Є, однак, деталь, яка змушує замислитися над масштабом і символікою того, що відбувається. Ця трагедія хронологічно – у річному вимірі – на один день передувала початку Американської революції. Так, cаме 19 квітня 1775 року – рівно 251 рік тому – пролунали перші постріли при Лексінгтоні і Конкорді. Збройні громадяни, що відмовилися здати зброю британським солдатам, відкрили нову сторінку у всесвітній історії демократії.

Між двома датами – 18 і 19 квітня – прірва в два з половиною століття і безодня сенсів. Але є і спільна нитка: питання про те, хто і як розпоряджається зброєю у суспільстві – і яку ціну платять за це звичайні громадяни. Ця нитка актуальна сьогодні так само, як і 251 рік тому.

СТАТИСТИКА, ЯКУ ЗРУЧНО НЕ ПОМІЧАТИ

Дискусія про відкриття ринку зброї під час повномасштабної війни є, м’яко кажучи, абсурдною — але не тому, що це «неправильна» тема. А тому, що відповідь на це питання вже написана реальністю, закодована в офіційній поліційній статистиці, яку чомусь воліють не читати. Погляньмо на цифри.

Дані таблиці відображають два виразних цикли насильства, розділених довоєнним мінімумом. Перший пік припадає на 2014 рік (2523 провадження) – рік анексії Криму та початку збройного конфлікту на Сході: різке насичення зброєю, дезорганізація правоохоронних структур, розпад єдиного командування. Наступні роки демонструють поступову нормалізацію – аж до мінімуму 2021 року (300 проваджень). Саме ці показники слід вважати базовими для порівняння.

Повномасштабне вторгнення 2022 року дало новий стрибок – +543% відносно 2021-го вже за перший рік (1929 проваджень). Критична деталь: частка повідомлень про підозру від загального числа проваджень у 2022–2023 роках обвалилась до 25–27% (проти 77–86% у мирні роки). Це означає: більшість справ відкривалась без ідентифікованих підозрюваних – прямий наслідок неконтрольованого поширення зброї та перевантаженості слідчих. Позитивна тенденція 2024–2025 років (зниження до 821–832 проваджень) свідчить про адаптацію системи, однак рівень залишається вдвічі вищим за довоєнний.

Таблиця фіксує ще більш тривожну динаміку.

Якщо загальна кількість злочинів із вогнепальною зброєю у 2022–2023 роках відображала насамперед хаос перших місяців вторгнення, то статистика умисних вбивств свідчить про якісно інший процес. 2023 рік – абсолютний пік за всі 13 років спостережень: 909 умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї, що у 25 разів перевищує мінімум 2021 року (36).

Найбільш промовистий показник – розкриття. У 2023 році вона впала до 19%: лише 173 справи із 909 мали встановленого підозрюваного. Фактично 736 умисних убивств залишились без встановленого виконавця протягом одного календарного року. Для порівняння: у 2018–2021 роках розкриваність становила 90–98%. Відновлення цього показника у 2024–2025 роках (52–64%) є позитивною тенденцією, проте залишається принаймні вдвічі нижчим за рівень мирного часу. Це означає, що значна частина осіб, які вчинили вбивства із вогнепальної зброї під час активної фази конфлікту, залишається непокараною – і продовжує перебувати в суспільстві.

А ПОТІМ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЕО

І от з’являється відео, яке не можна ігнорувати.

Під час теракту в Києві люди у формі патрульної поліції, почувши постріли, просто втекли – залишивши цивільних громадян без захисту. На відеозаписі видно, що дитина була змушена самостійно рятуватися. Матеріал опублікували ТСН та «Дзеркало тижня». Поліцейських відсторонено від виконання обов’язків. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив провести службове розслідування.

Декларації – добре. Але питання не в тому, що сказав міністр сьогодні вранці. Питання в тому, що буде після завершення розслідування – за умови встановлення вини та автентичності відеозаписів. Якщо керівництво поліції не продемонструє реальну реакцію – не декларативну, а з конкретними дисциплінарними наслідками – проблема загостриться ще більше. Не тому що «поліція погана», а тому що інституційна мовчанка після такого відео легітимізує поведінку, несумісну зі статусом правоохоронця.

У середовищі частини українських поліцейських під час повномасштабної війни утвердилася небезпечна установка. Воєнний час, де насильство нормалізоване, лише зміцнює рефлекс самозбереження – на шкоду рефлексу захисту. Втеча від стрільця – це не боягузтво окремих людей. Це симптом системної інституційної деградації, яку не можна виправити одним службовим розслідуванням.

АМЕРИКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЩО НАСПРАВДІ ДАЛО ПРАВО НА ЗБРОЮ

Повернімось до символізму дати.

19 квітня 1775 року – битва при Лексінгтоні і Конкорді. Перші постріли Американської революції. The shot heard round the world – «постріл, почутий у всьому світі». А через ще кілька років – народилася перша сучасна конституційна демократія.

Право на зброю не просто дозволило американцям виграти Війну за незалежність. Воно структурувало американську демократію на два з половиною століття вперед і заклало в її основу принцип: озброєний громадянин є суб’єктом, а не об’єктом влади. Цей принцип знайшов закріплення у Другій поправці до Конституції США (1791): «A well regulated Militia, being necessary to the security of a free State, the right of the people to keep and bear Arms, shall not be infringed».

Американська статистика демонструє очевидне: висока насиченість зброєю корелює з вищим рівнем злочинів із застосуванням зброї. 79% умисних вбивств у США скоюється з використанням вогнепальної зброї. У країнах ЄС цей показник – від 20% до 40%. Американська модель – не зразок для наслідування в кримінологічному сенсі. Але вона є зразком у конституційно-демократичному: право на самозахист як основа відносин між громадянином і державою.

Важливо розрізняти два рівні дискусії. Перший – кримінологічний: більше зброї = більше певних категорій злочинів. Статистика це підтверджує, і заперечувати її – значить ігнорувати реальність. Другий – конституційно-демократичний: право озброєного громадянина як стримуючий фактор проти державного свавілля і як основа суверенітету народу. Ці два рівні не суперечать одне одному — вони описують різні виміри однієї реальності.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ: СУСПІЛЬСТВО ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ

Україна сьогодні – суспільство, у якому мільйони громадян зі зброєю в руках захищають державу від знищення. За оцінками, станом на 2025 рік на руках у населення – у тому числі у демобілізованих і ветеранів — перебуває від 6 до 10 мільйонів одиниць різних видів зброї. Частина — законно зареєстрована. Частина – ні. Це факт, з яким доводиться жити.

