КАНЦЕЛЯРІЯ МАШИНИ

Машина починається не з колючого дроту, а з канцелярії. Найстрашніший документ Шаламова – це не опис смерті, а діловий рапорт, у якому жива людина й мертвий механізм стають граматично нерозрізненними:

«Згідно з Вашим розпорядженням про надання пояснень щодо шестигодинного простою 4-ї бригади з/к з/к, який мав місце 12 листопада ц. р. на дільниці «Золотий ключ» довіреної Вам копальні, доповідаю: Температура повітря вранці була понад п’ятдесят градусів. Наш градусник зламаний черговим наглядачем, про що я доповідав вам. Однак визначити температуру було можна, бо плювок замерзав на льоту. Бригаду було виведено вчасно, але приступити до роботи вона не могла через те, що в бойлера, яким обслуговується наша дільниця й розігрівається мерзлий ґрунт, геть відмовився працювати інжектор… Я вже всюди, куди тільки можна, писав, що з таким інжектором я працювати більше не можу. Він уже п’ять днів працював потворно, а ж бо від нього залежить виконання плану всієї дільниці. Ми не можемо з ним упоратися, а головний інженер не звертає уваги, а тільки вимагає кубики. Начальник дільниці «Золотий ключ» гірничий інженер Л. Кудінов.

Навскіс рапорта чітким почерком виписано: 1) За відмову від роботи протягом п’яти днів, що спричинила зрив виробництва й простої на дільниці, з/к Інжектора заарештувати на троє діб без виходу на роботу, оселивши його в роту посиленого режиму. Справу передати до слідчих органів для притягнення з/к Інжектора до законної відповідальності. 2) Головному інженерові Гореву вказую на відсутність дисципліни на виробництві. Пропоную замінити з/к Інжектора вільнонайманим. Начальник копальні Олександр Корольов».

Резолюція, виписана навскіс чітким почерком, не помічає підміни – бо для машини її немає. Назва механізму, інжектор, прочитується наглядачем як прізвище зека: «з/к Інжектора арештувати… Справу передати в слідчі органи». І це не помилка діловода. Це сутність системи, для якої людина й деталь були взаємозамінними одиницями виробничого плану, де від несправного інжектора й від виснаженого тіла однаково «залежало виконання плану всієї дільниці», а головний інженер «тільки вимагав кубики». Машина не розрізняла живе й неживе, бо й те, й інше було для неї лише ресурсом, який можна заарештувати, замінити, списати.

АРИФМЕТИКА ГОЛОДУ

А потім відчинялися двері – і починалася арифметика, в якій ціна людського життя вимірюється у грамах:

«Двостулкові величезні двері розчинилися, і до пересильного барака ввійшов роздавач… Дві тисячі очей дивилися на нього звідусіль: знизу – з-під нар, прямо, збоку й згори – з висоти чотириповерхових нар, куди вибиралися драбинкою ті, хто ще зберіг силу. Сьогодні був оселедцевий день… Оселедець видавали зранку – через день по половинці. Які розрахунки білків і калорій тут було зроблено, цього не знав ніхто, та ніхто й не цікавився такою схоластикою… Процес поглинання їжі тривав, доки обсмоктувалися зябра, виїдалася головизна… Людина, яка неуважно ріже оселедці на порції, не завжди розуміє (чи просто забула), що десять грамів більше або менше… можуть призвести до драми, до кривавої драми, можливо. Про сльози ж і казати нічого. Сльози часті, вони зрозумілі всім, і з тих, хто плаче, не сміються».

Тут немає ані ката, ані крові – є лише десять грамів, які «могли призвести до драми, до кривавої драми». Машина досягає досконалості тоді, коли їй більше не потрібен наглядач із кийком: достатньо неуважної руки роздавача, достатньо половинки оселедця через день, щоб дві тисячі очей з-під чотириповерхових нар звелися до рівня самого лише виживання. Людину не вбивають – її зводять до зябер, до головизни, до боротьби за обрізок. І над тими, хто плаче, вже ніхто не сміється: сльози стали такою ж даністю, як і ті рибні хвостики.

