На перший погляд — лише один із розділів. Але саме ця стаття п’ятдесят два роки тому спричинила революцію, яка не завершилася досі. Революцію, що триває у тій формі, яку точніше було б назвати бунтом — бунтом проти вульгарного спрощення цілей покарання та місії виправних агенцій: в’язниці, пробації, умовно-дострокового звільнення. Бунтом проти ілюзії, що складне соціальне явище піддається простому адміністративному вирішенню.

Наведений нижче уривок присвячений пробації. Він демонструє, як Мартінсон — об’єктивно, без заздалегідь визначених висновків — аналізував наявні на той час дані про ефективність пробаційного нагляду. Після нього з’явилися десятки, сотні, тисячі досліджень у різних країнах світу. Та всі вони, попри відмінності в методології та контексті, сходяться в одному: до пробації необхідно ставитися виважено, критично, без ейфорії.

Саме цей урок лишається незасвоєним. В Україні пробація нерідко супроводжується над-оптимізмом, що його годі назвати навіть ліричним — він є цинічним. Цей оптимізм слугує не реабілітації засуджених, а бюрократичним потребам окремих політичних гравців, які перетворюють інститут пробації на менеджерський інструмент реалізації проєктів, позбавлених змістовного наповнення. У цьому — корінна проблема вітчизняної пробаційної практики на сучасному етапі.

Роберт Мартінсон: Пробація або умовно-дострокове звільнення проти ув’язнення

Але, безумовно, найширша і найважливіша робота, яка була проведена щодо впливу лікування на базі громади, була зроблена в області пробації та умовно-дострокового звільнення. Ця робота покликана відповісти на питання, чи має значення, як ви контролюєте і лікуєте правопорушника після його звільнення з в’язниці або після того, як він потрапив під державний нагляд замість тюремного ув’язнення. Ця робота стала основною підставою для твердження, що ми дійсно маємо в своєму розпорядженні засоби для реабілітації правопорушника або, принаймні, для його безпечного звільнення з в’язниці.

Одна група цих досліджень порівняла застосування пробації з іншими заходами щодо правопорушників; вони надають деякі незначні докази того, що, принаймні за деяких обставин, пробація може покращити майбутні шанси правопорушника, ніж якби він був відправлений до в’язниці. Або, принаймні, пробація не погіршує ці шанси. Британське дослідження, проведене Вілкінсом (1958), показало, що коли пробація надавалася частіше, рівень рецидивізму серед осіб, які перебували на пробації, істотно не збільшувався. А інше подібне дослідження, проведене штатом Мічиган у 1963 році, показало, що розширення застосування пробації фактично покращило показники рецидивізму — хоча існують серйозні проблеми порівнянності груп і систем, що досліджувалися.

В одному експерименті, проведеному Бабстом (1965), порівнювали групу осіб, які перебували на умовно-достроковому звільненні, відібраних із дорослих чоловіків, які вчинили тяжкі злочини у Вісконсині, за винятком вбивць і сексуальних злочинців, з подібною групою, яка перебувала на пробації; було виявлено, що особи, які перебували на пробації, вчиняли менше порушень, якщо вони були першочерговими правопорушниками, і не вчиняли більше порушень, якщо вони були рецидивістами. Однак проблема в інтерпретації цього експерименту полягає в тому, що поведінка цих груп вимірювалася окремими організаціями: для осіб, які перебували на пробації, — пробаційними інспекторами, а для осіб, які перебували на умовно-достроковому звільненні, — інспекторами з умовно-дострокового звільнення; не ясно, чи визначення «порушення» було однаковим у кожному випадку, чи застосовувалися інші типи єдиних стандартів. Крім того, не ясно, якими були б результати, якби суб’єкти були безпосередньо передані до організації з умовно-дострокового звільнення, не перебуваючи спочатку у в’язниці.

