Комітет також ухвалив два нові набори стандартів, присвячені поводженню з жінками в місцях позбавлення волі та поводженню з особами, які утримуються в імміграційних центрах затримання, з метою надання національним органам влади більш чітких вказівок щодо захисту особливих потреб цих груп; повні тексти цих стандартів очікується опублікувати найближчим часом.

Крім того, ЄКЗК обговорив зростаючий вплив зміни клімату на осіб, позбавлених волі.

Голова ЄКЗК Алан Мітчелл попередив, що періодичні хвилі спеки особливо шкідливі для осіб, які тримаються під вартою, багато з яких перебувають в установах, погано пристосованих до екстремальних температур, і наголосив, що і хвилі спеки, і похолодання можуть довести умови тримання до межі нелюдського поводження, створюючи серйозні труднощі як для утримуваних осіб, так і для персоналу, — закликавши до практичних заходів, таких як охолодження камер та забезпечення доступу до питної води. Він також зазначив, що серйозна переповненість, зокрема сон затриманих на підлогових матрацах і проведення більшої частини дня замкненими у своїх камерах, посилює наслідки екстремальної спеки, та закликав як до негайних заходів полегшення, так і до довгострокових рішень для захисту гідності затриманих та умов праці персоналу в умовах дедалі частіших екстремальних погодних явищ.

Під час засідання члени ЄКЗК також взяли участь у навчальному занятті з проведення опитувань осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання, а Комітет привітав двох нових членів: Бріджит Конц (Люксембург) та Оршою Ченцер (Угорщина).

Ухвалено шість доповідей за результатами візитів до країн Комітет завершив підготовку та затвердив доповіді за результатами візитів до:

• Албанія (січень–лютий 2026 р.)
• Боснія і Герцеговина (березень 2026 р.)
• Болгарія (січень–лютий 2026 р.)
• Німеччина (листопад–грудень 2025 р.)
• Косово* (лютий 2026 р.)
• Чорногорія (листопад 2025 р.)

Ухвалено два нові стандарти Були затверджені нові стандарти ЄКЗК, що охоплюють:

• Жінки в місцях позбавлення волі
• Імміграційне затримання

Вони встановлюють чіткіші вимоги щодо поводження з цими двома групами та надають національним органам влади більш ґрунтовні рекомендації щодо захисту їхніх особливих потреб. Повні тексти будуть опубліковані найближчим часом.

Навчання Члени Комітету взяли участь у занятті з методики опитування осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання.

Привітання нових членів

• Бріджит Конц (Люксембург)
• Оршоя Ченцер (Угорщина)

Джерело: Рада Європи – ЄКЗК, опубліковано 10.07.2026 *Посилання на Косово не завдає шкоди його статусу відповідно до Резолюції РБ ООН 1244.

Йдеться про 111 українських цивільних осіб, яких у березні 2022 року російські військові утримували в підвалі місцевої школи. За твердженнями заявників, школу фактично перетворили на військовий об’єкт, цивільних використовували як живий щит, а умови утримання — вкрай тісні (0,5 кв. м на особу), без належного доступу до їжі, води, світла, санітарії та медичної допомоги — призвели до смерті одинадцяти людей, включно з трьома близькими родичами заявників.

Серед утримуваних були діти, люди похилого віку, онкохворі, вагітна жінка та особи з обмеженою мобільністю. Окремі заявники також повідомляють про вбивство, зникнення, замах на зґвалтування, побиття, знищення майна та мародерство з боку російських військових під час окупації села.

Заявники посилаються на статті 2, 3, 5, 8 та 13 Конвенції, а також статтю 2 Протоколу № 4, статтю 1 Протоколу № 1 та статтю 2 Протоколу № 1.

10 червня 2026 року Уряд Росії отримав повідомлення про заяви із запитаннями Суду. Нагадаємо: хоча Росія більше не є стороною Конвенції, вона й далі несе відповідальність за порушення, які мали місце до 16 вересня 2022 року.

Ця публічна дискусія заслуговує на окремий юридичний коментар. Не через емоції, а через аргументи, які в ній прозвучали. Ці аргументи є настільки типовими, настільки впізнаваними та настільки юридично хибними, що їх варто розібрати спокійно, послідовно та з посиланнями на практику Європейського суду з прав людини. Спочатку – пряма мова учасників розмови, далі – мій аналіз.

Ведуча: «У нас станом на зараз є заява військової омбудсменки Ольги Решетилової, яка, наприклад, говорила, що ще рік тому вона була в «Скелі» і задокументувала свідчення людей, які так само розповідали про катування на поліграфі в той час».

Представник «Скелі»: «Стоп, стоп, стоп. Катування чи побиття?».

Ведуча: «Ви ставите якусь велику різницю? Побиття, катування?».

Представник «Скелі»: «Дивіться, побиття – це когось побили. Це може бути… Вибачте, я на вулиці з кимось почну з’ясовувати стосунки, і хтось із нас когось поб’є. Це катування чи побиття?».

Ведуча: «Я так розумію, що йдеться не просто про з’ясування відносин».

Представник «Скелі»: «Ні, для мене катування – це коли хтось зв’язав, він від цього отримує якесь задоволення».

Ведуча: «А обмотування скотчем – це, як писало видання «Бабель»… Що скотчем обмотують людей, і це теж, я так розумію…».

Представник «Скелі»: «Ми знову ж таки упираємось повністю в «Бабель», який це взяв з показів одного, єдиного…».

Ведуча: «Якщо ми вже почали піднімати цю тему смертей чи побиття: наприклад, згадана нами Катя Лихогляд буквально кілька днів тому опублікувала фото чоловіка – доброволець, мав поранення після бойових, молодий, ідейний, ненаркозалежний – у «Скелі» побили для профілактики. Я думаю, що ви бачили цю світлину».

Представник «Скелі»: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести за це відповідальність».

Ведуча: «Ви бачили цю історію?».

Представник «Скелі»: «Зараз бачу».

Ведуча: «Вона є вже три дні, ви можете подивитися».

Представник «Скелі»: «Ви ж розумієте, я не постійно цим займаюся… Погано, так недостойно відноситися до військовослужбовців, і це потрібно розслідувати».

Ведуча: «А чому в «Скелі» так б’ють людей для профілактики?».

Представник «Скелі»: «Чому взагалі люди б’ють людей? Чому? Тому що є деякі погані люди, які вважають, що якщо вони сильніші, то вони автоматично праві».

У цьому діалозі прозвучали три аргументи.

Перший аргумент: побиття – це не катування, бо побитися можна і на вулиці.

Другий аргумент: катування – це коли хтось зв’язав людину і отримує від цього задоволення.

Третій аргумент: люди б’ють людей, бо є деякі погані люди.

Кожен із цих трьох аргументів є класичним прийомом нейтралізації, і кожен із них розсипається при першому ж зіставленні з конвенційними стандартами.

Почнемо із засадничого. Об’єкт та мета Конвенції як інструменту захисту фізичних осіб вимагають, щоб її положення тлумачилися і застосовувалися таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (Marguš v. Croatia [GC], § 127). Це означає, серед іншого, що жодні термінологічні ігри – «побиття чи катування?» – не можуть вивести факти жорстокого поводження з-під дії статті 3 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє – без будь-яких винятків – катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 95; A. and Others v. the United Kingdom [GC], § 126; A.V. v. Ukraine, § 47; Aleksakhin v. Ukraine, § 49; Aliev v. Ukraine, § 129; Bekos and Koutropoulos v. Greece, § 45; Buglov v. Ukraine, § 68; Chember v. Russia, § 48; Cobzaru v. Romania, § 60). Заборона є абсолютною. Вона не знає винятків ані для війни, ані для «бойового злагодження», ані для «профілактики», ані для «виховної роботи з особовим складом».

Тепер щодо першого аргументу – про бійку на вулиці. Аналогія з вуличним з’ясуванням стосунків є юридично неспроможною з однієї простої причини: вона прибирає з картини головне – контекст влади, підпорядкування та контролю. Військовослужбовець у розташуванні військової частини не є учасником симетричного конфлікту двох приватних осіб на вулиці. Він перебуває в ієрархічній структурі, під владою командирів, без реальної можливості уникнути контакту з тими, хто застосовує до нього насильство, і без можливості просто піти. Саме тому Європейський суд розглядає військовослужбовців – так само як і затриманих та ув’язнених – як осіб, що перебувають під контролем держави, а державу – як таку, що несе повну відповідальність за поводження з ними.

Практика Суду щодо збройних сил є детально розробленою. Так, обов’язкова військова служба нерідко включає елемент страждання, як і заходи щодо позбавлення особи свободи (Chember v. Russia, § 49). Багато дій, які становили б нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження щодо ув’язнених, можуть не досягати межі поганого поводження, якщо вони відбуваються у збройних силах у випадках, коли служать специфічній місії збройних сил, наприклад, як частина бойової підготовки (Chember v. Russia, § 49). Проте на державі лежить обов’язок забезпечити, щоб громадянин ніс військову службу в умовах, сумісних з повагою до його людської гідності, щоб порядок та методи військової підготовки не завдавали йому болю й страждань тією мірою, яка перевершує неминучий рівень страждань, властивий військовій підготовці, і щоб з урахуванням практичних вимог такої служби його здоров’я і благополуччя належним чином забезпечувалися, зокрема шляхом надання необхідної йому медичної допомоги (Chember v. Russia, § 50).

