Вільно висловлена згода та дотримання конфіденційності є основними правами особи. Вони також є особливо важливими для створення атмосфери довіри, яка є необхідною частиною у стосунках між лікарем і пацієнтом, особливо в місцях позбавлення волі, де ув’язнений не має можливості вільно вибирати свого власного лікаря[1].
i) згода пацієнта
Пацієнтам повинна бути надана вся відповідна інформація (якщо необхідно, у формі медичного висновку) відносно їхнього стану здоров’я, курсу їхнього лікування та медичних лікувальних препаратів, які їм прописані. Бажано, щоб у пацієнтів було право ознайомлюватись із змістом своїх медичних карток, якщо тільки проти цього немає заперечень з терапевтичної точки зору. Вони повинні мати можливість звертатись із проханням передавати цю інформацію до їхніх родин та адвокатів або ж до лікаря поза межами закладу[2].
Кожен пацієнт, який перебуває при здоровому розумі та свідомості, вільний відмовитись від лікування або будь-якого іншого медичного втручання. Будь-який відступ від цього основоположного принципу повинен, як і по відношенню до всього населення в цілому, базуватись на законі і застосовуватись лише за чітко і суворо визначених виняткових обставин[3].
Типова складна ситуація виникає, як правило, тоді, коли рішення пацієнта суперечить покладеному на лікаря обов’язку піклуватись про здоров’я пацієнта. Подібне може трапитись у випадку, коли пацієнт перебуває під впливом власних переконань (наприклад, відмовляється від переливання крові) або коли він має намір завдати собі каліцтва з метою відстояти свої вимоги, протестуючи проти органів влади чи висловлюючи свою підтримку якимось переконанням[4].
У випадку голодного страйку органи державної влади або професійні організації в деяких країнах вимагають втручання лікаря, щоб запобігти смерті, якщо тільки стан свідомості пацієнта серйозно погіршується. В інших країнах право ухвалювати рішення про клінічне втручання належить головному лікарю після того, як він отримав консультації та зважив на всі факти, що стосуються справи[5].
Стосовно питання про проведення медичних досліджень над ув’язненими, то цілком зрозуміло, що слід дотримуватись дуже обережного підходу, оскільки існує ризик, що згода ув’язнених на участь в таких дослідженнях може бути обумовлена їхнім перебуванням в місцях позбавлення волі. Повинні існувати гарантії того, що ув’язнений, про якого йде мова, дав на це згоду без примусу і будучи поінформованим про зміст цих досліджень[6].
Правила, що застосовуються, повинні бути такими, які існують в суспільстві, і вони мають передбачати втручання комісії з питань етики[7].
Комітет підтримує дослідження, які пов’язані з тюремною патологією та епідеміологією або з іншими специфічними аспектами, що стосуються умов утримання позбавлених волі осіб[8].
Залучення ув’язнених до навчальних програм студентів вимагає згоди самих ув’язнених[9].
ii) конфіденційність
Розголошення медичної таємниці у місцях позбавлення волі не повинно мати місце так само, як і взагалі в практиці суспільного життя. Відповідальність за зберігання медичних карток пацієнтів покладається на лікаря[10].
Всі медичні обстеження ув’язнених (як відразу по прибутті, так і пізніше) повинні здійснюватися у такий спосіб, щоб немедичний персонал не міг чути, а по можливості й спостерігати за обстеженням. Окрім цього, позбавлені волі особи повинні проходити обстеження не групами, а в індивідуальному порядку[11].
Комітет повторює свою рекомендацію щодо гарантування конфіденційності медичних даних у в’язниці. Медичний персонал може інформувати працівників пенітенціарної установи за необхідності про стан здоров’я особи, яка перебуває під вартою; однак надана інформація має бути обмежена обсягом, який необхідний для запобігання серйозному ризику для затриманої особи або інших осіб, якщо тільки затримана особа не погоджується на надання додаткової інформації. Крім того, під час медичних оглядів не повинні бути присутні санітари[12].
Ув’язнені повинні мати можливість звернутися до служби охорони здоров’я на конфіденційній основі, наприклад, за допомогою листа у запечатаному конверті. Усі медичні огляди слід проводити поза межами слуху та – якщо відповідний лікар прямо не вимагає іншого в конкретному випадку – поза полем зору немедичного персоналу. Медичний персонал може інформувати працівників колонії за необхідністю про стан здоров’я ув’язненого, однак надана інформація має бути обмежена тією, яка необхідна для запобігання серйозному ризику для ув’язненого чи інших осіб, якщо тільки ув’язнений не погоджується на надання додаткової інформації[13].
[1] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 45.
[2] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 46.
[3] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 47.
[4] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 47.
[5] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 47.
[6] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 48.
[7] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 48.
[8] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 48.
[9] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 49.
[10] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 50.
[11] Медичні служби у в’язницях. 3-а Загальна доповідь, CPT/Inf(93)12-part, 1993. П. 51.
[12] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 90, P. 47.
[13] Report on the visit to Bulgaria carried out by the CPT from 25 September to 6 October 2017, Para 94, P. 51.
