ОЦІНКА СУДУ

Суд визнав порушення статті 3 Конвенції щодо всіх періодів утримання в одиночній камері, яких зазнали обидва заявники. Він застосував кумулятивну оцінку, вважаючи, що навіть окремо «законні» періоди утримання — якщо розглядати їх разом — піддавали заявників труднощам, що перевищували неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою. 45-денний максимальний строк, встановлений законом, став «практично марним», коли було послідовно застосовано кілька покарань. Суд різко розкритикував в’язницю Віру за використання одиночного ув’язнення як звичайного дисциплінарного заходу у відповідь на відмову від роботи, а не як справжнього заходу крайньої необхідності.

Суд також встановив, що естонські органи влади не створили ефективної системи періодичної, проактивної оцінки психологічної здатності заявників витримувати тривалу ізоляцію. Рідкісний доступ до психолога в поєднанні з відсутністю регулярного незалежного перегляду обґрунтованості продовження застосування цього заходу було визнано недостатнім для дотримання стандартів Конвенції.

ПІДТВЕРДЖЕНІ КЛЮЧОВІ ПРИНЦИПИ

Ізоляція повинна застосовуватися лише у виняткових випадках і як крайній захід, на якомога коротший термін, з незалежним судовим наглядом та регулярним моніторингом психічного та фізичного здоров’я ув’язненого (Правила Нельсона Мандели; Правило 43, Європейські тюремні правила; Стандарти ЄКПП). Тривала ізоляція без належного психічного та фізичного стимулювання є шкідливою за своєю суттю і несумісна зі статтею 3, якщо вона не виправдана надзвичайними обставинами.

РЕЗУЛЬТАТ

Було встановлено порушення статті 3 Конвенції щодо всіх оскаржуваних періодів для обох заявників. Суми внутрішньої компенсації були визнані необґрунтовано низькими; обидва заявники зберегли статус жертв відповідно до статті 34. Рішення суду підтверджує, що послідовне застосування дисциплінарної ізоляції, що перевищує будь-які значущі обмеження становить нелюдське або принижуюче гідність поводження, незалежно від формальної законності кожного окремого покарання.

Підсумок основних висновків

Примітка: ЄСПЛ підкреслив, що 45-денний внутрішній максимум для поміщення в камеру покарання став «практично марним» через послідовне застосування, і що одиночне ув’язнення має застосовуватися лише як крайній захід, на підставі справжніх підстав, з регулярним незалежним моніторингом психічного та фізичного здоров’я ув’язненого, що перебуває в ізоляції (Правила Нельсона Мандели; Правило 43 Європейських тюремних правил; Стандарти ЄКЗК.

ПЕРШИЙ ЗАЯВНИК (ЗАЯВИ № 3501/20 ТА 43128/21)

З червня 2015 року по квітень 2018 року перший заявник, який на той час перебував у в’язниці, отримав 28 дисциплінарних покарань за відмову виконувати свої робочі обов’язки, за носіння заборонених предметів та за невиконання (неуточнених) наказів тюремних службовців. Кожного разу до нього застосовувався режим камери покарання. Тривалість періодів, які перший заявник провів у камері покарання, коливалася від 5 до 45 днів, але часто вони застосовувалися послідовно.

Одного разу на першого заявника були накладені додаткові заходи безпеки, а саме поміщення в закритий ізолятор, за те, що він кинув пляшку у в’язничного офіцера.

Як наслідок, перший заявник провів наступні періоди в режимі камери покарання або в режимі закритої ізоляційної камери:

Між застосуванням цих режимів були перерви тривалістю від 6 до 36 днів.

ПРОЦЕДУРА ЩОДО ЗАКОННОСТІ ПОСЛІДОВНОГО ЗАСТОСУВАННЯ ДИСЦИПЛІНАРНИХ ПОКАРАНЬ

20 листопада 2017 року перший заявник подав заяву до адміністрації в’язниці з проханням дозволити йому провести розумний проміжок часу в умовах звичайного режиму утримання між застосуванням дисциплінарних покарань. Він зазначив, що з 20 травня 2016 року його постійно утримували в режимі камери покарання.

В’язниця відхилила як його заяву, так і оскарження, яке він згодом подав проти цього рішення.

11 лютого 2018 року перший заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту. Він просив суд визнати незаконним послідовне застосування (або застосування з лише короткими перервами) дисциплінарних покарань щодо нього за період з 27 червня 2015 року до дати подання його позову та зобов’язати в’язницю припинити таку практику. Пізніше він уточнив, що не мав наміру оскаржувати саме накладення на нього дисциплінарних покарань, а лише спосіб їх виконання.

9 жовтня 2018 року Адміністративний суд Тарту у справі № 3-18-327 відхилив його позов. Перший заявник подав апеляцію.

21 травня 2019 року Апеляційний суд Тарту частково скасував рішення суду першої інстанції та частково задовольнив позов першого заявника.

Апеляційний суд Тарту, по-перше, визнав законними окремі періоди тривалістю до 69 днів, які заявник провів у камері покарання з 25 червня 2015 року по 10 травня 2016 року. Проаналізувавши кожен з періодів окремо, суд дійшов висновку, що ці періоди були або меншими за 45-денний термін, встановлений Законом про позбавлення волі, або не значно перевищували його (суд зазначив, що Закон про позбавлення волі не встановлює верхньої межі щодо послідовного застосування окремих заходів режиму дисциплінарного покарання). Заявник мав можливість провести розумну кількість днів (від 6 до 52 днів) у звичайному режимі ув’язнення між застосуванням окремих стягнень.

Апеляційний суд Тарту підкреслив той факт, що перший заявник неодноразово порушував правила внутрішнього розпорядку в’язниці та, ймовірно, розумів, що така поведінка означатиме для нього дисциплінарні покарання, які будуть застосовані негайно, відповідно до статті 65(1) Закону про позбавлення волі.

Суд визнав, що в’язниця не зможе виконувати свої статутні функції, якщо їй буде заборонено вживати негайних заходів проти систематичних порушників і застосовувати до них дисциплінарні покарання.

Суд вивчив медичні картки першого заявника і встановив, що він відвідував кілька консультацій у медичного персоналу в’язниці у відповідний період. Таким чином, він перебував під постійним наглядом медичних працівників. Проблеми зі здоров’ям, на які скаржився перший заявник, або не були підтверджені медичними записами того часу, або не могли бути пов’язані з дисциплінарним режимом, а скоріше з його попередніми травмами або медичними станами.

Перший заявник мав можливість щодня проводити одну годину на свіжому повітрі. Суд зазначив, що заявник подав заявку і отримав дозвіл на три короткі візити упродовж відповідного періоду і не подавав заявку на дозвіл на будь-які тривалі візити. Він відбував дисциплінарне стяґнення у звичайній камері, хоча його постільна білизна була вилучена упродовж дня. Йому було надано доступ до газет, дозволено слухати радіо, читати релігійну літературу, телефонувати, листуватися поштою та брати участь у соціальних програмах.

Однак Апеляційний суд Тарту визнав, що період, який перший заявник провів у режимі дисциплінарного стягнення з 20 травня 2016 року по 6 червня 2018 року, був незаконним. Хоча було доведено, що заявник неодноразово звертався за медичною допомогою і отримував її упродовж цього періоду, з матеріалів справи не було зрозуміло, чи і як в’язниця насправді оцінювала психічні та фізичні наслідки тривалого перебування першого заявника в одиночній камері.

10 вересня 2019 року Верховний Суд відмовився розглядати апеляцію з питань права, подану першим заявником.

ПРОЦЕДУРА ВІДШКОДУВАННЯ

7 грудня 2017 року перший заявник подав до адміністрації в’язниці Віру заяву з вимогою компенсації за незаконне застосування до нього дисциплінарних стягнень у період з 25 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року.

Адміністрація в’язниці Віру відхилила його заяву, і 9 березня 2018 року перший заявник подав позов про компенсацію до Адміністративного суду Тарту. Він вимагав компенсації в розмірі 20 тис. євро (EUR) за період з 25 червня 2015 року по 8 березня 2018 року.

4 травня 2018 року Адміністративний суд Тарту відмовився розглядати його позов щодо періоду з 7 грудня 2017 року по 8 березня 2018 року, оскільки він не подав спочатку (як це було обов’язково) відповідну скаргу до в’язниці Віру (далі – «обов’язкова досудова процедура») щодо цього періоду. Це рішення стало остаточним.

25 жовтня 2019 року Адміністративний суд Тарту частково задовольнив позов першого заявника про відшкодування збитків і присудив йому 1,2 тис. євро за період, який він провів в одиночній камері з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

Адміністративний суд Тарту заявив, що перебування в одиночній камері упродовж цього періоду – 566 днів – можна вважати принижуючим і шкідливим для психічного здоров’я першого заявника. Він проаналізував медичні записи першого заявника і дійшов висновку, що він мав проблеми з психічним здоров’ям з 2013 року і що ці проблеми погіршилися в період 2018-2019 років. Суд дійшов висновку, що перебування в одиночній камері, поряд з іншими факторами, сприяло погіршенню психічного здоров’я першого заявника. Суд зазначив, що перший заявник мав можливість брати участь у соціальних програмах і регулярно спілкувався з різними в’язничними службовцями, капеланом і психологом, але такі розмови не відбувалися упродовж значної частини часу, проведеного в режимі камери покарання. Він не мав жодного контакту з іншими ув’язненими, що, на думку суду, було важливим. Щодо відвідувань членами сім’ї, суд зазначив, що хоча такі відвідування були заборонені внутрішнім законодавством для ув’язнених, які перебували в камері покарання, це не погіршило становище першого заявника, оскільки було доведено, що відсутність контактів із сім’єю була його власним вибором.

Щодо інших коротших періодів утримання в одиночній камері між 27 червня 2015 року та 10 травня, Адміністративний суд Тарту зазначив, що поводження з першим заявником упродовж цих періодів було визнано законним у попередніх судових провадженнях у справі № 3-18-327. Отже, позов першого заявника про відшкодування збитків за ці періоди не міг бути задоволений, оскільки для присудження відшкодування збитків необхідною умовою було встановлення незаконності.

Щодо періоду з 23 вересня 2015 року до 26 жовтня 2015 року (коли перший заявник був поміщений у зачинену ізоляційну камеру на 33 дні в рамках додаткових заходів безпеки, застосованих до нього), Адміністративний суд Тарту пояснив, що такі заходи безпеки відрізняються від дисциплінарного покарання. Вони застосовувалися з міркувань обережності з метою запобігання загрозам безпеці ув’язнених або тюремних службовців. Тому в’язниця не могла відмовитися від їх застосування на тій підставі, що відповідний ув’язнений вже провів деякий час в одиночній камері. У будь-якому разі, перший заявник утримувався в умовах звичайного в’язничного режиму безпосередньо перед поміщенням до зачиненої ізоляційної камери. Цей період утримання в одиночній камері, який був коротшим за встановлений внутрішнім законодавством 45-денний термін, був таким чином законним; отже, позови про відшкодування збитків у цьому відношенні мали бути відхилені.

Крім того, суд відхилив вимогу першого заявника про компенсацію, що стосувалася його проблем зі спиною (які, як стверджувалося, погіршилися під час перебування в одиночній камері), оскільки заявник не порушував цього питання в обов’язковій досудовій процедурі.

Після подачі апеляції заявником, 1 грудня 2020 року Апеляційний суд Тарту скасував рішення суду першої інстанції щодо відшкодування збитків. Натомість він присудив заявнику 1 700 євро компенсації за моральну шкоду за 566 днів, які він провів в одиночному ув’язненні з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

9 березня 2021 року Верховний суд відмовився розглядати апеляцію заявника з питань права.

У серпні 2018 року перший заявник подав до в’язниці Віру заяву про компенсацію за період, який він провів в одиночній камері з 7 грудня 2017 року по 30 серпня 2018 року.

В’язниця відхилила його заяву, і 12 грудня 2018 року заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту з вимогою про компенсацію за вищезазначений період, який він провів в одиночній камері.

Адміністративний суд Тарту прийняв до розгляду позов заявника про компенсацію. 25 березня 2020 року перший заявник повідомив суд, що він був звільнений з в’язниці. Оскільки він згодом не підтримував зв’язку з судом, 14 жовтня 2020 року Адміністративний суд Тарту відмовився розглядати його позов. Заявник не оскаржив це рішення.

ДРУГИЙ ЗАЯВНИК (ЗАЯВА № 45907/20)

Другий заявник, який на той час відбував покарання у вигляді позбавлення волі, був кілька разів поміщений до карцеру як дисциплінарне покарання за відмову виконувати свої трудові обов’язки.

В результаті послідовного застосування цих дисциплінарних покарань заявник провів у карцері такі періоди:

Хоча другий заявник також піддавався режиму камери покарання протягом численних періодів до 1 червня 2016 року та після 26 вересня 2017 року, і хоча внутрішні судові провадження також стосувалися більш тривалих періодів, він пояснив, що його заява до Суду стосувалася виключно періодів між 1 червня 2016 року та 26 вересня 2017 року.

ПРОЦЕДУРИ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ІЗОЛЯЦІЇ

У справі № 3-17-356 другий заявник подав позов до Адміністративного суду Тарту, вимагаючи, серед іншого, визнати незаконним послідовне застосування дисциплінарних покарань.

3 серпня 2017 року Адміністративний суд Тарту відхилив його позов. Другий заявник подав апеляцію.

29 березня 2018 року Апеляційний суд Тарту частково скасував рішення суду першої інстанції та частково задовольнив позов другого заявника. Суд визнав незаконним послідовне застосування дисциплінарних покарань у період з червня 2015 року по червень 2017 року щодо тих періодів, які були проведені в цей час в режимі карцеру, що перевищував встановлений внутрішнім законодавством 45-денний термін. Суд постановив, що в’язниця не пояснила, як вона перевірила і дійшла висновку, що послідовне застосування дисциплінарних покарань не зашкодить здоров’ю другого заявника.

Другий заявник подав апеляцію з питань права, яку Верховний суд відмовився розглядати 2 жовтня 2018 року.

17 листопада 2017 року другий заявник подав до адміністрації в’язниці Віру заяву про компенсацію за незаконне застосування дисциплінарних покарань у період з 1 червня 2016 року по 9 листопада 2017 року.

17 січня 2018 року адміністрація в’язниці Віру відхилила цю заяву. Тоді другий заявник 19 лютого 2018 року подав позов про відшкодування до Адміністративного суду Тарту; він вимагав відшкодування в розмірі 20 000 євро за період з 1 червня 2016 року по 9 листопада 2017 року.

14 грудня 2018 року Адміністративний суд Тарту у справі № 3-18-360 частково задовольнив позов другого заявника. Взявши до уваги остаточне рішення у справі № 3-17-356, Адміністративний суд Тарту визнав, що заявник зазнав моральної шкоди у зв’язку з утриманням його в одиночній камері з 1 червня 2016 року по 27 червня 2017 року. Однак він вважав, що визнання незаконності практики в’язниці щодо послідовного застосування окремих дисциплінарних покарань є достатнім відшкодуванням.

Після подання заявником апеляційної скарги Апеляційний суд Тарту 27 червня 2019 року скасував рішення суду першої інстанції. Він визнав, що заявнику має бути присуджено 50 євро за моральну шкоду, якої він зазнав протягом періоду, визначеного судом першої інстанції. Другий заявник подав апеляційну скаргу з питань права.

