35-сторінкова доповідь охоплює 77 державних і недержавних акторів у 21 країні. Спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства в конфліктах Задокументовані 9788 випадків у 2025 році – це лише «відображення значно ширшої схеми порушень, які залишаються переважно невидимими і незадокументованими». Щодо Росії та підконтрольних їй територій зафіксовано 310 верифікованих випадків сексуального насильства стосовно військовополонених і затриманих цивільних: зґвалтування, групові зґвалтування, катування електрошоком і побиття геніталій, примусове оголення. Росія відмовила слідчим ООН у доступі до місць утримання.

Реакція Москви виявилася промовистою. Постійний представник Росії в ООН Василь Небензя заявив, що його країна вважає ці дані «необґрунтованою брехнею», і натомість пообіцяв підготувати власний звіт – про «погане поводження» України з російськими полоненими. Ця дзеркальна риторика є сама по собі красномовним маркером: замість заперечення конкретних фактів — контробвинувачення. Саме така реакція підтверджує тезу, яку ми розгортаємо нижче: сексуальне насильство як практика не сприймається в Росії як щось, що потребує заперечення по суті – бо воно є частиною нормативного фонового шуму системи.

ОСТРІВ САХАЛІН: ЧЕХОВ ЯК СВІДОК

Щоб зрозуміти, чому доповідь ООН 2026 року описує не аномалію, а континуум, варто звернутися до літератури не як до художнього вимислу, а як до першоджерела. Антон Чехов написав «Острів Сахалін» у 1895 році – після безпосередньої поїздки на каторжний острів. Це не роман. Це репортаж-дослідження з елементами статистики та адміністративного аналізу, написаний людиною з медичною освітою і соціологічним поглядом.

Чехов описує систему, в якій жінки-каторжанки розподілялися між поселенцями «як робоча худоба і домашнє майно» – буквально поруч з рогатою худобою в одному адміністративному клопотанні: «просимо відпустити нам рогатого скота для млекопитания… і женского полу для устройства внутреннего хозяйства». Він фіксує, що щойно прибулих жінок ведуть до бараків, де їх оглядають «як товар», і вже першої доби вирішується, «хто кого бере». Практика є не стихійною – вона відпрацьована, ритуалізована, відтворювана.

Особливо значущий момент: Чехов описує жінок, що запитують майбутніх сожителів – «а обижать ви меня не будете?» – і отримують ухильну відповідь про «самовар і корову». Питання ставиться, але відповіді на нього система не передбачає. Насильство не заперечується – воно вписане в ціну угоди. Адміністрація фіксує це як «совместное домообзаводство» або «совместное устройство хозяйства» – евфемізми, що легітимізують примусове сожительство через нотаріальну мову наказів.

Що робить Чехова особливо цінним як свідком – це його відмова від сентиментальності. Він не вигадує жахів. Він реєструє стандартну практику. Саме в цій «звичайності» – ключ до розуміння проблеми. Сексуальне насильство та примусова проституція не є відхиленням від норми Сахаліну кінця XIX століття — вони й є нормою, оформленою відомчими наказами, статтями «Уставу о ссыльных» і розпорядженнями начальника острова.

АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ: СОЛЖЕНІЦИН І СПАДКОЄМНІСТЬ СИСТЕМИ

Пройде понад півстоліття після Чехова – і Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» зафіксує ту саму систему, але вже не в царській, а в радянській версії. Глава «Жінка в таборі» є документальним свідченням того, що каральна машина відтворила сахалінський досвід у промисловому масштабі.

Ритуал первинної «роздачі» жінок залишився незмінним через сімдесят років: новоприбулих вели голими вузьким коридором між привілейованими ув’язненими – «а потом между придурками решалось, кто кого берет». Жінок у першу добу чекали не пояснення режиму, а вербування через «жареную картошку» і кімнату з електроплиткою. Той, хто пропонував, – мав владу. Та, кому пропонували, – мала лише вибір між капітуляцією і голодом.

Солженіцин фіксує системну логіку: жінка «зберігає життя», якщо стає сексуальним об’єктом адміністрації. Ця транзакція описується з холодним реалізмом – без морального осуду придурків, бо вони є продуктом тієї самої системи, що продукує і жертв. Принципово важливо: мова йде не про ексцеси чи зловживання окремих наглядачів – мова йде про відтворюваний інституційний механізм, що функціонував від Солоецьких островів 1920-х до табірної системи 1950-х. Різниться лише мова оформлення – але не суть практики.

Ключовий внесок Солженіцина полягає у тому, що він показує: радянська держава не «успадкувала» від царської окремі практики – вона успадкувала цілий інституційний код. Система, що розглядає ув’язнену жінку як «необходимый предмет для удовлетворения естественных потребностей» (Чехов, слова сахалінського начальника) або як спосіб «зберегти життя» ціною тіла (Солженіцин) — це одна і та сама система, переодягнена в різні уніформи.

Причинно-наслідковий зв’язок: нормалізація як державна практика

Між Чеховим 1895 року, Солженіциним 1950-х і доповіддю ООН 2026 року пролягає не три різні явища, а одне тривале. Ця тяглість має конкретні механізми відтворення.

По-перше, інституційна легітимізація. Від «Устава о ссыльных» до табірних наказів НКВС до сучасних фільтраційних таборів – кожна наступна форма російської держави виробляла відомчий інструментарій, що нормалізував сексуальне насильство через бюрократичну мову. Не «зґвалтування», а «совместное домообзаводство». Не «сексуальне катування», а «виховний захід». Ця мова є не лише маскуванням – вона є механізмом нормалізації для виконавців.

По-друге, відсутність відповідальності як системна риса. Протягом усього задокументованого Чеховим і Солженіциним періоду жоден начальник, що перетворив жіночий барак на будинок розпусти, жоден придурок, що розподіляв жінок як майно, не був притягнутий до відповідальності за сексуальне насильство. Безкарність – це не наслідок недосконалості системи: безкарність є частиною системи. Саме вона забезпечує відтворення практики.

По-третє, соціальна нормалізація і мовчазна співучасть. Особливо важливий аспект, на якому наголошував Чехов: сусіди, спостерігаючи дим над новим самоваром, говорили «з заздрістю», що «у такого-то є вже баба». Суспільне схвалення –  не примусове, а добровільне — є одним з механізмів відтворення системи. Не тоді, коли держава наказує — а тоді, коли сусід заздрить. Це і є нормалізація: практика, яку не потрібно пояснювати чи захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме цей третій механізм – соціальна нормалізація – пояснює, чому реакція Небензі у 2026 році є такою, якою вона є. Він не заперечує конкретних фактів. Він переключає увагу. Бо на глибинному культурному рівні немає чого заперечувати: практика є нормою, і потреби в її приховуванні – від себе – не існує.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ «СИСТЕМНА ПРАКТИКА»

Включення Росії до «чорного списку» ООН у 2026 році є важливим, але принципово недостатнім кроком. Він фіксує симптом, не досліджуючи хворобу. Доповідь Гутерріша описує 310 задокументованих випадків – але ці випадки є видимою верхівкою системи, коренева система якої сягає сахалінських бараків XIX століття.

Антон Чехов і Олександр Солженіцин – попри всі відмінності між ними – зафіксували одне й те саме: державну систему, в якій сексуальне насильство є не збоєм, а функцією. Функцією контролю, приниження, підкорення. Функцією, що відтворюється через інституційну мову, безкарність виконавців і соціальне схвалення.

Будь-яке дослідження, будь-який захід, присвячений сексуальним злочинам Росії в Україні, має сприймати це не просто як сукупність актів насильства, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої упродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу.

Чехов написав про Сахалін: «мені здається, що якби цих нещасних не було, то острів не мав би жодного сенсу». Система і справді потребувала цих жінок – але не для того, для чого заявляла. А для того, щоб відтворювати ієрархію влади через їхнє тіло. Ця логіка незмінна – від Сахаліну 1895 до фільтраційних таборів 2022–2026 років. Змінювалися лише форми. Суть залишалася.

Крім того, Комітет розглянув проєкти оновлених стандартів, що стосуються місць утримання іммігрантів та закладів соціальної опіки. Очікується, що обидва набори стандартів будуть офіційно прийняті на пленарному засіданні в липні 2026 року.

CPT також отримав усні доповіді про візити, здійснені після пленарного засідання в листопаді 2025 року — що охоплювали Албанію, Болгарію, Німеччину, Косово* та Чорногорію — разом із підсумками нещодавно проведених дискусій на високому рівні в Ірландії (листопад 2025 року) та Франції (березень 2026 року). Також обговорювалися майбутні візити та заплановані переговори на високому рівні.

Крім того, члени Комітету взяли участь у навчальному семінарі щодо застосування сили, проведеному Службою в’язниць та пробації Її Величності (Англія та Уельс).

Графік періодичних візитів на 2027 рік було затверджено, і він буде оприлюднено в належний час.

CPT привітав шістьох новопризначених членів: Мухаммеда Еміна Бойлу (Туреччина), Марріт де Вріс (Нідерланди), Рональда Грамінья (Швейцарія), Клавса Дууса Кіннерупа Хеде (Данія), Гелен Концетт (Ліхтенштейн) та Гаель Тайє (Франція).

