Найнебезпечніша аналітична помилка щодо російської агресії проти України – припущення, що вона має суто раціональне пояснення у площині боротьби за території, ресурси чи геополітичний вплив. Хоча агресія справді супроводжується територіальним вторгненням в Україну, колоніальним просуванням в Африці та постійною військовою присутністю в Європі у формі диверсій і розвідувальної активності, її глибинна природа є водночас і складнішою, і простішою. Йдеться про війну заради втечі від дзеркала – від необхідності об’єктивно оцінити власне життя та власну державу.
Саме тут «традиційні цінності» розкриваються не як змістовна етична програма, а як функція. Російська держава перетворилася на тотальну насильницько-корупційну вертикаль, де кожен рівень влади є механізмом вилучення ренти, а управління здійснюється за логікою «в’язничної», карцерної держави. У таких умовах суспільству потрібен потужний, швидкодіючий «наркотик», здатний заглушити біль усвідомлення, – і ним стала агресивна війна, ідеологічно обгорнута в риторику цінностей.
Між режимом, елітами та населенням склався специфічний симбіоз. Режим і еліти ведуть за собою натовп, зацементований «традиційними цінностями» та фальшивою пам’яттю про «дідів», які «захистили невдячну Європу від фашизму». Але й натовп відчайдушно чіпляється за режим, бо без нього довелося б дивитися правді в очі. Кожна ракета по мирному місту, кожна окупована територія, кожна брехлива новина – це не лише злочин чи пропаганда, а й захисний механізм проти усвідомлення власної та національної порожнечі.
За цією логікою «традиційні цінності» виконують компенсаторну роль: формула «ми велика держава» компенсує «я нікчемний», «у нас ядерна зброя» заміщує «у мене немає майбутнього», «ми всіх переможемо» заглушує «я програв своє життя». Це не патріотизм, а колективний невроз, у якому спрямована назовні агресія є способом не дивитися всередину. Відтак ціннісна риторика є не метою, а інструментом – інструментом анестезії, який робить ілюзію життєво необхідною.
Інструментальна природа анестезії посилюється з плином часу, адже ціна визнання правди зростає з кожним днем війни. На ранньому етапі ще можливою була формула «нас обдурили»; згодом – «ми помилилися»; ще пізніше – «це була катастрофа, про яку ми не знали». Проте кожен новий злочин, кожне зруйноване місто і кожна нова могила роблять визнання дедалі нестерпнішим: визнати правду означає прийняти, що підтримка режиму була співучастю, а власне мовчання – формою санкціонування насильства. Так постає психологічно нездоланна стіна: що довшою і кривавішою стає війна, то міцнішою є потреба заперечувати її природу – і то ефективнішою стає анестезувальна функція ціннісної риторики.
Цей механізм спирається і на цілком матеріальний субстрат – глибоку інформаційну та досвідну ізоляцію переважної більшості населення, значна частина якого ніколи не перетинала державного кордону, а закордонний досвід тих, хто його мав, нерідко обмежувався вузьким колом курортних напрямів. За таких умов цензурована «новина» функціонує не стільки як джерело інформації, скільки як захисний механізм проти зіткнення з реальністю – як усередині країни, так і поза нею. Спротив цій логіці лишається уділом небагатьох, для яких визнання правди означає свідому відмову від співучасті; для абсолютної ж більшості ілюзія залишається не предметом вибору, а умовою психологічного виживання.
Генеза доктрини «Русского Міра»: від мережевого проєкту до інструменту агресії
Доцільно згадати, що концепція «Русского Міра» зародилася у 1990-х роках у середовищі так званого «Московського методологічного гуртка». Наприкінці 1990-х російські політтехнологи сконструювали концепт як одну з відповідей на розпад пострадянського простору й утрату Росією домінуючих позицій. Первісно він мав культурно-лінгвістичний характер: «Русскій Мір» визначався як мережева структура спільнот, що думають і говорять російською мовою. Проте вже в цій формулі закладалася ідея надтериторіальної ідентичності, здатної конкурувати з суверенітетом новопосталих держав.
В основу концепції було покладено ідею захисту «співвітчизників» – символічної, юридично невизначеної категорії, яку Кремль міг довільно розширювати залежно від політичної доцільності. Особливе значення надавалося російським меншинам у «ближньому зарубіжжі»: Україні, Молдові, державах Балтії, а також територіям зі складним статусом – Криму, Донбасу, Придністров’ю. Невизначеність поняття «співвітчизники» перетворювала його на універсальний привід для втручання.
