Йдеться про 111 українських цивільних осіб, яких у березні 2022 року російські військові утримували в підвалі місцевої школи. За твердженнями заявників, школу фактично перетворили на військовий об’єкт, цивільних використовували як живий щит, а умови утримання — вкрай тісні (0,5 кв. м на особу), без належного доступу до їжі, води, світла, санітарії та медичної допомоги — призвели до смерті одинадцяти людей, включно з трьома близькими родичами заявників.

Серед утримуваних були діти, люди похилого віку, онкохворі, вагітна жінка та особи з обмеженою мобільністю. Окремі заявники також повідомляють про вбивство, зникнення, замах на зґвалтування, побиття, знищення майна та мародерство з боку російських військових під час окупації села.

Заявники посилаються на статті 2, 3, 5, 8 та 13 Конвенції, а також статтю 2 Протоколу № 4, статтю 1 Протоколу № 1 та статтю 2 Протоколу № 1.

10 червня 2026 року Уряд Росії отримав повідомлення про заяви із запитаннями Суду. Нагадаємо: хоча Росія більше не є стороною Конвенції, вона й далі несе відповідальність за порушення, які мали місце до 16 вересня 2022 року.

Ця публічна дискусія заслуговує на окремий юридичний коментар. Не через емоції, а через аргументи, які в ній прозвучали. Ці аргументи є настільки типовими, настільки впізнаваними та настільки юридично хибними, що їх варто розібрати спокійно, послідовно та з посиланнями на практику Європейського суду з прав людини. Спочатку – пряма мова учасників розмови, далі – мій аналіз.

Ведуча: «У нас станом на зараз є заява військової омбудсменки Ольги Решетилової, яка, наприклад, говорила, що ще рік тому вона була в «Скелі» і задокументувала свідчення людей, які так само розповідали про катування на поліграфі в той час».

Представник «Скелі»: «Стоп, стоп, стоп. Катування чи побиття?».

Ведуча: «Ви ставите якусь велику різницю? Побиття, катування?».

Представник «Скелі»: «Дивіться, побиття – це когось побили. Це може бути… Вибачте, я на вулиці з кимось почну з’ясовувати стосунки, і хтось із нас когось поб’є. Це катування чи побиття?».

Ведуча: «Я так розумію, що йдеться не просто про з’ясування відносин».

Представник «Скелі»: «Ні, для мене катування – це коли хтось зв’язав, він від цього отримує якесь задоволення».

Ведуча: «А обмотування скотчем – це, як писало видання «Бабель»… Що скотчем обмотують людей, і це теж, я так розумію…».

Представник «Скелі»: «Ми знову ж таки упираємось повністю в «Бабель», який це взяв з показів одного, єдиного…».

Ведуча: «Якщо ми вже почали піднімати цю тему смертей чи побиття: наприклад, згадана нами Катя Лихогляд буквально кілька днів тому опублікувала фото чоловіка – доброволець, мав поранення після бойових, молодий, ідейний, ненаркозалежний – у «Скелі» побили для профілактики. Я думаю, що ви бачили цю світлину».

Представник «Скелі»: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести за це відповідальність».

Ведуча: «Ви бачили цю історію?».

Представник «Скелі»: «Зараз бачу».

Ведуча: «Вона є вже три дні, ви можете подивитися».

Представник «Скелі»: «Ви ж розумієте, я не постійно цим займаюся… Погано, так недостойно відноситися до військовослужбовців, і це потрібно розслідувати».

Ведуча: «А чому в «Скелі» так б’ють людей для профілактики?».

Представник «Скелі»: «Чому взагалі люди б’ють людей? Чому? Тому що є деякі погані люди, які вважають, що якщо вони сильніші, то вони автоматично праві».

У цьому діалозі прозвучали три аргументи.

Перший аргумент: побиття – це не катування, бо побитися можна і на вулиці.

Другий аргумент: катування – це коли хтось зв’язав людину і отримує від цього задоволення.

Третій аргумент: люди б’ють людей, бо є деякі погані люди.

Кожен із цих трьох аргументів є класичним прийомом нейтралізації, і кожен із них розсипається при першому ж зіставленні з конвенційними стандартами.

Почнемо із засадничого. Об’єкт та мета Конвенції як інструменту захисту фізичних осіб вимагають, щоб її положення тлумачилися і застосовувалися таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (Marguš v. Croatia [GC], § 127). Це означає, серед іншого, що жодні термінологічні ігри – «побиття чи катування?» – не можуть вивести факти жорстокого поводження з-під дії статті 3 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє – без будь-яких винятків – катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 95; A. and Others v. the United Kingdom [GC], § 126; A.V. v. Ukraine, § 47; Aleksakhin v. Ukraine, § 49; Aliev v. Ukraine, § 129; Bekos and Koutropoulos v. Greece, § 45; Buglov v. Ukraine, § 68; Chember v. Russia, § 48; Cobzaru v. Romania, § 60). Заборона є абсолютною. Вона не знає винятків ані для війни, ані для «бойового злагодження», ані для «профілактики», ані для «виховної роботи з особовим складом».

Тепер щодо першого аргументу – про бійку на вулиці. Аналогія з вуличним з’ясуванням стосунків є юридично неспроможною з однієї простої причини: вона прибирає з картини головне – контекст влади, підпорядкування та контролю. Військовослужбовець у розташуванні військової частини не є учасником симетричного конфлікту двох приватних осіб на вулиці. Він перебуває в ієрархічній структурі, під владою командирів, без реальної можливості уникнути контакту з тими, хто застосовує до нього насильство, і без можливості просто піти. Саме тому Європейський суд розглядає військовослужбовців – так само як і затриманих та ув’язнених – як осіб, що перебувають під контролем держави, а державу – як таку, що несе повну відповідальність за поводження з ними.

Практика Суду щодо збройних сил є детально розробленою. Так, обов’язкова військова служба нерідко включає елемент страждання, як і заходи щодо позбавлення особи свободи (Chember v. Russia, § 49). Багато дій, які становили б нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження щодо ув’язнених, можуть не досягати межі поганого поводження, якщо вони відбуваються у збройних силах у випадках, коли служать специфічній місії збройних сил, наприклад, як частина бойової підготовки (Chember v. Russia, § 49). Проте на державі лежить обов’язок забезпечити, щоб громадянин ніс військову службу в умовах, сумісних з повагою до його людської гідності, щоб порядок та методи військової підготовки не завдавали йому болю й страждань тією мірою, яка перевершує неминучий рівень страждань, властивий військовій підготовці, і щоб з урахуванням практичних вимог такої служби його здоров’я і благополуччя належним чином забезпечувалися, зокрема шляхом надання необхідної йому медичної допомоги (Chember v. Russia, § 50).

Більше того, на державі лежить обов’язок впровадити правила, що визначають рівень загрози життю або здоров’ю, яка може виникати не тільки від самого характеру військової діяльності, але й від людського фактору, який вступає в дію, коли держава призиває звичайних громадян на військову службу. Такі правила мають вимагати вжиття практичних заходів, спрямованих на ефективний захист військовослужбовців від небезпек, властивих військовому життю, і відповідних методів виявлення недоліків і помилок, які можуть допустити щодо цього відповідальні особи на різному рівні (Chember v. Russia, § 50). Іншими словами, «людський фактор» – включно з «поганими людьми» – це не виправдання для держави, а прямий предмет її позитивних зобов’язань. Держава зобов’язана передбачати, що в ієрархічних мілітаризованих структурах насильство є прогнозованим ризиком, і зобов’язана мати систему, яка цей ризик виявляє та нейтралізує.

Навіть якщо фізичні вправи є невід’ємною частиною військової підготовки, то для того, щоб вони були сумісні зі статтею 3 Конвенції, вони не повинні перевищувати рівень, за яким слідує загроза здоров’ю військовослужбовців або образа їхньої людської гідності (Chember v. Russia, § 52). У справі Chember v. Russia заявник був насильно підданий фізичним вправам до втрати свідомості. Це покарання його командири застосували навмисно, при повній поінформованості про його конкретні проблеми зі здоров’ям і без будь-якої військової необхідності, яка могла б викликати такий хід дій. За таких обставин таке покарання викликало в заявника глибокі фізичні страждання і вийшло за межі мінімального рівня жорстокості (Chember v. Russia, § 56). Зауважимо: у Chember v. Russia йшлося про фізичні вправи. Тут же йдеться про побиття пораненого добровольця «для профілактики». Якщо примусові присідання до втрати свідомості Суд кваліфікував як порушення статті 3 Конвенції, то якою є конвенційна кваліфікація умисного побиття пораненої людини з дисциплінарною або «виховною» метою – питання риторичне.

Тепер щодо другого аргументу – «катування – це коли хтось зв’язав і отримує задоволення». Це визначення не має нічого спільного з правом. Ані стаття 3 Конвенції, ані стаття 1 Конвенції ООН проти катувань, ані практика Європейського суду не містять жодної згадки про «задоволення» того, хто катує. Юридично значущими є зовсім інші елементи: інтенсивність страждань, умисність, а для кваліфікації саме як катування – спеціальна мета: отримання відомостей чи визнань, покарання, залякування, дискримінація. Побиття «для профілактики» – це і є, у чистому вигляді, умисне заподіяння страждань з метою покарання та залякування. Тобто формула «для профілактики» не пом’якшує кваліфікацію, а навпаки – прямо вказує на цільовий, інструментальний характер насильства, що є ознакою, яка наближає поводження до катування, а не віддаляє від нього. Суб’єктивне «задоволення» виконавця перебуває поза межами правової оцінки: садист, який отримує насолоду, і «вихователь», який «просто підтримує дисципліну», з точки зору Конвенції вчиняють одне й те саме діяння.

Тепер щодо третього аргументу – «просто є погані люди». Цей аргумент має на меті перевести розмову із системної площини в індивідуальну: мовляв, ідеться про ексцес окремих осіб, а не про практику структури. Але навіть у своїй найсильнішій версії цей аргумент не працює, і ось чому. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави вжиття заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не були піддані катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі поганому поводженню з боку приватних осіб (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 50; Voykin and Others v. Ukraine, §§ 112-119; Z and Others v. the United Kingdom [GC], §§ 73-75; S., V. and A. v. Denmark [GC], § 124; Burlya and Others v. Ukraine, § 121; X and Others v. Bulgaria, § 177; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 144; Orlik v. Ukraine, § 35). Тобто навіть якби кривдники були цілком приватними «поганими людьми» без погонів і посад, позитивні зобов’язання держави нікуди б не зникли. А в цьому випадку йдеться не про приватних осіб: ідеться про насильство всередині військової структури, тобто про діяння, вчинені особами, які діють у межах державної ієрархії, у державних приміщеннях, щодо осіб, які перебувають під контролем держави. Це найважча для держави конфігурація відповідальності, а не найлегша.

Стаття 3 Конвенції вимагає від влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо воно було завдане приватними особами (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova, § 38; Aleksandr Nikonenko v. Ukraine, § 43; Burlya and Others v. Ukraine, § 125). Стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 97; Biser Kostov v. Bulgaria, § 77; Hovhannisyan v. Armenia, § 55; Denis Vasilyev v. Russia, § 99; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 170). Не можна вважати, що позитивні обов’язки провести офіційне розслідування жорстокого поводження виникають лише у випадках, які стосуються актів поганого поводження з боку агентів держави (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 51; M.C. v. Bulgaria, § 151).

І тут важливо сказати про фразу, яка в дискусії прозвучала як нібито достатня відповідь: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести відповідальність». Ця фраза сама по собі є правильною, але вона є лише початком, а не кінцем конвенційного аналізу. Ефективне розслідування у розумінні статті 3 Конвенції – це не абстрактне побажання. Це розслідування, здатне привести до встановлення обставин справи та до ідентифікації і покарання винних; розслідування, розпочате оперативно та здійснюване з розумною швидкістю; розслідування, незалежне від тих, кого воно стосується, – що в контексті насильства всередині військової структури означає неприпустимість ситуації, коли перевірку фактично контролює сама структура, командирів або співслужбовців якої стосуються твердження; розслідування, яке допускає достатній елемент громадського контролю та забезпечує участь потерпілого. І головне: коли є заява Військової омбудсманки про задокументовані ще рік тому свідчення, публікації медіа, фотографії та повторювані повідомлення від різних, не пов’язаних між собою джерел, держава вже не має права розглядати кожен епізод як ізольований ексцес «поганої людини». Повторюваність однотипних повідомлень сама по собі є фактом, що вимагає перевірки саме системної практики: хто знав, хто мав знати, хто зобов’язаний був запобігти і хто не запобіг.

Насамкінець – про вразливість. Стаття 3 Конвенції покладає на держави зобов’язання охороняти фізичну та психологічну недоторканність особи. Позитивні зобов’язання органів влади у цьому контексті можуть включати обов’язок підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб; зокрема, діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист (M. and C. v. Romania, §§ 107-111; M.P. and Others v. Bulgaria, § 108; R.B. v. Estonia, § 78). Поранений після бойових дій військовослужбовець, який перебуває всередині ієрархічної структури без можливості її залишити, – це хрестоматійний приклад вразливої особи у розумінні цієї практики. Побиття такої особи «для профілактики» – це не «людський фактор» і не «погані люди». Це саме та ситуація, заради запобігання якій стаття 3 Конвенції існує.

Підсумуємо.

