Кожен, хто бодай раз стикався з цією системою зсередини – як практикуючий юрист, як науковець, як представник міжнародної моніторингової інституції чи просто як громадянин, – добре знає реальний стан справ. І кожен, хто намагався щось у ній змінити, знає, наскільки закритою організацією вона є. Ця закритість не є випадковою рисою чи наслідком браку ресурсів. Це свідома інституційна стратегія, і саме зараз, у межах однієї, здавалося б, локальної судової справи, ця стратегія отримала шанс або бути остаточно легітимізованою, або бути зламаною на рівні судового прецеденту.

Не так давно я подав цілком звичайний, рутинний за формою запит про доступ до публічної інформації до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та до Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України. Запит стосувався надання базової статистики по Одеському слідчому ізолятору за останні шістнадцять років – з 2010 по 2026 рік.

Так, це справді доволі великий часовий період, однак ідеться не про якусь ексклюзивну аналітику, а про найбазовіші показники, які будь-яка сучасна пенітенціарна установа зобов’язана вести за законом: показники смертності, суїцидів, захворюваності, вчинення вбивств, вчинення інших злочинів на території установи, застосування фізичної сили та спеціальних засобів, дисциплінарну практику, стан медичного забезпечення, умови тримання. Тобто ті речі, які в принципі мають існувати, мають вестися й фіксуватися – і я знаю, що ця статистика ведеться. Просто вона не публікується.

Відповідно, з самого початку і Одеський слідчий ізолятор, і МРУ обрали цілком передбачувану стратегію зволікання. Спочатку вони продовжили розгляд запиту на двадцять днів – начебто через значний обсяг інформації, – а потім, абсолютно очікувано, відмовили у наданні цієї інформації взагалі, стверджуючи, що вона нібито не є «публічною інформацією» у розумінні закону, що вона визначена через «узагальнені критерії», а не через конкретні документи, і що її надання нібито вимагатиме «створення нової інформації». Я не міг залишити цю відмову без реакції – не лише як зацікавлена приватна особа, а як юрист, дослідник пенітенціарної системи та член Європейського комітету з питань запобігання катуванням, для якого питання прозорості статистики місць несвободи є питанням професійної, а не лише особистої ваги.

Я подав позов до суду, і суд першої інстанції – Одеський окружний адміністративний суд – ухвалив рішення на мою користь.

Рішенням від 19 червня 2026 року у справі № 420/9112/26 суд визнав протиправними відмови обох відповідачів і зобов’язав їх повторно розглянути мій запит з урахуванням висновків суду. Суд прямо вказав, що покладені на адміністрацію місць попереднього ув’язнення законом обов’язки – вести облік осіб, узятих під варту, реєструвати смерті та надзвичайні події, забезпечувати житлово-побутові умови, харчування та медичне обслуговування – означають, що відповідна інформація належить фіксуванню, а отже є публічною в розумінні закону. Суд також визнав, що відповідачі вибірково та помилково застосували критерії відомого рішення ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, і що великий обсяг запитуваної інформації сам по собі не є законною підставою для відмови.

І ось сьогодні – а я звертаюся до вас якраз у ці дні, 16 та 17 липня 2026 року, – і Одеський слідчий ізолятор, і міжрегіональне управління з питань виконання покарань подали апеляційні скарги на це рішення суду першої інстанції до П’ятого апеляційного адміністративного суду. Обидві установи наполягають на скасуванні рішення в повному обсязі та ухваленні нового рішення, яким у задоволенні мого позову буде відмовлено повністю.

Є одна деталь у цих апеляційних скаргах, яка є справді показовою і, скажу відверто, дивною з абсолютно незрозумілих мені міркувань. Управління та слідчий ізолятор у своїй аргументації, як і раніше, посилаються на дуже відому справу проти Угорщини – на рішення Великої Палати Європейського суду з прав людини у справі Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary. Суть цієї справи полягала якраз у тому, що Угорщина програла в ЄСПЛ спір саме тому, що відмовляла у наданні інформації за запитом про публічну інформацію правозахисній організації, яка досліджувала ефективність системи призначення адвокатів за державний кошт. П’ятнадцятьма голосами проти двох Велика Палата визнала порушення статті 10 Конвенції – держава, яка відмовила у доступі до інформації, програла цю справу. Ця логіка з самого початку здавалася мені щонайменше дивною: використовувати рішення, яке є класичним прецедентом на захист права доступу до інформації, як аргумент на користь відмови в такому доступі. Але, власне, чому б і ні – Одеський слідчий ізолятор, як то кажуть, вистрелив собі в саму ногу. Мені це дуже дивно, і я не приховую свого здивування.

У будь-якому випадку, саме тому рішенню Magyar Helsinki, яке є дуже корисним інструментом і, власне, класичним інструментом з точки зору практики ЄСПЛ, у першій інстанції на моєму боці – тепер, в апеляції, знову намагаються надати протилежного, викривленого значення. Апеляційні скарги подані, і зараз я готую відповідні відзиви на них.

Але питання, яке я хочу поставити перед вами сьогодні, є значно ширшим, ніж технічна юридична суперечка навколо однієї справи.

На порядку денному не лише банальний спір про якусь там статистику якогось там слідчого ізолятора. На порядку денному стоїть питання набагато принциповіше: чи буде взагалі пенітенціарна система України прозорою? Чи буде вона вести статистику, доступну для громади, для дослідників, для правозахисників, для міжнародних інституцій?

