Заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання містить в собі також зобов’язання не висилати особу до країни, коли існують серйозні підстави вважати, що там цій особі загрожує реальний ризик бути підданою катуванням або іншим формам жорстокого поводження. Таким чином, нелегальні мігранти повинні мати прискорений доступ до процедури надання притулку (або іншої процедури надання дозволу на проживання), який гарантував би конфіденційність та здійснення об’єктивного і незалежного аналізу ситуації з правами людини в інших країнах; в кожному конкретному випадку має бути проведена індивідуальна оцінка ризику піддатися поганому поводженню у разі висилання до країни походження або до третьої країни. Комітет є стурбованим тим фактом, що в деяких країнах крайній термін подання прохання про надання притулку обмежується законодавством кількома днями починаючи з дати прибуття до країни або до центру для утримання іноземців, і що прохання, подані після встановленого строку, не розглядаються. Такий підхід збільшує можливість того, що особи будуть висилатися до країн, де їм загрожує реальний ризик бути підданими катуванням або іншим формам поганого поводження[1].
В цьому контексті Комітет висловлює серйозні побоювання щодо політики, яка застосовується в певних країнах та полягає в перехопленні на морі суден, що перевозять нелегальних мігрантів, та відправляти зацікавлених осіб назад до країн Північної чи Північно-Західної Африки. Подібні до цих заходи також вживалися на деяких європейських сухопутних кордонах[2].
Країни, що застосовують такого роду політику або практику, ризикують порушити фундаментальний принцип заборони вислання (non–refoulement), який є складовою частиною міжнародного права в галузі прав людини, а також права Європейського Союзу. Це зокрема так, коли країни, до яких висилаються нелегальні мігранти, не ратифікували або не приєдналися до Женевської конвенції 1951 року про статус біженців[3].
Відповідно до Двадцяти керівних принципів стосовно примусового повернення, ухвалених Комітетом міністрів 5 травня 2005 року, рішення про перепровадження до місця утримання повинно прийматися в кожному окремому випадку з дотриманням національного законодавства і процедур, а також міжнародних зобов’язань в галузі прав людини. Рішення про перепровадження до місця утримання має бути передане в письмовій формі зацікавленій особі. Крім того, особа повинна мати можливість оскаржити таке рішення. Вислання не повинне здійснюватися до отримання офіційного рішення, прийнятого після розгляду апеляції. На цьому етапі процедури має також гарантуватися допомога адвоката та перекладача[4].
Незалежно від місця, де державними органами утримуються позбавлені волі особи, Комітет систематично рекомендує, щоб будь-яке тілесне поранення особи, яка заявляє про погане поводження з нею, належним чином реєструвалося лікарем у призначеному для цих цілей формулярі, так само як і відповідні заяви, зроблені зацікавленою особою, і висновки лікаря (щодо того, якою мірою заяви зацікавленої особи відповідають констатованим пораненням). Подібна реєстрація має здійснюватися навіть у разі відсутності специфічних заяв з боку особи, коли є підстави вважати, що особа піддавалася поганому поводженню. Повинні існувати процедури, гарантуючі, що кожного разу, коли лікар констатує поранення, що відповідають заявам зацікавленої особи щодо поганого з нею поводження (або поранення, які з ясністю вказують на погане поводження навіть без заяв зацікавленої особи), зафіксована інформація буде систематично передаватися до компетентних судових органів або органів переслідування[5].
[1] Гарантії для ув’язнених нелегальних мігрантів. 19-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2009)27-part, 2009. П. 93.
[2] Гарантії для ув’язнених нелегальних мігрантів, 19-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2009)27-part, 2009. П. 94.
[3] Гарантії для ув’язнених нелегальних мігрантів. 19-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2009)27-part, 2009. П. 94.
[4] Гарантії для ув’язнених нелегальних мігрантів. 19-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2009)27-part, 2009. П. 95.
[5] Гарантії для ув’язнених нелегальних мігрантів. 19-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2009)27-part, 2009. П. 96.