УБИВСТВО КОЛЬОРУ

Машина нищить не лише тіло. Вона методично знищує саму здатність до кольору, до майбутнього, до дитинства:

«Зошит був невеликий, але хлопчик устиг намалювати в ньому всі пори року свого рідного міста. Яскрава земля, однотонно-зелена, як на картинах раннього Матісса, і синє-синє небо, свіже, чисте і ясне… Поєднання барв у шкільному зошиті було правдивим зображенням неба Далекої Півночі, барви якого надзвичайно чисті та ясні й не мають напівтонів. «Краще б газету шукав на курево. – Він вирвав зошит із моїх рук, зім’яв і кинув у купу сміття. Зошит став укриватися інеєм».

СНИ

Машині залишилося відібрати останнє – сни. Та навіть уві сні голод не відпускає:

«Я заснув, і у своєму рваному голодному сні я бачив цю шестаковську банку згущеного молока – страхітливу банку з хмарно-синьою наклейкою. Величезна, синя, як нічне небо, банка була пробита в тисячі місць, і молоко просочувалося й текло широкою цівкою Чумацького Шляху. І легко діставав я руками до неба і їв густе, солодке, зоряне молоко».

Страхітлива банка згущеного молока, синя, «як нічне небо», пробита в тисячі місць, тече Чумацьким Шляхом – і навіть це, найсолодше видіння, є лише голодом, що прибрав форму космосу. Машина колонізувала навіть простір сновидіння.

ДВА ЗАКОНИ МАШИНИ

З Колими походять два закони, які аж ніяк не є метафорами. У таборі вони були формулами виживання; сьогодні вони описують уже не табір, а ціле суспільство. Перший: «Помри ти сьогодні, а я – завтра». Це не цинізм окремих негідників – це антропологія системи, з якої моральний вибір вилучено разом із пайкою. Вижити можна лише коштом іншого. Машина не зобов’язує ненавидіти – вона лише ставить людину в умови, за яких чужа смерть стає твоїм шансом.

Другий: «Тебе особисто не гвалтують? Тоді стули писок». Це закон співучасті через мовчання – найдешевший і найнадійніший спосіб, у який машина рекрутує мільйони. Поки насильство не торкнулося особисто тебе, ти не свідок, а складова тиші, на якій усе тримається. Мовчання тут не є нейтральним – воно є цеглиною у стіні.

МАШИНА, ЯКА НЕ ЗУПИНИЛАСЯ

Минуло понад сорок років від смерті Шаламова – і найгірше, що можна сказати про сучасну Росію, полягає в тому, що вона не винесла з його свідчень нічого. Жодного уроку. «Колимські оповідання» не стали для російського суспільства застереженням; вони стали в найкращому разі екзотикою, а в гіршому – інструкцією. Бо обидва закони машини нікуди не зникли – вони перетворилися на спосіб існування суспільства, яке досі не вийшло зі стану колективної жертви й знаходить у цьому стані надзвичайно зручне алібі.

«Ми самі жертви системи», – каже це суспільство, відмовляючись помічати, що воно і є системою; що карцерна держава відтворює себе не лише примусом згори, а й згодою знизу – через консенсус своїх суб’єктів не менше, ніж через примус до них. І тут важливо назвати поріг прямо, бо саме на цьому шві спіткнеться уважний опонент. У таборі вибору справді не було: обидва закони були формулами виживання за умов крайності, і Шаламов фіксує їх саме як неморалізовні – судити голодне тіло за те, що воно живе коштом іншого, означало б не зрозуміти нічого.