Питання «катування чи побиття?» не є питанням, яке звільняє від відповідальності: обидві категорії охоплюються абсолютною забороною статті 3 Конвенції, а спір про кваліфікацію – це спір про ступінь тяжкості порушення, а не про його наявність. Визначення катування через «задоволення» кривдника є юридичною фікцією: право оперує метою, умисністю та інтенсивністю страждань, і мета «профілактики» цю кваліфікацію обтяжує, а не пом’якшує. Пояснення «є погані люди» не звільняє державу від відповідальності: навіть щодо приватних осіб держава несе позитивні зобов’язання захисту та розслідування, а щодо насильства всередині власних військових структур – тим більше. І нарешті: визнання «це погано, треба розслідувати» має цінність лише тоді, коли за ним слідує розслідування, яке відповідає конвенційним критеріям ефективності, незалежності, оперативності та громадського контролю, і яке перевіряє не лише окремий епізод, а й питання про існування системної практики. Усе інше – риторика нейтралізації, яку ЄСПЛ бачив уже сотні разів і якій він жодного разу не надав правового значення.

Джерело: Радіо Свобода, програма «Свобода Live», ««Скеля» зсередини: питаємо представника полку про смерті бійців, побиття і катування» (розмова з Андрієм Сураєм, начальником групи цивільно-військового співробітництва 425-го окремого штурмового полку «Скеля»), липень 2026 року, https://www.facebook.com/reel/1368113928799671/ (сторінка: https://www.facebook.com/radiosvoboda.org).

Для українського суддівського корпусу тема перестала бути академічною абстракцією. Повернення значної кількості ветеранів до цивільного життя робить питання індивідуалізації покарання в їхніх справах одним із практично найгостріших – і саме тут оптика Lee пропонує несподіваний кут зору.

Стаття аналізує – з позицій ретрибутивізму (just deserts) – підстави для пом’якшеного засудження державою ветеранів, які вчинили злочини, відштовхуючись від рішення Верховного Суду США Porter v. McCollum про «давню традицію поблажливості до ветеранів» (Lee, 2013).

Автор виокремлює два типові обґрунтування диференційованого ставлення – «дисконт за соціальний внесок» (вдячність за службу) та «дисконт за психічний розлад» (як-от ПТСР унаслідок бойового стресу) – і піддає сумніву обидва (Lee, 2013).

Натомість Lee пропонує власну тезу: ветеран-правопорушник заслуговує на меншу провину не через знижену психічну дієздатність чи соціальні заслуги, а тому, що сама причетність держави до формування його криміногенності підриває її моральне право (standing) докоряти йому (Lee, 2013). Таким чином стаття зміщує фокус із характеристик правопорушника на легітимність державного осуду.

Прийнявши робоче припущення, що ПТСР загалом знижує здатність контролювати поведінку й тому зменшує винуватість, Lee одразу вводить ключове обмеження – джерело травми має значення:

ПТСР не зменшує винуватості, якщо симптоми походять від власної винної поведінки особи – за аналогією з actio libera in causa та принципом Riggs v. Palmer («ніхто не може мати вигоду з власного правопорушення»). Ілюстрація – травма, набута внаслідок учинених самим суб’єктом убивств чи зґвалтувань.

ПТСР не пом’якшує, якщо воно виникло внаслідок порушення ветераном принципів jus in bello – тобто звірств (умисне вбивство цивільних, катування полонених).

ПТСР не пом’якшує, якщо воно простежується до участі в несправедливій війні (jus ad bellum) – окрім випадку, коли солдат дійсно й обґрунтовано вважав війну справедливою.

Навіть тоді особу не слід карати в повному обсязі, бо держава, причетна до породження її злочинності, втрачає моральне право докоряти.

Найоригінальніша частина статті – аргумент про відповідальність держави. Держава чинить насильство руками солдатів як своїх агентів, розміщує їх у криміногенних умовах, культивує етос беззастережного послуху й цілеспрямовано долає природне небажання вбивати. Усе це, на думку автора, підриває моральне право держави докоряти за наслідки сформованого нею ж психічного стану – навіть у справедливій війні. Виняток – звірства: порушуючи jus in bello, солдат виходить за межі санкціонованого державою насильства, і тоді держава право докору зберігає.

Цінність статті для судді – не в готових рецептах, а в методологічному зрушенні: вона переводить розмову з площини «наскільки хворий чи заслужений підсудний» у площину «наскільки легітимний осуд із боку держави, яка сама його туди відправила».

Центральний аргумент – про standing держави, яка розмістила людину в криміногенних умовах бойових дій, – зберігає силу незалежно від справедливості війни. Саме це робить рамку Lee придатною для виваженого обговорення індивідуалізації покарання, а не для автоматичних «знижок».

Нарешті, питання, яке Lee ставить мовою ретрибутивізму, цілком перекладається й мовою пропорційності покарання – а отже резонує зі стандартами Конвенції та практикою ЄСПЛ.

Я свідомо роблю на самому початку наголос, який мав би бути зайвим, але в нинішніх умовах не є таким: цей текст у жодному вимірі не може бути витлумачений як підтримка ТЦК у тих діях, що є злочинами та грубими порушеннями закону. Я пишу це як адвокат, клієнт якого нещодавно сам був незаконно позбавлений свободи територіальним центром комплектування; як адвокат, який веде адміністративні справи проти ТЦК. Тож моя позиція щодо злочинів, скоєних посадовцями ТЦК, не потребує жодних пояснень – вона однозначна.

Але цей пост – не про ТЦК. Він про дещо значно небезпечніше: про те, що суспільство одночасно й одностайно продемонструвало готовність виправдовувати катування, якщо це катування застосоване – у лапках – «до покидьків». Про ідею, що «правильне» катування щодо негідників є не просто допустимим, а справедливим і навіть бажаним. Саме в цьому полягає мій головний меседж.

ЩО, ВЛАСНЕ, СТАЛОСЯ

Спершу – факти, бо саме в їх зіставленні криється суть проблеми.

Працівники Державного бюро розслідувань викрили в одному з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Одеської області масштабну схему незаконного примусу громадян до мобілізації. Заради покращення показників призову посадовці установи незаконно утримували чоловіків у приміщеннях центру, били їх, залякували, чинили психологічний тиск. Слідством встановлено й окремі факти вчинення щодо потерпілих насильницьких дій сексуального характеру. Шістьом працівникам ТЦК допомагали троє представників місцевої громадської організації, які розшукували громадян і збирали про них інформацію. Дев’ятьох учасників групи затримано; їм повідомлено про підозру в катуванні, незаконному позбавленні волі та грабежі, вчинених організованою групою. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.

Це – катування. Державне бюро розслідування назвало це катуванням. Закон називає це катуванням. І це правильно.

ПАРАЛЕЛЬНА ПОДІЯ.

У соціальних мережах одне громадське об’єднання оприлюднило відео, зняте, ймовірно, в Одеському СІЗО, на якому чоловіка – як стверджується, того самого працівника ТЦК – змушують повзати по підлозі, виконувати собачі команди й приносити в зубах капці іншим ув’язненим. Команди йому віддавав так званий «смотрящий» корпусу. Державна кримінально-виконавча служба підтвердила початок службової перевірки, керівництво Одеського СІЗО було відсторонене, ДБР відкрило провадження.

І ось тут – найважливіше. Цю другу подію медіа, посадовці й суспільство майже одностайно назвали «знущанням» і «приниженням». Не катуванням. Просто «знущанням». І саме в цій підміні слів захована вся машинерія легітимізації катування.

ПОДВІЙНИЙ РУХ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Коли ДБР викрило групу працівників ТЦК, суспільство вибухнуло. Але вибухнуло воно не обуренням проти катувань як таких. Воно вибухнуло народною помстою.

У масовій реакції відбулися одночасно два рухи, які лише на перший погляд здаються непов’язаними.

Перший рух – демонізація працівників ТЦК. Це зрозуміло: окремі посадовців, які катували та грабували громадян заради показників, заслуговують на реакції, яка передбачена законом. Але демонізація – це не правосуддя. Демонізація перетворює конкретну людину з підозрюваного, щодо якого діє презумпція невинуватості, на абстрактного «негідника», стосовно якого вже нібито «все можна».

Другий рух – відбілювання працівників Одеського слідчого ізолятора, а точніше – тих, хто організував і допустив катування ув’язненого в стінах державної установи. Те поводження, яке було застосоване до ув’язненого працівника ТЦК, суспільство фактично визнало правомірним і справедливим. «Він заслужив». «Так йому й треба». «Нарешті справедливість». Катування у виконанні ув’язнених під мовчазним наглядом адміністрації СІЗО було перетворене на знаряддя народної помсти – і в цій якості схвалене.

Ось де відбувається катастрофа. Бо те саме катування, яке суспільство справедливо засуджує, коли його чинять працівники ТЦК, воно ж вітає, коли його чинять у СІЗО – щодо «правильної» жертви.

«ЗНУЩАННЯ» ЧИ КАТУВАННЯ? ПРО ПІДМІНУ СЛІВ

Зверніть увагу на мову. Те, що чинило фігуранти справи ДБРу, – «катування». Те, що чинили працівники Одеського слідчого ізолятора, – лише «знущання» або «приниження».

Це не випадковість і не журналістська недбалість. Це і є легітимізація в дії.

Примушення дорослої людини повзати на колінах, виконувати собачі команди, носити в зубах взуття іншим ув’язненим – це не «знущання» в побутовому сенсі слова. Це класичне поводження, що принижує гідність, а за інтенсивністю, систематичністю та метою – катування у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини та і статті 127 КК України. ЄСПЛ десятиліттями кваліфікує саме такі дії – приниження, що руйнує особистість, ставить людину в становище тварини, – як порушення статті 3 Конвенції.

Коли ми називаємо катування «знущанням», ми робимо першу й найголовнішу поступку. Ми пом’якшуємо слово, щоб пом’якшити вчинок, щоб зрештою пом’якшити заборону. Зниження порогу катувань починається саме тут – у словнику.

НАЙНЕБЕЗПЕЧНІША ІДЕЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: «ПРАВИЛЬНЕ» КАТУВАННЯ

Сформулюю прямо те, що повисло в повітрі й що ніхто не наважується вимовити вголос: у суспільстві утвердилася ідея, що катування – це нормально, якщо застосовується до негідника.

Це ідея про умовну, вибіркову, «справедливу» заборону катувань. Про те, що тортури – це інструмент, який у поганих руках погано, а в «правильних» руках, проти «правильних» об’єктів – добре.

Це – пряме й абсолютне заперечення самої концепції прав людини.

Бо заборона катувань – абсолютна. Вона не знає винятків. Стаття 3 Конвенції – одна з небагатьох, що не підлягає жодним відступам навіть в умовах війни чи надзвичайного стану. Жодні виняткові обставини – ані війна, ані загроза війни, ані внутрішня політична нестабільність, ані будь-який інший надзвичайний стан – не можуть бути виправданням катувань. Жодні. Ніколи. Ні до кого.

І тут варто згадати дві обставини, про які в запалі народної помсти забувають.

По-перше, людина, яку катували в СІЗО, не була засуджена. Щодо неї не ухвалено вироку. Вона – підозрюваний, не більше. Презумпція невинуватості – не формальність для адвокатських промов, а несучий елемент усієї конструкції права.

По-друге – і це принципово, – навіть якщо вирок буде ухвалено, навіть якщо провина буде доведена повністю, це в жодному разі не виправдовує катування. Засуджений убивця, ґвалтівник, кат – усі вони зберігають право не бути підданими катуванню. Не тому, що вони цього «заслуговують», а тому, що заборона катувань захищає не їх – вона захищає нас. Вона захищає саму ідею людської гідності, яка не може бути відібрана за жодну провину. Суспільство, яке погоджується катувати «негідників», дуже швидко з’ясовує, що коло «негідників» розширюється, а вирішує, хто до нього входить, не суд.

«А УЯВІТЬ, ЩО ТАМ РОБЛЯТЬ З РЕШТОЮ»

І остання, найхолодніша думка. Ті дії, які допускали щодо працівника ТЦК, чинилися вальяжно, відкрито, без приховування, абсолютно цинічно – настільки, що це знімали на відео. Якщо таке роблять напоказ, не криючись, з людиною, чий випадок гарантовано стане публічним, – уявіть, що відбувається в стінах того самого Одеського СІЗО з тими, чиї імена ніхто ніколи не дізнається. З тими, за кого нема кому заступитися. З тими, чиє приниження ніхто не зніме на телефон і не викладе в мережу.

Саме тому цей випадок такий важливий. Він – не виняток, а індикатор. Він показує не те, що в одному корпусі завівся жорстокий «смотрящий», а те, що ціла система толерує, використовує й мовчазно схвалює катування – за умови, що жертва «правильна».

ІНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДЬ: МАШИНА ВІДПИСОК

Я не обмежився спостереженнями. Я звернувся до органів влади – до Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Одеської обласної та окружної прокуратур, Міністерства юстиції, самої установи СІЗО та профільного міжрегіонального управління – з консолідованим запитом і заявою про можливі кримінальні правопорушення в умовах Одеського СІЗО.

Що я отримав? Відписки. У найчистішому, лабораторно-чистому вигляді.

Офіс Генерального прокурора надіслав мою заяву «за територіальною юрисдикцією» до Одеської обласної прокуратури – і повідомив про це мене. Іншим листом ОГП переслав звернення «за належністю» й люб’язно роз’яснив, що дії слідчого чи прокурора я можу оскаржити в порядку статей 303–310 КПК. Хаджибейська окружна прокуратура міста Одеси переслала мої інформаційні запити далі й окремо зазначила, що вона «не є належним розпорядником запитуваної інформації».

Жоден орган не сказав «так, ми розбираємося, ось що зроблено». Кожен сказав «це не зовсім до нас» – і переадресував далі по колу. Заяву про катування переганяють між інстанціями, як гарячу картоплю, доки вона не охолоне й не загубиться.