Найсерйозніша загроза – попереду. Сотні тисяч демобілізованих повертаються з фронту. Частина – з ПТСР, що не отримало лікування. Частина – із зброєю, легально чи ні. Досвід інших конфліктів – В’єтнам, Афганістан, Балкани – показує: злочинність серед ветеранів зростає не одразу, а через 2–3 роки після демобілізації. Ця хвиля ще не прийшла. І якщо держава не підготується – поліцейська статистика 2027–2028 років стане предметом парламентських розслідувань, а не наукових статей.

Питання не в тому, «легалізувати чи ні». Питання в тому, яку інституційну культуру ми вибудовуємо навколо цього факту – і чи здатна держава до відповідальності, яка з нього випливає.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ДЕРЖАВА, ЯКА НЕ ЗАХИЩАЄ — І ГРОМАДЯНИН, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СЕБЕ

Американська революція починалась із того, що держава не змогла захистити громадян – і тому вони взяли зброю самі. Київська трагедія 18 квітня 2026 року – і особливо відео з поліцейськими, які тікають від стрільця, залишаючи дитину в епіцентрі стрілянини – є болісним нагадуванням про те, що це питання залишається живим і сьогодні.

Поліцейський, який тікає від стрільця і залишає дитину напризволяще – це не просто дисциплінарний казус. Це симптом. Держава, яка хоче дати своїм громадянам право на зброю – або вже де-факто дала його, роздавши мільйони одиниць зброї в перші дні вторгнення – мусить спочатку довести, що вона сама вміє нею відповідально розпоряджатися і захищати тих, хто захищає її.

Статистика незаперечна: повномасштабна війна дала різкий стрибок злочинів із вогнепальною зброєю – +543% лише за перший рік. Але та сама статистика свідчить: у 2024–2025 роках показники пішли вниз. Це означає, що суспільство і держава адаптуються. Питання – у якому напрямку. У напрямку верховенства права та інституційної відповідальності – чи у напрямку нормалізації безкарності, за якої поліцейські тікають, а вбивці залишаються непізнаними.

Зброя, якою скористався стрілець, була офіційно зареєстрована, а сам він мав відповідні дозволи. За повідомленнями журналістів, чоловік виявився підполковником Збройних сил Росії, уродженцем Москви з громадянством України, який, за деякими даними, робив пожертвування на підтримку так званої «спеціальної воєнної операції». За попередньою інформацією, він вже нападав на людей у цьому ж магазині три роки тому. За словами сусідів, він з’явився у цьому будинку з початком повномасштабного вторгнення.

Ці факти складаються в моторошну картину, але наше завдання – не нагнітати емоції, а спробувати холодно й чесно відповісти на запитання, які ця трагедія неминуче ставить перед суспільством, системою правопорядку та правовою державою.

ЗБРОЯ, ДОЗВОЛИ І ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ

Перший і найочевидніший висновок, який напрошується, – цей злочин було вчинено за допомогою легально зареєстрованої зброї. Це не деталь, а принципово важлива обставина, яка руйнує один із центральних аргументів лобістів вільного обігу вогнепальної зброї: «легальна зброя = безпека».

Дискусія про лібералізацію ринку зброї в Україні тривала роками, але особливо загострилася в умовах повномасштабної війни, коли частина суспільства та ряд законодавців почали наполягати на конституційному закріпленні права на носіння зброї, апелюючи до потреб самооборони та патріотичного обов’язку. Трагедія у Корсуні в свій час поляризувала суспільство: чимало людей солідаризувалися з людиною, яка застосувала зброю проти правоохоронців, – що само по собі є симптоматичним і тривожним.

Нинішній випадок принципово інший. Тут немає «народного месника» або «корсунського Робін Худа», немає й натяку на соціальний конфлікт із системою. Є пенсіонер-підполковник, який розстрілює мирних покупців супермаркету з легально зареєстрованого пістолета. Саме ця обставина має стати аргументом, який закриє дискусію: не «хто» вчиняє злочин і яка його ідеологія, а те, що система видачі дозволів на зброю в Україні структурно неспроможна відфільтрувати носіїв прихованих деструктивних намірів. Скринінг при реєстрації зброї виявився марним. Минулі напади на людей у тому ж магазині не призвели до відкликання дозволу. Система не спрацювала.

Тут, однак, треба утриматися від спрощення. Право народу на спротив тиранії залишається серйозним принципом конституційної теорії та міжнародно-правової традиції. Питання не в тому, чи має право громадянин захищати себе, а в тому, яка держава здатна відповідально управляти обігом зброї в умовах гібридної війни, соціальної травми та психологічної нестабільності населення. Відповідь, яку дала ця трагедія, – поки що ні.

ПЕРЕГОВОРИ, ДЕЕСКАЛАЦІЯ ТА ПРОВАЛ КОМУНІКАЦІЇ

Упродовж близько 40 хвилин перемовники намагались встановити контакт із зловмисником, однак він не реагував. «Він не виходив на контакт. Я його не чула», – зазначила начальниця сектору переговорної діяльності Національної поліції Києва.

Це ключова деталь, яка потребує окремого аналізу. Сорок хвилин – це і багато, і мало. Для переговорників це відносно короткий проміжок у тактичному сенсі. Але сам факт повної відсутності будь-якої відповіді з боку нападника свідчить не лише про його патологічну рішучість, а й про фундаментальну проблему: чи були ці сорок хвилин використані із застосуванням справді фахових технік впливу на кризову особистість? Чи наша поліція взагалі має необхідний рівень підготовки перемовників, здатних працювати з людьми, які перейшли психологічну межу?

Сьогодні серед частини українських поліцейських домінує небезпечна установка: «спочатку стріляй – потім розбирайся». Ця установка набула додаткового імпульсу в умовах війни, де насильство нормалізоване, а право на застосування сили сприймається значно ширше, ніж передбачає закон і стандарти прав людини. Київська трагедія, як і багато попередніх, ризикує стати не поштовхом до реформи, а підтвердженням цієї хибної логіки. Між тим ЄСПЛ послідовно наголошує: при оцінці правомірності застосування летальної сили беруться до уваги не лише дії виконавців, а й усі супутні обставини – зокрема, планування і контроль (Mikhalkova and Others v. Ukraine, п. 36; McCann and Others v. the UK [GC], п. 150). Законодавча і адміністративна база повинна чітко визначати обмежені обставини, за яких правоохоронці можуть застосовувати вогнепальну зброю, – і поліцейські не повинні перебувати у стані невизначеності щодо цих меж (Soare and Others v. Romania, п. 129).