У 2000-х роках конструкція була інституціоналізована. У 2007 році указом Президента РФ створено фонд «Русскій Мір»; серія указів 2021–2024 років докорінно реструктурувала його, посиливши підпорядкування державі, а засновником фактично стало Міністерство закордонних справ Російської Федерації. Під прикриттям культурно-освітньої діяльності фонд реалізує неоімперсьий порядок денний: створення транснаціональної мережі впливу, мобілізацію діаспор, підрив мовного та культурного суверенітету інших держав і легітимацію агресії. Релігійного виміру концепції надала Російська православна церква, яка через апеляцію до «Святої Русі» та образу Москви як «Третього Риму» представляє політичні цілі Кремля як виконання сакральної місії.
Поворотним моментом стала російсько-грузинська війна 2008 року, коли риторика захисту «співвітчизників» уперше виправдала пряму військову агресію та створила модель «заморожених конфліктів». У 2014 та 2022 роках доктрина «Русского Міра» прямо обслуговувала анексію Криму, війну на Донбасі й повномасштабне вторгнення. Таким чином, за три десятиліття абстрактна інтелектуальна ідея еволюціонувала в інструмент експансії, продемонструвавши, як культурно-ціннісні наративи перетворюються на обґрунтування воєнних злочинів. На відміну від класичного колоніалізму ХІХ століття, «Русскій Мір» прагне не стільки формальної анексії, скільки зон впливу, де Москва зберігає фактичний контроль при формальному збереженні чужого суверенітету.
Сакральна жертва і культ перемоги: «традиційні цінності» як механізм мобілізації
Інструментальна природа ціннісної риторики стає особливо очевидною при аналізі того, як російська держава століттями використовує війну для підтримання єдності імперії. Існування держави, побудованої на колоніальному підкоренні десятків народів, потребувало безперервної героїзації та сакралізації влади. Класичним механізмом стали «ін’єкції сакральної жертви»: культивоване переконання, що «наш народ» приніс незмірну жертву заради перемоги над зовнішнім ворогом, а ця жертва освячує і владу, і державу, і всі наступні покоління.
Перший такий цикл будувався навколо культу перемоги над Наполеоном. Показовим є 1912 рік, коли царська охранка розшукувала по всій імперії старих свідків наполеонівського вторгнення, щоб жива людська пам’ять стала тілом офіційного наративу. Водночас саме тоді виявилася внутрішня суперечність інструменту: напередодні формування Антанти антифранцузький культ став дипломатично незручним, і Росія була змушена терміново шукати заміну інструменту, який служив їй сто років. Перша світова війна зруйнувала і династію, і сам сакралізаційний інструментарій.
Другий цикл сформувався навколо «Великої Вітчизняної війни». Принциповою є сама семантика: не «Друга світова», а саме «Вітчизняна» – оборона рідної землі, що вписувала новий конфлікт у вже готову культурну матрицю 1812 року. Реальні жертви мільйонів людей стали фундаментом нового сакрального наративу, до якого апелює будь-який режим, що потребує легітимності, – від придушення угорського повстання 1956 року до анексії Криму. Логіка проста і страшна: «наші діди перемогли фашизм, тому те, що ми робимо сьогодні, – теж боротьба з фашизмом».
Початок повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року, за пропонованою концепцією, означає запуск третього столітнього сакралізаційного циклу. На парадах поряд із дедалі нечисленнішими ветеранами Другої світової з’являються ветерани «спеціальної воєнної операції»; держава методично здійснює символічний трансфер, заповнюючи ідеологічний вакуум новими «героями». Це породжує особливу загрозу: ветеранські «громади», патріотичні та «козачі» формування отримують освячене державою право на насильство – структурно подібно до того, як із повоєнних ветеранських товариств виростали бойові загони тоталітарних держав міжвоєнної Європи. Сакралізаційний інструмент уже запущено, і він не зникне зі зміною персоналій у Кремлі, бо ідеологічні конструкти, що живляться кров’ю і стражданням, надзвичайно живучі.