Проблема сучасного російського суспільства в іншому: воно відтворює табірний код поза умовами крайності – там, де пайки вистачає, де чужа смерть не є умовою власного виживання, де вибір є. Тому докір – не за код як такий, а за добровільну інтерналізацію недобровільного коду: за привласнення як власної етики того, що було лише механікою виживання приречених. Надання російському суспільству статусу колективної жертви є не лише аналітично хибним, але й практично шкідливим: воно знімає відповідальність за колоніальну агресію й дозволяє уникнути болісного питання про власну суб’єктність. Російська влада є плоттю і кров’ю російського народу, укоріненого у п’ятисотлітній традиції імперського мислення, де табірна культура – від сибірської каторги до ГУЛАГу – давно перестала бути зовнішнім примусом і стала внутрішнім кодом – не нав’язаним крайністю, а обраним за її відсутності.

НАВІЩО МИ ЗГАДУЄМО

І все ж ми повертаємося до Шаламова не для того, щоб укотре впізнати машину, – а щоб не стати її частиною. Його проза не дає втіхи, бо втіха була б брехнею; вона дає інше – імунітет проти спокуси назвати ката жертвою, проти арифметики, в якій десять грамів вирішують долю, проти мовчання, що видає себе за нейтральність. Сто дев’ятнадцять років тому народилася людина, яка відмовилася померти разом зі своєю пам’яттю – і записала все чітким почерком, навскіс рапорту, так, щоб ніхто не міг сказати «ми не знали».

Двостулкові величезні двері відчинилися. За ними стоїть уже не роздавач із підносом оселедців – за ними стоїмо ми, з тим вибором, якого були позбавлені його герої. І єдине, що ми винні Шаламову в день його народження, – це не відводити погляду.

Фільм, знятий у копродукції шести європейських країн — Латвії, Франції, Нідерландів, Німеччини, Румунії та Литви. Екранізація однойменної повісті Георгія Демидова — харківського фізика, який провів 14 років у різних таборах ГУЛАГу. Повість написана в 1969 році, але доля самого тексту – окрема метафора: правда, яку замуровують живою і яка все одно виживає.

Фільм розповідає про події 1937 року в провінційному Брянську. Молодий прокурор Олександр Корнєв — ідеаліст, вихований у вірі в соціалістичну законність, — отримує лист, написаний в’язнем власною кров’ю. Він намагається зрозуміти, хто автор, як могло статися те, про що написано.

Але найстрашніша сцена у фільмі — не в Москві. Вона відбувається на виході з брянської в’язниці. Щойно Корнєв побачив в’язня — живе тіло, вкрите шрамами і переломами, яке ще дихає і ще пам’ятає своє ім’я. І ось він іде до виходу. І тут — стіна.

Декілька працівників НКВС перегороджують йому шлях. Просто стоять. Дивляться. П’ять секунд. Сім. Мовчання, яке важить більше за будь-який вирок.

Це не загроза у звичному розумінні. Ніхто нічого не говорить. Ніхто не чіпає. Але погляд — той самий погляд людей, які звикли вирішувати, хто залишиться по цей бік стіни, а хто по той, — каже все. Ти бачив те, чого не мав бачити. Ти вже всередині. Просто ще не знаєш.

Корнєв проходить. Він не зрозумів. Або не захотів зрозуміти — бо розуміти це означало б визнати, що системи, в яку він вірить, не існує.

І знову — той самий розрив. Глядач завмирає. Корнєв іде далі. І в цих п’яти-семи секундах мовчазного погляду режисер вмістив усе, що треба знати про державу, яка не потребує слів, щоб знищити людину.

Прокурор намагається зробити свою маленьку, безстрашно наївну спробу виправити несправедливість. Лозниця хотів відтворити атмосферу параноїдального механізму страху, в якому людина перетворюється на гвинтик системи, навіть не усвідомлюючи цього. Корнєв — гвинтик, який вирішує думати. Цього достатньо для його загибелі.

Сцена, де він їде до Москви і попри все потрапляє на прийом до Генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського, вбиває своєю буденністю. Жодної демонічної величі. Жодного пафосу злодія. Просто віддалений від народу чиновник, який вимовляє ввічливу нісенітницю про «бюрократичні папери» і «розберемося з винуватцями». Після цих слів глядач уже знає все про подальшу долю Корнєва. Корнєв – ще ні. І в цьому розриві між знанням глядача і сліпотою героя — весь жах системи, яка знищує не через ненависть, а через байдужість.