Більше того, на державі лежить обов’язок впровадити правила, що визначають рівень загрози життю або здоров’ю, яка може виникати не тільки від самого характеру військової діяльності, але й від людського фактору, який вступає в дію, коли держава призиває звичайних громадян на військову службу. Такі правила мають вимагати вжиття практичних заходів, спрямованих на ефективний захист військовослужбовців від небезпек, властивих військовому життю, і відповідних методів виявлення недоліків і помилок, які можуть допустити щодо цього відповідальні особи на різному рівні (Chember v. Russia, § 50). Іншими словами, «людський фактор» – включно з «поганими людьми» – це не виправдання для держави, а прямий предмет її позитивних зобов’язань. Держава зобов’язана передбачати, що в ієрархічних мілітаризованих структурах насильство є прогнозованим ризиком, і зобов’язана мати систему, яка цей ризик виявляє та нейтралізує.

Навіть якщо фізичні вправи є невід’ємною частиною військової підготовки, то для того, щоб вони були сумісні зі статтею 3 Конвенції, вони не повинні перевищувати рівень, за яким слідує загроза здоров’ю військовослужбовців або образа їхньої людської гідності (Chember v. Russia, § 52). У справі Chember v. Russia заявник був насильно підданий фізичним вправам до втрати свідомості. Це покарання його командири застосували навмисно, при повній поінформованості про його конкретні проблеми зі здоров’ям і без будь-якої військової необхідності, яка могла б викликати такий хід дій. За таких обставин таке покарання викликало в заявника глибокі фізичні страждання і вийшло за межі мінімального рівня жорстокості (Chember v. Russia, § 56). Зауважимо: у Chember v. Russia йшлося про фізичні вправи. Тут же йдеться про побиття пораненого добровольця «для профілактики». Якщо примусові присідання до втрати свідомості Суд кваліфікував як порушення статті 3 Конвенції, то якою є конвенційна кваліфікація умисного побиття пораненої людини з дисциплінарною або «виховною» метою – питання риторичне.

Тепер щодо другого аргументу – «катування – це коли хтось зв’язав і отримує задоволення». Це визначення не має нічого спільного з правом. Ані стаття 3 Конвенції, ані стаття 1 Конвенції ООН проти катувань, ані практика Європейського суду не містять жодної згадки про «задоволення» того, хто катує. Юридично значущими є зовсім інші елементи: інтенсивність страждань, умисність, а для кваліфікації саме як катування – спеціальна мета: отримання відомостей чи визнань, покарання, залякування, дискримінація. Побиття «для профілактики» – це і є, у чистому вигляді, умисне заподіяння страждань з метою покарання та залякування. Тобто формула «для профілактики» не пом’якшує кваліфікацію, а навпаки – прямо вказує на цільовий, інструментальний характер насильства, що є ознакою, яка наближає поводження до катування, а не віддаляє від нього. Суб’єктивне «задоволення» виконавця перебуває поза межами правової оцінки: садист, який отримує насолоду, і «вихователь», який «просто підтримує дисципліну», з точки зору Конвенції вчиняють одне й те саме діяння.

Тепер щодо третього аргументу – «просто є погані люди». Цей аргумент має на меті перевести розмову із системної площини в індивідуальну: мовляв, ідеться про ексцес окремих осіб, а не про практику структури. Але навіть у своїй найсильнішій версії цей аргумент не працює, і ось чому. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави вжиття заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не були піддані катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі поганому поводженню з боку приватних осіб (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 50; Voykin and Others v. Ukraine, §§ 112-119; Z and Others v. the United Kingdom [GC], §§ 73-75; S., V. and A. v. Denmark [GC], § 124; Burlya and Others v. Ukraine, § 121; X and Others v. Bulgaria, § 177; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 144; Orlik v. Ukraine, § 35). Тобто навіть якби кривдники були цілком приватними «поганими людьми» без погонів і посад, позитивні зобов’язання держави нікуди б не зникли. А в цьому випадку йдеться не про приватних осіб: ідеться про насильство всередині військової структури, тобто про діяння, вчинені особами, які діють у межах державної ієрархії, у державних приміщеннях, щодо осіб, які перебувають під контролем держави. Це найважча для держави конфігурація відповідальності, а не найлегша.

Стаття 3 Конвенції вимагає від влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо воно було завдане приватними особами (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova, § 38; Aleksandr Nikonenko v. Ukraine, § 43; Burlya and Others v. Ukraine, § 125). Стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 97; Biser Kostov v. Bulgaria, § 77; Hovhannisyan v. Armenia, § 55; Denis Vasilyev v. Russia, § 99; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 170). Не можна вважати, що позитивні обов’язки провести офіційне розслідування жорстокого поводження виникають лише у випадках, які стосуються актів поганого поводження з боку агентів держави (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 51; M.C. v. Bulgaria, § 151).

І тут важливо сказати про фразу, яка в дискусії прозвучала як нібито достатня відповідь: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести відповідальність». Ця фраза сама по собі є правильною, але вона є лише початком, а не кінцем конвенційного аналізу. Ефективне розслідування у розумінні статті 3 Конвенції – це не абстрактне побажання. Це розслідування, здатне привести до встановлення обставин справи та до ідентифікації і покарання винних; розслідування, розпочате оперативно та здійснюване з розумною швидкістю; розслідування, незалежне від тих, кого воно стосується, – що в контексті насильства всередині військової структури означає неприпустимість ситуації, коли перевірку фактично контролює сама структура, командирів або співслужбовців якої стосуються твердження; розслідування, яке допускає достатній елемент громадського контролю та забезпечує участь потерпілого. І головне: коли є заява Військової омбудсманки про задокументовані ще рік тому свідчення, публікації медіа, фотографії та повторювані повідомлення від різних, не пов’язаних між собою джерел, держава вже не має права розглядати кожен епізод як ізольований ексцес «поганої людини». Повторюваність однотипних повідомлень сама по собі є фактом, що вимагає перевірки саме системної практики: хто знав, хто мав знати, хто зобов’язаний був запобігти і хто не запобіг.

Насамкінець – про вразливість. Стаття 3 Конвенції покладає на держави зобов’язання охороняти фізичну та психологічну недоторканність особи. Позитивні зобов’язання органів влади у цьому контексті можуть включати обов’язок підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб; зокрема, діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист (M. and C. v. Romania, §§ 107-111; M.P. and Others v. Bulgaria, § 108; R.B. v. Estonia, § 78). Поранений після бойових дій військовослужбовець, який перебуває всередині ієрархічної структури без можливості її залишити, – це хрестоматійний приклад вразливої особи у розумінні цієї практики. Побиття такої особи «для профілактики» – це не «людський фактор» і не «погані люди». Це саме та ситуація, заради запобігання якій стаття 3 Конвенції існує.

Підсумуємо.

Питання «катування чи побиття?» не є питанням, яке звільняє від відповідальності: обидві категорії охоплюються абсолютною забороною статті 3 Конвенції, а спір про кваліфікацію – це спір про ступінь тяжкості порушення, а не про його наявність. Визначення катування через «задоволення» кривдника є юридичною фікцією: право оперує метою, умисністю та інтенсивністю страждань, і мета «профілактики» цю кваліфікацію обтяжує, а не пом’якшує. Пояснення «є погані люди» не звільняє державу від відповідальності: навіть щодо приватних осіб держава несе позитивні зобов’язання захисту та розслідування, а щодо насильства всередині власних військових структур – тим більше. І нарешті: визнання «це погано, треба розслідувати» має цінність лише тоді, коли за ним слідує розслідування, яке відповідає конвенційним критеріям ефективності, незалежності, оперативності та громадського контролю, і яке перевіряє не лише окремий епізод, а й питання про існування системної практики. Усе інше – риторика нейтралізації, яку ЄСПЛ бачив уже сотні разів і якій він жодного разу не надав правового значення.

Джерело: Радіо Свобода, програма «Свобода Live», ««Скеля» зсередини: питаємо представника полку про смерті бійців, побиття і катування» (розмова з Андрієм Сураєм, начальником групи цивільно-військового співробітництва 425-го окремого штурмового полку «Скеля»), липень 2026 року, https://www.facebook.com/reel/1368113928799671/ (сторінка: https://www.facebook.com/radiosvoboda.org).

