Реакція влади мала яскраво виражений характер заперечення. Міністр внутрішніх справ спочатку заявив, що відомство не має жодної звукової гармати чи аналогічної зброї, а згодом підтвердив, що поліція володіє акустичними системами (зокрема LRAD 100X та LRAD 450XL), придбаними у 2021 році, проте стверджував, що вони ніколи не застосовувалися, оскільки вважаються незаконною зброєю за сербським законодавством. Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування жодного різновиду звукової чи акустичної зброї – тобто йдеться про правовий вакуум, у якому будь-яке її використання було б ultra vires. Активісти передали до представництва ООН у Белграді петицію, яку підписали понад пів мільйона осіб, з вимогою міжнародного розслідування. Влада натомість звернулася по допомогу до Федерального бюро розслідувань США та Федеральної служби безпеки Російської Федерації. Оприлюднений звіт ФСБ дійшов висновку, що акустичні пристрої не застосовувалися, і висунув версію про «інсценовану провокацію» із синхронізацією рухів через смартфони; незалежні експерти розкритикували цей звіт як такий, що не відповідає формальним вимогам до документів подібного роду, позбавлений методології та доказової бази й більше схожий на пропаганду.

У квітні 2025 року Комісар Ради Європи з прав людини здійснив місію до Сербії, зосереджену на питаннях поліцейської діяльності під час демонстрацій та умов роботи громадянського суспільства й правозахисників. Він наголосив на критичній важливості збереження засад демократичної поліцейської діяльності задля безпеки всіх громадян і застеріг владу від стигматизації демонстрантів через дискурс, що хибно представляє протести як «кольорову революцію». Комісар також висловив занепокоєння несприятливим середовищем для неурядових організацій і правозахисників, погіршеним повідомленнями про застосування шпигунського програмного забезпечення проти правозахисників і журналістів, кампаніями зі стигматизації та витоками персональних даних.

ПРИРОДА ЗВУКОВОЇ ЗБРОЇ ТА ПАРАЛЕЛЬ ІЗ «ГАВАНСЬКИМ СИНДРОМОМ»

Акустична (звукова) зброя діє через поширення звуку – коливань тиску, що рухаються пружним середовищем (зокрема повітрям), – і спрямована на ураження цілі. Більшість таких пристроїв ґрунтується на ультразвуку, низьких частотах або інфразвуку, що випромінюються на високих рівнях інтенсивності. Так звані «акустичні гармати дальньої дії» (LRAD, або «звукові гармати») замість куль випромінюють звукові хвилі надзвичайної гучності. Звичайний звук слабшає з відстанню, проте акустичний сигнал такого пристрою чутно гучно на відстані до кілометра, оскільки хвилі випромінюються під високим тиском. Удар такої хвилі по барабанній перетинці здатний спричинити значні фізичні ушкодження, проте не менш важливою є психологічна шкода від «невидимої атаки». Попри маркування подібних засобів як «нелетальних» чи «менш летальних», вони відкриті до тих самих заперечень, що й інші технології з цим ярликом, а їхнє застосування разом із кінетичними засобами фактично підвищує ризик загибелі. У міжнародному праві акустична зброя не має авторитетного визначення й не врегульована, не є вона й предметом окремих багатосторонніх політичних дискусій.

Цей феномен доцільно розглядати у зв’язку з так званим «гаванським синдромом» – сукупністю непояснених розладів здоров’я (головний біль, нудота, порушення рівноваги, слухові й когнітивні симптоми), що приписуються можливому впливу акустичних або спрямованих енергетичних джерел. Спільним для обох явищ є механізм, який є невидимим, таким, що легко заперечується, і складно документується, але при цьому здатний спричиняти цілком реальну фізіологічну та психологічну шкоду. Саме ця комбінація – реальність ураження за відсутності очевидних слідів – робить такі засоби особливо небезпечними з погляду захисту прав людини: шкода настає, але доказування ускладнене, що створює простір для безкарного заперечення.

ЧОМУ ТАКІ ПОЛІЦЕЙСЬКІ ПРАКТИКИ ЗАГРОЖУЮТЬ ПРАВАМ ЛЮДИНИ

Застосування звукової зброї проти мирного зібрання зачіпає одразу кілька гарантованих Конвенцією прав. Насамперед ідеться про статтю 3 (заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), а за певних обставин і про статтю 2 (право на життя): засіб, що викликає масову паніку, тілесні ушкодження та потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості людей, цілком здатний досягати порогу жорстокості, передбаченого статтею 3. Позитивні зобов’язання держави за цією статтею, як їх сформульовано у практиці Суду, охоплюють три складники: обов’язок запровадити законодавчу й регуляторну рамку захисту; за чітко визначених обставин – обов’язок вживати оперативних заходів для захисту конкретних осіб від ризику забороненого поводження; та обов’язок проводити ефективне розслідування небезпідставних тверджень про таке поводження. Поряд із цим зачіпаються стаття 8 (повага до приватного життя, що охоплює фізичну й психологічну недоторканність особи), стаття 11 (свобода мирних зібрань) та стаття 10 (свобода вираження поглядів).

Принципова вада звукової зброї полягає в її невибірковості. Звукова хвиля не може бути спрямована винятково на тих окремих осіб, які нібито поводяться агресивно, – вона вражає весь натовп без розбору: мирних демонстрантів, випадкових перехожих, журналістів, медиків, людей похилого віку, дітей. Це робить практично неможливим дотримання вимоги пропорційності, що є неодмінною умовою будь-якого правомірного застосування сили правоохоронцями. Втручання у конвенційні права є правомірним лише тоді, коли воно встановлене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним і пропорційним у демократичному суспільстві. У цій справі вже перша умова не виконується: оскільки Закон Сербії про поліцію не передбачає застосування звукової зброї, будь-яке її використання є таким, що не «встановлене законом», а отже, протиправним за самим національним правом.

Особливу загрозу становить «невидимий» і легко заперечуваний характер такого впливу. Коли шкода реальна, але важко доказувана, тягар доведення фактично зміщується на потерпілих, а в держави з’являється спокуса заперечувати сам факт застосування зброї. Це породжує структурний ризик безкарності, який сам по собі є загрозою правам людини, адже унеможливлює ефективний захист і відновлення порушеного права. Нарешті, застосування подібних засобів має виражений стримувальний (chilling) ефект: усвідомлення того, що участь у наступному протесті може обернутися раптовою атакою на здоров’я, відлякує людей від реалізації свободи мирних зібрань і свободи вираження поглядів. Йдеться, таким чином, не лише про шкоду конкретним заявникам у конкретний момент, а й про превентивний, спрямований у майбутнє ризик для невизначеного й дуже широкого кола осіб.

РУЙНУВАННЯ ДОВІРИ ДО ПОЛІЦІЇ

Демократична поліцейська діяльність ґрунтується на легітимності та згоді суспільства. Згідно з класичними засадами поліціювання, ефективність поліції залежить не від страху, а від схвалення, добровільної співпраці та довіри населення. Застосування зброї, що завдає шкоди мирним громадянам, вивертає навиворіт саму захисну функцію поліції, перетворюючи орган, покликаний оберігати безпеку людей, на джерело небезпеки для них. Така інверсія руйнує суспільний договір, на якому тримається поліціювання за згодою, і має довготривалі наслідки для громадської безпеки, готовності людей співпрацювати з поліцією та для верховенства права загалом.

Довіру руйнує не лише сам факт можливого застосування зброї, а й модель подальшої поведінки влади – заперечення й приховування. Суперечливі заяви міністра (спершу відмова від самого факту наявності звукових гармат, потім визнання їх придбання у 2021 році за одночасного заперечення застосування), а особливо передання «розслідування» іноземній спецслужбі – Федеральній службі безпеки Російської Федерації, – позбавляють процес будь-яких ознак незалежності та неупередженості. Звіт, підготовлений такою службою й оцінений фахівцями як пропагандистський і методологічно неспроможний, не лише не здатний встановити істину, а й остаточно підриває довіру суспільства. Розслідування, яке не є незалежним, неупередженим, оперативним і здатним привести до встановлення й покарання винних, не відповідає процесуальному складнику статті 3 Конвенції й водночас руйнує легітимність правоохоронної системи.

Поглиблюють ерозію довіри й супутні практики: стигматизація демонстрантів як учасників «кольорової революції», кампанії з дискредитації, повідомлення про застосування шпигунського програмного забезпечення проти журналістів і правозахисників, витоки персональних даних. Усе це звужує громадянський простір і закріплює уявлення про поліцію як про інструмент політичного тиску, а не служіння суспільству. Єдиним шляхом до відновлення довіри за таких обставин є ефективне, незалежне й неупереджене розслідування, повна прозорість щодо наявних засобів та обставин їх можливого застосування, а також реальна підзвітність винних. За відсутності цього держава втрачає не лише довіру до поліції, а й здатність забезпечувати правопорядок методами, сумісними з демократією.

ДЕТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВИЛА 39 РЕГЛАМЕНТУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Правило 39 Регламенту Суду регулює тимчасові (забезпечувальні) заходи. Формально воно міститься не в тексті самої Конвенції, а в Регламенті Суду, і дозволяє Суду за виняткових обставин – на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи – вказати сторонам на будь-який тимчасовий захід, що, на його думку, має бути вжитий. Попри те, що формально йдеться про «вказівку», обов’язкова сила таких заходів випливає зі статті 34 Конвенції (право на індивідуальне звернення): недотримання державою заходу за Правилом 39 може становити порушення статті 34.

Саме тому ухвала ЄСПЛ у цій справі є помітним і нетиповим прикладом застосування Правила 39, що вирізняється одразу кількома рисами. По-перше, захід має превентивний і спрямований у майбутнє характер: він покликаний не зупинити конкретну неминучу дію щодо поіменованої особи у відомий момент (як-от заплановану депортацію), а запобігти цілій категорії майбутньої поведінки – будь-якому застосуванню звукових пристроїв для контролю натовпу – на невизначених майбутніх протестах. По-друге, захід має загальний і колективний характер: він захищає невизначене й надзвичайно широке коло осіб, потенційно всю протестувальну спільноту, а не конкретних заявників, що зазнають індивідуалізованої шкоди. По-третє, він є відкритим у часі – діє «до подальшого розпорядження». По-четверте, його адресовано поведінці держави у сфері охорони громадського порядку та поліціювання, а не у класичній міграційній царині.