Ось вона, інституційна обкладинка тієї самої легітимізації. Суспільство схвалює катування знизу – а держава ухиляється від реагування згори. І те, й інше веде до однієї точки: безкарності. А безкарність катувань – це не побічний ефект. Це, за всією практикою ЄСПЛ, і є окреме й самостійне порушення, бо саме безкарність робить катування системними.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ПРО СЬОГОДЕННЯ, НА ЯКЕ НІХТО НЕ ЗВЕРТАЄ УВАГИ

Я не хочу багато писати в цьому пості про абсолютну заборону катувань як про юридичну доктрину – вона й так очевидна для кожного, хто хоче її бачити. Я хочу, щоб усі експерти, громадські асоціації, громадські ініціативи й організації, які щодня говорять про права людини, нарешті замислилися над тим, що звучить сьогодні буденно і на що ніхто не звертає уваги.

Зниження порогу катувань і максимальне, абсолютне підвищення толерантності до катувань уже стало нашим сьогоденням. Одеський випадок – лише приклад, лакмус, спалах, що на мить освітив безодню.

Найстрашніше в катуванні – не сам акт насильства. Найстрашніше – момент, коли суспільство починає це насильство схвалювати. Коли «не можна ніколи й ні до кого» тихо перетворюється на «можна, якщо він цього заслужив». Бо після цього питання вже не в тому, чи катуватимуть. Питання лише в тому, кого наступного визнають таким, що «заслужив».

Дмитро Ягунов: Джамбулате, почну з питання, яке здається простим, але насправді вкрай складне. Коли ви чуєте словосполучення «майбутнє Росії» — що ви собі уявляєте? Як ви бачите цей образ?

Джамбулат Сулейманов: Я бачу не одне майбутнє, а кілька можливих сценаріїв. Перший — і найнебезпечніший — це те, що Росія залишиться в нинішніх кордонах, зміниться лише політичне керівництво, і вона продовжить імперську політику в м’якій формі. Саме це нам сьогодні пропонують під виглядом «демократичної» опозиції. Другий — той, який я вважаю найбільш чесним, — це деколонізація: визнання права кожного народу самому визначати свою долю. Тоді коли народи без жодного тиску, без страху кривавих наслідків матимуть можливість стати незалежними націями, можливо, частина народів захоче добровільно залишитися у складі якогось союзу, але вже на рівних підставах. Третій сценарій — поступова трансформація з реальною федералізацією, визнанням прав народів — у принципі неможливий. Імперія або гнобить і розширюється, або розпадається; третього її природа не допускає. Тому поки ми не почнемо відкрито говорити про те, що Росія є колоніальною імперією, жодна реальна трансформація неможлива.

Дмитро Ягунов: Ви сказали «колоніальна імперія». Це поняття стосовно Росії досі залишається дискусійним у європейських академічних і політичних колах. Як ви обґрунтовуєте цю тезу?

Джамбулат Сулейманов: Дуже просто — через факти. Візьміть Чечню. Перша війна, друга війна, сотні тисяч убитих, спалені села і міста, катування, фільтраційні табори. Все це задокументовано, в тому числі самою Радою Європи. Візьміть Татарстан, Дагестан, Башкортостан — народи, які були поглинуті московською експансією в різні історичні періоди і які сьогодні не мають реального самоврядування, реального захисту своєї культури та мови. Якщо це не колоніалізм — то що це? Метрополія експлуатує ресурси національних республік, відправляє їхніх жителів вмирати у війнах — спочатку у Чечні, потім у Сирії, тепер в Україні — але не визнає їх суб’єктами власної долі. Формальна назва «федерація» нічого не змінює по суті, якщо реального самоврядування немає.

Дмитро Ягунов: У ПАРЄ зараз активно просувають так звану «антипутінську опозицію». Як ви оцінюєте їхню роль і їхні справжні політичні позиції?

Джамбулат Сулейманов: Скажу прямо: це м’яка сила Путіна в Європі. Я не кажу, що ці люди свідомо працюють на Путіна — йдеться про інше. Вони є носіями того самого імперського світогляду, просто в більш м’якій упаковці. Вони хочуть прибрати Путіна, зайняти його місце і продовжувати завуальовану політику російського імперіалізму. Кара-Мурза нещодавно сказав у французькому сенаті, що росіянам важко вбивати українців, бо «ми дуже схожі», і тому до армії забирають представників нацменшин. Ви розумієте, що за цим стоїть? Він не вважає нас — чеченців, татар, дагестанців — повноцінними людьми. Ми для нього — витратний матеріал. Це відверта ксенофобія. І це говорить людина, яку Європа приймає як символ «демократичної Росії».

Дмитро Ягунов: Кара-Мурза був звільнений в рамках обміну, при якому Німеччині довелося відпустити вбивцю чеченського польового командира Хангошвілі. Як ви пережили це?

Джамбулат Сулейманов: Це був дуже болісний момент. Щоб звільнити Кара-Мурзу та Яшина, відпустили Красікова — людину, яка в Берліні вбила чеченського польового командира Хангошвілі. Німецька влада чинила опір, але американський політичний тиск виявився сильнішим. Що це говорить нам про цінність чеченського життя в очах Заходу? Нас можна вбивати. Наших убивць можна обмінювати на політиків, які потім у європейських парламентах міркуватимуть про «єдність Європи» і «демократичну Росію». Я зустрівся з Кара-Мурзою і запропонував йому стати посередником — звести його з родиною Хангошвілі, бо по-людськи слід було б, хай і не публічно, попросити вибачення у цієї сім’ї. Він відмовився. І його подальші висловлювання показали, що це не забудькуватість, а принципова позиція.

Дмитро Ягунов: Ви сказали, що вони «просувають ті самі наративи про російську імперськість у більш м’якій формі». Можете навести конкретні приклади таких наративів?

Джамбулат Сулейманов: Головний наратив — «єдність Росії». Коли я запропонував Кара-Мурзі, щоб опозиція включала представників поневолених народів — татар, дагестанців та інших — він відповів, що є патріотом, любить Росію і не хоче допустити її «розпаду». Але що означає цей «розпад»? Для нього це трагедія. Для чеченця чи татарина — це звільнення. Різниця кардинальна. Якщо ви справді ліберал і демократ, а не просто хочете змінити політичну верхівку, ви маєте відчинити двері і сказати: «Ті, хто хоче піти — ідіть, ми не тримаємо. Тим, хто залишається — пропонуємо реальне рівноправ’я». Ось критерій справжнього демократа. Нічого подібного ми від цієї “опозиції” не чуємо.

Дмитро Ягунов: Ви працюєте в ПАРЄ з представниками багатьох народів Росії. Розкажіть детальніше про вашу коаліцію. Хто до неї входить?

Джамбулат Сулейманов: Сьогодні мені офіційно делеговано повноваження представляти інтереси кількох народів і рухів: російських німців, карелів, конфедерації сибіряків, татар, калмиків, дагестанців і черкесів — а це три народи і три суб’єкти Російської Федерації: Адигея, Карачаєво-Черкесія і Кабардино-Балкарія. Крім того, ведеться робота з підключення представників башкирів, якутів і бурятів. У сукупності ми говоримо про 22 республіки, де живе близько 37 мільйонів осіб. Це люди, які категорично не погоджуються з путінською політикою, яких використовують як гарматне м’ясо у війні проти України і які — якщо дати їм можливість — готові заявити про прагнення до незалежності або, як мінімум, до реального самоврядування.

Дмитро Ягунов: Як Європа сприймає цю коаліцію? Чи є розуміння того, що ці народи — не просто етнічні меншини, а політичні суб’єкти?

Джамбулат Сулейманов: Розуміння поступово приходить, але дуже повільно. На початку 2023 року ми розпочали системну роботу в ПАРЄ за підтримки української делегації. Марія Мезенцева запропонувала нам співпрацю та майданчик для просування нашої проблематики. Зараз я проводжу зустрічі з делегатами з Нідерландів, Швейцарії, Франції, Швеції та Литви. Ми наполягаємо на створенні окремої платформи в ПАРЄ для представництва колонізованих народів Росії. Принципово важливо, щоб це було саме окреме представництво — не включення до складу «російської опозиції», а самостійний голос. Тому що ми не опозиція до Путіна — ми альтернатива самій системі.

Дмитро Ягунов: Ви згадали Україну. Розкажіть про Верховну Раду та визнання Ічкерії тимчасово окупованою територією. Як це відбулося?

Джамбулат Сулейманов: Це була найважливіша символічна перемога. Наприкінці березня 2022 року, коли російські війська щойно відступили від Києва, я приїхав в Україну. Багато хто думав, що я прибув воювати — я командував батальйоном у першій російсько-чеченській війні. Але я розумів, що в Україні вже є наші бійці, і що мій внесок має бути політичним. Я вийшов на українських депутатів через військових із чеченської діаспори і запропонував два проєкти: визнання Чечні тимчасово окупованою країною та визнання геноциду. 18 жовтня 2022 року Верховна Рада України прийняла постанову, визнавши Чеченську Республіку Ічкерію тимчасово окупованою Російською Федерацією та засудивши злочин геноциду. Це має величезне політичне значення. Це прецедент. Це офіційно зафіксована позиція держави про те, що Чечня — окупована територія, а не «суб’єкт федерації». Після цього було створено чеченський національно-визвольний рух «Єдина Сила», з яким Верховна Рада України уклала в грудні офіційне співробітництво. Як платформа цього співробітництва, за ініціативою Олександра Мережка, голови Комітету зовнішніх зв’язків і міжпарламентської діяльності, було створено МФО «Вільна Ічкерія».

Дмитро Ягунов: Чечня пережила дві спустошливі війни, і ви особисто пройшли через це. Як особистий досвід формує ваш політичний погляд на проблему російського імперіалізму?

Джамбулат Сулейманов: Я вчений за освітою — лінгвіст, філолог, історик. Я не планував ставати військовим. Але перша війна зробила мене командиром батальйону. Я втратив двох братів. Я бачив катування, спалені села і міста, знищення цілих громад. Потім партизанська війна, еміграція до Азербайджану, де нам теж ставало небезпечно, політичний притулок у Франції. І при цьому Європа мовчала. Ніхто не говорив про звірства в Чечні. Ця європейська байдужість теж була дуже болісною. Саме цей досвід — досвід людини, на очах якої знищували її народ, поки світ мовчав — формує моє розуміння російського імперіалізму. Це не абстракція. Це — долі людей, конкретні прізвища, конкретні злочини вбивств і катувань, конкретні спалені й розбомблені будинки та повністю знищені населені пункти, вигнання конкретних людей.

Дмитро Ягунов: Сирійська історія сильно скомпрометувала чеченців в очах Європи. Як ви з цим працюєте?

Джамбулат Сулейманов: Це наша велика трагедія. До Сирії йшли насамперед діти загиблих чеченських командирів і бійців — молоді люди, які хотіли зквитатися з російською армією, що була там присутня. Ми їх відмовляли, але молодь гаряча, пояснити політичні нюанси складно. Частина потрапила під радикалізацію — заперечувати це неможливо. Але про більшу частину чеченських добровольців у Сирії, які воювали саме проти Росії і проросійського сирійського режиму, а не у складі ІДІЛ — про цих людей не говорять. У результаті сирійська історія стала приводом для висилання сотень чеченців із європейських країн, і багато з них потрапили прямо до російських тюрем, а звідти хто вижив під катуваннями — на війну. Цей механізм працює досі: екстрадиції з Франції та інших європейських держав тривають навіть зараз, попри війну Росії проти України.

Дмитро Ягунов: Як ви пояснюєте феномен — чому Європа готова приймати «ліберальну опозицію» Росії, але не представників поневолених народів?

Джамбулат Сулейманов: Дуже просто: Європа мислить категоріями держав, а не народів. Кара-Мурза, Яшин, Гудков — вони говорять про «Росію», і для європейських політиків це зрозуміла рамка. Вони бачать майбутнє Росії приблизно так само, як ці опозиціонери: зміна режиму, демократизація, вступ до європейських інституцій. Чечня, Татарстан, Дагестан — це виходить за цю рамку. Це незручно. Це створює складні прецеденти. Тому зручніше вважати нас «меншинами», а не політичними суб’єктами. Але ми домагаємося саме суб’єктності. І ми будемо продовжувати.

Дмитро Ягунов: Нещодавно ПАРЄ надала майданчик «російським демократичним силам». Як ви реагуєте на це і що ви робите?

Джамбулат Сулейманов: Я вже провів серію зустрічей із керівниками делегацій низки європейських держав. Разом із членами нашої команди я зустрівся з президентом ПАРЄ і виклав нашу позицію. Вона однозначна: не можна допустити, щоб єдиним голосом «постпутінської Росії» в ПАРЄ стала ця псевдоопозиція. Вони просувають російські імперські наративи в м’якій формі. Ми наполягаємо на створенні окремої платформи для корінних, колонізованих народів. Ми й Україна — союзники в цьому питанні, і це дуже важливо.

Дмитро Ягунов: Що це означає на практиці — політика деколонізації Росії? Які конкретні кроки, які інституційні механізми?

Джамбулат Сулейманов: Насамперед — визнання самого факту колоніального характеру російської держави. Це має стати офіційною політичною позицією провідних демократій. Без цього все інше — косметика. Далі — реальна підтримка політичних рухів поневолених народів: фінансування, майданчики, правовий захист від екстрадицій. Припинення видачі чеченців і представників інших народів до Росії — це прямий внесок у боротьбу проти Путіна. Європа має перестати бути співучасницею. У довгостроковій перспективі — розробка міжнародних механізмів, які дозволили б народам Росії цивілізовано реалізувати право на самовизначення. Як це відбулося після розпаду СРСР. Так, це складно, це потребує часу, але альтернатива — вічна загроза з боку агресивної імперії.