Інше подібне дослідження, проведене в Ізраїлі Шохамом (1964), слід інтерпретувати з обережністю, оскільки його експериментальна та контрольна групи мали дещо різні характеристики. Але Шохам виявив, що при порівнянні умовного покарання та пробації для осіб, які вчинили злочин вперше, з однорічним тюремним ув’язненням, тільки особи віком до 20 років, які вчинили злочин вперше, показали кращі результати на пробації; особи віком від 21 до 45 років насправді показали гірші результати. Висновки Шохама також відрізняються від висновків Бабста в іншому аспекті. Бабст виявив, що умовно-дострокове звільнення, на відміну від тюремного ув’язнення, не приносило поліпшення для рецидивістів, але Шохам повідомив, що для рецидивістів, які раніше скоїли чотири або більше злочинів, умовне покарання було насправді кращим варіантом, хоча поліпшення було значно меншим, коли рецидивіст скоїв насильницький злочин.

Але як дослідження Бабста, так і Шохама, навіть попри те, що вони вказують на можливу цінність умовного покарання, випробувального терміну або умовно-дострокового звільнення для деяких правопорушників (хоча вони суперечать одне одному в тому, які саме правопорушники), також вказують на песимістичний загальний висновок щодо обмеженості ефективності програм реабілітації. Вони виявили, що особисті характеристики правопорушників — статус першоправопорушника, вік або тип правопорушення — були важливішими за форму лікування у визначенні майбутньої рецидивності. Правопорушник із «сприятливим» прогнозом буде поводитися краще, ніж той, хто його не має, незалежно від того, як розподілити між ними «хороші» чи «погані», «прогресивні» чи «регресивні» методи лікування.

Досить велика група досліджень стосується не пробації в порівнянні з іншими видами покарання, а типу лікування, яке отримує правопорушник, коли він перебуває на пробації або умовно-достроковому звільненні. Саме ці дослідження надали найобнадійливіші звіти про реабілітаційне лікування, а також підняли найсерйозніші питання щодо природи досліджень, що проводяться в галузі виправних заходів.

П’ять із цих досліджень стосувалися неповнолітніх підлітків віком від 13 до 18 років, які були передані під нагляд інспекторів з невеликою кількістю справ або яким були надані інші способи отримання більш інтенсивного нагляду (Adams, 1966 — два звіти; Feistman, 1966; Kawaguchi, 1967; Pilnick, 1967). Ці дослідження показують, що, загалом, інтенсивний нагляд дійсно працює — молоді люди, які отримують спеціальне лікування, демонструють кращі результати за деякими показниками рецидивізму.

Однак ці дослідження залишили без відповіді деякі важливі питання. Наприклад, чи було це поліпшення результату лише функцією кількості контактів підлітка з його інспектором з пробації? Чи залежало це також від тривалості лікування? Або ж саме якість нагляду, а не його кількість, мала вирішальне значення?

Сексуальна експлуатація дітей

За даними звіту, представники Талібану безпосередньо причетні до практики “бача-базі” – форми сексуального рабства, за якої хлопчиків примушують одягатися в жіночий одяг та надавати сексуальні послуги дорослим чоловікам. Попри тяжкість цих злочинів, талібанська влада не проводить розслідувань і не притягує винних до відповідальності.

Дитячі солдати та фальсифікація документів

Талібан систематично вербує неповнолітніх до збройних формувань – деяким рекрутам виповнилося лише 12 років. Часто дітей залучають обманним шляхом, фальсифікуючи їхній вік в офіційних документах.

Колапс правової системи

Після приходу до влади Талібан скасував кримінальний кодекс і законодавство про захист дітей. Натомість судова система базується виключно на релігійній юриспруденції. Органи, підконтрольні Талібану, не зафіксували жодного розслідування чи вироку у справах про торгівлю людьми.

Відсутність захисту жертв

Постраждалі від торгівлі людьми залишаються без будь-якої державної підтримки – в країні немає притулків чи програм допомоги. Особливо критична ситуація з неповнолітніми: дітей утримують у в’язницях разом із дорослими злочинцями, де вони зазнають тортур і примусової праці.

Масштаби проблеми

Торгівля людьми в Афганістані набула всеохоплюючого характеру, зачіпаючи всі верстви населення. Чоловіки, жінки та діти стають жертвами сексуального рабства, примусової праці, боргової кабали та інших форм експлуатації як усередині країни, так і за її межами.

Найбільшому ризику піддаються жінки, представники етнічних меншин та внутрішньо переміщені особи через дискримінаційні обмеження, запроваджені талібанським режимом.

Держдеп США наголошує, що згадування Талібану в цьому звіті не означає визнання його законним урядом Афганістану.