Між тим справжній показник поліцейської ефективності – здатність розв’язувати критичні ситуації без застосування летальної сили. Саме в цьому напрямку розвивається сучасна поліція в демократичних країнах, де офіцери отримують роками відпрацьовані навички деескалації, психологічного впливу і лише в крайніх випадках – застосування зброї. ЄСПЛ у Soare and Others v. Romania прямо вказав, що відсутність чітких правил і належної підготовки пояснює неадекватні та автономні дії поліцейських у критичних ситуаціях (п. 135). А в Celniku v. Greece Суд констатував, що стаття 2 ЄКПЛ охоплює не лише безпосередні дії поліцейських, а й підготовку персоналу: якщо рівень підготовки не відповідає складності поставлених завдань – держава несе відповідальність.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПАДНИКА: СТАТТЯ 2 ЄКПЛ

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що спецпризначенці КОРДу провели штурм і ліквідували нападника. Під час штурму зловмисник чинив опір правоохоронцям і відкрив по них вогонь.

У гострій фазі кризи, коли людина активно стріляє по поліцейських, застосування летальної сили формально виправдане навіть за суворими стандартами статті 2 Конвенції.

ЄСПЛ у справах типу McCann and Others v. United Kingdom, Nachova v. Bulgaria, Finogenov v. Russia послідовно виробив критерій «абсолютної необхідності»: держава зобов’язана довести, що смерть особи була наслідком сили, яка не перевищувала тієї, що була безумовно необхідна за конкретних обставин. При цьому, як роз’яснено у McCann and Others v. the UK [GC] (п. 200), застосування сили виправдане лише тоді, коли виконавці щиро вірили у необхідність відкриття вогню і мали для цього суб’єктивно достатні підстави – а не просто виконували наказ.

Стандарт «абсолютної необхідності» є суворішим за критерій «необхідного в демократичному суспільстві» за статтями 8 та 11 ЄКПЛ: сила має бути суворо пропорційна (Jaloud v. the Netherlands [GC], п. 199; Kelly and Others v. the UK, п. 93). У ситуації звільнення заручника з озброєним злочинцем, що чинить активний опір, ці умови можуть бути виконані – але це ще потребує перевірки.

Але з цього моменту починається те, що більшість коментаторів воліють обходити стороною. Держава зобов’язана провести ефективне незалежне розслідування того, чи справді не існувало жодної іншої тактичної можливості. Чи були вичерпані всі варіанти ненасильницького завершення ситуації? Чи правильно було обрано момент штурму? Чи кожен постріл бійців КОРДу задокументований і виправданий? ЄСПЛ у Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163) та Armani Da Silva v. the UK [GC] (п. 233) чітко визначив: розслідування має охоплювати не лише безпосередні дії виконавців, а й питання планування і контролю операції в цілому; воно має бути спроможним встановити, чи було застосування сили виправданим. Будь-який недолік, що підриває цю спроможність, означає порушення процесуального аспекту статті 2 ЄКПЛ. Красномовний приклад – справа Finogenov and Others v. Russia (операція «Норд-Ост»), де Суд констатував порушення саме через неповноту та залежність розслідування.

В умовах України під час повномасштабної агресії публічна вимога розслідування обставин загибелі людини, яка щойно вбила шестеро мирних громадян, звучить критично непопулярно. Але саме в цьому й полягає суть верховенства права: стаття 2 ЄКПЛ захищає право на життя не тільки жертв злочинця, а й самого злочинця. Без цього принципу весь правозахисний порядок перетворюється на ситуативну угоду більшості, а не на систему універсальних гарантій. Стаття 2 ЄКПЛ покладає на державу позитивне зобов’язання не лише утримуватися від умисного позбавлення життя, а й вживати превентивних заходів для захисту осіб, які перебувають під її юрисдикцією (Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine, п. 35). Загальна юридична заборона свавільного позбавлення життя стає неефективною без дієвої процедури перевірки: саме так Суд сформулював це у Guliani and Gaggio v. Italy [GC] (п. 249) та Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163). Andronicou and Constantinou v. Cyprus демонструє, що навіть операція зі звільнення заручника, яка завершилася загибеллю злочинця, може бути визнана правомірною – але лише за умови, що планування проводилося з метою мінімізації ризику, переговори велися раціонально, а бійці мали чіткі інструкції застосовувати лише пропорційну силу (п. 194).

Крім того, є суто практичний аргумент: підполковник збройних сил РФ, який жив в Україні, робив пожертвування на «СВО» і в підсумку вчинив масовий розстріл, – це джерело інформації виняткової цінності для контррозвідки. Його мотиви, зв’язки, можливі куратори, канали фінансування – все це могло б бути встановлено в ході допитів. Ліквідація перекриває цей канал назавжди.

НЕБЕЗПЕКА «БЕЗПЕКОВОГО» ДИСКУРСУ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Ця трагедія з неминучістю породить законодавчі ініціативи. Частина з них буде спрямована на посилення контролю над обігом зброї – і це виправдано та необхідно. Але частина – і ось тут слід бити на сполох – використає цей випадок для обґрунтування розширення поліцейського апарату, посилення превентивного нагляду, легалізації «випереджальних» оперативних заходів.

У правозахисній практиці добре відомий цей механізм: терористичний або масштабний злочин стає «вікном можливостей» для держави, щоб розширити свої повноваження в сферах, де громадяни в звичайних умовах не дозволили б такого вторгнення. Закони, прийняті «в момент шоку», як правило, не відкликаються і після того, як шок минає.

Право на приватне та сімейне життя, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, право на захист персональних даних, право не бути об’єктом превентивного поліцейського спостереження без достатніх підстав – усі ці гарантії перебувають під загрозою щоразу, коли суспільство переживає різкий спалах страху. Стандарт «необхідного в демократичному суспільстві» за статтею 8 ЄКПЛ є менш суворим, ніж критерій «абсолютно необхідного» за статтею 2, але й він не дозволяє державі запроваджувати широке превентивне спостереження без індивідуальних підстав і судового контролю. Завдання правозахисного товариства, адвокатури та академічної спільноти – не допустити, щоб одна трагедія стала виправданням системних обмежень прав, що торкнуться мільйонів людей, котрі не мають жодного відношення до злочину.

НАВЧАННЯ ПОЛІЦІЇ

Отже, небезпечна тенденція, яка давно визріває в українській поліції, отримала новий імпульс: готовність застосовувати зброю раніше, ніж з’ясовуватись обставини. Трагедія 18 квітня ризикує стати не застереженням, а виправданням цієї логіки – і оцінити реальні масштаби такого зсуву наразі вкрай важко.