Мотивування Суду було стислим, але показовим. Надаючи захід, Суд вказав, що застосування такої зброї для контролю натовпу є незаконним за сербським правом, а також звернув увагу на потенційно серйозні наслідки для здоров’я великої кількості осіб. Саме поєднання протиправності за національним правом із тяжким і необоротним ризиком для здоров’я багатьох людей, на думку Суду, задовольнило поріг неминучості та непоправності шкоди. Водночас Суд чітко дотримав принципу непрогнозування результату: надання заходу не означає, що Суд зайняв будь-яку позицію щодо того, чи справді 15 березня 2025 року застосовувалася звукова зброя, і не впливає на подальші висновки щодо прийнятності чи суті справи. Проте сам факт надання заходу за таких суворих умов сигналізує принаймні про наявність небезпідставної (prima facie) скарги та реального, а не примарного ризику – інакше винятковий поріг Правила 39 не міг би бути досягнутий.

Не менш важливим для розуміння меж Правила 39 є те, у задоволенні чого Суд відмовив. Дві інші вимоги заявників – про недопущення кримінального переслідування осіб, які беруть участь у публічній дискусії щодо подій 15 березня, та про зобов’язання провести ефективне розслідування – Суд визнав такими, що не підпадають під процедуру Правила 39. Це окреслює доктринальні межі забезпечувальних заходів: Правило 39 є щитом проти неминучої непоправної фізичної шкоди, а не інструментом для превентивного захисту інтересів свободи вираження поглядів чи кримінального процесу, ані механізмом примусу до проведення розслідування. Останнє є питанням позитивних зобов’язань держави, що належить до розгляду по суті, а не предметом тимчасового заходу. Така позиція узгоджується з усталеним обмежувальним підходом Суду до Правила 39 і запобігає його перетворенню на загальний засіб впливу на національну політику.

ВИСНОВКИ

Справа Đorović and Others v. Serbia кристалізує три взаємопов’язані тези. По-перше, застосування невибіркової, легко заперечуваної зброї проти мирних зібрань несумісне з Конвенцією: воно зачіпає статті 3, 8, 10 та 11 і порушує позитивні зобов’язання держави щодо захисту фізичної та психологічної недоторканності людей і проведення ефективного розслідування. По-друге, такі практики, обтяжені запереченням та імітацією розслідування силами, позбавленими незалежності, руйнують легітимність і суспільну довіру, на яких тримається демократичне поліціювання, перетворюючи поліцію зі служби захисту на джерело загрози. По-третє, Правило 39, традиційно міграційний інструмент, у цій справі стало рідкісним превентивним щитом, що захистив цілу громадянську спільноту від необоротної шкоди.

Для України та інших держав – членів Ради Європи цей прецедент є водночас і пересторогою, і стандартом. Технології контролю натовпу вимагають чіткої законодавчої підстави, суворого дотримання необхідності та пропорційності, незалежного нагляду й ефективного розслідування будь-яких тверджень про їх застосування. Ці вимоги цілком співзвучні стандартам Європейського комітету з питань запобігання катуванням (КЗК) щодо застосування сили правоохоронцями та поводження з особами, позбавленими свободи чи підконтрольними поліції. За відсутності зазначених гарантій держава ризикує втратити і права людини, і власну легітимність: коли поліція застосовує проти громадян зброю, а потім приховує це, втрачається не лише довіра до неї, а й сама засаднича умова правопорядку у демократичному суспільстві.

За версією слідства, схема працювала системно. Власники так званих «порноофісів» – приміщень, де незаконно виготовлявся та поширювався еротичний і порнографічний контент через інтернет-платформи – щомісяця сплачували поліцейським керівникам по 20 тис. доларів США. Ще 5 тис. доларів залишав собі посередник. За ці кошти посадовці зобов’язувалися не вживати заходів реагування, не документувати правопорушення та завчасно попереджати про перевірки.

Задокументовано щонайменше кілька епізодів передачі коштів: у лютому 2026 року – 45 тис. доларів, у квітні – 25 тис. доларів, у травні безпосередньо під час затримання – ще 25 тис. доларів. Під час обшуків вилучено елітний автопарк, п’ять швейцарських годинників, зброю та готівку в різних валютах на загальну суму понад 22,6 мільйона гривень. Це не особистий успіх підозрюваних. Це матеріалізована безкарність.

ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ

Дії поліцейських керівників кваліфіковано за частиною четвертою статті 368 Кримінального кодексу України – одержання неправомірної вигоди в особливо великому розмірі службовою особою, яка займає відповідальне становище, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Санкція передбачає позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Принципово важливою є кваліфікуюча ознака «за попередньою змовою групою осіб». Це не технічна деталь – це доказ організованого, а не стихійного характеру корупції. Кілька документально зафіксованих епізодів передачі коштів свідчать про сталу злочинну практику, а не про одноразовий інцидент.

Окремо слід звернути увагу на нетипову архітектуру злочинної групи: лише начальники і водій – тобто найвища і найнижча ланки – без середнього рівня. Це або свідчить про ретельно побудовану схему ізоляції, або є сигналом того, що середня ланка ще не встановлена. Цей структурний дисонанс заслуговує на окрему увагу слідства.

ОФІЦІЙНА СТАТИСТИКА ЯК ДЗЕРКАЛО ЛАТЕНТНОСТІ: ЗЛОЧИН, ЯКИЙ ВИГІДНО НЕ РЕЄСТРУВАТИ

Аналіз офіційної поліцейської статистики щодо двох основних статей – утримання місць розпусти та звідництво (стаття 302 КК України) і сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (стаття 303 КК України) – розкриває суворий парадокс. Офіційні дані демонструють стабільне скорочення кількості зареєстрованих злочинів на тлі загальновідомого поширення відповідних практик. Це не свідчення успіху правоохоронної системи – це індикатор її інституційної зацікавленості у невидимості цього сегменту ринку.

Саме тому ці категорії злочинів традиційно відносять до «супутніх» злочинів щодо торгівлі людьми: їх реальні масштаби принципово не відображаються в офіційній статистиці, оскільки реєстрація суперечить інтересам тих, хто покликаний реєструвати.

Пікового значення показники досягли у 2014 році – 509 зареєстрованих злочинів та 379 повідомлень про підозру. Відтоді розпочалася стала низхідна тенденція з кількома характерними відхиленнями. Вже у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, зафіксовано лише 61 злочин цієї категорії — скорочення на 88% порівняно з піком. У 2025 році – 54 злочини.

Якщо трактувати ці дані буквально – сексуальна індустрія в Україні майже зникла. Натомість реальність, задокументована журналістськими розслідуваннями, свідчить про протилежне: прифронтові міста перетворилися на регіональні хаби секс-послуг із чітко структурованим ціноутворенням – від 30–40 євро за «масаж» до 200 євро за виїзд до зони бойових дій. Попит зріс, ринок трансформувався, але в офіційній статистиці цього немає. Тому що він вигідний іншим людям в погонах.

Динаміка статті 303 КК дещо відрізняється, проте демонструє ту саму логіку. Після помітного зростання у 2017–2018 роках (412 злочинів – максимум за весь досліджуваний період), показники знову скочуються: 195 злочинів у 2022 році, 244 – у 2024-му, 171 – у 2025-му. Тимчасове зростання у 2023 році (348 злочинів) можна пояснити частковим відновленням правоохоронних функцій та дислокацією кримінальних мереж на безпечніші території, але аж ніяк не дійсним зростанням злочинності цього виду.

ЛАТЕНТНІСТЬ ЯК СТРУКТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ЗЛОЧИНИ, З ЯКИХ РОБЛЯТЬ БІЗНЕС

Злочини у сфері сексуальних послуг є класичними прикладами структурної латентності – стану, коли злочин систематично не реєструється не через його відсутність, а через те, що його реєстрація суперечить інтересам правоохоронців. Класична кримінологія розрізняє природну латентність (потерпілий не звертається) та штучну латентність (правоохоронці приховують злочин). У випадку «порнорентної» корупції, розкритої 20 травня 2026 року, ми маємо справу саме з другим типом, інституалізованим і монетизованим.

Механізм є простим і стійким.

По-перше, жертви й учасники таких злочинів мають власну зацікавленість у неприверненні уваги поліції – вони або самі є правопорушниками за адміністративним правом, або залежать від «кришування».

По-друге, поліцейські керівники, отримуючи регулярні виплати за «невтручання», не просто пасивно закривають очі – вони активно пригнічують будь-які спроби підлеглих задокументувати ці правопорушення. Офіційна статистика відображає не реальний стан злочинності, а результат цієї активної фільтрації.

Зверніть увагу на показник «коефіцієнта підозри» – частку зареєстрованих злочинів, за якими оголошено підозру. По статті 302 він коливається від 64,3% (2016) до 94,4% (2025). Це означає, що ті справи, які все ж таки потрапляють до статистики, доволі ефективно розслідуються. Парадокс полягає в іншому: реєструється лише незначна частина реальних злочинів – переважно ті, що є результатом конкурентних конфліктів між ринковими гравцями.

Статистичний провал 2022 року – зниження до 61 зареєстрованого злочину за статтею 302 – є промовистим. Він збігся не зі зникненням ринку, а з повномасштабним вторгненням Росії. Правоохоронні ресурси були переорієнтовані, традиційні «дахи» частково зруйновані. Але ринок — ні. Краматорський хаб, детально описаний у журналістських розслідуваннях, виник саме як адаптація до нових географічних і соціальних умов.

КІЛЬКІСНИЙ ВИМІР ПРИХОВАНИХ МАСШТАБІВ

Оцінити реальні масштаби латентності дозволяє зіставлення кількох індикаторів. Відповідно до оцінок дослідників, коефіцієнт латентності для злочинів, пов’язаних із проституцією, становить у різних країнах від 1:10 до 1:50 – тобто на кожен зареєстрований злочин припадає від 10 до 50 нереєстрованих. Навіть застосування консервативного множника у 1:10 дає картину, різко відмінну від офіційної: якщо у 2025 році зареєстровано 54 злочини за статтею 302, реальна кількість подібних випадків могла сягати 540–2700 на рік.

Ці розрахунки узгоджуються з географічною логікою: Україна у 2025 році налічує понад 25 мільйонів жителів на підконтрольних територіях, причому значна частина – внутрішньо переміщені особи, переважно жінки, у вкрай вразливому економічному становищі. Поєднання масштабної демографічної вразливості та послаблення інституційного контролю є класичним середовищем для розширення нерегульованого ринку сексуальних послуг. Офіційна статистика не фіксує цей процес – вона фіксує розмір корупційного щита, що його приховує.

Ще один індикатор – структура онлайн-ринку. За оцінками учасників ринку, близько 90% оголошень про сексуальні послуги в мережі є фіктивними (шахрайство), що саме по собі свідчить про широку присутність організованих кримінальних груп в онлайн-сегменті. Організований злочин, орієнтований на масштабний і систематичний прибуток, потребує системного «даху». Це саме та корупційна рента, яку ми спостерігаємо у справі від 20 травня 2026 року.