ОЦІНКА СУДУ

Суд визнав порушення статті 3 Конвенції щодо всіх періодів утримання в одиночній камері, яких зазнали обидва заявники. Він застосував кумулятивну оцінку, вважаючи, що навіть окремо «законні» періоди утримання — якщо розглядати їх разом — піддавали заявників труднощам, що перевищували неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою. 45-денний максимальний строк, встановлений законом, став «практично марним», коли було послідовно застосовано кілька покарань. Суд різко розкритикував в’язницю Віру за використання одиночного ув’язнення як звичайного дисциплінарного заходу у відповідь на відмову від роботи, а не як справжнього заходу крайньої необхідності.

Суд також встановив, що естонські органи влади не створили ефективної системи періодичної, проактивної оцінки психологічної здатності заявників витримувати тривалу ізоляцію. Рідкісний доступ до психолога в поєднанні з відсутністю регулярного незалежного перегляду обґрунтованості продовження застосування цього заходу було визнано недостатнім для дотримання стандартів Конвенції.

ПІДТВЕРДЖЕНІ КЛЮЧОВІ ПРИНЦИПИ

Ізоляція повинна застосовуватися лише у виняткових випадках і як крайній захід, на якомога коротший термін, з незалежним судовим наглядом та регулярним моніторингом психічного та фізичного здоров’я ув’язненого (Правила Нельсона Мандели; Правило 43, Європейські тюремні правила; Стандарти ЄКПП). Тривала ізоляція без належного психічного та фізичного стимулювання є шкідливою за своєю суттю і несумісна зі статтею 3, якщо вона не виправдана надзвичайними обставинами.

РЕЗУЛЬТАТ

Було встановлено порушення статті 3 Конвенції щодо всіх оскаржуваних періодів для обох заявників. Суми внутрішньої компенсації були визнані необґрунтовано низькими; обидва заявники зберегли статус жертв відповідно до статті 34. Рішення суду підтверджує, що послідовне застосування дисциплінарної ізоляції, що перевищує будь-які значущі обмеження становить нелюдське або принижуюче гідність поводження, незалежно від формальної законності кожного окремого покарання.

Підсумок основних висновків

Примітка: ЄСПЛ підкреслив, що 45-денний внутрішній максимум для поміщення в камеру покарання став «практично марним» через послідовне застосування, і що одиночне ув’язнення має застосовуватися лише як крайній захід, на підставі справжніх підстав, з регулярним незалежним моніторингом психічного та фізичного здоров’я ув’язненого, що перебуває в ізоляції (Правила Нельсона Мандели; Правило 43 Європейських тюремних правил; Стандарти ЄКЗК.

ПЕРШИЙ ЗАЯВНИК (ЗАЯВИ № 3501/20 ТА 43128/21)

З червня 2015 року по квітень 2018 року перший заявник, який на той час перебував у в’язниці, отримав 28 дисциплінарних покарань за відмову виконувати свої робочі обов’язки, за носіння заборонених предметів та за невиконання (неуточнених) наказів тюремних службовців. Кожного разу до нього застосовувався режим камери покарання. Тривалість періодів, які перший заявник провів у камері покарання, коливалася від 5 до 45 днів, але часто вони застосовувалися послідовно.

Одного разу на першого заявника були накладені додаткові заходи безпеки, а саме поміщення в закритий ізолятор, за те, що він кинув пляшку у в’язничного офіцера.

Як наслідок, перший заявник провів наступні періоди в режимі камери покарання або в режимі закритої ізоляційної камери:

Між застосуванням цих режимів були перерви тривалістю від 6 до 36 днів.

ПРОЦЕДУРА ЩОДО ЗАКОННОСТІ ПОСЛІДОВНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНИХ ПОКАРАНЬ

20 листопада 2017 року перший заявник подав заяву до адміністрації в’язниці з проханням дозволити йому провести розумний проміжок часу в умовах звичайного режиму утримання між застосуванням дисциплінарних покарань. Він зазначив, що з 20 травня 2016 року його постійно утримували в режимі камери покарання.

В’язниця відхилила як його заяву, так і оскарження, яке він згодом подав проти цього рішення.

11 лютого 2018 року перший заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту. Він просив суд визнати незаконним послідовне застосування (або застосування з лише короткими перервами) дисциплінарних покарань щодо нього за період з 27 червня 2015 року до дати подання його позову та зобов’язати в’язницю припинити таку практику. Пізніше він уточнив, що не мав наміру оскаржувати саме накладення на нього дисциплінарних покарань, а лише спосіб їх виконання.

9 жовтня 2018 року Адміністративний суд Тарту у справі № 3-18-327 відхилив його позов. Перший заявник подав апеляцію.

21 травня 2019 року Апеляційний суд Тарту частково скасував рішення суду першої інстанції та частково задовольнив позов першого заявника.

Апеляційний суд Тарту, по-перше, визнав законними окремі періоди тривалістю до 69 днів, які заявник провів у камері покарання з 25 червня 2015 року по 10 травня 2016 року. Проаналізувавши кожен з періодів окремо, суд дійшов висновку, що ці періоди були або меншими за 45-денний термін, встановлений Законом про позбавлення волі, або не значно перевищували його (суд зазначив, що Закон про позбавлення волі не встановлює верхньої межі щодо послідовного застосування окремих заходів режиму дисциплінарного покарання). Заявник мав можливість провести розумну кількість днів (від 6 до 52 днів) у звичайному режимі ув’язнення між застосуванням окремих стягнень.

Апеляційний суд Тарту підкреслив той факт, що перший заявник неодноразово порушував правила внутрішнього розпорядку в’язниці та, ймовірно, розумів, що така поведінка означатиме для нього дисциплінарні покарання, які будуть застосовані негайно, відповідно до статті 65(1) Закону про позбавлення волі.

Суд визнав, що в’язниця не зможе виконувати свої статутні функції, якщо їй буде заборонено вживати негайних заходів проти систематичних порушників і застосовувати до них дисциплінарні покарання.

Суд вивчив медичні картки першого заявника і встановив, що він відвідував кілька консультацій у медичного персоналу в’язниці у відповідний період. Таким чином, він перебував під постійним наглядом медичних працівників. Проблеми зі здоров’ям, на які скаржився перший заявник, або не були підтверджені медичними записами того часу, або не могли бути пов’язані з дисциплінарним режимом, а скоріше з його попередніми травмами або медичними станами.

Перший заявник мав можливість щодня проводити одну годину на свіжому повітрі. Суд зазначив, що заявник подав заявку і отримав дозвіл на три короткі візити упродовж відповідного періоду і не подавав заявку на дозвіл на будь-які тривалі візити. Він відбував дисциплінарне стяґнення у звичайній камері, хоча його постільна білизна була вилучена упродовж дня. Йому було надано доступ до газет, дозволено слухати радіо, читати релігійну літературу, телефонувати, листуватися поштою та брати участь у соціальних програмах.

Однак Апеляційний суд Тарту визнав, що період, який перший заявник провів у режимі дисциплінарного стягнення з 20 травня 2016 року по 6 червня 2018 року, був незаконним. Хоча було доведено, що заявник неодноразово звертався за медичною допомогою і отримував її упродовж цього періоду, з матеріалів справи не було зрозуміло, чи і як в’язниця насправді оцінювала психічні та фізичні наслідки тривалого перебування першого заявника в одиночній камері.

10 вересня 2019 року Верховний Суд відмовився розглядати апеляцію з питань права, подану першим заявником.

ПРОЦЕДУРА ВІДШКОДУВАННЯ

7 грудня 2017 року перший заявник подав до адміністрації в’язниці Віру заяву з вимогою компенсації за незаконне застосування до нього дисциплінарних стягнень у період з 25 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року.

Адміністрація в’язниці Віру відхилила його заяву, і 9 березня 2018 року перший заявник подав позов про компенсацію до Адміністративного суду Тарту. Він вимагав компенсації в розмірі 20 тис. євро (EUR) за період з 25 червня 2015 року по 8 березня 2018 року.

4 травня 2018 року Адміністративний суд Тарту відмовився розглядати його позов щодо періоду з 7 грудня 2017 року по 8 березня 2018 року, оскільки він не подав спочатку (як це було обов’язково) відповідну скаргу до в’язниці Віру (далі – «обов’язкова досудова процедура») щодо цього періоду. Це рішення стало остаточним.

25 жовтня 2019 року Адміністративний суд Тарту частково задовольнив позов першого заявника про відшкодування збитків і присудив йому 1,2 тис. євро за період, який він провів в одиночній камері з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

Адміністративний суд Тарту заявив, що перебування в одиночній камері упродовж цього періоду – 566 днів – можна вважати принижуючим і шкідливим для психічного здоров’я першого заявника. Він проаналізував медичні записи першого заявника і дійшов висновку, що він мав проблеми з психічним здоров’ям з 2013 року і що ці проблеми погіршилися в період 2018-2019 років. Суд дійшов висновку, що перебування в одиночній камері, поряд з іншими факторами, сприяло погіршенню психічного здоров’я першого заявника. Суд зазначив, що перший заявник мав можливість брати участь у соціальних програмах і регулярно спілкувався з різними в’язничними службовцями, капеланом і психологом, але такі розмови не відбувалися упродовж значної частини часу, проведеного в режимі камери покарання. Він не мав жодного контакту з іншими ув’язненими, що, на думку суду, було важливим. Щодо відвідувань членами сім’ї, суд зазначив, що хоча такі відвідування були заборонені внутрішнім законодавством для ув’язнених, які перебували в камері покарання, це не погіршило становище першого заявника, оскільки було доведено, що відсутність контактів із сім’єю була його власним вибором.