«Російська береза»: природна символіка на службі імперської інверсії
Інструментальне використання культури не вичерпується великими ідеологічними конструктами на кшталт «Русского Міра» чи культу перемоги – воно проникає й у найбуденніші, на перший погляд аполітичні символи. Показовим прикладом є береза, яка посідає особливе місце в російському символічному просторі й функціонує не лише як національний образ, а й як точно налаштований інструмент пропаганди. На відміну від більшості національних символів, що акцентують силу чи велич, береза в російському культурному коді систематично пов’язується з жертовністю, скорботою та пасивним стражданням – і саме це перетворює її на механізм легітимації колоніальної політики через інверсію ролей агресора й жертви.
Центральним елементом цієї стратегії є послідовне ототожнення берези радше з материнським горем, ніж із героїчною воєнною традицією. Меморіали на окупованих територіях систематично включають березу як обов’язковий елемент, а російські солдати зображуються не як агресори, а як «діти», яких «втратила» батьківщина. Коли суспільству пропонують оплакувати втрати замість святкувати перемоги, будь-яка критика воєнної політики стає табуйованою – вона тлумачиться як «неповага до пам’яті загиблих». Береза стійко гендерується як «жіноче дерево», асоційоване з пасивністю, беззахисністю та вразливістю; поєднання національного символу з такими характеристиками створює парадокс, за якого нація-агресор репрезентує себе через символ беззахисності й постає не хижаком, а «вразливою жертвою», що «змушена захищатися».
Біологічна особливість берези – здатність рости в різних кліматичних зонах – використовується для символічного маскування імперської експансії. Висаджування беріз біля військових меморіалів на окупованих територіях, від Калінінграда до Курил і від Придністров’я до Сирії, створює ілюзію «природності» російської присутності, а самі меморіали «полеглим» виконують класичну колоніальну функцію символічних маркерів, що позначають територію як «російську». Особливо цинічною є практика висаджування беріз біля меморіалів на місцях масових злочинів радянського режиму: візуальний код «спільної жертви» зрівнює жертв Голодомору з «полеглими» окупантами, а жертв депортацій – з агресорами, навіюючи молодшим поколінням хибну тезу, нібито «всі постраждали однаково» і нібито немає різниці між катом і жертвою. Так аполітичне, здавалося б, дерево виконує цілком стратегічну роботу – символічну інверсію агресора в жертву, гендерну маніпуляцію через фемінізацію, натуралізацію окупації, експорт віктимності та сакралізацію агресії.
«Суспільство облоги»: карцерна держава і перманентний ворог
Структурну основу інструменталізації цінностей розкриває авторська концепція карцерної держави. Карцерна держава – не лише сукупність репресивних інституцій, спрямованих усередину суспільства, а й особлива форма організації, де дисципліна, примус і страх є фундаментальними механізмами відтворення легітимності влади. Застосована до Росії, ця рамка оголює глибинну структурну залежність режиму від постійного ворога – реального чи сконструйованого, внутрішнього чи зовнішнього.
Для Російської Імперії – у будь-якому інституційному оформленні, чи то царат, Радянський Союз, чи Російська Федерація, – війна була не аномалією, а системним фактором внутрішньої стабільності. Доктрина «облогового суспільства» потребує перманентної мобілізації, яка унеможливлює суспільну рефлексію щодо власного становища. Війна виконує при цьому щонайменше три функції: делегітимує опозицію через стигматизацію критики як «зради»; перерозподіляє суспільну увагу від структурних провалів економіки за умов стагнації реальних доходів; породжує нові корпоративні інтереси – ВПК, воєнно-адміністративну номенклатуру, «добровольчі» структури, – що становлять органічну частину карцерної економіки.
Саме звідси випливає структурна неможливість «миру без краху»: гіпотетичне припинення бойових дій поставило б режим перед демобілізованими бойовиками, звиклими до статусу й виплат, деградованою цивільною економікою та завищеними очікуваннями «плодів перемоги». Воєнний імператив, отже, є не тактичним вибором конкретного лідера, а системним атрибутом карцерної держави, нездатної відтворювати себе в умовах нормальності. «Традиційні цінності» в цій моделі – це мова, якою облога описує саму себе як норму.
Принципово важливим є методологічне застереження. Будь-який аналіз, що зводить Росію до формули «диктатор і його жертви», відтворює інтелектуальну помилку, яка дозволяє уникнути питання про суспільну суб’єктність. Надання російському суспільству статусу колективної жертви є не лише аналітично хибним, а й практично шкідливим: воно знімає моральну та правову відповідальність за колоніальну агресію. Карцерна держава відтворює себе через консенсус своїх суб’єктів не менше, ніж через примус до них; воєнний імператив є системним продуктом п’ятисотлітньої традиції, у відтворенні якої бере активну участь значна частина суспільства.