КЛЮЧОВА ТЕЗА: ЗАБОРОНА ЯК ГЕНЕРАТОР КОРУПЦІЙНОЇ РЕНТИ

Системне хабарництво, викрите 20 травня 2026 року, не є наслідком особистої аморальності конкретних поліцейських. Воно є прямим і передбачуваним наслідком державної заборони на легітимну діяльність онлайн-платформ дорослого контенту.

Будь-яка заборона прибуткової, але технічно здійсненної діяльності в умовах масового попиту породжує рентний простір: ринок переходить у тінь, але не зникає. Платформи типу OnlyFans є загальнодоступними без реєстрації, працюють цілодобово, і будь-яка людина може ними користуватися без жодних реальних обмежень з боку держави. Тобто сама заборона де-факто не діє і не може діяти.

Натомість вона створює юридичний важіль для примусу: оскільки діяльність є «незаконною», правоохоронці набувають монопольного права вирішувати – переслідувати чи «не помічати». Ця дискреція конвертується у гроші. Саме так виникає корупційна рента – регулярний платіж за непереслідування того, що держава формально забороняє, але фактично не в змозі заблокувати.

Тут виникає абсолютно дикий парадокс державного управління. З одного боку, держава намагається оподатковувати жінок, які займаються такою діяльністю. З іншого – кваліфікує цю саму діяльність як злочин і переслідує тих самих жінок кримінально. В результаті створюються ідеальні умови для безмежного поліцейського рекету. Чи мало б місце таке системне хабарництво, якби діяльність подібних платформ була легітимізована? Звісно, що ні. Держава сама створила умови для вчинення цих злочинів.

Криміналізація онлайн-еротичних платформ, всупереч декларованій меті їх викорінення, фактично витісняє їх у глибшу тінь – туди, де відсутній будь-який легальний контроль, де жінки залишаються абсолютно беззахисними і де виникають передумови для прямої сексуальної експлуатації. Правоохоронці, зайняті збором корупційної ренти, об’єктивно не мають ані часу, ані мотивації протидіяти дійсно небезпечним формам злочинності – трафікінгу, примусовій проституції, дитячій порнографії.

СИСТЕМНИЙ ВИМІР

Посередником у схемі був особистий водій заступника міністра внутрішніх справ. Це не другорядна деталь – це вузловий елемент усієї конструкції. Водій – це людина з постійним фізичним доступом до керівника, з нефіксованими неформальними контактами, з можливістю вести паралельне ділове життя в тіні офіційного статусу. Питання, яке неминуче виникає: наскільки далеко тягнеться ланцюг? Публічних підозр заступнику міністра немає, але сам факт, що його найближче оточення виявилося центром багатообласної корупційної мережі, ставить очевидні інституційні запитання, які не можна ігнорувати.

Схема охоплювала три регіони одночасно. Це не локальний феномен і не збіг обставин. Це або свідчення централізованої координації через єдиного посередника, або – що ще тривожніше – ознака поширеної ринкової практики, коли регіональні керівники поліції самостійно й незалежно один від одного входять у ринок захисту незаконного бізнесу.

Справа розгортається в умовах повномасштабної війни, і це надає їй якісно іншого виміру. Керівники регіональних управлінь поліції – це не просто адміністратори. Це посадові особи з доступом до оперативної інформації, систем обліку, безпекових ланцюгів, контактів із СБУ та військовою адміністрацією. Людина, яка бере хабарі й залежить від злочинного бізнесу, є вразливістю в системі безпеки країни. У воєнний час це не просто корупція — це загроза національній безпеці.

Статистичні дані, наведені вище, підтверджують системний, а не епізодичний характер цього явища. Якби «кришування» було поодиноким відхиленням, ми б спостерігали хаотичні коливання статистики. Натомість маємо плавну низхідну траєкторію реєстрації з чіткою кореляцією до загальних стресів системи (пандемія 2020 року, повномасштабне вторгнення 2022 року) – і швидкими відновленнями після них. Це структура, а не випадок.

РЕГУЛЯТОРНА АЛЬТЕРНАТИВА

Потрібно відійти від штучного моралізаторства і поставити питання в його реальному вимірі: яку конкретну моральну шкоду українському суспільству завдало існування відповідних веб-платформ – і яку моральну шкоду завдало їх кришування поліцейськими? Відповідь очевидна.

Легітимізація і регулювання онлайн-секс-платформ – це не моральний вибір. Це антикорупційна стратегія. Її логіка проста: легальна діяльність не потребує захисту від поліції – вона перебуває під захистом закону. Рентний простір зникає, а з ним – і корупційний стимул.

Регулювання, а не заборона, дозволяє захистити права учасників індустрії, запровадити перевірку віку і добровільності, оподатковувати доходи та зосередити правоохоронні ресурси на реальних злочинах – трафікінгу, примусі, дитячій порнографії. Говорити про заборону і кримінальне переслідування того, що існує абсолютно відкрито, що не потребує реєстрації і працює в режимі 24/7, – абсолютно безглуздо. Держава сама себе дискредитувала викриттям цієї схеми.

Статистичний аналіз підтверджує цей висновок методологічно. Якщо впродовж 13 років офіційна статистика демонструє незмінне скорочення злочинів у сфері, яка явно не скорочується в реальності, — це не проблема правопорушників. Це проблема правової моделі, яка генерує структурну латентність і корупційну ренту замість реального захисту.

Можна прогнозовано очікувати, що після спаду резонансу учорашні моралісти у погонах почнуть говорити про необхідність легалізації — саме тому, що їх власна система захисту незаконного бізнесу виявилася вразливою. Суспільству варто зафіксувати ці голоси і перевірити, чи стоїть за ними реальна реформаторська воля.

ВИСНОВКИ

Ця справа є більш ніж кримінальним скандалом. Вона є дзеркалом системної кризи, яку породило поєднання трьох факторів: штучної заборони, що генерує корупційний ринок; структурної латентності злочинів, яка цю заборону обслуговує; і відсутності реального внутрішнього контролю в правоохоронній системі.

Статистичні дані за 2013–2025 роки свідчать не про успіх боротьби зі злочинністю у сфері сексуальних послуг, а про стійку і системну практику її приховування від реєстрації. Зниження кількості зареєстрованих злочинів на 88% за статтею 302 КК і на 58% за статтею 303 КК відбувалося в умовах, коли реальні ринкові обсяги, за всіма незалежними оцінками, не скорочувалися, а в окремі підперіоди – зростали. Це і є матеріалізована латентність.

Показником справжніх намірів стане не затримання, а вирок. А ще більш показовим – те, чи змусить ця справа системно переглянути механізми контролю за регіональними керівниками поліції, чи залишиться черговим сигналом, після якого система повертається до звичного стану.

Без структурних змін – декриміналізації онлайн-платформ, аудиту системи внутрішнього контролю, перефокусу правоохоронних ресурсів на тяжкі злочини, методологічного перегляду підходів до вимірювання латентної злочинності – наступна подібна схема буде лише питанням часу. І суспільство знову заплатить за неї – грошима, безпекою і довірою до держави в її найкритичніший час.

Є, однак, деталь, яка змушує замислитися над масштабом і символікою того, що відбувається. Ця трагедія хронологічно – у річному вимірі – на один день передувала початку Американської революції. Так, cаме 19 квітня 1775 року – рівно 251 рік тому – пролунали перші постріли при Лексінгтоні і Конкорді. Збройні громадяни, що відмовилися здати зброю британським солдатам, відкрили нову сторінку у всесвітній історії демократії.

Між двома датами – 18 і 19 квітня – прірва в два з половиною століття і безодня сенсів. Але є і спільна нитка: питання про те, хто і як розпоряджається зброєю у суспільстві – і яку ціну платять за це звичайні громадяни. Ця нитка актуальна сьогодні так само, як і 251 рік тому.

СТАТИСТИКА, ЯКУ ЗРУЧНО НЕ ПОМІЧАТИ

Дискусія про відкриття ринку зброї під час повномасштабної війни є, м’яко кажучи, абсурдною — але не тому, що це «неправильна» тема. А тому, що відповідь на це питання вже написана реальністю, закодована в офіційній поліційній статистиці, яку чомусь воліють не читати. Погляньмо на цифри.

Дані таблиці відображають два виразних цикли насильства, розділених довоєнним мінімумом. Перший пік припадає на 2014 рік (2523 провадження) – рік анексії Криму та початку збройного конфлікту на Сході: різке насичення зброєю, дезорганізація правоохоронних структур, розпад єдиного командування. Наступні роки демонструють поступову нормалізацію – аж до мінімуму 2021 року (300 проваджень). Саме ці показники слід вважати базовими для порівняння.

Повномасштабне вторгнення 2022 року дало новий стрибок – +543% відносно 2021-го вже за перший рік (1929 проваджень). Критична деталь: частка повідомлень про підозру від загального числа проваджень у 2022–2023 роках обвалилась до 25–27% (проти 77–86% у мирні роки). Це означає: більшість справ відкривалась без ідентифікованих підозрюваних – прямий наслідок неконтрольованого поширення зброї та перевантаженості слідчих. Позитивна тенденція 2024–2025 років (зниження до 821–832 проваджень) свідчить про адаптацію системи, однак рівень залишається вдвічі вищим за довоєнний.

Таблиця фіксує ще більш тривожну динаміку.

Якщо загальна кількість злочинів із вогнепальною зброєю у 2022–2023 роках відображала насамперед хаос перших місяців вторгнення, то статистика умисних вбивств свідчить про якісно інший процес. 2023 рік – абсолютний пік за всі 13 років спостережень: 909 умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї, що у 25 разів перевищує мінімум 2021 року (36).

Найбільш промовистий показник – розкриття. У 2023 році вона впала до 19%: лише 173 справи із 909 мали встановленого підозрюваного. Фактично 736 умисних убивств залишились без встановленого виконавця протягом одного календарного року. Для порівняння: у 2018–2021 роках розкриваність становила 90–98%. Відновлення цього показника у 2024–2025 роках (52–64%) є позитивною тенденцією, проте залишається принаймні вдвічі нижчим за рівень мирного часу. Це означає, що значна частина осіб, які вчинили вбивства із вогнепальної зброї під час активної фази конфлікту, залишається непокараною – і продовжує перебувати в суспільстві.

А ПОТІМ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЕО

І от з’являється відео, яке не можна ігнорувати.

Під час теракту в Києві люди у формі патрульної поліції, почувши постріли, просто втекли – залишивши цивільних громадян без захисту. На відеозаписі видно, що дитина була змушена самостійно рятуватися. Матеріал опублікували ТСН та «Дзеркало тижня». Поліцейських відсторонено від виконання обов’язків. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив провести службове розслідування.

