(a) Одиночне ув’язнення як результат судового рішення
У більшості країн суди мають право видати наказ, аби особа, взята під варту (тобто щодо якої застосовано попереднє ув’язнення), трималася упродовж певного періоду в одиночній камері в інтересах кримінального розслідування. Крім того, в декількох країнах строк одиночного ув’язнення є складовою частиною покарання, встановленого законодавством, або може призначатися судом як частина вироку.
У тому, що стосується одиночного ув’язнення, призначеного судом у рамках попереднього ув’язнення, само собою зрозуміло, що в окремому випадку і на підставі достатніх доказів може існувати виправдання тримання конкретного заарештованого окремо від певної групи ув’язнених або, за ще більш виняткових обставин, окремо від усіх ув’язнених, а також виправдання обмеження його контактів із зовнішнім світом. Це повинно робитися тільки в цілях попередження реального ризику для відправлення правосуддя і з урахуванням гарантій, викладених нижче у пункті 57.
Комітет вважає, що одиночне ув’язнення ніколи не повинно призначатися – або залишатися на розгляд відповідного суду – як частина вироку. У цьому контексті слід нагадати загальноприйнятий принцип, згідно з яким правопорушники направляються до тюрми для відбуття покарання, а не для отримання покарання. Тюремне ув’язнення є само по собі покаранням, і потенційно небезпечне посилення покарання як частини вироку є неприйнятним. Може бути необхідним, щоб до засудженої особи упродовж певного періоду застосовувався режим одиночного ув’язнення, однак застосування такого режиму має вирішуватися пенітенціарним органом, а не бути елементом переліку кримінальних санкцій[1].
(b) Одиночне ув’язнення як дисциплінарна санкція
Позбавлення ув’язненого контакту з іншими ув’язненими може бути призначено як найсуворіша дисциплінарна санкція в рамках звичайних дисциплінарних процедур, передбачених законом. Визнаючи небезпеку цієї санкції, країни встановлюють максимальні строки, на який вона може призначатися. Ці строки можуть тривати від лише кількох діб до одного місяця або більше. У деяких країнах начальникам в’язниць дозволяється приймати рішення про ізоляцію ув’язненого лише в межах певного максимального строку, залишаючи за судовим органом право призначити застосування цього заходу на більш тривалий період.
Більшість країн (але не всі) заборонили засуджувати особу до одиночного ув’язнення кілька разів підряд.
Беручи до уваги той факт, що одиночне ув’язнення може мати дуже руйнівні наслідки, Комітет вважає, що принцип пропорційності вимагає застосовувати його як дисциплінарне покарання лише у виняткових випадках і як крайній захід упродовж якомога коротшого часу. У багатьох державах-членах спостерігається тенденція до зниження максимально можливого строку одиночного ув’язнення як покарання. Комітет вважає, що максимальний строк не повинен перевищувати 14 діб за конкретне правопорушення і бажано, щоб він був ще коротшим. Крім того, слід заборонити призначення дисциплінарних санкцій підряд, у результаті чого безперервний строк перебування в одиночній камері може перевищувати максимально встановлений строк. Будь-які злочини, вчинені ув’язненим, що вимагають за думкою органів влади застосування більш суворих санкцій, повинні розглядатися в рамках системи кримінального правосуддя[2].
(c) Адміністративне одиночне ув’язнення в превентивних цілях
Закон у більшості європейських країн дозволяє приймати в адміністративному порядку рішення про поміщення в одиночну камеру ув’язнених, які заподіяли або, як вважається, можуть заподіяти серйозну шкоду іншим особам, або які являють собою дуже серйозну загрозу для порядку або безпеки у в’язниці.
Такий захід може застосовуватися упродовж кількох годин, у випадку одиничного інциденту, або упродовж кількох років, якщо йдеться про ув’язнених, які вважаються особливо небезпечними і продовжують являти собою безпосередню загрозу.
Це той тип одиночного ув’язнення, що може тривати найдовше і що часто супроводжується найменшою кількістю процесуальних гарантій.
Тому дуже важливо, щоб існували правила, які не дозволяли би застосовувати цей захід занадто легко (наприклад, як негайне реагування на кожне дисциплінарне порушення в очікуванні судового рішення), занадто широко або упродовж занадто тривалого часу. Таким чином гарантії, викладені нижче у пункті 57, повинні суворо дотримуватись.
(d) Одиночне ув’язнення в цілях захисту ув’язненої особи
У кожній пенітенціарній системі існують ув’язнені, які можуть потребувати захисту від інших ув’язнених. Це може обумовлюватися характером вчиненого ними злочину, їхньою співпрацею з органами кримінального правосуддя, суперництвом між різними бандами, боргами за межами чи всередині в’язниці або загальною уразливістю особи. За таких обставин багато хто з них може утримуватися серед загального числа ув’язнених, але ризик для деяких з них є таким високим, що тюремна установа для належного виконання своїх обов’язків повинна тримати їх окремо від усіх інших ув’язнених. Якою би не була процедура, справа в тому, що ув’язнений може потребувати такого захисту до кінця відбування покарання і, можливо, навіть під час відбування наступних покарань.
Держави зобов’язані забезпечувати безпечні умови для тих осіб, які утримуються у в’язницях, і повинні намагатися виконувати цей обов’язок, дозволяючи налагодження наскільки це можливо нормальних соціальних відносин між ув’язненими, підтримуючи у той же час необхідний порядок. Одиночне ув’язнення в цілях захисту конкретного ув’язненого має застосовуватися тільки тоді, коли немає ніяких інших способів забезпечення його безпеки[3].
[1] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 56.
[2] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 56.
[3] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 56.
