Проте будь-який абсолют зустрічається з реальністю своєї реалізації, і саме у площині реалізації виявляється його головна вада. Українська держава під час війни продемонструвала цю ваду з граничною наочністю. Незважаючи на статтю 15 Конвенції, яка прямо виключає відступ від статті 3 Конвенції навіть під час війни або іншої суспільної небезпеки, що загрожує життю нації, держава фактично відступає від абсолютної заборони катувань саме тоді, коли на кін поставлено існування держави як такої в її кордонах. Це відбувається не через формальну дерогацію, а через мовчазне, але цілком свідоме толерування практик, які за своєю природою підпадають під дію статті 3.

Ми мусимо це визнавати і ми мусимо про це говорити. Замовчування цього феномену є передумовою його подальшої прихованої легітимізації у кризових умовах, причому не лише в Україні, а й в інших європейських країнах, правові системи яких упродовж останнього півстоліття вибудовувалися на принципах правового простору Ради Європи. Саме тому предметом цієї статті є не заперечення абсолютної заборони катувань і не пошук виправдань для держави, а чесна ідентифікація феномену, який ми пропонуємо умовно називати «катувальним квазікомпромісом».

ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Український сценарій продемонстрував, що під час війни, яка є реальністю, яку неможливо заперечувати, на порядок денний виноситься питання, наскільки держава може вижити без примусової мобілізації. Проблема полягає в тому, що примусова мобілізація в українських умовах виявилася неодмінно пов’язаною із застосуванням неналежного поводження та, у значній частині випадків, катувань. Це може звучати гостро та викликати і, безумовно, викликатиме критику. Але ми говоримо про реалії, а не про нормативний ідеал.

Коли держава свідомо відступає від абсолютної заборони катувань, і цей відступ на національному рівні фактично не приховується, проявом такого відступу стає феномен, який в українському суспільстві отримав назву «бусифікація». Це слово, яке ще кілька років тому не існувало в українській мові, сьогодні миттєво впізнається кожним мешканцем країни і позначає цілком конкретний набір практик: раптове затримання чоловіка на вулиці, у громадському місці, на робочому місці, у власному помешканні або на подвір’ї працівниками територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК), примусове поміщення до транспортного засобу та доставлення до ТЦК або одразу до навчального центру чи військової частини.

Саме тут ми ідентифікуємо катувальний квазікомпроміс. Його сутність полягає в тому, що держава закриває очі на масові незаконні затримання, які за своєю природою є явно незаконним позбавленням свободи, і які, як правило, супроводжуються неналежним поводженням. Це неналежне поводження має місце як у момент затримання, так і згодом. Воно відбувається у громадських місцях і на вулицях, а також безпосередньо у квартирах та на подвір’ях громадян, коли працівники ТЦК, які, як це стверджується самою державою, не мають повноважень зупиняти, затримувати чи позбавляти свободи, тим не менше роблять це у неприхований спосіб. Відповідно, під удар потрапляє не лише стаття 3 та стаття 5 Конвенції, а й стаття 8, оскільки право на повагу до приватного та сімейного життя, недоторканність житла в цих ситуаціях взагалі не розглядається як таке, що існує.

Внаслідок цього створюється атмосфера тотальної толерантності до неналежного поводження. Причому ця толерантність поширюється як на момент затримання, так і на подальші етапи. Феномен бусифікації полягає в тому, що навіть якщо саме затримання відбувається без явних ознак фізичного насильства, воно, як правило, є лише першою ланкою ланцюга. Далі йдуть особи, які за станом здоров’я не можуть бути мобілізовані, але яких відправляють на фронт. Саме в цьому полягає смичка між масовими незаконними затриманнями (фактичними арештами, оскільки їх можна називати як завгодно, але сутність від цього не зміниться), підробленням мобілізаційних документів та відправкою на фронт людей, які не підлягають призову за медичними показаннями.

Щонайменше у половині випадків, а можливо і більше, такий шлях супроводжується неналежним поводженням або катуванням саме під час затримання, під час доставлення до центру комплектування або безпосередньо у приміщеннях ТЦК. Ідеться не про поодинокі ексцеси виконавців, а про масову, повторювану, системну практику, яка на рівні держави не отримує адекватної кримінально-правової та дисциплінарної реакції.

ПЕРША ТЕЗА: РЕАЛІЇ ВІЙНИ ПРОТИ АБСОЛЮТУ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

Перше, на чому ми наголошуємо, полягає в такому: як би ми не підносили абсолютну заборону катувань, як би ми не повторювали, що навіть під час війни катування та інші форми неналежного поводження є поза законом, реалії роблять свою справу. Держава, яка веде війну за виживання, знаходить спосіб обійти абсолют, не заперечуючи його формально.

Тут необхідне важливе історичне уточнення. Подібні практики не є новими. Будь-яка війна, як свідчить історія, супроводжувалася примусовою масовою мобілізацією, незаконним позбавленням свободи, де-факто фальсифікацією мобілізаційних документів тощо. Однак між тим, що відбувалося під час Першої та Другої світових воєн, і тим, що демонструє сучасна Україна, пролягає прірва. Цю прірву утворило створення Ради Європи, Європейського суду з прав людини, Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також відповідного правового масиву Ради Європи, на якому держави-члени будують свої національні правові системи. Тим більше це стосується Європейського Союзу, у рамках якого створено власну унікальну правову систему захисту фундаментальних прав.

Саме поява феномену бусифікації якраз і відрізняє сьогоднішню ситуацію від того, що відбувалося під час минулих європейських та світових воєн. Проблема полягає не в тому, що масова примусова мобілізація як така є історичним новоутворенням, а в тому, що такий феномен існує і відтворюється всередині правової системи Ради Європи, членом якої Україна є з 1995 року, і після трьох десятиліть розвитку практики Європейського суду з прав людини, у якій абсолютний характер статті 3 багаторазово підтверджувався, зокрема у справах Ireland v. the United Kingdom, Selmouni v. France [GC] та Gäfgen v. Germany [GC].

Іншими словами, український кейс є першим випадком, коли держава-член Ради Європи, перебуваючи під повною юрисдикцією Європейського суду та під моніторингом Європейського комітету з питань запобігання катуванням, веде повномасштабну війну за існування і одночасно демонструє, що абсолют статті 3 Конвенції у практичній площині виявляється абсолютно вразливим. Це не аргумент проти абсолюту. Це аргумент на користь того, що абсолют потребує інституційних запобіжників, а не лише декларацій.

ДРУГА ТЕЗА: ЧОМУ ЗАХІД БАЧИТЬ СТАТТЮ 5, АЛЕ НЕ БАЧИТЬ СТАТТЮ 3

Друга теза стосується сприйняття українських реалій за межами України. Масштаби та характер примусової мобілізації в Україні, зворотним боком якої нерідко стає неналежне поводження, безумовно, помічаються та аналізуються в інших державах Ради Європи й у Європейському Союзі. Проте здебільшого ці практики розглядаються крізь призму незаконного позбавлення свободи, незаконних затримань та інших порушень права на свободу – тобто переважно в категоріях статті 5 Конвенції.

Унаслідок цього те, що в Україні набуло ознак масової практики неналежного поводження під час незаконного затримання або після нього, на Заході сприймається лише як масова практика незаконного позбавлення свободи. Насильницький, принизливий і потенційно катувальний складник цього явища залишається на периферії аналізу. Отже, проблема, яка потребує самостійної кваліфікації за статтею 3 Конвенції, фактично редукується до питання дотримання статті 5 Конвенції.

Те, що населенням воюючої країни сприймається як щось зрозуміле і буденне, коли такі слова, як «ТЦК» або «бусифікація», викликають типову і характерну реакцію, зрозумілу без пояснень, на Заході, навіть з урахуванням масовості такого явища, сприймається лише як незаконне позбавлення свободи. Тобто максимум як проблема статті 5 Конвенції, але жодним чином не як проблема статті 3 Конвенції, тим більше у її масовому вимірі.

Це зміщення оптики має щонайменше три причини.

По-перше, статистична та документальна база щодо неналежного поводження під час мобілізації є фрагментарною: потерпілі перебувають у військових частинах, не мають доступу до адвоката, не фіксують тілесні ушкодження, а кримінальні провадження за статтею «катування» або не відкриваються, або не мають перспективи. По-друге, західний спостерігач схильний застосовувати до України презумпцію добросовісності держави, яка захищається від агресії, і тому інтерпретувати ексцеси як індивідуальні порушення, а не як системну практику. По-третє, сама категорія «позбавлення свободи» є когнітивно зручнішою: вона не вимагає порогу тяжкості страждань і не ставить незручного питання про те, чи є держава-жертва агресії одночасно державою, яка допускає катування.

Наслідком такого зміщення є те, що феномен бусифікації залишається поза належною правовою кваліфікацією. Однак практика Європейського суду є однозначною: будь-яке застосування фізичної сили щодо особи, яка перебуває під контролем представників держави, і яке не було суворо необхідним внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність і в принципі є порушенням статті 3 (Bouyid v. Belgium [GC]). Не існує жодних підстав вважати, що цей стандарт не застосовується до працівників ТЦК, які фізично утримують особу, поміщують її до транспортного засобу, застосовують удари чи спеціальні засоби або утримують у приміщенні без доступу до води, їжі, медичної допомоги та зв’язку з родичами. Не існує також жодних підстав вважати, що відправка на фронт особи, яка за станом здоров’я непридатна до служби, на підставі підроблених документів не породжує окремого питання за статтею 3 Конвенції, а у випадку смерті або тяжких ушкоджень і за статтею 2 Конвенції.

Отже, другий головний аспект, на якому ми наголошуємо, полягає в тому, що правова кваліфікація бусифікації має бути перенесена з площини статті 5 Конвенції у площину поєднання статті 3 Конвенції зі статтею 5 Конвенції, а масовість і повторюваність цієї практики мають розглядатися як ознаки системної проблеми, а не як сукупність ізольованих інцидентів.

ТРЕТЯ ТЕЗА: ПРОФЕСІЙНА АРМІЯ ЯК ЗАПОБІЖНИК ВІД КАТУВАНЬ І КОРУПЦІЇ

Третя теза є, на нашу думку, найважливішою з точки зору політичних висновків. Український кейс продемонстрував, наскільки пов’язаними є питання створення професійної армії, запобігання корупції та запобігання катуванням. Ці три проблеми зазвичай розглядаються окремо: реформа збройних сил обговорюється у категоріях оборонної політики, корупція у категоріях економіки та врядування, катування у категоріях прав людини. Український досвід показує, що це одна проблема з трьома обличчями.

У системі координат, коли політичні еліти демонструють явне небажання зупиняти корупційні схеми та припиняти корупційні потоки і водночас закривають очі на феномен бусифікації, це не може не призводити до накопичення жорстокої напруги у суспільстві між політичними елітами та рештою населення. Мобілізація, яка здійснюється через примус, насильство та підроблення документів, і яка одночасно дозволяє одним відкупитися, а інших змушує воювати всупереч стану здоров’я, руйнує саму ідею солідарності, на якій має триматися оборона держави. Катування під час мобілізації і корупція навколо мобілізації є не двома окремими явищами, а двома сторонами одного механізму: там, де є можливість незаконно затримати, з’являється можливість незаконно відпустити за винагороду.

Саме тому створення професійної армії з високооплачуваними військовослужбовцями та відповідними зобов’язаннями, які добровільно беруть на себе солдати та офіцери, з самого початку було тим запобіжником від катувань, який Україна могла і повинна була взяти на озброєння у минулому. Професійна армія, належно підготовлений резерв і прозора система стимулів істотно зменшують залежність держави від хаотичної примусової мобілізації, хоча під час повномасштабної війни не завжди здатні повністю усунути потребу в призові. Такий комплекс заходів істотно звужує простір для масового незаконного позбавлення свободи, а разом із ним — для неналежного поводження, що супроводжує примусову мобілізацію.

Це і є головний меседж, який необхідно пропонувати та поширювати серед західних урядів. Як свідчить український кейс, у випадку війни навіть у рамках країни, яка є частиною правової системи Ради Європи, за відсутності належної військової підготовки населення та відповідних стимулів – у тому числі матеріальних та фінансових – для людей брати до рук зброю на захист своєї країни, зворотним боком відсутності такої політики організації збройних сил неминуче буде масова примусова мобілізація з відповідними масовими затриманнями та масовими випадками неналежного поводження. Ця закономірність не є українською специфікою. Вона є структурною, і будь-яка європейська держава, яка сьогодні обговорює відновлення призову або підготовку до потенційного конфлікту, має дивитися на український досвід не як на екзотику, а як на попередження.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, ми пропонуємо три взаємопов’язані тези, які покладено в основу цієї статті.

По-перше, абсолютна заборона катувань, попри статтю 15 Конвенції, у практичній площині виявилася абсолютно вразливою для держави, яка веде війну за виживання. Україна, будучи членом Ради Європи та перебуваючи під юрисдикцією Європейського суду з прав людини, фактично відступила від абсолюту статті 3 через толерування феномену бусифікації. Це потрібно визнавати і про це потрібно говорити, оскільки замовчування є першим кроком до прихованої легітимізації катувань у кризових умовах в інших європейських державах.

По-друге, західне сприйняття бусифікації як проблеми виключно статті 5 Конвенції є неадекватним. Масові незаконні затримання, що супроводжуються фізичним насильством, утриманням у неналежних умовах, підробленням мобілізаційних документів та відправкою на фронт непридатних за станом здоров’я осіб, мають кваліфікуватися за статтею 3, а їхня системність має розглядатися як структурна проблема, а не як сукупність індивідуальних ексцесів.

