Заявник подав скаргу на жорстоке поводження з ним під час перебування заявника під вартою у поліції, разом з іншим підозрюваним, на неможливість скористатися послугами адвоката за власним вибором упродовж цього часу та на подальшу відсутність ефективного службового розслідування за фактами жорстокого поводження з боку офіцерів поліції. Крім того, заявник поскаржився на його затримання у відділку поліції та на його утримання під вартою після цього.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 1[1]
Коли особа висуває аргументовану скаргу або робить достовірне твердження про те, що вона зазнала поводження всупереч статті 3 Конвенції з боку агентів держави, це положення слід читати разом із загальним обов’язком за статтею 1 Конвенції про «забезпечення кожній людині під їх юрисдикцією прав та свобод, визначених у Конвенції», що вимагає, як наслідок, ефективного офіційного розслідування.
«Assenov and Others v. Bulgaria», п. 102[2]; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 107[3]; «Bouyid v. Belgium» [GC], п. 124[4]; «Labita v. Italy» [GC], п. 131[5]; «Almaši v. Serbia», п. 60[6]
Яким би не був метод розслідування, органи влади повинні вжити заходів одразу після подання офіційної скарги. Навіть якщо не було подано скарги як такої, слід розпочати розслідування, якщо є достатньо чіткі ознаки того, що жорстоке поводження дійсно було застосовано.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 108; «Stanimirović v. Serbia», п. 39; «Almaši v. Serbia», п. 61
Розслідування повинно призвести до ідентифікації та – за необхідності – покарання винних. У протилежному випадку загальна законодавча заборона катувань, нелюдського й такого, що принижує гідність, поводження та покарання була б, незважаючи на її фундаментальну важливість, неефективною на практиці, і в деяких випадках агенти держави могли б фактично безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їх контролем. Розслідування також повинно бути ретельним: влада завжди повинна робити серйозну спробу з’ясувати, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття розслідування або для ухвалення своїх рішень. Крім того, розслідування має бути оперативним та незалежним.
«Labita v. Italy» [GC], п. 131; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 109;
«Batı and Others v. Turkey», п. 137; «Krsmanović v. Serbia», п. 74; «Yatsenko v. Ukraine», п. 43; «Almaši v. Serbia», п. 62
Нарешті, розслідування повинно забезпечити достатній елемент громадського контролю для цілей забезпечення підзвітності. Хоча ступінь громадського контролю може змінюватись, скаржник повинен мати ефективний доступ до процедури розслідування у всіх справах. Більш того, щоб забезпечити достатній доступ громадськості, потерпілий або його сім’я повинні бути залучені до процедури тією мірою, якою це необхідно для захисту їх законних інтересів. Однак розкриття або публікація поліцейських звітів та матеріалів розслідування може включати делікатні питання з можливими шкідливими наслідками для приватних осіб або інші розслідування. Тому не може автоматично задовольнятися вимога потерпілого або його близьких родичів про доступ до матеріалів розслідування упродовж проведення розслідування. Необхідний доступ може бути передбачений на інших етапах наявних процедур, і слідчі органи не несуть обов’язку задовольнити кожен запит щодо певного слідчого заходу під час розслідування.
«Labita v. Italy» [GC], п. 131; Stevan Petrović v. Serbia», п. 109; «Batı and Others v. Turkey», п. 137; «Krsmanović v. Serbia», п. 74; «Yatsenko v. Ukraine», п. 43; «Almaši v. Serbia», п. 62
Скарга заявника на зловживання з боку поліції була такою, що вимагала ефективного офіційного розслідування, зауважуючи, що навіть якщо були відсутні достатні докази того, що заявник насправді піддавався жорстокому поводженню, процесуальне зобов’язання щодо розслідування може виникнути, особливо коли, як і у цій справі, існує потенційний ризик зловживання внаслідок затримання особи агентами держави.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 110; «Stepuleac v. Moldova», п. 64
Суд підкреслює дещо суперечливий підхід до оцінки доказів органами прокуратури при розгляді заяв заявника про жорстоке поводження з боку поліції. Примітно, що прокуратура частково базувала свої висновки на заявах офіцерів поліції, причетних до інциденту, і відкинула свідчення, запропоновані батьками заявника та заявником особисто, очевидно, тому що вони вважалися упередженими за своєю природою. Водночас прокуратура визнала достовірність заяв поліцейських, не надавши переконливих пояснень і не зважаючи на те, що ці заяви також могли бути суб’єктивними та спрямовані на ухилення від кримінальної відповідальності останніх.