Саме тому цей випадок має стати вагомим аргументом на користь системного перегляду підготовки поліцейських. Але не в напрямку вдосконалення вогневих або силових навичок – ні. Йдеться про принципово інше: навчання офіцерів мистецтву комунікації, здатності знімати напругу в режимі реального часу, фахового застосування технік деескалації.

Справжній критерій ефективності сучасної поліції – це вміння розв’язувати критичні ситуації без насилля. Перехід від каральної моделі до моделі діалогу і професійного стримування – не романтика, а практична необхідність. Саме тут пролягає майбутнє правоохоронної системи України.

ВИСНОВКИ

Ця трагедія є багаторівневим викликом. Для суспільства – це виклик до виваженості в умовах тиску на емоції та спокуси простих відповідей. Для законодавців – це виклик написати норми, які справді підвищать безпеку, не перетворившись на інструмент каральної бюрократії. Для поліції – це дзеркало, в якому вона зобов’язана побачити не свій героїзм, а свої системні вади в підготовці, деескалації і тактичній гнучкості. Для правозахисників – це нагадування, що захист прав людини не може бути умовним: або він поширюється на всіх, або його не існує як принципу.

Шість родин оплакують своїх близьких. Це – незаперечна реальність, і вона першочергова. Але гідною відповіддю на цю смерть є не нова хвиля поліцейської агресії і не розкид емоційних законів, а системний, холодний і чесний аналіз того, де дала збій система – і як її виправити без втрати людяності.

Емпіричну основу цієї статті становить офіційна відповідь Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України (вих. № 44979-2026 від 27 березня 2026 року) на запит про надання публічної інформації, поданий у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідь містить два масиви даних: облікову чисельність поліцейських, які перебували на посадах слідчих та дізнавачів НПУ станом на 1 січня кожного року з 2020 по 2026 рік, а також кількість дисциплінарних стягнень, застосованих до цієї категорії у кожному з років від 2020 до 2025 включно, у розрізі всіх семи видів стягнень, передбачених чинним законодавством.

Методологічно важливо наголосити: наведені цифри відображають кількість стягнень, а не кількість осіб, до яких вони застосовувалися; один працівник міг зазнати кількох дисциплінарних проваджень упродовж року, тому співвідношення стягнень і облікової чисельності слід тлумачити як показник інтенсивності дисциплінарного тиску, а не частки притягнутих осіб.

Облікова чисельність слідчих і дізнавачів протягом досліджуваного періоду коливалася у відносно вузькому діапазоні – від 8969 осіб станом на 1 січня 2026 року до 10260 осіб станом на 1 січня 2021 року; середньорічне значення за шість років становить приблизно 9646 осіб. У динаміці виразно виокремлюються дві фази: фаза зростання у 2020–2021 роках (+5,7 %), зумовлена консолідацією структури досудового розслідування та добором кадрів, та фаза тривалого скорочення, що розпочалася у 2022 році й досягла мінімуму на початок 2026 року, тобто втратою у 12,6 % особового складу порівняно з піком 2021 року.

Особливо прискорене зменшення у 2024–2025 роках (−10,5 % лише за один рік) корелює з мобілізаційними процесами, бойовими втратами та загальною кадровою ерозією, характерною для правоохоронної системи України в умовах повномасштабної російсько-української війни. Зауважимо, що скорочення слідчого корпусу на понад 1 тис. осіб за відносно стабільної чи навіть зростаючої кількості зареєстрованих кримінальних проваджень неминуче створює додатковий тиск на тих, хто залишився у лавах слідчих, – а отже, і на загальний рівень помилок, порушень та, відповідно, дисциплінарних реакцій на них.

Таблиця 1. Облікова чисельність слідчих та дізнавачів Національної поліції України станом на 1 січня 2020–2026 рр.: абсолютна й відносна динаміка

Сукупно за 2020–2025 роки до слідчих та дізнавачів НПУ було застосовано 28914 дисциплінарних стягнень, тобто в середньому 4819 на рік. Розгортання цих даних у часі демонструє не лінійну, а хвилеподібну траєкторію, у якій можна виокремити чотири фази.

Перша — умовно «довоєнна» (2020 рік) – з показником 4855 стягнень, що може слугувати базовою точкою відліку.

Друга – спадна (2021–2022 рр.) – з помірним зниженням у 2021 році (4 560) та різким провалом у 2022 році (3 710).

Третя – компенсаторна (2023 рік) – з пікою у 5729 стягнень, що на 54,4 % перевищує попередній рік.

Четверта – фаза поступової нормалізації (2024–2025 рр.) з показниками 5437 та 4623 відповідно, які, однак, так і не опустились нижче рівня 2020 року.

Показник кількості стягнень на 100 осіб облікової чисельності коливається у межах від 36,8 (2022) до 59,1 (2023), тобто навіть у найменш «репресивний» рік дисциплінарний тиск був не символічним: принаймні троє з восьми слідчих зазнавали стягнення (або та сама особа – кількаразово), а на піці 2023 року цей показник наближався до співвідношення «одне стягнення на кожного другого слідчого на рік».

Таблиця 2. Загальна кількість дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., та показник інтенсивності дисциплінарного тиску (стягнень на 100 осіб облікової чисельності)

Особливої уваги заслуговує спад 2022 року. Він суперечить логіці кризової ескалації дисциплінарних ризиків, адже саме у цей рік інституційне середовище зазнало безпрецедентного стресу. Однак парадокс усувається, якщо зважити, що у перші місяці повномасштабного вторгнення відбулося обʼєктивне ослаблення спроможності органів кадрового забезпечення та керівників структурних підрозділів здійснювати повноцінні службові перевірки: частина керівного складу перебувала на бойових позиціях, переорієнтовувалась на безпекові завдання або була переміщена з тимчасово окупованих територій; вичерпною була й документальна криза – втрата чи недоступність особових і наглядових проваджень. Таким чином, зниження стягнень у 2022 році слід інтерпретувати не як свідчення поліпшення дисципліни, а як функціональну недостатність самої системи реагування. Саме цим пояснюється вибуховий приріст 2023 року: відновлена адміністративна спроможність дала змогу реалізувати накопичений у попередньому році масив невиявлених або непритягнутих порушень. Тобто йдеться не про реальне погіршення службової поведінки слідчих, а про ефект «розшляхування» відтермінованої дисциплінарної активності.

