Держава є вільною у застосуванні вироків до довічного позбавлення волі для повнолітніх злочинців за особливо тяжкі злочини (наприклад, умисне вбивство).
«Hutchinson v. the UK» [GC], п.п. 18, 42, 44, 72[1]; «Vinter and Others v. the UK», п. 106[2]; «Kafkaris v. Cyprus» [GC], п. 97; «Trabelsi v. Belgium», п. 112[3]
Призначення такого вироку повнолітній особі саме по собі не суперечить статті 3 Конвенції або іншій статті Конвенції. Це має місце, коли вирок не є безальтернативною санкцією та винесений незалежним суддею з урахуванням усіх обставин, що обтяжують покарання.
«Hutchinson v. the UK» [GC], п.п. 18, 42, 44, 72; «Vinter and Others v. the UK», п. 106; «Kafkaris v. Cyprus» [GC], п. 97; «Trabelsi v. Belgium», п. 112
Водночас засудження особи до довічного ув’язнення без можливості скорочення вироку може порушити питання щодо статті 3 Конвенції.
«Kafkaris v. Cyprus» [GC], п. 97; «Stanford v. the UK» (dec.)[4]
Стаття 3 Конвенції не забороняє того, щоб особа на практиці повною мірою відбувала покарання довічного ув’язнення. Стаття 3 Конвенції забороняє неможливість зменшення довічного ув’язнення де-юре та де-факто.
«Vinter and Others v. the UK», п. 108; «Hutchinson v. the UK» [GC], п. 42; «Trabelsi v. Belgium», п. 113
У контексті питання про вироки до довічного позбавлення волі стаття 3 Конвенції повинна бути інтерпретована як така, що вимагає можливості зменшення вироку через його перегляд. Органи держави повинні мати можливість такого перегляду з метою встановлення будь-яких змін в особі засудженого, які б вказували на те, що подальше тримання такого засудженого під вартою не є доцільним через успіхи в його реабілітації.
«Hutchinson v. the UK» [GC], п.п. 43-44
Компетенції Суду не стосується питання, до якої гілки влади повинен належати орган, який буде здійснювати такий перегляд, – до судової чи виконавчої.
«Hutchinson v. the UK» [GC], п. 45
До компетенції Суду не належить питання, через який проміжок часу буде здійснюватися такий перегляд. Порівняльне міжнародне право зазначає, що такий перегляд має відбуватися не пізніше 25 років відбування вироку з подальшими регулярними переглядами.
«Hutchinson v. the UK» [GC], п.п. 44, 69
Можна очікувати, що у таких випадках строк перебування у в’язниці буде тривалим.
«Hutchinson v. the UK» [GC], п. 67
Якщо національне законодавство не забезпечує можливості такого перегляду, то в такому разі призначення покарання у вигляді довічного вироку не є сумісним з вимогами статті 3 Конвенції.
«Hutchinson v. the UK», п.п. 50, 72
Не може виникнути питання щодо порушення статті 3 Конвенції, якщо справа засудженого до довічного вироку відповідно до національного законодавства переглядалася для цілей звільнення засудженого, проте засудженому було відмовлено на тій підставі, що він або вона продовжують створювати небезпеку для суспільства.
«Vinter and Others v. the UK», п. 109
В Україні засуджені до довічного позбавлення волі можуть розраховувати на звільнення лише у двох випадках: якщо вони страждають на серйозне захворювання, несумісне з подальшим триманням під вартою, або якщо помилувані Президентом. Проте у першому випадку подальше одужання, якщо таке можливо, означатиме кінець свободи цієї особи та її повернення до установи виконання покарань.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 169[5]
Суд неодноразового встановлював, що зміна покарання у виді довічного позбавлення волі у зв’язку зі смертельним захворюванням, що означає лише те, що засудженому дозволяється померти вдома або у хоспісі, а не у стінах установи виконання покарань, не може вважатися «перспективою звільнення» у розумінні, яке надає цьому поняттю Суд.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 170
Іншими словами, засуджені, яким було обрано покарання у виді довічного позбавлення волі, від самого початку не знають, що вони повинні зробити для того, щоб питання про їхнє дострокове звільнення було розглянуто та за яких умов.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 170
Порядок помилування в Україні не зобов’язує ані Комісію у питаннях помилування, ані Президента України обґрунтовувати свої рішення, прийняті за клопотаннями про помилування. У своїй практиці Суд встановив, що прозорість перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі можна також забезпечити іншими способами, такими як, наприклад, зобов’язання Комісії у питаннях помилування враховувати відповідну практику міжнародних судів та інших органів щодо тлумачення і застосування міжнародних стандартів у сфері прав людини, чинних для відповідної держави, та регулярно публікувати звіти про свою діяльність з детальним описом процесу розгляду клопотань про помилування. В Україні така інформація не оприлюднюється, за винятком загального переліку критеріїв, що стосуються розгляду клопотань про помилування, щоб продемонструвати, яким чином ці критерії застосовуються Президентом України на практиці, якщо взагалі застосовуються.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 177
З огляду на свободу розсуду, яка має надаватися Договірним державам у питаннях відправлення кримінального правосуддя та обрання покарання, його завдання не полягає у визначенні форми, як має здійснюватися такий перегляд (виконавчою або судовою гілками влади). Однак Суд вважає, що для забезпечення належного розгляду змін і прогресу в реабілітації засудженого до довічного позбавлення волі, якими б значними вони не були, перегляд повинен передбачати або надання обґрунтування органами виконавчої влади, або судовий перегляд, аби уникнути навіть ознаки свавілля.
