Комітет також ухвалив два нові набори стандартів, присвячені поводженню з жінками в місцях позбавлення волі та поводженню з особами, які утримуються в імміграційних центрах затримання, з метою надання національним органам влади більш чітких вказівок щодо захисту особливих потреб цих груп; повні тексти цих стандартів очікується опублікувати найближчим часом.

Крім того, ЄКЗК обговорив зростаючий вплив зміни клімату на осіб, позбавлених волі.

Голова ЄКЗК Алан Мітчелл попередив, що періодичні хвилі спеки особливо шкідливі для осіб, які тримаються під вартою, багато з яких перебувають в установах, погано пристосованих до екстремальних температур, і наголосив, що і хвилі спеки, і похолодання можуть довести умови тримання до межі нелюдського поводження, створюючи серйозні труднощі як для утримуваних осіб, так і для персоналу, — закликавши до практичних заходів, таких як охолодження камер та забезпечення доступу до питної води. Він також зазначив, що серйозна переповненість, зокрема сон затриманих на підлогових матрацах і проведення більшої частини дня замкненими у своїх камерах, посилює наслідки екстремальної спеки, та закликав як до негайних заходів полегшення, так і до довгострокових рішень для захисту гідності затриманих та умов праці персоналу в умовах дедалі частіших екстремальних погодних явищ.

Під час засідання члени ЄКЗК також взяли участь у навчальному занятті з проведення опитувань осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання, а Комітет привітав двох нових членів: Бріджит Конц (Люксембург) та Оршою Ченцер (Угорщина).

Ухвалено шість доповідей за результатами візитів до країн Комітет завершив підготовку та затвердив доповіді за результатами візитів до:

• Албанія (січень–лютий 2026 р.)
• Боснія і Герцеговина (березень 2026 р.)
• Болгарія (січень–лютий 2026 р.)
• Німеччина (листопад–грудень 2025 р.)
• Косово* (лютий 2026 р.)
• Чорногорія (листопад 2025 р.)

Ухвалено два нові стандарти Були затверджені нові стандарти ЄКЗК, що охоплюють:

• Жінки в місцях позбавлення волі
• Імміграційне затримання

Вони встановлюють чіткіші вимоги щодо поводження з цими двома групами та надають національним органам влади більш ґрунтовні рекомендації щодо захисту їхніх особливих потреб. Повні тексти будуть опубліковані найближчим часом.

Навчання Члени Комітету взяли участь у занятті з методики опитування осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання.

Привітання нових членів

• Бріджит Конц (Люксембург)
• Оршоя Ченцер (Угорщина)

Джерело: Рада Європи – ЄКЗК, опубліковано 10.07.2026 *Посилання на Косово не завдає шкоди його статусу відповідно до Резолюції РБ ООН 1244.

Метою візиту було вивчення умов утримання осіб, які перебувають під вартою в поліції та в тюрмах, у світлі рекомендацій, наданих ЄКЗК у звіті за результатами періодичного візиту до Грузії у 2024/25 роках. Делегація приділила особливу увагу становищу осіб, позбавлених волі у зв’язку з громадськими демонстраціями, що тривали у Тбілісі з кінця 2024 року. З цією метою делегація відвідала ізолятори тимчасового утримання № 1, 2 та 3 у Тбілісі, а також в’язниці № 8 (Глдані) та № 5 і 12 (у Руставі).

Під час візиту делегація ЄКЗКпровела консультації з міністром юстиції Паатою Салією, заступником міністра внутрішніх справ Шалвою Тадумадзе, генеральним директором Спеціальної пенітенціарної служби Гіоргі Патарідзе та заступником генерального прокурора Аміраном Гулуашвілі, а також з іншими високопосадовцями з вищезазначених міністерств та відомств. Делегація ЄКЗКтакож провела зустрічі з Еленою Гудушаурі, заступницею громадського захисника (омбудсмена), та співробітниками Департаменту національного превентивного механізму при Управлінні громадського захисника, а також із представниками неурядових організацій.

Візит здійснили такі члени ЄКПП: Алан Мітчелл, голова ЄКЗК та керівник делегації, Елеана Фітіду та Нікола Ковачевич.

Їх підтримував Борис Водз, керівник відділу Секретаріату ЄКЗК, а також допомагала експертка Тереза Ріттер, юристка та колишня друга віце-президентка ЄКЗК, яка очолювала делегацію, що здійснила періодичний візит Комітету до Грузії у 2024/25 роках.

Центральною темою доповіді є реформа правових засад тримання іммігрантів під вартою, яка давно загальмувалася. Починаючи з 2007 року ЄКЗК наполягає на тому, щоб установи для територіального тримання було виведено зі сфери дії Закону про пенітенціарні принципи, і сама нідерландська влада поділяє цю позицію. Однак законопроєкт «Про повернення та тримання під вартою іноземних громадян» (Wet terugkeer en vreemdelingenbewaring), уперше внесений до парламенту ще у 2014 році з метою запровадити єдину правову основу для адміністративного тримання іммігрантів під вартою, на момент підготовки доповіді так і не було ухвалено.

Комітет гостро критикує дві ознаки чинного проєкту. Режим, передбачений для прикордонного тримання, може виявитися суворішим за той, що вже діє, а проєкт не лише зберігає одиночне ув’язнення як дисциплінарне стягнення при територіальному триманні, а й поширює його на прикордонне тримання, — що суперечить власним зусиллям нідерландської пенітенціарної служби обмежити застосування одиночного ув’язнення з огляду на доведену шкоду від нього.

У доповіді також зазначається, що загальне застосування тримання іммігрантів під вартою скорочується: у 2024 році на підставі імміграційного законодавства було затримано близько 4400 іноземних громадян проти 7812 у 2010 році, — зниження приблизно на 44% за чотирнадцять років. Водночас багаторічний пріоритет влади — зменшення «незручностей», спричинених окремими особами, які шукають притулку, шляхом прискореного розгляду справ та зосередження на поверненні — змінив склад осіб, які тримаються під вартою. У центрі тримання під вартою «Роттердам» ЄКЗК виявив скупчення осіб зі складними потребами у сфері фізичного та психічного здоров’я і розладами, пов’язаними із вживанням психоактивних речовин, належний догляд за якими установа забезпечити не могла, що живило насильство між особами, які тримаються під вартою, та часті втручання групи екстреного реагування.

У в’язниці «Тер-Апел», де переважно тримаються засуджені іноземні громадяни, які очікують на видворення, Комітет високо оцінив запропоновані заходи дозвілля, навчання та працю, проте знову виявив високу частку ув’язнених із проблемами психічного здоров’я та залежностями, потреби яких залишалися незадоволеними. Він визнав відділення посиленого догляду цієї в’язниці непридатним для виконання його призначення — надто великим, розташованим у спільних приміщеннях зі звичайним відділенням і таким, що не має належно кваліфікованого персоналу.