За даними Департаменту виправних установ та реабілітації Каліфорнії, 57-річний Тодд «Фокс» Морган з округу Санта-Клара був смертельно атакований саморобною зброєю 56-річним Тоддом Гівенсом, 51-річним Реєм Волдроном та 61-річним Робертом Інглендом на подвір’ї в’язниці незадовго до 10:00 ранку в четвер. Усіх трьох підозрюваних перевели до камер обмеженого доступу до розслідування.

Кримінальна історія Моргана

На момент смерті Морган відбував одночасно покарання у штаті та федеральному суді. Його судимості у штаті включали пограбування, крадіжку зі зломом, злочини, пов’язані з наркотиками, зберігання зброї та покращення майна згідно із Законом Каліфорнії про три удари. Крім того, він відбував 21-річний федеральний термін, пов’язаний з управлінням масштабним тюремним угрупованням з продажу наркотиків.

Федеральна справа виникла на основі обвинувального акту 2020 року, спрямованого проти «Арійського братства», банди «Фреснекс» з Фресно та інших груп білих супремасистів. Слідчі вилучили повідомлення з контрабандних мобільних телефонів, що розкриває координацію Морганом торгівлі наркотиками як всередині, так і за межами стін в’язниці. Він нібито керував операцією разом зі своїм колегою-ув’язненим з долини Салінас Кеннетом Башем; обидва чоловіки пізніше визнали себе винними.

Кримінальний досвід Моргана сягає десятиліть. Його судимості за пограбування та крадіжки зі зломом бралися до інциденту 2000 року, коли він нібито напав на охоронця після проникнення до Університету Санта-Клари. У 2009 році його було засуджено за напад на іншого ув’язненого в долині Салінас. П’ять років по тому газета The Californian, що базується в Салінас, ідентифікувала його як підозрюваного в нападі з ножем чотирьох ув’язнених, в результаті якого один ув’язнений загинув, а інший отримав поранення.

Тюремна мережа боротьби з наркотиками

Судові записи показують, що наркооперація Моргана координувала багатофунтові угоди з метамфетаміном та героїном, включаючи міжштатні операції. Мережа також контрабандою ввозила наркотики до в’язниці різними методами — в одному випадку помічник намагався перекинути футбольний м’яч, наповнений наркотиками, через стіну в’язниці.

Підозрювані

Троє чоловіків, обвинувачених у вбивстві Моргана, мають значний кримінальний минулий:

Тодд «Стомпер» Гівенс, колишній ув’язнений камери смертників Сан-Квентіна, є підозрюваним членом нацистської тюремної банди «Лоу Райдерс». Його пов’язують з попередніми насильницькими діями у в’язницях, включаючи поранення ножем померлого кілера з «Арійського братства» та поріз обличчя тюремного охоронця.

Рей Волдрон, підозрюваний член мотоклубу «Монголи», відбуває термін за вбивство 2003 року в Сан-Дієго.

Роберт Інгленд сам був нібито засуджений до смерті «Арійським братством» у 2023 році. Судові документи від січня 2024 року свідчать про те, що тюремна адміністрація в Сакраменто перехопила записку, нібито написану членом «Арійського братства» Петом Брейді, в якій наголошується, що Інгленд має бути вбитий за «прагнення вбити інших білих ув’язнених без вагомих підстав для цього».

Влада не розголошує ймовірний мотив вбивства Моргана. Він мав постати перед комісією з умовно-дострокового звільнення у 2028 році.

Триваючі федеральні судові переслідування

З 2019 року федеральні прокурори Північної Каліфорнії висунули звинувачення десяткам членів та спільників «Арійського братства» за кількома обвинувальними актами у рекеті, включаючи ймовірних лідерів банд, яким висунули звинувачення у вбивстві. Після двох окремих судових процесів на початку цього року вісім членів «Арійського братства» були засуджені до федеральної в’язниці за участь у вбивствах у в’язницях та пов’язаних з ними злочинах.

Закон визнає банди Barrio 18 і Mara Salvatrucha терористичними угрупованнями, збільшує терміни ув’язнення для членів банд, засуджених за злочини, і передбачає будівництво нової в’язниці для членів банд.

