Шановні друзі, колеги, усі, хто так чи інакше залучений до дослідження, аналізу та реформування пенітенціарної системи України.
Кожен, хто бодай раз стикався з цією системою зсередини – як практикуючий юрист, як науковець, як представник міжнародної моніторингової інституції чи просто як громадянин, – добре знає реальний стан справ. І кожен, хто намагався щось у ній змінити, знає, наскільки закритою організацією вона є. Ця закритість не є випадковою рисою чи наслідком браку ресурсів. Це свідома інституційна стратегія, і саме зараз, у межах однієї, здавалося б, локальної судової справи, ця стратегія отримала шанс або бути остаточно легітимізованою, або бути зламаною на рівні судового прецеденту.
Не так давно я подав цілком звичайний, рутинний за формою запит про доступ до публічної інформації до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та до Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України. Запит стосувався надання базової статистики по Одеському слідчому ізолятору за останні шістнадцять років – з 2010 по 2026 рік.
Так, це справді доволі великий часовий період, однак ідеться не про якусь ексклюзивну аналітику, а про найбазовіші показники, які будь-яка сучасна пенітенціарна установа зобов’язана вести за законом: показники смертності, суїцидів, захворюваності, вчинення вбивств, вчинення інших злочинів на території установи, застосування фізичної сили та спеціальних засобів, дисциплінарну практику, стан медичного забезпечення, умови тримання. Тобто ті речі, які в принципі мають існувати, мають вестися й фіксуватися – і я знаю, що ця статистика ведеться. Просто вона не публікується.
Відповідно, з самого початку і Одеський слідчий ізолятор, і МРУ обрали цілком передбачувану стратегію зволікання. Спочатку вони продовжили розгляд запиту на двадцять днів – начебто через значний обсяг інформації, – а потім, абсолютно очікувано, відмовили у наданні цієї інформації взагалі, стверджуючи, що вона нібито не є «публічною інформацією» у розумінні закону, що вона визначена через «узагальнені критерії», а не через конкретні документи, і що її надання нібито вимагатиме «створення нової інформації». Я не міг залишити цю відмову без реакції – не лише як зацікавлена приватна особа, а як юрист, дослідник пенітенціарної системи та член Європейського комітету з питань запобігання катуванням, для якого питання прозорості статистики місць несвободи є питанням професійної, а не лише особистої ваги.
Я подав позов до суду, і суд першої інстанції – Одеський окружний адміністративний суд – ухвалив рішення на мою користь.
Рішенням від 19 червня 2026 року у справі № 420/9112/26 суд визнав протиправними відмови обох відповідачів і зобов’язав їх повторно розглянути мій запит з урахуванням висновків суду. Суд прямо вказав, що покладені на адміністрацію місць попереднього ув’язнення законом обов’язки – вести облік осіб, узятих під варту, реєструвати смерті та надзвичайні події, забезпечувати житлово-побутові умови, харчування та медичне обслуговування – означають, що відповідна інформація належить фіксуванню, а отже є публічною в розумінні закону. Суд також визнав, що відповідачі вибірково та помилково застосували критерії відомого рішення ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, і що великий обсяг запитуваної інформації сам по собі не є законною підставою для відмови.
І ось сьогодні – а я звертаюся до вас якраз у ці дні, 16 та 17 липня 2026 року, – і Одеський слідчий ізолятор, і міжрегіональне управління з питань виконання покарань подали апеляційні скарги на це рішення суду першої інстанції до П’ятого апеляційного адміністративного суду. Обидві установи наполягають на скасуванні рішення в повному обсязі та ухваленні нового рішення, яким у задоволенні мого позову буде відмовлено повністю.