По-третє, український кейс демонструє нерозривний зв’язок між професійною армією, запобіганням корупції та запобіганням катуванням. Створення професійних збройних сил на основі стимулів, а не примусу, є не лише питанням обороноздатності, а й головним інституційним запобіжником від катувального компромісу. Саме цей висновок має стати центральним меседжем для урядів європейських держав, які сьогодні переосмислюють власні моделі комплектування збройних сил з огляду на нові безпекові реалії.

Катувальний квазікомпроміс не є неминучим. Він є наслідком конкретних політичних рішень і, що важливіше, конкретних політичних бездіяльностей. Визнання цього факту є необхідною умовою для того, щоб абсолютна заборона катувань залишалася абсолютом не лише у тексті Конвенції, а й у практиці держав, які на цю Конвенцію присягали.

Drawing on penological theory, criminological sociology, and critical carceral studies, the paper argues that informal inmate hierarchies are not merely adaptive responses to the pains of imprisonment but structurally embedded phenomena whose origins, in the Russian context, predate both the Soviet Union and the Russian Empire in their present form.

The paper traces the genealogy of Russian criminal and prison culture and the consolidation of the vory v zakone tradition, arguing that what began as a prison subculture has, over centuries of state co-optation and imperial reproduction, lost its prefix and become a dominant national criminal and prison culture.

This transformation has created the structural conditions for what the paper conceptualises as the Wagner Phenomenon — the systematic mobilisation of prison populations as military cannon fodder and the concurrent exportation of carceral logic as an instrument of statecraft.

The Wagner model reveals how Russia governs not only its prisoners but its citizens and dependent territories through hierarchical coercion, enforced loyalty, and the normalisation of violence as social discipline.

The paper further analyses the importation of this carceral order into post-Soviet and European space as a form of neocolonial influence, examining how informal prison hierarchies function as transmission vectors for Russian political and cultural hegemony, and addresses implications for European penal policy, democratic resilience, and human rights standards under the CPT and ECHR frameworks.

08 вересня 2026 року я отримав відповідь за підписом начальника Управління, полковника внутрішньої служби Сергія Приймака. Формально – це звичайна відмовна відповідь у стилі «інформація з обмеженим доступом». По суті – це документ, який власноруч, слово за словом, описує механізм, яким пенітенціарна система десятиліттями убезпечує себе від будь-якої зовнішньої перевірки того, що відбувається за її стінами.

П’ЯТЬ ПУНКТІВ ЗАПИТУ – П’ЯТЬ ВІДМОВ З ОДНАКОВИМ ШАБЛОНОМ

Управління відповіло на кожен пункт запиту практично ідентичною формулою: запитувані документи нібито містять персональні дані та/або відомості про організацію охорони й порядок реагування персоналу, розголошення яких може «створити загрозу безпеці установи», а тому шкода від оприлюднення переважає суспільний інтерес в отриманні інформації.

Ця формула застосована буквально до всього: до актів службових розслідувань щодо смертей, до журналів надзвичайних подій, до журналів обліку втеч і спроб втечі, до актів розслідувань за фактами травмування чи загибелі осіб. Жодного індивідуального аналізу того, чи справді конкретний документ за 2010, 2015 чи 2022 рік і сьогодні здатен «створити загрозу безпеці» – немає. Є тільки трафаретне посилання на пункт 2 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та на Закон «Про захист персональних даних».

Показово, що це відбувається на тлі відкритої війни, в якій найбільшою реальною загрозою безпеці державних установ є не оприлюднення статистики смертності десятирічної давнини, а звичайне небажання визнавати системні проблеми.

ГОЛОВНЕ ВИЗНАННЯ – ЗАХОВАНЕ У ДРУГОМУ АБЗАЦІ

Але справжня суть листа – не в юридичній риториці про персональні дані. Вона – у відповіді на пункт 2 запиту, яка звучить майже буденно: ведення окремого журналу обліку скоєних актів суїциду діючими наказами Державної кримінально-виконавчої служби України не передбачено, у зв’язку з чим в установі такий журнал не ведеться.

Прочитаймо це ще раз повільно. Одеський слідчий ізолятор – установа, крізь яку щороку проходять тисячі людей у стані максимальної психологічної вразливості, установа з давньою й задокументованою в різних джерелах репутацією щодо умов тримання, – офіційно підтверджує, що централізованого обліку самогубств у неї просто немає. Не «засекречено», не «обмежений доступ» – а взагалі не існує як явище діловодства.

Це не технічна прогалина. Це системне рішення, прийняте на рівні відомчих наказів: там, де немає обов’язку вести журнал, там немає і документа, який можна було б колись витребувати, оприлюднити чи пред’явити в суді або в Комітеті з питань запобігання катуванням. Відсутність обліку – це не бездіяльність окремого начальника установи, це вбудований у систему запобіжник від підзвітності.

РОЗСЛІДУВАННЯ ЩОДО ВЛАСНОГО ЗНИЩЕННЯ ДОКАЗІВ

Ще один момент листа заслуговує окремої уваги. Управління повідомляє, що з метою «повного, всебічного та об’єктивного встановлення обставин», у тому числі перевірки наявності, зберігання та можливого знищення запитуваних документів, воно направило до установи лист щодо проведення службового розслідування відповідно до наказу Міністерства юстиції від 12.03.2015 № 356/5.

Іншими словами: сама держава наразі не може стверджувати, чи фізично існують документи про смерті, травмування та надзвичайні події в Одеському СІЗО за шістнадцять років, чи вони вже знищені. Відповідь на запит про доступ до інформації перетворюється на визнання того, що доступ неможливо оцінити навіть із процедурного боку – бо невідомо, чи є що надавати.

Для установи, чия репутація і так обтяжена історією скарг на умови тримання й поводження, це – ідеальна конфігурація безвідповідальності: неможливо ні підтвердити приховування фактів, ні спростувати його, оскільки самі первинні документи можуть бути на цей момент знищені «відповідно до встановленого порядку».

ЧОМУ ЦЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ САМЕ ДЛЯ ПИТАННЯ КАТУВАНЬ

Логіка цього листа працює як замкнене коло. Акти службових розслідувань за фактами смерті чи травмування – закриті як «персональні дані». Журнали надзвичайних подій – закриті як «інформація про систему охорони». Окремого обліку суїцидів не існує в принципі. А там, де формально існують перевірні механізми (службові розслідування), їхній результат ще й може бути втрачений разом зі знищеними документами.

Саме в цьому проміжку – між відсутністю обов’язкового обліку, режимом обмеженого доступу та невизначеністю щодо збереження документів – і виникає простір для приховування найбільш жорстких випадків: смертей за нез’ясованих обставин, самогубств, які могли бути наслідком доведення до відчаю, тілесних ушкоджень, отриманих від персоналу чи інших ув’язнених за потурання адміністрації. Немає обов’язкового журналу – немає системного сліду. Є документ – він захищений як персональна інформація. Захист виявився недостатнім – документ, можливо, вже знищено.

Управління при цьому наголошує, що готове надавати лише узагальнену кількісну статистику (як це нібито вже зроблено листом установи від 13.08.2026), тобто голі цифри без жодного контексту, без можливості перевірити обставини кожного випадку, без можливості встановити системні закономірності – наприклад, чи концентруються випадки смерті чи самоушкоджень у певні періоди, при певному персоналі, у певних камерах.

ВИСНОВОК

Лист Південно-Центрального міжрегіонального управління – це не поодинокий випадок бюрократичної тяганини. Це показовий зразок того, як пенітенціарна система України, посилаючись водночас на захист персональних даних і на власну «безпеку», вибудовує подвійний бар’єр проти зовнішнього контролю: юридичний (обмеження доступу до інформації) і практичний (відсутність самого обов’язку вести облік найбільш чутливих подій).

Коли установа, відповідальна за життя і здоров’я людей, які перебувають під вартою, офіційно визнає, що не веде журналу суїцидів, а водночас не може гарантувати збереженість інших документів про смерті й травмування, – питання перестає бути суто процедурним. Це питання про те, чи здатна держава взагалі побачити масштаб проблеми катувань і жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, коли первинні дані про неї структурно не створюються або зникають ще до того, як хтось встигає їх перевірити.

Смішно? Не зовсім. Це черговий, і дедалі менш прихований, доказ дедалі глибшого занурення Російської Федерації у стан навіть не карцерної, а справжньої в’язничної держави.

Західні дипломати й аналітики роками намагаються читати Кремль мовою раціонального державного інтересу: праву людини, захисту громадян, міжнародного права, балансу сил, договорів, гарантій безпеки. І щоразу дивуються, коли Москва порушує щойно підписане, або пропонує «домовитися на словах», або відповідає ударом там, де очікувався компроміс. Річ у тім, що вони застосовують не той словник. Лавров не приховує ключа до читання – він сам його називає: «по-пацанськи». А в цій системі координат договір – не юридичний документ, а «поняття», яке можна «перетерти» й так само легко «зіслати з базару», якщо змінилися обставини чи баланс сил у дворі. Хто продовжує шукати в цьому раціональність західного зразка, той просто не туди дивиться.

В’ЯЗНИЧНА ДЕРЖАВА – ЦЕ НЕ ПРО ЦИФРИ

В’язнична держава – це не про кількість колоній і не про кількість ув’язнених, ні в абсолютних, ні у відносних цифрах. В’язнична держава – це коли населення, суспільство і сама держава починають думати так, як думає персонал і контингент в’язниці, і влаштовувати за цим зразком і своє життя, і роботу державних органів.

А головний закон у в’язниці – не Кримінально-виконавчий кодекс, а неформальні, субкультурні закони: неформальна ієрархія, поділ на «класи» – від «блатних» до «опущених», «козлів» та «півнів», – і непропорційно жорстокі санкції за будь-яке відхилення від цих неписаних норм.

Парадокс сучасної Росії в тому, що це вже відкрито декларується на рівні першої ліги посадовців держави. Так, ми побудували державу за принципами неформальної в’язничної ієрархії, – кажуть вони, – і ми це не приховуємо. Ми це підносимо, ми це виставляємо напоказ світові, і ми це охороняємо, бо саме так, за законами неформальних в’язничних ієрархій, що складалися в Росії останні п’ять століть, і має управлятися в’язнична держава.

П’ЯТЬ СТОЛІТЬ ОДНІЄЇ Й ТІЄЇ САМОЇ ЗВИЧКИ

Тут немає нічого нового. Розвиток російської держави останні п’ять століть, від першої колонізації східних територій за допомогою кримінального покарання й каторги, починаючи з Московського князівства, якраз і виявляє себе просто зараз, у XXI столітті – після кількох століть суто формального відсторонення від принципів в’язничної держави. Форма змінювалась. Суть – ні.

У XVI столітті каторга й кримінальне покарання стають інструментом колонізації Сходу. У XVII столітті до Сибіру, до земель біля Байкалу, масово гонять злочинців, утікачів і відторгнутих громадою селян: заслання дедалі більше перетворюється на знаряддя найжаркішого нелюдського соціального контролю, а не на освоєння території. Кримінальні засланці погано приживалися на нових місцях, майже не займалися господарством, зате криміналізоване середовище справно розхитувало мораль довколишніх країв, тоді як економічного ефекту від заслання не було майже жодного.

До 1860-х років злочинний світ Російської імперії – від сибірських до сахалінських острогів – остаточно оформився в цілісну структуру: власне самоврядування, примітивне «законодавство», поділ в’язнів на чіткі «класи», зародкові органи управління та спільна каса – «общак». Це і був прообраз організованої злочинності радянського і пострадянського штибу.

І це не лише культурна деталь – це модель політичної економії. «Общак» як спільна каса, куди «правильні пацани» відраховують частку здобичі в обмін на захист і статус, а верхівка розпоряджається нею на власний розсуд, без жодної звітності перед рештою, – це та сама логіка, за якою десятиліттями функціонує путінська вертикаль: від регіональних губернаторів, що «діляться» з центром, до олігархів, яким дозволено збагачуватися рівно доти, доки вони «правильно заносять» і не виходять за межі відведеного статусу. Держава-«общак» – це не метафора для красного слівця, а цілком робоча модель розподілу влади й ресурсів у сучасній Росії.

Елітою цього світу були «бродяги» та «івани» – майбутні прототипи «злодіїв у законі», чия влада у місцях позбавлення волі згодом стала практично необмеженою. І показово: цю модель не просто терпіла в’язнична адміністрація – вона її культивувала, бо персоналу бракувало, корупція квітла, а самі наглядачі були втягнуті у злочинну діяльність в’язнів, включно з фальшуванням грошей. Владу, делеговану «іванам» і «бродягам», охоче успадкував СРСР і розвинув її далі, а від нього – пострадянські країни, де делегування влади неформальним лідерам і сьогодні є прямою причиною міжв’язничного насильства й катувань, з якими бореться Європейський комітет із запобігання катуванням. І варто наголосити: коріння цього явища – не радянське, а саме російське імперське.