Структура стягнень за видами демонструє стабільно асиметричну модель, у якій найменш суворий захід – зауваження – посідає домінуюче місце. Питома вага зауважень коливається від 62,5 % (2022) до 68,1 % (2024), а в сукупності за шість років ця категорія становить 18847 випадків, або 65,2 % від усіх стягнень. Другий за частотою захід – догана – становить від 22,9 % (2021) до 27,2 % (2023), кумулятивно – 24,4 %. У поєднанні зауваження й догани формують те, що у межах цієї статті доцільно означити як «мʼяке ядро» дисциплінарної практики – стабільні 88–92 % від загальної кількості стягнень щорічно. Стягнення середньої тяжкості – сувора догана та попередження про неповну службову відповідність – коливаються у межах 6–10 % сукупно, з відносно стабільними абсолютними значеннями. Найтяжчі заходи – пониження у спеціальному званні, звільнення з посади та звільнення зі служби – у звичайні роки становлять 1,3–2,1 % від усіх стягнень.

Таблиця 3. Структура дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., за видами: абсолютні значення

Таблиця 4. Структура дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., за видами: питома вага (у % від загальної кількості стягнень відповідного року)

Саме у сегменті найтяжчих стягнень найбільш наочно виявляється вплив війни. У 2022 році кількість звільнень зі служби сягнула 362 осіб – показника, що майже в сім разів перевищує значення 2020 року (54) та 2021 року (50), і приблизно вдвічі – показник 2023 року (189). Частка серйозних стягнень у 2022 році сягнула 10,2 % від усіх дисциплінарних рішень, тоді як у 2020–2021 роках вона не перевищувала 1,6 %, а у 2024–2025 роках знизилася до 1,9–2,1 %. З методологічного погляду показник 2022 року не є репрезентативним для «нормальної» дисциплінарної практики: він охоплює значну кількість осіб, які не повернулись на службу після 24 лютого 2022 року, опинилися на тимчасово окупованих територіях, загинули, отримали поранення чи були звільнені в адміністративному порядку у звʼязку з бойовими обставинами. Саме тому порівняльний аналіз має проводитися з обовʼязковим застереженням щодо аномального характеру 2022 року, а усереднене значення серйозних стягнень за весь період має обчислюватись із виведенням цього року за дужки.

Таблиця 6. Найсуворіші дисциплінарні стягнення (пониження у званні, звільнення з посади, звільнення із служби) щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр.: аномалія 2022 року

Якщо згрупувати всі стягнення за трьома категоріями тяжкості – мʼякі (зауваження та догана), середні (сувора догана та попередження про неповну службову відповідність) і серйозні (звільнення з посади, звільнення зі служби, пониження у званні), – картина набуває концептуальної чіткості. Протягом усього досліджуваного періоду частка мʼяких стягнень коливається у вузькому коридорі 80,8–92,2 %, частка середніх – 5,9–9,0 %, частка серйозних (за винятком аномалії 2022 року) – 1,3–3,6 %. Така стабільність структури попри суттєві коливання абсолютних показників свідчить про те, що дисциплінарна система НПУ функціонує за логікою не «очищення» чи «відбору», а поточного дисциплінування, спрямованого переважно на підтримання службового режиму, а не на радикальну зміну кадрового складу. Це, безумовно, є легітимною функцією будь-якої відомчої дисциплінарної системи, однак водночас ставить під сумнів її здатність реагувати на структурні проблеми — систематичні процесуальні порушення, зловживання заходами забезпечення кримінального провадження чи неналежне ведення справ проти вразливих категорій осіб.

Таблиця 5. Структура дисциплінарних стягнень щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр. за рівнем тяжкості

«Мʼякі» стягнення – зауваження та догана; «середні» – сувора догана та попередження про неповну службову відповідність; «серйозні» – пониження у спеціальному званні, звільнення з посади та звільнення із служби в поліції. Аномальний показник серйозних стягнень 2022 р. (з них 362 звільнення із служби) розглядається у тексті окремо.

Особливої уваги заслуговує порівняльний аспект – зіставлення структури санкцій щодо слідчих поліції з дисциплінарною практикою щодо адвокатів, прокурорів та суддів. У межах цієї статті порівняльний аналіз подається у загальному вигляді і потребує окремого емпіричного підкріплення у подальших дослідженнях. Втім, уже на рівні нормативних моделей очевидно, що для адвоката еквівалентом звільнення зі служби є зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю або позбавлення статусу, тобто санкція, що унеможливлює подальшу професійну реалізацію. Для слідчого ж найпоширенішим наслідком дисциплінарного провадження залишається зауваження – захід, який не впливає ані на службове становище, ані на можливість продовжувати ведення тих самих кримінальних проваджень, у яких і було допущено порушення. Ця асиметрія є структурною, а не випадковою, і має принципове значення для оцінки реального змісту принципу процесуальної рівноправності сторін у кримінальному провадженні. Адвокат, який зазнає дисциплінарного тиску, ризикує професійною долею; слідчий за ту саму міру винності – як правило, лише формальним зауваженням.

У поєднанні окреслених тенденцій виокремлюється ще одна важлива риса системи: стабільно висока інтенсивність дисциплінарної активності за стабільно мʼякої її структури. Якщо у «нормальні» роки один зі слідчих зі статистичною ймовірністю щорічно отримує стягнення, а понад дві третини стягнень обмежуються зауваженням, то ми маємо справу з моделлю, яку можна умовно охарактеризувати як «високочастотну мʼяку дисципліну». У теоретичній перспективі це відтворює елементи логіки бюрократичного самовідтворення, описаної у класичних працях з соціології організацій: система виробляє документально фіксований контроль у значному обсязі, проте реальна каральна потужність цих рішень лишається низькою. Водночас різкі сплески найсуворіших санкцій (як-от 2022 року) демонструють здатність тієї ж системи за певних обставин переходити у пунітивний режим; важливим є лише те, що цей перехід є радше ситуативним, ніж системним, і здійснюється переважно у відповідь на надзвичайні обставини, а не на типологічно значущі професійні порушення.

Таблиця 7. Кумулятивна структура дисциплінарних стягнень щодо слідчих та дізнавачів НПУ за 2020–2025 рр. у розрізі семи законодавчо передбачених видів та трьох рівнів тяжкості

У сумі 28914 стягнень за шість років 89,6 % припадає на два найм’якіші заходи — зауваження та догану; найсуворіші заходи (за винятком аномального 2022 року) у звичайних умовах не перевищують одиничних відсотків від загальної кількості дисциплінарних рішень.

Проведений аналіз дає підстави для низки узагальнень.

По-перше, дисциплінарна активність щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 роках є структурно стабільною, з щорічним рівнем 37–59 стягнень на 100 осіб облікового складу, і не демонструє ознак занепаду навіть у найбільш кризові роки.