Реакція влади мала яскраво виражений характер заперечення. Міністр внутрішніх справ спочатку заявив, що відомство не має жодної звукової гармати чи аналогічної зброї, а згодом підтвердив, що поліція володіє акустичними системами (зокрема LRAD 100X та LRAD 450XL), придбаними у 2021 році, проте стверджував, що вони ніколи не застосовувалися, оскільки вважаються незаконною зброєю за сербським законодавством. Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування жодного різновиду звукової чи акустичної зброї – тобто йдеться про правовий вакуум, у якому будь-яке її використання було б ultra vires. Активісти передали до представництва ООН у Белграді петицію, яку підписали понад пів мільйона осіб, з вимогою міжнародного розслідування. Влада натомість звернулася по допомогу до Федерального бюро розслідувань США та Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Оприлюднений звіт ФСБ дійшов висновку, що акустичні пристрої не застосовувалися, і висунув версію про «інсценовану провокацію» із синхронізацією рухів через смартфони; незалежні експерти розкритикували цей звіт як такий, що не відповідає формальним вимогам до документів подібного роду, позбавлений методології та доказової бази й більше схожий на пропаганду.

У квітні 2025 року Комісар Ради Європи з прав людини здійснив місію до Сербії, зосереджену на питаннях поліцейської діяльності під час демонстрацій та умов роботи громадянського суспільства й правозахисників. Він наголосив на критичній важливості збереження засад демократичної поліцейської діяльності задля безпеки всіх громадян і застеріг владу від стигматизації демонстрантів через дискурс, що хибно представляє протести як «кольорову революцію». Комісар також висловив занепокоєння несприятливим середовищем для неурядових організацій і правозахисників, погіршеним повідомленнями про застосування шпигунського програмного забезпечення проти правозахисників і журналістів, кампаніями зі стигматизації та витоками персональних даних.

ПРИРОДА ЗВУКОВОЇ ЗБРОЇ ТА ПАРАЛЕЛЬ ІЗ «ГАВАНСЬКИМ СИНДРОМОМ»

Акустична (звукова) зброя діє через поширення звуку – коливань тиску, що рухаються пружним середовищем (зокрема повітрям), – і спрямована на ураження цілі. Більшість таких пристроїв ґрунтується на ультразвуку, низьких частотах або інфразвуку, що випромінюються на високих рівнях інтенсивності. Так звані «акустичні гармати дальньої дії» (LRAD, або «звукові гармати») замість куль випромінюють звукові хвилі надзвичайної гучності. Звичайний звук слабшає з відстанню, проте акустичний сигнал такого пристрою чутно гучно на відстані до кілометра, оскільки хвилі випромінюються під високим тиском. Удар такої хвилі по барабанній перетинці здатний спричинити значні фізичні ушкодження, проте не менш важливою є психологічна шкода від «невидимої атаки». Попри маркування подібних засобів як «нелетальних» чи «менш летальних», вони відкриті до тих самих заперечень, що й інші технології з цим ярликом, а їхнє застосування разом із кінетичними засобами фактично підвищує ризик загибелі. У міжнародному праві акустична зброя не має авторитетного визначення й не врегульована, не є вона й предметом окремих багатосторонніх політичних дискусій.

Цей феномен доцільно розглядати у зв’язку з так званим «гаванським синдромом» – сукупністю непояснених розладів здоров’я (головний біль, нудота, порушення рівноваги, слухові й когнітивні симптоми), що приписуються можливому впливу акустичних або спрямованих енергетичних джерел. Спільним для обох явищ є механізм, який є невидимим, таким, що легко заперечується, і складно документується, але при цьому здатний спричиняти цілком реальну фізіологічну та психологічну шкоду. Саме ця комбінація – реальність ураження за відсутності очевидних слідів – робить такі засоби особливо небезпечними з погляду захисту прав людини: шкода настає, але доказування ускладнене, що створює простір для безкарного заперечення.

ЧОМУ ТАКІ ПОЛІЦЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ ЗАГРОЖУЮТЬ ПРАВАМ ЛЮДИНИ

Застосування звукової зброї проти мирного зібрання зачіпає одразу кілька гарантованих Конвенцією прав. Насамперед ідеться про статтю 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), а за певних обставин і про статтю 2 (право на життя): засіб, що викликає масову паніку, тілесні ушкодження та потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості людей, цілком здатний досягати порогу жорстокості, передбаченого статтею 3. Позитивні зобов’язання держави за цією статтею, як їх сформульовано у практиці Суду, охоплюють три складники: обов’язок запровадити законодавчу й регуляторну рамку захисту; за чітко визначених обставин – обов’язок вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику забороненого поводження; та обов’язок проводити ефективне розслідування небезпідставних тверджень про таке поводження. Поряд із цим зачіпаються стаття 8 (повага до приватного життя, що охоплює фізичну й психологічну недоторканність особи), стаття 11 (свобода мирних зібрань) та стаття 10 (свобода вираження поглядів).

Принципова вада звукової зброї полягає в її невибірковості. Звукова хвиля не може бути спрямована винятково на тих окремих осіб, які нібито поводяться агресивно, – вона вражає весь натовп без розбору: мирних демонстрантів, випадкових перехожих, журналістів, медиків, людей похилого віку, дітей. Це робить практично неможливим дотримання вимоги пропорційності, що є неодмінною умовою будь-якого правомірного застосування сили правоохоронцями. Втручання у конвенційні права є правомірним лише тоді, коли воно встановлене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним і пропорційним у демократичному суспільстві. У цій справі вже перша умова не виконується: оскільки Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування звукової зброї, будь-яке її використання є таким, що не «встановлене законом», а отже, протиправним за самим національним правом.

Особливу загрозу становить «невидимий» і легко заперечуваний характер такого впливу. Коли шкода реальна, але важко доказувана, тягар доведення фактично зміщується на потерпілих, а в держави з’являється спокуса заперечувати сам факт застосування зброї. Це породжує структурний ризик безкарності, який сам по собі є загрозою правам людини, адже унеможливлює ефективний захист і відновлення порушеного права. Нарешті, застосування подібних засобів має виражений стримувальний (chilling) ефект: усвідомлення того, що участь у наступному протесті може обернутися раптовою атакою на здоров’я, відлякує людей від реалізації свободи мирних зібрань і свободи вираження поглядів. Йдеться, таким чином, не лише про шкоду конкретним заявникам у конкретний момент, а й про превентивний, спрямований у майбутнє ризик для невизначеного й дуже широкого кола осіб.

РУЙНУВАННЯ ДОВІРИ ДО ПОЛІЦІЇ

Демократична поліцейська діяльність ґрунтується на легітимності та згоді суспільства. Згідно з класичними засадами поліціювання, ефективність поліції залежить не від страху, а від схвалення, добровільної співпраці та довіри населення. Застосування зброї, що завдає шкоди мирним громадянам, вивертає навиворіт саму захисну функцію поліції, перетворюючи орган, покликаний оберігати безпеку людей, на джерело небезпеки для них. Така інверсія руйнує суспільний договір, на якому тримається поліціювання за згодою, і має довготривалі наслідки для громадської безпеки, готовності людей співпрацювати з поліцією та для верховенства права загалом.

Довіру руйнує не лише сам факт можливого застосування зброї, а й модель подальшої поведінки влади – заперечення й приховування. Суперечливі заяви міністра (спершу відмова від самого факту наявності звукових гармат, потім визнання їх придбання у 2021 році за одночасного заперечення застосування), а особливо передання «розслідування» іноземній спецслужбі – Федеральній службі безпеки Російської Федерації, – позбавляють процес будь-яких ознак незалежності та неупередженості. Звіт, підготовлений такою службою й оцінений фахівцями як пропагандистський і методологічно неспроможний, не лише не здатний встановити істину, а й остаточно підриває довіру суспільства. Розслідування, яке не є незалежним, неупередженим, оперативним і здатним привести до встановлення й покарання винних, не відповідає процесуальному складнику статті 3 Конвенції й водночас руйнує легітимність правоохоронної системи.

Поглиблюють ерозію довіри й супутні практики: стигматизація демонстрантів як учасників «кольорової революції», кампанії з дискредитації, повідомлення про застосування шпигунського програмного забезпечення проти журналістів і правозахисників, витоки персональних даних. Усе це звужує громадянський простір і закріплює уявлення про поліцію як про інструмент політичного тиску, а не служіння суспільству. Єдиним шляхом до відновлення довіри за таких обставин є ефективне, незалежне й неупереджене розслідування, повна прозорість щодо наявних засобів та обставин їх можливого застосування, а також реальна підзвітність винних. За відсутності цього держава втрачає не лише довіру до поліції, а й здатність забезпечувати правопорядок методами, сумісними з демократією.

ДЕТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВИЛА 39 РЕГЛАМЕНТУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Правило 39 Регламенту Суду регулює тимчасові (забезпечувальні) заходи. Формально воно міститься не в тексті самої Конвенції, а в Регламенті Суду, і дозволяє Суду за виняткових обставин – на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи – вказати сторонам на будь-який тимчасовий захід, що, на його думку, має бути вжитий. Попри те, що формально йдеться про «вказівку», обов’язкова сила таких заходів випливає зі статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення): недотримання державою заходу за Правилом 39 може становити порушення статті 34.

