від умисних дій її органів влади або від недержавних суб’єктів – за умови, що органи влади не спроможні забезпечити заявникові належний захист.
«Ahmed v. Austria», п.п. 38-47; «H.L.R. v. France», п. 32[12]; «N.V. the UK», п. 31
Відповідальність за статтею 3 Конвенції може настати лише тоді, коли встановлено, що за конкретних обставин справи існував реальний ризик того, що заявників буде піддано поводженню, несумісному зі статтею 3 Конвенції.
«Mamatkulov and Abdurasulovic v. Turkey», п.п. 66-70
Вислання або екстрадиція державою може становити проблему за статтею 3 Конвенції і, отже, вимагати відповідальності держави за Конвенцією, якщо було доведено вагомі підстави для переконання в тому, що відповідна особа в разі депортації стикнеться з реальним ризиком зазнати поводження всупереч статті 3 Конвенції.
«Savriddin Dzhurayev v. Russia», п. 148[13]; «Saadi v. Italy», п. 125[14]
Суд добре розуміє ті величезні труднощі, з якими нині стикаються держави при вирішенні проблем, пов’язаних із забезпеченням захисту своїх громадян від терористичних актів. Однак навіть ураховуючи ці чинники, Конвенція беззастережно забороняє поводження, яке суперечить гарантіям статті 3 Конвенції, якою б ні була поведінка потерпілого. До того ж статті 2 і 3 Конвенції не передбачають ніяких винятків і не дозволяють відступу від зобов’язань за статтею 15 Конвенції – навіть у разі виникнення надзвичайної ситуації в суспільстві, яка загрожує життю всього населення держави.
«Shamayev and Others v. Georgia and Russia», п. 335; «Ireland v. the UK», п. 163; «Tomasi v. France», п. 115
Наявність небезпеки потрібно оцінювати передусім з урахуванням тих обставин, про які знала або повинна була знати запитувана сторона на момент проведення нею екстрадиції. Водночас Суду ніщо не заважає врахувати інформацію, про яку стало відомо згодом; це може допомогти підтвердити або спростувати оцінку такої небезпеки зазначеною договірною державою чи обґрунтованість або безпідставність побоювань заявника. Хоч для вирішення такого питання неодмінно потребується оцінка умов у запитуючій державі у світлі вимог статті 3 Конвенції, жодним чином не йдеться про вирішення спору стосовно наявності відповідальності цієї (запитуючої) держави згідно із загальними нормами міжнародного права – чи то положеннями Конвенції, чи то іншими нормами. Оскільки йдеться про відповідальність, яка встановлюється або може бути покладена за Конвенцією, це – відповідальність, покладена на договірну державу, що здійснила екстрадицію, безпосереднім наслідком якої стало те, що відповідна особа опинилася перед небезпекою зазнати забороненого жорстокого поводження.
«Shamayev and Others v. Georgia and Russia», п. 337; «Savriddin Dzhurayev v. Russia», п.п. 149-151
Екстрадиція особи може стати підґрунтям для відповідальності держави за статтею 3 Конвенції, якщо буде доведено наявність суттєвих підстав уважати, що в разі екстрадиції така особа наразиться в державі, якій її видають, на реальний ризик поводження, забороненого статтею 3 Конвенції. У цьому разі необхідно з’ясувати, чи існує реальний ризик поганого поводження із заявниками в разі їх екстрадиції до Казахстану.
За інформацією про стан захисту прав людини в Казахстані, отриманою від Комітету ООН проти тортур та міжнародних організацій, є чимало переконливих повідомлень про застосування катувань правоохоронцями в Казахстані, про їх жорстоке поводження із затриманими, усталену практику побиття та застосування сили при зали до підозрюваних у злочинах з метою отримання зізнань. У всіх згаданих доповідях однаково вказується на дуже погані умови тримання ув’язнених, зокрема на переповненість камер, погане харчування та незабезпечення хворих лікуванням.