Насамкінець ЄКЗК розглянув усталену в Нідерландах систему розгляду скарг, яка нині не витримує зростаючого навантаження, унаслідок чого між поданням скарги та її вирішенням нерідко минають місяці. Комітет закликав владу посилити її ефективність, конфіденційність і незалежність, а також пристосувати процедури до реалій короткострокового тримання іммігрантів під вартою, щоб право на скаргу залишалося дієвим засобом правового захисту.

Нідерландська влада надала відповідь, виклавши заходи, вжиті на виконання рекомендацій Комітету.

Доповідь (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a25

Резюме та зауваження (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a24

Відповідь уряду (англ.): https://rm.coe.int/48802c3a27

Джерело: www.coe.int

The article integrates doctrinal analysis of ECtHR jurisprudence and CPT standards and reports, empirical synthesis across criminology and psychiatry, comparative legislative analysis across multiple jurisdictions, and critical-theoretical interpretation drawing on Foucault, Cohen, and Bauman. It reconstructs the normative architecture governing isolation – including the CPT’s PLANN framework and the doctrinal arc from Ramirez Sanchez v. France (2006) to the structural incompatibility principle in Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023) – situating this within the logic of carceral power.

Three undeclared functions sustain the practice: neutralisation of surplus populations, disciplinary terror as a mechanism of internal governance, and symbolic affirmation of state sovereignty. The article also analyses terminological substitution as a structural evasion mechanism, informal prison hierarchies in post-Soviet and comparable systems, and the political economy of punishment as an obstacle to reform. It concludes that solitary confinement persists not because it is effective, but because it is institutionally convenient – as a disciplinary instrument, a political symbol, and a substitute for systemic reform deferred by resource constraints and electoral calculation.

ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДУ

Тюбінгенський семінар став унікальним майданчиком для конструктивного діалогу між двома провідними інституціями Ради Європи у сфері запобігання катуванням. Його важливість визначається міждисциплінарним характером: поряд із аналізом практики ЄСПЛ та стандартів і доповідей ЄКЗК, семінар включав правові, медичні, кримінологічні та соціологічні аргументи, що висвітлюють структурну логіку збереження одиночного ув’язнення попри переконливі докази його руйнівного впливу.

Захід став можливим, зокрема, завдяки підтримці Відділу міжнародного наукового співробітництва Університету Тюбінгену.

УЧАСНИКИ

Європейський суд з прав людини:

• суддя Микола Гнатовський
• суддя Латіф Гусейнов
• суддя Себастьян Редулецу
• суддя Анн-Луїз Борман
• Гіорі Бадашвілі (юрист, Секретаріат ЄСПЛ)

Європейський комітет з питань запобігання катуванням:

• Алан Мітчелл, Президент ЄКЗК (Сполучене Королівство)
• Том Демс, член ЄКЗК (Бельгія)
• Василіс Тцевелекос, член ЄКЗК (Греція)
• Анна Йонссон Корнелл, член ЄКЗК (Швеція)
• Дмитро Ягунов, член ЄКЗК (Україна)

Секретаріат ЄКЗК:

• Г’ю Четвінд, Виконавчий секретар ЄКЗК
• Петр Гнатік
• Лаура Єлчіу-Ерел
• Айкатерині Лазана

Експерти Університету Тюбінгену:

• проф. д-р Крістін Остерло-Конрад, Декан Юридичного факультету (вітальне слово)
• проф. д-р д-р h.c. Бернд Гайнріх, Проректор з міжнародних відносин, професор кримінального права та кримінального процесу (вітальне слово)
• проф. д-р Ріта Гаверкамп, Віцепрезидент Міжнародної пенітенціарної та пеніологічної фундації (вітальне слово)
• проф. д-р Рюдіґер Вульф
• проф. д-р Ганс-Юрґен Кернер
• Тетяна Тонкошкур, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену
• д-р Корнелія Кьолер, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену

ДОПОВІДІ СЕМІНАРУ

«КОГО МИ ІЗОЛЮЄМО І ВІД КОГО: ОДИНОЧНЕ УВʹЯЗНЕННЯ ТА МЕЖІ КАРАЛЬНОЇ СУВЕРЕННОСТІ»

Д-р Дмитро Ягунов, член ЄКЗК; адвокат; доктор політичних наук; науковий співробітник Університету Тюбінгену; доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса

Доповідь запропонувала радикальне переосмислення дискурсу навколо одиночного ув’язнення. Д-р Дмитро Ягунов стверджував, що шкідливість ізоляції давно перестала бути предметом наукової дискусії — вона стала аксіомою. Реальне питання полягає в іншому: чому, попри понад півстоліття емпіричних досліджень, одиночне ув’язнення не лише зберігається, а й залишається структурно вкоріненим?

Спираючись на нещодавно опублікований стандарт ЄКЗК щодо неформальних тюремних ієрархій (CPT/Inf(2025)12) та численні правові, соціологічні й психіатричні дослідження, доповідь порушила питання: кого ми ізолюємо і від кого? Аналіз показав, що в пострадянських пенітенціарних системах ізоляція нерідко функціонує як симптом інституційного недорозвитку, а не як реакція на індивідуальну небезпечність. Використовуючи теоретичні рамки Мішеля Фуко, Стенлі Коена та Зигмунта Баумана, було виокремлено три ключові функції одиночного ув’язнення: нейтралізація, дисциплінарний терор і символічна суверенність — жодна з яких не є задекларованою, жодна — пенологічно виправданою.

«ІЗОЛЯЦІЯ У НІМЕЦЬКИХ ТЮРМАХ»

Проф. д-р Ріта Гаверкамп, Кафедра запобігання злочинності та управління ризиками, Університет Тюбінгену

Проф. д-р Ріта Гаверкамп представила детальний аналіз практики ізоляції у німецьких тюрмах, розглянувши як правову базу, так і конкретні випадки серйозних порушень. Доповідь спиралася на Звіт Експертної комісії щодо тюрми Брухзаль, Звіт Баварської експертної комісії та інші першоджерела.

На концептуальному рівні було проведено розмежування між двома формами сегрегації: тривалим одиночним ув’язненням та тимчасовим розміщенням у спеціально захищеній камері. Розглянуто два знакових випадки:

Тюрма Брухзаль, 2014 рік: Ув’язнений загинув внаслідок тривалої незаконної ізоляції у виправній установі Баден-Вюртемберґу. Справа виявила критичні вади у виконанні обов’язку піклування та відсутність належного медичного і психіатричного нагляду. Серед уроків, визначених проф. Гаверкамп: необхідність міждисциплінарної діагностики та лікування, посилення тюремного нагляду, медичних і психіатричних гарантій, чіткої правової основи для примусових медичних заходів, а також систематичної документації та контролю.