Законодавство, яке роками перебувало в підвішеному стані, набрало обертів після втечі 20 членів Barrio 18 з в’язниці на початку цього місяця. Ця невдача в галузі безпеки змусила президента Бернардо Аревало прийняти відставки трьох високопоставлених чиновників з питань безпеки минулого тижня.

22 жовтня 2025 року, до ухвалення закону, Аревало заявив, що втеча була скоординованою змовою банди, яка була незадоволена заходами, що вживав тодішній міністр внутрішніх справ Франсіско Хіменес для посилення умов утримання членів банди у в’язниці.

22 жовтня 2025 року поліція також повідомила, що четвертий член банди, який втік разом з групою, був знову затриманий.

У вересні адміністрація Трампа визнала Barrio 18 іноземною терористичною організацією, як це вже було зроблено з Mara Salvatrucha.

Сусідня з Гватемалою країна Сальвадор успішно знищила банди на своїй території, але зробила це, призупинивши деякі основні права в рамках більш ніж трирічного надзвичайного стану і ув’язнивши понад 80 тис. осіб. Проте її успіхи в галузі безпеки привернули увагу інших лідерів регіону і посилили заклики їхніх виборців до вжиття більш жорстких заходів проти банд.

«Я не хочу нічого іншого, як зосередитися і присвятити все своє життя реформі в’язниць», — сказав Сантос в інтерв’ю в суботу.

Сантос, який назвав свій час у в’язниці «уроком смиренності», сказав, що умови у в’язниці, де він відбував покарання — FCI Fairton, федеральній виправній установі в Нью-Джерсі — були «хаотичними». Він сказав, що майже половину часу провів в одиночній камері, що, за його словами, було «нелюдським» досвідом, який вплинув на його заявлену прихильність до реформи кримінального права.

«У в’язниці багато людей, які страждають. Я не кажу, що люди, які скоїли злочини, заслуговують на погладжування по голові, але вони також заслуговують на гуманне ставлення», — сказав Сантос.

Обраний до Палати представників у 2022 році, Сантос був засуджений до 87 місяців ув’язнення у федеральній в’язниці в квітні після того, як визнав себе винним у крадіжці особистих даних та шахрайстві з використанням електронних засобів зв’язку. Він був виключений з Конгресу після оприлюднення 56-сторінкового звіту Комітету з етики Палати представників, в якому його звинувачували, серед іншого, у крадіжці грошей з його передвиборчої кампанії, обмані донорів щодо використання їхніх внесків, створенні фіктивних позик та участі в шахрайських ділових операціях.

Окрім своїх юридичних проблем, Сантос заробив репутацію брехуна після того, як вигадав деталі свого минулого, включаючи два дипломи про вищу освіту, яких він не мав. Він вигадав історію про те, що отримав стипендію за волейбол у коледжі Барух у Нью-Йорку. Він неправдиво стверджував, що працював у Goldman Sachs і Citigroup.

Президент Дональд Трамп, якого Сантос рішуче підтримував, у п’ятницю ввечері видав президентське помилування, звільнивши його від решти терміну ув’язнення, всіх фінансових штрафів і будь-якої необхідності проходження випробувального терміну.

Президент заявив, що з Сантоса «жахливо знущалися». «Тому я щойно підписав помилування, звільняючи Джорджа Сантоса з в’язниці», — написав Трамп. «Удачі, Джордже, щасливого життя!»

За словами адвоката Сантоса, Джо Мюррея, колишній законодавець був переведений в одиночну камеру через загрозу його життю, яка згодом була визнана ФБР і слідчим підрозділом Бюро в’язниць нереалістичною.

Мюррей зазначив, що під час перебування в одиночній камері Сантос не мав доступу до електронної пошти в’язниці, мав обмежені права на відвідування та дзвінки, а також, оскільки не мав доступу до комісаріату, був змушений носити брудну білизну інших ув’язнених. Мюррей також стверджував, що ув’язнені, які перебувають під захисною охороною, піддаються тим самим умовам, що й ті, кого карають за насильницьку поведінку.

Меттью Галлігер, Ніколас Кіфер і Девід Кінгслі звинувачуються у вбивстві та ненавмисному вбивстві першого ступеня у зв’язку зі смертю Роберта Брукса, побиття якого охоронцями виправної установи Марсі 9 грудня було частково зафіксовано на камеру. Ця трійця була серед 10 співробітників виправної установи, яким у лютому було пред’явлено звинувачення у вбивстві або менш тяжких злочинах.