15 квітня 2020 року Верховний суд частково задовольнив апеляцію другого заявника з питань права. По-перше, він визнав, що суди нижчих інстанцій помилилися у визначенні відповідного періоду утримання в одиночній камері. Він зазначив, що другий заявник також провів період, довший за сорок п’ять днів, в режимі камери покарання після 27 червня 2017 року. Крім того, Верховний суд вважав, що одноденна перерва в режимі камери покарання, під час якої другий заявник утримувався в звичайних в’язничних умовах, була недостатньою для пом’якшення негативних наслідків одиночного. Суд визнав, що перебування деякий час у звичайному режимі ув’язнення є необхідним, якщо психічна та фізична стимуляція, що забезпечується в’язницею, не надає достатніх можливостей для спілкування або інших відповідних видів діяльності. В результаті Верховний Суд визнав, що застосування дисциплінарних покарань до другого заявника протягом 482 днів з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року було незаконним.

Потім Верховний Суд окреслив основу для розрахунку компенсації за моральну шкоду відповідно до статті 9 Закону про відповідальність держави. Він зазначив, що суди мають широку свободу дискреції при присудження компенсації за моральну шкоду. Розмір компенсації мав бути встановлений судами, які мали врахувати, серед іншого, важливість порушеного права, всі встановлені обставини, за яких було заподіяно відповідну шкоду, та тяжкість відповідного втручання. Крім того, при встановленні розміру компенсації мала бути врахована судова практика Європейського суду з прав людини. Верховний Суд зазначив, що у справі Shmelev and Others v. Russia ((dec.) nos. 41743/17 and 16 others), Суд визнав розумною та пропорційною компенсацію, присуджену національним судом, яка становила приблизно 30% від суми, присудженої Судом.

При оцінці розміру компенсації, що підлягає присудження, Верховний Суд зазначив, що другий заявник утримувався в звичайній камері, перебував під постійним медичним наглядом і що одиночне ув’язнення, як видається, не мало серйозного впливу на його здоров’я. Крім того, другий заявник не мав вагомих підстав відмовлятися від роботи. Проте він вирішив це зробити, хоча і усвідомлював, що відповідно до звичайної практики, що застосовується у в’язниці, за це порушення його буде поміщено до камери покарання.

Верховний Суд підкреслив, що відмова від роботи у в’язниці не може вважатися незначним порушенням. Ув’язнений зобов’язаний працювати в інтересах досягнення цілей покарання у вигляді позбавлення волі. Робота у в’язниці допомагає людині зберегти або розвинути звичку працювати та самостійно справлятися з проблемами. Зрештою, це допомагало скерувати людину на законослухняну поведінку. Важливим було також те, що з винагороди, отриманої за свою працю, ув’язнений міг компенсувати шкоду, заподіяну своїм кримінальним правопорушенням, та накопичити гроші, які покривали б його початкові витрати після звільнення та допомагали б зменшити ризик вчинення ним нових кримінальних правопорушень.

Враховуючи всі вищезазначені елементи, Верховний суд вирішив, що другому заявнику слід присудити 1,5 тис. євро за 482 дні, які він провів в одиночній камері.

УМОВИ УТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ В ІЗОЛЯЦІЇ

Загальні умови режиму камери покарання встановлені відповідними положеннями Закону про ув’язнення та Постановою № 72 Міністра юстиції про внутрішні правила ув’язнення.

Обидва заявники відбували дисциплінарне покарання у звичайній тюремній камері, хоча і в режимі камери покарання. В рамках цього режиму їх постільна білизна була вилучена з камери протягом дня. Їм видали тюремний одяг і не дозволили зберігати особисті речі, крім тих, що дозволені внутрішніми правилами утримання в тюрмі.

Камери, в яких заявники відбували дисциплінарні покарання, мали площу приблизно 9,9 квадратних метрів і були обладнані душовою кабіною та туалетом. Заявники могли слухати вбудоване радіо та мали доступ до газет і релігійної літератури (другий заявник також мав доступ до освітньої літератури). За потреби вони могли отримати доступ до всіх внутрішніх законодавчих актів в окремій комп’ютерній кімнаті та щодня виходити на прогулянку на свіжому повітрі протягом однієї години. Жоден із заявників не висловлював скарг щодо таких аспектів умов проживання, як якість освітлення, вентиляції чи опалення.

Відповідно до внутрішнього законодавства, заявникам не дозволялося приймати ні короткострокові, ні довгострокові візити під час перебування в камері покарання. Однак такі візити були дозволені під час перерв між різними періодами, які вони проводили в камері покарання.

Заявники мали можливість телефонувати принаймні раз на тиждень. Листування було дозволено без будь-яких обмежень, і заявники активно користувалися ним для спілкування з іншими ув’язненими або з особами, які перебували на волі.

Харчування надавалося тричі на день, а пошта збиралася один раз на день.

ОСОБЛИВІ ОБСТАВИНИ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА

Протягом зазначеного періоду перший заявник брав участь у соціальних програмах під назвою «Навчання заміни агресивності» (вісімнадцять зустрічей між 29 липня 2015 року та 2 жовтня 2015 року), «Навчання способу життя» (сім зустрічей між 24 квітня та 5 червня 2017 року) та «Розвиток соціальних навичок» (вісім зустрічей між 29 вересня та 27 жовтня 2017 року).

Крім того, він мав численні бесіди (приблизно тридцять у період з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року) з «інспектором/контактною особою» та інспектором з питань кримінального пробації, дві бесіди з психологом (6 листопада 2015 року та 6 червня 2016 року) та одну з капеланом щодо різних тем, що стосувалися його поведінки, ставлення та усвідомлення. У рамках цих розмов йому надали різні книги для читання. Психолог зазначила у протоколі першої розмови, що заявник висловив бажання, щоб його залишили в спокої і дали можливість займатися своїми справами. Після другої розмови психолог зазначила, що заявник був емоційно стабільним, адекватно розумів реальність своєї ситуації і, здавалося, пристосувався до режиму камери покарання.

Здається, що в період з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року заявник подавав прохання про дозвіл на три короткі візити (всі вони були дозволені в’язницею), і два з них відбулися.

Він мав можливість телефонувати принаймні раз на тиждень. З 27 червня 2015 року по 6 червня 2018 року заявник здійснив близько 750 дзвінків з в’язниці, у тому числі понад 150 дзвінків з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року.

З документів, поданих першим заявником, випливає, що в період з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року він відвідав приблизно 180 медичних консультацій різного характеру. Іноді йому також надавали килимок для занять фізичними вправами в камері.

Окрім дисциплінарних покарань, перший заявник також був поміщений у закриту ізоляційну камеру з 23 вересня 2015 року по 26 жовтня 2015 року. Цей режим також вимагав, щоб він залишався у своїй камері, за винятком щоденної годинної прогулянки на свіжому повітрі (якщо він вирішив це зробити). На відміну від режиму камери покарання, протягом періоду, коли заявник перебував у закритій ізоляційній камері, його постільну білизну не забирали протягом дня, йому дозволялося носити власний одяг, мати особисті речі в камері та приймати відвідувачів. Вибір літератури в камері не був обмежений (він міг замовляти інші книги), і заявник міг купувати товари в тюремному магазині.

ОСОБЛИВІ ОБСТАВИНИ ДРУГОГО ЗАЯВНИКА

Другий заявник брав участь у курсах естонської мови, які частково збігалися з періодами, які він провів у режимі камери покарання. Курси проводилися тричі на тиждень (кожен урок тривав три години) з 3 травня до 11 вересня 2016 року та з 27 січня до 18 травня 2017 року.

З 1 червня 2016 року до 26 вересня 2017 року він мав п’ятнадцять зустрічей з інспектором/контактною особою. Хоча деякі зустрічі проводилися з метою інформування другого заявника про певні зміни у в’язничних правилах, інші розмови стосувалися обов’язку другого заявника працювати, можливості брати участь в освітніх заходах та життя після ув’язнення. Згідно з протоколами цих зустрічей, другий заявник висловив свою принципову відмову працювати у в’язниці, оскільки вважав це принизливим. Здається, що протягом зазначеного періоду йому один раз (4 квітня 2017 року) було запропоновано консультацію психолога, від якої він відмовився. Пізніше він попросив про консультацію психіатра, яка відбулася 17 серпня 2017 року. Йому було поставлено діагноз «неспецифікована тяжка стресова реакція» і призначено ліки. Незабаром після цього він вирішив не дотримуватися призначеного психіатром лікування.

Протягом зазначеного періоду другий заявник подав прохання про дозвіл на шість коротких візитів, які були дозволені в’язницею (в тому числі два візити членів його сім’ї). Однак три з цих візитів не відбулися з причин, що не залежали від в’язничної адміністрації.

З 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року другий заявник здійснив 312 телефонних дзвінків.

З медичних записів випливає, що в період з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року другий заявник відвідав приблизно вісімдесят медичних консультацій різного характеру.

ОЦІНКА СУДУ

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з найфундаментальніших цінностей демократичних суспільств. Навіть у найскладніших обставинах, таких як боротьба з тероризмом або злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування або нелюдське чи принижуюче гідність поводження або покарання (Ramirez Sanchez v. France [GC], no. 59450/00, § 115).Дійсно, заборона катувань та нелюдського або принижуючого гідність поводження або покарання є цінністю цивілізації, тісно пов’язаною з повагою до людської гідності (Bouyid v. Belgium [GC], no. 23380/09, § 8).

Жорстоке поводження повинно досягти мінімального рівня тяжкості, щоб підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин конкретної справи, таких як тривалість поводження, його фізичні або психічні наслідки, а в деяких випадках – стать, вік та стан здоров’я жертви (Muršić v. Croatia [GC], no. 7334/13, § 97).

Суд зазначає, що заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть супроводжуватися неминучим елементом страждання або приниження, що випливає з форми законного поводження або покарання (Ramirez Sanchez, § 119). Однак, щоб підпадати під дію статті 3, страждання та приниження в будь-якому випадку повинні виходити за межі того неминучого елементу страждання та приниження, що пов’язаний із затриманням. Держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася під вартою в умовах, що відповідають повазі до людської гідності, щоб спосіб і методи виконання заходу не піддавали її стражданням або труднощам, інтенсивність яких перевищує неминучий рівень страждань, властивий утриманню під вартою, і щоб, з урахуванням практичних вимог ув’язнення, її здоров’я та благополуччя були належним чином забезпечені (Muršić v. Croatia [GC], § 99). Крім того, при оцінці умов утримання під вартою необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження заявника (Ramirez Sanchez, § 119).

Заборона контактів з іншими ув’язненими з міркувань безпеки, дисципліни або захисту сама по собі не є нелюдським поводженням або покаранням (там само, § 123, та справи, цитовані в ньому). Хоча тривале усунення від спілкування з іншими є небажаним, те, чи підпадає така міра під дію статті 3 Конвенції, залежить від конкретних умов, суворості заходу, його тривалості, переслідуваної мети та його наслідків для відповідної особи (Rohde v. Denmark, no. 69332/01, § 93; Rzakhanov v. Azerbaijan, no. 4242/07, § 64).

Суд повторно зазначає, що тримання в одиночній камері без належного розумового та фізичного стимулювання, ймовірно, у довгостроковій перспективі матиме шкідливі наслідки, що призведуть до погіршення розумових здібностей та соціальних навичок (Razvyazkin v. Russia, no. 13579/09, § 104). Повна сенсорна ізоляція в поєднанні з повною соціальною ізоляцією може зруйнувати особистість і становить форму нелюдського поводження, яке не може бути виправдане вимогами безпеки або будь-якими іншими причинами (Ramirez Sanchez, § 123; A.T. v. Estonia (no. 2), no. 70465/14, § 72).

Одиночне ув’язнення, навіть у випадках, що передбачають лише відносну ізоляцію, не може бути застосоване до ув’язненого на невизначений термін і повинно ґрунтуватися на справжніх підставах, призначатися лише у виняткових випадках, з необхідними процесуальними гарантіями та після вжиття всіх запобіжних заходів (Rzakhanov, § 73).

Також слід створити систему регулярного моніторингу фізичного та психічного стану ув’язненого, який утримується в одиночному ув’язненні, щоб забезпечити його сумісність з тривалим одиночним ув’язненням(Ramirez Sanchez, § 139; Fenech v. Malta, no. 19090/20, § 66).

Вкрай важливо, щоб ув’язнений мав можливість звернутися до незалежної судової інстанції для перегляду обґрунтованості та причин тривалого утримання в одиночній камері (Ramirez Sanchez, §§ 139 and 145; Onoufriou v. Cyprus, no. 24407/04, § 71; Gorbulya v. Russia, no. 31535/09, § 77).

ЗАСТОСУВАННЯ ЗАГАЛЬНИХ ПРИНЦИПІВ У ЦІЙ СПРАВІ

Ця справа стосується послідовного застосування дисциплінарних покарань до обох заявників та застосування режиму ізоляції в зачиненій камері як додаткової заходи безпеки щодо першого заявника.

Застосування вищезазначених заходів призвело до того, що заявники провели різний час в умовах, що прирівнюються до одиночного ув’язнення. Хоча режим утримання в ізольованій камері з замком був певною мірою менш суворим, ніж режим утримання в камері покарання, застосування обох цих режимів означало, як правило, що заявники утримувалися в своїх камерах окремо від інших ув’язнених протягом 23 годин на добу.

З огляду на факти у справах заявників, рішення національних судів щодо них та ступінь, в якому Суд визнав їхні заяви неприйнятними, періоди, які заявники провели в одиночному ув’язненні, можна викласти таким чином.

Внутрішні суди визнали порушення прав заявників щодо більш тривалих періодів, протягом яких режим каральної камери застосовувався практично безперервно – 566 днів щодо першого заявника та 482 дні щодо другого заявника – і присудили заявникам відповідно 1,7 тис. євро та 1,5 тис. євро як компенсацію за моральну шкоду, якої зазнали заявники.

Крім того, перший заявник провів коротші періоди від тридцяти до шістдесяти дев’яти днів у режимі камери покарання або у режимі закритої ізоляційної камери. Між цими періодами одиночного ув’язнення зазвичай були перерви від 6 до 36 днів, за винятком випадків, коли заявника поміщали у закриту ізоляційну камеру. У цьому випадку 33 дні, проведені у режимі закритої ізоляційної камери, безпосередньо слідували за 30 днями, проведеними у режимі камери покарання.

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ВИКОРИСТАННЯ ІЗОЛЯЦІЇ ЯК ДИСЦИПЛІНАРНОГО ПОКАРАННЯ

Суд висловлює серйозну стурбованість щодо застосування одиночного ув’язнення як дисциплінарного заходу протягом тривалих і послідовних періодів часу. Суд вважає, що така практика, в принципі, є несумісною зі статтею 3 Конвенції, якщо тільки уряд не зможе навести переконливі причини щодо існування виняткових обставин, які б виправдовували таку практику, та довести, що таке дисциплінарне покарання дійсно застосовується як крайній захід.

Загальновизнано, що одиночне ув’язнення повинно застосовуватися лише у виняткових випадках як крайній захід і на якомога коротший період часу. Це передбачено Правилами Нельсона Мандели, а також Європейськими тюремними правилами.