По-друге, структура стягнень є глибоко асиметричною на користь мʼяких заходів: зауваження та догани стабільно формують 88–92 % усієї дисциплінарної практики, тоді як звільнення у звичайних умовах становлять одиниці відсотків.

По-третє, фіксується системний розрив між формальною та реальною суворістю дисциплінарного впливу: передбачена законом семирівнева шкала стягнень на практиці звужується до двох верхніх, мʼяких щаблів.

По-четверте, динаміка 2022–2023 років засвідчує, що показники одного року не можуть бути інтерпретовані поза контекстом інституційної спроможності системи – різкий спад і наступний компенсаційний сплеск мають бути прочитані як єдина крива, що відображає дезорганізацію та подальше відновлення адміністративної функції, а не реальні коливання рівня службової дисципліни.

По-пʼяте, отримані дані формують необхідну емпіричну основу для подальшого порівняльного дослідження: лише зіставивши представлені показники з аналогічними даними щодо дисциплінарної практики адвокатського самоврядування, прокуратури й суддівського корпусу, можна буде верифіковано поставити питання про реальний, а не декларативний характер принципу процесуальної рівноправності сторін у кримінальному провадженні.

Ця динаміка виявляє тривожну закономірність: 7198 злочинів у 2021 році, різке зниження до 3636 злочинів у 2022 році (зниження більш ніж на 50%), часткове відновлення до 5308 злочинів у 2023 році, подальше зростання до 7369 злочинів у 2024 році та різке зростання до 11000 злочинів у 2025 році.

Цю статистичну нестабільність не можна інтерпретувати лише як коливання в кримінальній діяльності. Натомість, факти свідчать про фактичне саботаж з боку правоохоронних органів у реєстрації таких злочинів, особливо на початковому етапі повномасштабного вторгнення в 2022 році, коли інституційна спроможність була серйозно порушена, а пріоритети різко змістилися в бік злочинів, пов’язаних з війною. Подальше зростання у 2024 та 2025 роках, яке досягне та перевищить довоєнний рівень, свідчить або про справжній сплеск злочинів проти правосуддя, або про запізніле повернення до більш всеосяжних практик реєстрації – або, можливо, про одночасне функціонування обох явищ.

Мабуть, найбільш тривожною тенденцією, виявленою статистичними даними, є погіршення співвідношення між зареєстрованими злочинами проти правосуддя (загальна кількість кримінальних проваджень) та кількістю кримінальних проваджень із підозрюваними. Цей показник є важливим індикатором ефективності розслідувань та подальших дій органів правопорядку. Коли злочини реєструються, але підозрювані не встановлюються, не розслідуються та не притягуються до відповідальності, це свідчить про системні недоліки в механізмах притягнення до відповідальності та, можливо, вказує на інституційну толерантність до таких злочинів.

Дані виявляють тривожну закономірність: співвідношення між зареєстрованими кримінальними провадженнями за фактами злочинів проти правосуддя та кримінальними провадженнями з підозрюваними зросло з 2,34 у 2013 році до пікового значення 5,61 у 2019 році, що свідчить про те, що на піку дисфункції на кожного ідентифікованого підозрюваного припадало майже шість зареєстрованих злочинів. Це різке погіршення свідчить про системний колапс слідчих можливостей та волі органів правопорядку упродовж цього періоду, що фактично створило середовище безкарності за злочини проти правосуддя.

Подальше зниження до 1,62 у 2025 рці, хоча і виглядає позитивним, вимагає обережної інтерпретації – воно може відображати справжнє поліпшення механізмів підзвітності, але також може вказувати на зменшення реєстрації злочинів, зміни в статистичній методології або вибірковість прокуратури. Пік 2019 року збігся з критичним періодом антикорупційних реформ в Україні, що, можливо, відображає напругу між збільшенням кількості повідомлень та недостатнім інституційним потенціалом для розслідування. Нинішні нижчі показники потребують перевірки за допомогою якісного аналізу, щоб визначити, чи є вони справжнім прогресом, чи лише статистичними артефактами, що маскують постійні системні недоліки.

Умисне невиконання судових рішень

Невиконання судових рішень є хронічною патологією української системи правосуддя, яку Рада Європи та ЄСПЛ постійно відзначають як фундаментальне порушення верховенства права. Статистичні дані про кримінальні провадження, порушені за статтею 382 Кримінального кодексу України (навмисне невиконання судових рішень) за період 2013-2025 років, свідчать не лише про збереження цієї проблеми, а й про її драматичну трансформацію в контексті повномасштабної військової агресії Росії проти України.

У період з 2013 по 2020 рік кількість зареєстрованих злочинів за статтею 382 КК України демонструвала відносну стабільність, коливаючись у межах від 3200 до 4200 випадків щорічно. Пік припав на 2019 рік, коли правоохоронні органи зареєстрували 4212 злочинів проти правосуддя цього типу. Ця відносно стабільна динаміка свідчила про стан рівноваги, коли проблема існувала на ендемічному рівні, але залишалася в межах певних передбачуваних параметрів. Після 2019 року почалося поступове зниження: 3448 злочинів у 2020 році, а потім 2668 у 2021 році – це зниження, яке на перший погляд може свідчити про системне поліпшення, але, швидше за все, відображає зміну пріоритетів правоохоронних органів та обмеження ресурсів.

2022 рік став критичним переломним моментом. Кількість зареєстрованих злочинів впала до історичного мінімуму в 1191 – менше ніж третина від рівня 2019 року і лише 45% від показника 2021 року.

Застосовуючи класичний кримінологічний принцип, згідно з яким злочинність у певних межах є нормальним соціальним явищем, це різке скорочення свідчить не про поліпшення, а про катастрофічний вплив ескалації російської агресії Росії в лютому 2022 року на інфраструктуру правосуддя України. Різке зниження демонструє, наскільки глибоко російська агресія порушила роботу судової та правоохоронної систем, які були ретельно розроблені протягом багатьох років скоординованих зусиль послідовних українських президентів, законодавців, виконавчих органів влади, а також міжнародних і вітчизняних експертів та організацій громадянського суспільства.