Окружний прокурор округу Онондага Вільям Фіцпатрік у своїй вступній промові повідомив присяжним, що вони побачать огидні відеозаписи поводження групи охоронців з Бруксом і що кожен з обвинувачених брав у цьому участь.

«Вони вже не були співробітниками виправної установи. Вони були бандою», — сказав Фіцпатрік у своїй вступній промові. «Вони по черзі — колективно та індивідуально — били його кулаками, колінами, обприскували перцевим спреєм, душили, притискали до землі, сковували ноги».

43-річний Брукс відбував 12-річний термін ув’язнення за насильство першого ступеня з 2017 року і тієї ночі був переведений до Марсі з сусідньої в’язниці. Відео, яке викликало широке обурення, показує, як співробітники б’ють його в груди черевиком, піднімають за шию і кидають на землю.

Адвокати захисту заявили присяжним, що прокурори не зможуть довести, що їхні клієнти діяли зловмисно або з розпусною байдужістю до людського життя, як стверджується в обвинуваченні. Адвокати попросили присяжних уважно ознайомитися з конкретними діями їхніх клієнтів тієї ночі.

Шість охоронців, яким у лютому було висунуто звинувачення, визнали свою провину. Ще троє співробітників погодилися визнати свою провину за пом’якшеними звинуваченнями і співпрацюють зі спеціальним прокурором.

Обидві в’язниці розташовані приблизно за 180 миль (290 кілометрів) на північний захід від Нью-Йорка.

• Цей наказ зобов’язує федеральних прокурорів вимагати смертної кари у всіх відповідних випадках в окрузі Колумбія, де докази та факти виправдовують таке покарання.
• Він зобов’язує Генерального прокурора та прокурора США округу Колумбія застосовувати федеральну юрисдикцію в максимально можливій мірі до злочинів, що підпадають під смертну кару, у Вашингтоні, округ Колумбія.

ЗАХИСТ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Застосовуючи закон про смертну кару до найгірших злочинців округу Колумбія, президент Трамп підкреслює свою рішучість захищати столицю нашої країни для всіх американців, які її відвідують і проживають там, та забезпечити, щоб насильницькі злочинці несли найсуворіші наслідки згідно із законом.

• Застосування федеральної смертної кари, незважаючи на спроби деяких політиків, юристів та неурядових організацій протистояти цьому, було пріоритетом для президента Трампа, який підписав Указ № 14164 про відновлення належного застосування федеральної смертної кари в перший день свого президентства.
• Сьогоднішній меморандум ґрунтується на цьому указі і передбачає застосування смертної кари в столиці нашої країни як важливого інструменту захисту громадської безпеки, що гарантує найсуворіше покарання для найгірших злочинців.
• М’яка політика округу Колумбія в останні роки спричинила кризову ситуацію зі злочинністю, що ставить під загрозу мешканців, відвідувачів та федеральні операції.
• Вашингтон, округ Колумбія, є одним з найнебезпечніших міст країни — у 2024 році рівень вбивств становив 27,3 на 100 000 жителів.
  • Це був четвертий за величиною рівень вбивств у країні — майже в шість разів вищий, ніж у Нью-Йорку, і також вищий, ніж в Атланті, Чикаго та Комптоні.

Вуличні та в’язничні банди є не лише елементом національного американського кримінологічного та пенологічного ландшафту. Вони становлять значну частину соціального, економічного, культурного, музичного життя і, на додаток, більш ніж важливий елемент американського політичного дискурсу.

Об’єкт розташований за 37 миль (60 км) від Маямі, у величезній субтропічній заболоченій місцевості, де мешкають алігатори, крокодили та пітони. Білий дім використовує ці страхітливі образи, щоб продемонструвати свою рішучість позбутися мігрантів, які, на його думку, були помилково допущені до країни за адміністрації колишнього президента Джо Байдена.

Трамп захоплено відгукнувся про швидке будівництво об’єкта, оглядаючи ряди десятків порожніх двоярусних ліжок, оточених клітками, і попередив про загрозливі умови, що панують навколо об’єкта.