Саме тому ухвала ЄСПЛ у цій справі є помітним і нетиповим прикладом застосування Правила 39, що вирізняється одразу кількома рисами. По-перше, захід має превентивний і спрямований у майбутнє характер: він покликаний не зупинити конкретну неминучу дію щодо поіменованої особи у відомий момент (як-от заплановану депортацію), а запобігти цілій категорії майбутньої поведінки – будь-якому застосуванню звукових пристроїв для контролю натовпу – на невизначених майбутніх протестах. По-друге, захід має загальний і колективний характер: він захищає невизначене й надзвичайно широке коло осіб, потенційно всю протестувальну спільноту, а не конкретних заявників, що зазнають індивідуалізованої шкоди. По-третє, він є відкритим у часі – діє «до подальшого розпорядження». По-четверте, його адресовано поведінці держави у сфері охорони громадського порядку та поліціювання, а не у класичній міграційній царині.

Мотивування Суду було стислим, але показовим. Надаючи захід, Суд вказав, що застосування такої зброї для контролю натовпу є незаконним за сербським правом, а також звернув увагу на потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості осіб. Саме поєднання протиправності за національним правом із тяжким і необоротним ризиком для здоров’я багатьох людей, на думку Суду, задовольнило поріг неминучості та непоправності шкоди. Водночас Суд чітко дотримав принципу непрогнозування результату: надання заходу не означає, що Суд зайняв будь-яку позицію щодо того, чи справді 15 березня 2025 року застосовувалася звукова зброя, і не впливає на подальші висновки щодо прийнятності чи суті справи. Проте сам факт надання заходу за таких суворих умов сигналізує принаймні про наявність небезпідставної (prima facie) скарги та реального, а не примарного ризику – інакше винятковий поріг Правила 39 не міг би бути досягнутий.

Не менш важливим для розуміння меж Правила 39 є те, у задоволенні чого Суд відмовив. Дві інші вимоги заявників – про недопущення кримінального переслідування осіб, які беруть участь у публічній дискусії щодо подій 15 березня, та про зобов’язання провести ефективне розслідування – Суд визнав такими, що не підпадають під процедуру Правила 39. Це окреслює доктринальні межі забезпечувальних заходів: Правило 39 є щитом проти неминучої непоправної фізичної шкоди, а не інструментом для превентивного захисту інтересів свободи вираження поглядів чи кримінального процесу, ані механізмом примусу до проведення розслідування. Останнє є питанням позитивних зобов’язань держави, що належить до розгляду по суті, а не предметом тимчасового заходу. Така позиція узгоджується з усталеним обмежувальним підходом Суду до Правила 39 і запобігає його перетворенню на загальний засіб впливу на національну політику.

ВИСНОВКИ

Справа Đorović and Others v. Serbia кристалізує три взаємопов’язані тези. По-перше, застосування невибіркової, легко заперечуваної зброї проти мирних зібрань несумісне з Конвенцією: воно зачіпає статті 3, 8, 10 та 11 і порушує позитивні зобов’язання держави щодо захисту фізичної та психологічної недоторканності людей і проведення ефективного розслідування. По-друге, такі практики, обтяжені запереченням та імітацією розслідування силами, позбавленими незалежності, руйнують легітимність і суспільну довіру, на яких тримається демократичне поліціювання, перетворюючи поліцію зі служби захисту на джерело загрози. По-третє, Правило 39, традиційно міграційний інструмент, у цій справі стало рідкісним превентивним щитом, що захистив цілу громадянську спільноту від необоротної шкоди.

Для України та інших держав – членів Ради Європи цей прецедент є водночас і пересторогою, і стандартом. Технології контролю натовпу вимагають чіткої законодавчої підстави, суворого дотримання необхідності та пропорційності, незалежного нагляду й ефективного розслідування будь-яких тверджень про їх застосування. Ці вимоги цілком співзвучні стандартам Європейського комітету з питань запобігання катуванням (КЗК) щодо застосування сили правоохоронцями та поводження з особами, позбавленими свободи чи підконтрольними поліції. За відсутності зазначених гарантій держава ризикує втратити і права людини, і власну легітимність: коли поліція застосовує проти громадян зброю, а потім приховує це, втрачається не лише довіра до неї, а й сама засаднича умова правопорядку у демократичному суспільстві.

Метою візиту було вивчення умов утримання осіб, які перебувають під вартою в поліції та в тюрмах, у світлі рекомендацій, наданих ЄКЗК у звіті за результатами періодичного візиту до Грузії у 2024/25 роках. Делегація приділила особливу увагу становищу осіб, позбавлених волі у зв’язку з громадськими демонстраціями, що тривали у Тбілісі з кінця 2024 року. З цією метою делегація відвідала ізолятори тимчасового утримання № 1, 2 та 3 у Тбілісі, а також в’язниці № 8 (Глдані) та № 5 і 12 (у Руставі).

Під час візиту делегація ЄКЗКпровела консультації з міністром юстиції Паатою Салією, заступником міністра внутрішніх справ Шалвою Тадумадзе, генеральним директором Спеціальної пенітенціарної служби Гіоргі Патарідзе та заступником генерального прокурора Аміраном Гулуашвілі, а також з іншими високопосадовцями з вищезазначених міністерств та відомств. Делегація ЄКЗКтакож провела зустрічі з Еленою Гудушаурі, заступницею громадського захисника (омбудсмена), та співробітниками Департаменту національного превентивного механізму при Управлінні громадського захисника, а також із представниками неурядових організацій.

Візит здійснили такі члени ЄКПП: Алан Мітчелл, голова ЄКЗК та керівник делегації, Елеана Фітіду та Нікола Ковачевич.

Їх підтримував Борис Водз, керівник відділу Секретаріату ЄКЗК, а також допомагала експертка Тереза Ріттер, юристка та колишня друга віце-президентка ЄКЗК, яка очолювала делегацію, що здійснила періодичний візит Комітету до Грузії у 2024/25 роках.

Для українського суддівського корпусу тема перестала бути академічною абстракцією. Повернення значної кількості ветеранів до цивільного життя робить питання індивідуалізації покарання в їхніх справах одним із практично найгостріших – і саме тут оптика Lee пропонує несподіваний кут зору.

Стаття аналізує – з позицій ретрибутивізму (just deserts) – підстави для пом’якшеного засудження державою ветеранів, які вчинили злочини, відштовхуючись від рішення Верховного Суду США Porter v. McCollum про «давню традицію поблажливості до ветеранів» (Lee, 2013).

Автор виокремлює два типові обґрунтування диференційованого ставлення – «дисконт за соціальний внесок» (вдячність за службу) та «дисконт за психічний розлад» (як-от ПТСР унаслідок бойового стресу) – і піддає сумніву обидва (Lee, 2013).

Натомість Lee пропонує власну тезу: ветеран-правопорушник заслуговує на меншу провину не через знижену психічну дієздатність чи соціальні заслуги, а тому, що сама причетність держави до формування його криміногенності підриває її моральне право (standing) докоряти йому (Lee, 2013). Таким чином стаття зміщує фокус із характеристик правопорушника на легітимність державного осуду.

Прийнявши робоче припущення, що ПТСР загалом знижує здатність контролювати поведінку й тому зменшує винуватість, Lee одразу вводить ключове обмеження – джерело травми має значення:

ПТСР не зменшує винуватості, якщо симптоми походять від власної винної поведінки особи – за аналогією з actio libera in causa та принципом Riggs v. Palmer («ніхто не може мати вигоду з власного правопорушення»). Ілюстрація – травма, набута внаслідок учинених самим суб’єктом убивств чи зґвалтувань.

ПТСР не пом’якшує, якщо воно виникло внаслідок порушення ветераном принципів jus in bello – тобто звірств (умисне вбивство цивільних, катування полонених).

ПТСР не пом’якшує, якщо воно простежується до участі в несправедливій війні (jus ad bellum) – окрім випадку, коли солдат дійсно й обґрунтовано вважав війну справедливою.

Навіть тоді особу не слід карати в повному обсязі, бо держава, причетна до породження її злочинності, втрачає моральне право докоряти.

Найоригінальніша частина статті – аргумент про відповідальність держави. Держава чинить насильство руками солдатів як своїх агентів, розміщує їх у криміногенних умовах, культивує етос беззастережного послуху й цілеспрямовано долає природне небажання вбивати. Усе це, на думку автора, підриває моральне право держави докоряти за наслідки сформованого нею ж психічного стану – навіть у справедливій війні. Виняток – звірства: порушуючи jus in bello, солдат виходить за межі санкціонованого державою насильства, і тоді держава право докору зберігає.

Цінність статті для судді – не в готових рецептах, а в методологічному зрушенні: вона переводить розмову з площини «наскільки хворий чи заслужений підсудний» у площину «наскільки легітимний осуд із боку держави, яка сама його туди відправила».

Центральний аргумент – про standing держави, яка розмістила людину в криміногенних умовах бойових дій, – зберігає силу незалежно від справедливості війни. Саме це робить рамку Lee придатною для виваженого обговорення індивідуалізації покарання, а не для автоматичних «знижок».

Нарешті, питання, яке Lee ставить мовою ретрибутивізму, цілком перекладається й мовою пропорційності покарання – а отже резонує зі стандартами Конвенції та практикою ЄСПЛ.

