Ця публічна дискусія заслуговує на окремий юридичний коментар. Не через емоції, а через аргументи, які в ній прозвучали. Ці аргументи є настільки типовими, настільки впізнаваними та настільки юридично хибними, що їх варто розібрати спокійно, послідовно та з посиланнями на практику Європейського суду з прав людини. Спочатку – пряма мова учасників розмови, далі – мій аналіз.

Ведуча: «У нас станом на зараз є заява військової омбудсменки Ольги Решетилової, яка, наприклад, говорила, що ще рік тому вона була в «Скелі» і задокументувала свідчення людей, які так само розповідали про катування на поліграфі в той час».

Представник «Скелі»: «Стоп, стоп, стоп. Катування чи побиття?».

Ведуча: «Ви ставите якусь велику різницю? Побиття, катування?».

Представник «Скелі»: «Дивіться, побиття – це когось побили. Це може бути… Вибачте, я на вулиці з кимось почну з’ясовувати стосунки, і хтось із нас когось поб’є. Це катування чи побиття?».

Ведуча: «Я так розумію, що йдеться не просто про з’ясування відносин».

Представник «Скелі»: «Ні, для мене катування – це коли хтось зв’язав, він від цього отримує якесь задоволення».

Ведуча: «А обмотування скотчем – це, як писало видання «Бабель»… Що скотчем обмотують людей, і це теж, я так розумію…».

Представник «Скелі»: «Ми знову ж таки упираємось повністю в «Бабель», який це взяв з показів одного, єдиного…».

Ведуча: «Якщо ми вже почали піднімати цю тему смертей чи побиття: наприклад, згадана нами Катя Лихогляд буквально кілька днів тому опублікувала фото чоловіка – доброволець, мав поранення після бойових, молодий, ідейний, ненаркозалежний – у «Скелі» побили для профілактики. Я думаю, що ви бачили цю світлину».

Представник «Скелі»: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести за це відповідальність».

Ведуча: «Ви бачили цю історію?».

Представник «Скелі»: «Зараз бачу».

Ведуча: «Вона є вже три дні, ви можете подивитися».

Представник «Скелі»: «Ви ж розумієте, я не постійно цим займаюся… Погано, так недостойно відноситися до військовослужбовців, і це потрібно розслідувати».

Ведуча: «А чому в «Скелі» так б’ють людей для профілактики?».

Представник «Скелі»: «Чому взагалі люди б’ють людей? Чому? Тому що є деякі погані люди, які вважають, що якщо вони сильніші, то вони автоматично праві».

У цьому діалозі прозвучали три аргументи.

Перший аргумент: побиття – це не катування, бо побитися можна і на вулиці.

Другий аргумент: катування – це коли хтось зв’язав людину і отримує від цього задоволення.

Третій аргумент: люди б’ють людей, бо є деякі погані люди.

Кожен із цих трьох аргументів є класичним прийомом нейтралізації, і кожен із них розсипається при першому ж зіставленні з конвенційними стандартами.

Почнемо із засадничого. Об’єкт та мета Конвенції як інструменту захисту фізичних осіб вимагають, щоб її положення тлумачилися і застосовувалися таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними (Marguš v. Croatia [GC], § 127). Це означає, серед іншого, що жодні термінологічні ігри – «побиття чи катування?» – не можуть вивести факти жорстокого поводження з-під дії статті 3 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє – без будь-яких винятків – катування, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання без огляду на обставини чи поведінку потерпілого (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 95; A. and Others v. the United Kingdom [GC], § 126; A.V. v. Ukraine, § 47; Aleksakhin v. Ukraine, § 49; Aliev v. Ukraine, § 129; Bekos and Koutropoulos v. Greece, § 45; Buglov v. Ukraine, § 68; Chember v. Russia, § 48; Cobzaru v. Romania, § 60). Заборона є абсолютною. Вона не знає винятків ані для війни, ані для «бойового злагодження», ані для «профілактики», ані для «виховної роботи з особовим складом».