«Matiošaitis and Others v. Lithuania», п. 181[6]; «Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 178
У цій справі відсутність у Президента України та підконтрольних йому органів державної влади зобов’язання обґрунтовувати свої рішення за клопотаннями про помилування ще більш обтяжується відсутністю будь-якого судового перегляду цих рішень. За таких обставин здійснення засудженими до довічного позбавлення волі свого права на перегляд їхнього покарання у виді довічного позбавлення волі через президентське помилування не може вважатися захищеним достатніми процесуальними гарантіями.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 179
В Україні президентські повноваження щодо здійснення помилування є сучасним еквівалентом королівської прерогативи помилування, яка ґрунтується на принципі гуманності, а не порядку, заснованому на пенологічних підставах і з належними процесуальними гарантіями, щодо перегляду ситуації засудженого для можливої зміни його покарання у виді довічного позбавлення волі.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 180
Політика європейських країн щодо обрання покарань наразі акцентує увагу на реабілітаційній меті позбавлення волі, навіть у випадку засуджених до довічного позбавлення волі. Засудженим до довічного позбавлення волі має надаватися можливість реабілітуватися. Щодо обсягу покладених у зв’язку з цим на державу зобов’язань Суд вважає, що хоча держави не несуть відповідальності за реабілітацію засуджених до довічного позбавлення волі, тим не менше, вони зобов’язані забезпечити таким засудженим можливість реабілітуватися. В протилежному випадку засуджений до довічного позбавлення волі може бути позбавлений можливості реабілітуватися, внаслідок чого необхідний для зменшення строку довічного позбавлення волі перегляд, під час якого оцінюється прогрес у реабілітації, не буде здатний призвести до пом’якшення, зменшення або звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі або до умовно-дострокового звільнення засудженого. Зобов’язання забезпечувати можливість реабілітації має розглядатися як зобов’язання вжиття заходів, а не досягнення результатів. Проте воно призводить до позитивного зобов’язання забезпечити в установі виконання покарань для засуджених до довічного позбавлення волі такий режим, який є сумісним з метою реабілітації та дозволяє таким засудженим досягнути у ній прогресу. У цьому контексті Суд уже встановив, що таке зобов’язання існує тоді, коли режим установи виконання покарань або умови тримання під вартою перешкоджають реабілітації.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 181
Існуючий в Україні режим для засуджених до довічного позбавлення волі є несумісним з метою реабілітації.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п. 184
Оцінюючи те, чи є покарання у виді довічного позбавлення волі de facto скоротним, важливим може бути врахування статистичної інформації щодо попереднього застосування зазначеного порядку перегляду, у тому числі щодо кількості помилуваних осіб. З відкритих джерел відомо, що наразі в Україні було задоволено лише одне клопотання про помилування засудженої до довічного позбавлення волі. Зі статистичної точки зору це вказує, що на практиці засуджені до довічного позбавлення волі не мають перспектив на задоволення їхніх клопотань про помилування. Усі зазначені міркування підводять Суд до висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання заявника у виді довічного позбавлення волі неможливо скоротити.
«Petukhov v. Ukraine (№ 2)», п.п. 185-187[7]
Заміна довічного ув’язнення через невиліковну хворобу не може розглядатися як «перспектива звільнення». Подібно до цього, амністія не може розглядатися як захід, що надає «довічникам» можливість пом’якшення покарання або звільнення. Суд також не вважає помилування Президентом як механізм, що гарантує, що довічні покарання можуть бути фактично зменшуваними з наступних причин: 1) не було обов’язку наводити причини відмови у проханні про помилування; 2) Укази про помилування не підлягали судовому перегляду і не могли бути оскаржені ув’язненими безпосередньо; 3) робота відповідної комісії з помилування не була прозорою, а її рекомендації не мали юридичної сили для Президента. Крім того, Суд встановив, що тюремні умови для довічно ув’язнених не сприяють реабілітації.
«Matiošaitis and Others v. Lithuania», п.п. 157-183[8]
[1] «Hutchinson v. the UK» [GC], application № 57592/08, judgment 03.02.2015
[2] «Vinter and Others v. the UK», applications № 66069/09, № 130/10, № 3896/10, judgment 09.07.2013
[3] «Trabelsi v. Belgium», application № 140/10, judgment 04.09.2014
[4] «Stanford v. the UK» (dec.), application № 73299/01
[5] «Petukhov v. Ukraine (№ 2)», application № 41216/13, judgment 12.03.2019
[6] «Matiošaitis and Others v. Lithuania», applications №№ 22662/13, 51059/13, 58823/13, 59692/13, 60115/13, 69425/13, judgment 23.05.2017
[7] «Petukhov v. Ukraine (№ 2)», application № 41216/13, judgment 12.03.2019
[8] «Matiošaitis and Others v. Lithuania», applications №№ 22662/13, 51059/13, 58823/13, 59692/13, 59700/13, 60115/13, 69425/13, 72824/13, judgment 23.05.2017