Центральною темою доповіді є реформа правових засад тримання іммігрантів під вартою, яка давно загальмувалася. Починаючи з 2007 року ЄКЗК наполягає на тому, щоб установи для територіального тримання було виведено зі сфери дії Закону про пенітенціарні принципи, і сама нідерландська влада поділяє цю позицію. Однак законопроєкт «Про повернення та тримання під вартою іноземних громадян» (Wet terugkeer en vreemdelingenbewaring), уперше внесений до парламенту ще у 2014 році з метою запровадити єдину правову основу для адміністративного тримання іммігрантів під вартою, на момент підготовки доповіді так і не було ухвалено.

Комітет гостро критикує дві ознаки чинного проєкту. Режим, передбачений для прикордонного тримання, може виявитися суворішим за той, що вже діє, а проєкт не лише зберігає одиночне ув’язнення як дисциплінарне стягнення при територіальному триманні, а й поширює його на прикордонне тримання, — що суперечить власним зусиллям нідерландської пенітенціарної служби обмежити застосування одиночного ув’язнення з огляду на доведену шкоду від нього.

У доповіді також зазначається, що загальне застосування тримання іммігрантів під вартою скорочується: у 2024 році на підставі імміграційного законодавства було затримано близько 4400 іноземних громадян проти 7812 у 2010 році, — зниження приблизно на 44% за чотирнадцять років. Водночас багаторічний пріоритет влади — зменшення «незручностей», спричинених окремими особами, які шукають притулку, шляхом прискореного розгляду справ та зосередження на поверненні — змінив склад осіб, які тримаються під вартою. У центрі тримання під вартою «Роттердам» ЄКЗК виявив скупчення осіб зі складними потребами у сфері фізичного та психічного здоров’я і розладами, пов’язаними із вживанням психоактивних речовин, належний догляд за якими установа забезпечити не могла, що живило насильство між особами, які тримаються під вартою, та часті втручання групи екстреного реагування.

У в’язниці «Тер-Апел», де переважно тримаються засуджені іноземні громадяни, які очікують на видворення, Комітет високо оцінив запропоновані заходи дозвілля, навчання та працю, проте знову виявив високу частку ув’язнених із проблемами психічного здоров’я та залежностями, потреби яких залишалися незадоволеними. Він визнав відділення посиленого догляду цієї в’язниці непридатним для виконання його призначення — надто великим, розташованим у спільних приміщеннях зі звичайним відділенням і таким, що не має належно кваліфікованого персоналу.

Насамкінець ЄКЗК розглянув усталену в Нідерландах систему розгляду скарг, яка нині не витримує зростаючого навантаження, унаслідок чого між поданням скарги та її вирішенням нерідко минають місяці. Комітет закликав владу посилити її ефективність, конфіденційність і незалежність, а також пристосувати процедури до реалій короткострокового тримання іммігрантів під вартою, щоб право на скаргу залишалося дієвим засобом правового захисту.

Нідерландська влада надала відповідь, виклавши заходи, вжиті на виконання рекомендацій Комітету.

Доповідь (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a25

Резюме та зауваження (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a24

Відповідь уряду (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a27

Джерело: www.coe.int

КАНЦЕЛЯРІЯ МАШИНИ

Машина починається не з колючого дроту, а з канцелярії. Найстрашніший документ Шаламова – це не опис смерті, а діловий рапорт, у якому жива людина й мертвий механізм стають граматично нерозрізненними:

«Згідно з Вашим розпорядженням про надання пояснень щодо шестигодинного простою 4-ї бригади з/к з/к, який мав місце 12 листопада ц. р. на дільниці «Золотий ключ» довіреної Вам копальні, доповідаю: Температура повітря вранці була понад п’ятдесят градусів. Наш градусник зламаний черговим наглядачем, про що я доповідав вам. Однак визначити температуру було можна, бо плювок замерзав на льоту. Бригаду було виведено вчасно, але приступити до роботи вона не могла через те, що в бойлера, яким обслуговується наша дільниця й розігрівається мерзлий ґрунт, геть відмовився працювати інжектор… Я вже всюди, куди тільки можна, писав, що з таким інжектором я працювати більше не можу. Він уже п’ять днів працював потворно, а ж бо від нього залежить виконання плану всієї дільниці. Ми не можемо з ним упоратися, а головний інженер не звертає уваги, а тільки вимагає кубики. Начальник дільниці «Золотий ключ» гірничий інженер Л. Кудінов.

Навскіс рапорта чітким почерком виписано: 1) За відмову від роботи протягом п’яти днів, що спричинила зрив виробництва й простої на дільниці, з/к Інжектора заарештувати на троє діб без виходу на роботу, оселивши його в роту посиленого режиму. Справу передати до слідчих органів для притягнення з/к Інжектора до законної відповідальності. 2) Головному інженерові Гореву вказую на відсутність дисципліни на виробництві. Пропоную замінити з/к Інжектора вільнонайманим. Начальник копальні Олександр Корольов».

Резолюція, виписана навскіс чітким почерком, не помічає підміни – бо для машини її немає. Назва механізму, інжектор, прочитується наглядачем як прізвище зека: «з/к Інжектора арештувати… Справу передати в слідчі органи». І це не помилка діловода. Це сутність системи, для якої людина й деталь були взаємозамінними одиницями виробничого плану, де від несправного інжектора й від виснаженого тіла однаково «залежало виконання плану всієї дільниці», а головний інженер «тільки вимагав кубики». Машина не розрізняла живе й неживе, бо й те, й інше було для неї лише ресурсом, який можна заарештувати, замінити, списати.

АРИФМЕТИКА ГОЛОДУ

А потім відчинялися двері – і починалася арифметика, в якій ціна людського життя вимірюється у грамах:

«Двостулкові величезні двері розчинилися, і до пересильного барака ввійшов роздавач… Дві тисячі очей дивилися на нього звідусіль: знизу – з-під нар, прямо, збоку й згори – з висоти чотириповерхових нар, куди вибиралися драбинкою ті, хто ще зберіг силу. Сьогодні був оселедцевий день… Оселедець видавали зранку – через день по половинці. Які розрахунки білків і калорій тут було зроблено, цього не знав ніхто, та ніхто й не цікавився такою схоластикою… Процес поглинання їжі тривав, доки обсмоктувалися зябра, виїдалася головизна… Людина, яка неуважно ріже оселедці на порції, не завжди розуміє (чи просто забула), що десять грамів більше або менше… можуть призвести до драми, до кривавої драми, можливо. Про сльози ж і казати нічого. Сльози часті, вони зрозумілі всім, і з тих, хто плаче, не сміються».

Тут немає ані ката, ані крові – є лише десять грамів, які «могли призвести до драми, до кривавої драми». Машина досягає досконалості тоді, коли їй більше не потрібен наглядач із кийком: достатньо неуважної руки роздавача, достатньо половинки оселедця через день, щоб дві тисячі очей з-під чотириповерхових нар звелися до рівня самого лише виживання. Людину не вбивають – її зводять до зябер, до головизни, до боротьби за обрізок. І над тими, хто плаче, вже ніхто не сміється: сльози стали такою ж даністю, як і ті рибні хвостики.

УБИВСТВО КОЛЬОРУ

Машина нищить не лише тіло. Вона методично знищує саму здатність до кольору, до майбутнього, до дитинства:

«Зошит був невеликий, але хлопчик устиг намалювати в ньому всі пори року свого рідного міста. Яскрава земля, однотонно-зелена, як на картинах раннього Матісса, і синє-синє небо, свіже, чисте і ясне… Поєднання барв у шкільному зошиті було правдивим зображенням неба Далекої Півночі, барви якого надзвичайно чисті та ясні й не мають напівтонів. «Краще б газету шукав на курево. – Він вирвав зошит із моїх рук, зім’яв і кинув у купу сміття. Зошит став укриватися інеєм».

СНИ

Машині залишилося відібрати останнє – сни. Та навіть уві сні голод не відпускає:

«Я заснув, і у своєму рваному голодному сні я бачив цю шестаковську банку згущеного молока – страхітливу банку з хмарно-синьою наклейкою. Величезна, синя, як нічне небо, банка була пробита в тисячі місць, і молоко просочувалося й текло широкою цівкою Чумацького Шляху. І легко діставав я руками до неба і їв густе, солодке, зоряне молоко».

Страхітлива банка згущеного молока, синя, «як нічне небо», пробита в тисячі місць, тече Чумацьким Шляхом – і навіть це, найсолодше видіння, є лише голодом, що прибрав форму космосу. Машина колонізувала навіть простір сновидіння.

ДВА ЗАКОНИ МАШИНИ

З Колими походять два закони, які аж ніяк не є метафорами. У таборі вони були формулами виживання; сьогодні вони описують уже не табір, а ціле суспільство. Перший: «Помри ти сьогодні, а я – завтра». Це не цинізм окремих негідників – це антропологія системи, з якої моральний вибір вилучено разом із пайкою. Вижити можна лише коштом іншого. Машина не зобов’язує ненавидіти – вона лише ставить людину в умови, за яких чужа смерть стає твоїм шансом.