Тепер щодо першого аргументу – про бійку на вулиці. Аналогія з вуличним з’ясуванням стосунків є юридично неспроможною з однієї простої причини: вона прибирає з картини головне – контекст влади, підпорядкування та контролю. Військовослужбовець у розташуванні військової частини не є учасником симетричного конфлікту двох приватних осіб на вулиці. Він перебуває в ієрархічній структурі, під владою командирів, без реальної можливості уникнути контакту з тими, хто застосовує до нього насильство, і без можливості просто піти. Саме тому Європейський суд розглядає військовослужбовців – так само як і затриманих та ув’язнених – як осіб, що перебувають під контролем держави, а державу – як таку, що несе повну відповідальність за поводження з ними.

Практика Суду щодо збройних сил є детально розробленою. Так, обов’язкова військова служба нерідко включає елемент страждання, як і заходи щодо позбавлення особи свободи (Chember v. Russia, § 49). Багато дій, які становили б нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження щодо ув’язнених, можуть не досягати межі поганого поводження, якщо вони відбуваються у збройних силах у випадках, коли служать специфічній місії збройних сил, наприклад, як частина бойової підготовки (Chember v. Russia, § 49). Проте на державі лежить обов’язок забезпечити, щоб громадянин ніс військову службу в умовах, сумісних з повагою до його людської гідності, щоб порядок та методи військової підготовки не завдавали йому болю й страждань тією мірою, яка перевершує неминучий рівень страждань, властивий військовій підготовці, і щоб з урахуванням практичних вимог такої служби його здоров’я і благополуччя належним чином забезпечувалися, зокрема шляхом надання необхідної йому медичної допомоги (Chember v. Russia, § 50).

Більше того, на державі лежить обов’язок впровадити правила, що визначають рівень загрози життю або здоров’ю, яка може виникати не тільки від самого характеру військової діяльності, але й від людського фактору, який вступає в дію, коли держава призиває звичайних громадян на військову службу. Такі правила мають вимагати вжиття практичних заходів, спрямованих на ефективний захист військовослужбовців від небезпек, властивих військовому життю, і відповідних методів виявлення недоліків і помилок, які можуть допустити щодо цього відповідальні особи на різному рівні (Chember v. Russia, § 50). Іншими словами, «людський фактор» – включно з «поганими людьми» – це не виправдання для держави, а прямий предмет її позитивних зобов’язань. Держава зобов’язана передбачати, що в ієрархічних мілітаризованих структурах насильство є прогнозованим ризиком, і зобов’язана мати систему, яка цей ризик виявляє та нейтралізує.

Навіть якщо фізичні вправи є невід’ємною частиною військової підготовки, то для того, щоб вони були сумісні зі статтею 3 Конвенції, вони не повинні перевищувати рівень, за яким слідує загроза здоров’ю військовослужбовців або образа їхньої людської гідності (Chember v. Russia, § 52). У справі Chember v. Russia заявник був насильно підданий фізичним вправам до втрати свідомості. Це покарання його командири застосували навмисно, при повній поінформованості про його конкретні проблеми зі здоров’ям і без будь-якої військової необхідності, яка могла б викликати такий хід дій. За таких обставин таке покарання викликало в заявника глибокі фізичні страждання і вийшло за межі мінімального рівня жорстокості (Chember v. Russia, § 56). Зауважимо: у Chember v. Russia йшлося про фізичні вправи. Тут же йдеться про побиття пораненого добровольця «для профілактики». Якщо примусові присідання до втрати свідомості Суд кваліфікував як порушення статті 3 Конвенції, то якою є конвенційна кваліфікація умисного побиття пораненої людини з дисциплінарною або «виховною» метою – питання риторичне.

Тепер щодо другого аргументу – «катування – це коли хтось зв’язав і отримує задоволення». Це визначення не має нічого спільного з правом. Ані стаття 3 Конвенції, ані стаття 1 Конвенції ООН проти катувань, ані практика Європейського суду не містять жодної згадки про «задоволення» того, хто катує. Юридично значущими є зовсім інші елементи: інтенсивність страждань, умисність, а для кваліфікації саме як катування – спеціальна мета: отримання відомостей чи визнань, покарання, залякування, дискримінація. Побиття «для профілактики» – це і є, у чистому вигляді, умисне заподіяння страждань з метою покарання та залякування. Тобто формула «для профілактики» не пом’якшує кваліфікацію, а навпаки – прямо вказує на цільовий, інструментальний характер насильства, що є ознакою, яка наближає поводження до катування, а не віддаляє від нього. Суб’єктивне «задоволення» виконавця перебуває поза межами правової оцінки: садист, який отримує насолоду, і «вихователь», який «просто підтримує дисципліну», з точки зору Конвенції вчиняють одне й те саме діяння.