Дмитро Ягунов: Останнє питання — особисте. Ви вірите, що колись повернетеся додому? Що Чечня буде вільною?

Джамбулат Сулейманов: У нас немає іншого вибору, окрім як вірити і боротися. Думати про те, вийде чи ні — це розкіш, яку ми не можемо собі дозволити. Наш народ заплатив дуже високу ціну — надто багато вбитих, висланих, замучених. Ми маленька нація, але з дуже міцними соціальними зв’язками. Тут, у діаспорі, всі одне одному родичі або друзі. Всі розуміють, що це може торкнутися кожного. Зупинятися не можна. Не тому, що ми впевнені в перемозі — а тому що боротися — це єдиний гідний шлях. Замість того щоб створювати ще один «уряд у вигнанні» з особистими амбіціями, ми ведемо реальну підготовку до деокупації Чеченської Республіки Ічкерії. Це не мрія — це програма.

Джамбулат Сулейманов — голова чеченського національно-визвольного руху United Force, керівник асоціації «Барт-Маршо» — єдиної політичної організації чеченців у Франції. Лінгвіст, філолог, історик. Учасник двох чеченських воєн за незалежність. Проживає у Франції з кінця 2006 року.

Учора в мережі з’явилося відео з Одеського слідчого ізолятора. Те, що на ньому показано, важко дивитися: людину принижують, з неї знущаються. За оприлюдненою інформацією, в установі діяла ціла система – у людей, які тримаються під вартою, вимагали гроші, тисячі доларів, а тих, хто не міг заплатити, кидали до так званої «прес-хати». Серед постраждалих називають працівника ТЦК. І все це – нібито за вказівкою тих, хто мав цих людей охороняти.

Найстрашніше навіть не саме відео. Найстрашніше – що відомство фактично це підтвердило. Державна кримінально-виконавча служба офіційно повідомила, що розпочато перевірку, що керівництво СІЗО відсторонено, що до установи виїхала бригада. Тобто це не вкид і не фейк. Це сталося. У державній установі. В Одесі.

І тут я хочу сказати головне, без юридичних формулювань, просто по-людськи. Людина в СІЗО – це людина під повним контролем держави. Вона нікуди не втече, вона нічого не може, вона цілком у руках тих, хто має ключі від камери. І саме тому за неї відповідає держава. Заборона катувань – абсолютна. Немає «йде війна», немає «він сам винен». Ніколи. Жодного винятку.

А ще я хочу спитати – скільки можна?

Скільки років міжнародні моніторингові органи писали про одеське СІЗО? Скільки разів ми чули про «поодинокі випадки», після яких нічого не змінювалося? Насильство не береться нізвідки. Воно накопичується там, де його роками не помічають, де простіше відвернутися, ніж розслідувати. І ось ми бачимо результат на відео.

Я не хочу нікого засуджувати наперед – провину встановлює суд, а не пост у соцмережі. Але я хочу, щоб провину взагалі почали встановлювати. Чесно. До кінця. Незалежно від звань і посад. Бо якщо це знову закінчиться відстороненням «на час перевірки» і тишею через місяць – наступне відео буде ще страшнішим. Безкарність завжди голодна.

Тому я не мовчатиму. Сьогодні я подав до прокуратури заяву про вчинення кримінального правопорушення за фактом того, що сталося в Одеському СІЗО. Не тому, що це моя робота. А тому, що мовчання – це теж форма співучасті.

Я люблю Одесу. І саме тому мені соромно і боляче. Одеса заслуговує на краще. І люди – навіть ті, хто за ґратами, – заслуговують на те, щоб з ними поводилися як з людьми.

Скільки можна. Має бути межа. І вона – тут.

Запит містив шістнадцять конкретних запитань по суті: про площу камер, регулярність доступу до душу, забезпечення матрацами та білизною, наявність комах, медичну допомогу, існування неформальної в’язничної ієрархії. На кожне з цих запитань можна було відповісти фактом — цифрою, документом, актом. Натомість майже на кожне запитання установа відповіла однією і тією самою юридичною формулою: «у межах наявних документів відомостей про встановлення компетентними органами у встановленому законом порядку порушень… не виявлено». А там, де відповідь по суті була б очевидно невигідною, додано зручне припущення, що документи відповідного періоду «могли бути знищені».

Проблема не в тому, що ця відповідь ухильна. Проблема в тому, що вона об’єктивно недостовірна.

Умови тримання в цій установі вже були оглянуті, описані й кваліфіковані — і не позивачем, не його адвокатом і навіть не правозахисною організацією. Це зробив Європейський комітет з питань запобігання катуванням (ЄКЗК / CPT) — офіційний моніторинговий орган Ради Європи, делегації якого працюють із судово-медичними експертами та безпосередньо оглядають установи. Делегації ЄКЗК відвідували саме Одеський слідчий ізолятор неодноразово, зокрема у 2013, 2016 та 2023 роках.

І те, що Комітет встановив, дослівно суперечить кожному «не виявлено».

Там, де установа «не виявила» проблем із площею, ЄКЗК зафіксував розрахунок місткості за національним нормативом 2,5 кв. м на особу — наперед меншим за мінімальні 4 кв. м, на яких наполягає Комітет, — а у 2023 році багато камер пропонували менш ніж 3 кв. м на людину.

Там, де «не виявлено» проблем із санітарією, Комітет описав камери, що «буквально кишіли тарганами», постільні речі, уражені комахами, стіни в плісняві та душові, вкриті цвіллю.

Там, де «не виявлено» проблем із медициною, ЄКЗК писав про медичну частину, яка «буквально розвалювалася».

Там, де установа заперечила сам факт існування неформальної в’язничної ієрархії, Комітет зафіксував, що опору на таку ієрархію імпліцитно визнали керівництво і персонал самого цього ізолятора.

Загальний висновок Комітету щодо установи — і у 2016, і у 2023 році — був сформульований без евфемізмів: “Умови «могли б із легкістю вважатися нелюдськими та такими, що принижують гідність”.

І ось тут — головне, заради чого я і пишу цей текст.

Звіти ЄКЗК — це не «зовнішня критика», яку установа вправі ігнорувати. Україна є Стороною відповідної європейської конвенції. Один зі згаданих звітів було оприлюднено на прохання самого Уряду України; інший — за погодженою державою процедурою автоматичного оприлюднення. Це означає, що висновки про нелюдські умови в цій установі — не таємний документ, який хтось «розкопав», а офіційно визнана й опублікована позиція самої держави про власну ж установу.

А отже, відповідаючи «порушень не виявлено», окрема державна установа заперечує не якогось стороннього спостерігача. Вона заперечує офіційно визнану позицію держави, частиною якої сама є. І заперечує перед судом саме те, що її власне керівництво визнавало перед моніторинговим органом Ради Європи.

Показово, що формула «не виявлено» розсипається навіть без звітів ЄКЗК — від самих відповідей установи. В одному документі вона стверджує, що жодного неналежного поводження «не виявлено». В іншому — визнає, що застосування фізичного впливу до ув’язнених і дії її ж посадових осіб були предметом окремих кримінальних проваджень. Так само вибірково працює й аргумент про «можливе знищення» документів: там, де відомості невигідні, документів немовби немає; там, де треба показати «звичайну практику технічного вдосконалення інфраструктури», знаходяться і договори, і конкретні суми, і дати.

Це більше, ніж епізод однієї справи. Коли державний орган дозволяє собі надавати суду відомості, які прямо суперечать офіційно визнаній позиції власної держави, під сумнів ставиться достовірність офіційних відповідей державних органів загалом — а разом із нею і довіра до системи. І це має цілком конкретний вимір у контексті виконання Україною зобов’язань за Главою 23 (правосуддя та основоположні права) на шляху до Європейського Союзу.

«Порушень не виявлено» — фраза, яка мала закрити питання. Натомість вона його відкрила. Бо коли установа береться спростовувати не лише ЄКЗК, а й опубліковану позицію власного Уряду, головним питанням стає вже не стан камер. Головним питанням стає те, наскільки взагалі можна довіряти офіційному «не виявлено».

Саме тут «традиційні цінності» розкриваються не як змістовна етична програма, а як функція. Російська держава перетворилася на тотальну насильницько-корупційну вертикаль, де кожен рівень влади є механізмом вилучення ренти, а управління здійснюється за логікою «в’язничної», карцерної держави. У таких умовах суспільству потрібен потужний, швидкодіючий «наркотик», здатний заглушити біль усвідомлення, – і ним стала агресивна війна, ідеологічно обгорнута в риторику цінностей.

Між режимом, елітами та населенням склався специфічний симбіоз. Режим і еліти ведуть за собою натовп, зацементований «традиційними цінностями» та фальшивою пам’яттю про «дідів», які «захистили невдячну Європу від фашизму». Але й натовп відчайдушно чіпляється за режим, бо без нього довелося б дивитися правді в очі. Кожна ракета по мирному місту, кожна окупована територія, кожна брехлива новина – це не лише злочин чи пропаганда, а й захисний механізм проти усвідомлення власної та національної порожнечі.

За цією логікою «традиційні цінності» виконують компенсаторну роль: формула «ми велика держава» компенсує «я нікчемний», «у нас ядерна зброя» заміщує «у мене немає майбутнього», «ми всіх переможемо» заглушує «я програв своє життя». Це не патріотизм, а колективний невроз, у якому спрямована назовні агресія є способом не дивитися всередину. Відтак ціннісна риторика є не метою, а інструментом – інструментом анестезії, який робить ілюзію життєво необхідною.

Інструментальна природа анестезії посилюється з плином часу, адже ціна визнання правди зростає з кожним днем війни. На ранньому етапі ще можливою була формула «нас обдурили»; згодом – «ми помилилися»; ще пізніше – «це була катастрофа, про яку ми не знали». Проте кожен новий злочин, кожне зруйноване місто і кожна нова могила роблять визнання дедалі нестерпнішим: визнати правду означає прийняти, що підтримка режиму була співучастю, а власне мовчання – формою санкціонування насильства. Так постає психологічно нездоланна стіна: що довшою і кривавішою стає війна, то міцнішою є потреба заперечувати її природу – і то ефективнішою стає анестезувальна функція ціннісної риторики.

Цей механізм спирається і на цілком матеріальний субстрат – глибоку інформаційну та досвідну ізоляцію переважної більшості населення, значна частина якого ніколи не перетинала державного кордону, а закордонний досвід тих, хто його мав, нерідко обмежувався вузьким колом курортних напрямів. За таких умов цензурована «новина» функціонує не стільки як джерело інформації, скільки як захисний механізм проти зіткнення з реальністю – як усередині країни, так і поза нею. Спротив цій логіці лишається уділом небагатьох, для яких визнання правди означає свідому відмову від співучасті; для абсолютної ж більшості ілюзія залишається не предметом вибору, а умовою психологічного виживання.

Генеза доктрини «Русского Міра»: від мережевого проєкту до інструменту агресії

Доцільно згадати, що концепція «Русского Міра» зародилася у 1990-х роках у середовищі так званого «Московського методологічного гуртка». Наприкінці 1990-х російські політтехнологи сконструювали концепт як одну з відповідей на розпад пострадянського простору й утрату Росією домінуючих позицій. Первісно він мав культурно-лінгвістичний характер: «Русскій Мір» визначався як мережева структура спільнот, що думають і говорять російською мовою. Проте вже в цій формулі закладалася ідея надтериторіальної ідентичності, здатної конкурувати з суверенітетом новопосталих держав.

В основу концепції було покладено ідею захисту «співвітчизників» – символічної, юридично невизначеної категорії, яку Кремль міг довільно розширювати залежно від політичної доцільності. Особливе значення надавалося російським меншинам у «ближньому зарубіжжі»: Україні, Молдові, державах Балтії, а також територіям зі складним статусом – Криму, Донбасу, Придністров’ю. Невизначеність поняття «співвітчизники» перетворювала його на універсальний привід для втручання.

У 2000-х роках конструкція була інституціоналізована. У 2007 році указом Президента РФ створено фонд «Русскій Мір»; серія указів 2021–2024 років докорінно реструктурувала його, посиливши підпорядкування державі, а засновником фактично стало Міністерство закордонних справ Російської Федерації. Під прикриттям культурно-освітньої діяльності фонд реалізує неоімперсьий порядок денний: створення транснаціональної мережі впливу, мобілізацію діаспор, підрив мовного та культурного суверенітету інших держав і легітимацію агресії. Релігійного виміру концепції надала Російська православна церква, яка через апеляцію до «Святої Русі» та образу Москви як «Третього Риму» представляє політичні цілі Кремля як виконання сакральної місії.

Поворотним моментом стала російсько-грузинська війна 2008 року, коли риторика захисту «співвітчизників» уперше виправдала пряму військову агресію та створила модель «заморожених конфліктів». У 2014 та 2022 роках доктрина «Русского Міра» прямо обслуговувала анексію Криму, війну на Донбасі й повномасштабне вторгнення. Таким чином, за три десятиліття абстрактна інтелектуальна ідея еволюціонувала в інструмент експансії, продемонструвавши, як культурно-ціннісні наративи перетворюються на обґрунтування воєнних злочинів. На відміну від класичного колоніалізму ХІХ століття, «Русскій Мір» прагне не стільки формальної анексії, скільки зон впливу, де Москва зберігає фактичний контроль при формальному збереженні чужого суверенітету.