За оцінками чиновників, комплекс на півдні Флориди в аеропорту Miami-Dade Collier Training and Transition Airport обійдеться в 450 мільйонів доларів на рік і зможе розмістити близько 5 тис. осіб.

Губернатор Флориди Рон ДеСантіс заявив, що відправить туди 100 бійців Національної гвардії і що люди можуть почати прибувати до об’єкта вже в середу.

Просуваючи відкриття об’єкта, американські чиновники опублікували в соціальних мережах зображення алігаторів у кашкетах Імміграційної та митної служби. Республіканська партія Флориди продає одяг та чохли для пивних банок з алігаторами.

Минулого тижня дві екологічні організації подали позов до суду з метою зупинити будівництво центру, заявивши, що воно порушує федеральні, штатні та місцеві закони про охорону навколишнього середовища.

У позові, поданому до окружного суду США, зазначено, що будівництво призведе до збільшення транспортного руху, штучного освітлення та використання великих генераторів електроенергії, що «значно вплине» на навколишнє середовище. Вони заявили, що об’єкт розташований на території або поблизу національного заповідника Біг Сайпрес, який є місцем проживання зникаючих флоридських пантер та інших тварин.

Деякі місцеві лідери, зокрема з сусідніх племен міккосукі та семінол, виступили проти будівництва об’єкта, яке привернуло увагу великої кількості демонстрантів.

ЖОРСТКА ПОЛІТИКА

Контрольований республіканцями Сенат США у вівторок проголосував за прийняття законопроекту, який додає десятки мільярдів доларів на забезпечення імміграційного контролю, а також кілька інших податкових і видаткових планів президента.

Трамп активно лобіював прийняття законопроекту до свята 4 липня, Дня незалежності, і цей захід ще має бути остаточно затверджений Палатою представників.

Республіканський президент, який має будинок у Флориді, протягом десятиліття робив жорстку політику щодо кордонів центральним пунктом своєї політичної програми. Кожен восьмий виборець на виборах 2024 року в США назвав імміграцію найважливішим питанням.

Однак обіцянки Трампа депортувати до 1 мільйона людей на рік викликали протести постраждалих громад, судові позови, вимоги роботодавців щодо дешевої робочої сили та кризу фінансування уряду, який страждає від хронічного дефіциту.

Адвокати деяких затриманих мігрантів оскаржили законність депортацій і розкритикували умови утримання в тимчасових центрах.

За даними уряду, кількість затриманих федеральною службою різко зросла з 39 тис. на момент вступу Трампа на посаду до 56 тис. станом на 15 червня, і його адміністрація наполягає на пошуку додаткових місць.

Білий дім заявив, що затримання є необхідним заходом громадської безпеки, а деякі затримані мігранти мають судимість, хоча статистика затримань Імміграційної та митної служби США також показує восьмикратне збільшення арештів осіб, звинувачених лише в порушеннях імміграційного законодавства.

Щоб передбачити майбутнє різке скорочення кількості ув’язнених, необхідно зрозуміти взаємозв’язок між злочинністю та ув’язненням упродовж поколінь. Міська в’язниця — це миттєвий знімок того, що сталося минулої ночі (наприклад, святкування перемоги у футбольному матчі переросло в бійку). Але в’язниця — це водночас портрет того, що відбувалося 5, 10 і 20 років тому. Люди середнього віку, які все життя дотримувалися законів, поки «щось не зламало», і вони скоїли жахливий злочин, є основним персонажем кримінальних романів і фільмів, але в реальному житті практично всі, хто потрапляє до в’язниці, починають свою злочинну кар’єру в підлітковому або молодому віці. Станом на 2016 рік — останній рік, за який є дані — середній чоловік у державній в’язниці був заарештований дев’ять разів, наразі перебував у в’язниці вшосте і відбував 16-річний строк.

Через цю фундаментальну динаміку пояснення того, чому в 2009 році приблизно 1,6 мільйона людей — понад 500 на 100 тис. американців — перебували в державних або федеральних в’язницях, має дуже мало спільного з тим, що відбувалося на вулицях або з політикою правоохоронних органів того року. Причини лежать у останніх десятиліттях 20 століття.

З кінця Другої світової війни до середини 1970-х років частка американців, які щороку потрапляли до в’язниці, ніколи не перевищувала 120 на 100 тис.