Однак найнижчу точку 2022 року слід інтерпретувати через дуалістичну аналітичну модель. З одного боку, рекордно низький рівень реєстрації злочинів за статтею 382 КК України відображає об’єктивні реалії та зміну пріоритетів суспільства в умовах війни, де механізми судового правозастосування неминуче поступилися місцем нагальним потребам безпеки. Це різке скорочення свідчить не про поліпшення виконання судових рішень, а про фактичний колапс механізмів підзвітності, оскільки ресурси органів правопорядку були перенаправлені на боротьбу з екзистенційними загрозами та територіальну оборону. Статистика свідчить про те, що система правосуддя функціонує в кризовому режимі, де порушення, які зазвичай спричиняли б кримінальне розслідування, натомість відбувалися в зоні безкарності, створеній воєнними обставинами.

З іншого боку, аналіз співвідношення між загальною кількістю зареєстрованих кримінальних проваджень та кримінальних проваджень з ідентифікованими підозрюваними показує не менш тривожну тенденцію. З 2017 по 2021 рік Україна демонструвала поступовий, але стабільний прогрес у перетворенні зареєстрованих злочинів на конкретні кримінальні провадження з конкретними підозрюваними. Співвідношення стабільно покращувалося: від лише 38 кримінальних проваджень із встановленими підозрюваними серед 3283 кримінальних проваджень у 2017 році (1,2%) до 218 кримінальних проваджень з встановленими підозрюваними серед 2668 кримінальних проваджень у 2021 році (8,2%). Ця позитивна тенденція свідчила про те, що система кримінального правосуддя функціонувала ефективніше, а розслідування все частіше давали практичні результати та обґрунтовані підозри, засновані на доказах.

Поворот у 2022 році катастрофічно змінив цей важко здобутий прогрес. Хоча було зареєстровано лише 1191 злочин, було встановлено лише 34 підозрюваних (2,9%), що становило значний регрес порівняно з рівнем 2021 року. Ще більш тривожним є те, що наступний період свідчить про вибухове розходження. У 2023 році, хоча кількість зареєстрованих злочинів дещо зросла до 2065 випадків, кількість виявлених підозрюваних різко зросла до 415 (20,1%). У 2024 році було зареєстровано 3537 злочинів, але виявлено надзвичайно багато підозрюваних – 1800 кримінальних проваджень з підозрюваними (50,9%). Попередні дані за 2025 рік свідчать про прискорення цієї тенденції: зареєстровано 7180 кримінальних проваджень, де у 4576 кримінальних провадженнях встановлено підозрюваних (63,7%).

Втручання у здійснення правосуддя

Незалежність судової влади є основоположним принципом демократичного врядування та захисту прав людини. Визнаючи цей принцип, стаття 376 КК України криміналізує втручання в судову діяльність, встановлюючи як основну, так і посилену форми відповідальності.

Незважаючи на цю міцну законодавчу базу та постійні скарги судів щодо зовнішнього тиску, результати діяльності органів правопорядку свідчать про разючий дефіцит правозастосування. Статистичні дані за 2019-2025 роки демонструють систематичну неспроможність перетворити зареєстровані злочини на конкретні кримінальні провадження. У 2019 році 168 зареєстрованих кримінальних проваджень не призвели до виявлення жодного підозрюваного. Ця тенденція збереглася і в наступні роки: 143 злочини у 2020 році (2 кримінальних провадження з підозрюваними), 122 у 2021 році (відсутні кримінальні провадження з підозрюваними), 64 у 2022 році (2 кримінальних провадження з підозрюваними), 102 у 2023 році (2 кримінальних провадження з підозрюваними), 98 у 2024 році (відсутні кримінальні провадження з підозрюваними) та 108 у 2025 році (відсутні кримінальні провадження з підозрюваними). Загалом за п’ять років (2020-2025) 494 зареєстровані злочини призвели лише до чотирьох кримінальних проваджень із встановленими підозрюваними – рівень виявлення становить 0,8%.

Нинішній стан речей – сотні зареєстрованих злочинів, практично відсутність підозрюваних – не сприяє ані незалежності судової влади, ані верховенству права. Він або піддає суддів систематичному тиску без можливості захисту, або нормалізує неналежну криміналізацію процесуальних конфліктів. Для вирішення цієї проблеми необхідне емпіричне дослідження походження скарг, процесу прийняття рішень прокуратурою та результатів справ, а також доктринальне уточнення належного обсягу статті 376 КК України щодо захисту незалежності судової влади без обмеження законної адвокатської діяльності.

Стюарт Джеффері, голова ради району Мейдстоун, написав листа Міністру внутрішніх справ Шабані Махмуд з проханням прийняти закон про помилування жінок, страчених відповідно до Закону про чаклунство 1562 року.

Він заявив, що ці жінки, серед яких сім було повішено в Пененден-Хіт, Кент, у 1652 році, були страчені через «їхній соціальний статус, стать і сприйняту невідповідність», і що їхня смерть була «актом вбивства».

У заяві, опублікованій на Facebook, міська рада Мейдстоуна зазначила: «Ми закликаємо міністра внутрішніх справ помилувати сотні жінок, страчених за Законом про чаклунство, включаючи сім місцевих жінок, повішених у Пененден-Хіт у 1652 році».

«Їхнє переслідування було зумовлене мізогінією, а не магією. Ці жінки були бідними, незаміжніми, вдовами або цілительками, а не злочинницями. Вони не були відьмами. Вони були жінками, які не мали нікого, хто б заступився за них».

У листі пан Джеффері провів паралелі між жінками, страченими за чаклунство, та тими, кого переслідували за одностатеві стосунки.

Він сказав, що помилування може бути надане аналогічно до Закону Тьюринга, прийнятого в 2013 році і названого на честь математика Алана Тьюринга, який надавав посмертне помилування тисячам людей, засуджених за гомосексуальні дії.

«Ці історичні вбивства не можна скасувати, але цим жінкам може бути надано загальне помилування аналогічним шляхом», – сказав пан Джеффері.

Після Громадянської війни в Росії більшість білих офіцерів емігрували, але багато хто залишився в країні і спробував продовжити боротися проти радянської влади, проте вже здебільшого у законспірованій формі. Проте для будь-якої ідейної боротьби у суспільстві пролетаріату вже не було матеріальних ресурсів, а тому значна частина розбитих білогвардійських загонів перетворилася на звичайні банди, які грабували і вбивали до середини 20-х років. Колишні офіцери Російської імператорської армії стали жити за законами злочинного світу і показали себе жорстокими організаторами, але водночас «ідейними» злочинцями.

Багато хто з білогвардійців не був фізично знищений, а поміщений до в’язниць і таборів, де вони, як правило, трималися окремо від інших ув’язнених. Білі офіцери відрізнялися від більшості арештантів високим рівнем освіти, дисциплінованістю та неприхованою антирадянською ідеологією. Вони прагнули стати лідерами в в’язнично-табірному середовищі, до якого вони природньо ставилися з презирством за «пролетарське походження» останніх. Колишні офіцери вважали себе вищими за інших і демонстрували перевагу над іншими ув’язненими, формуючи відповідну ієрархію – як у в’язницях, так і в суспільстві.