Сакральна жертва і культ перемоги: «традиційні цінності» як механізм мобілізації

Інструментальна природа ціннісної риторики стає особливо очевидною при аналізі того, як російська держава століттями використовує війну для підтримання єдності імперії. Існування держави, побудованої на колоніальному підкоренні десятків народів, потребувало безперервної героїзації та сакралізації влади. Класичним механізмом стали «ін’єкції сакральної жертви»: культивоване переконання, що «наш народ» приніс незмірну жертву заради перемоги над зовнішнім ворогом, а ця жертва освячує і владу, і державу, і всі наступні покоління.

Перший такий цикл будувався навколо культу перемоги над Наполеоном. Показовим є 1912 рік, коли царська охранка розшукувала по всій імперії старих свідків наполеонівського вторгнення, щоб жива людська пам’ять стала тілом офіційного наративу. Водночас саме тоді виявилася внутрішня суперечність інструменту: напередодні формування Антанти антифранцузький культ став дипломатично незручним, і Росія була змушена терміново шукати заміну інструменту, який служив їй сто років. Перша світова війна зруйнувала і династію, і сам сакралізаційний інструментарій.

Другий цикл сформувався навколо «Великої Вітчизняної війни». Принциповою є сама семантика: не «Друга світова», а саме «Вітчизняна» – оборона рідної землі, що вписувала новий конфлікт у вже готову культурну матрицю 1812 року. Реальні жертви мільйонів людей стали фундаментом нового сакрального наративу, до якого апелює будь-який режим, що потребує легітимності, – від придушення угорського повстання 1956 року до анексії Криму. Логіка проста і страшна: «наші діди перемогли фашизм, тому те, що ми робимо сьогодні, – теж боротьба з фашизмом».

Початок повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року, за пропонованою концепцією, означає запуск третього столітнього сакралізаційного циклу. На парадах поряд із дедалі нечисленнішими ветеранами Другої світової з’являються ветерани «спеціальної воєнної операції»; держава методично здійснює символічний трансфер, заповнюючи ідеологічний вакуум новими «героями». Це породжує особливу загрозу: ветеранські «громади», патріотичні та «козачі» формування отримують освячене державою право на насильство – структурно подібно до того, як із повоєнних ветеранських товариств виростали бойові загони тоталітарних держав міжвоєнної Європи. Сакралізаційний інструмент уже запущено, і він не зникне зі зміною персоналій у Кремлі, бо ідеологічні конструкти, що живляться кров’ю і стражданням, надзвичайно живучі.

«Російська береза»: природна символіка на службі імперської інверсії

Інструментальне використання культури не вичерпується великими ідеологічними конструктами на кшталт «Русского Міра» чи культу перемоги – воно проникає й у найбуденніші, на перший погляд аполітичні символи. Показовим прикладом є береза, яка посідає особливе місце в російському символічному просторі й функціонує не лише як національний образ, а й як точно налаштований інструмент пропаганди. На відміну від більшості національних символів, що акцентують силу чи велич, береза в російському культурному коді систематично пов’язується з жертовністю, скорботою та пасивним стражданням – і саме це перетворює її на механізм легітимації колоніальної політики через інверсію ролей агресора й жертви.

Центральним елементом цієї стратегії є послідовне ототожнення берези радше з материнським горем, ніж із героїчною воєнною традицією. Меморіали на окупованих територіях систематично включають березу як обов’язковий елемент, а російські солдати зображуються не як агресори, а як «діти», яких «втратила» батьківщина. Коли суспільству пропонують оплакувати втрати замість святкувати перемоги, будь-яка критика воєнної політики стає табуйованою – вона тлумачиться як «неповага до пам’яті загиблих». Береза стійко гендерується як «жіноче дерево», асоційоване з пасивністю, беззахисністю та вразливістю; поєднання національного символу з такими характеристиками створює парадокс, за якого нація-агресор репрезентує себе через символ беззахисності й постає не хижаком, а «вразливою жертвою», що «змушена захищатися».

Біологічна особливість берези – здатність рости в різних кліматичних зонах – використовується для символічного маскування імперської експансії. Висаджування беріз біля військових меморіалів на окупованих територіях, від Калінінграда до Курил і від Придністров’я до Сирії, створює ілюзію «природності» російської присутності, а самі меморіали «полеглим» виконують класичну колоніальну функцію символічних маркерів, що позначають територію як «російську». Особливо цинічною є практика висаджування беріз біля меморіалів на місцях масових злочинів радянського режиму: візуальний код «спільної жертви» зрівнює жертв Голодомору з «полеглими» окупантами, а жертв депортацій – з агресорами, навіюючи молодшим поколінням хибну тезу, нібито «всі постраждали однаково» і нібито немає різниці між катом і жертвою. Так аполітичне, здавалося б, дерево виконує цілком стратегічну роботу – символічну інверсію агресора в жертву, гендерну маніпуляцію через фемінізацію, натуралізацію окупації, експорт віктимності та сакралізацію агресії.

«Суспільство облоги»: карцерна держава і перманентний ворог

Структурну основу інструменталізації цінностей розкриває авторська концепція карцерної держави. Карцерна держава – не лише сукупність репресивних інституцій, спрямованих усередину суспільства, а й особлива форма організації, де дисципліна, примус і страх є фундаментальними механізмами відтворення легітимності влади. Застосована до Росії, ця рамка оголює глибинну структурну залежність режиму від постійного ворога – реального чи сконструйованого, внутрішнього чи зовнішнього.

Для Російської Імперії – у будь-якому інституційному оформленні, чи то царат, Радянський Союз, чи Російська Федерація, – війна була не аномалією, а системним фактором внутрішньої стабільності. Доктрина «облогового суспільства» потребує перманентної мобілізації, яка унеможливлює суспільну рефлексію щодо власного становища. Війна виконує при цьому щонайменше три функції: делегітимує опозицію через стигматизацію критики як «зради»; перерозподіляє суспільну увагу від структурних провалів економіки за умов стагнації реальних доходів; породжує нові корпоративні інтереси – ВПК, воєнно-адміністративну номенклатуру, «добровольчі» структури, – що становлять органічну частину карцерної економіки.

Саме звідси випливає структурна неможливість «миру без краху»: гіпотетичне припинення бойових дій поставило б режим перед демобілізованими бойовиками, звиклими до статусу й виплат, деградованою цивільною економікою та завищеними очікуваннями «плодів перемоги». Воєнний імператив, отже, є не тактичним вибором конкретного лідера, а системним атрибутом карцерної держави, нездатної відтворювати себе в умовах нормальності. «Традиційні цінності» в цій моделі – це мова, якою облога описує саму себе як норму.

Принципово важливим є методологічне застереження. Будь-який аналіз, що зводить Росію до формули «диктатор і його жертви», відтворює інтелектуальну помилку, яка дозволяє уникнути питання про суспільну суб’єктність. Надання російському суспільству статусу колективної жертви є не лише аналітично хибним, а й практично шкідливим: воно знімає моральну та правову відповідальність за колоніальну агресію. Карцерна держава відтворює себе через консенсус своїх суб’єктів не менше, ніж через примус до них; воєнний імператив є системним продуктом п’ятисотлітньої традиції, у відтворенні якої бере активну участь значна частина суспільства.

Ця суспільна співучасть має конкретний психокультурний механізм, який доцільно позначити як інтерналізоване карцерне мислення. Якщо класична кримінологія розглядає карцерні практики як зовнішній примус щодо особи, то у випадку Росії йдеться про засвоєння карцерної логіки на рівні масової свідомості. Упродовж століть в’язнична й табірна культура – від сибірської каторги до ГУЛАГу – визначала не лише державні практики, а й пронизувала повсякденну свідомість, формуючи стійкі коди маскулінності, покори, насильства та лояльності. Саме тому ескалаційна траєкторія режиму – від чеченських кампаній 1999 року через збройне втручання в Грузію 2008 року й анексію Криму 2014 року до повномасштабного вторгнення 2022 року – сприймається всередині суспільства не як низка аномалій, а як відтворення звичного порядку речей. «Традиційні цінності» у цьому сенсі є радше поверхневою, «пристойною» назвою для глибинної карцерної матриці, що відтворюється з покоління в покоління.

Кримінально-в’язнична матриця влади: «фєня», «понятія» і карцерна мова панування

Карцерна логіка відтворює себе не лише через інституції примусу, а й через цілком конкретні, добре впізнавані механізми – насамперед через саму мову влади та неписані правила, успадковані з кримінально-в’язничного середовища. Модель в’язнично-карцерної держави описує систему врядування, у якій ця логіка – неформальні в’язничні ієрархії, контроль через насильство та інструментальне використання кримінального середовища – виходить далеко за межі пенітенціарних установ і структурує весь державний апарат: від військових частин до регіональних адміністрацій. Ідеться не про «захоплення держави» організованою злочинністю, а про свідоме конструювання держави, що функціонує за в’язничними неформальними законами на кожному рівні.

Ключову роль тут відіграє те, що можна назвати інституційним запозиченням. За формальним фасадом конституційних гарантій, поділу влади та судового захисту реальне врядування здійснюється через персоналізовані, непрозорі мережі та неписані правила – «Сістєму», структурно еквівалентну в’язничним «понятіям». Емпіричні дані свідчать, що російські співробітники поліції та пенітенціарної служби тотально сприймають неформальні в’язничні закони як «потрібні й корисні» для виконання службових обов’язків, по суті легітимуючи кримінальний етос як інструмент державної функції. Структурна спорідненість між «понятіями» та принципами елітного врядування є не метафорою, а робочим механізмом відтворення непрозорої влади й захоплення ресурсів.

Найвиразнішим проявом цього є демонстративне використання політичною верхівкою в’язничного жаргону («фєні») та в’язничної логіки в офіційному дискурсі. Це не випадкові обмовки, а свідома стратегія, що глибоко резонує з масовою свідомістю, давно підготовленою романтизацією кримінального світу – від «блатної» естради до повсякденного вжитку в’язничного сленгу. Послуговуючись грубою мовою кримінально-тюремного середовища, держава нормалізує примус, насильство, домінування та непідзвітність, репрезентуючи політику як вправляння в «голій» силі, де слабкість зневажають, а покору вважають належною. Опоненти – внутрішні й зовнішні – імпліцитно категоризуються в логіці в’язничної ієрархії, а сама держава метафорично постає в’язницею, у якій усі громадяни є ув’язненими. Прийняття державою логіки «понятій» є водночас демонстративним відкиданням західного лібералізму й прозорості: абсолютно антидержавна за походженням, кримінальна «правда» перетворюється на антиліберальну політичну настанову, що виправдовує свавільну владу культом сили.

Цю саму логіку оголює й нова доповідь Європейського комітету із запобігання катуванням (CPT), ухвалена у квітні 2025 року й присвячена в’язничній субкультурі в пострадянських в’язницях. Попри вихід Росії з Ради Європи та денонсацію відповідної конвенції, головна теза документа лишається чинною: російські в’язниці – як і пенітенціарні установи багатьох інших пострадянських держав – досі керуються набором неформальних тюремних правил. CPT обґрунтовує концепт «карцерного колективізму» (на противагу «карцерному індивідуалізму», типовому для більшості західноєвропейських країн), який тримається на трьох складниках: управлінні через взаємний нагляд самих ув’язнених, делегуванні влади й контролю самим ув’язненим і колективному розміщенні у спільних бараках. Керувати величезним в’язничним населенням виявилося неможливо інакше, ніж передавши частину наглядових повноважень самим ув’язненим, – і ця карцерна модель, засвоєна на рівні масової свідомості, лишається чинною навіть після формального розриву Росії з європейськими інституціями, що унаочнює межі будь-якої суто інституційної реформи.

Інституційна спадковість насильства: межі ціннісної риторики

Декларована монополія Росії на «традиційні цінності» остаточно спростовується аналізом інституційної спадковості насильства – насамперед сексуального. У 2026 році збройні та безпекові структури Росії вперше потрапили до анексу щорічної доповіді Генерального секретаря ООН про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктами, за систематичне застосування таких практик щодо військовополонених і затриманих цивільних. Показовою була реакція Москви: замість заперечення конкретних фактів – дзеркальне контробвинувачення. Така реакція є маркером того, що насильство не сприймається як те, що потребує заперечення по суті, бо є частиною нормативного фонового шуму системи.

Щоб зрозуміти, чому йдеться про континуум, а не про аномалію, доцільно звернутися до літератури як до першоджерела. Антон Чехов у дослідженні «Острів Сахалін» (1895) фіксує систему, в якій жінок-каторжанок розподіляли між поселенцями як майно, а примусове співжиття оформлювалося бюрократичними евфемізмами «спільного домообзаведення». Насильство тут не заперечується – воно вписане в ціну угоди й закріплене відомчими наказами та статтями статуту. Через понад півстоліття Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» документує ту саму систему в радянській версії: ритуал первинної «роздачі» жінок лишився незмінним, а виживання обмінювалося на тіло. Радянська держава успадкувала від царської не окремі практики, а цілий інституційний код.

Між Чеховим, Солженіциним і доповіддю ООН пролягає одне тривале явище з конкретними механізмами відтворення. Серед них: 1) інституційна легітимізація – нормалізація насильства через бюрократичну мову, що замінює «зґвалтування» на «виховний захід» чи «спільне господарство»; 2) відсутність відповідальності як системна риса – безкарність не є збоєм, а елементом, що забезпечує відтворення практики; 3) соціальна нормалізація і мовчазна співучасть – практика, яку не потрібно ані пояснювати, ані захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме третій механізм пояснює, чому сучасна офіційна реакція є радше переключенням уваги, ніж запереченням: на глибинному культурному рівні немає чого приховувати від себе. Будь-яке дослідження сексуальних та інших злочинів Росії має тому сприймати їх не як суму окремих актів, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої впродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу – і саме на цьому тлі риторика про «захист традиційних цінностей» викриває свою інструментальну, а не змістовну природу.