Тюрма Аугсбург-Ґаблінґен, 2024 рік: Цей випадок, задокументований Національним превентивним механізмом Німеччини, стосувався тримання особи оголеною у спеціально захищеній камері — практика, яка, на думку проф. Гаверкамп, відображає ширшу системну дисфункцію. Серед висновків: спеціально захищені камери мають бути крайнім заходом, а не рутинним інструментом управління; тривалі заходи потребують судового контролю; спеціальні кімнати для захисту мають бути доступні як альтернатива; психіатрична допомога має розглядатися як центральна; персонал повинен проходити підготовку на основі справжньої культури прав людини.

Проф. Гаверкамп також звернулася до Річного звіту 2024 року Національного агентства Німеччини з питань запобігання катуванням, який документує подальші порушення останніх років — демонструючи, що йдеться не про поодинокі інциденти, а про системну проблему, що потребує сталої регуляторної та законодавчої уваги.

«СТІНИ У СТІНАХ: ПРАКТИКА ЄСПЛ ТА СТАНДАРТИ КЗК ЩОДО ОДИНОЧНОГО УВʹЯЗНЕННЯ»

Панельна дискусія під головуванням Г’ю Четвінда (Виконавчий секретар ЄКЗК); за участю судді Миколи Гнатовського (ЄСПЛ) та проф. д-ра Тома Демса (член ЄКЗК)

Центральна панель дослідила найважливіші точки збіжності та напруги між юриспруденційними стандартами Суду і превентивним моніторинговим механізмом ЄКЗК, зокрема принцип структурної несумісності, сформульований у справі Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023), та його наслідки для оцінки тривалого одиночного ув’язнення.

«КІМНАТА, ДЕ ЦЕ СТАЛОСЯ»: ОСТАННІЙ СМЕРТНИЙ ВИРОК У ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

Проф. д-р Рюдіґер Вульф, Університет Тюбінгену

Завершальна доповідь додала унікальний для семінару історичний вимір. Саме в Тюбінгені, у лютому 1949 року, був виконаний останній смертний вирок у Федеративній Республіці Німеччина — незадовго до скасування смертної кари Основним законом. Цей факт надає Тюбінгену особливого символічного значення для будь-якого дослідника кримінального права та пенального гуманізму.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

2. Заявник народився у 1983 році; на момент подачі заяви він тримався під вартою у Кишиневі.

4. Засуджений за вбивство при обтяжуючих обставинах, заявник відбував покарання у виді позбавлення волі з 2006 по 2021 рік. З невстановленої дати до лютого 2014 року він перебував у Пенітенціарній установі № 15 у Крікові. З лютого 2014 року, за винятком короткого періоду між серпнем і вереснем 2017 року, він тримався у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі.

5. Заявник стверджує, що у лютому 2009 року його «понизили» до нижчої «касти» ув’язнених, які іменуються «недоторканими», «приниженими» або «ізгоями». Підстав цього «пониження» він не уточнює.

6. «Кастова» система, що панує в молдовських в’язницях, пов’язана з неформальною ієрархією ув’язнених і є спадщиною радянського періоду, яка збереглася після здобуття Республікою Молдова незалежності. Аналогічні системи описані в рішеннях «С.П. та інші проти Росії» (заяви № 36463/11 та 10 інших, §§ 5–10, 2 травня 2023 року) та «Д. проти Латвії» (заява № 76680/17, § 6, 11 січня 2024 року). Вони базуються щонайменше на трьох «кастах»: групі на вершині неформальної ієрархії, середній касті, до якої належить переважна більшість ув’язнених, та нижчій «касті» — «ізгоїв».

ВЕРСІЯ ЗАЯВНИКА ЩОДО ПОВОДЖЕННЯ З «ІЗГОЯМИ»

7. Заявник стверджує, що він, як і інші ув’язнені, які належали до нижчої «касти», зобов’язаний був дотримуватись суворих правил поведінки, які він описує таким чином.

8. Заявник зазначає, що для пересування по в’язниці він був зобов’язаний ходити вздовж стін та огорож. Він пояснює, що «ізгоям» заборонялося торкатися ув’язненого з іншої «касти» під загрозою фізичних репресій. Він уточнює, що якщо ув’язненого торкався «ізгой», сам цей ув’язнений ставав «ізгоєм», і що внаслідок цього осіб, які належали до нижчої «касти», постійно проганяли інші ув’язнені.

9. Заявник також стверджує, що «ізгої» отримували їжу окремо від інших. У Пенітенціарній установі № 15 у Крікові «ізгоїв» обслуговували останніми: тарілку ставили на підлогу, і вони мали нахилитися, щоб підняти її, зробити два кроки назад, потім випрямитися і повернутися, щоб поїсти у своїх камерах. У Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі він отримував їжу біля вікна посудомийної зони, де санітарні умови, на його думку, були жахливими.

10. Заявник стверджує, що в’язничний лікар приймав його останнім, навіть якщо він реєструвався першим. Якщо під час огляду «ізгоя» лікарем до кімнати заходив інший ув’язнений, «ізгой» мусив негайно вийти й чекати, поки лікар не закінчить огляд цього ув’язненого.

11. За словами заявника, «ізгоям» також заборонялося відвідувати в’язничну церкву, користуватися пральнею, спортивним залом або відвідувати курси професійної підготовки.

12. Заявник також стверджує, що його змушували виконувати роботи, яких не виконували інші ув’язнені. Зокрема, він зазначає, що мусив проводити ремонтні роботи у камерах іноді до 14 годин на добу, а також переносити на спині мішки, наповнені камінням, із вулиці до певних камер. Він також вказує, що його змушували працювати надворі під палючим сонцем, без води та перерв, без будь-якої оплати, і при цьому виконував завдання, за які платили іншим ув’язненим. Як «ізгой», він також мусив збирати сміття та інші відходи у в’язниці, прибирати туалети, перевозити вугілля або переносити відра з бетоном упродовж до десяти годин поспіль на відстань 500 метрів.

13. Заявник надав Суду кілька відеозаписів, які, за його словами, він зробив на мобільний телефон у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Дати відеозаписів він не вказав.

14. На першому відео заявник знімає свою камеру, яка перебуває у занедбаному стані, а також трьох співкамерників, один з яких зайнятий будівельними роботами. Заявник стверджує, що зазначені особи є «ізгоями», що підтверджують два інші ув’язнені, і що вони змушені самостійно виконувати роботи у своїй камері, на відміну від ув’язнених інших «каст», камери яких ремонтуються найманими робітниками.

