Абсолютна заборона катувань є безумовною і безмежно важливою ідеєю сучасного конституціоналізму та міжнародного права прав людини. Це не лише норма, закріплена у статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а й філософська основа функціонування сучасної держави: дороговказ для діяльності органів державної влади, філософія роботи державних інституцій та фундамент для претензій громадян до держави щодо головних, основоположних принципів взаємодії між державою та особою. Цей ідеал не обговорюється і не піддається сумніву. Він є безспірним.
Проте будь-який абсолют зустрічається з реальністю своєї реалізації, і саме у площині реалізації виявляється його головна вада. Українська держава під час війни продемонструвала цю ваду з граничною наочністю. Незважаючи на статтю 15 Конвенції, яка прямо виключає відступ від статті 3 Конвенції навіть під час війни або іншої суспільної небезпеки, що загрожує життю нації, держава фактично відступає від абсолютної заборони катувань саме тоді, коли на кін поставлено існування держави як такої в її кордонах. Це відбувається не через формальну дерогацію, а через мовчазне, але цілком свідоме толерування практик, які за своєю природою підпадають під дію статті 3.
ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ
Український сценарій продемонстрував, що під час війни, яка є реальністю, яку неможливо заперечувати, на порядок денний виноситься питання, наскільки держава може вижити без примусової мобілізації. Проблема полягає в тому, що примусова мобілізація в українських умовах виявилася неодмінно пов’язаною із застосуванням неналежного поводження та, у значній частині випадків, катувань. Це може звучати гостро та викликати і, безумовно, викликатиме критику. Але ми говоримо про реалії, а не про нормативний ідеал.
Коли держава свідомо відступає від абсолютної заборони катувань, і цей відступ на національному рівні фактично не приховується, проявом такого відступу стає феномен, який в українському суспільстві отримав назву «бусифікація». Це слово, яке ще кілька років тому не існувало в українській мові, сьогодні миттєво впізнається кожним мешканцем країни і позначає цілком конкретний набір практик: раптове затримання чоловіка на вулиці, у громадському місці, на робочому місці, у власному помешканні або на подвір’ї працівниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК), примусове поміщення до транспортного засобу та доставлення до ТЦК або одразу до навчального центру чи військової частини.
Саме тут ми ідентифікуємо катувальний квазікомпроміс. Його сутність полягає в тому, що держава закриває очі на масові незаконні затримання, які за своєю природою є явно незаконним позбавленням свободи, і які, як правило, супроводжуються неналежним поводженням. Це неналежне поводження має місце як у момент затримання, так і згодом. Воно відбувається у громадських місцях і на вулицях, а також безпосередньо у квартирах та на подвір’ях громадян, коли працівники ТЦК, які, як це стверджується самою державою, не мають повноважень зупиняти, затримувати чи позбавляти свободи, тим не менше роблять це у неприхований спосіб. Відповідно, під удар потрапляє не лише стаття 3 та стаття 5 Конвенції, а й стаття 8, оскільки право на повагу до приватного та сімейного життя, недоторканність житла в цих ситуаціях взагалі не розглядається як таке, що існує.
Внаслідок цього створюється атмосфера тотальної толерантності до неналежного поводження. Причому ця толерантність поширюється як на момент затримання, так і на подальші етапи. Феномен бусифікації полягає в тому, що навіть якщо саме затримання відбувається без явних ознак фізичного насильства, воно, як правило, є лише першою ланкою ланцюга. Далі йдуть особи, які за станом здоров’я не можуть бути мобілізовані, але яких відправляють на фронт. Саме в цьому полягає смичка між масовими незаконними затриманнями (фактичними арештами, оскільки їх можна називати як завгодно, але сутність від цього не зміниться), підробленням мобілізаційних документів та відправкою на фронт людей, які не підлягають призову за медичними показаннями.
Щонайменше у половині випадків, а можливо і більше, такий шлях супроводжується неналежним поводженням або катуванням саме під час затримання, під час доставлення до центру комплектування або безпосередньо у приміщеннях ТЦК. Ідеться не про поодинокі ексцеси виконавців, а про масову, повторювану, системну практику, яка на рівні держави не отримує адекватної кримінально-правової та дисциплінарної реакції.
ПЕРША ТЕЗА: РЕАЛІЇ ВІЙНИ ПРОТИ АБСОЛЮТУ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
Перше, на чому ми наголошуємо, полягає в такому: як би ми не підносили абсолютну заборону катувань, як би ми не повторювали, що навіть під час війни катування та інші форми неналежного поводження є поза законом, реалії роблять свою справу. Держава, яка веде війну за виживання, знаходить спосіб обійти абсолют, не заперечуючи його формально.