Неперевершений Олександр Філіппенко у фільмі грає дві ролі — закатованого в’язня, колишнього партійця, що написав той самий лист кров’ю, і випадкового відставного солдата у поїзді, який колись намагався дістукатися до Леніна й опинився у в’язниці за свою наполегливість потрапити до Леніна ще раз. І солдат каже, що, мовляв, цього разу він їде до самого Сталіна на прийом. Ця сцена – як попередження прокурору, яке він не почув.

Ця подвійність — не трюк і не демонстрація акторського діапазону. Це архітектурне рішення: система виробляє один і той самий тип жертви нескінченно, з різними іменами та обличчями. Попередження долі, яке Корнєв не розпізнав — бо хто ж розпізнає, коли сам іще живий і повний віри у правильність законів?

Отже, фільм про ГУЛАГ — з російськими акторами-емігрантами в головних ролях, у копродукції шести європейських країн, на виробничій базі Латвії. Фільм російськомовний. Фільм необхідний. І фільм глибоко суперечливий — не в художньому, а в екзистенційному сенсі.

«Два прокурори» — фільм про те, як добра людина гине від чесності в суспільстві, де чесність є злочином. Корнєв не зробив нічого поганого. Він просто відмовився вдавати, що закрите вухо є відповіддю на лист, написаний кров’ю. І система його поглинула — не через злість, а тому що так влаштована.

Сьогодні, коли Україна знову стикається з тією самою системою — вже з ракетами, а не з ордерами НКВС — цей фільм набуває того змісту, який виходить далеко за межі кінокритики. Він нагадує: ця машина працює за одними й тими самими принципами сімдесят, вісімдесят, дев’яносто років. Вона не реформується. Вона відтворює себе. І єдина відповідь на неї — не наївний Корнєв, а народ, що обрав інший шлях і тримає його зброєю і волею.

Фільм створено поза Росією. Але правда, яку він розповідає, — про Росію. І не лише про Генерального прокурора, проте й про сам народ, який влаштовує такий режим. І саме тому він важливий. Попри все.

Лектор Дмитро Ягунов – доктор політичних наук, кандидат наук державного управління, MSSc in Criminal Justice, доцент, Заслужений юрист України

Тюбінгенський університет імені Еберхарда і Карла (Тюбінген, Німеччина), Донецький національний університет імені Василя Стуса (Вінниця, Україна).

Посилання для приєднання: https://us02web.zoom.us/j/89101904416?pwd=b6sO7c6fEKrdxHDNdltViVn1eB1Z7l.1

Це не випадковий збіг обставин, а добре відпрацьована технологія витіснення пам’яті. Ще в листопаді 2024 року музей «тимчасово» закрили під приводом порушень пожежної безпеки – класичний адміністративний прийом для нейтралізації незручних інституцій. У січні 2025-го звільнили директора, який відмовився цензурувати виставковий розділ про сталінські репресії. Паралельно прокуратура розпочала перегляд справ про реабілітацію жертв репресій – сигнал: розмова про злочини держави знову стає монополією держави.

Механізм нормалізації злочинів, який застосовує Кремль, працює на кількох рівнях одночасно. По-перше, підміна суб’єкта злочину: замість «держава катувала власних громадян» – «зовнішній ворог вчиняв геноцид проти радянського народу». Держава перетворюється з кривдника на захисника, а відповідальність зникає. По-друге, адміністративне задушення інститутів пам’яті: «Меморіал» ліквідований, Музей ГУЛАГу закрито, пам’ятні акції заборонено, пам’ятники знесено. По-третє, окупація меморіального простору: ті самі фізичні місця, де раніше говорили правду, тепер виробляють офіційний наратив. Будівля не змінюється — змінюється її «правда».