Тепер щодо третього аргументу – «просто є погані люди». Цей аргумент має на меті перевести розмову із системної площини в індивідуальну: мовляв, ідеться про ексцес окремих осіб, а не про практику структури. Але навіть у своїй найсильнішій версії цей аргумент не працює, і ось чому. Стаття 3 Конвенції вимагає від держави вжиття заходів, спрямованих на забезпечення того, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не були піддані катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі поганому поводженню з боку приватних осіб (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 50; Voykin and Others v. Ukraine, §§ 112-119; Z and Others v. the United Kingdom [GC], §§ 73-75; S., V. and A. v. Denmark [GC], § 124; Burlya and Others v. Ukraine, § 121; X and Others v. Bulgaria, § 177; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 144; Orlik v. Ukraine, § 35). Тобто навіть якби кривдники були цілком приватними «поганими людьми» без погонів і посад, позитивні зобов’язання держави нікуди б не зникли. А в цьому випадку йдеться не про приватних осіб: ідеться про насильство всередині військової структури, тобто про діяння, вчинені особами, які діють у межах державної ієрархії, у державних приміщеннях, щодо осіб, які перебувають під контролем держави. Це найважча для держави конфігурація відповідальності, а не найлегша.

Стаття 3 Конвенції вимагає від влади проведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо воно було завдане приватними особами (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova, § 38; Aleksandr Nikonenko v. Ukraine, § 43; Burlya and Others v. Ukraine, § 125). Стаття 3 Конвенції вимагає від органів влади проведення ефективного офіційного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження мало місце з боку приватних осіб (97 members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and 4 Others v. Georgia, § 97; Biser Kostov v. Bulgaria, § 77; Hovhannisyan v. Armenia, § 55; Denis Vasilyev v. Russia, § 99; O’Keeffe v. Ireland [GC], § 170). Не можна вважати, що позитивні обов’язки провести офіційне розслідування жорстокого поводження виникають лише у випадках, які стосуються актів поганого поводження з боку агентів держави (Milena Felicia Dumitrescu v. Romania, § 51; M.C. v. Bulgaria, § 151).

І тут важливо сказати про фразу, яка в дискусії прозвучала як нібито достатня відповідь: «Це погано. Це потрібно розслідувати, і той, хто його так побив, повинен понести відповідальність». Ця фраза сама по собі є правильною, але вона є лише початком, а не кінцем конвенційного аналізу. Ефективне розслідування у розумінні статті 3 Конвенції – це не абстрактне побажання. Це розслідування, здатне привести до встановлення обставин справи та до ідентифікації і покарання винних; розслідування, розпочате оперативно та здійснюване з розумною швидкістю; розслідування, незалежне від тих, кого воно стосується, – що в контексті насильства всередині військової структури означає неприпустимість ситуації, коли перевірку фактично контролює сама структура, командирів або співслужбовців якої стосуються твердження; розслідування, яке допускає достатній елемент громадського контролю та забезпечує участь потерпілого. І головне: коли є заява Військової омбудсманки про задокументовані ще рік тому свідчення, публікації медіа, фотографії та повторювані повідомлення від різних, не пов’язаних між собою джерел, держава вже не має права розглядати кожен епізод як ізольований ексцес «поганої людини». Повторюваність однотипних повідомлень сама по собі є фактом, що вимагає перевірки саме системної практики: хто знав, хто мав знати, хто зобов’язаний був запобігти і хто не запобіг.

Насамкінець – про вразливість. Стаття 3 Конвенції покладає на держави зобов’язання охороняти фізичну та психологічну недоторканність особи. Позитивні зобов’язання органів влади у цьому контексті можуть включати обов’язок підтримувати та застосовувати на практиці адекватну правову базу, що забезпечує захист від актів насильства з боку приватних осіб; зокрема, діти та інші вразливі особи мають право на ефективний захист (M. and C. v. Romania, §§ 107-111; M.P. and Others v. Bulgaria, § 108; R.B. v. Estonia, § 78). Поранений після бойових дій військовослужбовець, який перебуває всередині ієрархічної структури без можливості її залишити, – це хрестоматійний приклад вразливої особи у розумінні цієї практики. Побиття такої особи «для профілактики» – це не «людський фактор» і не «погані люди». Це саме та ситуація, заради запобігання якій стаття 3 Конвенції існує.