Щодо інших коротших періодів утримання в одиночній камері між 27 червня 2015 року та 10 травня, Адміністративний суд Тарту зазначив, що поводження з першим заявником упродовж цих періодів було визнано законним у попередніх судових провадженнях у справі № 3-18-327. Отже, позов першого заявника про відшкодування збитків за ці періоди не міг бути задоволений, оскільки для присудження відшкодування збитків необхідною умовою було встановлення незаконності.

Щодо періоду з 23 вересня 2015 року до 26 жовтня 2015 року (коли перший заявник був поміщений у зачинену ізоляційну камеру на 33 дні в рамках додаткових заходів безпеки, застосованих до нього), Адміністративний суд Тарту пояснив, що такі заходи безпеки відрізняються від дисциплінарного покарання. Вони застосовувалися з міркувань обережності з метою запобігання загрозам безпеці ув’язнених або тюремних службовців. Тому в’язниця не могла відмовитися від їх застосування на тій підставі, що відповідний ув’язнений вже провів деякий час в одиночній камері. У будь-якому разі, перший заявник утримувався в умовах звичайного в’язничного режиму безпосередньо перед поміщенням до зачиненої ізоляційної камери. Цей період утримання в одиночній камері, який був коротшим за встановлений внутрішнім законодавством 45-денний термін, був таким чином законним; отже, позови про відшкодування збитків у цьому відношенні мали бути відхилені.

Крім того, суд відхилив вимогу першого заявника про компенсацію, що стосувалася його проблем зі спиною (які, як стверджувалося, погіршилися під час перебування в одиночній камері), оскільки заявник не порушував цього питання в обов’язковій досудовій процедурі.

Після подачі апеляції заявником, 1 грудня 2020 року Апеляційний суд Тарту скасував рішення суду першої інстанції щодо відшкодування збитків. Натомість він присудив заявнику 1 700 євро компенсації за моральну шкоду за 566 днів, які він провів в одиночному ув’язненні з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

9 березня 2021 року Верховний суд відмовився розглядати апеляцію заявника з питань права.

У серпні 2018 року перший заявник подав до в’язниці Віру заяву про компенсацію за період, який він провів в одиночній камері з 7 грудня 2017 року по 30 серпня 2018 року.

В’язниця відхилила його заяву, і 12 грудня 2018 року заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту з вимогою про компенсацію за вищезазначений період, який він провів в одиночній камері.

Адміністративний суд Тарту прийняв до розгляду позов заявника про компенсацію. 25 березня 2020 року перший заявник повідомив суд, що він був звільнений з в’язниці. Оскільки він згодом не підтримував зв’язку з судом, 14 жовтня 2020 року Адміністративний суд Тарту відмовився розглядати його позов. Заявник не оскаржив це рішення.

ДРУГИЙ ЗАЯВНИК (ЗАЯВА № 45907/20)

Другий заявник, який на той час відбував покарання у вигляді позбавлення волі, був кілька разів поміщений до карцеру як дисциплінарне покарання за відмову виконувати свої трудові обов’язки.

В результаті послідовного застосування цих дисциплінарних покарань заявник провів у карцері такі періоди:

Хоча другий заявник також піддавався режиму камери покарання протягом численних періодів до 1 червня 2016 року та після 26 вересня 2017 року, і хоча внутрішні судові провадження також стосувалися більш тривалих періодів, він пояснив, що його заява до Суду стосувалася виключно періодів між 1 червня 2016 року та 26 вересня 2017 року.

ПРОЦЕДУРИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ІЗОЛЯЦІЇ

У справі № 3-17-356 другий заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту, вимагаючи, серед іншого, визнати незаконним послідовне застосування дисциплінарних покарань.

3 серпня 2017 року Адміністративний суд Тарту відхилив його позов. Другий заявник подав апеляцію.

29 березня 2018 року Апеляційний суд Тарту частково скасував рішення суду першої інстанції та частково задовольнив позов другого заявника. Суд визнав незаконним послідовне застосування дисциплінарних покарань у період з червня 2015 року по червень 2017 року щодо тих періодів, які були проведені в цей час в режимі карцеру, що перевищував встановлений внутрішнім законодавством 45-денний термін. Суд постановив, що в’язниця не пояснила, як вона перевірила і дійшла висновку, що послідовне застосування дисциплінарних покарань не зашкодить здоров’ю другого заявника.

Другий заявник подав апеляцію з питань права, яку Верховний суд відмовився розглядати 2 жовтня 2018 року.

17 листопада 2017 року другий заявник подав до адміністрації в’язниці Віру заяву про компенсацію за незаконне застосування дисциплінарних покарань у період з 1 червня 2016 року по 9 листопада 2017 року.

17 січня 2018 року адміністрація в’язниці Віру відхилила цю заяву. Тоді другий заявник 19 лютого 2018 року подав позов про відшкодування до Адміністративного суду Тарту; він вимагав відшкодування в розмірі 20 000 євро за період з 1 червня 2016 року по 9 листопада 2017 року.

14 грудня 2018 року Адміністративний суд Тарту у справі № 3-18-360 частково задовольнив позов другого заявника. Взявши до уваги остаточне рішення у справі № 3-17-356, Адміністративний суд Тарту визнав, що заявник зазнав моральної шкоди у зв’язку з утриманням його в одиночній камері з 1 червня 2016 року по 27 червня 2017 року. Однак він вважав, що визнання незаконності практики в’язниці щодо послідовного застосування окремих дисциплінарних покарань є достатнім відшкодуванням.

Після подання заявником апеляційної скарги Апеляційний суд Тарту 27 червня 2019 року скасував рішення суду першої інстанції. Він визнав, що заявнику має бути присуджено 50 євро за моральну шкоду, якої він зазнав протягом періоду, визначеного судом першої інстанції. Другий заявник подав апеляційну скаргу з питань права.

15 квітня 2020 року Верховний суд частково задовольнив апеляцію другого заявника з питань права. По-перше, він визнав, що суди нижчих інстанцій помилилися у визначенні відповідного періоду утримання в одиночній камері. Він зазначив, що другий заявник також провів період, довший за сорок п’ять днів, в режимі камери покарання після 27 червня 2017 року. Крім того, Верховний суд вважав, що одноденна перерва в режимі камери покарання, під час якої другий заявник утримувався в звичайних в’язничних умовах, була недостатньою для пом’якшення негативних наслідків одиночного. Суд визнав, що перебування деякий час у звичайному режимі ув’язнення є необхідним, якщо психічна та фізична стимуляція, що забезпечується в’язницею, не надає достатніх можливостей для спілкування або інших відповідних видів діяльності. В результаті Верховний Суд визнав, що застосування дисциплінарних покарань до другого заявника протягом 482 днів з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року було незаконним.

Потім Верховний Суд окреслив основу для розрахунку компенсації за моральну шкоду відповідно до статті 9 Закону про відповідальність держави. Він зазначив, що суди мають широку свободу дискреції при присудження компенсації за моральну шкоду. Розмір компенсації мав бути встановлений судами, які мали врахувати, серед іншого, важливість порушеного права, всі встановлені обставини, за яких було заподіяно відповідну шкоду, та тяжкість відповідного втручання. Крім того, при встановленні розміру компенсації мала бути врахована судова практика Європейського суду з прав людини. Верховний Суд зазначив, що у справі Shmelev and Others v. Russia ((dec.) nos. 41743/17 and 16 others), Суд визнав розумною та пропорційною компенсацію, присуджену національним судом, яка становила приблизно 30% від суми, присудженої Судом.

При оцінці розміру компенсації, що підлягає присудження, Верховний Суд зазначив, що другий заявник утримувався в звичайній камері, перебував під постійним медичним наглядом і що одиночне ув’язнення, як видається, не мало серйозного впливу на його здоров’я. Крім того, другий заявник не мав вагомих підстав відмовлятися від роботи. Проте він вирішив це зробити, хоча і усвідомлював, що відповідно до звичайної практики, що застосовується у в’язниці, за це порушення його буде поміщено до камери покарання.

Верховний Суд підкреслив, що відмова від роботи у в’язниці не може вважатися незначним порушенням. Ув’язнений зобов’язаний працювати в інтересах досягнення цілей покарання у вигляді позбавлення волі. Робота у в’язниці допомагає людині зберегти або розвинути звичку працювати та самостійно справлятися з проблемами. Зрештою, це допомагало скерувати людину на законослухняну поведінку. Важливим було також те, що з винагороди, отриманої за свою працю, ув’язнений міг компенсувати шкоду, заподіяну своїм кримінальним правопорушенням, та накопичити гроші, які покривали б його початкові витрати після звільнення та допомагали б зменшити ризик вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Враховуючи всі вищезазначені елементи, Верховний суд вирішив, що другому заявнику слід присудити 1,5 тис. євро за 482 дні, які він провів в одиночній камері.

УМОВИ УТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ В ІЗОЛЯЦІЇ

Загальні умови режиму камери покарання встановлені відповідними положеннями Закону про ув’язнення та Постановою № 72 Міністра юстиції про внутрішні правила ув’язнення.

Обидва заявники відбували дисциплінарне покарання у звичайній тюремній камері, хоча і в режимі камери покарання. В рамках цього режиму їх постільна білизна була вилучена з камери протягом дня. Їм видали тюремний одяг і не дозволили зберігати особисті речі, крім тих, що дозволені внутрішніми правилами утримання в тюрмі.