МОВА, КАРТИ, ПІСНЯ

У цієї субкультури є власна символіка, і вона теж перейшла у спадок від Росії імперської до Росії путінської. «Блатний язик», або «феня», «блатна музика» – не просто жаргон, а маркер вербальної, моральної й ідеологічної належності до «світу каторги» та головний інструмент кар’єри в неформальній ієрархії, доступний передусім елітарній верхівці кримінального світу. Карткові ігри – другий стовп цього ладу: грали заради самого програшу, і програвали все – гроші, пайку, одяг, а часом і дружину чи дітей. Третій – кримінально-каторжна пісня, що з часом органічно влилася в загальний масив «нормальної» російської культурної спадщини і сьогодні звучить у Росії як щось питомо народне, хоча народилася вона за колючим дротом.

Ці уявлення знайшли відображення навіть у радянській літературі – достатньо згадати «Каторгу» російського письменника-імперця Валентина Пікуля, де, відкинувши імперські акценти автора, можна побачити глибоко вкорінену неформальну ієрархію в російських каторжних поселеннях і, головне, глибоке занурення самих державних агентів у субкультурні в’язничні норми та їхнє сприяння поширенню субкультурної влади серед загальної маси ув’язнених. У публічному дискурсі того часу феномен бродяжництва взагалі вважався найпоширенішим відхиленням серед засланців – і саме він, за оцінками тогочасних європейських теорій соціального розвитку, робив Росію такою собі неспроможною претендувати на статус «цивілізованої» країни.

Ані британська депортація злочинців до Америки й Австралії, ані французьке заслання до Гвіани не породили нічого подібного за глибиною й тривалістю. Світова історія знає хіба один аналог – Вятську республіку XIV–XV століть, засновану професійними злочинцями на суто кримінальній економіці.

Ця генеалогія не переривається. Розпочавшись за Московського князівства, вона суттєво зміцніла за правління Петра I – саме тоді каторга й солдатчина остаточно стали інструментом державного примусу в масштабах усієї імперії, – і остаточно набула завершених форм у другій половині XIX століття. Тобто до моменту, коли, за офіційною радянською, а згодом і пострадянською версією історії, «все тільки почалося» з ГУЛАГу, кримінально-в’язнична субкультура вже мала за плечима щонайменше три століття безперервного розвитку. Саме тому будь-яка спроба пояснити сучасну Росію винятково радянським спадком – це не просто спрощення, а свідоме забування коріння.

А далі – радянський ГУЛАГ, що помножив увесь цей комплекс і залишив по собі готову інфраструктуру, яка виявилася вкрай зручною вже у XXI столітті: як безперебійне джерело гарматного м’яса для війни проти України. Йдеться про феномен «Вагнера». Тож обмежувати аналіз пострадянської кримінально-в’язничної субкультури лише періодом після 1917 року – методологічна помилка, яка не дозволяє побачити головне: ця субкультура давно втратила префікс «суб» і стала просто національною культурою.

ФОРМАЛЬНО – НІ, ПО СУТІ – ЗАВЖДИ

Росія завжди була в’язничною державою по суті, хоча й не завжди по формі. І сьогоднішні слова керівника російського зовнішньополітичного відомства якраз демонструють той феномен, який мав би цікавити істориків держави і права, юристів, політологів, соціологів і журналістів: в’язнична держава – основна характеристика сучасної Росії так само, як неформальні закони в’язничної ієрархії – основа розвитку сучасного російського суспільства.

Для тих, хто фахово займається протидією катуванням, це не абстракція. Практики, що виростають саме з такої в’язничної ієрархії – неформальна влада «положенців» над іншими в’язнями, толерована або й заохочувана адміністрацією, – це той-таки механізм, який сьогодні відтворюється і в російських місцях позбавлення волі, і в фільтраційних таборах, і в поводженні з військовополоненими та цивільними заручниками з окупованих територій України. Коли держава відкрито визнає, що керується не правом, а в’язничним поняттям, це означає, що й катування перестає бути ексцесом окремих виконавців – воно стає системною, ієрархічно санкціонованою нормою.

Коли міністр закордонних справ ядерної держави й постійного члена Ради Безпеки ООН публічно пояснює долю сусідньої країни поняттями кримінального жаргону – це вже не обмовка і не спроба зіграти «простого хлопця» перед камерою. Це визнання під протокол, і водночас – емпіричне підтвердження тези, з якої почався цей текст: в’язнична держава сьогодні не метафора, а точна характеристика Російської Федерації. Так само, як неформальні закони в’язничної ієрархії становлять основу розвитку сучасного російського суспільства, вони дедалі відвертіше стають і основою його зовнішньої політики.

Кремль більше не приховує, за якими законами живе. Він про це говорить уголос – і тепер лишається тільки уважно слухати. Питання лише в тому, чи готові ті, з ким Москва воліє «домовлятися по-пацанськи», нарешті визнати: перед ними не партнер по перемовинах, а в’язнична адміністрація, яка розмовляє мовою камери, бо іншої мови в неї просто немає.

Трансформація альтернативних покарань у цих країнах суттєво відрізняється від аналогічних процесів у Західній Європі. Перехід від радянської пенітенціарної моделі – за якої показник ув’язнених сягав понад тисячу осіб на 100 тисяч населення – до середньоєвропейських стандартів відбувся надзвичайно стрімко. Це дає підстави характеризувати зазначений процес не як поступову еволюцію, а як радикальну інституційну революцію. Водночас, на відміну від революцій у сфері матеріального права, ця інституційна трансформація залишила значну частину субструктур – ментальних, організаційних, практичних – фактично незмінними.

Теоретичне осмислення пострадянських трансформацій неможливе без звернення до класичної спадщини критичної кримінології. Руше і Кірхгаймер заклали підвалини матеріалістичного розуміння покарання, розкривши його зв’язок із ринком праці та економічною кон’юнктурою. Фуко, аналізуючи «поширення паноптичної дисципліни», розкрив механізми, за допомогою яких влада відтворює себе через інститути ізоляції, спостереження та нормалізації. Ці механізми, попри зміну декларованих цілей, з надзвичайною стійкістю відтворюються у пострадянських суспільствах.

Особливо продуктивним для розуміння пострадянських реалій є схема Фуко «бінарний код легальності – дисциплінарний механізм – пристрій безпеки», яку в умовах XXI століття можна розширити до четвертого рівня – «паноптичного модулятора ризиків». Це поняття відображає системне управління девіантами шляхом контрольованого і економічно доцільного відтворення девіантності як квазітовару з комерційними характеристиками. Дана логіка – перетворення девіантності на керований ресурс бюрократичної системи – з особливою виразністю виявляється в пострадянських пробаційних службах, де формальна реабілітаційна риторика поєднується з фактичним збереженням адміністративного контролю.

Стэнлі Коен описав «каральне місто» як «нещодавно еволюціонуюче карцерне середовище з розповсюдженням і проникненням соціального контролю за межі тюремних стін». В умовах пострадянського переходу ця метафора набуває буквального значення: поліція, в’язниці, численні реєстри, девіантів пробація, адміністративний нагляд у численних відкритих та завуальованих формах, а нині й цифрові засоби контролю перетворюють простір повсякденного життя на розширене місце ув’язнення. При цьому Бауман і Альбрехт слушно вказували на зсув у постнакопичувальному суспільстві від «повернення девіантів до суспільства» до «захисту суспільства від реальних або потенційних девіантів» – і саме ця логіка панує в кримінальній політиці більшості пострадянських держав.

Попри формальне запровадження прогресивних механізмів – досудових доповідей, інструментів оцінки ризиків, методик індивідуальної роботи з клієнтами – українська служба пробації залишається надмірно бюрократизованою структурою. Декларовані принципи соціальної реінтеграції та ресоціалізації суттєво розходяться з реальною практикою, яка зберігає переважно адміністративно-контрольний, а не реабілітаційний характер. Це протиріччя – між риторикою реформ і логікою управлінського контролю – є структурною характеристикою перехідних суспільств, а не тимчасовим збоєм.

Тут важливо враховувати більш широку тенденцію, яка спостерігається у країнах Західної Європи: «поводження з правопорушниками» поступається місцем «менеджеристським індикаторам економічно виправданого захисту суспільства» та соціально-технологічному контролю, який не виключає гасел демократичних цінностей і прав людини. Пострадянські системи пробації надзвичайно показово ілюструють цю логіку в її найбільш концентрованому вигляді: формальне прийняття стандартів Ради Європи відбувається паралельно зі збереженням внутрішньої ієрархічної, карцерної, а не сервісної культури.

При цьому процеси трансформації пробації в пострадянських суспільствах мають і специфічну постколоніальну вимірність. Радянська пенітенціарна система – передусім ГУЛАГ як її граничний вираз – визначила не просто інституційну культуру, а й глибинні моральні інтуїції щодо природи девіантності, виправлення та суспільної небезпеки. Ці інтуїції відтворюються у практиках «пенологічного песимізму» – концептуально осмисленої відмови від реальної реабілітаційної роботи на користь декларативного контролю.

Повномасштабна збройна агресія Росії проти України з лютого 2022 року суттєво загострила наявні структурні проблеми. З теоретичної точки зору, трансформація пробаційної системи в умовах війни підтверджує концептуальні положення Фуко та його послідовників щодо економічної та соціально-політичної обумовленості каральних практик: перерозподіл державних ресурсів на користь оборони неминуче звужує можливості реабілітаційної роботи. Водночас мілітаризація суспільства та посилення пунітивних настроїв спостерігаються і в інших країнах Східної Європи, де проблема вимушених переселенців та загальна атмосфера безпекової кризи створюють сприятливе підґрунтя для популістської кримінальної політики.

Воєнний стан генерує специфічні режими соціального контролю, що лише частково збігаються зі звичайним кримінальним правом. Мобілізаційне законодавство, обмеження свободи пересування, посилення поліційних повноважень, розширення сфери кримінальної відповідальності у сфері безпеки – усе це формує нові простори «квазіув’язнення», що розширюють карцерний континуум далеко за межі формальних пенітенціарних інститутів. Концепція «кримінального права ризиків» замість «кримінального права свободи» отримує воєнну конкретизацію: загроза безпеці стає достатньою підставою для нормативної девіантизації широких соціальних груп.

Окремої уваги заслуговує феномен дегуманізації кримінальних девіантів у воєнному суспільстві. В умовах, коли суспільна увага та державна підтримка концентруються навколо ветеранів, біженців і жертв агресії, клієнти системи кримінальної юстиції опиняються на периферії соціальної турботи, що ускладнює реалізацію реабілітаційних програм. Ця тенденція вписується у ширший процес, описаний у концепції «квазідевіанта»: зниження порогу девіантизації призводить до того, що все більші соціальні групи опиняються під дією каральних механізмів, тоді як суспільна легітимність цих механізмів зростає.

Слід наголосити, що дегуманізація девіантів у воєнний час не є суто українською специфікою. Це загальна закономірність, задокументована у численних конфліктах. Проте в українському контексті вона накладається на вже існуючу структурну проблему: радянська спадщина каральної системи не дозволяла сформуватися сильній традиції реабілітаційної роботи і відповідній публічній культурі. Тому війна лише посилює і легітимізує докризові практики, не створюючи їх з нуля.

На рівні практичних тенденцій українська система пробації виробила два принципово нові пріоритетні напрями. Перший – робота з ветеранами, які повернулися з фронту з посттравматичними розладами і становлять специфічну групу підвищеного ризику, що потребує якісно нових методологічних підходів. Другий – пробаційний супровід осіб, засуджених за злочини проти національної безпеки та у сфері комплектування збройних сил, зокрема за перешкоджання діяльності територіальних центрів комплектування збройних сил.

Жоден з цих напрямів не має стійкої методологічної традиції в Україні, що саме по собі є симптоматичним. Ветерани як клієнти пробації – це виклик, з яким стикалися США після В’єтнаму та Іраку, Великобританія після афганських кампаній. Однак в умовах пострадянської пробаційної моделі, яка й дотепер залишається більше адміністративною, ніж терапевтичною службою, інтеграція програм роботи з психологічною травмою ветеранів вимагає глибокої організаційної перебудови.

Останній аспект має важливе значення для ширшої європейської дискусії про моделі комплектування збройних сил. Орієнтація на примусову мобілізацію замість формування професійної армії закономірно породжує масив нових правопорушень і, відповідно, навантаження на пробаційні та пенітенціарні служби. При цьому мобілізаційні правопорушення є яскравим прикладом «квазідевіантів»: осіб, що опинилися в орбіті кримінального права не внаслідок традиційно криміналізованої поведінки, а внаслідок розширення самого визначення девіантності у відповідь на зовнішній безпековий виклик.

Ця тенденція підтверджує тезу про те, що в умовах полікриз держава не скорочує, а розширює каральний апарат, залучаючи до нього все нові категорії осіб. Пробаційна і пенітенціарна системи перетворюються на інструменти управління масовою «небезпекою», а не індивідуальної реабілітації. Згідно з концепцією Дмитра Ягунова «пенологічного песимізму», цей процес відображає фундаментальну установку сучасної кримінальної політики: реальний захист суспільства відступає перед інституціоналізацією соціального контролю.

Описані тенденції не є суто українськими. Вони вписуються у ширшу динаміку трансформації соціального контролю в Східній Європі, де одночасно відбуваються кілька взаємоперетинних процесів: незавершений постсоціалістичний перехід, зростаючий тиск безпекових криз – реальних і символічних – та вплив популістської кримінальної політики. Країни Східної Європи демонструють варіанти відповіді на ці виклики, що об’єднує риторичне звернення до «захисту суспільства» і практичне звуження реабілітаційних програм.