Другий: «Тебе особисто не гвалтують? Тоді стули писок». Це закон співучасті через мовчання – найдешевший і найнадійніший спосіб, у який машина рекрутує мільйони. Поки насильство не торкнулося особисто тебе, ти не свідок, а складова тиші, на якій усе тримається. Мовчання тут не є нейтральним – воно є цеглиною у стіні.

МАШИНА, ЯКА НЕ ЗУПИНИЛАСЯ

Минуло понад сорок років від смерті Шаламова – і найгірше, що можна сказати про сучасну Росію, полягає в тому, що вона не винесла з його свідчень нічого. Жодного уроку. «Колимські оповідання» не стали для російського суспільства застереженням; вони стали в найкращому разі екзотикою, а в гіршому – інструкцією. Бо обидва закони машини нікуди не зникли – вони перетворилися на спосіб існування суспільства, яке досі не вийшло зі стану колективної жертви й знаходить у цьому стані надзвичайно зручне алібі.

«Ми самі жертви системи», – каже це суспільство, відмовляючись помічати, що воно і є системою; що карцерна держава відтворює себе не лише примусом згори, а й згодою знизу – через консенсус своїх суб’єктів не менше, ніж через примус до них. І тут важливо назвати поріг прямо, бо саме на цьому шві спіткнеться уважний опонент. У таборі вибору справді не було: обидва закони були формулами виживання за умов крайності, і Шаламов фіксує їх саме як неморалізовні – судити голодне тіло за те, що воно живе коштом іншого, означало б не зрозуміти нічого.

Проблема сучасного російського суспільства в іншому: воно відтворює табірний код поза умовами крайності – там, де пайки вистачає, де чужа смерть не є умовою власного виживання, де вибір є. Тому докір – не за код як такий, а за добровільну інтерналізацію недобровільного коду: за привласнення як власної етики того, що було лише механікою виживання приречених. Надання російському суспільству статусу колективної жертви є не лише аналітично хибним, але й практично шкідливим: воно знімає відповідальність за колоніальну агресію й дозволяє уникнути болісного питання про власну суб’єктність. Російська влада є плоттю і кров’ю російського народу, укоріненого у п’ятисотлітній традиції імперського мислення, де табірна культура – від сибірської каторги до ГУЛАГу – давно перестала бути зовнішнім примусом і стала внутрішнім кодом – не нав’язаним крайністю, а обраним за її відсутності.

НАВІЩО МИ ЗГАДУЄМО

І все ж ми повертаємося до Шаламова не для того, щоб укотре впізнати машину, – а щоб не стати її частиною. Його проза не дає втіхи, бо втіха була б брехнею; вона дає інше – імунітет проти спокуси назвати ката жертвою, проти арифметики, в якій десять грамів вирішують долю, проти мовчання, що видає себе за нейтральність. Сто дев’ятнадцять років тому народилася людина, яка відмовилася померти разом зі своєю пам’яттю – і записала все чітким почерком, навскіс рапорту, так, щоб ніхто не міг сказати «ми не знали».

Двостулкові величезні двері відчинилися. За ними стоїть уже не роздавач із підносом оселедців – за ними стоїмо ми, з тим вибором, якого були позбавлені його герої. І єдине, що ми винні Шаламову в день його народження, – це не відводити погляду.

Я свідомо роблю на самому початку наголос, який мав би бути зайвим, але в нинішніх умовах не є таким: цей текст у жодному вимірі не може бути витлумачений як підтримка ТЦК у тих діях, що є злочинами та грубими порушеннями закону. Я пишу це як адвокат, клієнт якого нещодавно сам був незаконно позбавлений свободи територіальним центром комплектування; як адвокат, який веде адміністративні справи проти ТЦК. Тож моя позиція щодо злочинів, скоєних посадовцями ТЦК, не потребує жодних пояснень – вона однозначна.

Але цей пост – не про ТЦК. Він про дещо значно небезпечніше: про те, що суспільство одночасно й одностайно продемонструвало готовність виправдовувати катування, якщо це катування застосоване – у лапках – «до покидьків». Про ідею, що «правильне» катування щодо негідників є не просто допустимим, а справедливим і навіть бажаним. Саме в цьому полягає мій головний меседж.

ЩО, ВЛАСНЕ, СТАЛОСЯ

Спершу – факти, бо саме в їх зіставленні криється суть проблеми.

Працівники Державного бюро розслідувань викрили в одному з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Одеської області масштабну схему незаконного примусу громадян до мобілізації. Заради покращення показників призову посадовці установи незаконно утримували чоловіків у приміщеннях центру, били їх, залякували, чинили психологічний тиск. Слідством встановлено й окремі факти вчинення щодо потерпілих насильницьких дій сексуального характеру. Шістьом працівникам ТЦК допомагали троє представників місцевої громадської організації, які розшукували громадян і збирали про них інформацію. Дев’ятьох учасників групи затримано; їм повідомлено про підозру в катуванні, незаконному позбавленні волі та грабежі, вчинених організованою групою. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.

Це – катування. Державне бюро розслідування назвало це катуванням. Закон називає це катуванням. І це правильно.

ПАРАЛЕЛЬНА ПОДІЯ.

У соціальних мережах одне громадське об’єднання оприлюднило відео, зняте, ймовірно, в Одеському СІЗО, на якому чоловіка – як стверджується, того самого працівника ТЦК – змушують повзати по підлозі, виконувати собачі команди й приносити в зубах капці іншим ув’язненим. Команди йому віддавав так званий «смотрящий» корпусу. Державна кримінально-виконавча служба підтвердила початок службової перевірки, керівництво Одеського СІЗО було відсторонене, ДБР відкрило провадження.

І ось тут – найважливіше. Цю другу подію медіа, посадовці й суспільство майже одностайно назвали «знущанням» і «приниженням». Не катуванням. Просто «знущанням». І саме в цій підміні слів захована вся машинерія легітимізації катування.

ПОДВІЙНИЙ РУХ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Коли ДБР викрило групу працівників ТЦК, суспільство вибухнуло. Але вибухнуло воно не обуренням проти катувань як таких. Воно вибухнуло народною помстою.

У масовій реакції відбулися одночасно два рухи, які лише на перший погляд здаються непов’язаними.

Перший рух – демонізація працівників ТЦК. Це зрозуміло: окремі посадовців, які катували та грабували громадян заради показників, заслуговують на реакції, яка передбачена законом. Але демонізація – це не правосуддя. Демонізація перетворює конкретну людину з підозрюваного, щодо якого діє презумпція невинуватості, на абстрактного «негідника», стосовно якого вже нібито «все можна».

Другий рух – відбілювання працівників Одеського слідчого ізолятора, а точніше – тих, хто організував і допустив катування ув’язненого в стінах державної установи. Те поводження, яке було застосоване до ув’язненого працівника ТЦК, суспільство фактично визнало правомірним і справедливим. «Він заслужив». «Так йому й треба». «Нарешті справедливість». Катування у виконанні ув’язнених під мовчазним наглядом адміністрації СІЗО було перетворене на знаряддя народної помсти – і в цій якості схвалене.

Ось де відбувається катастрофа. Бо те саме катування, яке суспільство справедливо засуджує, коли його чинять працівники ТЦК, воно ж вітає, коли його чинять у СІЗО – щодо «правильної» жертви.

«ЗНУЩАННЯ» ЧИ КАТУВАННЯ? ПРО ПІДМІНУ СЛІВ

Зверніть увагу на мову. Те, що чинило фігуранти справи ДБРу, – «катування». Те, що чинили працівники Одеського слідчого ізолятора, – лише «знущання» або «приниження».

Це не випадковість і не журналістська недбалість. Це і є легітимізація в дії.

Примушення дорослої людини повзати на колінах, виконувати собачі команди, носити в зубах взуття іншим ув’язненим – це не «знущання» в побутовому сенсі слова. Це класичне поводження, що принижує гідність, а за інтенсивністю, систематичністю та метою – катування у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини та і статті 127 КК України. ЄСПЛ десятиліттями кваліфікує саме такі дії – приниження, що руйнує особистість, ставить людину в становище тварини, – як порушення статті 3 Конвенції.

Коли ми називаємо катування «знущанням», ми робимо першу й найголовнішу поступку. Ми пом’якшуємо слово, щоб пом’якшити вчинок, щоб зрештою пом’якшити заборону. Зниження порогу катувань починається саме тут – у словнику.

НАЙНЕБЕЗПЕЧНІША ІДЕЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: «ПРАВИЛЬНЕ» КАТУВАННЯ

Сформулюю прямо те, що повисло в повітрі й що ніхто не наважується вимовити вголос: у суспільстві утвердилася ідея, що катування – це нормально, якщо застосовується до негідника.

Це ідея про умовну, вибіркову, «справедливу» заборону катувань. Про те, що тортури – це інструмент, який у поганих руках погано, а в «правильних» руках, проти «правильних» об’єктів – добре.

Це – пряме й абсолютне заперечення самої концепції прав людини.

Бо заборона катувань – абсолютна. Вона не знає винятків. Стаття 3 Конвенції – одна з небагатьох, що не підлягає жодним відступам навіть в умовах війни чи надзвичайного стану. Жодні виняткові обставини – ані війна, ані загроза війни, ані внутрішня політична нестабільність, ані будь-який інший надзвичайний стан – не можуть бути виправданням катувань. Жодні. Ніколи. Ні до кого.