ЄКЗК у своїх звітах, опублікованих у 2014 році (щодо візиту, який відбувся у 2012 році) та 2019 році (щодо візиту, який відбувся у 2017 році), різко критикував естонські органи влади як за надмірне застосування одиночного ув’язнення як дисциплінарного заходу, так і за послідовне застосування окремих санкцій у вигляді одиночного ув’язнення, що призводить до дуже тривалих періодів одиночного ув’язнення. ЄКЗК також зазначив, що максимальний 45-денний термін утримання в камері покарання для дорослих ув’язнених є занадто довгим і повинен бути істотно скорочений.

На цьому загальному тлі, а також з огляду на фактичні обставини справ, що розглядаються, Суд не може не звернути увагу на те, що у в’язниці Віру, як видається, є поширеною практикою карати ув’язнених за відмову від роботи шляхом поміщення їх в одиночну камеру. Суд не може не зазначити, що поміщення в камеру покарання є найсуворішою з дисциплінарних санкцій, передбачених статтею 63 Закону про ув’язнення.

Суд не недооцінює необхідність дотримання дисципліни та забезпечення безпеки у в’язницях. Він визнає, що порушення різної тяжкості можуть вимагати різних заходів реагування та санкцій. Однак, з огляду на наявну інформацію, Суд має серйозні сумніви щодо того, чи утримання в одиночній камері дійсно застосовується у в’язниці Віру як винятковий захід і як крайній засіб. Також залишається відкритим питання, чи така передбачувана адміністративна практика залишає можливість для (пере)оцінки того, чи досягнуто мети застосованого дисциплінарного заходу.

Суд також зазначає, що Європейські в’язничні правила не встановлювали на відповідний момент часу і не встановлюють після їх перегляду у 2020 році максимальний строк, на який може бути застосоване одиночне ув’язнення, водночас посилаючись на необхідність встановлення такого максимального строку у внутрішньому законодавстві. ЄКПЗК вважає, що максимальний строк не повинен перевищувати 14 днів за дане правопорушення, а Правила Нельсона Мандели передбачають, що тривале утримання в одиночній камері, тобто утримання, яке триває більше п’ятнадцяти днів поспіль, має бути заборонено.

Для порівняння, Закон про позбавлення волі передбачає, що дисциплінарне покарання у вигляді поміщення в карцер не може перевищувати 45 днів. Цей строк не тільки втричі перевищує максимальний строк, який ЄКЗК та ГА ООН вважають прийнятним, але й ця максимальна межа, яка, в принципі, повинна слугувати запобіжним заходом проти зловживань, стає практично марною, якщо на практиці кілька дисциплінарних покарань можуть бути і дійсно застосовуються послідовно.

ЗАГАЛЬНА ОЦІНКА УМОВ УТРИМАННЯ ЗАЯВНИКІВ В ІЗОЛЯЦІЇ

Суд вважає, що тривале утримання в одиночній камері несе в собі ризик шкідливого впливу на психічне здоров’я будь-якої людини, незалежно від матеріальних або інших умов, що її оточують. Однак Суд може враховувати особливі умови та форми утримання в одиночній камері у зв’язку з більш обмеженими строками її застосування.

Суд зазначає, що жоден із заявників не висловлював скарг щодо аспектів своїх умов проживання, таких як якість вентиляції, опалення або освітлення в камерах чи чистота цих камер. Однак під час застосування режиму камери покарання постільна білизна заявників була вилучена протягом дня.

Поміщення заявників в одиночну камеру супроводжувалося обмеженням, згідно з яким вони могли щодня прогулюватися на свіжому повітрі лише одну годину. Уряд не заперечував твердження заявників про те, що площа для прогулянок на відкритому повітрі була досить невеликою (за оцінкою першого заявника, приблизно 10 квадратних метрів). У цьому зв’язку Суд часто зазначав, що короткі періоди фізичних вправ на відкритому повітрі погіршують становище ув’язнених, які решту часу перебувають у своїх камерах  (N.T. v. Russia, no. 14727/11, § 49).

Немає сумнівів, що обом заявникам було дозволено отримувати (і вони дійсно отримували) короткі візити протягом усього періоду їх утримання в одиночній камері. Не заперечується, що заявники могли телефонувати, надсилати та отримувати листи; обидва вони скористалися цією можливістю.

Обидва заявники протягом певного часу під час утримання в одиночній камері також відвідували соціальні програми (перший заявник) або мовні курси (другий заявник) і мали зустрічі з інспекторами/контактними особами, інспекторами з питань пробації та, в меншій мірі, капеланом, психологом або психіатром.

Що стосується медичної допомоги, то з їхніх медичних карток видно, що обидва заявники перебували під регулярним медичним наглядом. У матеріалах справи немає нічого, що давало б підстави зробити висновок про те, що тривале утримання заявників в ізоляції призвело до помітного погіршення їхнього фізичного здоров’я.

Що стосується питання про психічне здоров’я заявників, Суд зазначає, що хоча заявникам було надано доступ до психолога під час їхнього перебування в одиночному ув’язненні, такі випадки – як зафіксовано в документах, поданих до Суду – були вкрай рідкісними. Крім того, Суд бере до уваги аргумент уряду про те, що заявники мали можливість звернутися до психіатра, якщо відчували в цьому потребу. Дійсно, кілька таких зустрічей відбулося.

Однак, окрім рідкісних можливостей зустрітися з психологом та можливості звернутися до психіатра, не було вжито жодних заходів для оцінки – з ініціативи тюремної адміністрації та з розумною періодичністю – психологічної здатності заявників витримувати тривале утримання в одиночній камері та його впливу на їхнє психічне здоров’я. У цьому зв’язку Суд наголошує на тому, що ув’язнені, які перебувають у тривалому одиночному ув’язненні, потребують особливої уваги, щоб мінімізувати шкоду, яку цей захід може їм заподіяти (Razvyazkin, § 106; see also Rule 43.2 of the European Prison Rules; compare and contrast Rohde, § 108). Суд погоджується з аргументацією Верховного суду про те, що від ув’язнених, які перебувають у тривалому одиночному ув’язненні, не завжди можна очікувати необхідної обізнаності та здатності розпізнавати власні проблеми з психічним здоров’ям і звертатися за допомогою до фахівців (compare and contrast Maslák v. Slovakia (no. 2), no. 38321/17, §§ 189-91). Крім того, Суд вважає, що у випадках, коли в результаті послідовного застосування дисциплінарних покарань ув’язнені провели тривалий безперервний час в одиночному ув’язненні, надання їм регулярного доступу до психолога або психіатра не може саме по собі виправдати або підтвердити їх подальше утримання в таких умовах.

Що стосується процесуальних гарантій, Суд бере до уваги твердження уряду, яке не було спростоване заявниками, про те, що заявники були обізнані з причинами застосування оскаржуваних дисциплінарних та безпекових заходів і могли оскаржити їх у національних судах. У даній справі жоден із заявників цього не зробив. Фактично, перший заявник конкретно пояснив у ході внутрішнього судового розгляду, що він не намагався оскаржити застосування до нього дисциплінарних покарань як таких. Заявники також мали можливість оскаржити – і дійсно оскаржили – спосіб, у який ці заходи були застосовані до них. Їхні аргументи були розглянуті на трьох рівнях юрисдикції, а внутрішні суди надали детальний аналіз ситуації заявників та умов, в яких вони були змушені перебувати в одиночному ув’язненні.

Оцінка Судом сумісності одиночного ув’язнення заявників із статтею 3 Конвенції

Оцінюючи загальну сумісність одиночного ув’язнення заявників з вимогами Конвенції, Суд не може не погодитися з аргументацією Верховного суду, який дійшов висновку, що навіть якщо рішення про застосування певних заходів (дисциплінарних покарань або заходів безпеки) самі по собі можуть бути законними, їх безперервне виконання може бути неприйнятним з точки зору статті 3 Конвенції.

У даній справі естонські суди дійшли висновку, що послідовне застосування дисциплінарних покарань до заявників, яке призвело до того, що перший заявник провів 566 днів безперервно, а другий заявник – 482 дні практично безперервно в режимі карцеру, було незаконним. Дійшовши такого висновку, національні суди зосередилися на обмеженості можливостей заявників для соціалізації та відсутності будь-якої оцінки впливу їхнього безперервного утримання в одиночній камері на психічне та фізичне здоров’я заявників.

Суд погоджується з урядом у тому, що висновок національних судів про порушення національного законодавства не означає автоматично, що була також порушена Конвенція. Однак він зазначає, що в даній справі рішення національних судів посилалися, серед іншого, на прецедентне право Суду.

Суд розглядає вищезазначений аналіз одиночного ув’язнення заявників, зокрема його тривалість у поєднанні з відсутністю психічної та фізичної стимуляції та відсутністю механізму для значущої оцінки фізичної та психологічної здатності заявників витримувати тривале одиночне ув’язнення. На цьому тлі Суд не бачить підстав для того, щоб з точки зору Конвенції дійти іншого висновку, ніж той, якого дійшли національні суди щодо вищезазначених періодів у 566 днів та 482 дні, які перший та другий заявники відповідно провели в одиночному ув’язненні.

Що стосується періоду з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року, протягом якого перший заявник перебував у камері покарання або в ізоляційній камері з замком протягом коротших періодів (від 30 до 69 днів), національні суди визнали, що утримання першого заявника в таких умовах було законним і не порушувало його прав.

Внутрішні суди підійшли до цих коротших періодів утримання в одиночній камері на індивідуальній основі, аналізуючи тривалість і законність кожного з вищезазначених періодів окремо. При цьому внутрішні суди, враховуючи також інші елементи, звернули увагу на те, чи кожен з періодів утримання в одиночній камері був коротшим або довшим за 45-денний термін, дозволений внутрішнім законодавством як максимально допустима тривалість кожного окремого дисциплінарного покарання. Вони також врахували проміжні періоди, які перший заявник міг провести в умовах звичайного тюремного режиму, та той факт, що режим утримання в ізоляційній камері був застосований до першого заявника з метою, відмінною від мети застосування режиму утримання в камері покарання.

Суд визнає, що якщо прийняти законне застосування санкцій та заходів безпеки – а в даній справі це не ставилося під сумнів – то чергування одиночного ув’язнення з періодами, протягом яких ув’язнені утримуються в умовах звичайного тюремного режиму, не видається само по собі довільним або надмірним. Він врахує це при аналізі того, як національні суди провели свою оцінку в даній справі.

Суд погоджується з Верховним судом, що чим довший термін утримання в одиночній камері, тим довшими мають бути проміжні періоди, протягом яких особа утримується в звичайних умовах ув’язнення, що, ймовірно, також надає більше можливостей для спілкування та інших корисних занять.

Навпаки, за обставин, коли тривалі періоди утримання в одиночній камері перериваються лише незначними періодами порівняно з тривалістю ізоляції, такі перерви, ймовірно, не дають необхідного полегшення, щоб протидіяти негативним наслідкам тривалого режиму ізоляції.

Те саме, в принципі, застосовується навіть тоді, коли послідовні періоди одиночного ув’язнення є результатом застосування різних дисциплінарних або безпекових заходів – за умови, що між цими заходами немає помітної різниці з точки зору одиночного характеру режиму утримання, що випливає з них. Однак Суд визнає, що через різноманітність проблем безпеки, з якими мають стикатися і вирішувати тюремні органи в інтересах свого персоналу або ув’язнених, може бути неможливо призупинити або відкласти застосування різних заходів безпеки.

У даній справі перерви між періодами одиночного ув’язнення – від 6 до 36 днів – не можуть вважатися незначними. Однак, хоча період між застосуванням двох дисциплінарних покарань у вересні-жовтні 2015 року дійсно становив п’ятдесят два дні (як вважали національні суди), перший заявник все ж був поміщений у закриту ізоляційну камеру на тридцять три з цих п’ятдесяти двох днів. Таким чином, період, який він провів у звичайному режимі, становив лише дев’ятнадцять днів.

Суд розглядає загальні умови утримання першого заявника протягом цього періоду, а також його доступ до медичного нагляду. Він зазначає, що участь першого заявника в соціальній програмі в період з липня по жовтень 2015 року, ймовірно, сприяла зменшенню загального відчуття ізоляції протягом зазначеного періоду.

Хоча чергування застосування окремих законних і пропорційних дисциплінарних покарань з досить тривалими періодами перебування в умовах звичайного тюремного режиму не обов’язково призведе до висновку про порушення статті 3 Конвенції, Суд не може ігнорувати конкретні обставини справи першого заявника в даному провадженні: перший заявник не тільки провів приблизно 8 місяців з приблизно 11 місяців в одиночній камері в період з червня 2015 року по травень 2016 року (хоча і з перервами), але й після цього періоду через десять днів послідував період безперервного утримання в одиночній камері тривалістю 566 днів. Загалом, з червня 2015 року по грудень 2017 року перший заявник провів лише трохи більше 2 місяців у звичайному тюремному режимі. Суд вважає, що можливість відвідувати соціальні програми, зустрічатися з інспектором/контактною особою та інспектором з питань пробації, а також, в меншій мірі, з капеланом та медичними працівниками, а також проводити кілька коротких зустрічей, не була достатньою для пом’якшення негативних наслідків, що виникли в результаті того, що перший заявник був змушений неодноразово і тривалий час перебувати в одиночній камері.

Нарешті, Суд не може не підкреслити ще раз, що одиночне ув’язнення, якому піддавалися заявники, було застосоване (у всіх випадках, крім одного) як дисциплінарний захід, що призвело до їхнього тривалого ізолювання. У цьому контексті важливо, що максимальний строк у 45 днів, на який відповідно до внутрішнього законодавства може бути застосовано режим камери покарання – який і без того є досить тривалим – здається, не мав жодного впливу на спосіб послідовного застосування покарань, оскільки заявники утримувалися в одиночному ув’язненні безперервно протягом строків, значно довший за встановлений законом. Маючи сумніви щодо того, чи в зазначених обставинах одиночне ув’язнення як форма дисциплінарного покарання дійсно застосовувалося як крайній захід, Суд у будь-якому разі вважає, що уряд не надав переконливих доказів існування виняткових обставин, які могли б виправдати застосування такого тривалого періоду одиночного ув’язнення як суто дисциплінарного заходу.

З огляду на вищевикладені обставини, Суд вважає, що утримання першого заявника в одиночній камері (як в режимі камери покарання, так і в режимі закритої ізоляційної камери) протягом усього періоду з 27 червня 2015 року по 6 грудня 2017 року, з урахуванням їх сукупного впливу, піддало його стражданням, що виходили за межі неминучого рівня страждань, властивого ув’язненню.

Ізоляція другого заявника в період з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року також піддала його стражданням, що виходять за межі неминучого рівня страждань і приниження, властивого ув’язненню.

СТАТУС ЗАЯВНИКІВ ЯК ЖЕРТВ З ОГЛЯДУ НА КОМПЕНСАЦІЮ, ПРИСУДЖЕНУ В РАМКАХ ВНУТРІШНЬОГО СУДОВОГО ПРОЦЕСУ

Суд повторно зазначає, що, по-перше, виправлення будь-якого передбачуваного порушення Конвенції є прерогативою національних органів влади. У цьому контексті питання про те, чи може заявник претендувати на статус «жертви» передбачуваного порушення, є актуальним на всіх етапах провадження за Конвенцією. Рішення або захід, сприятливий для заявника, в принципі не є достатнім для позбавлення його статусу «жертви» для цілей статті 34 Конвенції, якщо національні органи влади не визнали (явно або по суті) порушення Конвенції і не надали компенсацію за це порушення (Scordino v. Italy (no. 1) [GC], no. 36813/97, §§ 179-80; Kurić and Others v. Slovenia [GC], no. 26828/06, §§ 259-60).

