У попередній прецедентній практиці Комісія встановила, що примусове годування особи включає такі, що принижують гідність, елементи, які за певних обставин можуть розглядатися як заборонені статтею 3 Конвенції. Проте в ситуації, подібній до цієї справи, коли особа, що утримується під вартою, оголошує голодування, це неминуче призводить до конфлікту між правом особи на фізичну недоторканність та позитивним зобов’язанням держави за статтею 2 Конвенції, цей конфлікт не вирішений самою Конвенцією (див. «X v. Germany» (1984) 7 EHHR 152).
Комісія повторювала, що «згідно з законодавством Німеччини цей конфлікт вирішено; законодавством дозволено примусове годування особи, яка утримується під вартою, якщо через голодування ця особа зазнаватиме шкоди постійного характеру, і примусове годування є навіть обов’язковим у разі наявності очевидної небезпеки для життя особи. Оцінювання вищезазначених умов повинно проводитися відповідальним лікарем, але остаточне рішення щодо примусового годування може бути прийняте тільки після отримання судового дозволу».
Комісія також встановила, що твердження заявника щодо неналежного з ним поводження у зв’язку з примусовим годуванням під час голодування були необґрунтованими, оскільки заявник не довів, що спосіб, у який його примусово годували, є катуванням, нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням («Petar Ilijkov v. Bulgaria», №33977/96, п. 1). Що стосується примусового годування особи, яка утримується під вартою, то Комісія далі звернулася до рекомендацій Комітету міністрів, доповідей КЗК та Всесвітньої медичної асоціації стосовно примусового годування затриманих осіб.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п. 93[1]
Захід, продиктований з точки зору встановлених принципів медицини терапевтичною необхідністю, не може в принципі розглядатися як нелюдський і такий, що принижує гідність. Те ж саме можна сказати і про примусове годування, метою якого є рятування життя конкретної особи, що утримується під вартою, яка свідомо відмовляється від вживання їжі. Проте органи Конвенції все ж мають переконатися в тому, що існування такої медичної необхідності переконливо доведено («Herczegfalvy v. Austria», п. 83, 24.09.1992). Крім того, Суд повинен пересвідчитися, що при прийнятті рішення про примусове годування було дотримано процесуальних гарантій. До того ж спосіб, у який заявника було піддано примусовому годуванню під час голодування, не повинен виходити за межі мінімального рівня жорстокості, встановленого практикою Суду згідно зі статтею 3 Конвенції.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п. 94
Із самого початку Суд зазначає, що заявник не заявляв про те, що його слід залишити без їжі чи медикаментів, незважаючи на те, що це може призвести до смерті. Він навпаки заявляв, що не було жодної медичної необхідності примусово його годувати, оскільки не було жодного медичного обстеження, відповідних аналізів чи інших документів, які б переконливо підтверджували таку необхідність. Він заявив, що рішення про примусове його годування було обґрунтоване результатами аналізу на вміст ацетону в його сечі. Він далі наполягав на тому, що примусове годування здійснювалося з метою його приниження та покарання, оскільки мало на меті зупинити його голодування, а у разі його відмови – завдати йому тяжких фізичних страждань.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п. 95
Суд бере до уваги твердження Уряду щодо задовільного стану здоров’я заявника під час тримання під вартою. Проте, зважаючи на ненадання Урядом «письмового висновку комісії лікарів про значне погіршення стану заявника та виникнення загрози його смерті» та «рішення начальника пенітенціарної установи», що було обов’язковим згідно з наказом від 04.03.1992, Суд робить висновок, що Уряд не продемонстрував, що для примусового годування заявника існувала «медична необхідність», встановлена національними органами. Тому можна припустити, що примусове годування було свавіллям. При застосуванні примусового годування заявника проти його волі, незважаючи на його свідому відмову вживати їжу, не було дотримано процесуальних гарантій. Відповідно, не можна сказати, що органи влади діяли в найкращих інтересах заявника, піддаючи його примусовому годуванню.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п. 96
Щодо способу, в який заявника годували, Суд припускає, що з огляду на доводи сторін органи влади дотримувалися порядку примусового годування, передбаченого наказом. Проте самі по собі засоби примусу, що використовувалися, а саме – наручники, роторозширювач, спеціальна гумова трубка, вставлена до рота, а у випадку опору – застосування сили, можна вважати катуванням у розумінні статті 3 Конвенції за відсутності медичної необхідності.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п. 97
У цій справі примусове годування заявника без жодних медичних підстав, доведених Урядом, з використанням засобів, що передбачені в наказі, але яким заявник вчиняв спротив, вважається поводженням такого жорстокого характеру, що відповідає характеристиці катування.
«Nevmerzhitsky v. Ukraine, п.п. 98-99
[1] «Nevmerzhitsky v. Ukraine, applications № 54825/00, judgment 05.04.2005