Висновки

Проведений аналіз дозволяє сформулювати узагальнювальну тезу: «традиційні цінності» в російському колоніальному проєкті є не нормативним змістом, а стратегічним інструментом. Вони виконують щонайменше чотири взаємопов’язані функції – психологічної анестезії для суспільства, нездатного до раціональної самооцінки; легітимації неоімперської експансії під виглядом захисту «співвітчизників» і «спільної віри»; мобілізації через сакралізацію жертви та культ перемоги; і, нарешті, нормалізації насильства, вкоріненого в інституційному коді карцерної держави.

Звідси випливає головний практичний висновок. Ця війна не може завершитися самою лише військовою поразкою режиму, оскільки вона є не тільки «проєктом Кремля», а й психологічною опорою для мільйонів та продуктом п’ятисотлітньої традиції. На відміну від повоєнної денацифікації Німеччини, яка відбулася під зовнішнім примусом і за участі союзників, жодної аналогічної зовнішньої сили над Росією не буде навіть за оптимістичного сценарію. Тому Україні та Європі необхідно мислити не лише категоріями поточного врегулювання, а й стратегічною архітектурою безпеки та стримування на десятиліття вперед – ефективною щодо нинішнього режиму та його наступників. Ілюзія, що «після зміни влади все зміниться», є небезпечною: глибинна структура суспільної свідомості, сформована кров’ю і стражданням, відтворюється поколіннями, і саме в цьому полягає головний виклик сьогодення.

Справжній масштаб проблеми важко переоцінити. За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на початок 2026 року в провадженні перебувало 1401 кримінальне провадження щодо катувань, із яких 704 відкрито лише у 2025 році (Hlavkom, 2026). Водночас до реального суду доходить лише незначна частина справ: за весь період з 2022 по 2025 роки підозру оголошено 56–67 особам на рік, тоді як обвинувальних актів до суду скеровано значно менше (Yagunov, 2026). Ці цифри, навіть самі по собі, свідчать про системну кризу кримінального переслідування за катування.

Початок повномасштабного вторгнення у 2022 році спричинив різке статистичне падіння зареєстрованих злочинів цієї категорії до 68 випадків – не тому, що катувань поменшало, а тому, що значна частина подій відбувалась на окупованих або прифронтових територіях, де будь-яке документування практично унеможливлено (Yagunov, 2026). У наступні роки – 2023–2025 – показники відновилися до 94–124 випадків на рік, що відповідає довоєнному базовому рівню, але є значно меншим від реального числа подій.

Справжньою системною проблемою є не лише самі факти катувань, а й алгоритмічна неефективність їх переслідування. ЄСПЛ ще у справі Афанасьєв проти України констатував: в Україні не тільки застосовують катування, а й фактично не карають за них (Hlavkom, 2026). Цей вирок не застарів – він підтверджується щорічно новими скандалами, хиткими вироками та безкарністю катів у погонах.

Цей огляд охоплює найрезонансніші конкретні справи трьох категорій: катування в підрозділах Національної поліції, катування в пенітенціарній системі, а також катування у Територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП). Кожна справа аналізується за єдиним принципом: дата та обставини події, опис задокументованих дій, реакція органів влади та суспільства, оголошені підозри та судова доля фігурантів.

РОЗДІЛ І. КАТУВАННЯ В ОРГАНАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

Справа Кагарлика: зґвалтування та катування у відділку (2020–2026)

Хоча безпосередні події відбулися у травні 2020 року, справа кагарлицьких поліцейських стала лакмусовим папірцем стану реформування поліції саме в досліджуваний нами період – через її судову розв’язку в 2023–2026 роках.

Опис подій. У травні 2020 року в Кагарлицькому відділенні поліції Київської області двоє офіцерів – оперуповноважений та начальник сектору кримінальної поліції– утримували жінку, яку підозрювали у причетності до злочину. Протягом тривалого часу вони завдавали ій тяжких тілесних ушкоджень, застосовували електричний струм, прикути кайданками до батареї в коридорі, вивозили за місто у багажнику та зґвалтували. У вересні–жовтні того ж року жертви катувань серед затриманих чоловіків розповіли, що слідчі також вивозили їх за межі міста у багажниках та катували електрошоком, вимагаючи зізнань у крадіжках (LB.ua, 2026; NV, 2026).

Реакція. Суспільний резонанс був безпрецедентним. Справа стала символом поліцейського насильства пострадянського зразку в «реформованій» поліції. Офіс Генерального прокурора взяв справу на контроль. Обидва поліцейські були звільнені зі служби та взяті під варту.

24 травня 2023 року Кагарлицький районний суд виніс обвинувальний вирок: обом засудженим призначено по 11 років позбавлення волі за сукупністю статей – катування (ст. 127), незаконне позбавлення волі (ст. 146-1) та зґвалтування (ст. 152 КК України) (Hlavkom, 2023). У листопаді 2024 року Київський апеляційний суд залишив вирок без змін (OBOZ.UA, 2024). 19 лютого 2026 року Верховний Суд України остаточно підтвердив обвинувальний вирок, поставивши крапку в 5,5-річній судовій боротьбі потерпілої за свої права (NV, 2026; LB.ua, 2026). Справа стала одним з небагатьох прикладів доведення катування поліцейськими до реального обвинувального вироку, що набрав законної сили.

Катування у Харківському відділенні поліції: сексуальне насильство з метою отримання зізнань

Хоча ця справа стала відомою у 2021 році, її слідчо-процесуальний контекст охоплює досліджуваний період.

Заступник начальника одного з харківських відділів поліції затримав чоловіка за підозрою у вбивстві і доставив його до відділку. Понад годину правоохоронці завдавали затриманому ударів по голові пластиковою пляшкою з водою. Далі заступник начальника вдягнув гумові рукавички та застосував сексуальне насильство – почав здавлювати і відтягувати геніталії потерпілому. Не витримавши катувань, чоловік взяв на себе провину за вбивство товариша. Суд обрав йому міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, але він добився звільнення зі СІЗО і заявив про своє невинуватство (SBI, 2021).

ДБР оголосило підозру заступнику начальника відділу поліції за катування із застосуванням сексуального насильства. Справа набула широкого розголосу через виразний збіг методів «допиту» з практиками радянської міліції.

Вінниця: катування до клінічної смерті за підозрою у дрібній крадіжці (вересень 2023 – лютий 2026)

Ця справа є одним із найбільш задокументованих прикладів поліцейського насильства в досліджуваний нами період, оскільки охоплює всі стадії – від злочину до судового розгляду.

У вересені 2023 року троє поліцейських з Вінниці перевіряли інформацію про можливу причетність чоловіка до крадіжки сумки з документами та банківськими картками. Уночі вони доставили його до службового кабінету та розпочали так зване «вибивання зізнань». Упродовж ночі поліцейські завдавали затриманому численних ударів кулаками та гумовим кийком переважно в живіт. Побиття супроводжувалось системним психологічним тиском, спрямованим на те, щоб зламати волю людини та змусити її зізнатись у злочині. Внаслідок катувань потерпілий отримав множинні тяжкі ушкодження внутрішніх органів, зазнав внутрішньочеревної кровотечі та пережив клінічну смерть – зупинку серця на операційному столі. Йому видалили селезінку (SBI, 2026; TSN, 2026).

Інформація про подію стала відомою публіці лише у січні 2026 року – через понад два роки після самого злочину – коли ДБР та Офіс Генерального прокурора оприлюднили деталі справи.

У січні 2026 року трьом поліцейським оголошено підозру за катування, вчинене групою осіб за участю представника держави, та умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. Двом підозрюваним обрано домашній арешт; щодо третього, який вже звільнився з поліції, вирішувалося питання оголошення підозри. У лютому 2026 року справу скеровано до суду (OGP, 2026; Dzerkalo Tyzhnia, 2026).

Ключова обставина, що викликає занепокоєння: між фактом катування (вересень 2023) та оголошенням підозр (січень 2026) минуло більше двох років. Жертва у цей час залишалась без офіційного статусу потерпілого від катувань.

РОЗДІЛ ІІ. КАТУВАННЯ В ПЕНІТЕНЦІАРНІЙ СИСТЕМІ

Висновки Офісу Омбудсмана: спецдоповідь 2024 року

2 травня 2024 року Офіс Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини оприлюднив Спеціальну доповідь «Про стан справ щодо недопущення в Україні катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання у 2023 році» (Ombudsman, 2024). Документ зафіксував тривожні тенденції, якими характеризувалась пенітенціарна система під час воєнного стану.

Станом на 31 грудня 2023 року у 148 установах виконання покарань та слідчих ізоляторах перебувало 44 024 особи, тоді як у 2022 році ця цифра становила 42 726 осіб. Паралельно не функціонують 29 УВП, розташованих на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей (Ombudsman, 2024).

Доповідь зафіксувала численні факти насильства з боку персоналу установ щодо засуджених та осіб під вартою: побиття руками, ногами і гумовими кийками, примус займатись фізичними вправами до повного виснаження, погрози сексуальним насильством. Особливу стурбованість викликала ситуація із засудженими до довічного позбавлення волі, які утримуються у своїх камерах 23 години на добу, а годину прогулянки проводять у тісній кабінці (Focus, 2026; Ombudsman, 2024).

За даними Департаменту з питань виконання кримінальних покарань, у 2024–2025 роках зареєстровано лише поодинокі кримінальні провадження за частиною 3 статті 127 КК України стосовно персоналу установ – 1 у 2024 році та кілька у 2025-му (Pravo.Ua, 2026). Ця статистика є разюче заниженою відносно реального стану речей, що свідчить про системну латентність насильства в пенітенціарних установах.

Рішення ЄСПЛ: «Чорнодубравський та інші проти України» (2026)

У 2026 році Європейський суд з прав людини виніс рішення у справі Сhornodubravskyy and Others v. Ukraine стосовно 12 заявників. Суд констатував порушення статті 3 Конвенції через переповненість камер, відсутність санітарних умов, брак доступу до душу та свіжого повітря в українських СІЗО (Pravo.Ua, 2026). Це рішення продовжує довгу серію аналогічних вердиктів ЄСПЛ, зокрема справи Sukachov v. Ukraine (2020), і підтверджує системний характер порушень у вітчизняній пенітенціарній системі.

Статистична картина (2022–2026)

Узагальнюючи наявні дані, станом на початок 2026 року суди ухвалили лише 20 остаточних вироків у справах про катування правоохоронцями – за весь час спостереження (Hlavkom, 2026). Найчастіше у таких провадженнях фігурують працівники поліції, на яких припадає близько трьох чвертей усіх підозр. Друге місце посідають співробітники пенітенціарної системи – на них припадає щонайменше 36 справ у 2025 році (Hlavkom, 2026).

Водночас дослідники фіксують: зареєстровані дані за 2022–2025 роки є значно заниженими, оскільки охоплюють лише випадки, що відбулися на контрольованій урядом території, де є доступ для розслідування (Yagunov, 2026). Реальна кількість катувань – у поліції, вязницях і, особливо, в установах ТЦК – залишається невідомою.

РОЗДІЛ ІІІ. КАТУВАННЯ В ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ЦЕНТРАХ КОМПЛЕКТУВАННЯ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ (ТЦК ТА СП)

Системне насильство як «новий фронт»: загальна картина 2023–2026

З початком масштабної мобілізації у 2023 році в публічний простір вихлинула нова хвиля скандалів, пов’язаних із насильством у стінах ТЦК та СП. Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зафіксував, що за 2022–2023 роки від громадян надійшло понад 500 звернень щодо порушення прав під час мобілізації. У 2024 році ця кількість зросла в 6 разів – до 3312 скарг, а у 2025 році – до 6127 звернень (UNIAN, 2026). Загалом за 2022–2025 роки до Омбудсмана надійшло майже 12 тис. скарг на дії ТЦК.

Омбудсман Дмитро Лубінець у 2025 році назвав мобілізацію «найгострішим питанням», з яким зіткнувся його офіс. Він наголосив, що «громадяни України повинні відчувати свою захищеність у приміщеннях ТЦК і СП, а не навпаки» (RBK-Ukraine, 2026).

ДБР кваліфікувало боротьбу з катуваннями у ТЦК як один із «пріоритетних напрямів» своєї роботи, зазначивши: «Такі дії є неприпустимими, особливо в умовах воєнного стану, та підривають довіру суспільства до державних інституцій» (SBI, 2026).

Тернопіль: відеозапис побиття мобілізованих у ТЦК (жовтень 2023 – травень 2026)

7–8 жовтня 2023 року у мережі Інтернет було поширено відео про побиття мобілізованих, що мало місце днем раніше. Наступного дня було відкрите кримінальне провадження. Вирок було постановлено у жовтні 2026 року (Zaxid.net, 2026; Radio Svoboda, 2023).

Так, ввечері 6 жовтня 2023 року у центрі Тернополя солдат-гранатометник відділення охорони ТЦК разом з іншими військовослужбовцями зупинили місцевого мешканця для перевірки документів. Чоловіка доставили до ТЦК. На відеозаписі, таємно знятому і пізніше опублікованому в соціальних мережах, зафіксовано: двоє військовослужбовців жорстоко б’ють двох людей, що лежать на ліжках; чути прохання не бити. Один з потерпілих отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості, інший – легкі (SBI, 2024; NV, 2024).