Підсумуємо.

Питання «катування чи побиття?» не є питанням, яке звільняє від відповідальності: обидві категорії охоплюються абсолютною забороною статті 3 Конвенції, а спір про кваліфікацію – це спір про ступінь тяжкості порушення, а не про його наявність. Визначення катування через «задоволення» кривдника є юридичною фікцією: право оперує метою, умисністю та інтенсивністю страждань, і мета «профілактики» цю кваліфікацію обтяжує, а не пом’якшує. Пояснення «є погані люди» не звільняє державу від відповідальності: навіть щодо приватних осіб держава несе позитивні зобов’язання захисту та розслідування, а щодо насильства всередині власних військових структур – тим більше. І нарешті: визнання «це погано, треба розслідувати» має цінність лише тоді, коли за ним слідує розслідування, яке відповідає конвенційним критеріям ефективності, незалежності, оперативності та громадського контролю, і яке перевіряє не лише окремий епізод, а й питання про існування системної практики. Усе інше – риторика нейтралізації, яку ЄСПЛ бачив уже сотні разів і якій він жодного разу не надав правового значення.

Джерело: Радіо Свобода, програма «Свобода Live», ««Скеля» зсередини: питаємо представника полку про смерті бійців, побиття і катування» (розмова з Андрієм Сураєм, начальником групи цивільно-військового співробітництва 425-го окремого штурмового полку «Скеля»), липень 2026 року, https://www.facebook.com/reel/1368113928799671/ (сторінка: https://www.facebook.com/radiosvoboda.org).

Вступ

Сучасні наукові дослідження російського імперіалізму страждають від фундаментальної аналітичної недостатності: постійного застосування статичних моделей до явно динамічної імперської системи. Західні дослідники, спираючись на припущення щодо консервативної інституційної інерції в імперіях, систематично недооцінюють здатність Російської Федерації до адаптації та інновацій у проєктуванні сили. Це неправильне розуміння має значні політичні наслідки, оскільки затуманює механізми, за допомогою яких російський неоімперіалізм відновлює себе у відповідь на геополітичний тиск і технологічні зміни.

Переважаючий дискурс щодо військового потенціалу Росії є прикладом цієї аналітичної прогалини. Хоча спостерігачі правильно визначають набуття Збройними Силами України безпрецедентного оперативного досвіду завдяки тривалим оборонним операціям, вони часто не беруть до уваги паралельне – і, можливо, більш значне –  накопичення бойового досвіду російськими регулярними та нерегулярними силами на багатьох театрах військових дій у XXI столітті. Ця асиметрія в аналітичній увазі відображає глибші хибні уявлення про природу російської імперської влади та її еволюційну траєкторію.

Адаптивний імперський апарат: за межами технологічного детермінізму

Характеристика Росії як технологічно або інституційно відсталої країни фундаментально спотворює оперативну логіку імперії. Російська імперська політика демонструє витончену адаптивність, особливо в розгортанні асиметричних механізмів проєктування сили. Поширення та інституціоналізація приватних військових компаній у рамках стратегічної архітектури Росії є прикладом цієї адаптивної здатності. Російські приватні військові компанії не є ситуативною реакцією на конкретні непередбачувані обставини, а є невід’ємною складовою спеціально розробленої системи проєктування сили, що дозволяє зберігати правдоподібне заперечення та мінімізувати внутрішні політичні витрати, пов’язані з втратами у звичайних військових операціях.

Ця інституційна інновація дозволяє російській неоімперії переслідувати агресивні зовнішньополітичні цілі, обходячи традиційні обмеження на розгортання військових сил. Група Вагнера та організації, що прийшли їй на зміну, діяли на кількох континентах – від Сирії та Лівії до Центральноафриканської Республіки та Малі – просуваючи геополітичні інтереси Росії через спроможність до спростування застосування сили. Ця модель є не імперським занепадом, а імперською еволюцією, адаптацією стратегій завоювання XIX століття до нормативних та інформаційних умов XXI століття.