Водночас важливо враховувати різницю між Україною та іншими пострадянськими державами: Україна є єдиною великою пострадянською державою, яка одночасно переживає активний збройний конфлікт, масове переміщення населення та процес євроінтеграції – три потужні вектори, що по-різному деформують логіку карцерної системи. Ця унікальна конфігурація робить Україну особливо цінним об’єктом порівняльного пенологічного дослідження.

Концепція карцерного континууму дозволяє розглядати трансформації соціального контролю в Східній Європі не як серію дискретних реформ, а як безперервний процес переконфігурації інститутів дисципліни і нагляду. Радянська спадщина, постсоціалістичний транзит, воєнна мобілізація і цифровізація є не послідовними фазами, а одночасно чинними шарами, що взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у формуванні нинішніх практик покарання і контролю.

Концептуальні інструменти Фуко і Коена залишаються продуктивними для аналізу цього процесу, однак потребують адаптації до умов XXI століття – зокрема до феномену «паноптичного модулятора ризиків», «пенологічного песимізму» і «квазідевіанта». Саме ця аналітична рамка відкриває перспективу системного порівняльного дослідження трансформацій соціального контролю в Східній Європі в умовах полікриз – дослідження, що є нагальним як з наукової, так і з практичної точки зору.

Пенологічний песимізм – це стан кризи довіри до кримінальної та пенітенціарної політики та практик, за якого покарання втрачає раціональне цільове обґрунтування (ресоціалізацію, стримування, відновлення справедливості) і перетворюється на самодостатній інструмент соціального контролю та соціального виключення «квазідевіантів» (Дмитро Ягунов).

Квазідевіанти – це категорія осіб чи соціальних груп, які в умовах постмодерного дискурсу соціального контролю штучно й здебільшого декларативно (тобто без формального встановлення факту вчинення злочину чи акту девіантної поведінки) включаються владними політичними акторами до постійно розширюваного переліку «девіантів» на підставі лише реальної або навіть суто потенційної небезпеки чи ризику, який вони нібито становлять, унаслідок чого межа між ними та «чесними громадянами » поступово розмивається, а самі вони – попри свою фактичну незахищеність, вразливість і віддаленість від влади – стають об’єктом дедалі глибшого й більш проникливогоо соціально-контрольного та наглядового впливу, спрямованого не на кару за вчинене, а на убезпечення суспільства й розширення владного контролю як такого (Дмитро Ягунов).

Девіантна держава – це держава, яка, попри формальне визнання абсолютної заборони катувань та іншого жорстокого поводження і попри взяті на себе міжнародні зобов’язання проти катувань, систематично не спроможна дотримуватися навіть мінімальних вимог запобігання жорстокому поводженню в місцях несвободи – через політику надмірної інкарцерації, породжену прагненням до «безпеки», що веде до перенаселеності установ, дефіциту ресурсів, поширення в’язничної субкультури та насильства, – і тим самим потрапляє у замкнене коло, в якому державна політика криміналізації та ув’язнення громадян породжує систематичне порушення державою власних антикатувальних стандартів (тобто «автодевіантизацію» держави), перетворюючи її одночасно на суб’єкта, відповідального за жорстоке поводження, і на жертву власної кримінальної та пенітенціарної політики (Дмитро Ягунов).

Стаття досліджує розрив між безумовністю цієї заборони в доктрині та крихкістю її практичного забезпечення. Спираючись на справи Gäfgen v. Germany, Jalloh v. Germany і Sklyarenko v. Ukraine, а також на сучасні прояви інструментального виправдання примусу, я доводжу: справжня гарантія абсолютності статті 3 полягає не лише в тексті правової норми, а насамперед у стійкій інституційній і суспільній культурі нетерпимості до катувань та неналежного поводження. Сподіваюся, що ця публікація стане внеском у подальшу професійну й академічну дискусію.

ЄСПЛ використав цей пересічний, майже банальний епізод, щоб по-новому сформулювати одне зі складніших питань сучасного права прав людини: якого захисту репутація особи зберігає після того, як суперечка перемістилася з тротуару в стрічку новин, і чи змінюється відповідь залежно від того, чи є ця особа приватною особою, публічною фігурою чи державним службовцем при виконанні службових обов’язків.

Рішення у справі Toth and Crișan v. Romania (заява № 45430/19, 25 лютого 2025 року) не є прецедентним у сенсі формування нової доктрини; воно повчальне саме тому, що застосовує усталені принципи статті 8 до найменш «яскравого» різновиду інтернет-контенту, і робить це так, що з незвичною чіткістю розкриває трирівневу архітектуру, яка нині регулює приватність і репутацію в мережі.

ІНТЕРНЕТ ЯК ПУБЛІЧНА ПЛОЩА ХХІ СТОЛІТТЯ

Відправною точкою для будь-якого сучасного аналізу приватності є вже не друкарський верстат, а смартфон. Суд неодноразово зазначав, що інтернет став одним з головних засобів, за допомогою яких особи реалізують своє право на свободу вираження поглядів, надаючи необхідні інструменти для участі в публічних дискусіях та безпрецедентну платформу для того, щоб пересічні люди – а не лише журналісти чи політики – могли донести свою думку до аудиторії. Ц.Т., авторка публікації у Facebook, що лежить в основі цієї справи, не була ані журналісткою, ані блогеркою, ані публічною фігурою в будь-якому розумінні цього слова. Вона була, за власними словами Суду, приватною особою, яка не має фахових знань у сфері цифрових послуг і скористалася власним обліковим записом, щоб описати зіткнення з місцевою поліцією мовою обурення, а не журналістського репортажу. Те, що вона могла це зробити, і те, що її публікація могла охопити десятки тисяч потенційних глядачів у межах групи у Facebook, присвяченої місцевим справам, і є, власне, історією останніх двох десятиліть: зникненням будь-якого значущого бар’єра між приватною скаргою та публічною аудиторією.

Це зникнення бар’єра діє в обидва боки, і Суд відверто це визнає.

З одного боку, інтернет розширює доступ громадськості до інформації та її здатність контролювати владу, включно з владою, яку поліцейські здійснюють у своєму повсякденному спілкуванні з громадянами.

З іншого боку, ризик шкоди, яку може завдати онлайн-контент, на думку Суду, справді вищий, ніж той, що походить від традиційних медіа, оскільки протиправні висловлювання можуть поширитися по всьому світу за лічені секунди й залишатися доступними для пошуку ще довго після того, як вони втратили будь-яку інформаційну цінність.

Одна-єдина публікація у Facebook з фотографією та іменем – це вже не приватна скарга, озвучена жменьці сусідів; це документ, яким можна ділитися, який можна зробити скріншотом і який може безкінечно спливати знову. Будь-яку правову конструкцію, розраховану на епоху місцевої газети, доводиться переосмислювати для середовища, в якому автор, видавець і коментатори часто є однією й тією самою недиференційованою масою приватних користувачів.

ТРИ РІВНІ ЗАХИСТУ

Саме на цьому тлі практика Суду сформувала впізнавану, хоча й не завжди чітко окреслену, ієрархію з трьох категорій осіб, кожна з яких отримує різний рівень захисту за статтею 8 Конвенції та, відповідно, різні межі допустимої критики за статтею 10 Конвенції.

На вершині шкали захисту перебувають приватні особи. Особа, невідома широкому загалу, може претендувати на особливий захист права на приватне життя, і будь-яке втручання в це право – чи то через публікацію фотографії, розкриття імені, чи звинувачення у протиправній поведінці – потребує відповідно вагомого обґрунтування. Це рішення жодним чином не похитнуло цей базовий принцип; якщо на щось і вплинуло, то опосередковано його підтвердило, оскільки значна частина мотивування Суду щодо самої Ц.Т. виходить із того, що, як звичайна приватна громадянка, яка розповіла про власне зіткнення з органами влади, її поведінка мала оцінюватися поблажливо, а не за стандартами, які застосовуються до професійного видавця.

На протилежному кінці спектра перебувають публічні фігури. Політики та інші особи, які власними діями чи в силу свого становища вийшли на публічну арену й свідомо наразили себе на пильну увагу суспільства, мають виявляти відповідно вищий рівень толерантності до критики, а межі допустимого обмеження висловлювань щодо них за § 2 статті 10 Конвенції відповідно звужуються. Це усталена доктрина, яку Суд послідовно застосовує впродовж десятиліть у справах, що стосуються виборних посадовців, вищих державних службовців, які самі прагнули публічної уваги, та інших осіб, чиє становище залежить від суспільної довіри, здобутої через публічну діяльність.

Між цими двома полюсами перебуває категорія, прояснити яку і покликане передусім це рішення: державні службовці, які діють у службовій якості, включно з поліцейськими, і особливо співробітники нижчих щаблів інституційної ієрархії, які ніколи самі не прагнули публічної уваги. Румунські суди розглядали заявників – двох звичайних місцевих поліцейських – як публічних фігур у повному значенні цього поняття, вважаючи, що вже сам цей статус виправдовує відхилення їхньої скарги. Страсбурзький суд не пішов настільки далеко. Він прямо зазначив, що звичайні поліцейські не можуть вважатися публічними фігурами в тому ж значенні, що й політики чи інші особи, які свідомо вийшли на публічну арену, доти, доки вони лише діють у службовій якості, не прагнучи публічної уваги. Ніщо в матеріалах справи не свідчило про те, що двоє поліцейських прагнули публічності – ні до, ні після публікації у Facebook; вони просто виконували свою роботу, причому на вулиці, на очах у людей, коли громадянка вирішила зафіксувати цю зустріч на відео й оприлюднити її.

Проте це не означало, що Суд повернув заявникам повний обсяг захисту, яким користується звичайний приватний громадянин. Суд погодився з національними судами у вужчому, але вирішальному питанні: саме тому, що заявники були державними службовцями, які діяли у службовій якості, і оскільки їхня професія залежить від суспільної довіри та безпосередньо стосується належного функціонування держави, на них поширювалися ширші межі допустимої критики, ніж на звичайних осіб, хоча вони й не були публічними фігурами. Певний рівень різкості у реакції на їхню поведінку, зазначив Суд, охоплюється цими межами, особливо якщо критика є реакцією на те, що – слушно чи ні – сприймається як неправомірна або незаконна поведінка самих поліцейських. Застосування сили представниками держави та звинувачення у поліцейських зловживаннях загалом Суд практично за визначенням розглядає як питання, що становлять значний суспільний інтерес, незалежно від рангу відповідного поліцейського чи скромного масштабу інциденту, що став приводом для скарги.

У підсумку формується справді проміжна категорія, відмінна в обидва боки. Поліцейські нижчого рангу не позбавляються захисту приватності так само, як фактично позбавлений його сенатор чи міністр; Суд особливо наголосив, що можуть існувати обставини, за яких індивідуальний інтерес поліцейського у захисті власного приватного життя переважає – наприклад, коли оприлюднення впізнаваного зображення здатне спричинити конкретні негативні наслідки для його приватного чи сімейного життя, зовсім не пов’язані з питанням неналежної поведінки. Але водночас вони не користуються й тією презумпцією анонімності та захищеності від публічних коментарів, якою користувався б звичайний перехожий. Їхня форма, їхня публічна функція та суспільний інтерес, притаманний тому, як примусова державна влада здійснюється на вулиці, у сукупності знижують – хоча й не скасовують повністю – поріг захисту.

БАЛАНСУВАННЯ ІНТЕРЕСІВ ІЗ ВРАХУВАННЯМ СПЕЦИФІКИ ІНТЕРНЕТУ

Віднісши заявників до цієї проміжної категорії, Суд застосував уже усталений набір критеріїв: внесок публікації у дискусію, що становить суспільний інтерес; ступінь публічної відомості постраждалих осіб та їхньої попередньої поведінки; обставини, за яких було зроблено фотографію; а також зміст, форму та наслідки публікації. Але оскільки спір виник виключно в онлайн-середовищі й спричинив хвилю коментарів третіх осіб, Суд також застосував критерії, розроблені спеціально для інтернет-справ, насамперед у справі Sanchez v. France: статус автора первинної публікації, його власну відповідальність за коментарі, залишені іншими особами, та практичну можливість притягнути цих коментаторів до відповідальності безпосередньо.

Тут розмежування між приватними особами, публічними фігурами та державними службовцями взаємодіє з другим, не менш важливим розмежуванням – цього разу між первинним автором онлайн-контенту та анонімним чи псевдонімним натовпом, який на нього реагує. Ц.Т. не була адміністраторкою групи у Facebook, не мала встановлених повноважень модерувати чи видаляти коментарі інших осіб і прямо дистанціювалася від найбільш образливих зауважень, залишених під її текстом. Суд визнав, що покладення на приватну особу цивільної відповідальності за наклепницькі ексцеси сторонніх осіб, які реагують на її публікацію, створювало б ризик стримувального ефекту щодо готовності пересічних громадян порушувати питання суспільного значення в інтернеті й могло б підштовхнути осіб, які діють добросовісно, до самоцензури. Водночас самі поліцейські навіть не намагалися притягнути до відповідальності безпосередніх авторів образливих коментарів, хоча ці автори в принципі були ідентифіковані і несли особисту відповідальність за власні висловлювання. Урок для тих, хто розглядає можливість подібних судових спорів, полягає в тому, що інтернет не скасовує індивідуальну відповідальність за висловлювання – він її розподіляє, і позивачі, як правило, повинні спрямовувати свої правові засоби захисту проти фактичного автора конкретного висловлювання, а не проти особи, яка лише створила привід для подальшої публічної реакції.