Ця суспільна співучасть має конкретний психокультурний механізм, який доцільно позначити як інтерналізоване карцерне мислення. Якщо класична кримінологія розглядає карцерні практики як зовнішній примус щодо особи, то у випадку Росії йдеться про засвоєння карцерної логіки на рівні масової свідомості. Упродовж століть в’язнична й табірна культура – від сибірської каторги до ГУЛАГу – визначала не лише державні практики, а й пронизувала повсякденну свідомість, формуючи стійкі коди маскулінності, покори, насильства та лояльності. Саме тому ескалаційна траєкторія режиму – від чеченських кампаній 1999 року через збройне втручання в Грузію 2008 року й анексію Криму 2014 року до повномасштабного вторгнення 2022 року – сприймається всередині суспільства не як низка аномалій, а як відтворення звичного порядку речей. «Традиційні цінності» у цьому сенсі є радше поверхневою, «пристойною» назвою для глибинної карцерної матриці, що відтворюється з покоління в покоління.
Кримінально-в’язнична матриця влади: «фєня», «понятія» і карцерна мова панування
Карцерна логіка відтворює себе не лише через інституції примусу, а й через цілком конкретні, добре впізнавані механізми – насамперед через саму мову влади та неписані правила, успадковані з кримінально-в’язничного середовища. Модель в’язнично-карцерної держави описує систему врядування, у якій ця логіка – неформальні в’язничні ієрархії, контроль через насильство та інструментальне використання кримінального середовища – виходить далеко за межі пенітенціарних установ і структурує весь державний апарат: від військових частин до регіональних адміністрацій. Ідеться не про «захоплення держави» організованою злочинністю, а про свідоме конструювання держави, що функціонує за в’язничними неформальними законами на кожному рівні.
Ключову роль тут відіграє те, що можна назвати інституційним запозиченням. За формальним фасадом конституційних гарантій, поділу влади та судового захисту реальне врядування здійснюється через персоналізовані, непрозорі мережі та неписані правила – «Сістєму», структурно еквівалентну в’язничним «понятіям». Емпіричні дані свідчать, що російські співробітники поліції та пенітенціарної служби тотально сприймають неформальні в’язничні закони як «потрібні й корисні» для виконання службових обов’язків, по суті легітимуючи кримінальний етос як інструмент державної функції. Структурна спорідненість між «понятіями» та принципами елітного врядування є не метафорою, а робочим механізмом відтворення непрозорої влади й захоплення ресурсів.
Найвиразнішим проявом цього є демонстративне використання політичною верхівкою в’язничного жаргону («фєні») та в’язничної логіки в офіційному дискурсі. Це не випадкові обмовки, а свідома стратегія, що глибоко резонує з масовою свідомістю, давно підготовленою романтизацією кримінального світу – від «блатної» естради до повсякденного вжитку в’язничного сленгу. Послуговуючись грубою мовою кримінально-тюремного середовища, держава нормалізує примус, насильство, домінування та непідзвітність, репрезентуючи політику як вправляння в «голій» силі, де слабкість зневажають, а покору вважають належною. Опоненти – внутрішні й зовнішні – імпліцитно категоризуються в логіці в’язничної ієрархії, а сама держава метафорично постає в’язницею, у якій усі громадяни є ув’язненими. Прийняття державою логіки «понятій» є водночас демонстративним відкиданням західного лібералізму й прозорості: абсолютно антидержавна за походженням, кримінальна «правда» перетворюється на антиліберальну політичну настанову, що виправдовує свавільну владу культом сили.