В’язнична держава як імперська основа

Стабільність російської імперської влади ґрунтується на тому, що можна назвати парадигмою «в’язничної держави» – системою, в якій систематичне насильство, катування, в’язничні неформальні закони та правила пронизують як внутрішнє управління, так і військову організацію. Це не просто риторична фігура, а аналітична необхідність: здатність російської держави проєктувати військову силу безпосередньо випливає з її готовності та інституційної спроможності мобілізувати населення, яке піддається надзвичайному примусу.

Набір військового персоналу з в’язниць, широко задокументований під час триваючої війни проти України, ілюструє функціонування цього механізму. Перетворюючи ув’язнених на комбатантів, російська держава одночасно вирішує демографічні проблеми військової мобілізації та підкріплює в’язничну логіку та культуру, що лежить в основі її внутрішнього порядку. Ця практика не є винятковою, а є символічною для ширшої моделі, в якій насильство та примус є не просто інструментами державної влади, а її фундаментальними організаційними принципами.

Важливо, що ця система демонструє залежність від шляху, що унеможливлює значну лібералізацію. Метафора велосипеда, який потребує постійного руху вперед, щоб уникнути падіння, влучно відображає російську неоімперську дилему. Будь-яке істотне зменшення систематичного застосування насильства, будь-який справжній рух у напрямку прозорості, підзвітності влади або зменшення жорсткого вертикального управління на основі прав загрожує підірвати механізми, за допомогою яких російська держава підтримує як внутрішній контроль, так і зовнішню проекцію сили. Російська неоімперія не може лібералізуватися, не переставши бути неоімперією.

Наслідки для глобальної архітектури безпеки

Наслідки цього аналізу виходять далеко за межі регіональних проблем безпеки у Східній Європі. Неоімперський апарат Російської Федерації, заснований на систематичному насильстві та демонструючий здатність до адаптації у проєктуванні сили, становить фундаментальний виклик міжнародному порядку. Цю загрозу неможливо адекватно вирішити за допомогою механізмів, що базуються на припущеннях про відсталість Росії або її неминучий занепад.

Питання, що стоїть перед міжнародною спільнотою, полягає не в тому, чи стримувати імперські амбіції Росії, адже стримування передбачає стабільні кордони та взаємне визнання сфер впливу. Натомість стратегічним імперативом є демонтаж самого імперського апарату. Це неминуче передбачає підтримку процесів деколонізації, які призведуть до фрагментації Російської Федерації за лініями, що відповідають національній та етнічній ідентичності раніше окупованого населення, яке протягом п’яти століть перебувало під російським імперським пануванням, починаючи з часів Московського князівства.

Ця позиція може здатися радикальною в рамках традиційного політичного дискурсу, але вона є логічним наслідком визнання логіки функціонування в’язничної держави. Імперська система, яка не може лібералізуватися без розпаду і чия військова потужність залежить від систематичного насильства як над «цивільними» підданими, так і над власними громадянами, мобілізованими для війни, не може бути реформована. Вона може бути трансформована лише шляхом всеосяжної деколонізації.

Висновок

Західна наука та політичний дискурс повинні фундаментально переоцінити панівні уявлення про російський імперіалізм. Російська Федерація – це не занепадаюча держава, яка спотикається на шляху до неминучого розпаду, а адаптивна імперія, яка успішно модернізувала механізми контролю та проєкції сили. Її залежність від приватних військових компаній, інструменталізація кримінального населення та систематичне застосування катувань та насильства є не архаїчними пережитками, а сучасними інноваціями в імперському управлінні.

Залежність від шляху, притаманна моделі в’язничної держави, унеможливлює значну лібералізацію. Отже, для стабільної безпеки в Європі та за її межами потрібна не стримування, а деколонізація – розпад імперської структури Російської Федерації та відновлення суверенітету націй і народів, що перебувають під імперським пануванням вже понад 500 років. Тільки через таку комплексну трансформацію можна остаточно розірвати цикл насильства, що походить від російського імперіалізму.