Камери, в яких заявники відбували дисциплінарні покарання, мали площу приблизно 9,9 квадратних метрів і були обладнані душовою кабіною та туалетом. Заявники могли слухати вбудоване радіо та мали доступ до газет і релігійної літератури (другий заявник також мав доступ до освітньої літератури). За потреби вони могли отримати доступ до всіх внутрішніх законодавчих актів в окремій комп’ютерній кімнаті та щодня виходити на прогулянку на свіжому повітрі протягом однієї години. Жоден із заявників не висловлював скарг щодо таких аспектів умов проживання, як якість освітлення, вентиляції чи опалення.

Відповідно до внутрішнього законодавства, заявникам не дозволялося приймати ні короткострокові, ні довгострокові візити під час перебування в камері покарання. Однак такі візити були дозволені під час перерв між різними періодами, які вони проводили в камері покарання.

Заявники мали можливість телефонувати принаймні раз на тиждень. Листування було дозволено без будь-яких обмежень, і заявники активно користувалися ним для спілкування з іншими ув’язненими або з особами, які перебували на волі.

Харчування надавалося тричі на день, а пошта збиралася один раз на день.

ОСОБЛИВІ ОБСТАВИНИ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

Протягом зазначеного періоду перший заявник брав участь у соціальних програмах під назвою «Навчання заміни агресивності» (вісімнадцять зустрічей між 29 липня 2015 року та 2 жовтня 2015 року), «Навчання способу життя» (сім зустрічей між 24 квітня та 5 червня 2017 року) та «Розвиток соціальних навичок» (вісім зустрічей між 29 вересня та 27 жовтня 2017 року).

Крім того, він мав численні бесіди (приблизно тридцять у період з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року) з «інспектором/контактною особою» та інспектором з питань кримінального пробації, дві бесіди з психологом (6 листопада 2015 року та 6 червня 2016 року) та одну з капеланом щодо різних тем, що стосувалися його поведінки, ставлення та усвідомлення. У рамках цих розмов йому надали різні книги для читання. Психолог зазначила у протоколі першої розмови, що заявник висловив бажання, щоб його залишили в спокої і дали можливість займатися своїми справами. Після другої розмови психолог зазначила, що заявник був емоційно стабільним, адекватно розумів реальність своєї ситуації і, здавалося, пристосувався до режиму камери покарання.

Здається, що в період з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року заявник подавав прохання про дозвіл на три короткі візити (всі вони були дозволені в’язницею), і два з них відбулися.

Він мав можливість телефонувати принаймні раз на тиждень. З 27 червня 2015 року по 6 червня 2018 року заявник здійснив близько 750 дзвінків з в’язниці, у тому числі понад 150 дзвінків з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

З документів, поданих першим заявником, випливає, що в період з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року він відвідав приблизно 180 медичних консультацій різного характеру. Іноді йому також надавали килимок для занять фізичними вправами в камері.

Окрім дисциплінарних покарань, перший заявник також був поміщений у закриту ізоляційну камеру з 23 вересня 2015 року по 26 жовтня 2015 року. Цей режим також вимагав, щоб він залишався у своїй камері, за винятком щоденної годинної прогулянки на свіжому повітрі (якщо він вирішив це зробити). На відміну від режиму камери покарання, протягом періоду, коли заявник перебував у закритій ізоляційній камері, його постільну білизну не забирали протягом дня, йому дозволялося носити власний одяг, мати особисті речі в камері та приймати відвідувачів. Вибір літератури в камері не був обмежений (він міг замовляти інші книги), і заявник міг купувати товари в тюремному магазині.

ОСОБЛИВІ ОБСТАВИНИ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

Другий заявник брав участь у курсах естонської мови, які частково збігалися з періодами, які він провів у режимі камери покарання. Курси проводилися тричі на тиждень (кожен урок тривав три години) з 3 травня до 11 вересня 2016 року та з 27 січня до 18 травня 2017 року.

З 1 червня 2016 року до 26 вересня 2017 року він мав п’ятнадцять зустрічей з інспектором/контактною особою. Хоча деякі зустрічі проводилися з метою інформування другого заявника про певні зміни у в’язничних правилах, інші розмови стосувалися обов’язку другого заявника працювати, можливості брати участь в освітніх заходах та життя після ув’язнення. Згідно з протоколами цих зустрічей, другий заявник висловив свою принципову відмову працювати у в’язниці, оскільки вважав це принизливим. Здається, що протягом зазначеного періоду йому один раз (4 квітня 2017 року) було запропоновано консультацію психолога, від якої він відмовився. Пізніше він попросив про консультацію психіатра, яка відбулася 17 серпня 2017 року. Йому було поставлено діагноз «неспецифікована тяжка стресова реакція» і призначено ліки. Незабаром після цього він вирішив не дотримуватися призначеного психіатром лікування.

Протягом зазначеного періоду другий заявник подав прохання про дозвіл на шість коротких візитів, які були дозволені в’язницею (в тому числі два візити членів його сім’ї). Однак три з цих візитів не відбулися з причин, що не залежали від в’язничної адміністрації.

З 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року другий заявник здійснив 312 телефонних дзвінків.

З медичних записів випливає, що в період з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року другий заявник відвідав приблизно вісімдесят медичних консультацій різного характеру.

ОЦІНКА СУДУ

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з найфундаментальніших цінностей демократичних суспільств. Навіть у найскладніших обставинах, таких як боротьба з тероризмом або злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи принижуюче гідність поводження або покарання (Ramirez Sanchez v. France [GC], no. 59450/00, § 115).Дійсно, заборона катувань та нелюдського або принижуючого гідність поводження або покарання є цінністю цивілізації, тісно пов’язаною з повагою до людської гідності (Bouyid v. Belgium [GC], no. 23380/09, § 8).

Жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня тяжкості, щоб підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин конкретної справи, таких як тривалість поводження, його фізичні або психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік та стан здоров’я жертви (Muršić v. Croatia [GC], no. 7334/13, § 97).

Суд зазначає, що заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть супроводжуватися неминучим елементом страждання або приниження, що випливає з форми законного поводження або покарання (Ramirez Sanchez, § 119). Однак, щоб підпадати під дію статті 3, страждання та приниження в будь-якому випадку повинні виходити за межі того неминучого елементу страждання та приниження, що пов’язаний із затриманням. Держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася під вартою в умовах, що відповідають повазі до людської гідності, щоб спосіб і методи виконання заходу не піддавали її стражданням або труднощам, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою, і щоб, з урахуванням практичних вимог ув’язнення, її здоров’я та благополуччя були належним чином забезпечені (Muršić v. Croatia [GC], § 99). Крім того, при оцінці умов утримання під вартою необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (Ramirez Sanchez, § 119).

Заборона контактів з іншими ув’язненими з міркувань безпеки, дисципліни або захисту сама по собі не є нелюдським поводженням або покаранням (там само, § 123, та справи, цитовані в ньому). Хоча тривале усунення від спілкування з іншими є небажаним, те, чи підпадає така міра під дію статті 3 Конвенції, залежить від конкретних умов, суворості заходу, його тривалості, переслідуваної мети та його наслідків для відповідної особи (Rohde v. Denmark, no. 69332/01, § 93; Rzakhanov v. Azerbaijan, no. 4242/07, § 64).

Суд повторно зазначає, що тримання в одиночній камері без належного розумового та фізичного стимулювання, ймовірно, у довгостроковій перспективі матиме шкідливі наслідки, що призведуть до погіршення розумових здібностей та соціальних навичок (Razvyazkin v. Russia, no. 13579/09, § 104). Повна сенсорна ізоляція в поєднанні з повною соціальною ізоляцією може зруйнувати особистість і становить форму нелюдського поводження, яке не може бути виправдане вимогами безпеки або будь-якими іншими причинами (Ramirez Sanchez, § 123; A.T. v. Estonia (no. 2), no. 70465/14, § 72).

Одиночне ув’язнення, навіть у випадках, що передбачають лише відносну ізоляцію, не може бути застосоване до ув’язненого на невизначений термін і повинно ґрунтуватися на справжніх підставах, призначатися лише у виняткових випадках, з необхідними процесуальними гарантіями та після вжиття всіх запобіжних заходів (Rzakhanov, § 73).

Також слід створити систему регулярного моніторингу фізичного та психічного стану ув’язненого, який утримується в одиночному ув’язненні, щоб забезпечити його сумісність з тривалим одиночним ув’язненням(Ramirez Sanchez, § 139; Fenech v. Malta, no. 19090/20, § 66).

Вкрай важливо, щоб ув’язнений мав можливість звернутися до незалежної судової інстанції для перегляду обґрунтованості та причин тривалого утримання в одиночній камері (Ramirez Sanchez, §§ 139 and 145; Onoufriou v. Cyprus, no. 24407/04, § 71; Gorbulya v. Russia, no. 31535/09, § 77).

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ У ЦІЙ СПРАВІ

Ця справа стосується послідовного застосування дисциплінарних покарань до обох заявників та застосування режиму ізоляції в зачиненій камері як додаткової заходи безпеки щодо першого заявника.