Суд вважає, що в даній справі перша умова для втрати статусу жертви, а саме визнання порушення по суті національними органами влади, була виконана щодо періодів утримання в одиночній камері з 20 травня 2016 року по 6 грудня 2017 року (щодо першого заявника) та з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року (щодо другого заявника). Внутрішні суди, посилаючись на практику Суду, прямо визнали, що послідовне застосування дисциплінарних покарань до заявників протягом цих двох періодів було незаконним.

Внутрішні суди не встановили порушення прав першого заявника щодо періоду з 27 червня 2015 року по 10 травня 2016 року. Отже, стосовно цього періоду не можна вважати, що перший заявник втратив статус жертви.

Суду залишається встановити, чи була сума компенсації, присуджена національними судами – в тій мірі, в якій вони визнали порушення прав заявників – достатньою для компенсації заявникам їхніх скарг відповідно до статті 3.

Принципи, за якими Суд встановлює, чи була сума відшкодування, присуджена національними судами, достатньою для компенсації заявникам їхніх скарг відповідно до статті 3, були викладені у справі Nikitin and Others v. Estonia (nos. 23226/16 and 6 others, § 197, 29 January 2019). У цій справі Суд наголосив, що розмір компенсації, присудженої за моральну шкоду, не повинен бути нерозумним порівняно з розмірами компенсації, присудженими Судом у подібних справах. Крім того, Суд зазначає, що у відповідній частині рішення у справі Shmelev and Others, на яке посилається Уряд, розглядалося питання загальної ефективності компенсаційного засобу захисту відповідно до статті 13 Конвенції. Однак це питання відрізняється від питання про статус жертви відповідно до статті 34 Конвенції (там само, § 118).

У даній справі, з огляду на суми, присуджені ним у подібних справах cases (compare Rzakhanov, § 89; Razvyazkin, § 155), Суд вважає, що розмір компенсації, присудженої національними судами, не може вважатися належним відшкодуванням за порушення, на які скаржаться заявники, з огляду на стандарти, встановлені ним у подібних ситуаціях. Він вважає, що суми в розмірі 1700 євро та 1500 євро, присуджені відповідно першому та другому заявникам, були необґрунтовано низькими, зважаючи на характер та тривалість порушення їхніх прав відповідно до статті 3 Конвенції.

Отже, Суд відхиляє заперечення уряду щодо статусу заявників як жертв.

ОСТАТОЧНІ ВИСНОВКИ

З огляду на вищевикладене, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції стосовно всіх періодів між 27 червня 2015 року та 6 грудня 2017 року, які перший заявник провів у режимі камери покарання або в режимі закритої ізоляційної камери. Також було порушено статтю 3 Конвенції щодо періоду з 1 червня 2016 року по 26 вересня 2017 року, який другий заявник провів у режимі камери покарання.

У багатьох пенітенціарних системах пострадянських країн реальну владу у в’язницях часто здійснюють не співробітники, а ув’язнені. Їх зазвичай називають «смотрящі», «положенці» або лідери «воровського світу», і вони забезпечують дотримання жорсткої кастової системи контролю. Ця неформальна ієрархія, що регулюється неписаним кодексом, відомим як «понятія», структурує повсякденне життя та взаємодію у в’язницях, визначаючи, хто має владу, хто користується захистом, а хто піддається знущанням.

Це явище не обмежується окремими установами чи окремими національними контекстами. Європейський комітет з питань запобігання катуванням постійно документує існування неформальних ієрархій ув’язнених у всьому пострадянському регіоні. Звіти з Молдови, України, Грузії, Латвії та інших держав виявляють повторювану закономірність: широке поширення системи порядку, що підтримується ув’язненими і часто мовчазно або відкрито визнається самими тюремними властями.

Історичні основи неформальної влади

Походження цієї системи можна простежити до царської Росії, а закріпилася вона в епоху ГУЛАГу, де колективні гуртожитки та кримінальні братства сприяли формуванню структур самоврядування. Делегування повноважень певним ув’язненим не було випадковим, а було свідомим інструментом контролю. Ці структури були формалізовані в рамках кримінального етосу, де лідери неформальних ієрархій ув’язнених — ворі в законі — здійснювали владу за допомогою поєднання страху, ритуалів та контролю над спільними ресурсами (общак). У 34-му загальному звіті ЄКЗК (2024) та Стандартах щодо в’язниць CPT/Inf (2025)12 це описано як форму «в’язничного колективізму», який не тільки витримав розпад СРСР, але й продовжує формувати управління в’язницями в усьому регіоні.

Останні звіти підтверджують, що ув’язнені часто вважають ці неформальні правила більш авторитетними, ніж офіційні правила в’язниць. Згідно з висновками ЄКЗК, зробленими в закритих і напівзакритих установах, «багато ув’язнених вважають неформальні правила та ієрархію, що існують у в’язниці, […] більш важливими, ніж офіційні правила та інструкції, видані персоналом». Це сприйняття підсилюється насильством, соціальною ізоляцією та ритуальним приниженням – практиками, які найчастіше застосовуються до тих, хто займає найнижчий щабель тюремної кастової системи, таких як так звані опущенні або «недоторканні».

Механізми контролю за ув’язненими

Ці ієрархії не є розмитими чи символічними. Вони добре організовані, підтримуються визнаними лідерами та забезпечуються ритуалами, неписаними правилами та санкціями. ЄКЗК задокументував централізовані системи неформального управління, в яких ув’язнені, що виконують роль лідерів, підтримують дисципліну, розподіляють привілеї та застосовують покарання за порушення правил.

У закладах усього регіону ці кастові структури визнаються як персоналом, так і ув’язненими. Звіти ЄКЗК та незалежні дослідження показують, що в багатьох в’язницях персонал покладається на лідерів в’язниці для підтримання порядку. Ця мовчазна співпраця часто ігнорує схеми вимагання, примусову працю та системні зловживання. У деяких випадках персонал безпосередньо отримує вигоду від неформальної економіки, що підтримується цими ієрархіями. Більше того, у своїх останніх стандартах щодо неформальної ієрархії ув’язнених (CPT/Inf(2025)12), ЄКЗК зазначає, що в декількох країнах високопоставлені неформальні лідери продовжують свою злочинну діяльність зсередини в’язниць, тим самим зміцнюючи зовнішні злочинні мережі.

Зв’язок між насильством і соціальним порядком

Насильство в цих системах не є хаотичним, а функціонує як регулюючий механізм. Воно зміцнює ієрархічні структури, дисциплінує інакодумців та підтримує контроль над спільними ресурсами (общак). Наприклад, базове дослідження в Молдові показує, що вищий рівень неформального лідерства корелює з підвищеним відчуттям небезпеки як серед персоналу, так і серед ув’язнених. Неформальне управління не пом’якшує конфлікти, а навпаки, інституціоналізує їх, вбудовуючи насильство в саму структуру тюремного життя.

ЄКЗК пов’язує ці ієрархії з жорстоким поводженням та можливими порушеннями статті 3 Європейської конвенції з прав людини. Свідчення ув’язнених та медичні записи засвідчують травми, отримані в результаті насильства між ув’язненими, часто в умовах, коли персонал навмисно утримується від втручання або є співучасником зловживань.

Цілеспрямоване зловживання: каста недорканих

Одним з найобурливіших аспектів неформальної ієрархії є віднесення певних осіб у в’язницях до найнижчих каст. Ці особи зазнають ритуального виключення: їх змушують прибирати туалети, спати в нелюдських умовах, їсти окремо, вони піддаються постійним приниженням і залишаються ізольованими від інших, не маючи права на фізичний контакт (дотик) з особами, що належать до інших каст. В Україні та Молдові таке поводження не обмежується поодинокими випадками, а описується як системна практика, що зачіпає широкі категорії ув’язнених, особливо тих, хто звинувачується у сексуальних злочинах, ЛГБТ+ осіб або будь-кого, хто порушує неформальний тюремний кодекс. Ця кастова система є загальноприйнятою як для персоналу, так і для ув’язнених, які часто виділяють такі категорії, як «блатні» (ув’язнені з високим статусом), «козли» (колабораціоністи), «лижники» (ті, хто відмовляється дотримуватися кодексу) та «опущені» (недоторкані). Ці ярлики мають практичні наслідки для того, як поводяться з людьми, де вони сплять і яким видам знущань вони можуть піддаватися.

Коли офіційна влада не працює: роль змови персоналу

Покладаючись на ієрархії для підтримання дисципліни, пенітенціарні системи фактично передають функції управління назовні. Це призводить до того, що деякі аналітики називають «симулякром порядку» – фасадом стабільності, побудованим на неформальному насильстві та соціальному контролі. ЄКЗК та інші спостерігачі застерігають, що такі механізми є формою інституційної відмови від повноважень, за якої держава відмовляється від своєї основної відповідальності за забезпечення безпеки, законності та людської гідності в місцях позбавлення волі.

Неформальні ієрархії процвітають в умовах, що характеризуються гуртожитковим типом розміщення, недосконалими системами класифікації, хронічною нестачею персоналу та відсутністю динамічних заходів безпеки. Ці структурні недоліки є загальними для більшості пострадянських пенітенціарних систем і створюють умови, в яких неформальні структури влади заповнюють вакуум, залишений слабким формальним управлінням. ЄКЗК зазначає, що дев’ять країн з добре налагодженими неформальними ієрархіями є колишніми радянськими республіками. Як зазначено у спеціальній нормі щодо в’язниць ЄКЗК з цього питання: «Це явище продовжує існувати, хоча і з різним ступенем впливу, у пенітенціарних системах дев’яти держав-учасниць ЄКЗК, вісім з яких є членами Ради Європи. Усі дев’ять країн раніше входили до складу Радянського Союзу». (CPT/Inf(2025)12, §4)

Шляхи реформування

Для ліквідації цих ієрархій необхідні системні реформи:

• Замінити гуртожитки на менші, контрольовані блоки
• Розробити та впровадити системи класифікації ув’язнених за рівнем ризику та вразливості
• Підготувати та залучити достатню кількість персоналу, здатного забезпечувати динамічну безпеку
• Створити механізми подання скарг, яким ув’язнені довіряють і якими вони можуть користуватися без побоювання репресій
• Заборонити та карати співробітників за співучасть у неформальній ієрархії

Висновок: Від пасивної терпимості до активної відповідальності

Неформальна тюремна ієрархія – це не пережиток радянської історії. Вона залишається діючою системою соціального контролю та зловживань, яка відкрито функціонує в сучасних в’язницях. Це провал управління, порушення основних прав і глибока суперечність у серці систем правосуддя, які заявляють про дотримання верховенства права.

Якщо держави дійсно прагнуть реформувати тюремну систему, вони повинні спочатку визнати масштаби та структуру цих ієрархій не як фольклор, а як укорінені системи влади. Тільки тоді можна буде докласти значних зусиль для їх ліквідації.

Додаткова література

1. Council of Europe CPT, 34th General Report, 2024 (pp. 6–7)
2. Council of Europe CPT, Informal Prisoner Hierarchy – CPT/Inf(2025)12
3. CPT Country Reports: Moldova (2018, 2020, 2023); Ukraine (2024); Georgia (2022); Latvia (2025)
4. Council of Europe Baseline Study: “Criminal Subculture in the Prisons of the Republic of Moldova”, 2018
5. CPT-ECHR Blog: “Simulacrum of Prison Subculture” (2024)
6. Judgments of the European Court of Human Rights related to informal prisoner hierarchies: Case of S.P and others v. Russia (Applications nos. 36463/11 and 10 others, Judgment of 2 May 2023); D. v. Latvia (Application no. 56951/17, Judgment of 28 June 2022)

Тінатін Упліcашвілі – адвокатка з прав людини, яка наразі працює в PRI. Вона є багаторічною членкинею Європейського комітету з питань запобігання катуванням (CPT), де здійснює моніторинг умов утримання під вартою в Європі. Маючи понад двадцятирічний досвід у сфері реформи кримінального правосуддя, вона очолювала та консультувала ініціативи ЄС та Ради Європи в країнах Східного сусідства. Тінатін була членом делегації CPT під час багатьох візитів, про які йдеться в цьому блозі, і мала можливість безпосередньо спостерігати за роботою деяких найскладніших пенітенціарних систем регіону. Наразі вона керує проектом, що фінансується ЄС, спрямованим на посилення підзвітності та захисту прав людини в пенітенціарній системі Туреччини.

Джерело та текст – Penal Reform International

Передача в’язниць в оренду є однією з низки заходів, спрямованих на реформування шведської системи кримінального правосуддя, оскільки правоцентристський уряд бореться з бандитизмом, а в’язниці попереджають про переповненість.

Минулого тижня міністерство юстиції заявило, що доручило Kriminalvården (Шведській службі в‘язниць і пробації) «зробити необхідні підготовчі заходи» для ралізації естонської програми.

Згідно з угодою, підписаною Стокгольмом і Таллінном у червні, в балтійській країні буде надано до 600 місць у в’язницях.

Згідно з останнім звітом Kriminalvården, у найгіршому випадку кількість ув’язнених у Швеції може зрости з 7,8 тис. цього року до 41 тис. у 2034 році в результаті більш жорсткої політики, яку проводить ультраправі сили.

Спостерігачі вважають, що це є значним зрушенням для країни, яка десятиліттями пишалася своєю політикою ув’язнення, орієнтованою на реабілітацію та реінтеграцію.

Швеція не готова впоратися зі зростанням кількості засуджених до тюремного ув’язнення, оскільки уряд бореться з безпрецедентною хвилею насильства, спричиненою злочинністю банд.

Керівник в’язничної служби Йоакім Рігхаммар заявив, що шведські в’язниці перебувають у «кризовій ситуації» через переповненість.

Особливо вражає кількість дітей, які мають відбувати тривалі терміни ув’язнення: в останні роки зміна підходу призвела до того, що навіть 15-річні діти засуджуються до 10 і більше років тюремного ув’язнення.

Уряд, який залежить від підтримки ультраправої партії «Шведські демократи», зараз розглядає пропозицію про зниження віку кримінальної відповідальності з 15 до 14 років за тяжкі злочини.

Головна опозиційна партія, лівоцентристські соціал-демократи, заявила, що підтримає такий крок. Шведські демократи закликали знизити вік до 13 років.

Наступного року уряд також планує вперше запровадити в’язниці для неповнолітніх замість нинішніх виправних колоній, де зазвичай утримуються молоді правопорушники і максимальний термін ув’язнення становить чотири роки.

Міністр юстиції Гуннар Стреммер заявив, що угода з Естонією є «важливим кроком для полегшення навантаження на шведську пенітенціарну та пробаційну службу» в «складній ситуації».

Він додав: «Щоб це працювало на практиці, потрібна ретельна підготовка. Дуже важливо, щоб все, від безпеки та правової визначеності до співпраці з естонськими властями, було готове до належного функціонування, коли угода набере чинності».