Те, що відбувається з Музеєм ГУЛАГу, не є специфічно російською аномалією – це відтворення класичної імперської патології. Історія демонструє стійку закономірність: держави, що будують свою леґітимність на насильстві, системно знищують пам’ять про це насильство. Самодержавство не терпить свідків. Ще більше: воно активно переписує минуле, тому що без цього перепису неможливий сьогоднішній злочин — новий злочин потребує попереднього виправдання.

Проте російський варіант цієї патології має свою специфіку. Російська імперська традиція ніколи не будувала розгорнутої культури публічної самокритики, натомість плекала міф про державу як вічну жертву і вічного переможця одночасно. Ця конструкція внутрішньо парадоксальна, але функціонально ефективна: жертва не може бути катом, переможець завжди правий. Звідси – принципова неможливість визнати ГУЛАГ злочином самої держави: це зруйнувало б обидва стовпи наративу водночас.

Це імперська логіка відчаю: коли вже неможливо заперечити, що злочин трапився, залишається одне – заперечити, що злочинцем була держава. Замість «держава катувала» – «народ страждав». Замість агента – пасив. Замість відповідальності – туга. І саме тому на місці Музею ГУЛАГу з’являється «Музей пам’яті жертв»: жертви залишаються, але кат зникає – розчиняється в безоеобовій трагедії історії. Музей, який мав запитувати «хто це зробив?», тепер відповідає «що з нами зробили». Різниця — принципова, юридично й морально.

Ця логіка має пряме значення і для розуміння війни проти України. Держава, яка системно знищує пам’ять про власний ГУЛАГ і мільйони жертв радянського терору, є тією самою державою, яка сьогодні відтворює ці практики на чужій землі – і так само відмовляється їх визнавати. Нормалізація минулих злочинів — це не просто питання історичної справедливості. Це умова, яка робить нові злочини можливими.

Ті, хто не засвоює уроків власного ГУЛАГу, будують новий.

Розслідування міжнародних органів та правозахисних організацій засвідчили, що катування застосовуються систематично на всіх окупованих територіях. Термін «катівня» (kativnya) став синонімом російської окупаційної адміністрації. Ці об’єкти не є прихованими аномаліями, а є центральними вузлами місцевого управління. Послідовність методів – електрошок (часто з використанням польових телефонів або спеціальних електрошокових палиць), побиття трубами та палицями, імітація страт та сексуальне насильство – у різних регіонах (Київ, Харків, Херсон, Запоріжжя) вказує на централізовану директиву або, принаймні, на стандартизовану підготовку та культуру зловживань.

Безпроблемний вихід Росії з Європейської конвенції проти катувань у вересні 2022 року виявив те, що вже продемонстрували десятиліття безкарності: катування функціонують не як системна неспроможність, а як навмисний інструмент управління, глибоко вкорінений у державній практиці від поліцейських дільниць до військових частин і виправних колоній. Ця нормалізація виходить за межі інституційних механізмів і перетворюється на ширшу культурну патологію, коли населення внутрішньо прийняло своє підкорення, визнаючи жорстокість неминучою, навіть необхідною, і створивши суспільство, яке парадоксально шанує той самий апарат, який систематично дегуманізує його, чи то через ритуали дедовщини, тюремні ієрархії (ворі в законі), чи то через повсякденне насильство, яке пронизує щоденні контакти з державною владою.

Вступ

Сучасні наукові дослідження російського імперіалізму страждають від фундаментальної аналітичної недостатності: постійного застосування статичних моделей до явно динамічної імперської системи. Західні дослідники, спираючись на припущення щодо консервативної інституційної інерції в імперіях, систематично недооцінюють здатність Російської Федерації до адаптації та інновацій у проєктуванні сили. Це неправильне розуміння має значні політичні наслідки, оскільки затуманює механізми, за допомогою яких російський неоімперіалізм відновлює себе у відповідь на геополітичний тиск і технологічні зміни.