15. На трьох інших відео він знімає ту саму камеру під час ремонту. Він стверджує, що його та інших ув’язнених, які перебувають у ній, змушують весь день виконувати будівельні роботи, що він рідко може вийти з камери, що йому не дозволяють користуватися душем – зарезервованим для ув’язнених «вищої касти» – і що він змушений спати в камері, повній пилу та будівельного сміття. На одному з відео видно, як заявник штукатурить стіну, стверджуючи, що впродовж семи днів він і його співкамерники змушені працювати понад дванадцять годин на добу і спати в цій камері, дихаючи пилом і випарами від будівельних робіт.

16. На іншому відео заявник показує відремонтовану камеру, стіни якої починають руйнуватися через вологість, а стеля протікає під час дощу. Він зазначає, що їх семеро у камері. На записі видно чотири ліжка, у тому числі три двоярусних, і вкрай обмежений простір, доступний ув’язненим поза цими ліжками.

17. На двох інших відео заявник знімає, як просить дозволу в ув’язненого з іншої «касти» покинути свою камеру.

18. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою в’язничний двір і розмову з іншим ув’язненим, з якої випливає, що обоє є «ізгоями» і мають ходити вздовж стін двору, тримаючись осторонь від ув’язнених інших «каст».

19. На ще одному відео заявник знімає прихованою камерою маршрут до їдальні та її інтер’єр. Він іде вздовж зовнішньої стіни, слідом за іншим «ізгоєм», і в їдальні отримує їжу біля вікна, яке, за його словами, відрізняється від вікна для ув’язнених інших «каст».

СКАРГИ ЗАЯВНИКА

20. У низці скарг, надісланих до Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі з лютого 2017 по вересень 2018 року, заявник безрезультатно просив надати йому оплачувану роботу. В одній із скарг він згадав про своє членство у «касті ізгоїв».

21. 2 лютого 2017 року заявник подав скаргу до слідчого судді з приводу умов тримання під вартою та дискримінації, якої він зазнавав у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі. Він вказав на свій статус «ізгоя» і стверджував, що коли він або інші ув’язнені в його камері скаржилися на умови тримання під вартою, адміністрація установи надсилала ув’язненого з вищої касти, щоб той примусив їх замовкнути.

22. Рішенням від 7 лютого 2017 року Кишинівський районний суд відмовився від юрисдикції та передав скаргу заявника на розгляд Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

23. Листом від 27 березня 2017 року цей департамент повідомив заявника, що після перевірки не виявив жодних порушень чинного законодавства Республіки Молдова з боку посадових осіб Пенітенціарної установи № 9 у Прункулі. Також зазначалося, що вживаються всі необхідні заходи для забезпечення безпеки та створення сприятливих умов тримання для осіб, позбавлених волі.

24. 24 березня 2017 року заявник звернувся до слідчого судді зі скаргою на умови тримання під вартою, знову вказавши на свою належність до «касти ізгоїв».

25. Рішенням від 3 квітня 2017 року Кишинівський районний суд знову відмовився від юрисдикції та передав скаргу до Департаменту пенітенціарних установ Міністерства юстиції.

26. Рішенням від 18 травня 2017 року департамент закрив провадження, не розглянувши скаргу по суті, на тій підставі, що заявник письмово відмовився отримати відповідь на неї.

27. У невстановлену дату 2019 року заявник звернувся до Ради з попередження та ліквідації дискримінації і забезпечення рівності («Рада рівності»). Він пояснив, що надсилав кілька запитів до адміністрації в’язниці з метою отримання роботи, і всі вони були відхилені. Він також зазначив, що він і група ув’язнених — членів «касти ізгоїв» — працюють без винагороди.

28. У своєму рішенні від 12 липня 2019 року Рада рівності відзначила, що за час перебування у Пенітенціарній установі № 9 у Прункулі заявник вчинив двадцять чотири дисциплінарні правопорушення і що три з них ще не є погашеними. Рада дійшла висновку про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між диференційованим поводженням, на яке посилається заявник, і наведеними ним підставами, та констатувала, що таке поводження є наслідком зазначених дисциплінарних правопорушень.

МАТЕРІАЛИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ З ПИТАНЬ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ

30. У відповідних частинах доповіді Уряду Республіки Молдова щодо спеціального візиту до Республіки Молдова, здійсненого ЄКЗК з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 27], опублікованої 13 вересня 2023 року, зазначено:

РЕЗЮМЕ ДОПОВІДІ

Основною метою спеціального візиту 2022 року було повторне вивчення поводження з особами, взятими під варту, та умов їх тримання. (…) Особлива увага приділялася оцінці прогресу молдовської влади у боротьбі з насильством та залякуванням серед ув’язнених.

(…) Хоча ЄКЗК відзначив прогрес у деяких сферах, Комітет з жалем констатує, що багато ключових рекомендацій, неодноразово сформульованих у попередніх доповідях про візити [зокрема, доповіді щодо візитів 2015 [CPT/Inf (2016) 16], 2018 [CPT/Inf (2018) 49] та 2020 [CPT/Inf (2020) 27] років], досі не виконані. Це стосується, зокрема, рекомендацій щодо явища неформальної ієрархії серед ув’язнених та пов’язаного з нею насильства й залякування, незадовільних матеріальних умов тримання більшості ув’язнених, обмеженої програми діяльності, що пропонується ув’язненим, а також рівня укомплектованості персоналом, недостатнього для забезпечення ефективного нагляду за пенітенціарними установами. (…)

Як зазначалося вище, результати візиту свідчать про те, що насильство серед ув’язнених залишається значною мірою невирішеною проблемою і що пенітенціарні установи, як правило, все ще не забезпечують безпечного середовища для ув’язнених. Знову чимало ув’язнених описували делегації загальну атмосферу залякування та насильства, яку створюють неформальні лідери серед ув’язнених та їхнє оточення. Вивчені делегацією документи також свідчили про численні випадки травм, характерних для насильства між ув’язненими. Зі страху та браку довіри до спроможності персоналу забезпечити їм захист постраждалі ув’язнені відмовлялися пояснювати походження своїх травм. Більш того, хоча всі ці випадки були встановлені та повідомлені прокуратурі, жодного розслідування у зв’язку з ними не порушувалось.