Крім того, можна вважати, що особи, пов’язані з політичною опозицією в Казахстані, зазнавали і далі зазнають тиску з боку органів влади в різних його формах, який чиниться передусім з метою покарання їх за опозиційну діяльність і перешкоджання їм у такій діяльності.
Підтвердженням слів заявників про політичне переслідування їх у Казахстані служить рішення українських органів влади про надання їм статусу біженців. Суд не має сумнівів у достовірності й надійності наведеної вище інформації, а Уряд не надав доказів чи аргументів, які могли б спростувати твердження в зазначених доповідях.
Нарешті, Суд уважає, що запевненням прокурорів Казахстану про те, що заявникам не загрожує погане поводження, не можна довіряти в цій справі з тих самих причин, що й у справі «Soldatenko v. Ukraine». Зокрема, зовсім не встановлено, чи є в першого заступника Генерального прокурора Казахстану або установи, яку він представляє, повноваження надавати такі запевнення від імені держави, і, з огляду на відсутність ефективної системи запобігання катуванню, перевірити дотримання таких запевнень доволі складно.
Отже, побоювання заявників щодо можливого поганого поводження у Казахстані обґрунтовані, а видача заявників цій країні становила б порушення статті 3 Конвенції.
«Baysakov and Others v. Ukraine», п.п. 48-52[15]; «Soldatenko v. Ukraine», п. 73
Страждання внаслідок захворювань природного походження, фізичних або психічних, можуть охоплюватися статтею 3 Конвенції у випадках, якщо вони загострюються або існує ризик їх загострення внаслідок поводження, пов’язаного з видворенням або з іншими заходами, за які органи влади можуть нести відповідальність.
«Keenan v. the UK», п. 116[16]; «Pretty v. the UK», п. 52; «Kudła v. Poland» [GC], п. 94; «Price v. the UK», п. 30; «N. v. the UK», п. 29
Іноземці, які відбули ув’язнення та підлягають видворенню, не мають права вимагати права залишитися на території держави з метою подальшого отримання переваг медичної, соціальної чи іншої допомоги, яка надавалася державою видворення під час їх ув’язнення. Водночас за вкрай виняткових обставин і враховуючи дуже вагомі гуманістичні міркування, необхідно зробити висновок про те, що виконання рішення про примусове повернення заявника порушило би статтю 3 Конвенції.
«N.V. the UK», п. 33
[1] «Shamayev and Others v. Georgia and Russia», application № 36378/02, judgment 15.04.2005
[2] «Vilvarajah and Others v. the UK», applications №№ 13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87, judgment 30.10.1991
[3] «T. and Others v. Finland» (dec.), application № 56580/13
[4] «Jabari v. Turkey», application № 40035/98, judgment 11.07.2000
[5] «W.H. v. Sweden», application № 49341/10, judgment 27.03.2014
[6] «Othman (Abu Qatada) v. the UK», application № 8139/09, judgment 17.01.2012
[7] «Trabelsi v. Belgium», application № 140/10, judgment 04.09.2014
[8] «Bader and Others v. Sweden» (dec.), application № 13284/04 (decision as to the admissibility, 26.10.2004)
[9] «Cruz Varas v. Sweden», application № 15576/89, judgment 20.03.1991
[10] «Ahmed v. Austria», application № 25964/94, judgment 17.12.1996
[11] «Kaboulov v. Ukraine», application № 41015/04, judgment 19.11.2009
[12] «H.L.R. v. France», application № 24573/94, judgment 29.04.1997
[13] «Savriddin Dzhurayev v. Russia», application № 71386/10, judgment 25.04.2013
[14] «Saadi v. Italy» [GC], application № 37201/06, judgment 28.02.2008
[15] «Baysakov and Others v. Ukraine», application № 54131/08, judgment 18.02.2010
[16] «Keenan v. the UK», application № 27229/95