Застосування вищезазначених заходів призвело до того, що заявники провели різний час в умовах, що прирівнюються до одиночного ув’язнення. Хоча режим утримання в ізольованій камері з замком був певною мірою менш суворим, ніж режим утримання в камері покарання, застосування обох цих режимів означало, як правило, що заявники утримувалися в своїх камерах окремо від інших ув’язнених протягом 23 годин на добу.

З огляду на факти у справах заявників, рішення національних судів щодо них та ступінь, в якому Суд визнав їхні заяви неприйнятними, періоди, які заявники провели в одиночному ув’язненні, можна викласти таким чином.

Внутрішні суди визнали порушення прав заявників щодо більш тривалих періодів, протягом яких режим каральної камери застосовувався практично безперервно – 566 днів щодо першого заявника та 482 дні щодо другого заявника – і присудили заявникам відповідно 1,7 тис. євро та 1,5 тис. євро як компенсацію за моральну шкоду, якої зазнали заявники.

Крім того, перший заявник провів коротші періоди від тридцяти до шістдесяти дев’яти днів у режимі камери покарання або у режимі закритої ізоляційної камери. Між цими періодами одиночного ув’язнення зазвичай були перерви від 6 до 36 днів, за винятком випадків, коли заявника поміщали у закриту ізоляційну камеру. У цьому випадку 33 дні, проведені у режимі закритої ізоляційної камери, безпосередньо слідували за 30 днями, проведеними у режимі камери покарання.

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ІЗОЛЯЦІЇ ЯК ДИСЦИПЛІНАРНОГО ПОКАРАННЯ

Суд висловлює серйозну стурбованість щодо застосування одиночного ув’язнення як дисциплінарного заходу протягом тривалих і послідовних періодів часу. Суд вважає, що така практика, в принципі, є несумісною зі статтею 3 Конвенції, якщо тільки уряд не зможе навести переконливі причини щодо існування виняткових обставин, які б виправдовували таку практику, та довести, що таке дисциплінарне покарання дійсно застосовується як крайній захід.

Загальновизнано, що одиночне ув’язнення повинно застосовуватися лише у виняткових випадках як крайній захід і на якомога коротший період часу. Це передбачено Правилами Нельсона Мандели, а також Європейськими тюремними правилами.

ЄКЗК у своїх звітах, опублікованих у 2014 році (щодо візиту, який відбувся у 2012 році) та 2019 році (щодо візиту, який відбувся у 2017 році), різко критикував естонські органи влади як за надмірне застосування одиночного ув’язнення як дисциплінарного заходу, так і за послідовне застосування окремих санкцій у вигляді одиночного ув’язнення, що призводить до дуже тривалих періодів одиночного ув’язнення. ЄКЗК також зазначив, що максимальний 45-денний термін утримання в камері покарання для дорослих ув’язнених є занадто довгим і повинен бути істотно скорочений.

На цьому загальному тлі, а також з огляду на фактичні обставини справ, що розглядаються, Суд не може не звернути увагу на те, що у в’язниці Віру, як видається, є поширеною практикою карати ув’язнених за відмову від роботи шляхом поміщення їх в одиночну камеру. Суд не може не зазначити, що поміщення в камеру покарання є найсуворішою з дисциплінарних санкцій, передбачених статтею 63 Закону про ув’язнення.

Суд не недооцінює необхідність дотримання дисципліни та забезпечення безпеки у в’язницях. Він визнає, що порушення різної тяжкості можуть вимагати різних заходів реагування та санкцій. Однак, з огляду на наявну інформацію, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи утримання в одиночній камері дійсно застосовується у в’язниці Віру як винятковий захід і як крайній засіб. Також залишається відкритим питання, чи така передбачувана адміністративна практика залишає можливість для (пере)оцінки того, чи досягнуто мети застосованого дисциплінарного заходу.

Суд також зазначає, що Європейські в’язничні правила не встановлювали на відповідний момент часу і не встановлюють після їх перегляду у 2020 році максимальний строк, на який може бути застосоване одиночне ув’язнення, водночас посилаючись на необхідність встановлення такого максимального строку у внутрішньому законодавстві. ЄКПЗК вважає, що максимальний строк не повинен перевищувати 14 днів за дане правопорушення, а Правила Нельсона Мандели передбачають, що тривале утримання в одиночній камері, тобто утримання, яке триває більше п’ятнадцяти днів поспіль, має бути заборонено.

Для порівняння, Закон про позбавлення волі передбачає, що дисциплінарне покарання у вигляді поміщення в карцер не може перевищувати 45 днів. Цей строк не тільки втричі перевищує максимальний строк, який ЄКЗК та ГА ООН вважають прийнятним, але й ця максимальна межа, яка, в принципі, повинна слугувати запобіжним заходом проти зловживань, стає практично марною, якщо на практиці кілька дисциплінарних покарань можуть бути і дійсно застосовуються послідовно.

ЗАГАЛЬНА ОЦІНКА УМОВ УТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ В ІЗОЛЯЦІЇ

Суд вважає, що тривале утримання в одиночній камері несе в собі ризик шкідливого впливу на психічне здоров’я будь-якої людини, незалежно від матеріальних або інших умов, що її оточують. Однак Суд може враховувати особливі умови та форми утримання в одиночній камері у зв’язку з більш обмеженими строками її застосування.

Суд зазначає, що жоден із заявників не висловлював скарг щодо аспектів своїх умов проживання, таких як якість вентиляції, опалення або освітлення в камерах чи чистота цих камер. Однак під час застосування режиму камери покарання постільна білизна заявників була вилучена протягом дня.

Поміщення заявників в одиночну камеру супроводжувалося обмеженням, згідно з яким вони могли щодня прогулюватися на свіжому повітрі лише одну годину. Уряд не заперечував твердження заявників про те, що площа для прогулянок на відкритому повітрі була досить невеликою (за оцінкою першого заявника, приблизно 10 квадратних метрів). У цьому зв’язку Суд часто зазначав, що короткі періоди фізичних вправ на відкритому повітрі погіршують становище ув’язнених, які решту часу перебувають у своїх камерах  (N.T. v. Russia, no. 14727/11, § 49).

Немає сумнівів, що обом заявникам було дозволено отримувати (і вони дійсно отримували) короткі візити протягом усього періоду їх утримання в одиночній камері. Не заперечується, що заявники могли телефонувати, надсилати та отримувати листи; обидва вони скористалися цією можливістю.

Обидва заявники протягом певного часу під час утримання в одиночній камері також відвідували соціальні програми (перший заявник) або мовні курси (другий заявник) і мали зустрічі з інспекторами/контактними особами, інспекторами з питань пробації та, в меншій мірі, капеланом, психологом або психіатром.

Що стосується медичної допомоги, то з їхніх медичних карток видно, що обидва заявники перебували під регулярним медичним наглядом. У матеріалах справи немає нічого, що давало б підстави зробити висновок про те, що тривале утримання заявників в ізоляції призвело до помітного погіршення їхнього фізичного здоров’я.

Що стосується питання про психічне здоров’я заявників, Суд зазначає, що хоча заявникам було надано доступ до психолога під час їхнього перебування в одиночному ув’язненні, такі випадки – як зафіксовано в документах, поданих до Суду – були вкрай рідкісними. Крім того, Суд бере до уваги аргумент уряду про те, що заявники мали можливість звернутися до психіатра, якщо відчували в цьому потребу. Дійсно, кілька таких зустрічей відбулося.

Однак, окрім рідкісних можливостей зустрітися з психологом та можливості звернутися до психіатра, не було вжито жодних заходів для оцінки – з ініціативи тюремної адміністрації та з розумною періодичністю – психологічної здатності заявників витримувати тривале утримання в одиночній камері та його впливу на їхнє психічне здоров’я. У цьому зв’язку Суд наголошує на тому, що ув’язнені, які перебувають у тривалому одиночному ув’язненні, потребують особливої уваги, щоб мінімізувати шкоду, яку цей захід може їм заподіяти (Razvyazkin, § 106; see also Rule 43.2 of the European Prison Rules; compare and contrast Rohde, § 108). Суд погоджується з аргументацією Верховного суду про те, що від ув’язнених, які перебувають у тривалому одиночному ув’язненні, не завжди можна очікувати необхідної обізнаності та здатності розпізнавати власні проблеми з психічним здоров’ям і звертатися за допомогою до фахівців (compare and contrast Maslák v. Slovakia (no. 2), no. 38321/17, §§ 189-91). Крім того, Суд вважає, що у випадках, коли в результаті послідовного застосування дисциплінарних покарань ув’язнені провели тривалий безперервний час в одиночному ув’язненні, надання їм регулярного доступу до психолога або психіатра не може саме по собі виправдати або підтвердити їх подальше утримання в таких умовах.

Що стосується процесуальних гарантій, Суд бере до уваги твердження уряду, яке не було спростоване заявниками, про те, що заявники були обізнані з причинами застосування оскаржуваних дисциплінарних та безпекових заходів і могли оскаржити їх у національних судах. У даній справі жоден із заявників цього не зробив. Фактично, перший заявник конкретно пояснив у ході внутрішнього судового розгляду, що він не намагався оскаржити застосування до нього дисциплінарних покарань як таких. Заявники також мали можливість оскаржити – і дійсно оскаржили – спосіб, у який ці заходи були застосовані до них. Їхні аргументи були розглянуті на трьох рівнях юрисдикції, а внутрішні суди надали детальний аналіз ситуації заявників та умов, в яких вони були змушені перебувати в одиночному ув’язненні.