Source and text – The Guardian

Photo – Jeppe Gustafsson/Shutterstock

ВСТУП

2. Радянські в’язниці визначалися тим, що дослідники називають карцерним колективізмом (на противагу карцерному індивідуалізму більшості країн Західної Європи), який, як було описано, складався з трьох основних елементів: 1) системи кримінального управління, заснованої на взаємному нагляді; 2) делегування влади та управління самим ув’язнених; 3) особливого спільного життя, що виникало в результаті структурування в’язничного життя шляхом масового розміщення ув’язнених у спальних приміщеннях (бараках).

Походження таких в’язничних систем можна простежити ще до створення таборів примусової праці (ГУЛАГ) у Радянському Союзі на початку 20 століття і, ще раніше, до в’язничної системи царської Росії. Швидко зростаючи, на початку 1940-х років офіційна кількість ув’язнених, за різними даними, перевищила один мільйон осіб і продовжувала зростати. Такі великі маси виявилися неможливими для управління з боку агентів Держави (а також не могли гарантувати масового випуску продукції, що вимагався від в’язниць) без того, щоб влада хоча б частково не передала свої функції нагляду – як формальні, так і неформальні – ув’язненим.

Неформальна система самоврядування ув’язнених, що в результаті виникла, створила неформальну ієрархію ув’язнених, розділивши їх на категорії, або касти, які співіснували, суворо дотримуючись неформального кодексу або правил ув’язнених (так звані «понятія»[2]). Цей кодекс став необхідним в умовах, коли ув’язнені жили в бараках, по кілька десятків або більше в одному спальному приміщенні, де вони могли вільно пересуватися вдень і вночі, майже без нагляду з боку в’язничного персоналу.

З 1990-х років ЄКЗК неодноразово висловлював думку, що ризик залякування та насильства є вищим у в’язницях з багатомісними спальними приміщеннями, і що такі умови проживання сприяють розвитку в’язничної субкультури та збереженню і згуртованості злочинних організацій. Великі спальні приміщення також можуть ускладнити, а то й унеможливити належний контроль з боку персоналу; зокрема, у разі заворушень у в’язниці важко уникнути втручання ззовні із застосуванням значної сили. За таких умов належний розподіл окремих ув’язнених на основі індивідуальної оцінки ризиків та потреб стає майже неможливим, а також зайвим.

3. В’язничний колективізм пережив розпад Радянського Союзу, і дев’ять держав-учасниць ЄКЗК, згаданих вище, все ще борються з його спадщиною (включаючи неформальну ієрархію ув’язнених та її згубний вплив). Спроби подолати неформальну ієрархію ув’язнених були здійснені з різним ступенем успіху, оскільки країни повільно перетворюють радянську в’язничну інфраструктуру з багатомісними спальнями на сучасні камерні приміщення[3]. Недостатня чисельність персоналу, що призводить до відсутності належного нагляду в приміщеннях для утримання ув’язнених, у поєднанні з низьким рівнем підготовки персоналу, також сприяли збереженню неформальної ієрархії ув’язнених.

4. Результати численних візитів ЄКЗК демонструють, що традиційна неформальна ієрархія ув’язнених у національних пенітенціарних системах базується на кастовій системі з конкретними правилами поведінки та спілкування. Ця кастова система залишається глибоко вкоріненою майже до всіх аспектах повсякденного життя ув’язнених у країнах колишнього СРСР, оскільки кожен ув’язнений зобов’язаний належати до однієї з каст[4].

Належність до певної касти визначається низкою факторів[5], серед яких – скоєний злочин, зв’язки з організованою злочинністю (за наявності), фінансове становище особи, попереднє ув’язнення, борги та конфлікти у в’язниці чи за її межами, сексуальна орієнтація та досвід до ув’язнення, або навіть випадкове порушення одного з численних неписаних правил неформальної ієрархії ув’язнених.

Незважаючи на різні назви каст у кожній країні та специфічні національні особливості неформальних в’язничних ієрархій, три основні касти можна описати наступним чином:

• неформальні лідери (найвища каста);
• звичайні ув’язнені (середня каста, найчисленніша);
• «недоторкані» (найнижча каста).

5. Неформальні лідери («блатні», «пацани») є представниками найвищої касти в неформальній ієрархії ув’язнених[6], самопроголошеними охоронцями неформального кодексу ув’язнених, який є універсальним у в’язницях країн, що аналізуються, і служить важливим регулюючим елементом повсякденного життя ув’язнених та їхніх взаємодій.

За словами численних ув’язнених, опитаних ЄКЗК упродовж багатьох років, основні правила кодексу – це заборона доносити на інших ув’язнених або співпрацювати з в’язничним персоналом, красти у співкамерників або спілкуватися з ув’язненими найнижчої касти, а також обов’язок повертати борги, допомагати співкамерникам у скруті, захищати свою честь і дотримуватися слова.

6. Для забезпечення дотримання неформальних правил ієрархії ув’язнених у кожній в’язниці часто є так званий «смотрящій»[7] (головний ув’язнений), а в кожному блоці або підрозділі в’язниці – його призначенці. Їхня роль полягає в тому, щоб забезпечити певну повагу до офіційних внутрішніх правил в’язниці, вирішувати конфлікти між ув’язненими, виступати посередниками між адміністрацією в’язниці та ув’язненими, збирати та управляти спільним фондом («общаком»[8]) та санкціонувати покарання за порушення неформальних правил ієрархії ув’язнених, яке може бути виконане через застосування фізичного та/або сексуального насильства, вимагання, психологічних погроз, пониження касти конкретної особи або навіть вбивства.

«Смотрящіє» з різних в’язниць перебувають у постійному контакті між собою, щоб обмінюватися інформацією, обговорювати різні плани або узгоджувати спільну позицію з деяких важливих питань, таких як, наприклад, участь ув’язнених у програмах реабілітації наркозалежних (див. пункт 31 нижче).

7. Найбільш численна середня каста складається зі звичайних ув’язнених («мужики»). На відміну від блатних, їм дозволено працювати у в’язниці, але вони не повинні втручатися у справи вищої касти або розраховувати на участь у прийнятті ключових рішень. Зазвичай вони дотримуються як офіційних, так і неформальних правил, виконують накази вищої касти і намагаються уникати конфліктів як з іншими ув’язненими, так і з адміністрацією. Ця каста нерідко живе в страху бути пониженою до найнижчої касти за порушення неформальних правил ієрархії ув’язнених (прикладами таких порушень є донос на іншого ув’язненого, крадіжка, несплата боргів або навіть рукостискання, обмін сигаретою чи пиття з однієї чашки з ув’язненим найнижчої касти).

8. Найнижча каста («опущенні», «ліві») – це «недоторкані», як у прямому, так і в переносному сенсі[9]. Їм не дозволяється висловлювати свою думку щодо в’язничного життя та вищих каст, підвищувати голос або чинити фізичний опір, коли їх б’є ув’язнений з вищої касти. Вони повинні щодня годинами стояти на варті біля блоку та повідомляти інших ув’язнених, коли бачать, що наближається в’язничний персонал.

«Недоторкані» мають окремі камери або спальні, або окреме місце в спальнях і камерах (зазвичай біля дверей або туалету); вони повинні користуватися окремими санвузлами, їсти в їдальні за окремими столами, використовуючи посуд зі спеціальними позначками, займатися спортом в окремій спортзалі (або користуватися спортивним майданчиком, тільки коли він не використовується вищими кастами), і відвідувати в’язничний магазин лише останніми. У деяких в’язницях їм не дозволяється користуватися кухнею в блоці, а в інших вони повинні користуватися окремою плитою, окремим холодильником і окремим столом.

Усі роботи з обслуговування спільних приміщень, які оплачуються адміністрацією в’язниці, зазвичай виконують «недоторкані». Прибирання туалетів зарезервовано для найнижчої підкатегорії «недоторканих», зазвичай тих, хто перебуває під вартою або засуджений за сексуальні злочини.

Незважаючи на те, що формально всі ув’язнені повинні мати рівні права та обов’язки та самостійно прибирати свої кімнати/камери, насправді «недоторкані» прибирають не тільки коридори та інші спільні приміщення, а й кімнати/камери ув’язнених вищих каст. За цю роботу вищі касти іноді «дякують» «недоторканим», даючи їм сигарети, чай або трохи їжі.

9. ЄКЗК іноді проводив бесіди з ув’язненими, особливо з найнижчої касти, які були явно налякані і просили або перервати бесіду, або провести її за відсутності іншого ув’язненого. За їхніми словами, це було пов’язано зі страхом репресій, яких вони були впевнені, вони зазнають з боку представників найвищої касти за те, що розмовляли з представниками делегації ЄКЗК.

З іншого боку, ув’язнені з середньої касти іноді були досить неохочі обговорювати неформальну ієрархію ув’язнених більш детально, стверджуючи, що вони не мають права про це говорити і що делегація повинна поговорити зі «смотрящим».

Інша, більш різка реакція була з боку деяких ув’язнених середньої та вищої касти в деяких країнах, які сприймали інтерес ЄКЗК до неформальної ієрархії ув’язнених як загрозу своєму усталеному способу життя. Вони переривали інтерв’ю, обурюючись, що ЄКЗК не можна дозволити дізнаватися будь-яку інформацію про внутрішнє функціонування неформальної ієрархії ув’язнених, оскільки це призведе до спроб зруйнувати систему.

ВІДПОВІДНА ПРАКТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

10. Два останніх рішення Європейського суду з прав людини – S.P. v. Russia (№ 36463/11) від 2 серпня 2023 року та D. v. Latvia (№ 76680/17) від 11 січня 2024 року – мають особливе значення для обговорення неформальної ієрархії ув’язнених у пострадянських країнах через важливі висновки ЄСПЛ щодо порогу тяжкості, що зумовлює застосування статті 3 Конвенції про захист прав людини[10].

У справі S.P. v. Russia (пункт 96) Суд встановив, що стигматизація та фізична і соціальна сегрегація ув’язнених, які належали до найнижчої касти, «у поєднанні з примусом до виконання найбруднішої роботи та відмовою у задоволенні основних потреб, таких як постільна білизна, гігієна та медична допомога, що супроводжувалося погрозами насильства, а також випадковим фізичним та сексуальним насильством, призвели до психічного стресу та фізичних страждань, які, безсумнівно, перевищували неминучий рівень страждань, властивий ув’язненню […], навіть якщо не всі заявники зазнали фізичного або сексуального насильства. Така ситуація, в якій заявники перебували упродовж багатьох років через їхнє віднесення до групи «ізгоїв», становила нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження в розумінні статті 3 Конвенції».

У справі D. v. Latvia, яка є порівнянною із зазначеною вище справою, зокрема щодо фізичної та символічної ізоляції ув’язнених найнижчої касти, ЄСПЛ також встановив, що «життя в такому ворожому середовищі часто призводило до постійного накопичення стресу, особливо для осіб, які зазнавали нерівного ставлення, і не лише через безпосередні або хронічні погрози. Саме лише очікування погроз також могло спричинити тривалу психічну шкоду та тривогу, інтенсивність яких перевищувала рівень стресу, спричиненого утриманням під вартою в нормальних умовах».

«Відсутність будь-якого прямого втручання Держави в акти жорстокого поводження, які відповідали критеріям тяжкості, що підпадають під дію статті 3 Конвенції, не звільняло Державу від її зобов’язань за цією статтею. Зокрема, національні органи влади були зобов’язані вжити заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебували під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванням або нелюдському чи принижуючому гідність поводженню чи покаранню, включаючи таке жорстоке поводження навіть з боку приватних осіб» (пункт 53).

11. У кількох доповідях ЄКЗК висловив думку, що становище ув’язнених, які належать до найнижчої касти, можна вважати триваючим порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини, яка inter alia забороняє всі форми нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження та зобов’язує державні органи вживати відповідних заходів для запобігання такому поводженню, у тому числі з боку інших ув’язнених.

НАСЛІДКИ НЕОФІЦІЙНОЇ ІЄРАРХІЇ УВ’ЯЗНЕНИХ ДЛЯ БЕЗПЕКИ ТА БЛАГОПОЛУЧЧЯ УВ’ЯЗНЕНИХ

12. Як неодноразово зазначалося в звітах про візити ЄКЗК, мандат Комітету не обмежується оцінкою неналежного поводження з особами, позбавленими волі, з боку в’язничного персоналу або інших ув’язнених. Комітет також стурбований неформальними структурами влади, що існують у в’язницях, які можуть створювати ризик фізичного та сексуального насильства, залякування або вимагання.

13. Під час своїх візитів ЄКЗК отримав численні достовірні повідомлення про насильство між ув’язненими, включаючи поранення гострими предметами, побиття, опіки, сексуальне насильство, знущання, залякування та інші форми психологічного насильства, а також вимагання.

Очевидно, що найбільше страждають ув’язнені з найнижчих каст, які надають більшість свідчень про насильство між ув’язненими. Очевидно, що статус «недоторканого» значно збільшує ризик стати жертвою насильства.

Багато «недоторканих» під час співбесід повідомили ЄКЗК, що належність до їхньої касти означає, що вони можуть безпечно (тобто без ризику фізичного насильства, вимагання, психологічного тиску тощо) ділити камеру або спальню лише з ув’язненими тієї ж касти і що вони не є «бажаними» ніде інде.

14. У деяких країнах ЄКЗК також отримав скарги про те, що персонал погрожував цим ув’язненим переведенням до камер або блоків, де утримуються ув’язнені з іншої касти. Таке переведення в більшості випадків означало б, що ув’язнений мав би відмовитися підкоритися (оскільки неформальні правила ієрархії не дозволяють ув’язненим з різних каст змішуватися) і тим самим ризикував би отримати дисциплінарне покарання, що могло б вплинути на його перспективи дострокового звільнення на умовах.

15. Слід зазначити, що не всі випадки насильства між ув’язненими пов’язані з неформальною ієрархією ув’язнених; деякі з них є результатом міжособистісних конфліктів, несплачених боргів або просто щоденного стресу, пов’язаного з необхідністю ділити дуже обмежений простір з великою кількістю людей з різним походженням та різними характерами.

Однак характерною рисою багатьох пенітенціарних систем з неформальною ієрархією ув’язнених є кількість медичних записів про травми, що свідчать про насильство між ув’язненими, виявлених ЄКЗК, більшість з яких, однак, пояснюються самими ув’язненими як «нещасні випадки».

У цьому контексті варто зазначити, що ЄКЗК також отримав скарги (як від жертв, так і від винуватців насильства між ув’язненими) про те, що в багатьох випадках були зроблені спроби «покарати/провчити когось», не залишаючи легко помітних травм, наприклад, на обличчі.

16. Під час опитування ЄКЗК лише невелика кількість таких ув’язнених визнали, що зазнали нападу з боку іншого ув’язненого. Набагато більше не бажали відкрито говорити про обставини, за яких вони отримали травми. Більшість пояснювали ЄКЗК, що згідно з неформальними правилами ієрархії ув’язнених, ув’язненим не дозволяється скаржитися на насильство з боку інших ув’язнених і що заборонено не тільки називати ім’я (імена) винуватця (винуватців), але навіть натякати на те, що насильство взагалі мало місце.