Тут необхідне важливе історичне уточнення. Подібні практики не є новими. Будь-яка війна, як свідчить історія, супроводжувалася примусовою масовою мобілізацією, незаконним позбавленням свободи, де-факто фальсифікацією мобілізаційних документів тощо. Однак між тим, що відбувалося під час Першої та Другої світових воєн, і тим, що демонструє сучасна Україна, пролягає прірва. Цю прірву утворило створення Ради Європи, Європейського суду з прав людини, Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також відповідного правового масиву Ради Європи, на якому держави-члени будують свої національні правові системи. Тим більше це стосується Європейського Союзу, у рамках якого створено власну унікальну правову систему захисту фундаментальних прав.
Саме поява феномену бусифікації якраз і відрізняє сьогоднішню ситуацію від того, що відбувалося під час минулих європейських та світових воєн. Проблема полягає не в тому, що масова примусова мобілізація як така є історичним новоутворенням, а в тому, що такий феномен існує і відтворюється всередині правової системи Ради Європи, членом якої Україна є з 1995 року, і після трьох десятиліть розвитку практики Європейського суду з прав людини, у якій абсолютний характер статті 3 багаторазово підтверджувався, зокрема у справах Ireland v. the United Kingdom, Selmouni v. France [GC] та Gäfgen v. Germany [GC].
Іншими словами, український кейс є першим випадком, коли держава-член Ради Європи, перебуваючи під повною юрисдикцією Європейського суду та під моніторингом Європейського комітету з питань запобігання катуванням, веде повномасштабну війну за існування і одночасно демонструє, що абсолют статті 3 Конвенції у практичній площині виявляється абсолютно вразливим. Це не аргумент проти абсолюту. Це аргумент на користь того, що абсолют потребує інституційних запобіжників, а не лише декларацій.
ДРУГА ТЕЗА: ЧОМУ ЗАХІД БАЧИТЬ СТАТТЮ 5, АЛЕ НЕ БАЧИТЬ СТАТТЮ 3
Друга теза стосується сприйняття українських реалій за межами України. Масштаби та характер примусової мобілізації в Україні, зворотним боком якої нерідко стає неналежне поводження, безумовно, помічаються та аналізуються в інших державах Ради Європи й у Європейському Союзі. Проте здебільшого ці практики розглядаються крізь призму незаконного позбавлення свободи, незаконних затримань та інших порушень права на свободу – тобто переважно в категоріях статті 5 Конвенції.
Унаслідок цього те, що в Україні набуло ознак масової практики неналежного поводження під час незаконного затримання або після нього, на Заході сприймається лише як масова практика незаконного позбавлення свободи. Насильницький, принизливий і потенційно катувальний складник цього явища залишається на периферії аналізу. Отже, проблема, яка потребує самостійної кваліфікації за статтею 3 Конвенції, фактично редукується до питання дотримання статті 5 Конвенції.
Те, що населенням воюючої країни сприймається як щось зрозуміле і буденне, коли такі слова, як «ТЦК» або «бусифікація», викликають типову і характерну реакцію, зрозумілу без пояснень, на Заході, навіть з урахуванням масовості такого явища, сприймається лише як незаконне позбавлення свободи. Тобто максимум як проблема статті 5 Конвенції, але жодним чином не як проблема статті 3 Конвенції, тим більше у її масовому вимірі.
Це зміщення оптики має щонайменше три причини.
По-перше, статистична та документальна база щодо неналежного поводження під час мобілізації є фрагментарною: потерпілі перебувають у військових частинах, не мають доступу до адвоката, не фіксують тілесні ушкодження, а кримінальні провадження за статтею «катування» або не відкриваються, або не мають перспективи. По-друге, західний спостерігач схильний застосовувати до України презумпцію добросовісності держави, яка захищається від агресії, і тому інтерпретувати ексцеси як індивідуальні порушення, а не як системну практику. По-третє, сама категорія «позбавлення свободи» є когнітивно зручнішою: вона не вимагає порогу тяжкості страждань і не ставить незручного питання про те, чи є держава-жертва агресії одночасно державою, яка допускає катування.
Наслідком такого зміщення є те, що феномен бусифікації залишається поза належною правовою кваліфікацією. Однак практика Європейського суду є однозначною: будь-яке застосування фізичної сили щодо особи, яка перебуває під контролем представників держави, і яке не було суворо необхідним внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність і в принципі є порушенням статті 3 (Bouyid v. Belgium [GC]). Не існує жодних підстав вважати, що цей стандарт не застосовується до працівників ТЦК, які фізично утримують особу, поміщують її до транспортного засобу, застосовують удари чи спеціальні засоби або утримують у приміщенні без доступу до води, їжі, медичної допомоги та зв’язку з родичами. Не існує також жодних підстав вважати, що відправка на фронт особи, яка за станом здоров’я непридатна до служби, на підставі підроблених документів не породжує окремого питання за статтею 3 Конвенції, а у випадку смерті або тяжких ушкоджень і за статтею 2 Конвенції.
