Покарання у вигляді довічного позбавлення волі, призначене заявнику відповідно до відповідного закону про злочини, пов’язані з мафією, обмежувало його перспективи звільнення та можливість перегляду вироку. Зокрема, дострокове звільнення залежало від «співпраці заявника з судовими органами».
Суд мав сумніви щодо вільного характеру вибору ув’язненого співпрацювати з владою та доцільності прирівнювання відсутності співпраці до небезпеки ув’язненого для суспільства.
Фактично, відсутність «співпраці з судовими органами» породила беззаперечну презумпцію небезпеки, яка позбавила заявника будь-якої реалістичної перспективи звільнення.
Таким чином, заявнику було неможливо продемонструвати, що його ув’язнення більше не було виправдано легітимними пенологічними підставами: продовжуючи порівнювати відсутність співпраці з беззаперечною презумпцією небезпеки для суспільства, існуючий режим ефективно оцінював небезпеку особи, посилаючись на час, коли було вчинено правопорушення, замість того, щоб врахувати процес соціальної реабілітації та будь-який прогрес, досягнутий особою з моменту засудження.
Ця беззаперечна презумпція фактично завадила компетентному національному суду розглянути заяву про умовне звільнення та встановити, чи зазначена особа під час свого тримання під вартою змінилася та досягла прогресу в соціальній реабілітації такою мірою, що її ув’язнення не було більше обґрунтоване пенологічними ознаками.
«Marcello Viola v. Italy (№ 2)», п.п. 103-138[1]
[1] «Marcello Viola v. Italy (№ 2)», application № 77633/16, judgment 13.06.2019