Переважаючий дискурс щодо військового потенціалу Росії є прикладом цієї аналітичної прогалини. Хоча спостерігачі правильно визначають набуття Збройними Силами України безпрецедентного оперативного досвіду завдяки тривалим оборонним операціям, вони часто не беруть до уваги паралельне – і, можливо, більш значне –  накопичення бойового досвіду російськими регулярними та нерегулярними силами на багатьох театрах військових дій у XXI столітті. Ця асиметрія в аналітичній увазі відображає глибші хибні уявлення про природу російської імперської влади та її еволюційну траєкторію.

Адаптивний імперський апарат: за межами технологічного детермінізму

Характеристика Росії як технологічно або інституційно відсталої країни фундаментально спотворює оперативну логіку імперії. Російська імперська політика демонструє витончену адаптивність, особливо в розгортанні асиметричних механізмів проєктування сили. Поширення та інституціоналізація приватних військових компаній у рамках стратегічної архітектури Росії є прикладом цієї адаптивної здатності. Російські приватні військові компанії не є ситуативною реакцією на конкретні непередбачувані обставини, а є невід’ємною складовою спеціально розробленої системи проєктування сили, що дозволяє зберігати правдоподібне заперечення та мінімізувати внутрішні політичні витрати, пов’язані з втратами у звичайних військових операціях.

Ця інституційна інновація дозволяє російській неоімперії переслідувати агресивні зовнішньополітичні цілі, обходячи традиційні обмеження на розгортання військових сил. Група Вагнера та організації, що прийшли їй на зміну, діяли на кількох континентах – від Сирії та Лівії до Центральноафриканської Республіки та Малі – просуваючи геополітичні інтереси Росії через спроможність до спростування застосування сили. Ця модель є не імперським занепадом, а імперською еволюцією, адаптацією стратегій завоювання XIX століття до нормативних та інформаційних умов XXI століття.

В’язнична держава як імперська основа

Стабільність російської імперської влади ґрунтується на тому, що можна назвати парадигмою «в’язничної держави» – системою, в якій систематичне насильство, катування, в’язничні неформальні закони та правила пронизують як внутрішнє управління, так і військову організацію. Це не просто риторична фігура, а аналітична необхідність: здатність російської держави проєктувати військову силу безпосередньо випливає з її готовності та інституційної спроможності мобілізувати населення, яке піддається надзвичайному примусу.

Набір військового персоналу з в’язниць, широко задокументований під час триваючої війни проти України, ілюструє функціонування цього механізму. Перетворюючи ув’язнених на комбатантів, російська держава одночасно вирішує демографічні проблеми військової мобілізації та підкріплює в’язничну логіку та культуру, що лежить в основі її внутрішнього порядку. Ця практика не є винятковою, а є символічною для ширшої моделі, в якій насильство та примус є не просто інструментами державної влади, а її фундаментальними організаційними принципами.

Важливо, що ця система демонструє залежність від шляху, що унеможливлює значну лібералізацію. Метафора велосипеда, який потребує постійного руху вперед, щоб уникнути падіння, влучно відображає російську неоімперську дилему. Будь-яке істотне зменшення систематичного застосування насильства, будь-який справжній рух у напрямку прозорості, підзвітності влади або зменшення жорсткого вертикального управління на основі прав загрожує підірвати механізми, за допомогою яких російська держава підтримує як внутрішній контроль, так і зовнішню проекцію сили. Російська неоімперія не може лібералізуватися, не переставши бути неоімперією.

Наслідки для глобальної архітектури безпеки

Наслідки цього аналізу виходять далеко за межі регіональних проблем безпеки у Східній Європі. Неоімперський апарат Російської Федерації, заснований на систематичному насильстві та демонструючий здатність до адаптації у проєктуванні сили, становить фундаментальний виклик міжнародному порядку. Цю загрозу неможливо адекватно вирішити за допомогою механізмів, що базуються на припущеннях про відсталість Росії або її неминучий занепад.