Є одна деталь у цих апеляційних скаргах, яка є справді показовою і, скажу відверто, дивною з абсолютно незрозумілих мені міркувань. Управління та слідчий ізолятор у своїй аргументації, як і раніше, посилаються на дуже відому справу проти Угорщини – на рішення Великої Палати Європейського суду з прав людини у справі Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary. Суть цієї справи полягала якраз у тому, що Угорщина програла в ЄСПЛ спір саме тому, що відмовляла у наданні інформації за запитом про публічну інформацію правозахисній організації, яка досліджувала ефективність системи призначення адвокатів за державний кошт. П’ятнадцятьма голосами проти двох Велика Палата визнала порушення статті 10 Конвенції – держава, яка відмовила у доступі до інформації, програла цю справу. Ця логіка з самого початку здавалася мені щонайменше дивною: використовувати рішення, яке є класичним прецедентом на захист права доступу до інформації, як аргумент на користь відмови в такому доступі. Але, власне, чому б і ні – Одеський слідчий ізолятор, як то кажуть, вистрелив собі в саму ногу. Мені це дуже дивно, і я не приховую свого здивування.
У будь-якому випадку, саме тому рішенню Magyar Helsinki, яке є дуже корисним інструментом і, власне, класичним інструментом з точки зору практики ЄСПЛ, у першій інстанції на моєму боці – тепер, в апеляції, знову намагаються надати протилежного, викривленого значення. Апеляційні скарги подані, і зараз я готую відповідні відзиви на них.
Але питання, яке я хочу поставити перед вами сьогодні, є значно ширшим, ніж технічна юридична суперечка навколо однієї справи.
На порядку денному не лише банальний спір про якусь там статистику якогось там слідчого ізолятора. На порядку денному стоїть питання набагато принциповіше: чи буде взагалі пенітенціарна система України прозорою? Чи буде вона вести статистику, доступну для громади, для дослідників, для правозахисників, для міжнародних інституцій?
Ще раз наголошую – і це ключовий момент усієї цієї справи: ця статистика вся ведеться. Вона не є фікцією, вона не є чимось гіпотетичним. Вона просто приховується від суспільства. І наслідком саме цього приховування є відповідні акти злочинних катувань в Одеському слідчому ізоляторі з усіма їхніми міжнародними наслідками – рішеннями ЄСПЛ, доповідями ЄКЗК, які роками фіксують одну й ту саму картину інституційної дисфункції, і при цьому не мають жодного реального внутрішнього статистичного підтвердження чи спростування, тому що держава відмовляється цю статистику розкривати.
На порядку денному стоїть питання: чи буде державний орган – і тут неважливо, який саме, – надавати статистику, якщо вона існує? Я наголошую: якщо вона існує, але просто розпорошена, і її треба зібрати з різних статистичних форм, без будь-якого додаткового аналізу, без досліджень, без формування нових висновків і так далі. На порядку денному стає ключове питання: чи буде держава зобов’язана надавати вам статистику, якщо буквально, конкретними словами, ця статистика не розміщена державою в одній-єдиній статистичній формі, а натомість розпорошена по двох, трьох чи чотирьох статистичних формах, які самі ж державні органи ведуть за своїми внутрішніми наказами.
З точки зору Одеського слідчого ізолятора і МРУ з питань виконання покарань, це означає буквально таке: якщо ви хочете отримати інформацію, яка міститься у статистичних формах, встановлених самою ж державою – але не в одній, а в кількох таких формах, – то, на думку адміністрації цих установ, це вже є величезною, надмірною аналітичною роботою: скласти воєдино дві, три чи чотири вже наявні статистичні форми та надати зведену статистику. Це і є та сама юридична конструкція, яку відповідачі намагаються провести через апеляційний суд: обов’язок звести докупи наявні, вже задокументовані форми звітності – форми № 1-ВК, № 1-МЕД, № 1-ДП, № 1-ФІН та інші, які установи виконання покарань і так зобов’язані складати щомісяця, щокварталу та щороку, – вони прирівнюють до обов’язку «створити нову інформацію», якої нібито не існує. Ототожнення технічної роботи зі зведення наявних даних із створенням нової, раніше не існуючої інформації є центральним юридичним викривленням усієї цієї справи.