ЧОМУ ЦЯ СПРАВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ НЕ ЛИШЕ ДЛЯ РУМУНІЇ

Для поліцейських, персоналу пенітенціарних установ, працівників судів та інших державних службовців у державах – членах Ради Європи справа Toth and Crișan є корисним, хоч і дещо отверезливим орієнтиром щодо того, що стаття 8 може і чого не може для них зробити, коли їхня поведінка знімається на відео, фотографується чи описується пересічним громадянином і поширюється в соціальних мережах. Вона підтверджує, що вони не позбавлені засобів правового захисту: має існувати правова база, яка дозволяє подавати позови про наклеп чи делікт, і там, де публікація дійсно спотворює поведінку поліцейського або наражає його на наслідки, не пов’язані з легітимним суспільним інтересом до підзвітності поліції, стаття 8 залишається застосовною. Але вона так само підтверджує, що низький посадовий ранг не є щитом анонімності, коли поліцейський виконує публічну функцію в публічному місці, і що критика поведінки поліції – навіть висловлена з окличними знаками та грубуватістю, притаманними емоційній публікації у Facebook, – зазвичай розглядатиметься як висловлювання з питання суспільного інтересу, а не як приватний напад, що потребує компенсації.

Для будь-кого, хто консультує клієнтів – чи то поліцейських, які шукають захисту, чи приватних осіб, які опублікували повідомлення про власні зіткнення з поліцією, – щодо взаємодії між приватністю, репутацією та висловлюваннями в інтернеті, це рішення пропонує практичну карту місцевості: на одному кінці – приватні особи, які мають право на надійний захист; на іншому – політичні та публічні фігури, від яких очікується толерантність до широкої, а часом і нестриманої критики; а посередині – державний службовець, у формі й ідентифікований, чий інтерес щодо приватності зберігається, але свідомо й послідовно калібрується відповідно до суспільної довіри, якої вимагає сама його посада.

ЛИСТ ДЕВ’ЯТИ ДЕРЖАВ ТА ІНСТИТУЦІЙНИЙ ТИСК НА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

22 травня 2025 року з ініціативи Данії та Італії дев’ять держав – членів Ради Європи (Австрія, Бельгія, Чехія, Данія, Естонія, Італія, Латвія, Литва та Польща) оприлюднили спільний лист, у якому закликали розпочати «нову та неупереджену розмову» про те, як ЄСПЛ тлумачить Конвенцію, зосередившись насамперед на практиці Суду у міграційній сфері (Governments of Denmark et al., 2025). У преамбулі листа його підписанти декларативно підтверджували відданість верховенству права та захисту прав людини, водночас стверджуючи, що Суд «в окремих випадках занадто розширив сферу дії Конвенції порівняно з початковими намірами, які лежали в її основі», чим змістив баланс між правами особи та здатністю демократично обраних урядів приймати рішення в інтересах власного населення.

Формально лист не мав юридичної сили та не був спрямований проти жодного конкретного мігранта; по суті ж він був спрямований не так проти мігрантів, як проти ЄСПЛ – це політичний маніфест, що утверджував демократичну легітимність обраних урядів та їхню свободу дій, які, на думку підписантів, обмежувалися тлумаченнями Суду. Генеральний секретар Ради Європи Ален Берсе у відповіді від 24 травня 2025 року наголосив, що ЄСПЛ не є зовнішнім органом, а judicial arm Ради Європи, створеним самими державами-членами та зв’язаним Конвенцією, яку всі 46 держав вільно підписали й ратифікували, і застеріг, що Суд «не повинен перетворюватися на зброю – ані проти урядів, ані самими урядами» (the Court must not be weaponized — neither against governments, nor by them) (Berset, 2025).

Ця «лист дев’яти» започаткувала процес, який упродовж наступного року набув інституціоналізованої форми: 10 грудня 2025 року, у Всесвітній день прав людини, у Страсбурзі відбулася неформальна конференція міністрів, підсумком якої стало спільне комюніке вже 27 держав Ради Європи (включно зі Сполученим Королівством), а 15 травня 2026 року Комітет міністрів ухвалив так звану Кишинівську декларацію, присвячену практиці ЄСПЛ у міграційній сфері. Декларація формально підтверджує, що мігранти залишаються під захистом Конвенції, проте водночас прямо визнає феномен «інструменталізації міграції». Так, під інструменталізацією міграції розуміються ситуації, коли міграційні потоки, включаючи незаконне перетинання кордонів, навмисно полегшуються, заохочуються або використовуються іншою державою -ворогом чи конкурентом – або іншим суб’єктом, у деяких випадках із застосуванням сили, з метою чинення тиску на іншу державу та європейські демократії, їх дестабілізації або підриву. Це можна розглядати як відносно нове сучасне явище, що виникло в конкретному геополітичному та безпековому контексті, яке створює особливі виклики для територіальної цілісності та національної безпеки, а також ризикує підірвати підтримку та цілісність системи Конвенції. Власне, поняття є новим лише уиовно; у науковій літературі це явище описується через поняття «інструменталізації міграції» – стратегічного інжинірингу міграційних потоків, який американська дослідниця Келлі Грінхілл поділяє на кілька типів: примусову інструменталізацію (з метою здобуття політичних поступок від іншої держави), інструменталізацію з метою експропріації (витіснення певних груп населення для заволодіння територією) та економічно вмотивовану інструменталізацію (Garces Mascarenas, 2021).

Декларація закликає до «нових підходів» для реагування на виклики, пов’язані з масовим неврегульованим прибуттям, включно з розглядом клопотань про міжнародний захист у третіх країнах та створенням центрів повернення (return hubs) поза межами територій держав призначення.

Характерно, що в тексті, який супроводжував попередні редакції декларації, мінімальний поріг тяжкості поганого поводження, необхідний для констатації порушення статті 3 Конвенції, прямо названо відносним і залежним «від усіх обставин справи», а застосування цього порогу пропонується здійснювати так, щоб уникати «необхідних обмежень» рішень про видворення чи екстрадицію іноземців.

Комітет міністрів висловлив занепокоєння тим, що у випадках, коли особу не можна екстрадувати для притягнення до відповідальності або відбування кримінального покарання за тяжкий злочин, це може призвести до безкарності, дозволяючи особі уникнути правосуддя в країні, де вона вчинила злочин, лише завдяки тому, що вона покинула цю країну. Тому необхідно вжити всіх можливих заходів, щоб уникнути цього, відповідно до зобов’язань за Конвенцією. Це – дуже віддалений, але важливий приклад завуальованої легітимізації дуже поступового зниження порогу неналежного поводження саме стосовно мігрантів: абсолютна за своєю природою заборона перетворюється на відносну через процедурну риторику «балансу» та «контексту».

Дуже цікавим є те, що у Декларації наголошено, що ЄСПЛ рідко визнавав порушення статті 3 Конвенції при вислані чи екстрадиції до держави з тривалою демократичною традицією та повагою до прав людини, оскільки Конвенція не зобов’язує держав-учасниць нав’язувати свої стандарти іншим державам, а тому національним судам слід обережно застосовувати практику Суду щодо держав-учасниць при оцінці ризиків за статтею 3 Конвенції у державах, що не є учасницями Конвенції, зважаючи на умови утримання під вартою чи доступ до соціально-економічної підтримки.

Здається доцільним згадати думки Зигмунта Баумана, що бюрократичні механізми відбору, подібні до «центрів повернення», є інституціоналізованим варіантом старого поділу глобального простору на «туристів» та «бродяг»: глобальні економічні та політичні еліти отримують «зелене світло» вільного пересування, тоді як мігранти, шукачі притулку та особи з «підозрілим» імміграційним статусом системно отримують «червоне», яке матеріалізується саме в установах, винесених за межі території держави призначення (Bauman, 2004). Кишинівська декларація, легітимізуючи такі установи на найвищому міждержавному рівні, перетворює це розмежування з фактичної практики на визнаний елемент публічного порядку.

КЕЙС СЕУТИ (ЛИПЕНЬ–СЕРПЕНЬ 2026 РОКУ) ЯК ПАРАДИГМА ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЇ МІГРАЦІЇ

Якщо «лист дев’яти» ілюструє інституційний, дипломатичний вимір поступової, делікатної  та майже невидимої ерозії абсолютної заборони, то криза, яка розгорнулася наприкінці липня 2026 року навколо іспанського ексклаву Сеута на північноафриканському узбережжі, дає надзвичайно яскравий, хоча, можливо, і надто радикальний, приклад для загальної картини цього процесу.

Упродовж 30–31 липня 2026 року через кордон між Марокко та Сеутою (місто з населенням близько 85 тис. осіб) неврегульовано перетнули від 49 тис. до 73 тис. осіб, переважно громадян Марокко, серед яких, за окремими оцінками, було до тисячі неповнолітніх без супроводу (France 24, 2026a). Безпосереднім тригером масового напливу стала хвиля дезінформації в соціальних мережах, яка спотворено інтерпретувала рішення Верховного Суду Іспанії від 8 липня 2026 року, що обмежувало практику «гарячого повернення» (devoluciones en caliente) осіб, перехоплених у морі, як нібито відкриття кордону. Наслідки виявилися трагічними: понад 80 осіб загинули, потонувши або будучи роздавленими в тисняві; більшість прибулих упродовж наступних днів добровільно повернулися до Марокко або були повернуті через прикордонні пункти пропуску, однак кілька тисяч осіб, включно з дітьми, залишалися на узбережжі Сеути ще станом на середину серпня 2026 року в умовах відсутності житла, води та медичної допомоги (France 24, 2026b).

Достеменно не встановлено, чи були липневі переміщення 2026 року свідомо організовані марокканською стороною; втім, за окремими свідченнями, прибуття мігрантів до марокканського кордону мало дещо організований та водночас гарантований (тобто фактично толерований прикордонною вартою) характер, що дає підстави говорити про дестабілізацію ситуації в регіоні як про ймовірну мету, що, своєю чергою, вказує на слушність Кишинівської декларації щодо інструменталізації міграційних рухів.

Показово, що вже за кілька тижнів після пікової фази міграційного тиску марокканська сторона – замість деескалації або конструктивної співпраці з Іспанією у розв’язанні гуманітарної кризи – вдалася до відновлення й загострення територіальних претензій на Сеуту й Мелілью: міністр юстиції Марокко Абдельлатіф Уахабі публічно заявив про «історичні та географічні» права на обидва анклави й запропонував запровадити двосторонній механізм діалогу, кінцевою метою якого мала б стати їхня інтеграція до складу Марокко (Thykjaer, 2026). Іспанська сторона категорично відкинула ці домагання, наголосивши на суверенному статусі Сеути й Мелільї як частини території Європейського Союзу (Thykjaer, 2026).

Така послідовність подій – спершу різке й кероване нарощення міграційного тиску, а згодом синхронне з ним висунення політичних вимог, безпосередньо не пов’язаних із міграційною проблематикою як такою, – є типовою моделлю поведінки, яку прийнято кваліфікувати як інструменталізацію міграції. Це посилює, а не послаблює аргументацію на користь застосовності Кишинівської декларації до мароккансько-іспанського кейсу, оскільки збіг у часі гуманітарної кризи й територіальних претензій сам по собі є вагомою непрямою ознакою свідомої інструменталізації, навіть за відсутності прямих доказів централізованого планування самих переміщень (Thykjaer, 2026, August 22)

Криза 2026 року в Сеуті стала вже другим за останнє п’ятиріччя епізодом такого роду: у травні 2021 року, після того як Іспанія прийняла на лікування від COVID-19 лідера Фронту ПОЛІСАРІО Брагіма Галі, Марокко послабило прикордонний контроль, унаслідок чого до Сеути прибуло близько 10 тис. осіб, – епізод, який фахівці з міжнародних відносин однозначно кваліфікували як використання міграції для здійснення політичного тиску на Мадрид.

Показово, що криза відбувається на тлі ширшого геополітичного контексту: марокканська сторона історично претендує на суверенітет над Сеутою та Мелільєю, а деякі коментатори проводили паралелі з Зеленим маршем марокканців 1975 року та з інструменталізацією міграції Білоруссю проти Польщі у 2021 році. Водночас іспанські урядовці та частина міжнародних медіа висловлювали альтернативні гіпотези – від економічної скрути та розчарування марокканської молоді (безробіття серед осіб віком 15–24 роки у 2025 році сягало 37,2 %) до геополітичного «зведення рахунків», пов’язаного з відмовою Іспанії надати авіабази Рота та Морон для операцій США та Ізраїля у зв’язку з ірано-ізраїльським конфліктом та з дипломатичним розривом Мадрида з Тель-Авівом (Regragui, 2026). Принципового значення набуває не остаточне з’ясування мотивів марокканської сторони, а сама структура реакції іспанської держави та європейської спільноти, яка послідовно відтворює логіку, описану внами раніше стосовно «девіантної держави»: держава, зіткнувшись із загрозою (справжньою чи інструменталізованою), послідовно розширює межі допустимого неналежного поводження, легітимізуючи це необхідністю захисту «своїх» від «чужих».