Отже, другий головний аспект, на якому ми наголошуємо, полягає в тому, що правова кваліфікація бусифікації має бути перенесена з площини статті 5 Конвенції у площину поєднання статті 3 Конвенції зі статтею 5 Конвенції, а масовість і повторюваність цієї практики мають розглядатися як ознаки системної проблеми, а не як сукупність ізольованих інцидентів.
ТРЕТЯ ТЕЗА: ПРОФЕСІЙНА АРМІЯ ЯК ЗАПОБІЖНИК ВІД КАТУВАНЬ І КОРУПЦІЇ
Третя теза є, на нашу думку, найважливішою з точки зору політичних висновків. Український кейс продемонстрував, наскільки пов’язаними є питання створення професійної армії, запобігання корупції та запобігання катуванням. Ці три проблеми зазвичай розглядаються окремо: реформа збройних сил обговорюється у категоріях оборонної політики, корупція у категоріях економіки та врядування, катування у категоріях прав людини. Український досвід показує, що це одна проблема з трьома обличчями.
У системі координат, коли політичні еліти демонструють явне небажання зупиняти корупційні схеми та припиняти корупційні потоки і водночас закривають очі на феномен бусифікації, це не може не призводити до накопичення жорстокої напруги у суспільстві між політичними елітами та рештою населення. Мобілізація, яка здійснюється через примус, насильство та підроблення документів, і яка одночасно дозволяє одним відкупитися, а інших змушує воювати всупереч стану здоров’я, руйнує саму ідею солідарності, на якій має триматися оборона держави. Катування під час мобілізації і корупція навколо мобілізації є не двома окремими явищами, а двома сторонами одного механізму: там, де є можливість незаконно затримати, з’являється можливість незаконно відпустити за винагороду.
Саме тому створення професійної армії з високооплачуваними військовослужбовцями та відповідними зобов’язаннями, які добровільно беруть на себе солдати та офіцери, з самого початку було тим запобіжником від катувань, який Україна могла і повинна була взяти на озброєння у минулому. Професійна армія, належно підготовлений резерв і прозора система стимулів істотно зменшують залежність держави від хаотичної примусової мобілізації, хоча під час повномасштабної війни не завжди здатні повністю усунути потребу в призові. Такий комплекс заходів істотно звужує простір для масового незаконного позбавлення свободи, а разом із ним — для неналежного поводження, що супроводжує примусову мобілізацію.
Це і є головний меседж, який необхідно пропонувати та поширювати серед західних урядів. Як свідчить український кейс, у випадку війни навіть у рамках країни, яка є частиною правової системи Ради Європи, за відсутності належної військової підготовки населення та відповідних стимулів – у тому числі матеріальних та фінансових – для людей брати до рук зброю на захист своєї країни, зворотним боком відсутності такої політики організації збройних сил неминуче буде масова примусова мобілізація з відповідними масовими затриманнями та масовими випадками неналежного поводження. Ця закономірність не є українською специфікою. Вона є структурною, і будь-яка європейська держава, яка сьогодні обговорює відновлення призову або підготовку до потенційного конфлікту, має дивитися на український досвід не як на екзотику, а як на попередження.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи, ми пропонуємо три взаємопов’язані тези, які покладено в основу цієї статті.
По-перше, абсолютна заборона катувань, попри статтю 15 Конвенції, у практичній площині виявилася абсолютно вразливою для держави, яка веде війну за виживання. Україна, будучи членом Ради Європи та перебуваючи під юрисдикцією Європейського суду з прав людини, фактично відступила від абсолюту статті 3 через толерування феномену бусифікації. Це потрібно визнавати і про це потрібно говорити, оскільки замовчування є першим кроком до прихованої легітимізації катувань у кризових умовах в інших європейських державах.
По-друге, західне сприйняття бусифікації як проблеми виключно статті 5 Конвенції є неадекватним. Масові незаконні затримання, що супроводжуються фізичним насильством, утриманням у неналежних умовах, підробленням мобілізаційних документів та відправкою на фронт непридатних за станом здоров’я осіб, мають кваліфікуватися за статтею 3, а їхня системність має розглядатися як структурна проблема, а не як сукупність індивідуальних ексцесів.
По-третє, український кейс демонструє нерозривний зв’язок між професійною армією, запобіганням корупції та запобіганням катуванням. Створення професійних збройних сил на основі стимулів, а не примусу, є не лише питанням обороноздатності, а й головним інституційним запобіжником від катувального компромісу. Саме цей висновок має стати центральним меседжем для урядів європейських держав, які сьогодні переосмислюють власні моделі комплектування збройних сил з огляду на нові безпекові реалії.
Катувальний квазікомпроміс не є неминучим. Він є наслідком конкретних політичних рішень і, що важливіше, конкретних політичних бездіяльностей. Визнання цього факту є необхідною умовою для того, щоб абсолютна заборона катувань залишалася абсолютом не лише у тексті Конвенції, а й у практиці держав, які на цю Конвенцію присягали.
About The Author
