Юридична наука сьогодні вважає себе монополістом з питань дослідження в’язниці, помістивши себе у замкнуте коло формального мислення, де відверто романтичні пенологічні гіпотези сприймаються як аксіоми.
У подальшому те ж саме «споживає» формальна наука кримінального права, створюючи багато у чому шаблонні формально-юридичні дослідження з відповідними висновками, автори яких не наважується піддати сумнівам наступні твердження: 1) цілі покарання, затверджені в кримінальному законі, не можуть не досягатися; 2) цілі покарання, встановлені законом, не можуть не бути із самого початку визначені некоректно або навіть невірно.
Подібний пенологічний над-оптимізм стосується усіх без винятку цілей покарання (кари, загальної та спеціальної превенції). Проте більш за все ця науково-юридична оптимістична фантастика «виливається» на мету реабілітації (незалежно від того, як ця мета сформульована у кримінальному та в’язничному законодавстві).
Беручи до уваги цілі заходів соціального контролю за девіантами в цілому як систему, можна стверджувати, що традиційні класичні погляди на них та відповідні символи характеризуються стабільністю та непорушністю. Принаймні такі міфічні образи створює вітчизняна кримінологія та наука кримінального права. Для них – все максимально спрощено, спрощено безмежно. Навіть якщо ми говоримо про «кризу покарання», згадки про яку іноді можна зустріти у вітчизняній кримінологічній літературі (хоч ця криза характеризує європейську та американську пенальність вже понад 50 років), все одно ця проблема, здається, аж ніяк не є, власне, проблемою для вітчизняної науки. Запровадження нових реабілітаційних технік (хоч їх новизна викликає сумнів), належне фінансування національних систем кримінальної юстиції, дотримання прав людини (або принаймні зразково-показове відображення діяльності з дотримання прав людини), численні програми та проєкти міжнародних організацій, умовно новаторські проєкти на кшталт медіації або відновного правосуддя, широке запровадження вельми яскравого бренду пробації з відповідним максимальним (навіть агресивним) соціальним рекламуванням – все це та інше, на перший погляд, забезпечує перебування на поверхні бурхливого євроцентристського пенологічного моря традиційних цілей покарання (кара, загальна превенція, спеціальна превенція, виправлення), «виплеканих» в рамках класичної школи кримінального права.
Як теоретичні підстави для критики традиційних цілей класичного покарання (наприклад, відсутність чітких критеріїв вимірювання досягнення цих цілей), так і практичні аргументи (наприклад, незрозуміле для класичного тлумачення зростання кількості ув’язнених в усьому світі як в абсолютних, так і у відносних показниках, незважаючи на оголошення масштабних акцій щодо ширшого використання альтернативних покарань й пробації та офіційного визнання неспроможності в’язниці служити інструментом досягнення проголошених цілей покарання) все одно не можуть пробити міцну броню кримінально-правового консерватизму, який оптимістично продовжують оспівувати наука кримінального права та кримінологія. Причому – наголосимо – продовжують оспівувати доволі цинічно.
Інакше, можливо, і бути не може. Великі предмети, як говорив Фрідріх Ніцше, вимагають, щоб про них «мовчали або говорили з величчю: велично, тобто цинічно та з непорочністю»[1]. Що ж як не масив знань про цілі покарання та «засоби їх досягнення» може говорити про себе з такою величчю?
Проте ця стабільність, яка, відверто кажучи, більше схожа на стагнацію, не помічає і не враховує того політичного песимізму, який охопив знання про покарання та інші інструменти соціального контролю. Усталеність та консерватизм традиційних класичних теорій покарання, які завжди були поза сумнівом, та відповідних каральних практик у результаті впливу політичного песимізму Постмодерну виявилися скинутими з п’єдесталу політичної стабільності.
Песимізм наукового знання щодо усталених теорій соціального контролю та методів реалізації відповідних соціально-контрольних та наглядових практик сьогодні відчувається надзвичайно гостро. Він супроводжується багатьма яскравими, проте водночас сумними прикладами, які більшою або меншою мірою поєднані з політичним колапсом (вже навіть не занепадом) реабілітаційної парадигми.
Внаслідок цього колапсу виник вакуум обґрунтування пенітенціарної політики, яка б відповідала існуючим соціально-контрольним практикам Постмодерну.
[1] Ницше, Ф. (2014). Воля к власти. СПб.: Азбука, Азбука-Аттикус. 448 с. С.23.
About The Author