Декларації – добре. Але питання не в тому, що сказав міністр сьогодні вранці. Питання в тому, що буде після завершення розслідування – за умови встановлення вини та автентичності відеозаписів. Якщо керівництво поліції не продемонструє реальну реакцію – не декларативну, а з конкретними дисциплінарними наслідками – проблема загостриться ще більше. Не тому що «поліція погана», а тому що інституційна мовчанка після такого відео легітимізує поведінку, несумісну зі статусом правоохоронця.

У середовищі частини українських поліцейських під час повномасштабної війни утвердилася небезпечна установка. Воєнний час, де насильство нормалізоване, лише зміцнює рефлекс самозбереження – на шкоду рефлексу захисту. Втеча від стрільця – це не боягузтво окремих людей. Це симптом системної інституційної деградації, яку не можна виправити одним службовим розслідуванням.

АМЕРИКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЩО НАСПРАВДІ ДАЛО ПРАВО НА ЗБРОЮ

Повернімось до символізму дати.

19 квітня 1775 року – битва при Лексінгтоні і Конкорді. Перші постріли Американської революції. The shot heard round the world – «постріл, почутий у всьому світі». А через ще кілька років – народилася перша сучасна конституційна демократія.

Право на зброю не просто дозволило американцям виграти Війну за незалежність. Воно структурувало американську демократію на два з половиною століття вперед і заклало в її основу принцип: озброєний громадянин є суб’єктом, а не об’єктом влади. Цей принцип знайшов закріплення у Другій поправці до Конституції США (1791): «A well regulated Militia, being necessary to the security of a free State, the right of the people to keep and bear Arms, shall not be infringed».

Американська статистика демонструє очевидне: висока насиченість зброєю корелює з вищим рівнем злочинів із застосуванням зброї. 79% умисних вбивств у США скоюється з використанням вогнепальної зброї. У країнах ЄС цей показник – від 20% до 40%. Американська модель – не зразок для наслідування в кримінологічному сенсі. Але вона є зразком у конституційно-демократичному: право на самозахист як основа відносин між громадянином і державою.

Важливо розрізняти два рівні дискусії. Перший – кримінологічний: більше зброї = більше певних категорій злочинів. Статистика це підтверджує, і заперечувати її – значить ігнорувати реальність. Другий – конституційно-демократичний: право озброєного громадянина як стримуючий фактор проти державного свавілля і як основа суверенітету народу. Ці два рівні не суперечать одне одному — вони описують різні виміри однієї реальності.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ: СУСПІЛЬСТВО ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ

Україна сьогодні – суспільство, у якому мільйони громадян зі зброєю в руках захищають державу від знищення. За оцінками, станом на 2025 рік на руках у населення – у тому числі у демобілізованих і ветеранів — перебуває від 6 до 10 мільйонів одиниць різних видів зброї. Частина — законно зареєстрована. Частина – ні. Це факт, з яким доводиться жити.

Найсерйозніша загроза – попереду. Сотні тисяч демобілізованих повертаються з фронту. Частина – з ПТСР, що не отримало лікування. Частина – із зброєю, легально чи ні. Досвід інших конфліктів – В’єтнам, Афганістан, Балкани – показує: злочинність серед ветеранів зростає не одразу, а через 2–3 роки після демобілізації. Ця хвиля ще не прийшла. І якщо держава не підготується – поліцейська статистика 2027–2028 років стане предметом парламентських розслідувань, а не наукових статей.

Питання не в тому, «легалізувати чи ні». Питання в тому, яку інституційну культуру ми вибудовуємо навколо цього факту – і чи здатна держава до відповідальності, яка з нього випливає.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ДЕРЖАВА, ЯКА НЕ ЗАХИЩАЄ — І ГРОМАДЯНИН, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СЕБЕ

Американська революція починалась із того, що держава не змогла захистити громадян – і тому вони взяли зброю самі. Київська трагедія 18 квітня 2026 року – і особливо відео з поліцейськими, які тікають від стрільця, залишаючи дитину в епіцентрі стрілянини – є болісним нагадуванням про те, що це питання залишається живим і сьогодні.

Поліцейський, який тікає від стрільця і залишає дитину напризволяще – це не просто дисциплінарний казус. Це симптом. Держава, яка хоче дати своїм громадянам право на зброю – або вже де-факто дала його, роздавши мільйони одиниць зброї в перші дні вторгнення – мусить спочатку довести, що вона сама вміє нею відповідально розпоряджатися і захищати тих, хто захищає її.

Статистика незаперечна: повномасштабна війна дала різкий стрибок злочинів із вогнепальною зброєю – +543% лише за перший рік. Але та сама статистика свідчить: у 2024–2025 роках показники пішли вниз. Це означає, що суспільство і держава адаптуються. Питання – у якому напрямку. У напрямку верховенства права та інституційної відповідальності – чи у напрямку нормалізації безкарності, за якої поліцейські тікають, а вбивці залишаються непізнаними.

Зброя, якою скористався стрілець, була офіційно зареєстрована, а сам він мав відповідні дозволи. За повідомленнями журналістів, чоловік виявився підполковником Збройних сил Росії, уродженцем Москви з громадянством України, який, за деякими даними, робив пожертвування на підтримку так званої «спеціальної воєнної операції». За попередньою інформацією, він вже нападав на людей у цьому ж магазині три роки тому. За словами сусідів, він з’явився у цьому будинку з початком повномасштабного вторгнення.

Ці факти складаються в моторошну картину, але наше завдання – не нагнітати емоції, а спробувати холодно й чесно відповісти на запитання, які ця трагедія неминуче ставить перед суспільством, системою правопорядку та правовою державою.

ЗБРОЯ, ДОЗВОЛИ І ІЛЮЗІЯ БЕЗПЕКИ

Перший і найочевидніший висновок, який напрошується, – цей злочин було вчинено за допомогою легально зареєстрованої зброї. Це не деталь, а принципово важлива обставина, яка руйнує один із центральних аргументів лобістів вільного обігу вогнепальної зброї: «легальна зброя = безпека».

Дискусія про лібералізацію ринку зброї в Україні тривала роками, але особливо загострилася в умовах повномасштабної війни, коли частина суспільства та ряд законодавців почали наполягати на конституційному закріпленні права на носіння зброї, апелюючи до потреб самооборони та патріотичного обов’язку. Трагедія у Корсуні в свій час поляризувала суспільство: чимало людей солідаризувалися з людиною, яка застосувала зброю проти правоохоронців, – що само по собі є симптоматичним і тривожним.

Нинішній випадок принципово інший. Тут немає «народного месника» або «корсунського Робін Худа», немає й натяку на соціальний конфлікт із системою. Є пенсіонер-підполковник, який розстрілює мирних покупців супермаркету з легально зареєстрованого пістолета. Саме ця обставина має стати аргументом, який закриє дискусію: не «хто» вчиняє злочин і яка його ідеологія, а те, що система видачі дозволів на зброю в Україні структурно неспроможна відфільтрувати носіїв прихованих деструктивних намірів. Скринінг при реєстрації зброї виявився марним. Минулі напади на людей у тому ж магазині не призвели до відкликання дозволу. Система не спрацювала.

Тут, однак, треба утриматися від спрощення. Право народу на спротив тиранії залишається серйозним принципом конституційної теорії та міжнародно-правової традиції. Питання не в тому, чи має право громадянин захищати себе, а в тому, яка держава здатна відповідально управляти обігом зброї в умовах гібридної війни, соціальної травми та психологічної нестабільності населення. Відповідь, яку дала ця трагедія, – поки що ні.

ПЕРЕГОВОРИ, ДЕЕСКАЛАЦІЯ ТА ПРОВАЛ КОМУНІКАЦІЇ

Упродовж близько 40 хвилин перемовники намагались встановити контакт із зловмисником, однак він не реагував. «Він не виходив на контакт. Я його не чула», – зазначила начальниця сектору переговорної діяльності Національної поліції Києва.

Це ключова деталь, яка потребує окремого аналізу. Сорок хвилин – це і багато, і мало. Для переговорників це відносно короткий проміжок у тактичному сенсі. Але сам факт повної відсутності будь-якої відповіді з боку нападника свідчить не лише про його патологічну рішучість, а й про фундаментальну проблему: чи були ці сорок хвилин використані із застосуванням справді фахових технік впливу на кризову особистість? Чи наша поліція взагалі має необхідний рівень підготовки перемовників, здатних працювати з людьми, які перейшли психологічну межу?

Сьогодні серед частини українських поліцейських домінує небезпечна установка: «спочатку стріляй – потім розбирайся». Ця установка набула додаткового імпульсу в умовах війни, де насильство нормалізоване, а право на застосування сили сприймається значно ширше, ніж передбачає закон і стандарти прав людини. Київська трагедія, як і багато попередніх, ризикує стати не поштовхом до реформи, а підтвердженням цієї хибної логіки. Між тим ЄСПЛ послідовно наголошує: при оцінці правомірності застосування летальної сили беруться до уваги не лише дії виконавців, а й усі супутні обставини – зокрема, планування і контроль (Mikhalkova and Others v. Ukraine, п. 36; McCann and Others v. the UK [GC], п. 150). Законодавча і адміністративна база повинна чітко визначати обмежені обставини, за яких правоохоронці можуть застосовувати вогнепальну зброю, – і поліцейські не повинні перебувати у стані невизначеності щодо цих меж (Soare and Others v. Romania, п. 129).

Між тим справжній показник поліцейської ефективності – здатність розв’язувати критичні ситуації без застосування летальної сили. Саме в цьому напрямку розвивається сучасна поліція в демократичних країнах, де офіцери отримують роками відпрацьовані навички деескалації, психологічного впливу і лише в крайніх випадках – застосування зброї. ЄСПЛ у Soare and Others v. Romania прямо вказав, що відсутність чітких правил і належної підготовки пояснює неадекватні та автономні дії поліцейських у критичних ситуаціях (п. 135). А в Celniku v. Greece Суд констатував, що стаття 2 ЄКПЛ охоплює не лише безпосередні дії поліцейських, а й підготовку персоналу: якщо рівень підготовки не відповідає складності поставлених завдань – держава несе відповідальність.

ЛІКВІДАЦІЯ НАПАДНИКА: СТАТТЯ 2 ЄКПЛ

Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив, що спецпризначенці КОРДу провели штурм і ліквідували нападника. Під час штурму зловмисник чинив опір правоохоронцям і відкрив по них вогонь.

У гострій фазі кризи, коли людина активно стріляє по поліцейських, застосування летальної сили формально виправдане навіть за суворими стандартами статті 2 Конвенції.

ЄСПЛ у справах типу McCann and Others v. United Kingdom, Nachova v. Bulgaria, Finogenov v. Russia послідовно виробив критерій «абсолютної необхідності»: держава зобов’язана довести, що смерть особи була наслідком сили, яка не перевищувала тієї, що була безумовно необхідна за конкретних обставин. При цьому, як роз’яснено у McCann and Others v. the UK [GC] (п. 200), застосування сили виправдане лише тоді, коли виконавці щиро вірили у необхідність відкриття вогню і мали для цього суб’єктивно достатні підстави – а не просто виконували наказ.