Становище осіб, яких вважають «приниженими» або «недоторканими», тобто тих, хто належить до нижчої «касти» неформальної ієрархії ув’язнених, залишається серйозним приводом для занепокоєння ЄКЗК. Делегація знову отримала численні скарги на часті словесні образи, систематичну принизливу поведінку інших ув’язнених та погрози фізичним насильством. Як ЄКЗК неодноразово підкреслював у попередніх доповідях про візити, він вважає, що ситуацію цих осіб можна охарактеризувати як таку, що є триваючим порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини. (…)

ЄКЗК вважає, що стійка нездатність молдовської влади забезпечити безпечне та надійне середовище для ув’язнених безпосередньо пов’язана з кількома чинниками, зокрема з хронічною нестачею тюремного персоналу, покладанням на неформальних лідерів серед ув’язнених для підтримання контролю над тюремним населенням та існуванням гуртожитків великої місткості. Водночас у момент прийняття до установи не проводиться справжньої індивідуалізованої оцінки ризиків і потреб, а також розподілу для визначення того, в якій в’язниці, корпусі чи камері має бути розміщений кожен новоприбулий ув’язнений. (…)

31. У відповіді Уряду Молдови на доповідь ЄКЗК щодо візиту з 5 по 13 грудня 2022 року [CPT/Inf (2023) 32], опублікованій ЄКЗК 3 листопада 2023 року, визнається необхідність розробки стратегічного документа для керівництва заходами, що вживаються владою для боротьби з цим глибоко вкоріненим явищем [неформальної ієрархії серед ув’язнених] у молдовських пенітенціарних установах, водночас зазначається, що на той час розробка програми для вирішення цієї конкретної тюремної проблеми неможлива, оскільки жодна стратегія такої програми не передбачає та не згадує. У відповіді також зазначається, що Міністерство юстиції оцінило ступінь виконання рекомендацій базового дослідження 2018 року і виявило, що виконано лише 20% рекомендацій. Вказується, що буде затверджено дорожню карту зниження рівня неформальної ієрархії із заходами, що відображають рекомендації доповіді ЄКЗК.

32. У своїй доповіді щодо спеціального візиту до Республіки Молдова з 3 по 12 червня 2025 року [CPT/Inf (2025) 38], опублікованій 4 грудня 2025 року, ЄКЗК підтверджує, що становище ув’язнених-«ізгоїв» залишається серйозним приводом для занепокоєння.

33. Пенітенціарні стандарти ЄКЗК щодо неформальної ієрархії серед ув’язнених [CPT/Inf (2025) 12] детально описують «кастову» систему у пострадянських тюремних системах, включно з нижчою кастою «недоторканих» або «ізгоїв» (опущені, ліві), яким: заборонено висловлювати думки щодо життя в установі або вищих каст, підвищувати голос або чинити фізичний спротив при ударі з боку особи вищої касти; доводиться годинами стояти на варті при вході до відділення; вони розміщуються в окремих камерах; зобов’язані користуватися окремими санітарними вузлами; харчуються за окремими столами в їдальні з посуду, що їх ідентифікує; не можуть користуватися кухнею відділення; відповідають за прибирання всіх місць загального користування; прибирають у гуртожитках і камерах представників вищої касти. Стандарти ЄКЗК зазначають, що ця ситуація «може розглядатися як така, що є триваючим порушенням статті 3» і що експлуатація ув’язнених нижчих каст «у деяких випадках може прирівнюватися до сучасного рабства (у формі примусової праці)».

34. Базове дослідження кримінальної субкультури в тюрмах Республіки Молдова, проведене в рамках проекту Ради Європи «Підтримка реформ кримінального судочинства в Республіці Молдова», опубліковане у березні 2018 року, підтверджує, що кримінальна субкультура існує в різному ступені в усіх молдовських в’язницях, підтримується через централізовані структури в установах для дорослих чоловіків, а кастова система є «наріжним каменем механізму розподілу насильства». Нижча каста – «недоторкані» – зазнає найтяжчих позбавлень і найвищого щоденного ризику стати жертвою.

35. Європейські тюремні правила 2006 року, прийняті Комітетом міністрів Ради Європи 11 січня 2006 року та переглянуті 1 липня 2020 року (Рекомендація Rec(2006)2-rev), передбачають, зокрема, що обмеження щодо осіб, позбавлених волі, мають бути зведені до необхідного мінімуму; що тюремне життя має максимально наближатися до позитивних аспектів життя у суспільстві; що праця у в’язниці повинна розглядатися як позитивний елемент тюремного режиму і не може в жодному разі призначатися як покарання; і що максимальна тривалість щоденної та щотижневої праці ув’язнених має встановлюватися відповідно до місцевих норм і звичаїв щодо осіб, найнятих на роботу за межами в’язниці.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14

42. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджує, що зазнавав дискримінації, приниження та заборон у в’язниці у зв’язку з його належністю до касти «ізгоїв».

43–46. Суд, будучи господарем юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скарга підлягає розгляду за статтею 3 Конвенції («С.П. та інші проти Росії», § 65, та «Д. проти Латвії», §§ 30 і 58). Обов’язок влади запобігати дискримінаційному насильству з боку приватних осіб та розслідувати можливі дискримінаційні мотиви може одночасно розглядатися як частина відповідальності влади за статтею 14 щодо забезпечення основоположних цінностей, захищених статтею 3, без дискримінації. З огляду на взаємодію між цими положеннями в контексті насильства, мотивованого дискримінацією, такі питання можуть розглядатися виключно за статтею 3 або вимагати одночасного розгляду за обома статтями. Суд вважає, що найбільш доцільним підходом у цій справі є розгляд скарги заявника за статтею 3 у поєднанні зі статтею 14.

61–68. Встановлення фактів. Уряд не оспорює твердження заявника про його належність до «касти ізгоїв» і не заперечує реальності «кастової» системи. Суд зазначає, що існування неформальної ієрархії ув’язнених у молдовських в’язницях є загальновідомим фактом, задокументованим ЄКЗК та детальним дослідженням; що належність заявника до нижчої «касти» підтверджується іншими ув’язненими на наданих ним відео, зокрема одним «ізгоєм», знятим без його відома; і що заявник описує атмосферу обмежень та приниження. З огляду на це Суд визнає встановленим, що заявник належав до нижчої «касти» і що він зазнав принаймні деяких із оскаржуваних видів поводження, а саме: фізичної і соціальної сегрегації, позбавлення доступу до певних базових тюремних ресурсів та призначення на принизливі роботи, що нав’язувалися іншими ув’язненими через його статус «ізгоя».

69–72. Поріг тяжкості. Ситуація заявника суттєво подібна до ситуації заявника у справі «Д. проти Латвії» (§ 49), де Суд уже дійшов висновку, що сегрегація несла потужне послання про меншовартість, тим самим підриваючи людську гідність ув’язнених, які перебувають у становищі заявника, і таким чином становила таке, що принижує гідність, поводження за статтею 3. Суд не бачить підстав для іншого підходу в цій справі. Стигматизація, фізична та соціальна сегрегація, яких зазнав заявник, поряд із призначенням його на принизливі роботи та позбавленням доступу до основних тюремних ресурсів, завдавали йому душевних страждань і фізичного болю, що неминуче перевищували рівень страждань, притаманний ув’язненню, навіть за відсутності фізичного насильства. Ця ситуація, яку заявник зносив роками, становить таке, що принижує гідність, поводження, і мінімальний поріг тяжкості, необхідний для застосування статті 3 у поєднанні зі статтею 14, досягнуто.