Відео викликало широкий суспільний резонанс. Омбудсман Лубінець особисто оголосив про початок перевірки, написавши у Facebook: «Тернопіль. Із ЗМІ і соцмереж побачив кадри із побиттям мобілізованих. Так не повинно бути!» (Radio Svoboda, 2023). Тернопільська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Західного регіону відкрила кримінальне провадження. 13 жовтня 2023 року суд обрав двом підозрюваним – командиру відділення охорони та солдату-гранатометнику – нічний домашній арешт.

На початку 2024 року обвинувачені повернулися на роботу у ТЦК – до закінчення судового розгляду. Розгляд справи тривало затягувався, деякі свідки виїхали за кордон. 20 травня 2026 року Тернопільський міськрайонний суд виніс вирок: обоє обвинувачених визнали провину і отримали 1 рік іспитового терміну та штраф 850 гривень. При призначенні покарання суд врахував бойове минуле засуджених, наявність у них дітей, щире каяття та задокументовані донати на ЗСУ по 50 тисяч гривень (Zaxid.net, 2026).

Цей вирок став символом безкарності у справах про насильство в ТЦК. Мінімальне покарання за реально задокументоване жорстоке побиття, оприлюднене на відео, виявилось настільки непропорційним суспільній шкоді, що справа спровокувала нову дискусію про незалежність судів у справах проти представників силових структур.

Верховинський ТЦК (Івано-Франківщина): системне катування та вимагання (листопад 2025 – травень 2026)

Після перевірки скарг громадян та народних депутатів щодо побиття, катування та вимагання грошей в одному з прикарпатських ТЦК ДБР розпочало розслідування. Воно встановило: підполковник, заступник начальника Верховинського районного ТЦК та СП, систематично принижував і бив новобранців. Один потерпілий – військовослужбовець – публічно розповів про факти насильства. Слідство встановило, що до побиття причетні щонайменше четверо підлеглих підполковника (Suspilne Ivano-Frankivsk, 2026).

21 листопада 2025 року підполковника затримали і взяли під варту. У ДБР зазначили: після публікацій у медіа та офіційних звернень до правоохоронців почали звертатися ще більше постраждалих. У січні 2026 року затримано ще одного підлеглого підполковника – військовослужбовця взводу охорони, причетного до побиття.

Дії керівника та трьох його підлеглих кваліфіковано як катування, вчинене представником держави. Суд узяв усіх фігурантів під варту без права застави. 18 травня 2026 року ДБР скерувало обвинувальний акт до суду (Podrobnosti, 2026; Leopolis News, 2026). 29 травня 2026 року відбулося підготовче судове засідання, в якому вперше взяв участь другий потерпілий; суд задовольнив клопотання про колегіальний розгляд справи (Pravda.If.Ua, 2026).

Тернопіль (другий епізод): катування у ТЦК з флюорографією та видаленням органу (2025–2026)

ДБР провело перевірку через скарги від громадян щодо побиття, катування та вимагання грошей в одному з районних ТЦК. Встановлено щонайменше два кримінальних епізоди. В першому – потерпілого побили через відмову пройти флюорографічне обстеження: його спершу били у коридорі лікарні, потім у приміщенні ТЦК. В другому – військовослужбовці силоміць утримували чоловіка, його керівник особисто завдавав ударів, застосовувалося сльозогінний газ; потерпілий лежав на бетонній підлозі. Внаслідок отриманих травм він переніс складну операцію з видалення одного з органів (Leopolis News, 2026; Focus, 2026).

Підозрюваним оголошено про підозру у листопаді 2025 року та у січні 2026 року. Після публікацій у ЗМІ кількість потерпілих, що зверталися до правоохоронців, зросла.

Харківський ТЦК: катування та стрілянина, вимагання грошей (квітень 2026)

ДБР повідомило про підозру групі військовослужбовців одного з районних ТЦК Харкова, а також військовим інших підрозділів, що діяли спільно. Серед фігурантів – майор ТЦК, що обіймав керівну посаду та організовував дії спільників. За даними слідства, група вимагала гроші від людей, а у разі відмови – вдавалася до насильства та погроз. У справі зафіксовано також епізоди стрілянини. Підозри оголошено за катування, вчинене за попередньою змовою групою осіб (SBI, 2026; Hlavkom, 2026).

Досудове розслідування тривало. Прокурорське керівництво здійснювала Харківська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Східного регіону.

Миколаїв: офіцер ТЦК, підозрюваний у побитті (січень 2026)

8 січня 2026 року ДБР оголосило підозру офіцеру одного з районних ТЦК у Миколаєві за побиття та приниження військовозобов’язаних (Hlavkom, 2026). ДБР нагадало, що «боротьба з катуваннями є одним із пріоритетних напрямів» роботи бюро, а подібні дії «підривають довіру суспільства до державних інституцій» (SBI, 2026).

Київщина: офіцер ТЦК за побиття та приниження (лютий 2026)

3 лютого 2026 року ДБР затримало та повідомило про підозру начальнику групи забезпечення заходів цивільно-військового співробітництва одного з районних ТЦК Київщини за побиття та систематичне приниження військовозобов’язаних (SBI, 2026). Справа свідчить про те, що насильство у ТЦК – не локальна аномалія, а поширена практика в різних регіонах країни.

Рівненський ТЦК: побиття биткою та корупція (травень 2025)

У травні 2025 року ДБР повідомило про додаткові підозри колишньому начальнику Рівненського районного ТЦК. Спочатку проти нього порушили кримінальне провадження за побиття биткою одного зі своїх підлеглих. Під час обшуку виявлено наркотики. Наступне обвинувачення стосувалося допомоги особам у ухиленні від мобілізації: «Посадовець створював умови для уникнення мобілізації окремими військовозобов’язаними» (ArmyInform, 2025). Цей випадок демонструє типову «комплексну корупцію» у ТЦК: насильство поєднувалося з корупційними схемами ухилення від служби.

Дніпро: побиття у ТЦК, відео у Telegram (серпень 2025)

8 серпня 2025 року на одному з Telegram-каналів оприлюднено відеозапис, на якому зафіксовано ймовірне побиття колишнього військовослужбовця працівниками Дніпровського ТЦК. Дніпровська спеціалізована прокуратура у сфері оборони негайно зареєструвала кримінальне провадження (Donbas Patriot, 2025). Справа є показовою: відеозапис у публічних месенджерах став основним «тригером» для відкриття провадження.

РОЗДІЛ IV. СТАТИСТИЧНИЙ ВИМІР І СИСТЕМНІ ВИСНОВКИ

Кількісна картина 2022–2025

Згідно з офіційними даними Офісу Генерального прокурора станом на початок 2026 року (Hlavkom, 2026), загальна кількість кримінальних проваджень за фактами катувань, що перебувають у провадженні, становить 1401, з яких 704 були відкриті впродовж 2025 року. Кількість осіб, яким оголошено підозру, склала 56 у 2022 році та 67 – у 2025 році; до суду у 2025 році скеровано 41 обвинувальний акт. Загальна кількість остаточних обвинувальних вироків за весь досліджуваний період становить 20. Наведені показники засвідчують вкрай низьку ефективність кримінального переслідування: із понад 1400 розпочатих проваджень лише 20 завершилися ухваленням остаточного вироку, що відповідає коефіцієнту конверсії «вирок / провадження» менше ніж 1,5 %.

Структурні причини безкарності

Аналізуючи задокументовані справи, можна виділити кілька системних факторів, що забезпечують відтворення безкарності катування в Україні навіть в умовах тривалої правозахисної боротьби та задекларованих реформ.

По-перше, тривалість розслідування. У справі Вінниці між фактом (вересень 2023) та підозрою (січень 2026) минуло понад два роки. У тернопільській справі ТЦК між відео (жовтень 2023) та вироком (травень 2026) – майже три роки. Процесуальна тяганина виснажує жертв і збільшує ризик втрати доказів.

По-друге, непропорційність покарань. Вирок у тернопільській справі ТЦК (1 рік іспитового строку та штраф 850 грн за задокументоване на відео жорстоке побиття) наочно демонструє, що суди не завжди адекватно оцінюють суспільну небезпеку катування, вчиненого представниками держави.

По-третє, страх і латентність. Офіс Омбудсмана, ДБР та незалежні дослідники одностайно вказують: реальна кількість катувань у рази перевищує зареєстровану. Жертви бояться повторних переслідувань, не вірять у ефективність системи, а в умовах воєнного стану – й опиняються у стані залежності від тих самих структур, що їх знущались (Yagunov, 2026).

По-четверте, інституційна лояльність. Повернення обвинувачених у тернопільській справі ТЦК на робочі місця до набрання вироком законної сили, виправдання ситуативними обставинами тощо – усе це свідчить про те, що окремі інституції продовжують захищати «своїх» і чинять опір зовнішньому контролю.

По-п’яте, системний характер насильства у ТЦК. Зростання кількості скарг з 500 у 2022–2023 роках до 6 127 у 2025 році (UNIAN, 2026) означає не лише більшу готовність людей скаржитись, а й реальне поширення насильницьких практик у контексті масштабної мобілізації.

ВИСНОВКИ

Документальний огляд найрезонансніших справ 2022–2026 років малює похмуру картину системного насильства та корпоративної безкарності в ключових силових інституціях України. Поліція, пенітенціарна служба та ТЦК – три окремі відомства, між якими немає жодного організаційного зв’язку, – демонструють однакові патерни поведінки: застосування фізичного болю для отримання бажаного результату (зізнання, покора, гроші), мінімізація ризику відповідальності, лояльність керівництва до підлеглих-катів.

Розпочата реформа ДБР та активізація прокуратури у сфері оборони є позитивними сигналами. Однак без подолання системної безкарності – через посилення незалежності судів, законодавче посилення невідворотності покарання за катування, реальну функціональність парламентського та громадського контролю – будь-які реформи залишаться косметичними.

Україна взяла на себе зобов’язання перед Радою Європи, ЄСПЛ та, потенційно, перед майбутнім членством в ЄС. Виконання цих зобов’язань потребує не лише статистичного зростання числа підозр, а й реального покарання катів – незалежно від їх погонів і відомчої приналежності.

References:

20 Khvylyin Vinnytsia. (2026, April 7). Clinical death after interrogation: how the case is progressing against Vinnytsia police officers who tortured a suspect [in Ukrainian]. https://vn.20minut.ua/Kryminal/klinichna-smert-pislya-dopitu-yak-yde-sprava-schodo-politseyskih-yaki–11992753.html

ArmyInform. (2025, May 8). Колишньому начальнику ТЦК, який бив битою підлеглого, повідомили про ще одну підозру – ДБР. https://armyinform.com.ua/2025/05/08/kolyshnomu-nachalnyku-tczk-yakyj-byv-bytoyu-pidleglogo-povidomyly-pro-shhe-odnu-pidozru-dbr/

Donbas Patriot. (2025, August 12). Possible beating of former serviceman by TRC employees in Dnipro: criminal proceedings opened [in Ukrainian]. https://donpatriot.news/mozhlyve-pobyttya-kolyshnogo-vijskovosluzhbovczya-praczivnykamy-tczk-u-dnipri-rozpochato-kryminalne-provadzhennya

Focus. (2026, January 7). Mobilisation in Ukraine: TRC servicemen tortured a man for refusing a fluoroscopy [in Ukrainian]. https://focus.ua/uk/voennye-novosti/739562

Hlavkom. (2023, May 24). Rape in Kaharlik: court handed down verdict against former police officers [in Ukrainian]. https://glavcom.ua/kyiv/news/zhvaltuvannja-u-kaharliku-sud-vinis-virok-ekspolitsejskim–929569.html

Hlavkom. (2026, April 22). Case of torture and shooting in Kharkiv: TRC employees charged with suspicion [in Ukrainian]. https://glavcom.ua/country/criminal/sprava-pro-katuvannja-i-striljaninu-v-kharkovi-pratsivniki-ttsk-otrimali-pidozru-1115283.html

Hlavkom. (2026, March 6). Cases of torture by law enforcement officers: the Prosecutor General’s Office published statistics [in Ukrainian]. https://glavcom.ua/country/criminal/spravi-pro-katuvannja-pravookhorontsjami-ofis-henprokurora-opriljudniv-statistiku-1106707.html

Informator Ivano-Frankivsk. (2026, May 18). Head of one of the district TRCs in Frankivsk region and three subordinates to stand trial [in Ukrainian]. https://if.informator.ua/2026/05/18/sudytymut-kerivnyka-odnogo-iz-rajonnyh-tczk-frankivshhyny-ta-troh-jogo-pidleglyh

LB.ua. (2026, April 6). Former head of prison in Luhansk region who tortured Ukrainian POWs served with suspicion notice [in Ukrainian]. https://lb.ua/society/2026/04/06/731212_povidomleno_pro_pidozru.html

LB.ua. (2026, February 19). Supreme Court upheld verdict against former police officers in the Kaharlik torture and rape case [in Ukrainian]. https://lb.ua/society/2026/02/19/723268_verhovniy_sud_zalishiv_sili.html

Leopolis News. (2026, May 18). TRC commander and three servicemen to stand trial in Prykarpattia for torturing conscripts [in Ukrainian]. https://leopolis.news/na-prykarpatti-sudytymut-kerivnyka-tczk-ta-troh-vijskovyh-za-katuvannya-mobilizovanyh/

NV (New Time). (2026, February 19). Supreme Court draws a line under the Kaharlik police case [in Ukrainian]. https://nv.ua/ukr/ukraine/events/verhovniy-sud-postaviv-krapku-v-spravi-ekspoliciyantiv-yaki-zgvaltuvali-zhinku-v-kagarliku-50585359.html

NV (Новое Время). (2024, November 4). Справа про катування і зґвалтування у Кагарлицькому відділенні поліції – суд відхилив апеляцію колишніх поліцейських. https://incident.obozrevatel.com/ukr/crime/sud-vidhiliv-apelyatsiyu-kolishnih-politsejskih

Office of the Parliamentary Commissioner for Human Rights of Ukraine (Ombudsman). (2024, May 2). Special report on the state of affairs regarding the prevention of torture and other cruel, inhuman or degrading treatment and punishment in Ukraine in 2023 [in Ukrainian]. https://www.yagunov.in.ua/ombuds-2024/ [Summary by Yagunov, D.]