Оцінка Судом сумісності одиночного ув’язнення заявників із статтею 3 Конвенції

Оцінюючи загальну сумісність одиночного ув’язнення заявників з вимогами Конвенції, Суд не може не погодитися з аргументацією Верховного суду, який дійшов висновку, що навіть якщо рішення про застосування певних заходів (дисциплінарних покарань або заходів безпеки) самі по собі можуть бути законними, їх безперервне виконання може бути неприйнятним з точки зору статті 3 Конвенції.

У даній справі естонські суди дійшли висновку, що послідовне застосування дисциплінарних покарань до заявників, яке призвело до того, що перший заявник провів 566 днів безперервно, а другий заявник – 482 дні практично безперервно в режимі карцеру, було незаконним. Дійшовши такого висновку, національні суди зосередилися на обмеженості можливостей заявників для соціалізації та відсутності будь-якої оцінки впливу їхнього безперервного утримання в одиночній камері на психічне та фізичне здоров’я заявників.

Суд погоджується з урядом у тому, що висновок національних судів про порушення національного законодавства не означає автоматично, що була також порушена Конвенція. Однак він зазначає, що в даній справі рішення національних судів посилалися, серед іншого, на прецедентне право Суду.

Суд розглядає вищезазначений аналіз одиночного ув’язнення заявників, зокрема його тривалість у поєднанні з відсутністю психічної та фізичної стимуляції та відсутністю механізму для значущої оцінки фізичної та психологічної здатності заявників витримувати тривале одиночне ув’язнення. На цьому тлі Суд не бачить підстав для того, щоб з точки зору Конвенції дійти іншого висновку, ніж той, якого дійшли національні суди щодо вищезазначених періодів у 566 днів та 482 дні, які перший та другий заявники відповідно провели в одиночному ув’язненні.

Що стосується періоду з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року, протягом якого перший заявник перебував у камері покарання або в ізоляційній камері з замком протягом коротших періодів (від 30 до 69 днів), національні суди визнали, що утримання першого заявника в таких умовах було законним і не порушувало його прав.

Внутрішні суди підійшли до цих коротших періодів утримання в одиночній камері на індивідуальній основі, аналізуючи тривалість і законність кожного з вищезазначених періодів окремо. При цьому внутрішні суди, враховуючи також інші елементи, звернули увагу на те, чи кожен з періодів утримання в одиночній камері був коротшим або довшим за 45-денний термін, дозволений внутрішнім законодавством як максимально допустима тривалість кожного окремого дисциплінарного покарання. Вони також врахували проміжні періоди, які перший заявник міг провести в умовах звичайного тюремного режиму, та той факт, що режим утримання в ізоляційній камері був застосований до першого заявника з метою, відмінною від мети застосування режиму утримання в камері покарання.

Суд визнає, що якщо прийняти законне застосування санкцій та заходів безпеки – а в даній справі це не ставилося під сумнів – то чергування одиночного ув’язнення з періодами, протягом яких ув’язнені утримуються в умовах звичайного тюремного режиму, не видається само по собі довільним або надмірним. Він врахує це при аналізі того, як національні суди провели свою оцінку в даній справі.

Суд погоджується з Верховним судом, що чим довший термін утримання в одиночній камері, тим довшими мають бути проміжні періоди, протягом яких особа утримується в звичайних умовах ув’язнення, що, ймовірно, також надає більше можливостей для спілкування та інших корисних занять.

Навпаки, за обставин, коли тривалі періоди утримання в одиночній камері перериваються лише незначними періодами порівняно з тривалістю ізоляції, такі перерви, ймовірно, не дають необхідного полегшення, щоб протидіяти негативним наслідкам тривалого режиму ізоляції.

Те саме, в принципі, застосовується навіть тоді, коли послідовні періоди одиночного ув’язнення є результатом застосування різних дисциплінарних або безпекових заходів – за умови, що між цими заходами немає помітної різниці з точки зору одиночного характеру режиму утримання, що випливає з них. Однак Суд визнає, що через різноманітність проблем безпеки, з якими мають стикатися і вирішувати тюремні органи в інтересах свого персоналу або ув’язнених, може бути неможливо призупинити або відкласти застосування різних заходів безпеки.

У даній справі перерви між періодами одиночного ув’язнення – від 6 до 36 днів – не можуть вважатися незначними. Однак, хоча період між застосуванням двох дисциплінарних покарань у вересні-жовтні 2015 року дійсно становив п’ятдесят два дні (як вважали національні суди), перший заявник все ж був поміщений у закриту ізоляційну камеру на тридцять три з цих п’ятдесяти двох днів. Таким чином, період, який він провів у звичайному режимі, становив лише дев’ятнадцять днів.

Суд розглядає загальні умови утримання першого заявника протягом цього періоду, а також його доступ до медичного нагляду. Він зазначає, що участь першого заявника в соціальній програмі в період з липня по жовтень 2015 року, ймовірно, сприяла зменшенню загального відчуття ізоляції протягом зазначеного періоду.

Хоча чергування застосування окремих законних і пропорційних дисциплінарних покарань з досить тривалими періодами перебування в умовах звичайного тюремного режиму не обов’язково призведе до висновку про порушення статті 3 Конвенції, Суд не може ігнорувати конкретні обставини справи першого заявника в даному провадженні: перший заявник не тільки провів приблизно 8 місяців з приблизно 11 місяців в одиночній камері в період з червня 2015 року по травень 2016 року (хоча і з перервами), але й після цього періоду через десять днів послідував період безперервного утримання в одиночній камері тривалістю 566 днів. Загалом, з червня 2015 року по грудень 2017 року перший заявник провів лише трохи більше 2 місяців у звичайному тюремному режимі. Суд вважає, що можливість відвідувати соціальні програми, зустрічатися з інспектором/контактною особою та інспектором з питань пробації, а також, в меншій мірі, з капеланом та медичними працівниками, а також проводити кілька коротких зустрічей, не була достатньою для пом’якшення негативних наслідків, що виникли в результаті того, що перший заявник був змушений неодноразово і тривалий час перебувати в одиночній камері.

Нарешті, Суд не може не підкреслити ще раз, що одиночне ув’язнення, якому піддавалися заявники, було застосоване (у всіх випадках, крім одного) як дисциплінарний захід, що призвело до їхнього тривалого ізолювання. У цьому контексті важливо, що максимальний строк у 45 днів, на який відповідно до внутрішнього законодавства може бути застосовано режим камери покарання – який і без того є досить тривалим – здається, не мав жодного впливу на спосіб послідовного застосування покарань, оскільки заявники утримувалися в одиночному ув’язненні безперервно протягом строків, значно довший за встановлений законом. Маючи сумніви щодо того, чи в зазначених обставинах одиночне ув’язнення як форма дисциплінарного покарання дійсно застосовувалося як крайній захід, Суд у будь-якому разі вважає, що уряд не надав переконливих доказів існування виняткових обставин, які могли б виправдати застосування такого тривалого періоду одиночного ув’язнення як суто дисциплінарного заходу.

З огляду на вищевикладені обставини, Суд вважає, що утримання першого заявника в одиночній камері (як в режимі камери покарання, так і в режимі закритої ізоляційної камери) протягом усього періоду з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року, з урахуванням їх сукупного впливу, піддало його стражданням, що виходили за межі неминучого рівня страждань, властивого ув’язненню.

Ізоляція другого заявника в період з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року також піддала його стражданням, що виходять за межі неминучого рівня страждань і приниження, властивого ув’язненню.

СТАТУС ЗАЯВНИКІВ ЯК ЖЕРТВ З ОГЛЯДУ НА КОМПЕНСАЦІЮ, ПРИСУДЖЕНУ В РАМКАХ ВНУТРІШНЬОГО СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

Суд повторно зазначає, що, по-перше, виправлення будь-якого передбачуваного порушення Конвенції є прерогативою національних органів влади. У цьому контексті питання про те, чи може заявник претендувати на статус «жертви» передбачуваного порушення, є актуальним на всіх етапах провадження за Конвенцією. Рішення або захід, сприятливий для заявника, в принципі не є достатнім для позбавлення його статусу «жертви» для цілей статті 34 Конвенції, якщо національні органи влади не визнали (явно або по суті) порушення Конвенції і не надали компенсацію за це порушення (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], no. 36813/97, §§ 179-80; Kurić and Others v. Slovenia [GC], no. 26828/06, §§ 259-60).

Суд вважає, що в даній справі перша умова для втрати статусу жертви, а саме визнання порушення по суті національними органами влади, була виконана щодо періодів утримання в одиночній камері з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року (щодо першого заявника) та з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року (щодо другого заявника). Внутрішні суди, посилаючись на практику Суду, прямо визнали, що послідовне застосування дисциплінарних покарань до заявників протягом цих двох періодів було незаконним.

Внутрішні суди не встановили порушення прав першого заявника щодо періоду з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року. Отже, стосовно цього періоду не можна вважати, що перший заявник втратив статус жертви.

Суду залишається встановити, чи була сума компенсації, присуджена національними судами – в тій мірі, в якій вони визнали порушення прав заявників – достатньою для компенсації заявникам їхніх скарг відповідно до статті 3.