Стандарт «абсолютної необхідності» є суворішим за критерій «необхідного в демократичному суспільстві» за статтями 8 та 11 ЄКПЛ: сила має бути суворо пропорційна (Jaloud v. the Netherlands [GC], п. 199; Kelly and Others v. the UK, п. 93). У ситуації звільнення заручника з озброєним злочинцем, що чинить активний опір, ці умови можуть бути виконані – але це ще потребує перевірки.

Але з цього моменту починається те, що більшість коментаторів воліють обходити стороною. Держава зобов’язана провести ефективне незалежне розслідування того, чи справді не існувало жодної іншої тактичної можливості. Чи були вичерпані всі варіанти ненасильницького завершення ситуації? Чи правильно було обрано момент штурму? Чи кожен постріл бійців КОРДу задокументований і виправданий? ЄСПЛ у Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163) та Armani Da Silva v. the UK [GC] (п. 233) чітко визначив: розслідування має охоплювати не лише безпосередні дії виконавців, а й питання планування і контролю операції в цілому; воно має бути спроможним встановити, чи було застосування сили виправданим. Будь-який недолік, що підриває цю спроможність, означає порушення процесуального аспекту статті 2 ЄКПЛ. Красномовний приклад – справа Finogenov and Others v. Russia (операція «Норд-Ост»), де Суд констатував порушення саме через неповноту та залежність розслідування.

В умовах України під час повномасштабної агресії публічна вимога розслідування обставин загибелі людини, яка щойно вбила шестеро мирних громадян, звучить критично непопулярно. Але саме в цьому й полягає суть верховенства права: стаття 2 ЄКПЛ захищає право на життя не тільки жертв злочинця, а й самого злочинця. Без цього принципу весь правозахисний порядок перетворюється на ситуативну угоду більшості, а не на систему універсальних гарантій. Стаття 2 ЄКПЛ покладає на державу позитивне зобов’язання не лише утримуватися від умисного позбавлення життя, а й вживати превентивних заходів для захисту осіб, які перебувають під її юрисдикцією (Yuriy Illarionovich Shchokin v. Ukraine, п. 35). Загальна юридична заборона свавільного позбавлення життя стає неефективною без дієвої процедури перевірки: саме так Суд сформулював це у Guliani and Gaggio v. Italy [GC] (п. 249) та Al-Skeini and Others v. the UK [GC] (п. 163). Andronicou and Constantinou v. Cyprus демонструє, що навіть операція зі звільнення заручника, яка завершилася загибеллю злочинця, може бути визнана правомірною – але лише за умови, що планування проводилося з метою мінімізації ризику, переговори велися раціонально, а бійці мали чіткі інструкції застосовувати лише пропорційну силу (п. 194).

Крім того, є суто практичний аргумент: підполковник збройних сил РФ, який жив в Україні, робив пожертвування на «СВО» і в підсумку вчинив масовий розстріл, – це джерело інформації виняткової цінності для контррозвідки. Його мотиви, зв’язки, можливі куратори, канали фінансування – все це могло б бути встановлено в ході допитів. Ліквідація перекриває цей канал назавжди.

НЕБЕЗПЕКА «БЕЗПЕКОВОГО» ДИСКУРСУ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ

Ця трагедія з неминучістю породить законодавчі ініціативи. Частина з них буде спрямована на посилення контролю над обігом зброї – і це виправдано та необхідно. Але частина – і ось тут слід бити на сполох – використає цей випадок для обґрунтування розширення поліцейського апарату, посилення превентивного нагляду, легалізації «випереджальних» оперативних заходів.

У правозахисній практиці добре відомий цей механізм: терористичний або масштабний злочин стає «вікном можливостей» для держави, щоб розширити свої повноваження в сферах, де громадяни в звичайних умовах не дозволили б такого вторгнення. Закони, прийняті «в момент шоку», як правило, не відкликаються і після того, як шок минає.

Право на приватне та сімейне життя, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, право на захист персональних даних, право не бути об’єктом превентивного поліцейського спостереження без достатніх підстав – усі ці гарантії перебувають під загрозою щоразу, коли суспільство переживає різкий спалах страху. Стандарт «необхідного в демократичному суспільстві» за статтею 8 ЄКПЛ є менш суворим, ніж критерій «абсолютно необхідного» за статтею 2, але й він не дозволяє державі запроваджувати широке превентивне спостереження без індивідуальних підстав і судового контролю. Завдання правозахисного товариства, адвокатури та академічної спільноти – не допустити, щоб одна трагедія стала виправданням системних обмежень прав, що торкнуться мільйонів людей, котрі не мають жодного відношення до злочину.

НАВЧАННЯ ПОЛІЦІЇ

Отже, небезпечна тенденція, яка давно визріває в українській поліції, отримала новий імпульс: готовність застосовувати зброю раніше, ніж з’ясовуватись обставини. Трагедія 18 квітня ризикує стати не застереженням, а виправданням цієї логіки – і оцінити реальні масштаби такого зсуву наразі вкрай важко.

Саме тому цей випадок має стати вагомим аргументом на користь системного перегляду підготовки поліцейських. Але не в напрямку вдосконалення вогневих або силових навичок – ні. Йдеться про принципово інше: навчання офіцерів мистецтву комунікації, здатності знімати напругу в режимі реального часу, фахового застосування технік деескалації.

Справжній критерій ефективності сучасної поліції – це вміння розв’язувати критичні ситуації без насилля. Перехід від каральної моделі до моделі діалогу і професійного стримування – не романтика, а практична необхідність. Саме тут пролягає майбутнє правоохоронної системи України.

ВИСНОВКИ

Ця трагедія є багаторівневим викликом. Для суспільства – це виклик до виваженості в умовах тиску на емоції та спокуси простих відповідей. Для законодавців – це виклик написати норми, які справді підвищать безпеку, не перетворившись на інструмент каральної бюрократії. Для поліції – це дзеркало, в якому вона зобов’язана побачити не свій героїзм, а свої системні вади в підготовці, деескалації і тактичній гнучкості. Для правозахисників – це нагадування, що захист прав людини не може бути умовним: або він поширюється на всіх, або його не існує як принципу.

Шість родин оплакують своїх близьких. Це – незаперечна реальність, і вона першочергова. Але гідною відповіддю на цю смерть є не нова хвиля поліцейської агресії і не розкид емоційних законів, а системний, холодний і чесний аналіз того, де дала збій система – і як її виправити без втрати людяності.

Емпіричну основу цієї статті становить офіційна відповідь Департаменту кадрового забезпечення Національної поліції України (вих. № 44979-2026 від 27 березня 2026 року) на запит про надання публічної інформації, поданий у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідь містить два масиви даних: облікову чисельність поліцейських, які перебували на посадах слідчих та дізнавачів НПУ станом на 1 січня кожного року з 2020 по 2026 рік, а також кількість дисциплінарних стягнень, застосованих до цієї категорії у кожному з років від 2020 до 2025 включно, у розрізі всіх семи видів стягнень, передбачених чинним законодавством.

Методологічно важливо наголосити: наведені цифри відображають кількість стягнень, а не кількість осіб, до яких вони застосовувалися; один працівник міг зазнати кількох дисциплінарних проваджень упродовж року, тому співвідношення стягнень і облікової чисельності слід тлумачити як показник інтенсивності дисциплінарного тиску, а не частки притягнутих осіб.

Облікова чисельність слідчих і дізнавачів протягом досліджуваного періоду коливалася у відносно вузькому діапазоні – від 8969 осіб станом на 1 січня 2026 року до 10260 осіб станом на 1 січня 2021 року; середньорічне значення за шість років становить приблизно 9646 осіб. У динаміці виразно виокремлюються дві фази: фаза зростання у 2020–2021 роках (+5,7 %), зумовлена консолідацією структури досудового розслідування та добором кадрів, та фаза тривалого скорочення, що розпочалася у 2022 році й досягла мінімуму на початок 2026 року, тобто втратою у 12,6 % особового складу порівняно з піком 2021 року.

Особливо прискорене зменшення у 2024–2025 роках (−10,5 % лише за один рік) корелює з мобілізаційними процесами, бойовими втратами та загальною кадровою ерозією, характерною для правоохоронної системи України в умовах повномасштабної російсько-української війни. Зауважимо, що скорочення слідчого корпусу на понад 1 тис. осіб за відносно стабільної чи навіть зростаючої кількості зареєстрованих кримінальних проваджень неминуче створює додатковий тиск на тих, хто залишився у лавах слідчих, – а отже, і на загальний рівень помилок, порушень та, відповідно, дисциплінарних реакцій на них.

Таблиця 1. Облікова чисельність слідчих та дізнавачів Національної поліції України станом на 1 січня 2020–2026 рр.: абсолютна й відносна динаміка

Сукупно за 2020–2025 роки до слідчих та дізнавачів НПУ було застосовано 28914 дисциплінарних стягнень, тобто в середньому 4819 на рік. Розгортання цих даних у часі демонструє не лінійну, а хвилеподібну траєкторію, у якій можна виокремити чотири фази.

Перша — умовно «довоєнна» (2020 рік) – з показником 4855 стягнень, що може слугувати базовою точкою відліку.

Друга – спадна (2021–2022 рр.) – з помірним зниженням у 2021 році (4 560) та різким провалом у 2022 році (3 710).

Третя – компенсаторна (2023 рік) – з пікою у 5729 стягнень, що на 54,4 % перевищує попередній рік.

Четверта – фаза поступової нормалізації (2024–2025 рр.) з показниками 5437 та 4623 відповідно, які, однак, так і не опустились нижче рівня 2020 року.

Показник кількості стягнень на 100 осіб облікової чисельності коливається у межах від 36,8 (2022) до 59,1 (2023), тобто навіть у найменш «репресивний» рік дисциплінарний тиск був не символічним: принаймні троє з восьми слідчих зазнавали стягнення (або та сама особа – кількаразово), а на піці 2023 року цей показник наближався до співвідношення «одне стягнення на кожного другого слідчого на рік».