У російській кримінальній субкультурі слово «жиган» має давнє походження, де жиганами називали представників саме з найнижчих каст – «в’язничний пролетаріат, жалюгідних жебраків, які регулярно принижувалися іншими арештантами» (Трахтенберг, 1908). Слово «жиганути» означало «вдарити когось» (Попов, 1912).

Проте саме білі офіцери створили нову касту і назвали себе «жиганами», надавши цьому поняттю не принизливого значення, як раніше, а значення нових ідейних антирадянських лідерів злочинного світу.

Головною їхньою відмінністю від інших бандитів була жорстокість, з якою вони вчиняли злочини. За свою схиблену і вже утопічну політичну ідею колишні білі офіцери були готові вбивати будь-яких супротивників, що відлякувало інших представників злочинного світу.

Колишні царські офіцери сформували окремі правила життя у таборах і в’язницях, згідно з якими заборонялося: 1) працювати на користь Радянської Республіки; 2) мати офіційну сім’ю; 3) брати участь у військових діях на користь Радянської Республіки та отримувати зброю від Радянської Республіки; 4) співпрацювати з радянською владою в якості свідка або потерпілого.

Найчастіше «жигани» збирали данину з корумпованих радянських чиновників та радянських підприємців, допоки підприємницька діяльність була дозволена (період так званої «Нової економічної політики). Будучи блискучими організаторами та маючи високий рівень освіти, жигани стали відомі за свій талант підбурювати до злочинної діяльності «босяків», «шпану» і безпритульних дітей, проте, як правило, не брали безпосередньої участі у нападах.

Проте за спливом часу колишнім босякам і безпритульним, які набували дедалі більшого більшого злочинного і в’язничного досвіду, не подобався такий стан справ. Вони виростали, ставали професійними бандитами і не бажали перебувати в підпорядкуванні своїх ідейних наставників, ідей яких вони не розуміли й не сприймали із самого початку. Як наслідок, сформувалася каста так званих «урок», багато з яких згодом увійшли до групи «злодіїв у законі».

З самого початку «злодії в законі» так себе не називали, і таку назву вони отримали від співробітників каральних органів. Самі представники касти називали себе «злодіями», «братами», «людьми», «бродягами», «законниками».

«Жигани» ідеологічно не могли об’єднатися з іншими ув’язненими, хоч і намагалися: вони висунули ідею рівності всіх членів «братства», але урки і «злодії» не поспішали їх приймати.

Загострився конфлікт лідерства. Нижчі кола злочинної в’язничної ієрархії захотіли взяти верх над «жиганами». Вони підтримували своїх лідерів – «урок». Ті відрізнялися від опонентів більшою стриманістю, їхні злочини не були забарвлені ідеологічно, і «урки» не були такі жорстокі, як «жигани». «Злодії», що вийшли з урок, ввели правило не допускати до своїх кіл злочинців, засуджених за тяжкі немайнові злочини, такі як диверсії, вбивства, зґвалтування, які часто здійснювали «жигани».

У постійній боротьбі за владу з’явилася необхідність створити єдиний звід правил, за яким могли б жити всі ув’язнені: і «жигани», і старі дореволюційні «злодії», і «урки». Було сформовано новий «закон» злочинного світу, згідно з яким деякі найбільш шановані і авторитетні злочинці отримали право називатися «злодіями». Стати «злодієм» міг тільки чоловік, який пройшов випробувальний термін. Щонайменше три роки претендент повинен був пробути «пацаном». Потім він проходив через «школу» колонії або табору і за рекомендацією інших «злодіїв» міг стати таким же.

«Жигани» залишилися без роботи, їх радикалізм і «ідейність» не подобалися іншим ув’язненим. При цьому новий «злодійський» світ перейняв від жиганського «поняття»: вимоги повної відмови від рідних і створення сім’ї, від особистої власності та участі в комерційній діяльності. І найважливіше – сувора заборона на службу в Червоній Армії і вимога не брати з рук влади зброю. І урки, і наступні покоління «злодіїв» вважали ці правила обґрунтованими і намагалися дотримуватися їх.

В якості пропаганди проти «жиганів» «урки» ввели гасло «не жити за рахунок братів». Воно компрометувало колишніх білих офіцерів, які часто існували на гроші «босяків» зі свого оточення і не заробляли самостійно.

Радянська влада також зробила внесок у зникнення класу «жиганів». Розуміючи, що колишні білі офіцери займають важливе положення в бандитській ієрархії і можуть протистояти режиму, органи почали створювати образ «чужих буржуйських злочинців», створюючи конфронтацію між «соціально близькими» та «соціально віддаленими». З двох зол вибирали менше: засуджені пролетарі та люмпени були більш «шановані» владою, ніж колишні царські офіцери. З цієї причини урки та інші касти намагалися витіснити колишніх білих офіцерів із спільноти.

Отже, на початку 1930-х років «злодії в законі» сформувалися внаслідок таких складних соціальних процесів у професійному кримінальному середовищі.

Опитування було проведено серед дорослих (віком від 18 років) громадян України, які на момент опитування проживали на території України, контрольованій урядом України. До вибірки не входили мешканці територій, тимчасово не контрольованих українськими органами влади (водночас, частина респондентів були ВТІ, які переїхали з окупованих територій), а також громадяни, які виїхали з країни після 24 лютого 2022 року.

У випадку Збройних Сил України підтримка залишається стабільно високою – 92% довіряють їм і лише 2% не довіряють (рік тому ці показники становили 96% і 1% відповідно). Баланс довіри і недовіри становить +90%.

Служба безпеки України також зберігає досить високий рівень довіри (незважаючи на незначне зниження порівняно з минулим роком). Так, 54% українців довіряють СБУ, а 21% – не довіряють (у грудні 2023 року ці показники становили 58% і 16% відповідно). Баланс довіри і недовіри становить +33% (торік він був +42%).

Довіра до поліції знизилася: кількість тих, хто довіряє поліції, зменшилася з 41% до 37%, а тих, хто не довіряє поліції, зросла з 29% до 38%.

Довіра до судів і прокуратури залишається критично низькою. Лише 12% українців довіряють судам і лише 9% довіряють прокуратурі. Відсоток тих, хто не довіряє їм, становить відповідно 63% і 67%. Порівняно з минулим роком ситуація не змінилася.