Принципи, за якими Суд встановлює, чи була сума відшкодування, присуджена національними судами, достатньою для компенсації заявникам їхніх скарг відповідно до статті 3, були викладені у справі Nikitin and Others v. Estonia (nos. 23226/16 and 6 others, § 197, 29 January 2019). У цій справі Суд наголосив, що розмір компенсації, присудженої за моральну шкоду, не повинен бути нерозумним порівняно з розмірами компенсації, присудженими Судом у подібних справах. Крім того, Суд зазначає, що у відповідній частині рішення у справі Shmelev and Others, на яке посилається Уряд, розглядалося питання загальної ефективності компенсаційного засобу захисту відповідно до статті 13 Конвенції. Однак це питання відрізняється від питання про статус жертви відповідно до статті 34 Конвенції (там само, § 118).

У даній справі, з огляду на суми, присуджені ним у подібних справах cases (compare Rzakhanov, § 89; Razvyazkin, § 155), Суд вважає, що розмір компенсації, присудженої національними судами, не може вважатися належним відшкодуванням за порушення, на які скаржаться заявники, з огляду на стандарти, встановлені ним у подібних ситуаціях. Він вважає, що суми в розмірі 1700 євро та 1500 євро, присуджені відповідно першому та другому заявникам, були необґрунтовано низькими, зважаючи на характер та тривалість порушення їхніх прав відповідно до статті 3 Конвенції.

Отже, Суд відхиляє заперечення уряду щодо статусу заявників як жертв.

ОСТАТОЧНІ ВИСНОВКИ

З огляду на вищевикладене, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції стосовно всіх періодів між 27 червня 2015 року та 6 грудня 2017 року, які перший заявник провів у режимі камери покарання або в режимі закритої ізоляційної камери. Також було порушено статтю 3 Конвенції щодо періоду з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року, який другий заявник провів у режимі камери покарання.

ОСНОВНІ ВИСНОВКИ

З одного боку, Комітет підтвердив раніше виявлені системні проблеми молдовської пенітенціарної системи, пов’язані з домінуванням в’язничної субкультури. З іншого — цей візит засвідчив значно більшу гостроту проблеми, ніж фіксувалося раніше. Опублікована доповідь наочно демонструє, наскільки в’язнична субкультура радянського зразка здатна продовжувати домінувати в сучасній європейській країні, фактично витісняючи формальну державну владу з пенітенціарних установ.

БЕЗПРЕЦЕДЕНТНИЙ ТИСК НА ДЕЛЕГАЦІЮ

Візит зафіксував випадок, безпрецедентний в історії Комітету: лідери неформальних в’язничних ієрархій безпосередньо чинили тиск на членів делегації, фактично погрожуючи їм. Водночас вони залякували інших ув’язнених, примушуючи їх припинити або взагалі не надавати інтерв’ю представникам ЄКЗК.

КОНТРАСТИ УМОВ УТРИМАННЯ

Як і під час попередніх візитів, було зафіксовано разючу відмінність між умовами утримання: представники в’язничної «еліти» мешкали у комфортних одно- та двокімнатних приміщеннях з просторими холами та робочими кабінетами, тоді як решта ув’язнених перебувала у переповнених гуртожитках з тарганами, клопами та іншими паразитами — в умовах, що межують із рабськими.

Під час відвідування однієї з установ у спортивному залі було виявлено велику кількість суміші, схожої на табак, — вона лежала відкрито, очевидно, на очах у персоналу установи.

ВИСНОВКИ

Ця доповідь заслуговує на ретельне вивчення з боку українських пенітенціарних адміністраторів та науковців. Молдовський досвід наочно ілюструє, яких масштабів може сягати в’язнична субкультура і які загрози для прав ув’язнених несе існування неформальних в’язничних правил, підтримуваних паралельними ієрархіями. Систематичні порушення прав, зумовлені цими практиками, за своєю суттю можуть дорівнювати неналежному поводженню у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини.

В умовах триваючої війни ця проблематика набуває для України особливої гостроти. Нові ув’язнені з досвідом бойових дій неминуче формуватимуть власні ієрархії та правила, засновані на військовому братерстві, бойовому досвіді та фронтових зв’язках. Це створює передумови для кримінологічно надзвичайно цікавого — і водночас потенційно небезпечного — конфлікту субкультур: традиційної радянської в’язничної субкультури та нової субкультури, що формується навколо ветеранського досвіду. Цей феномен потребує окремих комплексних досліджень.

Звіт ЄКЗК уряду Молдови (спеціальний візит 13-12 червня 2025 року, опублікований 4 грудня 2025 року, витяги).

З часу свого першого візиту до Молдови в 1998 р. ЄКЗК висловлює серйозну стурбованість з приводу насильства та залякування між ув’язненими у в’язницях, що значною мірою пов’язано з усталеною та давно існуючою неформальною ієрархією серед ув’язнених.

З часу свого першого візиту до Молдови, здійсненого в 1998 році, насильство та залякування між ув’язненими у в’язницях, що значною мірою пов’язані з усталеною неформальною ієрархією серед ув’язнених, є предметом серйозного занепокоєння для ЄКЗК. У кількох звітах про візити Комітет закликав молдовські органи влади вжити рішучих заходів без подальших затримок для боротьби з явищем неформальної ієрархії серед ув’язнених та запобігання насильству та залякуванню між ув’язненими в усій в’язничній системі.

Насамперед, Комітет вважав, що для цього необхідно запровадити систему відповідної оцінки ризиків та потреб, позбавити неформальних в’язничних лідерів їхніх привілеїв, забезпечити розміщення ув’язнених у менших житлових приміщеннях, мати достатню кількість належним чином підготовленого персоналу та забезпечити повну підтримку з боку керівництва тих ув’язнених, які перебувають під загрозою зловживань та насильства з боку інших ув’язнених, та тих, хто не бажає брати участь у неформальній в’язничній ієрархії.

У більшості випадків, через атмосферу страху, створену неформальними лідерами ув’язнених та їхнім найближчим оточенням, повсюдне залякування та відсутність довіри до персоналу та його здатності гарантувати безпеку, особи, які стали жертвами насильства між ув’язненими, не скаржилися. Якщо персонал виявляв у них травми, вони відмовлялися надавати пояснення щодо походження травм або вказували причини, які в кращому випадку були нечіткими («був якийсь інцидент») або, частіше, явно не відповідали спостережуваним травмам (наприклад, «впав з ліжка», «послизнувся в душі», «впав на сходах» або «вдарив себе»).

У всіх трьох відвіданих установах багато ув’язнених, з якими делегація намагалася провести співбесіди, були неохочі і часто виявляли явний страх говорити, просили перервати співбесіду або навіть відмовлялися від співбесіди взагалі. Деякі з цих ув’язнених прямо заявили, що це було пов’язано зі страхом помсти з боку представників неформальної ієрархії ув’язнених за те, що вони розмовляли з делегацією.

Коли члени делегації заходили до гуртожитків, ув’язнені з вищих каст неформальної ієрархії ув’язнених систематично намагалися слідувати за ними та/або залишатися присутніми під час співбесід з іншими ув’язненими та/або контролювати те, що говорилося.

Найбільш вражаючим було те, що у в’язниці № 15 (Крикова) ув’язнені з вищих каст активно втручалися в інтерв’ю, які проводила делегація, намагалися завадити іншим в’язням розмовляти з делегацією або навіть безпосередньо тиснули на членів делегації, щоб ті припинили інтерв’ю. Вони відмовлялися залишати кімнату, де інтерв’ю мали відбуватися приватно, стверджуючи, що це не відповідає «їхнім тюремним правилам». Співробітники, які були присутні, залишалися напрочуд пасивними в цих ситуаціях.

Таке агресивне втручання в роботу делегації ЄКЗК є безпрецедентним, серйозно перешкоджало роботі делегації і, в поєднанні з пасивним підходом персоналу, є чітким показником того, що установа повністю контролюється неформальними лідерами в’язниці, а персонал, здається, боїться застосовувати свою владу.

Незважаючи на ці спроби перешкодити проведенню інтерв’ю, багато ув’язнених у всіх трьох відвіданих установах погодилися поговорити з делегацією. Вони знову описали загальну атмосферу залякування та насильства, яку використовує неформальна ієрархія ув’язнених для нав’язування своїх правил іншим особам, які утримуються у в’язниці, включаючи обов’язок регулярно сплачувати «внесок» («податок») до незаконного колективного фонду («общак»), яким керують неформальні лідери в’язниці.

Залякування та насильство включали систематичне вимагання, погрози побиттям та фізичним насильством, включаючи ляпаси, удари кулаками по обличчю, голові та спині, а також жорстоке побиття дерев’яною лопатою або дерев’яною ручкою від швабри по сідницях, спині та стегнах, тобто по частинах тіла, прихованих одягом. Ці насильницькі дії, які застосовувалися як покарання за недотримання неформальних правил, включаючи обов’язок сплачувати вищезазначений «внесок» або борги, виниклі внаслідок примусових азартних ігор, відбувалися в присутності інших ув’язнених з метою поширення страху, забезпечення покори та приниження жертви.

У кількох випадках звіти про травми, розглянуті делегацією, містили описи травм, які відповідали твердженням про насильство між ув’язненими, зробленим делегації відповідними ув’язненими, хоча офіційно ці особи вказали інші причини травм.

У всіх трьох відвіданих установах кілька ув’язнених, з якими було проведено інтерв’ю під час візиту, заявили, що особи, які зазнали насильства між ув’язненими і мали видимі травми, були змушені неформальними лідерами в’язниці залишатися в житлових приміщеннях і уникати будь-якого контакту з персоналом, а також не мали права брати участь у перекличках — під приводом того, що вони почуваються погано — доки їхні травми не загоїлися.