Таблиця 2. Загальна кількість дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., та показник інтенсивності дисциплінарного тиску (стягнень на 100 осіб облікової чисельності)

Особливої уваги заслуговує спад 2022 року. Він суперечить логіці кризової ескалації дисциплінарних ризиків, адже саме у цей рік інституційне середовище зазнало безпрецедентного стресу. Однак парадокс усувається, якщо зважити, що у перші місяці повномасштабного вторгнення відбулося обʼєктивне ослаблення спроможності органів кадрового забезпечення та керівників структурних підрозділів здійснювати повноцінні службові перевірки: частина керівного складу перебувала на бойових позиціях, переорієнтовувалась на безпекові завдання або була переміщена з тимчасово окупованих територій; вичерпною була й документальна криза – втрата чи недоступність особових і наглядових проваджень. Таким чином, зниження стягнень у 2022 році слід інтерпретувати не як свідчення поліпшення дисципліни, а як функціональну недостатність самої системи реагування. Саме цим пояснюється вибуховий приріст 2023 року: відновлена адміністративна спроможність дала змогу реалізувати накопичений у попередньому році масив невиявлених або непритягнутих порушень. Тобто йдеться не про реальне погіршення службової поведінки слідчих, а про ефект «розшляхування» відтермінованої дисциплінарної активності.

Структура стягнень за видами демонструє стабільно асиметричну модель, у якій найменш суворий захід – зауваження – посідає домінуюче місце. Питома вага зауважень коливається від 62,5 % (2022) до 68,1 % (2024), а в сукупності за шість років ця категорія становить 18847 випадків, або 65,2 % від усіх стягнень. Другий за частотою захід – догана – становить від 22,9 % (2021) до 27,2 % (2023), кумулятивно – 24,4 %. У поєднанні зауваження й догани формують те, що у межах цієї статті доцільно означити як «мʼяке ядро» дисциплінарної практики – стабільні 88–92 % від загальної кількості стягнень щорічно. Стягнення середньої тяжкості – сувора догана та попередження про неповну службову відповідність – коливаються у межах 6–10 % сукупно, з відносно стабільними абсолютними значеннями. Найтяжчі заходи – пониження у спеціальному званні, звільнення з посади та звільнення зі служби – у звичайні роки становлять 1,3–2,1 % від усіх стягнень.

Таблиця 3. Структура дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., за видами: абсолютні значення

Таблиця 4. Структура дисциплінарних стягнень, застосованих до слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр., за видами: питома вага (у % від загальної кількості стягнень відповідного року)

Саме у сегменті найтяжчих стягнень найбільш наочно виявляється вплив війни. У 2022 році кількість звільнень зі служби сягнула 362 осіб – показника, що майже в сім разів перевищує значення 2020 року (54) та 2021 року (50), і приблизно вдвічі – показник 2023 року (189). Частка серйозних стягнень у 2022 році сягнула 10,2 % від усіх дисциплінарних рішень, тоді як у 2020–2021 роках вона не перевищувала 1,6 %, а у 2024–2025 роках знизилася до 1,9–2,1 %. З методологічного погляду показник 2022 року не є репрезентативним для «нормальної» дисциплінарної практики: він охоплює значну кількість осіб, які не повернулись на службу після 24 лютого 2022 року, опинилися на тимчасово окупованих територіях, загинули, отримали поранення чи були звільнені в адміністративному порядку у звʼязку з бойовими обставинами. Саме тому порівняльний аналіз має проводитися з обовʼязковим застереженням щодо аномального характеру 2022 року, а усереднене значення серйозних стягнень за весь період має обчислюватись із виведенням цього року за дужки.

Таблиця 6. Найсуворіші дисциплінарні стягнення (пониження у званні, звільнення з посади, звільнення із служби) щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр.: аномалія 2022 року

Якщо згрупувати всі стягнення за трьома категоріями тяжкості – мʼякі (зауваження та догана), середні (сувора догана та попередження про неповну службову відповідність) і серйозні (звільнення з посади, звільнення зі служби, пониження у званні), – картина набуває концептуальної чіткості. Протягом усього досліджуваного періоду частка мʼяких стягнень коливається у вузькому коридорі 80,8–92,2 %, частка середніх – 5,9–9,0 %, частка серйозних (за винятком аномалії 2022 року) – 1,3–3,6 %. Така стабільність структури попри суттєві коливання абсолютних показників свідчить про те, що дисциплінарна система НПУ функціонує за логікою не «очищення» чи «відбору», а поточного дисциплінування, спрямованого переважно на підтримання службового режиму, а не на радикальну зміну кадрового складу. Це, безумовно, є легітимною функцією будь-якої відомчої дисциплінарної системи, однак водночас ставить під сумнів її здатність реагувати на структурні проблеми — систематичні процесуальні порушення, зловживання заходами забезпечення кримінального провадження чи неналежне ведення справ проти вразливих категорій осіб.

Таблиця 5. Структура дисциплінарних стягнень щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 рр. за рівнем тяжкості

«Мʼякі» стягнення – зауваження та догана; «середні» – сувора догана та попередження про неповну службову відповідність; «серйозні» – пониження у спеціальному званні, звільнення з посади та звільнення із служби в поліції. Аномальний показник серйозних стягнень 2022 р. (з них 362 звільнення із служби) розглядається у тексті окремо.

Особливої уваги заслуговує порівняльний аспект – зіставлення структури санкцій щодо слідчих поліції з дисциплінарною практикою щодо адвокатів, прокурорів та суддів. У межах цієї статті порівняльний аналіз подається у загальному вигляді і потребує окремого емпіричного підкріплення у подальших дослідженнях. Втім, уже на рівні нормативних моделей очевидно, що для адвоката еквівалентом звільнення зі служби є зупинення права на зайняття адвокатською діяльністю або позбавлення статусу, тобто санкція, що унеможливлює подальшу професійну реалізацію. Для слідчого ж найпоширенішим наслідком дисциплінарного провадження залишається зауваження – захід, який не впливає ані на службове становище, ані на можливість продовжувати ведення тих самих кримінальних проваджень, у яких і було допущено порушення. Ця асиметрія є структурною, а не випадковою, і має принципове значення для оцінки реального змісту принципу процесуальної рівноправності сторін у кримінальному провадженні. Адвокат, який зазнає дисциплінарного тиску, ризикує професійною долею; слідчий за ту саму міру винності – як правило, лише формальним зауваженням.

У поєднанні окреслених тенденцій виокремлюється ще одна важлива риса системи: стабільно висока інтенсивність дисциплінарної активності за стабільно мʼякої її структури. Якщо у «нормальні» роки один зі слідчих зі статистичною ймовірністю щорічно отримує стягнення, а понад дві третини стягнень обмежуються зауваженням, то ми маємо справу з моделлю, яку можна умовно охарактеризувати як «високочастотну мʼяку дисципліну». У теоретичній перспективі це відтворює елементи логіки бюрократичного самовідтворення, описаної у класичних працях з соціології організацій: система виробляє документально фіксований контроль у значному обсязі, проте реальна каральна потужність цих рішень лишається низькою. Водночас різкі сплески найсуворіших санкцій (як-от 2022 року) демонструють здатність тієї ж системи за певних обставин переходити у пунітивний режим; важливим є лише те, що цей перехід є радше ситуативним, ніж системним, і здійснюється переважно у відповідь на надзвичайні обставини, а не на типологічно значущі професійні порушення.

Таблиця 7. Кумулятивна структура дисциплінарних стягнень щодо слідчих та дізнавачів НПУ за 2020–2025 рр. у розрізі семи законодавчо передбачених видів та трьох рівнів тяжкості

У сумі 28914 стягнень за шість років 89,6 % припадає на два найм’якіші заходи — зауваження та догану; найсуворіші заходи (за винятком аномального 2022 року) у звичайних умовах не перевищують одиничних відсотків від загальної кількості дисциплінарних рішень.

Проведений аналіз дає підстави для низки узагальнень.

По-перше, дисциплінарна активність щодо слідчих та дізнавачів НПУ у 2020–2025 роках є структурно стабільною, з щорічним рівнем 37–59 стягнень на 100 осіб облікового складу, і не демонструє ознак занепаду навіть у найбільш кризові роки.

По-друге, структура стягнень є глибоко асиметричною на користь мʼяких заходів: зауваження та догани стабільно формують 88–92 % усієї дисциплінарної практики, тоді як звільнення у звичайних умовах становлять одиниці відсотків.

По-третє, фіксується системний розрив між формальною та реальною суворістю дисциплінарного впливу: передбачена законом семирівнева шкала стягнень на практиці звужується до двох верхніх, мʼяких щаблів.

По-четверте, динаміка 2022–2023 років засвідчує, що показники одного року не можуть бути інтерпретовані поза контекстом інституційної спроможності системи – різкий спад і наступний компенсаційний сплеск мають бути прочитані як єдина крива, що відображає дезорганізацію та подальше відновлення адміністративної функції, а не реальні коливання рівня службової дисципліни.

По-пʼяте, отримані дані формують необхідну емпіричну основу для подальшого порівняльного дослідження: лише зіставивши представлені показники з аналогічними даними щодо дисциплінарної практики адвокатського самоврядування, прокуратури й суддівського корпусу, можна буде верифіковано поставити питання про реальний, а не декларативний характер принципу процесуальної рівноправності сторін у кримінальному провадженні.

Анджела Ліппс, 50-річна бабуся й мати трьох дітей, провела понад п’ять місяців за ґратами після того, як поліція Фарґо (Північна Дакота) пов’язала її з банківськими шахрайствами, скоєними у штаті, де вона, за власним твердженням, ніколи раніше не бувала. Лише після екстрадиції до Північної Дакоти її адвокат виявив банківські записи, що підтверджували перебування Ліппс у Теннессі в момент скоєння злочинів. Обвинувачення були зняті 23 грудня, і жінку звільнили напередодні Різдва.

Ця справа примушує до значно глибшого аналізу, аніж констатація чергового збою алгоритму. Вона демонструє структурну закономірність, притаманну кожній епосі технологічних трансформацій кримінальної юстиції: новий ідентифікаційний інструмент впроваджується з ентузіазмом і некритичною довірою, витісняє апробовані методи встановлення факту, а жертвами системних помилок стають конкретні люди. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до справи, яка відбулась понад сто двадцять років тому в Лондоні.

СПРАВА АДОЛЬФА БЕКА: АНАТОМІЯ ПОМИЛКИ ІДЕНТИФІКАЦІЇ НА ЗЛАМІ XIX–XX СТОЛІТЬ

У 1896 році норвезький підданий Адольф Бек був засуджений Центральним кримінальним судом Лондону (Old Bailey) за серію шахрайств стосовно жінок — нібито від імені лорда він запрошував їх на прогулянку, обіцяючи дорогі подарунки, а натомість привласнював їхні коштовності. Вирок ґрунтувався майже виключно на свідченнях потерпілих, які одностайно впізнали Бека. До того ж, поліція встановила, що у 1877 році аналогічні злочини скоїла особа, яка переховувалась під тим самим ім’ям, — і ця стара справа без достатніх підстав була атрибутована саме Беку.