Але з кінця 1960-х років в Америці почалася багаторічна хвиля злочинності, і безпрецедентна кількість підлітків та молодих людей стали кримінально активними. У відповідь на це антикримінальна політика більшості місцевих, штатних та федеральних органів влади стала все більш жорсткою. У підсумку кількість ув’язнених різко зросла.

До 1985 року рівень ув’язнення подвоївся порівняно з історичною нормою, і понад 200 з 100 тис. американців перебували в штатних або федеральних в’язницях.

Упродовж наступного десятиліття кількість ув’язнених зростала в середньому на 8% щороку, перевищивши в 1994 році позначку в 1 мільйон і продовжуючи зростати до 2009 року. Це мало наслідки, які відчувалися роками: оскільки більшість людей, які виходять з в’язниці, повертаються туди, система була переповнена і продовжувала переповнюватися спадщиною американської хвилі злочинності та покарань упродовж чверті століття. Ось чому пік ув’язнення в США в 2009 році настав через 18 років після піку рівня насильницьких злочинів у 1991 році. В’язнична система схожа на сильно перевантажений тракторний причіп — навіть після натискання гальм він зупиняється дуже довго.

Цей тракторний причіп нарешті сповільнюється, через десятиліття після початку «великого спаду злочинності» в 1990-х роках. До 2009 року більш тривалі терміни ув’язнення, призначені під час попередньої хвилі злочинності, та схильність звільнених ув’язнених до повторного ув’язнення призвели до зростання кількості ув’язнених навіть попри зниження рівня злочинності. Але зниження рівня злочинності, яке США пережили в 1990-х і 2000-х роках, нарешті перетворилося на скорочення кількості ув’язнених.

Графік, складений на основі даних Міністерства юстиції США, показує різке скорочення кількості затримань неповнолітніх у 21 столітті. Швидко зменшується кількість молоді, яка скоює злочини, затримується і потрапляє до в’язниці. Це важливо, оскільки молоді правопорушники є сировиною, яка живить в’язничну систему: одне покоління старіє, а інше займає його місце на тому самому жахливому шляху. У США було покоління з надзвичайно високим рівнем злочинності, за яким пішло покоління з нижчим рівнем злочинності, що означає, що старше населення не замінюється з однаковою швидкістю. Вплив цієї зміни на кількість ув’язнених почався більше десяти років тому, але його майже не помітили, оскільки для того, щоб звільнити величезну кількість ув’язнених, які перебувають у в’язницях вже давно, потрібно багато часу.

Але така трансформація зараз вже йде повним ходом. Один статистичний показник яскраво ілюструє цю зміну: у 2007 році рівень ув’язнення чоловіків віком 18-19 років був у п’ять разів вищим, ніж чоловіків віком понад 64 роки. Але сьогодні чоловіки в цьому віці, який зазвичай є схильним до злочинності, ув’язнюються вдвічі рідше, ніж люди похилого віку.

Як змія, що рік за роком поглинає свиню, американська пенітенціарна система просто не матиме достатньо ув’язнених, щоб виправдати свої розміри та колосальні витрати. Деякі штати, які розглядають можливість розширення в’язниць, марнуватимуть свої гроші — їхні об’єкти будуть надмірно розбудовані та недовикористані. До 2035 року загальний рівень ув’язнення може знизитися до 200 на 100 тис. осіб. Штати повинні замість цього зносити свої найбільш занедбані та нелюдські виправні установи, будучи впевненими, що їм не знадобиться це приміщення.

Цей оптимістичний аналіз міг бути написаний у 2019 році, коли рівень ув’язнення падав більше десяти років і досяг рівня, не баченого з 1995 року. Я думав написати цю статтю тоді, але світ, що перевернувся з ніг на голову, похитнув мою впевненість.