Цю саму логіку оголює й нова доповідь Європейського комітету із запобігання катуванням (CPT), ухвалена у квітні 2025 року й присвячена в’язничній субкультурі в пострадянських в’язницях. Попри вихід Росії з Ради Європи та денонсацію відповідної конвенції, головна теза документа лишається чинною: російські в’язниці – як і пенітенціарні установи багатьох інших пострадянських держав – досі керуються набором неформальних тюремних правил. CPT обґрунтовує концепт «карцерного колективізму» (на противагу «карцерному індивідуалізму», типовому для більшості західноєвропейських країн), який тримається на трьох складниках: управлінні через взаємний нагляд самих ув’язнених, делегуванні влади й контролю самим ув’язненим і колективному розміщенні у спільних бараках. Керувати величезним в’язничним населенням виявилося неможливо інакше, ніж передавши частину наглядових повноважень самим ув’язненим, – і ця карцерна модель, засвоєна на рівні масової свідомості, лишається чинною навіть після формального розриву Росії з європейськими інституціями, що унаочнює межі будь-якої суто інституційної реформи.
Інституційна спадковість насильства: межі ціннісної риторики
Декларована монополія Росії на «традиційні цінності» остаточно спростовується аналізом інституційної спадковості насильства – насамперед сексуального. У 2026 році збройні та безпекові структури Росії вперше потрапили до анексу щорічної доповіді Генерального секретаря ООН про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктами, за систематичне застосування таких практик щодо військовополонених і затриманих цивільних. Показовою була реакція Москви: замість заперечення конкретних фактів – дзеркальне контробвинувачення. Така реакція є маркером того, що насильство не сприймається як те, що потребує заперечення по суті, бо є частиною нормативного фонового шуму системи.
Щоб зрозуміти, чому йдеться про континуум, а не про аномалію, доцільно звернутися до літератури як до першоджерела. Антон Чехов у дослідженні «Острів Сахалін» (1895) фіксує систему, в якій жінок-каторжанок розподіляли між поселенцями як майно, а примусове співжиття оформлювалося бюрократичними евфемізмами «спільного домообзаведення». Насильство тут не заперечується – воно вписане в ціну угоди й закріплене відомчими наказами та статтями статуту. Через понад півстоліття Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» документує ту саму систему в радянській версії: ритуал первинної «роздачі» жінок лишився незмінним, а виживання обмінювалося на тіло. Радянська держава успадкувала від царської не окремі практики, а цілий інституційний код.
Між Чеховим, Солженіциним і доповіддю ООН пролягає одне тривале явище з конкретними механізмами відтворення. Серед них: 1) інституційна легітимізація – нормалізація насильства через бюрократичну мову, що замінює «зґвалтування» на «виховний захід» чи «спільне господарство»; 2) відсутність відповідальності як системна риса – безкарність не є збоєм, а елементом, що забезпечує відтворення практики; 3) соціальна нормалізація і мовчазна співучасть – практика, яку не потрібно ані пояснювати, ані захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.
Саме третій механізм пояснює, чому сучасна офіційна реакція є радше переключенням уваги, ніж запереченням: на глибинному культурному рівні немає чого приховувати від себе. Будь-яке дослідження сексуальних та інших злочинів Росії має тому сприймати їх не як суму окремих актів, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої впродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу – і саме на цьому тлі риторика про «захист традиційних цінностей» викриває свою інструментальну, а не змістовну природу.
Висновки
Проведений аналіз дозволяє сформулювати узагальнювальну тезу: «традиційні цінності» в російському колоніальному проєкті є не нормативним змістом, а стратегічним інструментом. Вони виконують щонайменше чотири взаємопов’язані функції – психологічної анестезії для суспільства, нездатного до раціональної самооцінки; легітимації неоімперської експансії під виглядом захисту «співвітчизників» і «спільної віри»; мобілізації через сакралізацію жертви та культ перемоги; і, нарешті, нормалізації насильства, вкоріненого в інституційному коді карцерної держави.
Звідси випливає головний практичний висновок. Ця війна не може завершитися самою лише військовою поразкою режиму, оскільки вона є не тільки «проєктом Кремля», а й психологічною опорою для мільйонів та продуктом п’ятисотлітньої традиції. На відміну від повоєнної денацифікації Німеччини, яка відбулася під зовнішнім примусом і за участі союзників, жодної аналогічної зовнішньої сили над Росією не буде навіть за оптимістичного сценарію. Тому Україні та Європі необхідно мислити не лише категоріями поточного врегулювання, а й стратегічною архітектурою безпеки та стримування на десятиліття вперед – ефективною щодо нинішнього режиму та його наступників. Ілюзія, що «після зміни влади все зміниться», є небезпечною: глибинна структура суспільної свідомості, сформована кров’ю і стражданням, відтворюється поколіннями, і саме в цьому полягає головний виклик сьогодення.
About The Author