Відбувши п’ять років покарання, Бек вийшов на волю у 1901 році — лише для того, щоб у 1904 році знову опинитися під вартою за ідентичними звинуваченнями. І знову — впевнені, одностайні свідчення очевидців. І знову — невинна людина. Справжнього злочинця — Вільяма Томаса, що діяв під ім’ям Джон Сміт, — було затримано лише внаслідок збігу обставин: він скоїв чергове шахрайство вже після другого арешту Бека і був схоплений на місці злочину. Бека звільнили й помилували. Сукупний термін незаконного ув’язнення склав близько семи років.

Що ж дозволило цій судовій помилці відтворитися двічі? Відповідь криється в інституційному ставленні до нової ідентифікаційної парадигми. Кінець XIX століття — це епоха становлення «наукової поліції»: антропометрія Бертільйона, пізніше — дактилоскопія, систематизовані прийоми опитування свідків. Очевидці більше не просто «впізнавали» — вони брали участь у процедурі, яка мала атрибути науковості та системності. Процедурний авторитет ідентифікації перетворився на самодостатній доказ, що не потребує перевірки. Алібі Бека не розслідувалися серйозно саме тому, що «наукова» ідентифікація здавалась надійнішою за будь-які контраргументи.

Справа Бека мала значні правові наслідки: у 1907 році в Англії було засновано Апеляційний суд у кримінальних справах (Court of Criminal Appeal) — безпосередньо як інституційна відповідь на продемонстровану неможливість самокоригування системи у справах, пов’язаних з помилками ідентифікації.

СТРУКТУНІ ПАРАЛЕЛІ: ТЕХНОЛОГІЧНИЙ ДЕТЕРМІНІЗМ І ПРОВАЛИ ДОКАЗУВАННЯ

Порівняння справ Бека і Ліппс виявляє разючу структурну ізоморфність, що дозволяє говорити про стійкий патерн, а не про випадкові збіги.

По-перше, в обох випадках ідентифікаційна технологія була впроваджена у правоохоронну практику без належної апробації та встановлення меж допустимості її використання. Начальник поліції визнав на прес-конференції, що відомство придбало власну систему розпізнавання обличчя «без відома виконавчого керівництва» і без узгодження стандартів її застосування. «Ми б не дозволили цього використовувати», — заявив він, констатуючи, що дана система відтоді заборонена до використання. У справі Бека систематизоване очне впізнавання так само впроваджувалося як інструмент «прогресу» без достатньої рефлексії щодо його похибок.

По-друге, в обох справах алібі або контрдокази були доступні з самого початку, однак не були перевірені належним чином через надмірну довіру до результату ідентифікаційної процедури. Адвокати Ліппс наголосили, що «офіцер  поліції використав розпізнавання обличчя як замінник базового розслідування» і що «жодного розслідування не проводилося для встановлення того, чи перебувала вона взагалі в Північній Дакоті у відповідний час». Звернемо увагу на цей формулювання: «замінник» — це ключове слово. Технологія не доповнила класичне розслідування; вона його підмінила.

По-третє, у обох випадках інституційна машина продовжувала рухатися за інерцією навіть після появи перших сигналів помилки. Поліція отримала інформацію про можливі виправдувальні докази ще 12 грудня, однак повна реакція — з обговоренням між слідчим, прокурором і суддею — послідувала лише 23 грудня, через понад п’ять місяців після арешту.

По-четверте, юридичні наслідки для постраждалих виявилися катастрофічними поза кримінальним провадженням. У Бека тривале ув’язнення зруйнувало репутацію та соціальні зв’язки. У Ліппс «травма, втрата свободи та репутаційна шкода не можуть бути легко виправлені», — констатують її юристи, зазначаючи, що розглядають можливість подання позовів про порушення громадянських прав.

Ця паралель підводить до ключової теоретичної проблеми: чому подібні помилки відтворюються при кожній технологічній зміні парадигми ідентифікації? Відповідь слід шукати в понятті технологічного детермінізму стосовно доказового права: коли новий інструмент набуває статусу «наукового», він починає сприйматися як такий, що apriori перевершує традиційні докази. Це когнітивне упередження підсилюється асиметрією: похибки традиційних методів (очевидці, бухгалтерські записи) загальновідомі, тоді як похибки нового інструменту системно невидимі до першого гучного скандалу.

ПРАВОЗАХИСНИЙ І ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ВИМІРИ

Справа Ліппс викристалізовує кілька нормативних проблем, що вже давно обговорюються у доктрині кримінального судочинства, однак набули нової гостроти в умовах масового впровадження ШІ в правоохоронну практику.

Першою є проблема стандарту допустимості алгоритмічного доказу. Фактично, результат розпізнавання обличчя системою Clearview AI послугував підставою для видачі ордера на арешт із загальнонаціональною екстрадицією — без жодної верифікації незалежним компетентним органом.

Другою є проблема процесуальних гарантій при використанні автоматизованих систем. Принцип «людина у контурі» (human-in-the-loop) набув широкого декларативного визнання, проте справа Ліппс демонструє його практичну деградацію: людина технічно присутня, але її роль зводиться до ретрансляції алгоритмічного висновку без критичного осмислення. «Детективи помилково вирішили, що їм також надіслали фотографії з місця події разом з ідентифікаційним висновком», — визнав начальник поліції, описуючи механізм помилки. Тобто навіть та мінімальна верифікаційна ланка, яка була передбачена процедурою, виявилася зайвою для людини, яку «загіпнотизував» авторитет алгоритму.

Третьою є проблема компенсаторного правосуддя. Начальник поліції відмовився принести вибачення, посилаючись на те, що розслідування «широкої мережі осіб» ще триває. Ця позиція симптоматична: інституційне заперечення відповідальності є таким самим структурним компонентом описуваного патерну, як і первісна помилка.

ВИСНОВКИ: «ЗМАГАННЯ СНАРЯДА ТА БРОНІ» У ДОКАЗОВОМУ ПРАВІ

Справа Ліппс — не аномалія і не наслідок виключно людської халатності. Вона є закономірним продуктом незавершеного інституційного осмислення нової ідентифікаційної парадигми. Між справою Адольфа Бека і справою Анджели Ліппс — 130 років, але не різниця в типі помилки. Технологічна новизна змінює лише «снаряд» — першими жертвами стають ті, чиє алібі виявляється «менш переконливим», ніж авторитет системи ідентифікації, що ще не пройшла перевірки часом.

Для доктрини доказового права справа Ліппс підтверджує: апробованість методу, відтворюваність результату і незалежна верифікація мають залишатися незмінними критеріями допустимості доказу незалежно від технологічної природи інструменту. Старий принцип — що жоден доказ не є самодостатнім і кожен підлягає перевірці у змагальному процесі — жодним чином не скасовується появою штучного інтелекту. Навпаки: чим потужніший інструмент, тим суворішою повинна бути процесуальна рамка його використання.

Реальна новизна нашої епохи полягає не в тому, що алгоритми помиляються — помиляються всі ідентифікаційні системи, — а в тому, що масштаб і швидкість їхнього впровадження випереджають формування правових механізмів захисту від їхніх помилок.

Існує особливий різновид академічного «гальмування»: коли явище настільки масштабне й настільки очевидне, що науковий апарат гальмує, не знаючи, з якого кінця братися. Самоізоляція сучасної Росії — якраз такий випадок. Вона вже давно вийшла за межі поняття «карцерна держава» — і навіть це поняття, що донедавна здавалося достатньо місткою аналітичною категорією, дедалі більше нагадує надто тісний одяг, вдягнутий на щось значно більше й незграбніше.

Утім, перш ніж вдаватися до теорій середнього рівня, варто звернутися до класики. Євген Шварц у п’єсі «Убити дракона» (1944) змалював механізм, який блискавично пізнається у сучасній Росії: Дракон не просто встановлює правила — він встановлює реальність. Вікна, що дивляться назовні, є небезпечними не тому, що крізь них може проникнути ворог, а тому, що крізь них мешканці можуть побачити щось, чого Дракон не передбачив. Тому — закривати. Методично, системно, з посиланням на регламенти.

Цифровий вимір цього сюжету вимагає окремої уваги. Протягом двох десятиліть путінського режиму Росія культивувала ілюзію відкритості у цифровому просторі — як своєрідний клапан, що знімає соціальний тиск. У цьому полягає сутність того, що можна назвати «анестезією споживання»: громадянину дозволяють читати все, що завгодно — і тому він рідше виходить на вулицю. Коли ж реальний тиск став занадто великим, клапан перекрили.

20 лютого 2026 року російський диктатор Володимир Путін підписав закон, що зобов’язує операторів зв’язку припиняти надання послуг на вимогу ФСБ — без будь-якого судового контролю. Через десять днів закон набрав чинності. З 6 березня 2026 року жителі Москви зафіксували масові збої мобільного зв’язку. 14 березня було активовано систему «білих списків» — набір ресурсів, доступних під час відключення. До списку увійшли: державні портали, підконтрольні платформи (VK, «Яндекс»), сервіси доставки їжі, банківські застосунки. Зі списку навмисно вилучено: незалежні ЗМІ, іноземні новинні ресурси, будь-які інструменти верифікації реальності.

Перефразовуючи Шварца: скільки у нас відкритих вікон? Усі відкриті. Ні в чому міри не знаємо. Ну що ж, відкриті вікна будемо закривати. Технічна реалізація дракончиного монологу виявилася простою й елегантною: людина може замовити піцу, оплатити рахунок, викликати таксі — але не може дізнатися, чому відключений зв’язок, що відбувається у місті, чи порадитися з кимось поза офіційними каналами. Держава не позбавляє людину доставки піци. Вона позбавляє людину здатності знати, що доставка піци й ФСБ тепер є частинами однієї інфраструктури.

Феноменологія добровільної ізоляції не обходиться без своїх культурних артефактів. У цьому контексті особливої аналітичної ваги набуває подія, яку суворий дослідник не повинен був би навіть помічати — але яка разюче точно ілюструє механізм нормалізації. На шоу «Поле чудес» («Перший канал») дитячий вокальний ансамбль «Комільфо» (м. Волгоград) виконав пісню про переваги відключення інтернету. Юні виконавці — з усією безпосередністю дитячого голосу — доносили публіці, що за відсутності блогів і каналів вони змушені грати у бадмінтон, що це «жахливий сон», і водночас: «Не хотим, не хотим, не поймаешь в сети, не сидим, не сидим в вашем интернете».

Ця пісня є, мабуть, найточнішим культурним документом епохи. Вона повністю відтворює логіку Дракона: правда переформатована як бажання. Діти не примушені — вони хочуть закритих вікон. Вони не позбавлені інтернету — вони самі відмовляються від мережі. Нормалізація завершена тоді, коли жертва інтерналізує обмеження настільки, що починає вважати їх власним вибором. Це і є справжня хірургія контролю — коли зашита рана не залишає шрамів.