Цей висновок ставить під сумнів зручні припущення про поступові реформи та інтеграцію. Однак він відображає логічні наслідки чесної оцінки того, як насправді функціонує російська імперська влада у XXI столітті. Вибір, що стоїть перед політиками, полягає не між ідеалізмом і реалізмом, а між стійкою прихильністю до деколонізації або прийняттям постійної нестабільності, породженої адаптивною імперською системою, що залежить від насильства, в’язничної субкультури та управлення через неформальні в’язничні закони і правила.

In order to analyse the preconditions for the emergence of the Russian criminal and prison subculture, it is necessary to consider a large complex of historical, cultural, political, geographical, and economic factors, which together created the phenomenon that has no analogues in the history. Neither the deportation of criminals by the British government to the New World in the 17th century, nor the deportation of convicts by the British government to Australia in the 19th century, nor the deportation of the relégués to French Guiana and other colonies in the 19th and 20th centuries by the French government created the cultural-criminal-prison phenomenon that began to take shape during the time of the Grand Principality of Moscow. Later, it was significantly strengthened during the reign of Peter I and finally took shape in the second half of the 19th century. Moreover, the world history provides no other examples of state formations such as the Vyatka Republic (14th-15th centuries), which was founded by professional criminals and whose economic base was founded on professional and organised criminal activity.

So, the origins of the Russian criminal and prison subculture can be traced back long before the creation of the Soviet Union and even long before the creation of the Russian Empire collapsed in 1917. It remained almost unchanged until the beginning of the Soviet period, when it was transformed to meet the needs of Stalinist industrialisation.

Moreover, multiplied by the phenomenon of the Gulag, the Russian colonial-penal-carceral political complex created a new phenomenon, which, as it turned out, is very useful for modern Russian imperialistic policy in terms of providing an uninterrupted source of recruits for military operations in the war against Ukraine in the 21st century (the Wagner Phenomenon). However, the Wagner Phenomenon is about how to manage the State as a prison. The Wagner Phenomenon is also about how to treat citizens as prisoners.

So, here, we analyse the contemporary phenomenon of the post-Soviet criminal and prison subculture and its importation by the Russian political elites. Limitations in academic research of this phenomenon only to the period after 1917 is a fundamental methodological mistake. Such a mistake makes it impossible to study the real preconditions of the simulacrum of the contemporary Russian criminal and prison subculture, which, we emphasize, has lost the prefix ‘sub’ and has become a national criminal and prison culture.

Висловлюю щирі й глибокі співчуття рідним та близьким, наголошуючи на необхідності розслідування факту смерті. Водночас хотілося б нагадати позицію ЄСПЛ та відповідну релевантну практику, яка має стати до нагоди родичам загиблого курсанта.

CASE OF PEREVEDENTSEVY v. RUSSIA (application no. 39583/05, judgment 24 April 2014)

ОСНОВНІ ФАКТИ

Заявники: Віра Іванівна Переведенцева та Сергій Іванович Переведенцев – батьки загиблого військовослужбовця.

Обставини справи: 26 травня 2003 року їхній син Михайло Переведенцев (18 років) був призваний до армії для проходження дворічної обов’язкової військової служби у військовій частині № 52157. 16 лютого 2004 року його знайшли мертвим з петлею на шиї.

Ключові докази:

• Листи М.П. до батьків систематично описували знущання з боку старших призовників (“дідівщину”): вимагання грошей (до 1000 рублів щомісяця), побиття, позбавлення сну, фізичні покарання
• М.П. повідомляв, що спав лише 8 годин за тиждень замість добової норми
• Він писав про можливу втечу через невиносимі умови
• Заявники регулярно надсилали сину великі суми грошей (1000-1500 рублів)
• Непосередній начальник М.П. (сержант Колядова) регулярно конфліктувала з ним та погрожувала відправити назад допідрозділу.
• Свідок бачив, як за 1-2 години до смерті Колядова вдарила М.П. ополоником по потилиці

РОЗСЛІДУВАННЯ

Тривалість: понад 6,5 років (2004-2010)

Основні недоліки:

1. Затримки: 3-тижнева пауза на початку; 3,5-річна затримка у виконанні судового рішення
2. Неповнота:
   • Не встановлено, чи справді мало місце вимагання грошей та знущання
   • Не з’ясовано, куди поділися гроші М.П.
   • Не перевірено наявність травм у інших солдатів
   • Не допитано близьких родичів та друзів М.П. для встановлення його психологічного стану
   • Підозріло ідентичні свідчення товаришів по службі
3. Виключення заявників:
   • Відмовлено у статусі потерпілих до 2009 року
   • Не надано доступу до матеріалів справи
   • Копію рішення про закриття справи отримали лише через 15 місяців

Висновок слідства: М.П. вчинив самогубство через особливості психологічного складу та страх повернення до підрозділу. Кримінальне провадження тричі закривалося через відсутність доказів злочину.