73–85. Позитивний обов’язок захищати без дискримінації. Суд нагадує, що національна влада зобов’язана вживати заходів, здатних запобігти катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню з особами, що перебувають під її юрисдикцією, навіть з боку приватних осіб. Суд зазначає, що заявник неодноразово повідомляв тюремну адміністрацію, суддів та інших державних органів про свою належність до «касти ізгоїв». З огляду на те, що це явище широко задокументоване, державні органи, яких було повідомлено про підпорядковане становище заявника, не могли не знати про ризики, яким його вразлива ситуація його піддавала. Проте національна влада не вжила жодних заходів для зменшення вразливості заявника, і немає жодних ознак того, що існували будь-які ефективні механізми для вирішення більш широкого питання усталених ієрархій серед ув’язнених.

Крім того, Суд вважає, що жодна різниця у поводженні, заснована на примусовій належності до нижчої «касти», члени якої знелюднюються та яким відмовляють у визнанні їхнього існування як людських істот, не може бути об’єктивно виправдана. Власті були повністю обізнані про серйозність і масштаб проблеми неформальної ієрархії в молдовських в’язницях та її дискримінаційний вплив на ув’язнених, яких вважають «ізгоями», проте не вжили жодних заходів для її усунення. Неспроможність держави забезпечити заявнику захист від принизливого поводження, якого він зазнавав, є порушенням його права на рівний захист закону.

Висновок: Мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 у зв’язку з невиконанням державними органами обов’язку захищати заявника без дискримінації від поводження, забороненого першим із зазначених положень.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 КОНВЕНЦІЇ

86. Заявник стверджує, що через свій статус «ізгоя» він був змушений виконувати примусову працю під час тримання під вартою. Він посилається на пункт 2 статті 4 Конвенції, яким передбачено, що нікого не можна змушувати виконувати примусову або обов’язкову працю. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 встановлює, що будь-яка робота, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі відповідно до положень статті 5, не вважається «примусовою або обов’язковою працею».

87–93. Позиції сторін щодо прийнятності та суті. Уряд висунув ті самі заперечення, що й за статтею 3, які Суд відхилив з тих самих підстав. Уряд стверджував, що заявник виконував як оплачувану, так і безоплатну роботу в межах дозволеної кількості годин, а законодавство чітко передбачало обов’язок виконувати певні безоплатні завдання. Заявник наполягав, що з моменту свого «пониження» він був змушений виконувати примусову працю понад нормативний обсяг, виконуючи завдання, які мали б виконувати оплачувані ув’язнені.

94–103. Загальні принципи. Стаття 4 закріплює одну з фундаментальних цінностей демократичних суспільств. «Примусова праця» передбачає фізичний або моральний примус; «обов’язкова праця» означає роботу, що вимагається під загрозою покарання і виконується всупереч волі особи, яка не пропонувала себе добровільно. Поняття «покарання» має тлумачитися широко і може набувати форми психологічного примусу. Підпункт «a» пункту 3 статті 4 визначає зміст самого права, гарантованого пунктом 2 статті 4. При оцінці того, що становить «роботу, яку зазвичай виконує особа, позбавлена волі», Суд враховує мету роботи, її характер, обсяг і спосіб виконання, а також стандарти, що переважають у державах – членах Ради Європи. Робота, нормальна сама по собі, може виявитися ненормальною, якщо дискримінація керує вибором тих, хто зобов’язаний її виконувати.

105–107. Застосування принципів до цієї справи. Суд застосовує той самий стандарт доказування, що й за статтею 3. Твердження заявника про ремонтні роботи підтверджуються наданими ним відео. Його твердження щодо інших завдань (збір сміття, прибирання туалетів, перенесення важких вантажів) підтверджуються публікаціями, які підтверджують, що важкі та принизливі роботи у в’язницях зазвичай виконуються «ізгоями». Уряд не оспорює, що заявнику призначалися різноманітні важкі та принизливі завдання, а також те, що вони призначалися через його статус «ізгоя». Відповідно, Суд визнає встановленим, що заявник виконував важкі та принизливі роботи, призначені через його статус «ізгоя», за погодженням тюремної адміністрації, яка була обізнана як про його статус, так і про практику, що склалася.

109. Чи становили завдання «примусову або обов’язкову працю». Завдання, покладені на заявника, нав’язувалися відповідно до неформального «кодексу поведінки», застосовного до його статусу «ізгоя», а невиконання їх загрожувало репресіями з боку інших ув’язнених. Хоча заявник не повідомляє про конкретне фізичне насильство, ризик зазнати такого насильства або подальшого приниження у разі відмови від виконання покладених завдань був реальним. З огляду на ці елементи фізичного і морального примусу Суд переконується в тому, що заявник виконував роботу «під загрозою покарання», на яку він «не пропонував себе добровільно».

110–114. Чи підпадають завдання під дію підпункту «a» пункту 3 статті 4. Слідуючи підходу у справі «Мейєр», Суд досліджує мету, характер, обсяг і спосіб виконання покладеної роботи. Щодо мети — робота мала явно каральний характер, оскільки завдання були частиною принижень, яким заявник зазнавав через свій статус. Робота не слугувала жодній важливій меті, пов’язаній, наприклад, з ресоціалізацією заявника, а навпаки, сприяла його подальшому приниженню. Щодо характеру роботи — завдання були фізично важкими та/або принизливими. Єдиним критерієм їх призначення була належність заявника до касти «ізгоїв» — що є очевидно дискримінаційним розподілом праці. Цих чинників достатньо для висновку Суду про те, що ця робота не підпадає під «нормальні» межі підпункту «a» пункту 3 статті 4 і тому становить «примусову або обов’язкову працю» у розумінні пункту 2 статті 4.

115–118. Позитивні зобов’язання. Позитивні зобов’язання держави за статтею 4 включають вжиття оперативних заходів для захисту фактичних або потенційних жертв. Суд, як і за статтею 3, констатує, що органи влади були повністю обізнані про ситуацію заявника та серйозність проблеми, проте не вжили жодних заходів для захисту його від примусової або обов’язкової праці, пов’язаної з членством у групі «ізгоїв».