І тут варто згадати дві обставини, про які в запалі народної помсти забувають.

По-перше, людина, яку катували в СІЗО, не була засуджена. Щодо неї не ухвалено вироку. Вона – підозрюваний, не більше. Презумпція невинуватості – не формальність для адвокатських промов, а несучий елемент усієї конструкції права.

По-друге – і це принципово, – навіть якщо вирок буде ухвалено, навіть якщо провина буде доведена повністю, це в жодному разі не виправдовує катування. Засуджений убивця, ґвалтівник, кат – усі вони зберігають право не бути підданими катуванню. Не тому, що вони цього «заслуговують», а тому, що заборона катувань захищає не їх – вона захищає нас. Вона захищає саму ідею людської гідності, яка не може бути відібрана за жодну провину. Суспільство, яке погоджується катувати «негідників», дуже швидко з’ясовує, що коло «негідників» розширюється, а вирішує, хто до нього входить, не суд.

«А УЯВІТЬ, ЩО ТАМ РОБЛЯТЬ З РЕШТОЮ»

І остання, найхолодніша думка. Ті дії, які допускали щодо працівника ТЦК, чинилися вальяжно, відкрито, без приховування, абсолютно цинічно – настільки, що це знімали на відео. Якщо таке роблять напоказ, не криючись, з людиною, чий випадок гарантовано стане публічним, – уявіть, що відбувається в стінах того самого Одеського СІЗО з тими, чиї імена ніхто ніколи не дізнається. З тими, за кого нема кому заступитися. З тими, чиє приниження ніхто не зніме на телефон і не викладе в мережу.

Саме тому цей випадок такий важливий. Він – не виняток, а індикатор. Він показує не те, що в одному корпусі завівся жорстокий «смотрящий», а те, що ціла система толерує, використовує й мовчазно схвалює катування – за умови, що жертва «правильна».

ІНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДЬ: МАШИНА ВІДПИСОК

Я не обмежився спостереженнями. Я звернувся до органів влади – до Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Одеської обласної та окружної прокуратур, Міністерства юстиції, самої установи СІЗО та профільного міжрегіонального управління – з консолідованим запитом і заявою про можливі кримінальні правопорушення в умовах Одеського СІЗО.

Що я отримав? Відписки. У найчистішому, лабораторно-чистому вигляді.

Офіс Генерального прокурора надіслав мою заяву «за територіальною юрисдикцією» до Одеської обласної прокуратури – і повідомив про це мене. Іншим листом ОГП переслав звернення «за належністю» й люб’язно роз’яснив, що дії слідчого чи прокурора я можу оскаржити в порядку статей 303–310 КПК. Хаджибейська окружна прокуратура міста Одеси переслала мої інформаційні запити далі й окремо зазначила, що вона «не є належним розпорядником запитуваної інформації».

Жоден орган не сказав «так, ми розбираємося, ось що зроблено». Кожен сказав «це не зовсім до нас» – і переадресував далі по колу. Заяву про катування переганяють між інстанціями, як гарячу картоплю, доки вона не охолоне й не загубиться.

Ось вона, інституційна обкладинка тієї самої легітимізації. Суспільство схвалює катування знизу – а держава ухиляється від реагування згори. І те, й інше веде до однієї точки: безкарності. А безкарність катувань – це не побічний ефект. Це, за всією практикою ЄСПЛ, і є окреме й самостійне порушення, бо саме безкарність робить катування системними.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ПРО СЬОГОДЕННЯ, НА ЯКЕ НІХТО НЕ ЗВЕРТАЄ УВАГИ

Я не хочу багато писати в цьому пості про абсолютну заборону катувань як про юридичну доктрину – вона й так очевидна для кожного, хто хоче її бачити. Я хочу, щоб усі експерти, громадські асоціації, громадські ініціативи й організації, які щодня говорять про права людини, нарешті замислилися над тим, що звучить сьогодні буденно і на що ніхто не звертає уваги.

Зниження порогу катувань і максимальне, абсолютне підвищення толерантності до катувань уже стало нашим сьогоденням. Одеський випадок – лише приклад, лакмус, спалах, що на мить освітив безодню.

Найстрашніше в катуванні – не сам акт насильства. Найстрашніше – момент, коли суспільство починає це насильство схвалювати. Коли «не можна ніколи й ні до кого» тихо перетворюється на «можна, якщо він цього заслужив». Бо після цього питання вже не в тому, чи катуватимуть. Питання лише в тому, кого наступного визнають таким, що «заслужив».

Дмитро Ягунов: Джамбулате, почну з питання, яке здається простим, але насправді вкрай складне. Коли ви чуєте словосполучення «майбутнє Росії» — що ви собі уявляєте? Як ви бачите цей образ?

Джамбулат Сулейманов: Я бачу не одне майбутнє, а кілька можливих сценаріїв. Перший — і найнебезпечніший — це те, що Росія залишиться в нинішніх кордонах, зміниться лише політичне керівництво, і вона продовжить імперську політику в м’якій формі. Саме це нам сьогодні пропонують під виглядом «демократичної» опозиції. Другий — той, який я вважаю найбільш чесним, — це деколонізація: визнання права кожного народу самому визначати свою долю. Тоді коли народи без жодного тиску, без страху кривавих наслідків матимуть можливість стати незалежними націями, можливо, частина народів захоче добровільно залишитися у складі якогось союзу, але вже на рівних підставах. Третій сценарій — поступова трансформація з реальною федералізацією, визнанням прав народів — у принципі неможливий. Імперія або гнобить і розширюється, або розпадається; третього її природа не допускає. Тому поки ми не почнемо відкрито говорити про те, що Росія є колоніальною імперією, жодна реальна трансформація неможлива.

Дмитро Ягунов: Ви сказали «колоніальна імперія». Це поняття стосовно Росії досі залишається дискусійним у європейських академічних і політичних колах. Як ви обґрунтовуєте цю тезу?

Джамбулат Сулейманов: Дуже просто — через факти. Візьміть Чечню. Перша війна, друга війна, сотні тисяч убитих, спалені села і міста, катування, фільтраційні табори. Все це задокументовано, в тому числі самою Радою Європи. Візьміть Татарстан, Дагестан, Башкортостан — народи, які були поглинуті московською експансією в різні історичні періоди і які сьогодні не мають реального самоврядування, реального захисту своєї культури та мови. Якщо це не колоніалізм — то що це? Метрополія експлуатує ресурси національних республік, відправляє їхніх жителів вмирати у війнах — спочатку у Чечні, потім у Сирії, тепер в Україні — але не визнає їх суб’єктами власної долі. Формальна назва «федерація» нічого не змінює по суті, якщо реального самоврядування немає.

Дмитро Ягунов: У ПАРЄ зараз активно просувають так звану «антипутінську опозицію». Як ви оцінюєте їхню роль і їхні справжні політичні позиції?

Джамбулат Сулейманов: Скажу прямо: це м’яка сила Путіна в Європі. Я не кажу, що ці люди свідомо працюють на Путіна — йдеться про інше. Вони є носіями того самого імперського світогляду, просто в більш м’якій упаковці. Вони хочуть прибрати Путіна, зайняти його місце і продовжувати завуальовану політику російського імперіалізму. Кара-Мурза нещодавно сказав у французькому сенаті, що росіянам важко вбивати українців, бо «ми дуже схожі», і тому до армії забирають представників нацменшин. Ви розумієте, що за цим стоїть? Він не вважає нас — чеченців, татар, дагестанців — повноцінними людьми. Ми для нього — витратний матеріал. Це відверта ксенофобія. І це говорить людина, яку Європа приймає як символ «демократичної Росії».

Дмитро Ягунов: Кара-Мурза був звільнений в рамках обміну, при якому Німеччині довелося відпустити вбивцю чеченського польового командира Хангошвілі. Як ви пережили це?

Джамбулат Сулейманов: Це був дуже болісний момент. Щоб звільнити Кара-Мурзу та Яшина, відпустили Красікова — людину, яка в Берліні вбила чеченського польового командира Хангошвілі. Німецька влада чинила опір, але американський політичний тиск виявився сильнішим. Що це говорить нам про цінність чеченського життя в очах Заходу? Нас можна вбивати. Наших убивць можна обмінювати на політиків, які потім у європейських парламентах міркуватимуть про «єдність Європи» і «демократичну Росію». Я зустрівся з Кара-Мурзою і запропонував йому стати посередником — звести його з родиною Хангошвілі, бо по-людськи слід було б, хай і не публічно, попросити вибачення у цієї сім’ї. Він відмовився. І його подальші висловлювання показали, що це не забудькуватість, а принципова позиція.

Дмитро Ягунов: Ви сказали, що вони «просувають ті самі наративи про російську імперськість у більш м’якій формі». Можете навести конкретні приклади таких наративів?

