У 2021 році я опублікував статтю, присвячену катуванням як елементу соціального контролю.
У статті було подано тезу, яка пояснює не лише відновлення катувань як явища у другій половині XX століття, проте й поширення феномену катувань у XXI столітті з відповідним поширенням мереж соціального контролю і, як наслідок, збільшенням типів девіантів.
У сучасному суспільстві катування існує в межах двох взаємопов’язаних політичних сфер, де перша зі сфер – це формалізована політика протидії катуванням, яка формується і реалізується в рамках універсальних регіональних і національних структур. Другий – це неформальна політика катувань, яка формується в рамках постмодерністської модуляції паноптичного управління ризиками, де катування є інструментом сучасного соціального контролю.
Я підкреслював, що катування – це насамперед політична проблема, і її вирішення потребує аналізу практики катувань як безособової політики.
Сьогодні, розглядаючи проблему жорстокого поводження на національному рівні, я дотримуюся тієї ж думки: катування може бути політикою, але переважно безособовою, прихованою в мережі заходів соціального контролю.
Тим не менш, у 2021 році я навряд чи міг передбачити рівень жорстокості, який принесуть в Україну російські солдати та офіцери. На жаль, катування як політика стала реальністю, що і було продемонстровано.
Згадану тезу можна знайти у Доповіді Спеціальної доповідачки з питань катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (Рада з прав людини. П’ятдесят п’ята сесія, 26 лютого – 5 квітня 2024 року):
Спеціальний доповідач встановила, що почуті твердження збігаються з тими, які були доведені до її відома до візиту, які вона продовжувала отримувати і після візиту і про які вона повідомила Уряд Російської Федерації в червні 2023 року. Тоді Спеціальна доповідачка зазначила, що повідомлення про напади на українських цивільних осіб і військовополонених з боку військовослужбовців російської армії, які повторюються і здійснюються аналогічним чином у низці тимчасово окупованих міст і регіонів, становлять стійку тенденцію, що свідчить про державну політику.
У світлі всього вищевикладеного Спеціальний доповідач вважає, що вищезгадані свідчення видаються достовірними, узгодженими і достатньо численними, щоб виключити, що вони є репрезентативними лише для окремих або спеціальних інцидентів. Методи, цілі та об’єкти катувань були однаковими, а віддзеркалення однакових практик у різних регіонах ще більше відображає державну політику ведення війни.
Описані катування не є ані випадковими, ані відхиленнями від норми.
Скоріше, аналіз, проведений Спеціальним доповідачем, свідчить про те, що сукупність інтерв’ю та інших документів відображає повторювану і триваючу ситуацію, в якій катування та інші види жорстокого поводження і покарання застосовувалися організовано і систематично, в рамках політики вищого порядку, що вимагає координації, планування та організації, а також прямого дозволу, свідомої політики або офіційної толерантності з боку вищих органів державної влади.
About The Author