«Ognyanova and Choban v. Bulgaria», п. 99[7]; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 111; «Antipenkov v. Russia», п. 69[8]
22 лютого 2013 року заявник поскаржився слідчому судді на зловживання з боку офіцерів поліції, але слідчий суддя не встиг оперативно призначити медичний огляд. Крім того, заявник нібито міг ідентифікувати своїх стверджуваних кривдників, але ідентифікація особи з цього приводу ніколи не проводився. Крім того, ані лікарі, які оглядали заявника, ані один із стверджуваних співучасників заявника, які також перебували у відділенні поліції 21 лютого 2013 року, не були заслухані під час розслідування, хоча їх свідчення, можливо, могли б пролити світло щодо питання, що перебуває на порядку денному. Звісно, зрозуміло, що якби ці свідки були заслухані, в кінцевому підсумку від самих відповідних національних органів залежало б розглянути ці заяви разом з іншими наявними доказами та оцінити їх доказову цінність.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 112[9]
Нарешті, 14 листопада 2013 року Сектор внутрішньої безпеки, що проводив власне розслідування, відмовив у наданні заявнику будь-якої інформації щодо перебігу розгляду справи. До 21 липня 2015 року заявнику вдалося отримати протоколи цих проваджень. Все це перешкоджало ефективному доступу заявника до процедури розслідування. Зрозуміло, що розкриття або публікація поліцейських звітів або матеріалів розслідування може іноді стосуватись делікатних питань з можливими шкідливими наслідками для приватних осіб чи інших розслідувань, тому це не можна розглядати як автоматичну вимогу у всіх ситуаціях. Проте, у даному випадку, однак, не було жодних ознак жодного з цих питань.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 113
У світлі вищесказаного органи держави не провели ефективного офіційного розслідування за заявами заявника про жорстоке поводження. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 114
Стаття 3 Конвенції слід розглядати як одне з найбільш фундаментальних положень Конвенції, що закріплює основні цінності демократичних суспільств, що створюють Раду Європи. На відміну від інших положень Конвенції, вона застосовується в абсолютному значенні, без винятків або застережень, або можливості відступу за статтею 15 Конвенції.
«Ilias and Ahmed v. Hungary» [GC], п. 124; «Chahal v. the United Kingdom», п. 79; «Pretty v. the United Kingdom», п. 49; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 115; «Rooman v. Belgium» [GC], п. 141
Відповідно до усталеної судової практики Суду, жорстоке поводження має досягати мінімального рівня жорстокості, щоб попасти під сферу застосування статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості є відносною; це залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках – від статі, віку та стану здоров’я потерпілого.
«Z.A. and Others v. Russia» [GC], п. 181[10]; «Price v. the United Kingdom», п. 24[11]; Gäfgen v. Germany» [GC], п. 88[12]; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 116; «Jalloh v. Germany» [GC], п. 67[13]
Суд визнавав поводження «жорстоким», якщо воно inter alia було навмисним, впродовж кількох годин застосовувалося безперервно і спричинило або фактичні тілесні ушкодження, або серйозні фізичні та психічні страждання. Поводження вважається «принижуючим», якщо воно викликало у жертв почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, було здатне зламати її фізичний чи моральний опір. Катування, однак, включає навмисне нелюдське поводження, що спричиняє дуже серйозні й жорстокі страждання.