РІШЕННЯ ЄСПЛ

Порушення матеріального аспекту статті 2 (право на життя)

Позитивні зобов’язання держави:

• Призовники перебувають під виключним контролем держави (як особи під вартою)
• Держава зобов’язана захищати їх від небезпек, властивих військовому життю, включно з “людським фактором”

Встановлені факти:

1. Внутрішнє законодавство покладало на командира особисту відповідальність за психологічне благополуччя підлеглих
2. Психологічні обстеження показали, що М.П. належав до 3-ї групи ризику (з 4-х) за психологічною стабільністю
3. М.П. був замкнутим, некомунікабельним, без друзів
4. Командир знав про поширеність “дідівщини” в російській армії
5. Регулярні великі грошові перекази М.П. мали викликати занепокоєння, особливо під час “стоднівки”

Висновок ЄСПЛ: Органи влади знали або повинні були знати про реальну та безпосередню загрозу життю М.П., але не вжили належних заходів для її запобігання.

Порушення процесуального аспекту статті 2

Вимоги до ефективного розслідування:

• Незалежність ✓ (виконано – розслідувала окрема Військова прокуратура)
• Оперативність ✗ (порушено – 6,5 років з тривалими затримками)
• Ретельність ✗ (порушено – численні упущення та поверховість)
• Громадський контроль ✗ (порушено – виключення батьків із процесу)

Конкретні недоліки розслідування:

• Не встановлено реальність знущань, описаних у листах М.П.
• Не узгоджено суперечливі свідчення (одні підтверджували “дідівщину”, інші заперечували)
• Не перевірено витрати грошей та фінансові операції солдатів
• Не з’ясовано суперечності у свідченнях Колядової та заявників
• Не розшукано особу, яка погрожувала свідку після смерті М.П.
• Поверховий огляд місця події
• Після відновлення у 2009 році повторено ті самі висновки без усунення виявлених недоліків

КОНТЕКСТ: ПРОБЛЕМА “ДІДІВЩИНИ”

ЄСПЛ посилався на звіт Human Rights Watch (2004) та документи Ради Європи, які встановили:

• “Дідівщина” – системна практика знущань новобранців старшими призовниками
• Щороку гинуть десятки призовників, тисячі отримують серйозні травми
• Сотні вчиняють самогубство, тисячі дезертирують
• Новобранці живуть у стані “безглуздого рабства”
• Вимагання грошей, позбавлення сну, побиття, сексуальне насильство
• Офіцери або ігнорують, або заохочують цю практику
• Більше 80% російської громадськості вважає знущання поширеним явищем
• Російська влада мінімізує проблему та не вживає ефективних заходів

СПРАВЕДЛИВА САТИСФАКЦІЯ

Моральна шкода: 40 000 євро батькам Судові витрати: 6 380 євро

ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ

Рішення встановлює:

1. Підвищену відповідальність держави за життя призовників, які перебувають під її повним контролем
2. Обов’язок реагувати на системні проблеми: знання про поширеність “дедовщини” накладає обов’язок вживати превентивних заходів щодо вразливих осіб
3. Критерії ефективного розслідування смерті військовослужбовця:
   • Встановлення не лише причини смерті, але й відповідальності системи
   • Обов’язкова участь родичів із наданням процесуальних прав
   • Неприпустимість багаторічних затримок
   • Необхідність перевірки системних проблем (знущань), а не лише індивідуальних обставин
4. Неприйнятність формального підходу: повторення тих самих висновків без усунення виявлених недоліків є порушенням Конвенції

Справа демонструє недостатність внутрішніх механізмів контролю за умовами військової служби в Росії та системні проблеми у розслідуванні смертей призовників.