Podrobnosti. (2026, May 18). TRC employees to stand trial in Prykarpattia for beating and torture [in Ukrainian]. https://podrobnosti.ua/2515825-na-prikarpatt-suditimut-pratsvnikv-ttsk-cherez-pobittja-ta-katuvannja.html

PRAVDA.IF.UA. (2026, May 29). The torture case at Verkhovyna TRC: how the hearing proceeded [in Ukrainian]. https://pravda.if.ua/sprava-pro-katuvannya-u-verhovynsiokomu-tczk-yak-prohodyv-sud/

PRAVO.UA. (2026, February 23). Bohatyr, V. The Ukrainian penitentiary system: between statistics and the standards of the European Convention [in Ukrainian]. https://pravo.ua/ukrainska-penitentsiarna-systema-mizh-statystykoiu-i-standartamy-ievropeiskoi-konventsii-bloh-volodymyra-bohatyria

Radio Svoboda. (2023, October 9). Criminal proceedings opened over beating of conscripts at Ternopil TRC — Prosecutor General’s Office [in Ukrainian]. https://www.radiosvoboda.org/a/news-ternopil-tck-pobyttia-mobilizovanykh/32628230.html

RBK-Ukraine. (2026). Lubinets stated that complaints about mobilisation violations increased 333-fold [in Ukrainian]. https://www.rbc.ua/rus/news/skargi-porushennya-mobilizatsiyi-zrosli-333-1778661505.html

State Bureau of Investigations (SBI). (2021, September 30). SBI suspects Kharkiv police official who perversely tortured a man at a police station [in Ukrainian]. https://dbr.gov.ua/news/dbr-pidozryue-posadovcya-harkivskoi-policii-yakij-iz-zbochennyam-katuvav-cholovika-u-viddilenni

State Bureau of Investigations (SBI). (2024, January 8). SBI referred to court the case of torture of men at the Ternopil TRC [in Ukrainian]. https://dbr.gov.ua/news/

State Bureau of Investigations (SBI). (2026, April 22). SBI announced suspicion in the case of torture and shooting in Kharkiv involving TRC servicemen [in Ukrainian]. https://dbr.gov.ua/news/katuvannya-ta-strilyanina-u-harkovi-za-uchasti-vijskovosluzhbovciv-tck

State Bureau of Investigations (SBI). (2026, February 3). SBI charged a district TRC officer in Kyiv region for beating and humiliating conscripts [in Ukrainian]. https://dbr.gov.ua/news/dbr-povidomilo-pro-pidozru-oficeru-rajonnogo-tck-kiivshhini-za-pobittya-ta-prinizhennya-vijskovozobovyazanih

State Bureau of Investigations (SBI). (2026, January 26). SBI exposed Vinnytsia police officers: torture and clinical death [in Ukrainian]. https://www.myvin.com.ua/news/45433

State Bureau of Investigations (SBI). (2026, January 7). Mobilisation in Ukraine: TRC servicemen tortured a man for refusing a fluoroscopy [in Ukrainian]. https://focus.ua/uk/voennye-novosti/739562

State Bureau of Investigations (SBI). (2026, January 8). SBI charged TRC officer in Mykolaiv with beating of conscripts [in Ukrainian]. https://glavcom.ua/country/incidents/dbr-oholosilo-pidozru-ofitseru-ttsk-u-mikolajevi-za-pobittja-vijskovozobovjazanikh-1097025.html

Suspilne Dnipro (Public Broadcasting). (2026, March 18). TRC forced conscription in Dnipro: what the police bodycam video revealed [in Ukrainian]. https://suspilne.media/dnipro/1257444

Suspilne Ivano-Frankivsk (Public Broadcasting). (2026, April 2). Lt.-Colonel Chornei of Verkhovyna TRC, suspected of torture, kept in custody [in Ukrainian]. https://suspilne.media/ivano-frankivsk/1255284

Suspilne Ivano-Frankivsk (Public Broadcasting). (2026, January 7). Torture at TRC in Frankivsk region: SBI detained another suspect [in Ukrainian]. https://suspilne.media/ivano-frankivsk/1207794

TSN. (2026, January 26). In Vinnytsia three law enforcement officers beat a theft suspect during interrogation, causing clinical death [in Ukrainian]. https://tsn.ua/ukrayina/u-vinnytsi-pravookhorontsi-pid-chas-dopytu-dovely-pidozriuvanoho-do-klinichnoyi-smerti-3008084.html

UNIAN. (2026). The Ombudsman’s Office received almost 12,000 complaints about TRC actions during mobilisation in Ukraine [in Ukrainian]. https://www.unian.ua/society/mobilizaciya-v-ukrajini-stalo-vidomo-skilki-skarg-podali-ukrajinci-na-diji-tck-13378455.html

Yagunov, D. (2026, January 25). The paradox of war: the effectiveness of criminal prosecution for torture in Ukraine (2013–2025) [in Ukrainian]. https://www.yagunov.in.ua/paradox-prosecution-torture/

Zaxid.net. (2026, May). Two servicemen from Ternopil received a suspended sentence and a fine for brutally beating conscripts [in Ukrainian]. https://zaxid.net/za_zhorstoke_pobittya_mobilizovanih_dvoye_viyskovih_z_ternopolya_otrimali_ispitoviy_termin_i_shtraf_n1637832

35-сторінкова доповідь охоплює 77 державних і недержавних акторів у 21 країні. Спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства в конфліктах Задокументовані 9788 випадків у 2025 році – це лише «відображення значно ширшої схеми порушень, які залишаються переважно невидимими і незадокументованими». Щодо Росії та підконтрольних їй територій зафіксовано 310 верифікованих випадків сексуального насильства стосовно військовополонених і затриманих цивільних: зґвалтування, групові зґвалтування, катування електрошоком і побиття геніталій, примусове оголення. Росія відмовила слідчим ООН у доступі до місць утримання.

Реакція Москви виявилася промовистою. Постійний представник Росії в ООН Василь Небензя заявив, що його країна вважає ці дані «необґрунтованою брехнею», і натомість пообіцяв підготувати власний звіт – про «погане поводження» України з російськими полоненими. Ця дзеркальна риторика є сама по собі красномовним маркером: замість заперечення конкретних фактів — контробвинувачення. Саме така реакція підтверджує тезу, яку ми розгортаємо нижче: сексуальне насильство як практика не сприймається в Росії як щось, що потребує заперечення по суті – бо воно є частиною нормативного фонового шуму системи.

ОСТРІВ САХАЛІН: ЧЕХОВ ЯК СВІДОК

Щоб зрозуміти, чому доповідь ООН 2026 року описує не аномалію, а континуум, варто звернутися до літератури не як до художнього вимислу, а як до першоджерела. Антон Чехов написав «Острів Сахалін» у 1895 році – після безпосередньої поїздки на каторжний острів. Це не роман. Це репортаж-дослідження з елементами статистики та адміністративного аналізу, написаний людиною з медичною освітою і соціологічним поглядом.

Чехов описує систему, в якій жінки-каторжанки розподілялися між поселенцями «як робоча худоба і домашнє майно» – буквально поруч з рогатою худобою в одному адміністративному клопотанні: «просимо відпустити нам рогатого скота для млекопитания… і женского полу для устройства внутреннего хозяйства». Він фіксує, що щойно прибулих жінок ведуть до бараків, де їх оглядають «як товар», і вже першої доби вирішується, «хто кого бере». Практика є не стихійною – вона відпрацьована, ритуалізована, відтворювана.

Особливо значущий момент: Чехов описує жінок, що запитують майбутніх сожителів – «а обижать ви меня не будете?» – і отримують ухильну відповідь про «самовар і корову». Питання ставиться, але відповіді на нього система не передбачає. Насильство не заперечується – воно вписане в ціну угоди. Адміністрація фіксує це як «совместное домообзаводство» або «совместное устройство хозяйства» – евфемізми, що легітимізують примусове сожительство через нотаріальну мову наказів.

Що робить Чехова особливо цінним як свідком – це його відмова від сентиментальності. Він не вигадує жахів. Він реєструє стандартну практику. Саме в цій «звичайності» – ключ до розуміння проблеми. Сексуальне насильство та примусова проституція не є відхиленням від норми Сахаліну кінця XIX століття — вони й є нормою, оформленою відомчими наказами, статтями «Уставу о ссыльных» і розпорядженнями начальника острова.

АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ: СОЛЖЕНІЦИН І СПАДКОЄМНІСТЬ СИСТЕМИ

Пройде понад півстоліття після Чехова – і Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» зафіксує ту саму систему, але вже не в царській, а в радянській версії. Глава «Жінка в таборі» є документальним свідченням того, що каральна машина відтворила сахалінський досвід у промисловому масштабі.

Ритуал первинної «роздачі» жінок залишився незмінним через сімдесят років: новоприбулих вели голими вузьким коридором між привілейованими ув’язненими – «а потом между придурками решалось, кто кого берет». Жінок у першу добу чекали не пояснення режиму, а вербування через «жареную картошку» і кімнату з електроплиткою. Той, хто пропонував, – мав владу. Та, кому пропонували, – мала лише вибір між капітуляцією і голодом.

Солженіцин фіксує системну логіку: жінка «зберігає життя», якщо стає сексуальним об’єктом адміністрації. Ця транзакція описується з холодним реалізмом – без морального осуду придурків, бо вони є продуктом тієї самої системи, що продукує і жертв. Принципово важливо: мова йде не про ексцеси чи зловживання окремих наглядачів – мова йде про відтворюваний інституційний механізм, що функціонував від Солоецьких островів 1920-х до табірної системи 1950-х. Різниться лише мова оформлення – але не суть практики.

Ключовий внесок Солженіцина полягає у тому, що він показує: радянська держава не «успадкувала» від царської окремі практики – вона успадкувала цілий інституційний код. Система, що розглядає ув’язнену жінку як «необходимый предмет для удовлетворения естественных потребностей» (Чехов, слова сахалінського начальника) або як спосіб «зберегти життя» ціною тіла (Солженіцин) — це одна і та сама система, переодягнена в різні уніформи.

Причинно-наслідковий зв’язок: нормалізація як державна практика

Між Чеховим 1895 року, Солженіциним 1950-х і доповіддю ООН 2026 року пролягає не три різні явища, а одне тривале. Ця тяглість має конкретні механізми відтворення.

По-перше, інституційна легітимізація. Від «Устава о ссыльных» до табірних наказів НКВС до сучасних фільтраційних таборів – кожна наступна форма російської держави виробляла відомчий інструментарій, що нормалізував сексуальне насильство через бюрократичну мову. Не «зґвалтування», а «совместное домообзаводство». Не «сексуальне катування», а «виховний захід». Ця мова є не лише маскуванням – вона є механізмом нормалізації для виконавців.

По-друге, відсутність відповідальності як системна риса. Протягом усього задокументованого Чеховим і Солженіциним періоду жоден начальник, що перетворив жіночий барак на будинок розпусти, жоден придурок, що розподіляв жінок як майно, не був притягнутий до відповідальності за сексуальне насильство. Безкарність – це не наслідок недосконалості системи: безкарність є частиною системи. Саме вона забезпечує відтворення практики.

По-третє, соціальна нормалізація і мовчазна співучасть. Особливо важливий аспект, на якому наголошував Чехов: сусіди, спостерігаючи дим над новим самоваром, говорили «з заздрістю», що «у такого-то є вже баба». Суспільне схвалення –  не примусове, а добровільне — є одним з механізмів відтворення системи. Не тоді, коли держава наказує — а тоді, коли сусід заздрить. Це і є нормалізація: практика, яку не потрібно пояснювати чи захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме цей третій механізм – соціальна нормалізація – пояснює, чому реакція Небензі у 2026 році є такою, якою вона є. Він не заперечує конкретних фактів. Він переключає увагу. Бо на глибинному культурному рівні немає чого заперечувати: практика є нормою, і потреби в її приховуванні – від себе – не існує.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ «СИСТЕМНА ПРАКТИКА»

Включення Росії до «чорного списку» ООН у 2026 році є важливим, але принципово недостатнім кроком. Він фіксує симптом, не досліджуючи хворобу. Доповідь Гутерріша описує 310 задокументованих випадків – але ці випадки є видимою верхівкою системи, коренева система якої сягає сахалінських бараків XIX століття.

Антон Чехов і Олександр Солженіцин – попри всі відмінності між ними – зафіксували одне й те саме: державну систему, в якій сексуальне насильство є не збоєм, а функцією. Функцією контролю, приниження, підкорення. Функцією, що відтворюється через інституційну мову, безкарність виконавців і соціальне схвалення.

Будь-яке дослідження, будь-який захід, присвячений сексуальним злочинам Росії в Україні, має сприймати це не просто як сукупність актів насильства, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої упродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу.

Чехов написав про Сахалін: «мені здається, що якби цих нещасних не було, то острів не мав би жодного сенсу». Система і справді потребувала цих жінок – але не для того, для чого заявляла. А для того, щоб відтворювати ієрархію влади через їхнє тіло. Ця логіка незмінна – від Сахаліну 1895 до фільтраційних таборів 2022–2026 років. Змінювалися лише форми. Суть залишалася.