ВІД «ГАРЯЧИХ ПОВЕРНЕНЬ» ДО ГУМОВИХ КУЛЬ: БАНАЛЬНІСТЬ НАСИЛЬСТВА ТА СУСПІЛЬНИЙ ЗАПИТ НА НЬОГО

Найбільш тривожним аспектом кризи в Сеуті стала не так сама масовість перетину кордону, як публічна реакція на неї – реакція, що засвідчила існування у приймаючому суспільстві виразного запиту на неналежне поводження щодо мігрантів. Кадри того, як поліцейські застосовували гумові кулі проти мігрантів, а окремі місцеві жителі вдавалися до самосуду та нацьковували собак на новоприбулих, могли шокувати не менше, ніж кадри самого масового перетину кордону. Ця подвійність – одночасне обурення жорстокістю щодо мігрантів і мовчазне чи навіть відкрите схвалення «жорсткої руки» у відповідь – є емпіричним підтвердженням тези про те, що неналежне поводження у міграційному контексті не є ексцесом окремих виконавців, позбавленим суспільної підтримки. Навпаки, воно продукується самим суспільним запитом на відновлення контролю, і цей запит використовується державою (і насамперед – її політичними елітами) як легітимаційний ресурс для розширення дискреції силових структур.

Ця констатація суспільного запиту на жорсткість перебуває у прямому концептуальному зв’язку з тезою Зигмунта Баумана про побудову «карального міста» (punitive city) як просторового відображення нової соціальної стратифікації: «Еліти самі обрали ізоляцію. Еліти платять за ізоляцію охоче й щедро. Решта населення «відсікається» насильно і змушена платити високу культурну, психологічну і політичну ціну за свою ізоляцію. Ті, хто не здатні зробити відокремлене існування предметом вільного вибору та сплатити вартість своєї безпеки, стають жертвами сучасного еквівалента «обгородження» періоду пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу» (Bauman, 2004, p. 36). Місцеві жителі Сеути, які нацьковували собак на новоприбулих, і поліцейські, що застосовували гумові кулі, є з цієї точки зору не аномалією, а виявом тієї самої логіки самозахисту спільноти, яка, на відміну від глобальних еліт, не має ресурсу для добровільної, привілейованої ізоляції від чужинця і тому вдається до ізоляції насильницької. Показово, що саме уникнення контакту з «іншим», а не спільність, на переконання Баумана, стало провідною стратегією виживання в сучасному мегаполісі: «Питання про те, чи подобається вам ваш сусід чи ні, не є більше актуальним. Тримайтеся від сусідів подалі, і ви не зіткнетеся з цією дилемою та з необхідністю вибору: вам просто не трапиться нагода обирати між любов’ю та ненавистю» (Bauman, 2004, pp. 72–73). Саме ця превентивна відмова від морального вибору на користь ізоляції структурно уможливлює описану вище мовчазну суспільну легітимацію насильства щодо мігрантів.

У цьому полягає принципова відмінність від класичних випадків катування в пенітенціарних установах: якщо жорстоке поводження у слідчих ізоляторах чи виправних колоніях традиційно приховується від суспільства й лише зрідка стає предметом розголосу, то насильство щодо мігрантів на кордоні дедалі частіше відбувається публічно, транслюється у прямому ефірі та здобуває мовчазну, а часом і виразну суспільну легітимацію. Політичні еліти, своєю чергою, воліють «заплющувати очі» на таке неналежне поводження, кваліфікуючи його як прикрий, проте зрозумілий побічний продукт боротьби з неврегульованою міграцією, а не як системну проблему, що потребує розслідування та притягнення винних до відповідальності.

Іспанський уряд, наприклад, у своєму офіційному наративі щодо подій у Сеуті послідовно зводив причини кризи до дезінформаційних кампаній та мереж контрабандистів людьми, уникаючи будь-якого визнання – навіть опосередкованого – відповідальності сусідньої держави чи власних структурних вразливостей південного кордону, тоді як премʼєр-міністр Педро Санчес водночас публічно кваліфікував ці події як «порушення територіальної цілісності Іспанії» (Marí-Klose & Molina, 2026). Ця суперечність між риторикою «напад» і практикою «дезінформація» є показовою: вона дозволяє державі водночас драматизувати загрозу для виправдання жорсткіших заходів і применшувати відповідальність за наслідки цих заходів для тіл конкретних людей.

ЮРИДИЧНА ОЦІНКА: ЧИ ІСНУЄ ОБОВ’ЯЗОК КОНТРОЛЮ КОРДОНІВ ТА ЧИ ДОПУСКАЄ СТАТТЯ 3 КОНВЕНЦІЇ ВИНЯТКИ

З юридичної точки зору криза в Сеуті надала додаткові й нові підстави для дискусії про те, наскільки принцип абсолютної заборони катувань дійсно є абсолютним і чи не допускає він винятків у контексті інструменталізованої міграції. У доктрині міжнародного права дедалі активніше обговорюється питання, чи існує в держав позитивний обов’язок контролювати власні кордони – питання, яке набуває особливої гостроти у зв’язку зі справою Lithuania v. Belarus, що перебуває на розгляді Міжнародного суду ООН, та з рядом справ, що очікують на розгляд у ЄСПЛ (Pérez-González, 2026; International Court of Justice. (n.d.)).

Право держави контролювати в’їзд і перебування іноземців на своїй території традиційно розглядається як суверенне право, що не заперечується ані ЄСПЛ, ані міжнародним правом загалом; проте кваліфікація цього права як юридичного обов’язку – зі своєю специфічною правовою підставою та змістом – є значно більш дискусійною. Одним з можливих джерел такого обов’язку розглядають зобов’язання держав протидіяти незаконному переправленню мігрантів за Протоколом проти незаконного ввезення мігрантів сухопутними, морськими і повітряними шляхами до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності; проте Марокко не є учасником цього Протоколу, а зобов’язання, що випливають із Глобального договору про безпечну, впорядковану та легальну міграцію 2018 року, мають політичний, а не юридично зобов’язальний характер.

Принципове значення для цілей цього дослідження має інший висновок, до якого дійшла сучасна доктрина: навіть якщо буде доведено, що сусідня держава свідомо сприяла чи заохочувала неврегульовані переміщення з метою здійснення тиску на державу призначення, це саме по собі не змінює обсягу індивідуальних зобов’язань, які держава призначення несе щодо осіб, які перебувають під її юрисдикцією. Протиправна поведінка однієї держави сама по собі не створює правової підстави для послаблення зобов’язань, які інша держава самостійно несе перед конкретними особами. Це стосується передусім принципу non-refoulement та найкращих інтересів дитини щодо неповнолітніх без супроводу.

Аналогічний висновок ще раніше сформулював Суд Європейського Союзу у справі M.A. (C-72/22 PPU) (Court of Justice of the European Union, 2022), ухваленій на тлі інструменталізації міграції Білоруссю проти Литви: ані надзвичайний масовий наплив, ані нелегальний статус в’їзду самі по собі не можуть виправдати відмову в доступі до процедури надання притулку чи затримання заявника виключно на підставі нелегального в’їзду.

Не може розглядатися як виняток із цього правила і практика ЄСПЛ у справі N.D. and N.T. v. Spain [GC] (ECtHR, 2020), на яку нерідко посилаються прихильники розширення дискреції держав у міграційній сфері: ця справа стосувалася конкретних фактичних обставин негайного колективного повернення осіб, які намагалися штучно скористатися масовістю штурму огорожі для уникнення індивідуальної процедури, і не встановлює загального винятку з абсолютного характеру статті 3 Конвенції чи з принципу non-refoulement.

Так, у N.D. and N.T. v. Spain [GC] (заяви № 8675/15 та 8697/15, рішення Великої палати від 13.02.2020) стосується так званих «гарячих повернень» мігрантів на кордоні іспанського анклаву Мелілья: заявники, подолавши паркан на кордоні з Марокко у складі групи з 75–80 осіб, були негайно й без будь-якої індивідуальної процедури передані назад марокканській владі. Хоча Суд визнав факт колективного вислання без індивідуального розгляду справ заявників, порушення ст. 4 Протоколу № 4 до Конвенції встановлено не було. Велика палата обґрунтувала це доктриною «власної поведінки» заявників (own conduct), вказавши на відсутність у них «вагомих причин» не скористатися легальними каналами в’їзду (пункт пропуску Бені-Енсар, звернення за притулком чи візою в консульських установах). Це рішення суттєво звузило стандарти захисту від колективного вислання у ситуаціях масового стихійного перетину кордону та зазнало критики в доктрині за перекладання тягаря на жертв вислання.

Юридично коректна відповідь на протиправну поведінку держави, відповідальної за інструменталізацію міграції, лежить у площині права міжнародної відповідальності держав – ретортних заходів, контрзаходів у межах, дозволених міжнародним правом, дипломатичних і політичних інструментів, – а не в площині зняття гарантій, що захищають конкретних людей від refoulement. Саме ця підміна – спроба виправдати послаблення індивідуальних гарантій міжнародною протиправністю поведінки третьої держави – є тією «спокусою», якій, на переконання значної частини доктрини, піддаються ініціатори як «листа дев’яти», так і Кишинівської декларації. Показово, що ці два процеси – дипломатичний тиск на ЄСПЛ і фактична криза на кордоні – утворюють єдиний дискурсивний контур: перший легітимізує зниження порогу статті 3 Конвенції «заздалегідь», на рівні принципів, а друга – постфактум, на рівні конкретної правозастосовної та фактичної практики держав.

МІГРАЦІЙНА ДЕВІАНТНІСТЬ ДЕРЖАВИ: ЧИ ВПИСУЄТЬСЯ КИШИНІВСЬКИЙ ПРОЦЕС У МОДЕЛЬ «ДЕВІАНТНОЇ ДЕРЖАВИ»

Раніше поняття «девіантної держави» нами використовувалося для позначення такого типу державної поведінки, за якого офіційно задекларована відданість абсолютним стандартам прав людини систематично поєднується з інституційним потуранням їх порушенню, коли останнє вважається інструментально корисним для досягнення декларованої «вищої» мети – чи то боротьби зі злочинністю, чи то відновлення контролю над кордонами. Кишинівський процес 2025–2026 років дає підстави поставити питання, чи не перетворюється на «девіантну» вже не окрема держава, а вся система Ради Європи як така. На відміну від класичного випадку девіантної держави, яка порушує стандарти «мовчки», приховуючи неналежне поводження від міжнародного нагляду, тут ідеться про відкриту, інституціоналізовану спробу нормативно легітимізувати зниження порогу захисту – не через порушення Конвенції, а через її «переосмислення» окремими державами-учасницями одночасно. Це – якісно новий рівень ерозії: якщо традиційна девіантність державної поведінки в пенітенціарній сфері передбачає конфлікт між державною практикою і визнаним нею стандартом, то Кишинівська декларація прагне усунути сам конфлікт, змінивши – чи принаймні розмивши – стандарт, зберігаючи при цьому риторику відданості правам людини.

Показово, що процес ухвалення декларації супроводжувався послідовним розширенням кола держав-ініціаторів: від дев’яти підписантів травня 2025 року до двадцяти семи учасників грудневого комюніке та зрештою до консенсусного схвалення сорока шістьма державами – членами Ради Європи в травні 2026 року. Це розширення саме по собі є промовистим індикатором того, наскільки ефективно працює механізм нормалізації: те, що у травні 2025 року критики небезпідставно кваліфікували як спробу підпорядкувати незалежний судовий орган політичній кон’юнктурі, рік по тому перетворилося на консенсусну позицію практично всієї Європи.

Правозахисні організації, зокрема мережа PICUM, яка представляє інтереси мігрантів без документів у Європі, охарактеризували підсумкову декларацію як прямий напад на Конвенцію та на авторитет Суду (Nielsen, 2026, May 15). Водночас офіційна позиція Комітету міністрів наполягає на тому, що йдеться не про перегляд стандартів, а лише про «роз’яснення» фундаментальних засад системи Конвенції в контексті міграції. Ця термінологічна гра – «роз’яснення» замість «перегляду» – є типовим прийомом легітимізації зниження стандартів захисту: вона дозволяє державам формально уникнути звинувачення у порушенні своїх конвенційних зобов’язань, водночас фактично змінюючи практичні наслідки застосування статті 3 Конвенції для конкретних, найбільш уразливих категорій осіб

Ба більше, ця стурбованість була підтримана й на рівні спеціальних процедур ООН: незалежні експерти з прав людини, серед яких Спеціальний доповідач з прав людини мігрантів, наголосили, що Кишинівська декларація фактично закріплює пріоритет примусового контролю за міграцією над зобов’язаннями держав у сфері прав людини, розширюючи практики затримання та повернення мігрантів, применшуючи гарантії належної правової процедури та відкриваючи шлях до екстериторіальної обробки заяв про притулок і створення так званих «хабів повернення» у третіх країнах, безпека яких для мігрантів не є доведеною. На переконання експертів, ці підходи створюють реальний ризик того, що держави – учасниці Конвенції під прикриттям декларативної риторики про «роз’яснення» фактично призводять до нормалізації порушень прав людини, включно з випадками смерті, катувань, жорстокого поводження, насильницьких зникнень чи переслідування мігрантів, що прямо суперечить абсолютному характеру заборони катування, закріпленої у статті 3 Конвенції та таку, що не допускає жодних відступів чи винятків навіть у контексті управління міграційними процесами (UN Office of the High Commissioner for Human Rights, 2026, June 9).