Опитані керівники в’язниць також визнають, що через суворі правила ієрархії, які забороняють повідомляти про дії інших ув’язнених, а також через недовіру ув’язнених до здатності персоналу в’язниці гарантувати їхню безпеку, майже всі випадки насильства між ув’язненими, що призвели до травм, залишаються нерозкритими і караються. Переважна більшість жертв повідомляють персоналу, що вони «впали зі сходів», «впали з ліжка», «вдарилися об двері» або «послизнулися в душі», і тому справа закривається.

17. ЄКЗК неодноразово наголошував, що обов’язок в’язничної адміністрації піклуватися про ув’язнених, які перебувають під її наглядом, включає відповідальність за їх захист від інших ув’язнених, які можуть бажати заподіяти їм шкоду. Крім того, державні органи мають процедурний обов’язок розпочинати та проводити ефективне розслідування всіх сумнівних заяв про жорстоке поводження, у тому числі з боку приватних осіб. Таке розслідування має бути здатним призвести до встановлення фактів, виявлення та, у разі необхідності, покарання винних.

Однак висновки ЄКЗК послідовно свідчать, що виявлення та покарання винних у насильстві між ув’язненими є надзвичайно складним завданням у в’язничних системах з неформальною ієрархією ув’язнених, де жертва, а також будь-які свідки, не можуть співпрацювати зі слідчими та прокурорами. Результатом такої безкарності є лише заохочення неформальних лідерів ув’язнених, посилення відчуття незахищеності серед нижчих каст, подальше підривання авторитету в’язничної адміністрації та перешкоджання зусиллям з налагодження позитивних відносин між ув’язненими та персоналом, які ґрунтуються на довірі.

18. Відповідно до прецедентного права ЄСПЛ, стаття 3 Конвенції не може обмежуватися актами фізичного жорстокого поводження; вона також охоплює заподіяння психологічних страждань. Якщо поводження принижує або зневажає особу, виявляє неповагу до її людської гідності або принижує її, або викликає почуття страху, тривоги чи неповноцінності, здатні зламати моральний і фізичний опір особи, воно може бути кваліфіковано як таке, що принижує гідність, і також підпадає під заборону статті 3 Конвенції[11]. Суд також підкреслив, що існує особливо тісний зв’язок між поняттями принижуючого поводження або покарання в розумінні статті 3 Конвенції та повагою до гідності[12].

З інтерв’ю з сотнями ув’язнених найнижчих каст, проведених з кінця 1990-х років, ЄКЗК отримав численні свідчення від осіб, яких щодня змушували відчувати себе нижчими, незначними або буквально недоторканими. Під час ув’язнення їх поступово позбавляють людської гідності, змушуючи спати на ліжках, користуватися окремими столами, столовими приборами, тарілками та чашками, а також окремими санвузлами, пральнями та спортзалами, виконувати найбрудніші роботи з прибирання. Перш за все, цього досягають тим, що інші ув’язнені не вважають їх гідними розмови чи рукостискання, тобто, по суті, не визнають їхнього існування.

19. Крім того, ЄКЗК отримав багато скарг на експлуатацію ув’язнених найнижчої касти. Як описано вище, вони зазвичай прибирають спальні або камери ув’язнених вищої касти, а також їхні санвузли, перуть їхній одяг і стоять на варті біля блоків, стежачи за персоналом. На думку ЄКЗК, в деяких випадках це може бути прирівняне до сучасного рабства (у формі примусової праці).

Деякі «недоторкані», опитані ЄКЗК, стверджували, що вони можуть відмовитися виконувати такі завдання, якщо мають достатньо грошей на особистому рахунку, і що підсобна робота зазвичай виконується тими, хто не має інших доходів (через відсутність підтримки ззовні або відсутність роботи), оскільки це єдиний спосіб отримати такі базові речі, як чай і сигарети. Однак деякі ув’язнені з вищих каст стверджували, що «недоторкані», які бажали безпечно жити в гуртожитках і таким чином користуватися набагато більш відкритим режимом, не мали права відмовлятися від підсобної роботи, «призначеної» їм.

20. Нарешті, ув’язнені з найвищої касти використовують ув’язнених з нижчих каст для вчинення злочинів та/або дисциплінарних правопорушень на їх користь. Це може бути фізичне «покарання» ув’язненого за порушення неформальних правил ієрархії ув’язнених (особливо за донос на когось), вимагання, незаконне перевезення та продаж наркотиків у в’язниці або шахрайство з мобільними телефонами. ЄКЗК також отримав скарги від ув’язнених найнижчих каст про те, що вони змушені брати на себе провину за дисциплінарні порушення, скоєні ув’язненими найвищої касти, щоб останні не втратили свій статус ув’язнених, які «поводяться добре», і пов’язані з ним пільги.

НАСЛІДКИ НЕФОРМАЛЬНОЇ ІЄРАРХІЇ УВ’ЯЗНЕНИХ ДЛЯ УПРАВЛІННЯ В’ЯЗНИЦЯМИ ТА РЕІНТЕГРАЦІЇ УВ’ЯЗНЕНИХ

21. У багатьох випадках ЄКЗК мав можливість на місці перевірити, як неформальна ієрархія ув’язнених впливає на управління в’язницями та ресоціалізацію ув’язнених. Він зазначив, що залежно від стилю управління директором в’язниці та роботи внутрішньої розвідки, вплив неформальної ієрархії ув’язнених у відвіданих в’язницях варіювався від досить обмеженого до досить домінуючого.

Комітет має враження, що багато керівників в’язниць з певним відчаєм змирилися з фактом існування неформальної ієрархії ув’язнених. За відсутності підтримки з боку центральних органів влади у боротьбі з цим явищем, вони вирішили обмежитися формальним управлінням в’язницею з єдиною метою – зберегти видимість порядку в установі та уникнути скандалів (таких як бунти, голодування, колективні випадки самоушкодження та насильницькі смерті), навіть якщо це вимагає їхньої мовчазної співпраці з лідерами неформальної в’язничної ієрархії (див. пункт 27 нижче).

22. За словами керівників та персоналу в’язниці, з якими ЄКЗК провів бесіди, найсерйозніші негативні наслідки неформальної ієрархії ув’язнених полягають у владі її лідерів у в’язниці. Вони здатні спровокувати масове непокору (наприклад, масове голодування або скоординовану відмову виходити на роботу чи навчання); вони контролюють контрабанду та продаж наркотиків і мобільних телефонів; вони створюють перешкоди для успішної ресоціалізації ув’язнених (у тому числі, як зазначено вище, тиск з метою вчинення нових злочинів); вони створюють перешкоди для реабілітації наркозалежних (див. пункт 31 нижче).

Дійсно, ЄКЗК неодноразово наголошував, що неформальна ієрархія ув’язнених залишається ключовим елементом у збереженні незаконної торгівлі наркотиками та мобільними телефонами у в’язницях, а також у їх використанні для сприяння вчиненню нових злочинів. У багатьох випадках ця діяльність тісно пов’язана з організованою злочинністю в громаді і, як така, потребує набагато більш рішучих заходів з боку національних органів влади.

23. Як ув’язнені, так і персонал, з якими спілкувався ЄКЗК, підтвердили, що після прибуття до в’язниці персонал запитував у осіб, до якої касти вони належать і в якому блоці, на їхню думку, їх можна безпечно розмістити.

Під час численних візитів ЄКЗК було зафіксовано, що в в’язничних системах з неформальною ієрархією ув’язнених каста новоприбулого ув’язненого (або каста, до якої його можуть «призначити») є одним з найважливіших факторів, що враховуються адміністрацією в’язниці при прийнятті рішення про його розміщення. Належність до певної касти зазвичай має перевагу над судимістю, психологічним профілем, рівнем залежності та соціально-економічним статусом. Усвідомлюючи неформальну заборону змішування різних каст (особливо змішування з ув’язненими найнижчої касти) та прагнучи запобігти будь-яким конфліктам, адміністрація в’язниці насамперед зосереджується на місці ув’язненого в неформальній ієрархії ув’язнених і лише потім, якщо це можливо, на інших факторах.

24. Комітет також неодноразово висловлював своє розчарування відсутністю зусиль з боку в’язничної адміністрації щодо відділення ув’язнених, які вперше потрапили до в’язниці, від рецидивістів. Це означає, що після прибуття до камери або спального приміщення, яке їм було виділено, ув’язнені, які вперше потрапили до в’язниці, відразу ж піддаються введенню в неформальну ієрархію ув’язнених (включно з «пропискою» у певній касті). Як наслідок, вони практично не мають можливості вибрати, чи взагалі хочуть вони належати до неформальної ієрархії ув’язнених.

25. ЄКЗК виявив випадки, коли через відсутність належної політики розподілу саме «смотрящіє» вирішували, якого ув’язненого розмістити в конкретному гуртожитку чи камері. У деяких в’язницях вони також вирішували, яким ув’язненим дозволити працювати. Як задокументовано Комітетом, така практика часто призводить до нерівномірного розподілу ув’язнених за місцем проживання в спальних приміщеннях, внаслідок чого ув’язнені найвищої касти користуються просторими кімнатами, часто з розкішними меблями, а інші ув’язнені змушені жити у тісних і переповнених спальних приміщеннях. Крім того, ув’язнені найнижчої касти розміщуються в спальних приміщеннях з найгіршими матеріальними умовами у в’язниці.

ЄКЗК вважає, що за таких обставин будь-яка ідея підготовки до реінтеграції до суспільства під час перебування у в’язниці є безглуздою, а запобіжний ефект ув’язнення практично втрачається. Окрім того, що така ситуація сприяє створенню небезпечних і навіть загрозливих умов у в’язниці, вона спотворює мету ув’язнення та роль пенітенціарної системи. Не слід також забувати, що для інших ув’язнених, зокрема неповнолітніх злочинців, спостереження за «босами», які живуть розкішним життям, користуючись усіма можливими привілеями та винятковими повноваженнями, є сильним стимулом до вступу в кримінальну субкультуру та підйому в ієрархії шляхом пригнічення інших.

26. Як зазначалося вище, в’язнична інфраструктура, що складається переважно з багатомісних спальних блоків, перешкоджає належному розміщенню окремих ув’язнених. Це часто призводить до того, що найуразливіші ув’язнені, як правило, з найнижчих каст, шукають притулку від неформальної ієрархії ув’язнених і самі просять про ізоляцію від загального ув’язненого населення.

Цих ув’язнених зазвичай розміщують в ізоляторах або дисциплінарних блоках (з дисциплінарним покаранням за відмову залишатися в призначеному блоці або без нього), де вони упродовж тривалого часу (місяців, а іноді навіть років) перебувають в умовах надзвичайно суворого режиму. В обмін на бажання уникнути насильства (та/або спокуси вживати наркотики, які зазвичай легко доступні), вони змушені нудитися в режимі одиночного ув’язнення, не маючи жодної підготовки до реінтеграції до суспільства. Тим часом ув’язнені з вищих каст, від впливу яких вони намагаються втекти, продовжують користуватися кращими умовами утримання та атмосферою безкарності.

27. ЄКЗК також часто спостерігав загальну тенденцію керівництва та персоналу відвіданих в’язниць до часткового делегування повноважень обраній групі ув’язнених, які займають найвищі позиції в неформальній ієрархії в’язниці, «смотрящіх» (як описано в пункті 6 вище), та використання їх для контролю над ув’язненими (та підтримання дисципліни серед них). Для здійснення своїх повноважень «смотрящіє», як видається, мають певні привілеї, такі як можливість відносно вільно пересуватися у межах в’язничних установ.

Визнаючи вирішальний вплив нестачі персоналу на управління в’язницями, Комітет, однак, неодноразово висловлював думку, що будь-яка часткова відмова від відповідальності за порядок і безпеку, яка належить до компетенції персоналу, що здійснює охорону, є неприйнятною. Це наражає слабших ув’язнених на ризик експлуатації з боку своїх співкамерників. Це також суперечить правилу 62 Європейських в’язничних правил 2020 року, згідно з яким жоден ув’язнений не може бути зайнятий або наділений повноваженнями у в’язниці в будь-якій дисциплінарній якості.

28. Крім того, на думку ЄКЗК, мовчазна співпраця між адміністрацією та неформальними лідерами ув’язнених має серйозні руйнівні наслідки для всієї системи кримінального правосуддя. Цілком природно, що такі домовленості неминуче підривають повагу ув’язнених до адміністрації в’язниці. Надмірна залежність недоукомплектованих в’язниць від неформальної ієрархії ув’язнених має ціною дискримінацію та дегуманізацію ув’язнених найнижчої касти, а також нормалізацію насильства між ув’язненими, хоча здебільшого це відбувається як покарання за порушення неформальних правил ув’язнених.

29. Комітет також зафіксував прояви корупції серед персоналу, що часто є наслідком впливу неформальної ієрархії ув’язнених на персонал в’язниці, який здійснюється за допомогою погроз або хабарів. Серед зафіксованих прикладів – забезпечення неформальних лідерів ув’язнених розкішними матеріальними умовами, контрабанда мобільних телефонів персоналом, дозвіл деяким ув’язненим зберігати незаконні мобільні телефони (та не-конфіскація їх під час обшуків), ігнорування персоналом в’язниці випадків кидання через стіни в’язниці посилок з незаконними наркотиками, передавання повідомлень та предметів між камерами, а також сприяння зустрічам ув’язнених з різних блоків чи відділень.

30. Неформальна ієрархія ув’язнених пронизує всі сфери в’язничного життя, включаючи реінтеграцію ув’язнених. Що стосується праці у в’язниці, ситуація досить проста: група, якій зазвичай «дозволяють» працювати у в’язниці (найчастіше на зовнішніх виробничих підприємствах) і таким чином набувати досвіду, вчитися новій професії та заробляти більш істотну зарплату, – це середній каст. Неформальні правила ієрархії ув’язнених забороняють ув’язненим найвищої касти працювати у в’язниці (а в будь-якому разі вони зазвичай не потребують додаткового заробітку), а ув’язнені найнижчої касти не можуть працювати разом з ув’язненими середньої касти і мусять задовольнятися роботою найнижчої категорії (як описано у пункті 8 вище), за яку вони отримують лише мінімальну зарплату і не набувають нових корисних навичок.

Ситуація щодо участі в заходах є схожою. Неформальні лідери зазвичай не можуть бути помічені в «співпраці» з адміністрацією через участь у різних освітніх, терапевтичних або розважальних заходах. Прикметно, що ця неохота повільно зменшується, оскільки все більше з них зацікавлені в достроковому умовно-достроковому звільненні, що вимагає певної участі. Натомість «недоторканим» часто просто не дозволяють брати участь у багатьох заходах або вони не наважуються йти, побоюючись за свою безпеку.

31. У деяких країнах неформальна ієрархія ув’язнених, здається, є настільки потужною, що може саботувати навіть реалізацію програм реабілітації наркозалежних, тим самим негативно впливаючи на здоров’я сотень ув’язнених, які потребують допомоги у зв’язку з проблемами наркозалежності. Згідно з неформальними правилами ієрархії, які забороняють будь-яку «співпрацю» з адміністрацією в’язниці, ув’язнені, які беруть участь у програмах реабілітації наркозалежних, автоматично понижуються до найнижчої касти. Тому багато ув’язнених не хочуть брати участь у програмах реабілітації наркозалежних. Більше того, навіть ув’язнені найнижчої касти, які беруть участь у цих програмах, можуть бути ізольовані для власної безпеки після повернення до в’язниці.