Є цілком зрозумілим і очевидним, що система намагається бути максимально закритою, що система максимально хоче огородити себе від зовнішнього контролю, і, власне, це і є той самий Рубікон, про який ідеться. Особливо гострим це питання є саме для пенітенціарної системи, де ціна закритості вимірюється не абстрактними показниками, а людськими життями, здоров’ям і гідністю тисяч осіб, позбавлених свободи. Чи буде статистика взагалі існувати для суспільства, чи буде вона де-факто забороненою – забороненою для суспільства, для дослідників, для експертів, для міжнародних організацій, для Європейського комітету з питань запобігання катуванням, для Європейського суду з прав людини, який роками виносить рішення проти України саме через неспроможність держави довести належність умов тримання під вартою?
Відповідно, я звертаюся до вас із проханням проявити громадянську позицію та принциповість. Звичайно, увійти до самої справи у процесуальному розумінні як третя особа чи учасник процесу неможливо. Але будь-яка експертна підтримка та експертні листи, письмові висновки, наукові чи практичні експертні оцінки цього питання – все це буде дуже корисним для того, щоб апеляційний суд сформував майбутнє правило: правило про те, що якщо держава розпорошує будь-яку статистику, потрібну суспільству, по кількох різних статистичних формах, які вона сама ж і встановила, – це не є аналітичною роботою, не є науковою роботою, не є дослідницькою роботою в тому розумінні, яке звільняло б розпорядника інформації від обов’язку її надати. Це просто збирання статистики з двох, трьох чи більше форм. І держава не позбавляється обов’язку надати таку статистику навіть тоді, коли ця статистика є для неї незручною, навіть тоді, коли вона свідчить не на її користь.
Головне, звичайно, ми всі розуміємо, про що насправді йдеться в цій справі. Йдеться про неможливість тримати за закритими дверима кількість вбивств, зґвалтувань, фактів торгівлі наркотиками, фактів суїцидів і смертей та інших украй важливих даних про те, що насправді відбувається в місцях позбавлення волі в Україні. Йдеться про те, чи має суспільство право знати, скільки людей помирає в українських слідчих ізоляторах і від чого саме вони помирають, скільки випадків насильства персоналу над ув’язненими фіксується і як на них реагує адміністрація, чи справді неформальні злочинні ієрархії серед ув’язнених використовуються персоналом як інструмент управління – про що прямо й неодноразово писав у своїх доповідях Європейський комітет з питань запобігання катуванням ще з 2016 року, – і чи бодай щось системно змінюється в цій сфері попри десятиліття рекомендацій та десятки програних Україною справ у Страсбурзі.
Тому я прошу вас проявити принциповість та експертність – власне, поставити крапку, яка забезпечить реальний початок реформування пенітенціарної системи, починаючи буквально з нуля, саме в аспекті забезпечення громадянського суспільства статистичною інформацією про діяльність пенітенціарної системи.
Це рішення, якщо воно встоїть в апеляційній інстанції, стане не просто перемогою бюрократії над права людини в одній адміністративній справі. Воно стане прецедентом, застосовним до кожного наступного запиту про доступ до інформації, поданого до будь-якої установи виконання покарань або будь-якого органу державу в Україні – а отже, і до принципового питання, чи здатна українська пенітенціарна система бути підзвітною власному суспільству, чи вона й надалі залишатиметься закритою інституцією, здатною ховати системні патології за формальними посиланнями на «значний обсяг» та «необхідність аналітичної роботи».
Саме тому я прошу кожного, хто має професійну спроможність – юридичну, наукову, правозахисну, – розглянути можливість підготувати короткий експертний висновок чи лист підтримки з приводу принципового питання цієї справи: чи є звести докупи кілька наявних статистичних форм «створенням нової інформації», чи це є звичайним виконанням обов’язку розпорядника публічної інформації.
About The Author