У цьому сенсі міграційна політика сучасних європейських держав постає не просто черговим прикладом неналежного поводження, а лабораторією, у якій відпрацьовуються механізми легітимізації жорстокості, що згодом можуть бути перенесені – чи, точніше, повернуті – у «класичні» сфери застосування статті 3 Конвенції, включно з пенітенціарною системою та діяльністю правоохоронних органів загалом. Ця потенційна ретрансляція насильства у «класичні» сфери відбувається на тлі того, що Зигмунт Бауман описував як символічний крах самої ідеї в’язниці як інструменту виправлення: «сьогодні питання «реабілітації» є не скільки дискусійним, скільки неактуальним», а головним для сучасних практиків пенітенціарної системи є вже не декларація «реабілітаційних намірів», а сам факт ізоляції: «Те, що ув’язнені роблять у своїх одиночних камерах, нікого не хвилює. Головним є те, що вони там просто перебувають» (Bauman, 2004, pp. 156–159).

Ця теза, яка так само точно описує функцію сучасних центрів тримання мігрантів, де мова вже не йде ні про «виправлення», ні про «інтеграцію», а лише про сам факт фізичної ізоляції небажаних осіб. Логіка «виняткових обставин», яка виправдовує послаблення гарантій щодо мігрантів як групи, що нібито перебуває поза межами звичайного правового порядку, є структурно ідентичною логіці, яку історично застосовували держави для виправдання катувань осіб, підозрюваних у тероризмі чи особливо тяжких злочинах, – логіці, яку Суд у своїй попередній практиці послідовно відкидав, підтверджуючи, що стаття 3 Конвенції не допускає жодних винятків незалежно від поведінки потерпілого чи від характеру загрози, з якою стикається держава. Саме тому послідовне збереження цього принципу в незмінному вигляді щодо мігрантів має значення, яке виходить далеко за межі власне міграційної проблематики: воно є тестом на життєздатність усієї архітектури абсолютних прав людини в Європі.

ВИСНОВКИ

Аналіз матеріалу, пов’язаного з міграційною кризою в Сеуті 2026 року та інституційним тиском дев’яти, а згодом двадцяти семи держав – членів Ради Європи на Європейський суд з прав людини, підтверджує центральну авторську тезу: неналежне поводження щодо мігрантів є не випадковим ексцесом, а системним, структурно зумовленим і водночас цілком прогнозованим побічним продуктом поширення механізмів соціального контролю за межі традиційної пенітенціарної системи – на структури поліції та прикордонного контролю. Штучна природа значної частини цього неналежного поводження проявляється у щонайменше трьох взаємопов’язаних вимірах:

по-перше, у завуальованому зниженні юридичного порогу заборонених статтею 3 Конвенції діянь через дипломатичну та політичну риторику «балансу» й «нових підходів»;

по-друге, у практичній легітимізації насильства щодо мігрантів з боку правоохоронних структур і навіть окремих груп населення, коли політичні еліти свідомо «заплющують очі» на таке насильство, кваліфікуючи його як побічний, проте виправданий наслідок «високої соціальної місії» захисту населення;

по-третє, у самій структурі суспільного запиту, який трансформує колективну тривогу щодо неврегульованої міграції в мовчазне схвалення жорстокості.

Принцип абсолютної заборони катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження залишається абсолютним de jure; проте кейс Сеути, як і рік дипломатичної облоги ЄСПЛ, що йому передував, переконливо демонструють, що de facto цей принцип під тиском міграційної проблематики зазнає найбільш системної та узгодженої ерозії за всю історію застосування статті 3 Конвенції.

REFERENCES

Bankovskaya, S. (2008). Chuzhaki i granitsy: K ponyatiyu sotsial’noy marginal’nosti [Strangers and boundaries: Toward the concept of social marginality]. In A. Filippov (Ed.), Sotsiologicheskaya teoriya: istoriya, sovremennost’, perspektivy [Sociological theory: History, modernity, prospects] (pp. 389–396). Saint Petersburg.

Bauman, Z. (2004). Globalizatsiya: Posledstviya dlya cheloveka i obshchestva [Globalization: The human consequences] (M. L. Korobochkina, Trans.). Ves Mir Publishing House. (Original work published 1998)

Berset, A. (2025, May 24). Alain Berset on the joint letter challenging the European Court of Human Rights. Council of Europe. https://www.coe.int/en/web/portal/-/alain-berset-on-the-joint-letter-challenging-the-european-court-of-human-rights

Court of Justice of the European Union. (2022). M.A. v. Valstybės sienos apsaugos tarnyba, Case C-72/22 PPU, ECLI:EU:C:2022:505.

European Court of Human Rights. (2020). N.D. and N.T. v. Spain [GC], Application nos. 8675/15 and 8697/15.

France 24. (2026a, August 18). In Ceuta, migrants stranded at Europe’s gates await their fate. https://www.france24.com/en/europe/20260818-ceuta-migrants-stranded-europes-gates-await-their-fate

France 24. (2026b, August 19). ‘We won’t go back’: Young Moroccan migrants in Ceuta refuse to abandon their European dream. https://www.france24.com/en/europe/20260819-we-won-t-go-back-young-moroccan-migrants-ceuta-refuse-abandon-european-dream

Garcés Mascareñas, B. (2021, May). Ceuta: The weaponisation of migration (Opinion CIDOB 669). Barcelona Centre for International Affairs. https://www.cidob.org/en/publications/ceuta-weaponisation-migration

International Court of Justice. (n.d.). Alleged smuggling of migrants (Lithuania v. Belarus). https://www.icj-cij.org/case/200

Governments of Denmark, Italy, Austria, Belgium, Czechia, Estonia, Latvia, Lithuania, and Poland. (2025, May 22). Open letter on the interpretation of the European Convention on Human Rights [Letter]. Presidenza del Consiglio dei Ministri. https://www.governo.it/sites/governo.it/files/Lettera_aperta_22052025.pdf

Marí-Klose, P., & Molina, I. (2026, August 7). In the Ceuta crisis, both Spain and the EU need to do better. Internationale Politik Quarterly. https://ip-quarterly.com/en/ceuta-crisis-both-spain-and-eu-need-do-better

Nielsen, M. L. (2026, May 15). European countries urge rethink of human rights on migration. Euractiv. www.euractiv.com/news/european-countries-urge-rethink-of-human-rights-on-migration/

Pérez-González, C. (2026, August 18). Must states control their borders? The Ceuta crisis and international law. EJIL: Talk! – Blog of the European Journal of International Law. https://www.ejiltalk.org/must-states-control-their-borders-the-ceuta-crisis-and-international-law/

Regragui, O. (2026, August 7). Beyond the border: Four hypotheses on the migration crisis in Ceuta. Geopolitical Monitor. https://www.geopoliticalmonitor.com/beyond-the-border-four-hypotheses-on-the-migration-crisis-in-ceuta

Thykjaer, C. (2026, August 22). Amid the Ceuta crisis, Morocco has raised territorial claims against Spain. Euronews. https://ru.euronews.com/my-europe/2026/08/22/spain-rejects-morocco-ceuta-melilla

United Nations Office of the High Commissioner for Human Rights. (2026, June 9). Chișinău Declaration risks weakening protections for migrants, undermines absolute prohibition of torture: UN experts. OHCHR. www.ohchr.org/en/press-releases/2026/06/chisinau-declaration-risks-weakening-protections-migrants-undermines

Мною було направлено запит на публічну інформацію до Одеського слідчого ізолятора, Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (далі – Управління), Департаменту з питань виконання кримінальних покарань та Мін’юсту – з проханням надати статистику смертності, суїцидів та самоушкоджень в Установі за 2010–2020 роки.

13 серпня 2026 року Установа відповіла листом № 5/20-32-26/9/11: кількість померлих названо лише за 2023–2026 роки, а щодо 2010–2022 років повідомлено, що строк зберігання щомісячної звітності – три роки, тому дані нібито «немає можливості» надати. Але в тому ж самому листі, буквально на наступному рядку, Установа без жодних труднощів наводить показники суїцидів і самоушкоджень за 2021–2026 роки – тобто за період, який теж давно вийшов за межі трирічного строку зберігання, якщо рахувати від 2021 року. Виходить дивна арифметика: закінчення строку зберігання чомусь блокує доступ до одних цифр і зовсім не заважає надати інші. Це вже перша тріщина в офіційній версії подій.

18 серпня 2026 року Управління, переславши частину запиту за належністю, у своєму листі № 9/6274/26/Я-613 несподівано підняло ставки: тепер причина відсутності інформації за 2010–2020 роки – вже не сплив строку зберігання, а «знищення документів» на підставі конкретного акта про вилучення та знищення документів від 25.02.2026 № 1. З’явилися дата, номер, юридичний факт.

20 серпня 2026 року та ж сама Установа, якої цей акт нібито стосується напряму, у листі № 5/17-61-26/62 категорично заявляє: вона ніколи не стверджувала і не стверджує про повне та безповоротне знищення відомостей, жодного документа, який фіксував би факт, дату чи спосіб знищення саме цих носіїв, не виявлено, і взагалі не має «документально підтверджених підстав» називати дату, нормативну підставу чи реквізити акта знищення.

Отже, протягом одного тижня я отримав від двох органів однієї й тієї самої системи виконання покарань дві взаємовиключні офіційні позиції. Вищий орган системи стверджує факт знищення документів з посиланням на конкретний акт. Підпорядкована йому установа, якої цей акт стосується безпосередньо, заперечує будь-яку обізнаність про цей акт. Хтось із двох державних органів говорить неправду – або, що не менш тривожно, жоден із них насправді не має уявлення, що сталося з архівом смертності найбільшого слідчого ізолятора регіону.

Варто чітко розуміти: закінчення нормативного строку зберігання документа і фізичне знищення інформації – це юридично і фактично різні речі. Спершу держава посилається на перший аргумент – мовляв, минув строк, дані «недоступні». Коли цей аргумент не витримує критики (адже інформація могла зберігатися в електронному вигляді, в інших підрозділах, у зведеній звітності центрального апарату), на світ раптом з’являється другий аргумент – акт про знищення. А коли й цей аргумент починають перевіряти по суті – просити копію акта, склад комісії, дату фактичного знищення, підтвердження відсутності електронних копій і резервних копій – виявляється, що сама Установа про такий акт нічого конкретного сказати не може.

Це не бюрократична помилка. Це – класична модель поведінки, коли кожна ланка системи послідовно висуває новий аргумент лише тоді, коли попередній перестає працювати, а відповідальність за кінцевий результат розмивається між кількома органами так, що жоден із них не може бути притягнутий до відповідальності персонально. Установа може сказати: «ми лише виконуємо те, що каже Управління». Управління може сказати: «ми лише узагальнюємо те, що надала Установа». А статистика смертності за одинадцять років – 2010–2020 – так і залишається невідомою.

Одеський слідчий ізолятор – не рядова установа серед сотень подібних. За роки незалежності за нею закріпилася сумна репутація місця, де систематично фіксувалися випадки жорстокого поводження, катувань і неналежних умов тримання – про це свідчать і власні справи заявників в Європейському суді з прав людини щодо цієї Установи, і численні констатації національних та міжнародних моніторингових органів. Коли установа з такою репутацією раптом не може – чи не хоче – надати прозору статистику смертності, суїцидів і самоушкоджень за понад десятиліття своєї діяльності, це не викликає довіри, а породжує цілком обґрунтовану підозру: а що саме приховується за посиланнями на «строки зберігання» і «акти знищення»?

Статистика смертності в місцях позбавлення волі – це не внутрішня бухгалтерія відомства. Це один з небагатьох об’єктивних інструментів, за допомогою яких суспільство, правозахисні організації, міжнародні органи на кшталт Європейського комітету з питань запобігання катуванням можуть оцінити, чи виконує держава свій позитивний обов’язок за статтею 2 Конвенції – обов’язок захищати життя осіб, які перебувають під її повним контролем. Приховування, розмивання чи вибіркове надання такої статистики – це, по суті, спроба унеможливити будь-який зовнішній контроль за тим, що відбувається за стінами слідчого ізолятора.

Якщо держава справді знищила документи – суспільство має право знати: коли, на якій підставі, хто ухвалював це рішення і чи перевірялася перед знищенням наявність електронних копій. Якщо документи не знищені, а просто «незручні» для надання – про це так само варто говорити прямо. Але те, що відбувається зараз – коли один орган називає конкретний акт знищення, а інший цей же акт фактично заперечує – є найгіршим із можливих сценаріїв: він не дає суспільству ані правди про знищення, ані самих даних.

На кожен з цих листів надіслано вимогу дати остаточну, узгоджену і недвозначну відповідь: чи знищена інформація повністю і безповоротно – в паперовій і в електронній формі, включно з резервними копіями; хто саме ухвалював рішення про знищення; хто входив до комісії; чи перевірялася наявність електронних копій перед знищенням. Вимагається окрема, завірена копія самого акта від 25.02.2026 № 1.

Питання залишається відкритим. І доки Одеський слідчий ізолятор та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань продовжують перекладати відповідальність одне на одного замість того, щоб дати пряму й перевірену відповідь, – суспільство має повне право вважати: за цією суперечністю стоїть не лише недбале діловодство, а небажання визнати масштаб проблеми смертності та насильства в установі, яка й без того давно асоціюється з катуваннями і жорстоким поводженням.

Право на життя не має строку зберігання.

Формально йдеться про виконання давнього конституційного обов’язку: пункт 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України ще з 2016 року вимагає створити таку систему, аби прокуратура нарешті припинила виконувати невластиву їй за статтею 131-1 Конституції функцію нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Двадцять із гаком років ця перехідна норма залишається невиконаною, і тепер, здається, з’явився шанс її нарешті реалізувати.