Джамбулат Сулейманов: Головний наратив — «єдність Росії». Коли я запропонував Кара-Мурзі, щоб опозиція включала представників поневолених народів — татар, дагестанців та інших — він відповів, що є патріотом, любить Росію і не хоче допустити її «розпаду». Але що означає цей «розпад»? Для нього це трагедія. Для чеченця чи татарина — це звільнення. Різниця кардинальна. Якщо ви справді ліберал і демократ, а не просто хочете змінити політичну верхівку, ви маєте відчинити двері і сказати: «Ті, хто хоче піти — ідіть, ми не тримаємо. Тим, хто залишається — пропонуємо реальне рівноправ’я». Ось критерій справжнього демократа. Нічого подібного ми від цієї “опозиції” не чуємо.

Дмитро Ягунов: Ви працюєте в ПАРЄ з представниками багатьох народів Росії. Розкажіть детальніше про вашу коаліцію. Хто до неї входить?

Джамбулат Сулейманов: Сьогодні мені офіційно делеговано повноваження представляти інтереси кількох народів і рухів: російських німців, карелів, конфедерації сибіряків, татар, калмиків, дагестанців і черкесів — а це три народи і три суб’єкти Російської Федерації: Адигея, Карачаєво-Черкесія і Кабардино-Балкарія. Крім того, ведеться робота з підключення представників башкирів, якутів і бурятів. У сукупності ми говоримо про 22 республіки, де живе близько 37 мільйонів осіб. Це люди, які категорично не погоджуються з путінською політикою, яких використовують як гарматне м’ясо у війні проти України і які — якщо дати їм можливість — готові заявити про прагнення до незалежності або, як мінімум, до реального самоврядування.

Дмитро Ягунов: Як Європа сприймає цю коаліцію? Чи є розуміння того, що ці народи — не просто етнічні меншини, а політичні суб’єкти?

Джамбулат Сулейманов: Розуміння поступово приходить, але дуже повільно. На початку 2023 року ми розпочали системну роботу в ПАРЄ за підтримки української делегації. Марія Мезенцева запропонувала нам співпрацю та майданчик для просування нашої проблематики. Зараз я проводжу зустрічі з делегатами з Нідерландів, Швейцарії, Франції, Швеції та Литви. Ми наполягаємо на створенні окремої платформи в ПАРЄ для представництва колонізованих народів Росії. Принципово важливо, щоб це було саме окреме представництво — не включення до складу «російської опозиції», а самостійний голос. Тому що ми не опозиція до Путіна — ми альтернатива самій системі.

Дмитро Ягунов: Ви згадали Україну. Розкажіть про Верховну Раду та визнання Ічкерії тимчасово окупованою територією. Як це відбулося?

Джамбулат Сулейманов: Це була найважливіша символічна перемога. Наприкінці березня 2022 року, коли російські війська щойно відступили від Києва, я приїхав в Україну. Багато хто думав, що я прибув воювати — я командував батальйоном у першій російсько-чеченській війні. Але я розумів, що в Україні вже є наші бійці, і що мій внесок має бути політичним. Я вийшов на українських депутатів через військових із чеченської діаспори і запропонував два проєкти: визнання Чечні тимчасово окупованою країною та визнання геноциду. 18 жовтня 2022 року Верховна Рада України прийняла постанову, визнавши Чеченську Республіку Ічкерію тимчасово окупованою Російською Федерацією та засудивши злочин геноциду. Це має величезне політичне значення. Це прецедент. Це офіційно зафіксована позиція держави про те, що Чечня — окупована територія, а не «суб’єкт федерації». Після цього було створено чеченський національно-визвольний рух «Єдина Сила», з яким Верховна Рада України уклала в грудні офіційне співробітництво. Як платформа цього співробітництва, за ініціативою Олександра Мережка, голови Комітету зовнішніх зв’язків і міжпарламентської діяльності, було створено МФО «Вільна Ічкерія».

Дмитро Ягунов: Чечня пережила дві спустошливі війни, і ви особисто пройшли через це. Як особистий досвід формує ваш політичний погляд на проблему російського імперіалізму?

Джамбулат Сулейманов: Я вчений за освітою — лінгвіст, філолог, історик. Я не планував ставати військовим. Але перша війна зробила мене командиром батальйону. Я втратив двох братів. Я бачив катування, спалені села і міста, знищення цілих громад. Потім партизанська війна, еміграція до Азербайджану, де нам теж ставало небезпечно, політичний притулок у Франції. І при цьому Європа мовчала. Ніхто не говорив про звірства в Чечні. Ця європейська байдужість теж була дуже болісною. Саме цей досвід — досвід людини, на очах якої знищували її народ, поки світ мовчав — формує моє розуміння російського імперіалізму. Це не абстракція. Це — долі людей, конкретні прізвища, конкретні злочини вбивств і катувань, конкретні спалені й розбомблені будинки та повністю знищені населені пункти, вигнання конкретних людей.

Дмитро Ягунов: Сирійська історія сильно скомпрометувала чеченців в очах Європи. Як ви з цим працюєте?

Джамбулат Сулейманов: Це наша велика трагедія. До Сирії йшли насамперед діти загиблих чеченських командирів і бійців — молоді люди, які хотіли зквитатися з російською армією, що була там присутня. Ми їх відмовляли, але молодь гаряча, пояснити політичні нюанси складно. Частина потрапила під радикалізацію — заперечувати це неможливо. Але про більшу частину чеченських добровольців у Сирії, які воювали саме проти Росії і проросійського сирійського режиму, а не у складі ІДІЛ — про цих людей не говорять. У результаті сирійська історія стала приводом для висилання сотень чеченців із європейських країн, і багато з них потрапили прямо до російських тюрем, а звідти хто вижив під катуваннями — на війну. Цей механізм працює досі: екстрадиції з Франції та інших європейських держав тривають навіть зараз, попри війну Росії проти України.

Дмитро Ягунов: Як ви пояснюєте феномен — чому Європа готова приймати «ліберальну опозицію» Росії, але не представників поневолених народів?

Джамбулат Сулейманов: Дуже просто: Європа мислить категоріями держав, а не народів. Кара-Мурза, Яшин, Гудков — вони говорять про «Росію», і для європейських політиків це зрозуміла рамка. Вони бачать майбутнє Росії приблизно так само, як ці опозиціонери: зміна режиму, демократизація, вступ до європейських інституцій. Чечня, Татарстан, Дагестан — це виходить за цю рамку. Це незручно. Це створює складні прецеденти. Тому зручніше вважати нас «меншинами», а не політичними суб’єктами. Але ми домагаємося саме суб’єктності. І ми будемо продовжувати.

Дмитро Ягунов: Нещодавно ПАРЄ надала майданчик «російським демократичним силам». Як ви реагуєте на це і що ви робите?

Джамбулат Сулейманов: Я вже провів серію зустрічей із керівниками делегацій низки європейських держав. Разом із членами нашої команди я зустрівся з президентом ПАРЄ і виклав нашу позицію. Вона однозначна: не можна допустити, щоб єдиним голосом «постпутінської Росії» в ПАРЄ стала ця псевдоопозиція. Вони просувають російські імперські наративи в м’якій формі. Ми наполягаємо на створенні окремої платформи для корінних, колонізованих народів. Ми й Україна — союзники в цьому питанні, і це дуже важливо.

Дмитро Ягунов: Що це означає на практиці — політика деколонізації Росії? Які конкретні кроки, які інституційні механізми?

Джамбулат Сулейманов: Насамперед — визнання самого факту колоніального характеру російської держави. Це має стати офіційною політичною позицією провідних демократій. Без цього все інше — косметика. Далі — реальна підтримка політичних рухів поневолених народів: фінансування, майданчики, правовий захист від екстрадицій. Припинення видачі чеченців і представників інших народів до Росії — це прямий внесок у боротьбу проти Путіна. Європа має перестати бути співучасницею. У довгостроковій перспективі — розробка міжнародних механізмів, які дозволили б народам Росії цивілізовано реалізувати право на самовизначення. Як це відбулося після розпаду СРСР. Так, це складно, це потребує часу, але альтернатива — вічна загроза з боку агресивної імперії.

Дмитро Ягунов: Останнє питання — особисте. Ви вірите, що колись повернетеся додому? Що Чечня буде вільною?

Джамбулат Сулейманов: У нас немає іншого вибору, окрім як вірити і боротися. Думати про те, вийде чи ні — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Наш народ заплатив дуже високу ціну — надто багато вбитих, висланих, замучених. Ми маленька нація, але з дуже міцними соціальними зв’язками. Тут, у діаспорі, всі одне одному родичі або друзі. Всі розуміють, що це може торкнутися кожного. Зупинятися не можна. Не тому, що ми впевнені в перемозі — а тому що боротися — це єдиний гідний шлях. Замість того щоб створювати ще один «уряд у вигнанні» з особистими амбіціями, ми ведемо реальну підготовку до деокупації Чеченської Республіки Ічкерії. Це не мрія — це програма.

Джамбулат Сулейманов — голова чеченського національно-визвольного руху United Force, керівник асоціації «Барт-Маршо» — єдиної політичної організації чеченців у Франції. Лінгвіст, філолог, історик. Учасник двох чеченських воєн за незалежність. Проживає у Франції з кінця 2006 року.