Крім того, делегація отримала кілька заяв у в’язниці № 2 (Ліпкани) та у в’язниці № 15 (Крикова) про те, що особи, які зазнали насильства з боку інших ув’язнених, навіть не мали можливості звернутися до медичного персоналу через перешкоди з боку ув’язнених з вищих каст. Крім того, у в’язниці № 15 (Крикова) ув’язнені з вищих каст нібито залишалися присутніми під час медичних оглядів інших ув’язнених; дійсно, у їхній присутності ув’язнені не надавали правдоподібних пояснень щодо травм, які вони мали. Це робить процедуру реєстрації та повідомлення про травми неефективною.

Висновки візиту 2025 року та дані, надані владою, ще раз вказали на те, що низка випадків насильства між ув’язненими залишалася невиявленою, оскільки жертви систематично залякувалися зловмисниками під загрозою подальшого насильства, щоб не скаржитися персоналу та не вимагати медичного огляду.

Ситуація осіб, яких вважають «приниженими» або «недоторканними», тобто тих, хто належить до найнижчої касти неформальної ієрархії ув’язнених, була такою самою, як детально описано в попередніх звітах про візити, і залишається предметом серйозного занепокоєння для ЄКЗК.

Як і під час попередніх візитів, делегація отримала багато скарг на часті словесні образи, систематичне приниження та нелюдське поводження з боку інших ув’язнених, погрози фізичного насильства у разі недотримання неформального «кодексу поведінки» та фізичне насильство.

Неформальні правила зобов’язували їх уникати контактів з іншими ув’язненими та їхніми речами, ходити по боках або вздовж стін, не дивитися в обличчя іншим особам, не вживати лайливих слів під час спілкування з іншими особами та не користуватися спільними спортивними та рекреаційними спорудами, якими користуються інші ув’язнені. Їм також заборонялося користуватися тими самими пральнями, що були у розпорядженні загального тюремного населення, а в тюрмі № 2 (Ліпкани) вони мусили користуватися занедбаними зовнішніми туалетами і могли брати воду лише з зовнішнього крана.

Крім того, цих осіб використовували як робочу силу для «брудної» роботи: їх змушували безкоштовно прибирати приміщення та спільні зони (включно з туалетами) та збирати сміття, і їм не дозволяли працювати разом з іншими ув’язненими. Крім того, їх продовжували систематично розміщувати в найгірших умовах серед усіх відвіданих в’язниць, зазвичай в окремих кімнатах або спальнях.

Як неодноразово підкреслювалося в попередніх звітах про візити, ЄКЗК вважає, що становище осіб, які вважаються «приниженими», можна розглядати як постійне порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини, яка, серед іншого, забороняє всі форми принизливого поводження та зобов’язує державні органи вживати відповідних заходів для запобігання такому поводженню, в тому числі з боку інших ув’язнених.

Подібно до тих, кого вважають «приниженими», ув’язнені, що належать до так званої касти «непутеві», часто піддавалися насильству з боку інших ув’язнених і утримувалися в порівняно поганих матеріальних умовах. Як стверджується, в деяких випадках їх змушували працювати прислугою для ув’язнених з вищих каст, застеляючи їм ліжка, праючи білизну, прибираючи та готуючи їжу.

ДКВС України оцінило потребу вжити додаткових заходів із запобігання катуванням та системного викорінення неприйнятних етично і незаконних підходів до дисциплінування засуджених. На таких аналітичних позиціях було сформовано проєкт щодо започаткування діяльності у виправних колоніях нової посадової особи – старшого інспектора з дотримання прав засуджених та запобігання катуванням.

Хронологія та тактичний аналіз інциденту в Грабовському

Події в селі Грабовське розпочалися 18 грудня 2025 року, коли підрозділи російських збройних сил, ідентифіковані українським командуванням як 36-та окрема мотострілецька бригада, здійснили перетин державного кордону та увійшли до населеного пункту. Село, розташоване безпосередньо на лінії кордону в Краснопільській громаді, опинилося в епіцентрі так званої «локальної провокації», мета якої полягала не стільки у встановленні тривалого військового контролю, скільки в проведенні терористичної акції проти мирного населення.

Протягом двох діб російські військові утримували близько 50 мешканців села в умовах повної ізоляції. Цивільні особи були позбавлені засобів зв’язку та перебували під постійним психологічним тиском. У ніч на 20 грудня окупанти перейшли до фінальної стадії операції — примусового вивезення затриманих громадян на територію Росії. Характерно, що більшість викрадених складали літні люди, зокрема жінки, найстаршій з яких було 89 років. Ці люди раніше свідомо відмовилися від евакуації вглиб України, сподіваючись на безпеку у власних домівках, що робить їхнє захоплення ще більш цинічним актом агресії проти вразливих груп.

Аналіз дій 36-ї мотострілецької бригади свідчить про використання методів, які офіційні представники України порівнюють з практиками терористичних угрупован. Перетин кордону з метою захоплення заручників серед мирного населення є проявом тактики «середньовічного набігу», де цивільні особи розглядаються як військова здобич або інструмент політичного шантажу.

Правовий аналіз: депортація, фільтрація та воєнні злочини

З точки зору міжнародного гуманітарного права (МГП), дії російських військ у Грабовському є грубим порушенням низки конвенцій. Ключовим інструментом захисту в даному контексті є Четверта Женевська конвенція від 12 серпня 1949 року, яка спеціально присвячена захисту цивільного населення під час війни.

Порушення статті 49 Четвертої Женевської конвенції

Стаття 49 прямо забороняє індивідуальні або масові примусові переселення, а також депортації захищених осіб з окупованої території на територію окупаційної держави або будь-якої іншої країни, незалежно від мотивів. Російська сторона часто виправдовує такі дії «безпековими міркуваннями» або «евакуацією», проте МГП чітко розрізняє ці поняття.

Примусовий характер: Депортація вважається примусовою, якщо вона здійснюється під загрозою сили або через створення нестерпних умов. У випадку Грабовського люди були затримані силоміць, що виключає будь-яку добровільність.

Обмеження евакуації: Окупаційна влада може здійснювати тимчасову евакуацію певної зони лише за умови, що цього вимагає безпека населення або імперативні військові причини. Проте навіть у таких випадках евакуйовані особи не можуть бути вивезені за межі окупованої території, крім ситуацій, коли це технічно неможливо. Вивезення мешканців Грабовського безпосередньо в Росію є прямим порушенням цієї норми.

Зворотне переміщення: Конвенція вимагає, щоб евакуйовані особи були повернуті до своїх домівок одразу після припинення бойових дій у відповідному районі.

Кваліфікація за Римським статутом

Згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду, депортація або незаконне переміщення населення кваліфікується як воєнний злочин (стаття 8) та, за умови системності чи масовості, як злочин проти людяності (стаття 7). Оскільки випадок у Грабовському не є ізольованим, а вписується в ширшу практику вивезення тисяч українських громадян та дітей, він демонструє ознаки спланованої державної політики РФ.

Вимога України повернути 50 мешканців Грабовського базується не лише на політичній волі, а й на імперативних нормах міжнародного права, які зобов’язують Росію негайно звільнити цивільних заручників.

Історичні витоки російського деспотизму та неоімперської сутності

Для розуміння того, чому у XXI столітті держава вдається до практик «середньовічних набігів», необхідно проаналізувати історичну генезу російської політичної системи. Дослідники та аналітики вказують на те, що сучасна Росія є спадкоємицею моделі «азіатської деспотії», яка сформувалася в часи Московського князівства та царства під впливом золотоординських традицій.

Дипломатична реакція та криза міжнародної системи захисту

Викрадення мешканців Грабовського викликало різку реакцію українського керівництва та заклики до міжнародної спільноти вжити негайних заходів. Проте цей випадок також оголив глибоку кризу міжнародного права.

Андрій Сибіга та Дмитро Лубінець ініціювали низку звернень до міжнародних організацій, зокрема до Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) та Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Розслідування міжнародних органів та правозахисних організацій засвідчили, що катування застосовуються систематично на всіх окупованих територіях. Термін «катівня» (kativnya) став синонімом російської окупаційної адміністрації. Ці об’єкти не є прихованими аномаліями, а є центральними вузлами місцевого управління. Послідовність методів – електрошок (часто з використанням польових телефонів або спеціальних електрошокових палиць), побиття трубами та палицями, імітація страт та сексуальне насильство – у різних регіонах (Київ, Харків, Херсон, Запоріжжя) вказує на централізовану директиву або, принаймні, на стандартизовану підготовку та культуру зловживань.

Безпроблемний вихід Росії з Європейської конвенції проти катувань у вересні 2022 року виявив те, що вже продемонстрували десятиліття безкарності: катування функціонують не як системна неспроможність, а як навмисний інструмент управління, глибоко вкорінений у державній практиці від поліцейських дільниць до військових частин і виправних колоній. Ця нормалізація виходить за межі інституційних механізмів і перетворюється на ширшу культурну патологію, коли населення внутрішньо прийняло своє підкорення, визнаючи жорстокість неминучою, навіть необхідною, і створивши суспільство, яке парадоксально шанує той самий апарат, який систематично дегуманізує його, чи то через ритуали дедовщини, тюремні ієрархії (ворі в законі), чи то через повсякденне насильство, яке пронизує щоденні контакти з державною владою.