«Aydın v. Turkey», п.п. 83, 84, 84, 86[14]; «Habimi and Others v. Serbia», п. 85[15]; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 117[16]; «Labita v. Italy» [GC], п. 121; «Wieser v. Austria», п. 36[17]
У контексті статусу затриманих осіб Суд підкреслив, що особи, які перебувають під вартою, перебувають у вразливому становищі, і що влада зобов’язана захищати їхнє фізичне благополуччя. Будь-яке використання фізичної сили щодо особи, позбавленої свободи, що не було вкрай необхідним з огляду на її поведінку, принижує людську гідність і в принципі є порушенням права, встановленого у статті 3 Конвенції. Суд підкреслює, що слова «в принципі» не можна вважати такими, що означають, що можуть виникнути ситуації, коли таке виявлення порушення не вимагається, оскільки вищезгаданий поріг жорстокості не було досягнуто. Будь-яке посягання на людську гідність вражає саму суть Конвенції. З цієї причини будь-яка поведінка правоохоронців щодо особи, що принижує людську гідність, є порушенням статті 3 Конвенції. Це стосується, зокрема, застосування фізичної сили щодо особи, якщо це не було строго необхідним з огляду на її поведінку, незалежно від впливу на особу, про яку йде мова.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 118[18]; «Mouisel v. France», п. 40[19]; «Habimi and Others», п. 86; «Jevtović v. Serbia», п. 76[20]
Твердження про жорстоке поводження мають бути підтверджені відповідними доказами. При оцінці доказів Суд загалом застосує стандарт доказування «поза розумним сумнівом». Однак такий доказ може випливати із співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджуваних висновків або подібних незаперечних презумпцій фактів. Якщо події, про які йдеться, цілком або значною мірою відбуваються виключно у межах компетенції органів влади, як і у випадку осіб, які перебувають під їхнім контролем під час утримання під вартою, виникають вагомі презумпції фактів щодо тілесних ушкоджень, що сталися під час такого затримання. Відтак, тягар доказування можна вважати покладеним на органи влади, які мають надати задовільне та переконливе пояснення, а за відсутності такого пояснення Суд може зробити висновки, які можуть бути несприятливими для Уряду. Незважаючи на те, що в принципі завдання Суду не полягає у тому, щоб підміняти власною оцінкою фактів оцінку національних судів, Суд тим не менш не пов’язаний висновками національних судів з цього приводу.
«Ireland v. the United Kingdom», п. 161; «Stevan Petrović v. Serbia», п. 119; «Salman v. Turkey» [GC], п. 100; «Jevtović v. Serbia», п. 77
Заявник стверджував, що 20 – 21 лютого 2013 року він зазнав жорстокого поводження з боку поліції, і що його батьки були свідками його жорстокого поводження внаслідок випадковості, що мала місце згодом. Заявник також стверджував, що це було зроблено для того, щоб примусити його зізнатися у злочинах, в яких його звинувачували. Однак, на думку Суду, слід зазначити, що заявник поскаржився на зазначене жорстоке поводження лише 22 лютого 2013 року перед слідчим суддею, але при цьому не повідомив про це адвоката, призначеного йому, 20 або 21 лютого 2013 року. Фактично, на допиті, що мав місце 20 лютого 2013 року, був особисто присутній заступник прокурора, який – принаймні формально – був зобов’язаний розслідувати будь-які звинувачення щодо жорстокого поводження з боку офіцерів поліції.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 120
