Пропонуємо до уваги суддів, які розглядають справи за участю ветеранів, теоретико-правову працю – статтю Youngjae Lee (Fordham University School of Law) «Military veterans, culpability, and blame» (2013). Вона не оперує статистикою рецидиву чи поширеності ПТСР, а ставить фундаментальніше запитання: на якій підставі держава взагалі вправі засуджувати ветерана-правопорушника – і чи зберігає вона повне моральне право це робити.
Для українського суддівського корпусу тема перестала бути академічною абстракцією. Повернення значної кількості ветеранів до цивільного життя робить питання індивідуалізації покарання в їхніх справах одним із практично найгостріших – і саме тут оптика Lee пропонує несподіваний кут зору.
Стаття аналізує – з позицій ретрибутивізму (just deserts) – підстави для пом’якшеного засудження державою ветеранів, які вчинили злочини, відштовхуючись від рішення Верховного Суду США Porter v. McCollum про «давню традицію поблажливості до ветеранів» (Lee, 2013).
Автор виокремлює два типові обґрунтування диференційованого ставлення – «дисконт за соціальний внесок» (вдячність за службу) та «дисконт за психічний розлад» (як-от ПТСР унаслідок бойового стресу) – і піддає сумніву обидва (Lee, 2013).
Натомість Lee пропонує власну тезу: ветеран-правопорушник заслуговує на меншу провину не через знижену психічну дієздатність чи соціальні заслуги, а тому, що сама причетність держави до формування його криміногенності підриває її моральне право (standing) докоряти йому (Lee, 2013). Таким чином стаття зміщує фокус із характеристик правопорушника на легітимність державного осуду.
Прийнявши робоче припущення, що ПТСР загалом знижує здатність контролювати поведінку й тому зменшує винуватість, Lee одразу вводить ключове обмеження – джерело травми має значення:
ПТСР не зменшує винуватості, якщо симптоми походять від власної винної поведінки особи – за аналогією з actio libera in causa та принципом Riggs v. Palmer («ніхто не може мати вигоду з власного правопорушення»). Ілюстрація – травма, набута внаслідок учинених самим суб’єктом убивств чи зґвалтувань.
ПТСР не пом’якшує, якщо воно виникло внаслідок порушення ветераном принципів jus in bello – тобто звірств (умисне вбивство цивільних, катування полонених).
ПТСР не пом’якшує, якщо воно простежується до участі в несправедливій війні (jus ad bellum) – окрім випадку, коли солдат дійсно й обґрунтовано вважав війну справедливою.
Навіть тоді особу не слід карати в повному обсязі, бо держава, причетна до породження її злочинності, втрачає моральне право докоряти.
Найоригінальніша частина статті – аргумент про відповідальність держави. Держава чинить насильство руками солдатів як своїх агентів, розміщує їх у криміногенних умовах, культивує етос беззастережного послуху й цілеспрямовано долає природне небажання вбивати. Усе це, на думку автора, підриває моральне право держави докоряти за наслідки сформованого нею ж психічного стану – навіть у справедливій війні. Виняток – звірства: порушуючи jus in bello, солдат виходить за межі санкціонованого державою насильства, і тоді держава право докору зберігає.
Цінність статті для судді – не в готових рецептах, а в методологічному зрушенні: вона переводить розмову з площини «наскільки хворий чи заслужений підсудний» у площину «наскільки легітимний осуд із боку держави, яка сама його туди відправила».
Центральний аргумент – про standing держави, яка розмістила людину в криміногенних умовах бойових дій, – зберігає силу незалежно від справедливості війни. Саме це робить рамку Lee придатною для виваженого обговорення індивідуалізації покарання, а не для автоматичних «знижок».
Нарешті, питання, яке Lee ставить мовою ретрибутивізму, цілком перекладається й мовою пропорційності покарання – а отже резонує зі стандартами Конвенції та практикою ЄСПЛ.
About The Author
