Нещодавно я отримав відповіді від Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» на адвокатський запит щодо умов тримання — і ці відповіді примушують замислитися значно глибше, ніж над обставинами однієї конкретної справи.
Запит містив шістнадцять конкретних запитань по суті: про площу камер, регулярність доступу до душу, забезпечення матрацами та білизною, наявність комах, медичну допомогу, існування неформальної в’язничної ієрархії. На кожне з цих запитань можна було відповісти фактом — цифрою, документом, актом. Натомість майже на кожне запитання установа відповіла однією і тією самою юридичною формулою: «у межах наявних документів відомостей про встановлення компетентними органами у встановленому законом порядку порушень… не виявлено». А там, де відповідь по суті була б очевидно невигідною, додано зручне припущення, що документи відповідного періоду «могли бути знищені».
Проблема не в тому, що ця відповідь ухильна. Проблема в тому, що вона об’єктивно недостовірна.
Умови тримання в цій установі вже були оглянуті, описані й кваліфіковані — і не позивачем, не його адвокатом і навіть не правозахисною організацією. Це зробив Європейський комітет з питань запобігання катуванням (ЄКЗК / CPT) — офіційний моніторинговий орган Ради Європи, делегації якого працюють із судово-медичними експертами та безпосередньо оглядають установи. Делегації ЄКЗК відвідували саме Одеський слідчий ізолятор неодноразово, зокрема у 2013, 2016 та 2023 роках.
І те, що Комітет встановив, дослівно суперечить кожному «не виявлено».
Там, де установа «не виявила» проблем із площею, ЄКЗК зафіксував розрахунок місткості за національним нормативом 2,5 кв. м на особу — наперед меншим за мінімальні 4 кв. м, на яких наполягає Комітет, — а у 2023 році багато камер пропонували менш ніж 3 кв. м на людину.
Там, де «не виявлено» проблем із санітарією, Комітет описав камери, що «буквально кишіли тарганами», постільні речі, уражені комахами, стіни в плісняві та душові, вкриті цвіллю.
Там, де «не виявлено» проблем із медициною, ЄКЗК писав про медичну частину, яка «буквально розвалювалася».
Там, де установа заперечила сам факт існування неформальної в’язничної ієрархії, Комітет зафіксував, що опору на таку ієрархію імпліцитно визнали керівництво і персонал самого цього ізолятора.
Загальний висновок Комітету щодо установи — і у 2016, і у 2023 році — був сформульований без евфемізмів: “Умови «могли б із легкістю вважатися нелюдськими та такими, що принижують гідність”.
І ось тут — головне, заради чого я і пишу цей текст.
Звіти ЄКЗК — це не «зовнішня критика», яку установа вправі ігнорувати. Україна є Стороною відповідної європейської конвенції. Один зі згаданих звітів було оприлюднено на прохання самого Уряду України; інший — за погодженою державою процедурою автоматичного оприлюднення. Це означає, що висновки про нелюдські умови в цій установі — не таємний документ, який хтось «розкопав», а офіційно визнана й опублікована позиція самої держави про власну ж установу.
А отже, відповідаючи «порушень не виявлено», окрема державна установа заперечує не якогось стороннього спостерігача. Вона заперечує офіційно визнану позицію держави, частиною якої сама є. І заперечує перед судом саме те, що її власне керівництво визнавало перед моніторинговим органом Ради Європи.
Показово, що формула «не виявлено» розсипається навіть без звітів ЄКЗК — від самих відповідей установи. В одному документі вона стверджує, що жодного неналежного поводження «не виявлено». В іншому — визнає, що застосування фізичного впливу до ув’язнених і дії її ж посадових осіб були предметом окремих кримінальних проваджень. Так само вибірково працює й аргумент про «можливе знищення» документів: там, де відомості невигідні, документів немовби немає; там, де треба показати «звичайну практику технічного вдосконалення інфраструктури», знаходяться і договори, і конкретні суми, і дати.
Це більше, ніж епізод однієї справи. Коли державний орган дозволяє собі надавати суду відомості, які прямо суперечать офіційно визнаній позиції власної держави, під сумнів ставиться достовірність офіційних відповідей державних органів загалом — а разом із нею і довіра до системи. І це має цілком конкретний вимір у контексті виконання Україною зобов’язань за Главою 23 (правосуддя та основоположні права) на шляху до Європейського Союзу.
«Порушень не виявлено» — фраза, яка мала закрити питання. Натомість вона його відкрила. Бо коли установа береться спростовувати не лише ЄКЗК, а й опубліковану позицію власного Уряду, головним питанням стає вже не стан камер. Головним питанням стає те, наскільки взагалі можна довіряти офіційному «не виявлено».
About The Author