Але, проаналізувавши текст законопроєкту № 15300, а також висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради, висновок профільного Комітету з питань прав людини, деокупації та реінтеграції, та інформаційну довідку Дослідницької служби Верховної Ради, доводиться констатувати: цей шанс знову втрачається, причому втрачається системно, концептуально, а не через окремі юридико-технічні недоліки, які можна виправити правками до другого читання.

П’ять років тому, у червні 2021 року, ми з Андрієм Черноусовим у «Дзеркалі тижня» вже писали про ризики попередньої версії цієї ідеї – законопроєкту Мін’юсту про пенітенціарні інспекції («Замість прокурорського нагляду ще один правоохоронний монстр?»). На жаль, цю статтю доводиться, по суті, передруковувати сьогодні – але вже з набагато серйознішими застереженнями. Бо законопроєкт № 15300 не просто відтворює концептуальні вади тексту 2021 року – він розширює їх, множить кількість суб’єктів «інспектування», додає психіатричні заклади, пункти тимчасового розміщення біженців, військові частини, і в підсумку створює конструкцію, яка, судячи з усього, незрозуміла навіть її власним авторам.

ГОЛОВНА ПІДМІНА: ІНСПЕКЦІЯ – ЦЕ НЕ НАГЛЯД ЗА ПРАВАМИ І НЕ РОЗГЛЯД СКАРГ

У самій першій статті законопроєкту закладено концептуальну помилку, з якої все подальше випливає логічно, хоча й хибно. Подвійна система регулярних пенітенціарних інспекцій визначена як «сукупність визначених на законодавчому рівні суб’єктів, уповноважених на здійснення контролю за додержанням прав і свобод осіб, які перебувають у місцях несвободи». Основним завданням подвійної системи (стаття 1, частина 2 проєкту) оголошено те саме – контроль за додержанням прав і свобод.

Але пенітенціарна інспекція за своєю природою – це не про захист прав конкретної людини і не про розгляд її скарги. Це про безпеку в установі та про оцінку атмосфери, яка панує в установі, ефективність управління установою, про раціональність використання ресурсів, про прозорість діяльності, про оприлюднення статистики й аналітики,– тобто про те, чи є установа в цілому безпечною, вільною від катувань, насильства та неформальних в’язничних ієрархій, чи ні. Індивідуальна скарга – це предмет прокурорського нагляду, судового контролю, звернення до омбудсмана, зрештою, кримінального провадження. Але не предмет інспектування.

Ототожнивши інспектування із захистом прав окремої особи, автори законопроєкту de facto прирекли новий інститут на те, щоб стати ще однією версією радянського загального прокурорського нагляду – тільки тепер розпорошеного між вісьмома різними відомствами.

У статті 7 проєкту серед основних завдань суб’єктів внутрішніх інспекцій знову й знову фігурує «здійснення контролю за додержанням прав і свобод», «запобігання катуванням», «дотримання режиму, порядку та умов тримання» – тобто мова йде саме про індивідуальний правозахисний, а не управлінсько-оцінювальний зміст діяльності.

Пункт 11 частини 1 статті 8 йде ще далі, наділяючи суб’єктів внутрішніх інспекцій повноваженням «вживати заходів щодо поновлення прав людини і відшкодування шкоди, завданої загальним інтересам суспільства та державі» – формулювання, механізм реалізації якого не пояснений ніде і, найімовірніше, є нормою, приреченою залишитися мертвою: незрозуміло, яким суб’єктом, у якому процесуальному порядку, в якому суді й на підставі якого кодексу інспекція має «відшкодовувати шкоду, завдану інтересам суспільства та держави».

ВНУТРІШНІ ІНСПЕКЦІЇ: ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ НАЯВНОГО ВІДОМЧОГО КОНТРОЛЮ

Аналіз статті 4 законопроєкту показує, що йдеться про типовий, банальний відомчий контроль по вертикалі підпорядкування – той самий, який відповідні органи й так уже здійснюють. Це прямо, до речі, визнає й Комітет Верховної Ради з питань прав людини у своєму висновку від 15 червня 2026 року (протокол № 149): функції внутрішнього контролю вже фактично реалізуються через структурні підрозділи вищих органів, які й сьогодні мають повноваження перевіряти підпорядковані їм установи. Головне науково-експертне управління доходить того самого висновку: проєкт не запроваджує нових ефективних механізмів контролю, а лише впорядковує та відтворює під новою назвою чинні управлінські процедури. Іншими словами, замість створення справжньої інспекційної системи – перейменовується те, що вже є.

При цьому за формою складання звіту (стаття 5 проєкту) – направлення обов’язкового до виконання звіту адміністрації установи, з вимогами усунути порушення, – це майже дослівна калька традиційного радянського загального нагляду з поданням прокурора. Показово й те, що на офіційному сайті уповноваженого суб’єкта оприлюднюються не самі звіти інспектування (в яких, власне, і мала б розкриватися реальна картина того, як функціонує установа, наскільки вона безпечна, прозора, підзвітна,), а лише «результати» – тобто те, наскільки виконано вже надані рекомендації. Інструмент, який мав би стати вікном прозорості для суспільства, перетворюється на внутрішню бюрократичну звітність про виконання приписів.

ЗОВНІШНІ ІНСПЕКЦІЇ: ПІДМІНА, А НЕ НОВИЙ ОРГАН

Ситуація із зовнішніми пенітенціарними інспекціями ще показовіша. Стаття 20 проєкту визначає єдиним суб’єктом зовнішніх інспекцій Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а стаття 21 прямо вказує, що зовнішні інспекції здійснюються «шляхом реалізації функцій національного превентивного механізму». Але національний превентивний механізм омбудсман реалізує і без цього закону – відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань.

Тож, як справедливо констатує proфільний Комітет Верховної Ради, положення проєкту про зовнішні інспекції в цій частині «втрачають правовий сенс», оскільки замість створення нового інструменту контролю відбувається просте перейменування вже наявного механізму. Те саме, тільки зваженіше й академічнішою мовою, констатує й Дослідницька служба Верховної Ради: основна вага зовнішнього інспектування фактично лягає виключно на Уповноваженого, що поставить питання про додаткове фінансування цієї інституції – без жодного нового змісту в самій функції.

ЧОМУ ВИСНОВКИ ОФІЦІЙНИХ ОРГАНІВ – НАДТО ДЕЛІКАТНІ

І висновок Головного науково-експертного управління, і висновок профільного Комітету, і довідка Дослідницької служби містять справедливі, професійно виважені зауваження – від колізії щодо статусу Омбудсмана, через ризики надмірного обсягу персональних даних, до непослідовності термінології. Але при всій цінності цих документів, жоден з них не називає речі своїми іменами: пенітенціарна інспекція в цьому законопроєкті – це не пенітенціарна інспекція. Це друга прокуратура, а точніше – кілька паралельних квазіпрокуратур, розподілених по відомствах, замаскованих під міжнародний стандарт «подвійної системи», який насправді про геть інше.

Тим часом річ не в окремих статтях, які можна виправити до другого читання. Річ у самій філософії документа. Ідея пенітенціарної інспекції, закладена у Правилах Нельсона Мандели й у Європейських пенітенціарних правилах, – про регулярну, системну, управлінську оцінку установи в цілому: чи відповідає її діяльність вимогам законодавства й стандартам, чи ефективно витрачаються ресурси, чи є атмосфера в установі безпечною, чи домінують у ній неформальні в’язничні ієрархії. Це логіка «сертифіката якості» установи, а не логіка розгляду індивідуальної скарги. Законопроєкт № 15300 послідовно, стаття за статтею, підмінює цю логіку логікою каральної, ретроспективної реакції на вже допущені порушення – тобто саме тим, чим за задумом конституційної реформи 2016 року інспекції мали не бути.

ЩО СТАНЕТЬСЯ, ЯКЩО ЦЕЙ ТЕКСТ УХВАЛЯТЬ У ТАКОМУ ВИГЛЯДІ

Практичний результат неважко спрогнозувати. Замість однієї структури, яка виконувала пенітенціарний нагляд, – прокуратури, – з’являться щонайменше вісім суб’єктів внутрішніх інспекцій (СБУ, Міноборони й Військова служба правопорядку, Нацгвардія, центральний орган виконання покарань та пробації, Національна поліція, Держприкордонслужба, міграційна служба, орган охорони здоров’я) плюс омбудсман як суб’єкт зовнішніх інспекцій. У кожному з цих органів доведеться створити або визначити уповноважені підрозділи, забезпечити їх незалежність усередині власного відомства (що вже саме по собі є суперечністю в термінах), навчити персонал, виділити бюджет. Ефект – колосальний бюрократичний апарат, який поглинає ресурс, продукує звіти, вимагає пояснень, ініціює притягнення до відповідальності – і при цьому жодним чином не наближає суспільство до відповіді на просте запитання: чи є конкретна установа виконання покарань, слідчий ізолятор, психіатричний заклад чи гауптвахта безпечними для людини, яка там перебуває, – чи ні.

Безпеки, прозорості, доступності статистики, доступності звітів, доступності оцінок якості управління – того, заради чого, власне, і задумувалася подвійна система регулярних інспекцій ще у 2016 році, – цей законопроєкт не додає. Натомість він ризикує додати ще один рівень контрольно-наглядової вертикалі у дусі формули Глєба Успенського «тащщіть і нє пущщать», яка не має нічого спільного ні з міжнародними стандартами, ні з реальними потребами реформи.

ЯКИМ МАЄ БУТИ СПРАВЖНІЙ ІНСТИТУТ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ ІНСПЕКЦІЇ

Україні потрібен не черговий орган індивідуального правозахисту й не ще одна прокуратура під новою назвою, а національний аналог Європейського комітету із запобігання катуванням (ЄКЗК) щодо принципів функціонування, але з більш широким фокусом – автономний, спеціалізований, організаційно не прив’язаний до Омбудсмана, з фокусом не лише на запобіганні катуванням, а насамперед на прозорості місць несвободи та убезпеченні осіб, які там отримуються.

Такий орган не повинен розглядати індивідуальні скарги – так само, як їх не розглядає сам Європейський комітет із запобігання катуванням. Його завдання – регулярно відвідувати установи, аналізувати управлінську ефективність, оцінювати атмосферу та рівень безпеки та динамічної безпеки, публікувати рейтинги й оцінки установ, робити доступними статистику й звіти, і, зрештою, давати чітку, публічну відповідь на конкретне запитання: ця установа станом на момент інспектування є безпечною і вільною від катувань, насильства та неформальних в’язничних ієрархій – чи ні. Інспекційний звіт має бути не інструментом притягнення посадовців до відповідальності, а своєрідним сертифікатом якості установи – публічним, порівнюваним у часі, зрозумілим суспільству.

Побудова такого органу вимагає протилежного до закладеного в законопроєкті № 15300 підходу: не розпорошення функції по восьми відомствах із залишенням кожного контролювати самого себе, а створення єдиної, автономної, професійної інституції; не мова «нагляду» і «контролю за додержанням прав», а мова управлінського аудиту та оцінки безпеки; не розгляд скарг, а системний моніторинг; не звіт, надісланий адміністрації під розписку про виконання, а публічний, оприлюднений, порівнюваний рейтинг.

Принципово важливо й те, що такий орган не повинен вбудовуватися в логіку «покарати винного посадовця». Метою інспектування, за визначенням Правила 83 Нельсона Мандели, є впевненість у тому, що управління установою здійснюється відповідно до чинних законів, нормативно-правових актів, політики і процедур, а права ув’язнених – захищені; при цьому інспектори наділяються повноваженням надавати рекомендації адміністрації, а не пред’являти їй вимоги під загрозою притягнення до відповідальності. Головне науково-експертне управління слушно звертає увагу, що законопроєкт № 15300 послідовно рухається в протилежному напрямку: стаття 8 проєкту наділяє суб’єктів внутрішніх інспекцій правом вимагати від посадових осіб пояснень щодо порушень, вимагати скасування актів, ініціювати притягнення винних до відповідальності. Це логіка карального органу, а не «критичного друга» установи, яким за задумом мала б бути пенітенціарна інспекція. Установа, персонал якої сприймає інспектора не як фахівця, що допомагає виявити системні проблеми, а як чергового ревізора, що шукає привід для покарання, – раціонально ховатиме проблеми, а не розкриватиме їх. У довгостроковій перспективі це підриває саму можливість отримати достовірну картину того, що відбувається в місцях несвободи, – тобто саме те, заради чого систему регулярних інспекцій і задумано.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

П’ять років тому попередження про ризик появи «ще одного правоохоронного монстра замість прокурорського нагляду» лишилися почутими лише частково. Сьогодні, коли законопроєкт № 15300 фактично реанімує ту саму концептуальну помилку – тепер уже в набагато розгалуженішому, ресурсомісткішому й менш зрозумілому вигляді, – доводиться повторювати те саме попередження, але з набагато більшою тривогою. Це не законопроєкт, який потребує косметичних правок до другого читання. Це законопроєкт, який пропонує крок у прірву: створення конструкції, незрозумілої, судячи з усього, навіть її власним авторам, яка поглине ресурс, розбудує черговий бюрократичний апарат – і не дасть суспільству того єдиного, що насправді потрібно: чесної, регулярної, прозорої відповіді на питання, чи безпечні місця несвободи в Україні.