Питання належного застосування покарання в основному не належать до сфери дії Конвенції, проте свавільний або невиправдано тривалий термін покарання може за певних обставин викликати питання щодо відповідності Конвенції.
«Haidn v. Germany», п. 107
Питання належної практики з призначення покарань виходить за рамки Конвенції. Водночас грубо непропорційний вирок може кваліфікуватися як жорстоке поводження в момент його винесення.
«Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 74
Хоча питання належного покарання виходять за межі Конвенції, вкрай непропорційне покарання може становити жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції на момент його застосування. Однак при цьому «груба непропорційність» є суворим критерієм і вона буде лише «рідкісним та унікальним випадком».
«Babar Ahmad and Others v. the UK», п. 237[1]
Проте груба непропорційність є жорсткою перевіркою, і вона буде пройдена лише в рідкісних та поодиноких випадках. У справі «Harkins та Edwards», яка стосувалася скарги заявників на те, що в державі, яка зробила запит про їх екстрадицію, проти них будуть винесені грубо непропорційні вироки, Суд пояснив, що у справі про екстрадицію порушення може виникнути тоді, коли заявник зміг довести, що він перебував у реальній небезпеці винесення грубо непропорційного вироку в приймаючій державі.
«Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 71; «Harkins and Edwards v. the UK», п. 133[2]
Разом із тим Конвенція не є тим засобом, що вимагає від держав нав’язування стандартів Конвенції іншим державам. Необхідно приділити належну увагу тому факту, що практика з призначення покарань значно різниться між державами і що завжди матимуть місце законні та розумні відмінності між державами в питаннях тривалості покарань, що призначаються, навіть за подібні злочини. Відповідно, лише в дуже виняткових справах заявник зможе довести, що вирок, який він повинен буде відбути в державі-учасниці, буде грубо непропорційним і, таким чином, суперечитиме статті 3 Конвенції.
«Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 74; «Harkins and Edwards v. the UK», п. 133
У справах, в яких державам пропонується відмовити в екстрадиції до держави, в якій може бути винесено грубо непропорційний вирок, та у справах, у яких ця сама держава отримує клопотання від ув’язненого про свою передачу з метою відбуття покарання, винесеного іноземним судом, яке могло б уважатися грубо непропорційним, якби воно було розглянуте в контексті попереднього клопотання про екстрадицію, виникають різні міркування.
У першому разі держава має право запобігти винесенню неналежного вироку.
У другому – вирок уже було винесено; можливо, його довелося б відбути в суворих та таких, що принижують гідність, умовах, з урахуванням обмежених положень про дострокове звільнення.
При розгляді питання про ступінь приниження або страждання, властивого оскаржуваним діям, необхідно враховувати ступінь приниження або страждання, властивого альтернативному варіанту.
Якби передбачений статтею 3 Конвенції захист діяв так, щоб перешкоджати ув’язненим у передачі з метою відбуття покарання в більш гуманних умовах, це було б парадоксом та анафемою його обов’язку тлумачити та застосувати права за Конвенцією у спосіб, який робить гарантії практичними й ефективними, а не теоретичними й ілюзорними.
«Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 75
При розгляді питання про те, чи порушує вирок статтю 3 Конвенції в контексті подальшого виконання вироку в рамках угоди про передачу ув’язнених, у центрі уваги повинно бути те, чи виходить будь-яке страждання та приниження, яке мало місце, за межі неминучого елементу страждання або приниження, пов’язаного з виконанням вироку у вигляді позбавлення волі, винесеного іноземним судом.
При оцінці ступеня страждання або приниження необхідно робити поправку на різні практики з призначення покарань, застосовані державами, а також законні й розумні відмінності між державами стосовно належної тривалості вироків.
Суд повинен також брати до уваги той факт, що передача відбулася в рамках міжнародного співробітництва у сфері здійснення правосуддя, яка в принципі перебуває в інтересах відповідних осіб. Зокрема, угоди про передачу ув’язнених, як правило, мають за мету служити похвальним цілям усунення негативних наслідків відбуття покарання у незнайомому соціокультурному та мовному середовищі та полегшення майбутньої реінтеграції до громади.
Таким чином, якщо захід міжнародного співробітництва спрямований на сприяння та захист основних прав тих, хто підлягає кримінальним санкціям за кордоном, переваги, які отримує заявник у результаті виконання цього заходу, є важливим фактором на користь висновку про те, що спосіб та порядок виконання вироку не піддають заявника позбавленням та стражданням, які перевищують неминучий рівень страждань, властивих утриманню під вартою.
«Steven Willcox and Scott Hurford v. the UK» (dec.), п. 76
Раніше Суд постановив, що хоча питання відповідного покарання значною мірою виходять за межі Конвенції, вкрай непропорційний вирок може становити жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, на момент його призначення. Однак «груба непропорційність» є дуже суворим тестом, який буде порушуватися лише у «рідкісних та унікальних випадках». У цій справі заявник міг бути засуджений до позбавлення волі на строк до 35 років. Вимог щодо мінімального покарання не було. З огляду на характер стверджуваних злочинів, які включали терористичні злочини, і високий поріг, необхідний для демонстрації того, що вирок буде вкрай непропорційним, Суд не визнає, що екстрадиція заявника призведе до реального ризику поводження, яке суперечить 3 Конвенції внаслідок тривалості будь-якого призначеного покарання.
«Aswat v. the UK», п. 58[3]
[1] «Babar Ahmad and Others v. the UK», applications №№ 24027/07, 11949/08, 36742/08, 66911/09 and 67354/09, judgment 10.04.2012
[2] «Harkins and Edwards v. the UK», applications № 9146/07, № 32650/07
[3] «Aswat v. the UK», application № 17299/12, judgment 16.04.2013