Спочатку COVID здавався благом для декарцерації, оскільки у 2020 році штати зменшили кількість ув’язнених і прискорили звільнення, щоб зменшити поширення вірусу, скоротивши кількість ув’язнених на 16%. Але чи то через це масове звільнення, COVID, скасування поліції, інші фактори, чи їх поєднання, у 2020 році після тривалого періоду затишшя відбувся вибух злочинності, найшокуючішим проявом якого стало безпрецедентне зростання вбивств на 30%. Стрибки злочинності безпосередньо збільшують кількість ув’язнень, оскільки більше людей скоюють злочини, а також тому, що вони спонукають громадськість вимагати більш агресивної політики, що часто перетворюється на довший і частіший термін ув’язнення. Якби заворушення на початку 2020-х років призвели до тривалого періоду високої злочинності та суворих покарань, подібного до того, що пережила США наприкінці 20 століття, скорочення кількості ув’язнених у період COVID могло б бути негайно знівельоване, а потім і перевищене, коли в наступні роки в’язничні камери знову заповнилися б.

Але, на щастя, цей сплеск був лише тимчасовим, а не новою нормою. Злочинність перестала зростати десь у 2022 році, а в 2023 і 2024 роках почала знижуватися. Чисельність ув’язнених зросла на 2% у 2022 році і знову у 2023 році, і можливо, що подібне зростання відбулося у 2024 році, але навіть у сукупності це лише частина раптового скорочення чисельності населення на початку пандемії. Ера COVID закінчилася зниженням, а не зростанням кількості ув’язнених: нещодавній звіт Інституту Вера показав, що в цілому з 2019 року до весни 2024 року кількість ув’язнених у федеральних в’язницях зменшилася на 11%, а в державних в’язницях — на 13%.

Прискорення процесу декарцеризації Америки є і доцільним, і можливим. Переваги зменшення кількості ув’язнених не обмежуються тими, хто інакше був би ув’язнений, та людьми, які їх люблять. В’язниці витісняють інші пріоритети політики, на які багато виборців хотіли б, щоб уряд витрачав більше коштів. У всіх 50 штатах вартість утримання ув’язненого упродовж року значно перевищує вартість року навчання в школі. Але ще більшою за фінансову економію буде процвітання в людському вимірі: менше злочинів і менше ув’язнень — це велике благо для суспільства.

Найпростіший спосіб прискорити тенденцію до декарцерації — припинити будівництво в’язниць, за винятком випадків, коли менша сучасна установа замінює більшу занедбану. Хоча для багатьох реформаторів, особливо лівих, це буде неінтуїтивним, слід відмовитися від опору будь-яким новим приватним установам. Головною політичною перешкодою для закриття наполовину заповнених в’язниць є влада профспілок державного сектора. Натомість приватну в’язницю можна закрити, якщо її контракт буде розірвано. Окремі громади в районах з низьким рівнем зайнятості також будуть боротися за збереження своїх в’язниць. Можливо, буде потрібно створити комісії з закриття в’язниць, аналогічні комісіям із закриття військових баз, які повинні координувати свої дії з законодавцями з метою перепідготовки працівників та надання фінансової допомоги для компенсації втрати високооплачуваних робочих місць у громадах, економіка яких залежить від виправних установ.

Нарешті, Америка не повинна дозволити, щоб її в’язнична система стала найдорожчою і найнелюдянішою з будинків для людей похилого віку. Рівень рецидивізму серед людей похилого віку близький до нуля, і звільнення хворих та літніх ув’язнених з гуманних міркувань має бути нормою, а не винятком, що є протилежністю нинішньої практики.

У будь-якому майбутньому році можливе невелике зростання кількості ув’язнених, але макроекономічна тенденція є неминучою: суспільство відчує переваги зниження рівня злочинності, досягнутого за останні десятиліття, у всій своїй пенітенціарній системі. Рівень ув’язнення буде нижчим через п’ять років і ще нижчим через 10 років. В’язниці тоді все ще існуватимуть і будуть потрібні, але рівень ув’язнення американців може бути нижчим, ніж будь-коли за останні півстоліття. Це результат суспільства з низьким рівнем злочинності — що, безперечно, є добре саме по собі, особливо для малозабезпечених та меншинних громад, де відбувається більшість злочинів. Звичайно, це також буде благом для тих, хто уникне в’язниці, та для платників податків, які більше не муситимуть за неї платити. Зменшення кількості ув’язнених буде приводом для радості для всіх у нашому поляризованому суспільстві.

Про автора

Кіт Гамфріс — професор психіатрії та поведінкових наук у Стенфордському університеті, автор книги «Залежність: дуже короткий вступ».