Питання, що стоїть перед міжнародною спільнотою, полягає не в тому, чи стримувати імперські амбіції Росії, адже стримування передбачає стабільні кордони та взаємне визнання сфер впливу. Натомість стратегічним імперативом є демонтаж самого імперського апарату. Це неминуче передбачає підтримку процесів деколонізації, які призведуть до фрагментації Російської Федерації за лініями, що відповідають національній та етнічній ідентичності раніше окупованого населення, яке протягом п’яти століть перебувало під російським імперським пануванням, починаючи з часів Московського князівства.

Ця позиція може здатися радикальною в рамках традиційного політичного дискурсу, але вона є логічним наслідком визнання логіки функціонування в’язничної держави. Імперська система, яка не може лібералізуватися без розпаду і чия військова потужність залежить від систематичного насильства як над «цивільними» підданими, так і над власними громадянами, мобілізованими для війни, не може бути реформована. Вона може бути трансформована лише шляхом всеосяжної деколонізації.

Висновок

Західна наука та політичний дискурс повинні фундаментально переоцінити панівні уявлення про російський імперіалізм. Російська Федерація – це не занепадаюча держава, яка спотикається на шляху до неминучого розпаду, а адаптивна імперія, яка успішно модернізувала механізми контролю та проєкції сили. Її залежність від приватних військових компаній, інструменталізація кримінального населення та систематичне застосування катувань та насильства є не архаїчними пережитками, а сучасними інноваціями в імперському управлінні.

Залежність від шляху, притаманна моделі в’язничної держави, унеможливлює значну лібералізацію. Отже, для стабільної безпеки в Європі та за її межами потрібна не стримування, а деколонізація – розпад імперської структури Російської Федерації та відновлення суверенітету націй і народів, що перебувають під імперським пануванням вже понад 500 років. Тільки через таку комплексну трансформацію можна остаточно розірвати цикл насильства, що походить від російського імперіалізму.

Цей висновок ставить під сумнів зручні припущення про поступові реформи та інтеграцію. Однак він відображає логічні наслідки чесної оцінки того, як насправді функціонує російська імперська влада у XXI столітті. Вибір, що стоїть перед політиками, полягає не між ідеалізмом і реалізмом, а між стійкою прихильністю до деколонізації або прийняттям постійної нестабільності, породженої адаптивною імперською системою, що залежить від насильства, в’язничної субкультури та управлення через неформальні в’язничні закони і правила.

Стюарт Джеффері, голова ради району Мейдстоун, написав листа Міністру внутрішніх справ Шабані Махмуд з проханням прийняти закон про помилування жінок, страчених відповідно до Закону про чаклунство 1562 року.

Він заявив, що ці жінки, серед яких сім було повішено в Пененден-Хіт, Кент, у 1652 році, були страчені через «їхній соціальний статус, стать і сприйняту невідповідність», і що їхня смерть була «актом вбивства».

У заяві, опублікованій на Facebook, міська рада Мейдстоуна зазначила: «Ми закликаємо міністра внутрішніх справ помилувати сотні жінок, страчених за Законом про чаклунство, включаючи сім місцевих жінок, повішених у Пененден-Хіт у 1652 році».

«Їхнє переслідування було зумовлене мізогінією, а не магією. Ці жінки були бідними, незаміжніми, вдовами або цілительками, а не злочинницями. Вони не були відьмами. Вони були жінками, які не мали нікого, хто б заступився за них».

У листі пан Джеффері провів паралелі між жінками, страченими за чаклунство, та тими, кого переслідували за одностатеві стосунки.

Він сказав, що помилування може бути надане аналогічно до Закону Тьюринга, прийнятого в 2013 році і названого на честь математика Алана Тьюринга, який надавав посмертне помилування тисячам людей, засуджених за гомосексуальні дії.

«Ці історичні вбивства не можна скасувати, але цим жінкам може бути надано загальне помилування аналогічним шляхом», – сказав пан Джеффері.