ПРИПИНЕННЯ НЕФОРМАЛЬНОЇ ІЄРАРХІЇ УВ’ЯЗНЕНИХ

32. Десятиліття моніторингових візитів до в’язниць дозволяють ЄКЗК зробити висновок, що влада та вплив неформальної ієрархії ув’язнених повільно зменшуються. Під час інтерв’ю все більше ув’язнених з усіх трьох каст стверджують, що правила неформальної ієрархії ув’язнених змінюються, стають більш розмитими, а тиск з метою їх дотримання стає менш інтенсивним, і що, хоч порушення неформальних правил іноді все ще може призвести до фізичного покарання, воно, як стверджується, є менш жорстоким, ніж у минулому.

Причини такої тенденції є багатогранними. Кращі матеріальні умови, включаючи якість та кількість їжі, означають, що потреба у взаємодопомозі за допомогою неформального спільного фонду («общака») зменшується. Постійні зусилля більшості національних органів влади, спрямовані на підвищення професійних стандартів персоналу в’язниць та забезпечення поваги до прав людини в місцях позбавлення волі, а також початок впровадження динамічного підходу до безпеки[13] сприяють створенню позитивних відносин і, що найважливіше, підвищенню рівня довіри між ув’язненими та персоналом. У радянських в’язницях такого ніколи не було.

33. Наплив заборонених речовин до в’язниць також ставить під загрозу усталений порядок, що змушує багатьох ув’язнених, особливо з середньої касти, скаржитися на комерціалізацію, яка руйнує основи неформальної ієрархії ув’язнених і перебудовує її навколо тих, хто має фінансові ресурси. Крім того, спроби молодого покоління кримінальної еліти замінити колишніх лідерів неформальної в’язничної ієрархії не завжди є успішними.

Це пояснюється низкою причин, головна з яких – невдоволення ув’язнених середньої та нижчої касти подвійними стандартами, які застосовують ув’язнені вищої касти щодо дотримання правил неформальної в’язничної ієрархії. Тому в очах інших ув’язнених їхня легітимність як керівників підривається.

Однак найважливішою зміною, як видається, є перспектива переведення до більш відкритого режиму ув’язнення (включно з виправним центром) або навіть дострокового звільнення на певних умовах, що в більшості країн зараз є набагато доступнішим. Цей чітко окреслений прогресивний шлях, очевидно, мотивує багатьох ув’язнених, навіть з найвищих каст, краще дотримуватися офіційних правил ув’язнення та брати активну участь у виконанні індивідуального плану покарання. В результаті зменшується кількість конфліктів між ув’язненими та адміністрацією в’язниці, а отже, і активна участь ув’язнених у неформальній ієрархії ув’язнених.

34. Проте, як зазначено вище, незважаючи на те, що негативний вплив неформальної ієрархії ув’язнених є слабшим, він все ще відчувається щодня як ув’язненими, так і адміністрацією в’язниці, а деякі його прояви можна вважати триваючим порушенням статті 3 Конвенції про захист прав людини.

Тому ЄКЗК настійно закликає відповідні національні органи влади скористатися цим моментом і виділити всі наявні ресурси для остаточного викорінення неформальної ієрархії ув’язнених у своїх пенітенціарних системах.

35. На думку Комітету, таке багатогранне явище, яке проникло майже в усі сфери в’язничних систем, що зазнали впливу упродовж десятиліть, може бути подолане лише за допомогою комплексного підходу, бажано у формі національної стратегії, спрямованої на розвиток сучасної в’язничної системи відповідно до стандартів і цінностей Ради Європи. Стратегія, що містить графік її реалізації, повинна, серед іншого, включати такі кроки в цих ключових сферах:

В’ЯЗНИЧНЕ МАЙНО

– Модернізація в’язничного фонду, особливо його переобладнання з багатомісних спальних приміщень на камери, розраховані на одну або дві особи.

В’ЯЗНИЧНИЙ ПЕРСОНАЛ

– Значне збільшення чисельності в’язничного персоналу, який працює в безпосередньому контакті з ув’язненими, шляхом забезпечення для нього значно кращих умов праці, а також забезпечення адекватної оплати праці, належної підготовки та мотивації. Кількість персоналу повинна бути достатньою (у тому числі в нічний час), щоб в’язничний персонал міг належним чином наглядати за ув’язненими та ефективно підтримувати один одного під час виконання своїх завдань;

– Сприяння, шляхом навчання та належного управлінського контролю, динамічному підходу до безпеки у в’язницях;

– Забезпечення того, щоб програми початкової та безперервної підготовки персоналу всіх рангів враховували проблему неформальної ієрархії серед ув’язнених та насильства між ними. В’язничний персонал повинен бути особливо уважним до ознак заворушень і бути належним чином підготовленим до рішучого та ефективного втручання на якомога більш ранній стадії. В’язничний персонал також повинен отримувати необхідну підтримку для професійного виконання своїх завдань;

– Забезпечення пильності керівництва в’язниць щодо можливої змови між персоналом та неформальними лідерами ув’язнених;

– Регулярне інформування персоналу в’язниць про те, що будь-який персонал, який толерує, заохочує або бере участь у каральних діях інших ув’язнених щодо ув’язнених, буде підданий кримінальному або дисциплінарному провадженню.

ПРИЙНЯТТЯ ДО В’ЯЗНИЦЬ

– Запровадження системи комплексної оцінки ризиків та потреб кожної особи при прийнятті до в’язниці. Така оцінка повинна, серед іншого, зосереджуватися на кримінальному профілі ув’язненого, його психологічній вразливості, рівні залежності та соціально-економічному статусі;

– Забезпечення того, щоб особи, які вперше взяті під варту або засуджені до позбавлення волі, утримувалися окремо від тих, хто раніше відбував покарання. У цьому контексті можна розглянути можливість створення спеціальних блоків/відділень у існуючих установах для розміщення таких ув’язнених;

– Класифікація та розподіл окремих ув’язнених з метою забезпечення того, щоб вони не контактували з іншими ув’язненими, які можуть заподіяти їм шкоду (з належним урахуванням ризику, який певні ув’язнені можуть становити для інших ув’язнених, сприяючи створенню або нав’язуючи неформальну ієрархію серед ув’язнених).

УМОВИ ПРОЖИВАННЯ РІЗНИХ ГРУП УВ’ЯЗНЕНИХ

– Забезпечення повної підтримки ув’язнених, які піддаються особливому ризику зловживань, таких як особи, обвинувачені або засуджені за сексуальні злочини, ЛГБТ[ІК+]-особи та особи з проблемами психічного здоров’я. Це повинно включати, за їхнім бажанням, розміщення в окремих житлових блоках (створених з цією метою), забезпечення належних матеріальних умов та цілеспрямованого режиму, а також належного нагляду з боку персоналу;

– Створення окремих блоків/секторів для ув’язнених, які не бажають (або більше не бажають) брати участь у неформальній ієрархії ув’язнених; надання належних (або навіть кращих) матеріальних умов та режимів, які заохочують просоціальну та кооперативну поведінку.

НЕФОРМАЛЬНІ ЛІДЕРИ УВ’ЯЗНЕНИХ

– Припинення практики делегування повноважень неформальним лідерам ув’язнених та використання їх для підтримання порядку серед загального ув’язненого населення; це може також передбачати криміналізацію членства в неформальній ієрархії ув’язнених, як це вже має місце в деяких країнах;

– Відокремлення неформальних лідерів ув’язнених та їхнього близького оточення від решти ув’язнених (на основі належної індивідуальної оцінки ризиків та потреб і відповідно до відповідних гарантій);

– Позбавлення неформальних лідерів ув’язнених та їхнього близького оточення привілеїв, якими не користуються інші ув’язнені, зокрема заборона розміщення їх у камерах з набагато кращими умовами утримання;

– Позбавлення неформальних лідерів ув’язнених та їхнього найближчого оточення можливості контактувати з новоприбулими ув’язненими з метою визначення їхнього «кастового статусу»; у цьому контексті слід нагадати працівникам в’язниць, що будь-який працівник, який сприятиме таким контактам, буде покараний.

НАСИЛЬСТВО МІЖ УВ’ЯЗНЕНИМИ

– Перегляд стратегії запобігання насильству у в’язницях, включаючи прийняття комплексної політики протидії булінгу, систематичну та регулярну оцінку ризиків щодо розподілу та розміщення ув’язнених, а також навчання персоналу вживати активних заходів для виявлення будь-якого ризику насильства між ув’язненими та повідомляти про нього керівництву; слід регулярно контролювати камери відеоспостереження та забезпечувати їх технічне обслуговування;

– Поліпшення реєстрації, повідомлення та розслідування підозрілих випадків насильства між ув’язненими. У цьому контексті вирішальним фактором є наявність позитивних відносин між персоналом та ув’язненими, заснованих на принципах динамічної безпеки та турботи; такі відносини можуть допомогти подолати звичну небажання жертв (та свідків) розкривати осіб, які вчиняють насильство між ув’язненими;

– Перегляд існуючих процедур з метою забезпечення того, щоб у разі реєстрації медичним персоналом в’язниці травм, які відповідають заявленим фактам насильства між ув’язненими (або які вказують на насильство між ув’язненими, навіть якщо заяви не подано), про це систематично повідомлялося відповідним органам і розпочиналося досудове розслідування;

– Запровадження централізованої системи реєстрації травм з метою кращого моніторингу ситуації, виявлення інцидентів та потенційних ризиків для запобігання насильству між ув’язненими;

– Заохочення культури повідомлення про випадки насильства між ув’язненими через відповідні канали, включаючи встановлення чітких ліній повідомлення та каналів інформування для персоналу, а також для ув’язнених, та ефективних заходів захисту для тих ув’язнених, які повідомляють про жорстоке поводження з боку інших ув’язнених.

РЕІНТЕГРАЦІЯ

– Розробка та впровадження комплексної стратегії боротьби з постачанням наркотиків до в’язниць та надання повного спектру медичної та психосоціальної допомоги ув’язненим, які мають проблеми, пов’язані з наркотиками;

– Подальше посилення індивідуального планування покарань, створення можливостей для роботи та освіти, а також мотивування ув’язнених до більш активної участі у власній реінтеграції в суспільство шляхом винагородження їх та запровадження стимулюючих і прогресивних режимів.

[1] До зазначених країн відносяться Вірменія, Азербайджан, Естонія, Грузія, Латвія, Литва, Республіка Молдова, Російська Федерація та Україна. Якщо не вказано інше, усі посилання на висновки ЄКЗК у цьому стандарті стосуються його візитів до зазначених країн.

[2] Якщо не вказано інше, в’язничний жаргон у тексті подано російською мовою, яка часто досі є спільною мовою для ув’язнених із різних пострадянських країн.

[3] Виняток становить Естонія, де в період з 2002 рік по 2018 рік усі виправні колонії радянського типу були закриті та замінені трьома в’язницями з камерним типом розміщення. Також в Кстонії відбулася значна зміна у складі персоналу в’язниць, який був замінений новоприйнятими працівниками, та було запроваджено ізоляцію ув’язнених, які становили загрозу для інших осіб або для безпеки у в’язниці.

[4] Це одна з ключових відмінностей між неформальною ієрархією ув’язнених у пострадянських країнах та іншими в’язничними субкультурами.

[5] При вході в камеру ув’язненому зазвичай задають ключове питання «Кто ты по жизни?» (що в перекладі з російської означає «Хто ти по життю?»), відповідь на яке визначає його касту. Намагатися приховати будь-яку важливу інформацію не тільки марно, але й дуже небезпечно, оскільки це може призвести до суворого покарання з боку інших ув’язнених.

[6] На початку існування ГУЛАГу професійні злочинці або рецидивісти обиралися в’язничною адміністрацією для нагляду та контролю за іншими ув’язненими (часто політичними ув’язненими) через їхні жорстокі методи привчання до покори.

[7] Слово «смотрящий» в російській мові означає «той, хто наглядає». Вони призначаються з числа ув’язнених найвищої касти так званим «вор в законе» (злодій у законі), злочинцем, що стоїть на вершині кримінальної ієрархії в країні.

[8] У в’язниці зазвичай утворюється загальний фонд, до якого входять гроші, а також продукти харчування, сигарети, чай та інші речі, які ув’язнені купують у в’язничному магазині (комісаріаті), отримують від родичів або контрабандою проносять на територію (наприклад, мобільний телефон також може бути предметом загального фонду, призначеним для спільного використання). Спільний фонд може використовуватися для різних цілей – для допомоги різним ув’язненим (новоприбулим, незаможним, ув’язненим, які перебувають у дисциплінарних камерах, ув’язненим, які направляються до лікарні тощо), для підкупу в’язничного персоналу, для купівлі сигарет або наркотиків.

[9] Найнижча каста часто має власні субкасти: самопроголошені «круті» «недоторкані», «козли» (kozly) – це донощики, які співпрацюють з адміністрацією в’язниці, та «півні» (petukhi, російське кримінальне сленгове слово для гомосексуальних ув’язнених), які є найнижчою підкатегорією, до якої незмінно входять ув’язнені, заарештовані або засуджені за сексуальні злочини. У деяких країнах ув’язнені, які відмовляються жити за неформальними правилами ієрархії ув’язнених, сприймаються іншими ув’язненими як такі, що мають ще нижчий статус, ніж «недоторкані». У Литві, наприклад, цю групу називають drambliai («слони»).

[10] Іншим вартим уваги рішенням є справа Ashlarba v. Georgia (заява № 45554/08) від 15 липня 2014 року, що стосується криміналізації членства у «воровському миру» (vorovskoj mir) у Грузії. У рішенні Суд коротко виклав основні функції «вора в законі» (vor v zakone).

[11] Ananyev and Others v. Ukraine (nos. 42525/07 and 60800/08) of 10 January 2012; Begheluri and Others v. Georgia (no. 28490/02) of 7 October 2014.

[12] Bouyid v. Belgium (no. 23380/09) of 28 September 2015.

[13] Динамічна безпека – це розвиток персоналом позитивних відносин з ув’язненими на основі твердості та справедливості у поєднанні з розумінням їхнього особистого становища та будь-якого ризику, який становлять окремі ув’язнені (див. Правило 51 Європейських в’язничних правил та пункт 18(a) Рекомендації Rec (2003) 23 Комітету міністрів Ради Європи до держав-членів щодо управління в’язничною адміністрацією ув’язненими, засудженими до довічного ув’язнення та інших тривалих строків). Динамічна безпека також передбачає надання достатньої кількості конструктивних видів діяльності.

Неформальна ієрархія ув’язнених. Prison Standard. CPT/Inf (2025)12 (неофіційний переклад Дмитра Ягунова)

Кількість ув’язнених в Естонії за останні роки скоротилася. Наприклад, у липні 2024 року у в’язницях перебувало 1700 ув’язнених, тоді як торік їх було приблизно 2000. Заповненість в’язниці у Віру наразі становить 53%.

Державний контроль запропонував Міністерству юстиції та Державній компанії нерухомості (RKAS) знайти способи заощадити кошти на утримання в’язниці.

Це вже було зроблено на внутрішньому рівні. На початку цього місяця половина ув’язнених з Тартуської в’язниці була переведена до Талліннської в’язниці, а 90 співробітників в’язниці були звільнені. Завдяки цьому місткість Талліннської в’язниці зросла до 68%.