Водночас пропагандистська педагогіка виявила характерну амбівалентність: «жахливий сон» у тексті пісні — це метафора саме відключення інтернету, а не його наявності. Тобто діти співають про те, як погано без мережі — і водночас стверджують, що не хочуть у ній сидіти. Ця суперечність, звісно, не виявлена самими авторами. Але вона є симптоматичною: пропаганда другого покоління вже не здатна підтримувати навіть власну внутрішню логіку.

Самоізоляція російського суспільства, таким чином, є не просто політичним фактом — вона є перфомансом. Режим виконує закриття вікон, суспільство виконує задоволення від темряви, а діти виконують пісні про те, що сонце й так було зайвим. Шварцівський Дракон, якби читав сучасні аналітичні звіти, міг би лише похитати головою: навіщо залякувати, якщо можна навчити любити клітку? Навіщо забороняти вікна, якщо можна переконати, що вони й так ніколи не були відкриті?

Відповідь на це запитання залишає нас з невтішним, але аналітично чесним висновком: карцерна держава як концепт вже надто антропоцентрична. Вона передбачає ув’язненого, який знає, що є в’язнем. Сучасна Росія просунулася далі — у напрямку суспільства, яке сприймає ґрати як архітектурну особливість і виконує дитячі пісні на їх захист. Назвати це «карцерною державою» — означає недооцінити масштаб явища. Назвати «дистопією» — означає все ще апелювати до уяви читача. Можливо, найточніша назва просто: Дракон живий. І вікна закриваються.

Ключовим методологічним інструментом є аналіз двох показників: загальної кількості зареєстрованих кримінальних проваджень та кількості проваджень, у яких підозрюваним повідомлено про підозру. Співвідношення між цими показниками слугує індикатором ефективності правоохоронної системи.

Автор позиціонує Україну як унікальний «кримінологічний полігон» — першу сучасну європейську демократію, яка в умовах екзистенційної війни зберегла систематичний збір і публікацію даних про злочинність, що надає безпрецедентну можливість для наукового вивчення впливу збройного конфлікту на кримінальну сферу демократичної держави.

1. ЗАГАЛЬНА ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ: КРИЗА НАРОСТАЄ

До початку повномасштабного вторгнення Україна демонструвала стійку тенденцію до зниження рівня злочинності — з понад 590 тисяч злочинів у 2013–2014 роках до історичного мінімуму у 321 443 злочинів у 2021 році. Вторгнення докорінно перервало цю траєкторію: у 2025 році зареєстровано 608 191 злочин — на 89% більше, ніж у 2021 році. При цьому кількість проваджень з підозрюваними скоротилася в абсолютних показниках до 165 904, а рівень розкриваності впав до безпрецедентних 27,3%. Понад 442 тисячі кримінальних проваджень у 2025 році залишилися без встановленого підозрюваного, що свідчить про катастрофічну кризу інституційної спроможності.

2. РУРАЛІЗАЦІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Одним із найбільш виражених структурних зрушень стала географічна трансформація злочинності — її суттєва «руралізація». У довоєнний період співвідношення злочинів у міських та сільських районах становило приблизно 4:1 і залишалося стабільним протягом десятиліть. До 2025 року це співвідношення скоротилося до 2:1, а частка сільських злочинів у загальній структурі зросла з 19–20% до 32,3%. Причинами є: злочинна діяльність російських окупаційних сил на захоплених сільських територіях; крадіжки покинутого майна у прифронтових районах; вчинення військових злочинів (дезертирство, самовільне залишення частини) у зонах бойових дій.

3. ДЕГРАДАЦІЯ РОЗСЛІДУВАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

Злочини проти життя і здоров’я особи зазнали найбільш катастрофічного падіння рівня розкриваності: з 67% у 2021 році до лише 25% у 2025 році. Особливо вражаючою є динаміка умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї: якщо у 2021 році було зареєстровано лише 36 таких злочинів із розкриваністю 94%, то у 2023 році їх кількість досягла 909 (у 25 разів більше), а рівень встановлення підозрюваних обвалився до 19%. Це свідчить про фактичний параліч системи розслідування насильницьких злочинів в умовах тотальної війни.

4. ПАРАДОКС КАТУВАНЬ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗРОСЛА ВСУПЕРЕЧ ЛОГІЦІ

Дослідження виявило несподіваний феномен у сфері переслідування катувань. Незважаючи на те, що воєнний час мав би ускладнити такі розслідування, ефективність їх проведення різко зросла: частка справ із підозрюваними збільшилася з 24–46% у довоєнний період до 62,9% у 2024 році, а рівень направлення обвинувальних актів до суду — з 15–32% до 46,8%. Автор інтерпретує цей факт як свідчення того, що довоєнна неефективність була зумовлена не браком ресурсів, а відсутністю політичної волі, толерантністю до безкарності та інституційним захопленням системи, а не браком спроможності як такої.

5. ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО: ПЕРВІСНЕ ПАДІННЯ ТА ПОДАЛЬШИЙ СПЛЕСК

Після первинного скорочення до 3360 випадків у 2022 році (через масову еміграцію потенційних жертв та мобілізацію потенційних кривдників) кількість злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, різко зросла до 6805 у 2023 році та 8900 у 2024 році. Середній показник за 2023–2025 роки виявився у 2,9 рази вищим, ніж середній показник за 2013–2021 роки. Це свідчить про те, що бойова травма, економічний стрес і руйнування соціальних мереж підтримки в підсумку загострили проблему насильства в сім’ї.

6. МАЙНОВІ ЗЛОЧИНИ: НЕСПОДІВАНЕ СКОРОЧЕННЯ, ВИБУХОВИЙ РІСТ ШАХРАЙСТВА

Всупереч очікуванням, зумовленим послабленням правоохоронної функції, традиційні майнові злочини суттєво скоротилися: крадіжки зменшилися на 75% — з 113517 у 2021 році до 28416 у 2025 році. Пограбування, розбої, вимагательство — усі ці категорії демонструють аналогічну спадну динаміку. Натомість шахрайство різко зросло — з 23847 у 2021 до 82609 у 2023 році. Автор пояснює цей феномен зміною морально-етичних орієнтирів: в умовах війни кримінальна поведінка стала менш прийнятною для традиційно «злочинних» верств суспільства, але більш прийнятною для освічених, соціально адаптованих громадян із вищим соціальним статусом.

7. ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ: СТАТИСТИКА ПРИХОВУЄ РЕАЛЬНУ КАРТИНУ

Незважаючи на те, що приблизно 6,5 мільйона українських біженців опинилися у надзвичайно вразливому становищі, офіційна статистика торгівлі людьми залишалася на вкрай низькому рівні: 133 злочини у 2022 році, 147 — у 2023 році, 105 — у 2024 році. Така разюча диспропорція між масштабами переміщення населення і кількістю зафіксованих злочинів свідчить про серйозні структурні проблеми: значну латентність злочинів цієї категорії, неспроможність правоохоронних органів і прикордонної служби виявляти такі злочини, а також, імовірно, корупційну залученість окремих посадових осіб. Паралельне зростання кількості злочинів, пов’язаних з незаконним переправленням осіб через державний кордон (з 327 у 2021 до 3 106 у 2024 році), у поєднанні зі стагнацією показників торгівлі людьми вказує на системну дисфункцію у протидії цьому явищу.

8. ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ: ВИБУХОВИЙ РІСТ ТА ІНСТИТУЦІЙНА АДАПТАЦІЯ

Кількість зареєстрованих воєнних злочинів зросла з 253 у 2021 році до 62 128 у 2022 році — збільшення у 246 разів. У 2023 році цей показник залишався на тому ж рівні (62 667), однак у 2024 році знизився приблизно вдвічі. Таке зменшення може свідчити або про стабілізацію лінії фронту та обмеженість доступу до місць вчинення злочинів, або про вичерпання розслідувальної спроможності при постійно зростаючому обсязі справ.

9. НАРКОЗЛОЧИНИ: «ШТУЧНИЙ РИНОК» НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ НАВІТЬ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Всупереч очікуванням, зумовленим закритими кордонами, комендантською годиною та блокпостами, кількість зареєстрованих злочинів, пов’язаних із наркотиками, зросла з 34398 у 2022 році до 48233 у 2024 році. Автор пояснює цей феномен існуванням «штучного ринку», де правоохоронці, фактично, знають заздалегідь, де і коли буде вчинено наступний злочин. Це ставить під сумнів ефективність розподілу ресурсів правоохоронної системи, яка продовжує переслідувати дрібних наркозлочинців, не маючи при цьому спроможності розслідувати тяжкі злочини.

10. КОРУПЦІЯ ТА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: АДАПТАЦІЯ ТА «ТІНІЗАЦІЯ»

Після первісного падіння до 11 617 злочинів у 2022 році відповідні показники відновилися до 14 820 у 2023 році, 16 820 у 2024 році та 17 385 у 2025 році, що свідчить про успішну адаптацію корупційних схем до умов воєнного часу. Показово, що злочини у сфері легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, зросли на 240% — з 395 у 2021 до 1 344 у 2025 році, — що відображає активне використання воєнного хаосу для приховування злочинних доходів.

11. ДИВЕРГЕНЦІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Різні інституції продемонстрували вкрай відмінні реакції на умови воєнного часу:

Національна поліція суттєво збільшила кількість відкритих проваджень у 2023–2024 роках з відносно стабільним рівнем розкриваності (70–85%);

СБУ відреагувала стрімким сплеском — 135% зростання проваджень у 2022 році — з поступовим покращенням якості розслідування до 36–40% у наступні роки;

Податкова поліція зазнала майже повного колапсу у 2022 році (218 проваджень, розкриваність 10%) з повільним, але неповним відновленням;

ДБР перетворилося переважно на орган документування злочинів: стрімке зростання кількості проваджень (до 8920 у 2025 році) супроводжувалося падінням розкриваності з 50% у 2021 до ~24% у 2025 році;

НАБУ зберігало відносну стабільність, але зіткнулося з аналогічною тенденцією до зниження ефективності при збільшенні навантаження.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

Дослідження переконливо доводить, що кримінальна юстиція України перебуває у стані глибокої системної кризи. Накопичений дефіцит правосуддя — понад 1,5 мільйона нерозслідуваних кримінальних проваджень за 2022–2025 роки — становить безпосередню загрозу суспільному порядку та є серйозним викликом для повоєнного відновлення верховенства права. Водночас той факт, що Україна зберегла інституційну прозорість і продовжувала публікувати повну статистику злочинності в умовах екзистенційної загрози, є унікальним свідченням стійкості демократичних інституцій. Подолання накопиченого дефіциту правосуддя потребуватиме тривалої міжнародної підтримки, суттєвого зміцнення інституційного потенціалу та комплексного планування повоєнної відбудови.