Крім того, у своїй заяві, оприлюдненій 22 лютого 2013 року заявником перед слідчим суддею, заявник одночасно, але дещо збентежено сказав, що йому довелося зізнатися у зазначених злочинах через страх додаткового зловживання з боку офіцерів поліції, але він не міг сказати, що не вчиняв ці злочини, оскільки він фактично це зробив. Однак, коли заявник знову залучив адвоката V.J.Đ. як свого захисника, він вирішив скористатися своїм правом на мовчання щодо звинувачень, намагаючись реалізувати нову стратегію захисту. 22 лютого 2013 року слідчий суддя також, очевидно, не помітив жодних видимих травм на заявнику, інакше він був би за законом зобов’язаний вжити відповідних заходів. У матеріалах справи немає доказів того, що або слідчий суддя, або заступник прокурора мали підстави упереджено ставитися до заявника, і Суд не може занурюватися до спекуляцій з цього приводу. Так само, що стосується призначеного заявникові адвоката з бюро правничої допомоги, Суд зазначає, що заявник не відкликав його до 05 березня 2013 року, що свідчило про відсутність нагальної потреби з боку заявника відмежуватися від особи, яка, можливо, не мала б щирої зацікавленості щодо захисту заявника.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 121
Що стосується медичних оглядів, Суд зазначає, що 21 лютого 2013 року, перебуваючи у Zrenjanin District Prison, заявник був оглянутий тюремним лікарем, який у відповідь на скарги заявника зазначив, що легені заявника потребують додаткового обстеження. 25 лютого 2013 року поліція доставила заявника до медичного закладу для проведення рентгенографії та спірометрії. Лікарі дійшли висновку, що заявник страждає на бронхіт. 27 лютого 2013 року заявника знову оглянув лікар, який не виявив видимих ушкоджень. Нарешті, 27 травня 2014 року судово-медичний експерт надав свої висновки. Експерт взяв до уваги твердження заявника, а також наявну медичну документацію, та дійшов висновку, що, хоча заявник стверджував, що його сильно били по всьому тілу, не існує медичної документації, яка б підтверджувала ці твердження. За цих обставин Суд не може не зробити висновок, що наявні медичні докази не підтверджують твердження заявника про те, що він жорстоко поводився під час перебування під вартою в поліції. Водночас, однак, Суд з деякою стурбованістю зазначає можливість того, що міг бути значний недолік у способі проведення деяких з цих медичних оглядів.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 122
З огляду на викладене вище, застосовуючи стандарт доказування «поза розумним сумнівом», Суд не може встановити порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції, а недоліки у розслідуванні, проведеному сербською владою, не є такими, що дозволяють Суду робити будь-які висновки з цього приводу.
«Stevan Petrović v. Serbia», п. 123[21]
[1] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
[2] «Assenov and Others v. Bulgaria», application № 24760/94, judgment 28.10.1998
[3] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
[4] «Bouyid v. Belgium» [GC], application № 23380/09, judgment 28.09.2015
[5] «Labita v. Italy» [GC], application № 26772/95, judgment 06.04.2000
[6] «Almaši v. Serbia», application № 21388/15, judgment 08.10.2019
[7] «Ognyanova and Choban v. Bulgaria», application № 46317/99, judgment 17.11.1998
[8] «Antipenkov v. Russia», application № 33470/03, judgment 15.09.2009
[9] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
[10] «Z.A. and Others v. Russia» [GC], applications №№ 61411/15, 61420/15, 61427/15 and 3028/16, judgment 21.11.2019
[11] «Price v. the United Kingdom», application №.33394/96, judgment 10.07.2001
[12] «Gäfgen v. Germany» [GC], № 22978/05, judgment 01.06.2010
[13] «Jalloh v. Germany» [GC], application № 54810/00, judgment 11.07.2006
[14] «Aydın v. Turkey», application № 57/1996/676/866, judgment 25.09.1997
[15] «Habimi and Others v. Serbia», application № 19072/08, judgment 03.06.2014
[16] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
[17] «Wieser v. Austria», application № 2293/03, judgment 22.02.2007
[18] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
[19] «Mouisel v. France», application № 67263/01, judgment 14.11.2022
[20] «Jevtović v. Serbia», application № 29896/14, judgment 03.12.2019
[21] «Stevan Petrović v. Serbia», applications №№ 6097/16 and 28999/19, judgment 20.04.2021