Але є й інші варіанти. Деякі європейські країни, наприклад, Данія, орендують тюремні приміщення в інших країнах, наприклад, у Косово.

Потрібно нагадати, що у 2023 році Велика Британія ініціювала питання оренди місць в естонських в’язницях, але нічого не було узгоджено.

Source

«R.B. v. Estonia», п. 1[1]

Заявниця народилася в серпні 2007 року. У вересні 2010 року її батьки розлучились. Заявниця продовжувала жити з матір’ю та зустрічалася з батьком згідно з домовленістю між її батьками. З лютого 2012 року зустрічі з дитиною відбувались за правилами, визначеними судом.

«R.B. v. Estonia», п. 5

Згідно із заявами матері заявниці у подальшому кримінальному провадженні, заявниця стала підозрілою щодо поведінки батька вже у 2009 році, коли її донька скаржилася на біль у нижній частині спини. У 2011 році матір заявниці почала помічати зміни у поведінці дочки, коли та повернулася від батька. Заявниця сказала своїй матері, що вона спала гола з батьком, що вона робила йому масаж по всьому тілу, включаючи статеві органи, і що він вставляв свої пальці в її анус і піхву, заподіявши заявниці болю.

«R.B. v. Estonia», п. 6

Як стаття 3 Конвенції, так і стаття 8 Конвенції покладають на держави зобов’язання охороняти фізичну та психологічну недоторканність особи. Позитивні зобов’язання органів влади у цьому контексті можуть включати обов’язок підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб. Зокрема, діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист.

«M.P. and Others v. Bulgaria», п. 108; «M. and C. v. Romania», п.п. 107-11; «R.B. v. Estonia», п. 78

Що стосується серйозних дій, таких як зґвалтування та інші форми сексуального насильства над дітьми, де ставляться під загрозу основоположні цінності та суттєві аспекти приватного життя, держави-учасниці повинні забезпечити дотримання ефективних положень кримінального законодавства. У таких випадках позитивні зобов’язання держави також містять вимоги, що стосуються ефективності кримінального розслідування.

«X. and Others v. Bulgaria» [GC];

«R.B. v. Estonia», п. 79

Ефективне розслідування в принципі повинно бути здатним привести до встановлення фактів справи, а також до ідентифікації та, якщо це можливо, покарання винних. Це не обов’язок результату, а натомість обов’язок вжиття засобів. Влада повинна вжити усіх можливих розумних заходів із забезпечення доказів, що стосуються інциденту, таких, зокрема, як показання свідків та висновки експертиз.

«R.B. v. Estonia», п. 80; «Z. v. Bulgaria», п. 65[2]

Якщо розслідування призводить до висунення обвинувачень у національних судах, процесуальні зобов’язання щодо ствержуваного жорстокого поводження поширюються і на стадію судового розгляду. У таких випадках провадження в цілому, включаючи стадію судового розгляду, повинно задовольняти вимогам заборони жорстокого поводження. Незалежно від остаточного результату провадження, механізми захисту, передбачені національним законодавством, мають діяти на практиці у спосіб, що дозволяє розглянути конкретну справу по суті упродовж розумного строку.

«W. v. Slovenia», п. 65[3]; «Z. v. Bulgaria», п. 65[4]; «R.B. v. Estonia», п. 81

Водночас не існує абсолютного права на кримінальне переслідування або на засудження будь-якої конкретної особи, якщо не було вчинено умисних чи з необережності помилок під час притягнення до відповідальності тих, хто вчинив кримінальні правопорушення.

«R.B. v. Estonia», п. 81

Зобов’язання держави за статтею 3 і статтею 8 Конвенції у справах про стверджуване сексуальне насильство над дітьми вимагають поваги до найкращих інтересів дитини. Право на людську гідність та психологічну недоторканність потребує особливої уваги, якщо жертвою насильства є дитина. На державах лежить обов’язок запровадити процесуальні правила, що гарантують та захищають свідчення дітей.

«C.A.S. and C.S. v. Romania», п. 82[5]; «M.M.B. v. Slovakia», п. 61[6]; «G.U. v. Turkey», п. 73[7]; «R.B. v. Estonia», п. 81

Відповідно до статей 3 і 8 Конвенції держави зобов’язані запровадити положення, що криміналізують сексуальне насильство над дітьми, та застосовувати їх на практиці шляхом ефективного розслідування та судового переслідування, беручи до уваги особливу вразливість дітей, їх гідність та їх права як дітей та як жертв. Ці зобов’язання також випливають з інших міжнародних документів, таких як inter alia Конвенція ООН про права дитини та Лансаротська конвенція. Притлумаченні зобов’язань держави, вказаних вище, Суд враховує відповідні норми та принципи міжнародного права, а також документи органів Ради Європи, що мають характер рекомендацій.

«A and B v. Croatia», п. 112; «R.B. v. Estonia», п. 81; «Z v. Bulgaria», п. 70.

Стверджуване сексуальне насильство щодо заявника підпадає під сферу застосування статей 3 і 8 Конвенції, що поклало на державу позитивні зобов’язання запровадити кримінально-правові положення, що ефективно карають сексуальне насильство над дітьми та застосовувати їх на практиці шляхом ефективного розслідування та судового переслідування.

«R.B. v. Estonia», п. 85

Суд повинен перевірити, чи було застосування кримінально-правових норм на практиці шляхом розслідування кримінального провадження та судового переслідування було неналежним настільки, що це призвело до порушення позитивних зобов’язань держави-відповідача за статтями 3 і 8 Конвенції. Кримінально-правові механізми слід впроваджувати так, щоб усунути особливу вразливість заявниці як маленької дитини, яка, за її твердженнями, стала жертвою сексуального насильства з боку свого батька, беручи до уваги в першу чергу найкращі інтереси дитини, а також цей зв’язок, щоб забезпечити захист її прав як жертви.

«R.B. v. Estonia», п. 87

Вирішуючи це питання, Суд буде враховувати критерії, встановлені міжнародними документами. Лансаротська конвенція, Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо дружнього до дітей правосуддя та відповідні директиви ЄС встановлюють ряд вимог щодо отримання доказів від дітей та збереження таких. Хоча Лансаротська конвенція набула чинності для Естонії після фактів цієї справи, інші відповідні документи містять положення, подібні до положень цієї Конвенції.

«R.B. v. Estonia», п. 88

Суд не бере до уваги заяви про процесуальні помилки чи поодинокі упущення. У центрі уваги Суду перебувають лише суттєві недоліки у провадженні та відповідному процесі прийняття рішень, а саме ті, які були здатні підірвати спроможність органів влади встановити обставин справи або винуватого злочинця. Суд не може замінити національну владу в оцінці фактів справи, а також не може вирішити питання про кримінальну відповідальність стверджуваного злочинця.

«X and Others v. Bulgaria», п. 186; «S.M. v. Croatia» [GC], п. 32; «R.B. v. Estonia», п. 88

Скарга заявниці стосується процесуальних недоліків у кримінальному провадженні в цілому, включаючи бездіяльність слідчого повідомити заявниці про її процесуальні права та обов’язки, а також реакцію Верховного Суду на це порушення, що призвело до виключення її свідчень та виправдання стверджуваного злочинця з процесуальних підстав.

«R.B. v. Estonia», п. 90

Після надходження заяв про сексуальне насильство 19 березня 2012 року влада негайно розпочала кримінальне провадження. Заявницю було допитано в той же день як потерпілу. Наступний допит відбувся 16 травня 2012 року. Допит проводив спеціально призначений слідчий тієї ж статі за присутності психолога. Заявницю супроводжувала її мати як її законний представник. Допит було записано на відео, щоб захистити показання заявниці для їх можливого використання у наступних судових засіданнях та забезпечити повагу до прав обвинуваченого, якому не дозволено безпосередньо перебувати під час допиту.

«R.B. v. Estonia», п. 91

Однак в жодному з цих допитів слідчий не роз’яснив заявниці її право не давати свідчення проти члена її сім’ї та її обов’язок говорити правду, оскільки такі вказівки вимагаються правилами кримінального процесу.

«R.B. v. Estonia», п. 92

Слідчі органи двічі допитували стверджуваного злочинця, який заперечував будь-яке сексуальне насильство над своєю донькою, і на додаток йому проводили психіатричну експертизу. Йому та його адвокату були надані відеозаписи показань заявниці та надана можливість, якою вони не скористалися, поставити їй письмові запитання.

«R.B. v. Estonia», п. 93

Докази, зібрані під час розслідування, були визнані достатніми, щоб звинуватити батька заявника у вчиненні сексуальних домагань у червні 2013 року та скерувати справу для судового розгляду.

«R.B. v. Estonia», п. 94

Враховуючи її вік, заявниця не була викликана для надання свідчень у суді, як пропонували експерти. Відеозаписи заявниці, зроблені на етапі досудового розслідування, були оприлюднені під час судових слухань та розглянуті судами першої та апеляційної інстанцій. Захист також зміг поспостерігати за поведінкою потерпілої і поставити під сумнів достовірність її показань, стверджуючи inter alia про те, що на них чинив надмірний вплив її мати, яка була присутня під час допитів.

«R.B. v. Estonia», п. 95

На підставі зібраних доказів, включаючи висновки експертів та показання інших свідків, суд першої інстанції визнав докази заявниці про сексуальне насильство допустимими та засудив її батька за відповідним обвинувальним актом. Незважаючи на те, що апеляційний суд підтримав це рішення, його рішення не було одностайним. Один із судів поставив під сумнів достовірність показань потерпілої, на яких ґрунтувалося засудження, та виявив, що свідчення були отримані з порушенням процесуальних вимог щодо інформування свідка про обов’язок говорити правду та право не свідчити проти найближчого родича.

«R.B. v. Estonia», п. 96

Розглядаючи касаційну скаргу обвинуваченого, Верховний Суд встановив, що бездіяльність щодо повідомлення заявниці до надання нею показань про її обов’язок говорити правду та про її право відмовитись давати свідчення проти свого батька мала значення для визнання її свідчень недопустимими, адже її показання були вирішальним доказом у справі. Оскільки процесуальну помилку, про яку йдеться, неможливо було виправити, передавши справу до суду нижчої інстанції, де дитину-жертву не могли заслухати, виключення основних доказів призвело до виправдання обвинуваченого.

«R.B. v. Estonia», п. 97

В Естонії загальні правила, викладені в законі щодо допиту свідків, також застосовуються до дітей-свідків. Тим не менш, на практиці було визнано, що під час допиту дітей-свідків та надання їм прав та обов’язків необхідно враховувати їх вік та рівень розуміння ними стану справ.

«R.B. v. Estonia», п. 98

Відповідно до міжнародних стандартів, досудове розслідування та судовий розгляд мають проводитися таким чином, щоб захищати найкращі інтереси та права дітей, де такий захист вимагає прийняття дружніх до дитини та захисних заходів щодо дітей-жертв у кримінальному провадженні (див., наприклад, статтю 30 Лансаротської конвенції та пояснювальну доповідь до неї). У цьому контексті важливо, щоб у державах були встановлені процесуальні правила, які б гарантували та охороняли показання дітей.

«R.B. v. Estonia», п. 99; «G.U. v. Turkey», , п. 73

Є безсумнівним, що слідчий жодним чином не давав заявниці необхідних вказівок під час допиту її як дитини-свідка після відкриття кримінального провадження. Вся кримінальна справа в основному спиралася на достовірність свідчень заявниці. Однак Верховний Суд виключив ці свідчення повністю з сукупності доказів з процесуальних підстав, пов’язаних з ненаданням слідчим необхідних попереджень заявниці. Хоча Верховний Суд також вказував на інші процесуальні недоліки, зокрема у рішеннях судів нижчої інстанції, виявлений процесуальний недолік, допущений слідчими органами була сама по собі достатньою для виправдання обвинуваченого. Національні органи, зокрема суди, мають насамперед тлумачити та застосовувати національне законодавство. Роль ЄСПЛ зводиться до того, щоб з’ясувати, чи наслідки такого тлумачення були сумісними з Конвенцією.

«R.B. v. Estonia», п. 100

Неоголошення заявниці, 4-річній дитині, попереджень, загалом необхідних законом для будь-яких свідчень свідків, та наслідки, що випливають з цієї процесуальної помилки, визначені Верховним Судом, призвели до визнання свідчень недопустимими для цілей засудження обвинуваченого. Оскільки засудження останнього в значній мірі ґрунтувалося на показаннях заявниці та оскільки не було ніякого способу виправити пов’язану з цим процесуальну помилку, обвинуваченого довелося виправдати. Окрім питання, чи можна взагалі вважати такі попередження доречними у такій справі, як ця, рішення Верховного Суду у поєднанні з бездіяльністю слідчого підірвало ефективне кримінальне переслідування стверджуваних злочинів. Це пояснюється тим, що з огляду на неможливість повторного розгляду справи у судах нижчої інстанції, воно в кінцевому підсумку не змогло встановити факти справи та вирішити питання про вину стверджуваного злочинця.

«R.B. v. Estonia», п. 101

Для ефективного захисту прав дітей відповідно до міжнародних стандартів дуже важливо захистити їх свідчення як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Естонське законодавство, що стосується попереджень для свідків, не проводить відмінності між свідками відповідно до їх віку, а отже, не передбачає винятків або особливого правозастосування для свідків-дітей. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідно до Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, де застосовуються менш суворі правила щодо дачі показань чи інші заходи, придатні для дитини, такі заходи самі по собі не повинні зменшувати значення до свідчень чи доказів дитини без шкоди для прав на захист. Однак у цій справі свідчення заявниці були визнані недопустимими саме через суворе застосування процесуальних правил, що не робили відмінності між дорослими та дітьми. Суд повторює, що його не турбує відповідальність будь-якого конкретного національного органу, оскільки те, що йдеться у всіх справах, що розглядаються, – це міжнародна відповідальність держави.

«R.B. v. Estonia», п. 102

У процедурному аспекті реакція національної влади на скарги заявниці про зґвалтування та сексуальне насильство з боку її батька містила значні недоліки, які недостатньо врахували її особливу вразливість та відповідні потреби як маленької дитини, щоб забезпечити їй ефективний захист як стверджуваної жертви сексуальних злочинів.

«R.B. v. Estonia», п. 103

Суд, не висловлюючи думки щодо вини обвинуваченого, приходить до висновку, що спосіб реалізації кримінально-правових механізмів у цілому у цій справі, що призвів до вирішення справи з процесуальних підстав, був недосконалим такою мірою, що відбулося порушення позитивних зобов’язань держави за статтями 3 і 8 Конвенції.

«R.B. v. Estonia», п. 104

[1] «R.B. v. Estonia», application № 22597/16, judgment 22.06.2021

[2] «Z. v. Bulgaria», application № 39257/17, judgment 28.05.2020

[3] «W. v. Slovenia», application № 24125/06, judgment 23.01.2014

[4] «Z. v. Bulgaria», application № 39257/17, judgment 28.05.2020

[5] «C.A.S. and C.S. v. Romania», application № 26692/05, judgment 20.03.2012

[6] «M.M.B. v. Slovakia», application № 6318/17, judgment 26.11.2019

[7] «G.U. v. Turkey», application № 16143/10, judgment 18.10.2016