Висновок: Мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції у зв’язку з невиконанням державою-відповідачем своїх позитивних зобов’язань щодо захисту заявника від поводження, забороненого цим положенням.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

119–120. Заявник стверджував за статтею 9, що він не мав можливості відвідувати в’язничну церкву. З урахуванням наведених вище висновків Суд вважає, що він розглянув основні правові питання, порушені заявою, і немає необхідності окремо розглядати прийнятність та суть цієї скарги.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 та за пунктом 2 статті 4 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції;

Постановляє, що мало місце порушення пункту 2 статті 4 Конвенції.

Хтось запитає: чому це повторюється? Чому Суд у рішенні прямо констатував, що Україна не надала «чіткої, всебічної та переконливої» доказової бази щодо умов утримання – «жодних надійних відомостей про житловий простір», жодних первинних доказів щодо температурного режиму, цвілі, якості харчування, приватності туалетів? Чому в кожній справі, роками, одна й та сама картина: держава програє не тому, що умови хороші і вона просто не зуміла це довести, а тому що умови справді жахливі, – і системі вигідніше платити компенсації, ніж змінюватися?

Відповідь частково міститься у двох документах, поданих до Одеського окружного адміністративного суду 24 квітня 2026 року.

ЯК ВИГЛЯДАЄ СИСТЕМНА НЕПРОЗОРІСТЬ В ДІЇ

12 березня 2026 року я направив до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань (ПЦ МРУ) інформаційний запит. Нічого надзвичайного: статистика за 16 років – наповненість, смертність, суїциди, карцер, дисциплінарні стягнення, застосування сили. Ті цифри, без яких неможливо ні зрозуміти масштаб страждань людей, що тримаються в Одеському СІЗО, ні розробити системні заходи захисту, ні – зрештою – захистити саму Україну від чергових поразок у Страсбурзі.

Відповідь прийшла 25 березня: відмова.

А 24 квітня 2026 року – відзиви Одеського слідчого ізолятора та МРУ виконання покарань до суду (м. Одеса). Документ, який я рекомендую зберегти як зразок того, як бюрократична система виправдовує власну непрозорість.

Відповідач повідомляє, що запитувана інформація «не існує у вигляді окремого документа або зведення», що для її надання «необхідно здійснити аналіз первинних документів, провести підрахунок показників» – і що це є «фактично створенням нової інформації». А отже – відмова.

Прочитайте це ще раз. Установа, яка зобов’язана вести облік кожного ув’язненого, кожного випадку застосування сили, кожної смерті, кожного поміщення до карцеру — каже суду, що не може надати цієї статистики, бо це «нова інформація».

Це не технічна відмова. Це правова позиція безкарності

Я не буду занадто делікатним. Те, що зробив Одеський СІЗО та МРУ виконання покарань – це не помилка юриста. Це свідома інституційна стратегія: якщо цифр немає – немає і проблеми. Якщо немає статистики смертей – немає смертей. Якщо немає обліку карцерних покарань – немає одиночного ув’язнення. Якщо немає даних про переповненість – немає порушення статті 3 Конвенції.

Саме так – через відсутність документації – в Страсбурзі роками проходять справи, в яких уряд України «не зміг спростувати» твердження заявників. Не тому що не хотів. А тому що системно знищував або не створював той інформаційний фундамент, який дозволив би хоч щось спростувати.

Європейський Суд у Ukrayinskyy прямо написав: Україна систематично не надає первинних доказів щодо умов тримання. Це – документована інституційна звичка.

MAGYAR HELSINKI: КОЛИ ЦИТУЮТЬ РІШЕННЯ, ЩОБ ВИПРАВДАТИ ВЛАСНЕ ПОРУШЕННЯ

Окремо хочу зупинитися на правовому аргументі відзиву, який мене вразив своєю зухвалістю.

Одеський СІЗО посилається на рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary (2016) – і цитує його як обґрунтування власної відмови надати інформацію.

Для тих, хто не знайомий: у справі Magyar Helsinki Велика Палата визнала Угорщину такою, що порушила статтю 10 Конвенції, зобов’язавши виплатити відшкодування за відмову у доступі до публічної інформації. Держава, яка відмовила, – програла.

Одеський СІЗО цитує рішення проти держави, що відмовила в інформації, – як аргумент на користь власної відмови.

Я не знаю, як ще назвати це, крім як демонстрацією повної інституційної розгнузданості. Або, можливо, справді щирого переконання, що суд не читатиме матеріалів справи.

ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ І ПРАВО ЗНАТИ

Кожне рішення ЄСПЛ проти України у справах про умови тримання – це гроші платників податків. Не абстрактні «державні кошти». Гроші людей, які платять ПДВ у супермаркеті, акциз на бензин, податок на доходи. Ці люди фінансують систему, яка: тримає ув’язнених в умовах, що порушують статтю 3 Конвенції; відмовляється фіксувати й оприлюднювати статистику цих порушень; а потім програє в Страсбурзі – і знову за рахунок тих самих платників податків.

Загальна сума виплат України за справами про умови тримання під вартою вже перевищує десятки мільйонів євро. Кожна нова відмова надати статистику – це внесок у наступний програш.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Катування не завжди починається з удару. Іноді воно починається з порожньої графи у звіті. З рядка «дані відсутні». З відповіді «інформація не обліковується у запитуваному форматі».

Непрозорість – це не технічна проблема. Це захисний механізм системи, яка не хоче знати про себе правду. Бо якщо правда відома — її можна вимагати. Можна подати позов. Можна виграти в Страсбурзі. Можна змусити систему змінитися.

Саме тому статистика – це також захист від катувань. І саме тому її так наполегливо приховують.

Справа №420/9112/26 буде розглянута Одеським окружним адміністративним судом. Я впевнений у своїй позиції. Позиція відповідачів – у матеріалах справи, відкритих для вивчення.

P.S. Окремо надаю цитату з рішення Ukrayinskyy and Others v. Ukraine

69. Зауваження, подані урядом, який володіє або повинен володіти найповнішою інформацією про події, що розглядаються, підлягають ще більш ретельному аналізу. Суд раніше виявляв постійні недоліки у матеріалах, отриманих ним у справах щодо умов утримання під вартою в Україні, зокрема у випадках, коли аргументи уряду обмежувалися загальними твердженнями, що повторювали інформацію, підготовлену пенітенціарними органами, або коли вони взагалі не торкалися певних питань, порушених заявниками. Це стосувалося також випадків, коли уряд не надав достовірної інформації щодо розміру камер та фактичної кількості ув’язнених. Крім того, уряд постійно ігнорував необхідність подання первинних доказів з метою спростування конкретних скарг заявників щодо невідповідної температури, запліснявілих камер, відсутності світла та свіжого повітря, поганої якості їжі та води або відсутності приватного простору під час користування туалетом.

Є категорія правових проблем, які водночас є і добре відомими, і системно ігнорованими. Відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, – саме з таких. Ця тема здається вирішеною: є закон, є судова практика, є навіть певна сума, яку держава зобов’язана виплатити. Та варто зазирнути за поверхню, як виявляється конструкція, що захищає не людину, а державний бюджет від реальної відповідальності.

Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» був прийнятий 1 грудня 1994 року. Тридцять з лишком років тому. Він існував іще тоді, коли не було чинного КПК, коли не існувало сучасної системи прокуратури, коли Україна лише починала свій шлях у Раді Європи. Відтоді змінилося майже все – крім цього закону в його сутнісній частині. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом — ця норма статті 13 досі визначає мінімальний поріг, нижче якого суд не може опуститися. Проте «мінімальний поріг» і «справедлива компенсація» – речі принципово різні, і практика Європейського суду з прав людини давно це підтверджує.

Але архаїчність формули відшкодування – лише перша і, мабуть, не найголовніша проблема. Є інша, глибша і системніша: сама назва закону вже задає хибну оптику. У переліку органів-заподіювачів шкоди – оперативні підрозділи, слідство, прокуратура, суд. І жодного слова про органи та установи кримінально-виконавчої служби. Жодного слова про слідчі ізолятори та інші пенітенціарні установи, а також органи управління пенітенціарною системою.

Це не дрібне упущення. Це архітектурний прорахунок, який держава, схоже, вирішила зберегти свідомо.

Уявімо типову ситуацію, яка в Україні є швидше правилом, ніж винятком. Людину затримують, повідомляють про підозру, обирають запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Місяці, а то й роки вона перебуває у слідчому ізоляторі. Зрештою – виправдувальний вирок або закриття провадження. Незаконне кримінальне переслідування констатовано. Людина іде до суду по відшкодування.

І тут розгортається сцена, яку кожен досвідчений адвокат спостерігав неодноразово: і поліція, і прокуратура одностайно заявляють, що вони не є належними відповідачами за умови тримання особи в СІЗО. Технічно вони мають рацію. Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів державного бюджету – держава Україна і є відповідачем. Але ким вона представлена у цих правовідносинах? Прокуратурою, яка ініціювала переслідування, – так. Поліцією – так. Установою, де людина провела 205 років днів у нелюдських умовах? Ні. Тому що закон 1994 року її не згадує.

Результат – правова лакуна з конкретними людськими наслідками.

Моральні страждання, отримані особою внаслідок незаконного переслідування, складаються мінімум із двох самостійних джерел.

Перше – сам факт переслідування: тавро підозрюваного, обвинуваченого, руйнування репутації, страх, невизначеність.

Друге — умови тримання під вартою, де людина щодня стикається з переповненістю, відсутністю нормального медичного забезпечення, санітарними умовами, несумісними з людською гідністю. За консервативними оцінками, саме перебування в СІЗО становить 60–70 відсотків сукупних моральних страждань. Але ця складова офіційно не персоніфікована в жодному відповідачі.

Наприклад, Одеський слідчий ізолятор — не абстракція. Це конкретна установа з конкретною задокументованою історією порушень, яка десятиліттями фігурує у рішеннях ЄСПЛ, у доповідях Комітету Ради Європи з питань запобігання катуванням (ЄКЗК), у публічних інформаційних запитах, у матеріалах парламентських слухань. Стан цього СІЗО – не секрет і не дискусія. Це визнаний факт, підтверджений міжнародними органами. Питання лише в тому, чи понесе за цей факт відповідальність конкретна установа в конкретній судовій справі.

Саме тому адвокатом Дмитро Ягуновим при представництві клієнтів, що перебували тривалий час в Одеському СІЗО після незаконного притягнення до відповідальності, було подано клопотання про залучення Одеського слідчого ізолятора та Південно-Центрального МРУ яе третіх осіб. Як наслідок, суд задовольнив клопотання та ухвалив «залучити до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Державну установу «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центральне міжрегіональне управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України».

Це процесуальне рішення продиктоване не лише логікою справедливості, а й суворою процесуальною логікою: якщо хочемо, щоб суд мав повну картину страждань і їхнього джерела – установа, яка ці страждання безпосередньо спричинила, має бути у процесі. Вона має пояснити, чи відповідали умови тримання стандартам статті 3 Конвенції. Вона має відповісти на запитання про медичне забезпечення, про переповненість камер, про доступ до природного освітлення та свіжого повітря.

Це не лише питання однієї справи. Це питання системи стимулів. Зараз держава Україна виплачує відшкодування, не пов’язуючи цих виплат із конкретною установою, що є безпосереднім заподіювачем шкоди. Слідчий ізолятор не несе жодних інституційних наслідків від того, що його умови тримання стали підставою для виплат із державного бюджету. Виплатило Міністерство фінансів України – і все. Одеське СІЗО продовжує існувати в тому самому стані ще тридцять років. Саме цей розрив між заподіювачем шкоди та фінансовими наслідками і є структурною причиною того, що умови в українських слідчих ізоляторах не змінюються з часів незалежності.

Якщо ж установа стає учасником процесу, якщо її представники змушені пояснювати суду умови тримання, якщо рішення суду прямо встановлює зв’язок між конкретними умовами конкретного ізолятора і розміром відшкодованої шкоди – це вже інша логіка. Це логіка інституційної відповідальності. Логіка, яка хоча б теоретично може стимулювати реформу.

Між статтею 1176 ЦК України та положеннями Закону № 266/94-ВР існує неузгодженість, вирішення якої може зробити регулювання цього правового інституту більш ефективним. Але неузгодженість термінів – це, мабуть, найменша з проблем. Головна – концептуальна: закон будувався на моделі, де держава відповідає за незаконне переслідування, а умови тримання під вартою є окремою, функціонально відірваною темою. У реальності ці дві речі невіддільні. Кожен день, проведений людиною у переповненій камері одеського СІЗО в очікуванні вироку, який зрештою виявиться виправдувальним, – це частина незаконного переслідування. Фізично, психологічно і юридично.

Саме тому правова формула, яка виключає Державну кримінально-виконавчу службу України з кола відповідачів, є не просто технічною прогалиною – вона є принциповою несправедливістю, законсервованою в тексті закону тридцятирічної давнини. І поки цей закон не буде реформований з урахуванням повного кола заподіювачів шкоди, адвокатська практика має використовувати всі доступні процесуальні інструменти – клопотання про залучення третіх осіб, посилання на практику ЄСПЛ, апеляцію до положень статті 3 Конвенції – щоб суд отримував повну картину, а держава не могла і надалі вислизати від відповідальності через формальний зазор між буквою архаїчного закону та реальністю українського СІЗО.

Відшкодування моральної шкоди — це не лише компенсація минулого. Це механізм впливу на майбутнє. І цей механізм не працює, поки установи, що безпосередньо завдають шкоди, залишаються поза межами судового контролю.