Ще раз наголошую – і це ключовий момент усієї цієї справи: ця статистика вся ведеться. Вона не є фікцією, вона не є чимось гіпотетичним. Вона просто приховується від суспільства. І наслідком саме цього приховування є відповідні акти злочинних катувань в Одеському слідчому ізоляторі з усіма їхніми міжнародними наслідками – рішеннями ЄСПЛ, доповідями ЄКЗК, які роками фіксують одну й ту саму картину інституційної дисфункції, і при цьому не мають жодного реального внутрішнього статистичного підтвердження чи спростування, тому що держава відмовляється цю статистику розкривати.

На порядку денному стоїть питання: чи буде державний орган – і тут неважливо, який саме, – надавати статистику, якщо вона існує? Я наголошую: якщо вона існує, але просто розпорошена, і її треба зібрати з різних статистичних форм, без будь-якого додаткового аналізу, без досліджень, без формування нових висновків і так далі. На порядку денному стає ключове питання: чи буде держава зобов’язана надавати вам статистику, якщо буквально, конкретними словами, ця статистика не розміщена державою в одній-єдиній статистичній формі, а натомість розпорошена по двох, трьох чи чотирьох статистичних формах, які самі ж державні органи ведуть за своїми внутрішніми наказами.

З точки зору Одеського слідчого ізолятора і МРУ з питань виконання покарань, це означає буквально таке: якщо ви хочете отримати інформацію, яка міститься у статистичних формах, встановлених самою ж державою – але не в одній, а в кількох таких формах, – то, на думку адміністрації цих установ, це вже є величезною, надмірною аналітичною роботою: скласти воєдино дві, три чи чотири вже наявні статистичні форми та надати зведену статистику. Це і є та сама юридична конструкція, яку відповідачі намагаються провести через апеляційний суд: обов’язок звести докупи наявні, вже задокументовані форми звітності – форми № 1-ВК, № 1-МЕД, № 1-ДП, № 1-ФІН та інші, які установи виконання покарань і так зобов’язані складати щомісяця, щокварталу та щороку, – вони прирівнюють до обов’язку «створити нову інформацію», якої нібито не існує. Ототожнення технічної роботи зі зведення наявних даних із створенням нової, раніше не існуючої інформації є центральним юридичним викривленням усієї цієї справи.

Є цілком зрозумілим і очевидним, що система намагається бути максимально закритою, що система максимально хоче огородити себе від зовнішнього контролю, і, власне, це і є той самий Рубікон, про який ідеться. Особливо гострим це питання є саме для пенітенціарної системи, де ціна закритості вимірюється не абстрактними показниками, а людськими життями, здоров’ям і гідністю тисяч осіб, позбавлених свободи. Чи буде статистика взагалі існувати для суспільства, чи буде вона де-факто забороненою – забороненою для суспільства, для дослідників, для експертів, для міжнародних організацій, для Європейського комітету з питань запобігання катуванням, для Європейського суду з прав людини, який роками виносить рішення проти України саме через неспроможність держави довести належність умов тримання під вартою?

Відповідно, я звертаюся до вас із проханням проявити громадянську позицію та принциповість. Звичайно, увійти до самої справи у процесуальному розумінні як третя особа чи учасник процесу неможливо. Але будь-яка експертна підтримка та експертні листи, письмові висновки, наукові чи практичні експертні оцінки цього питання – все це буде дуже корисним для того, щоб апеляційний суд сформував майбутнє правило: правило про те, що якщо держава розпорошує будь-яку статистику, потрібну суспільству, по кількох різних статистичних формах, які вона сама ж і встановила, – це не є аналітичною роботою, не є науковою роботою, не є дослідницькою роботою в тому розумінні, яке звільняло б розпорядника інформації від обов’язку її надати. Це просто збирання статистики з двох, трьох чи більше форм. І держава не позбавляється обов’язку надати таку статистику навіть тоді, коли ця статистика є для неї незручною, навіть тоді, коли вона свідчить не на її користь.

Головне, звичайно, ми всі розуміємо, про що насправді йдеться в цій справі. Йдеться про неможливість тримати за закритими дверима кількість вбивств, зґвалтувань, фактів торгівлі наркотиками, фактів суїцидів і смертей та інших украй важливих даних про те, що насправді відбувається в місцях позбавлення волі в Україні. Йдеться про те, чи має суспільство право знати, скільки людей помирає в українських слідчих ізоляторах і від чого саме вони помирають, скільки випадків насильства персоналу над ув’язненими фіксується і як на них реагує адміністрація, чи справді неформальні злочинні ієрархії серед ув’язнених використовуються персоналом як інструмент управління – про що прямо й неодноразово писав у своїх доповідях Європейський комітет з питань запобігання катуванням ще з 2016 року, – і чи бодай щось системно змінюється в цій сфері попри десятиліття рекомендацій та десятки програних Україною справ у Страсбурзі.

Тому я прошу вас проявити принциповість та експертність – власне, поставити крапку, яка забезпечить реальний початок реформування пенітенціарної системи, починаючи буквально з нуля, саме в аспекті забезпечення громадянського суспільства статистичною інформацією про діяльність пенітенціарної системи.

Це рішення, якщо воно встоїть в апеляційній інстанції, стане не просто перемогою бюрократії над права людини в одній адміністративній справі. Воно стане прецедентом, застосовним до кожного наступного запиту про доступ до інформації, поданого до будь-якої установи виконання покарань або будь-якого органу державу в Україні – а отже, і до принципового питання, чи здатна українська пенітенціарна система бути підзвітною власному суспільству, чи вона й надалі залишатиметься закритою інституцією, здатною ховати системні патології за формальними посиланнями на «значний обсяг» та «необхідність аналітичної роботи».

Саме тому я прошу кожного, хто має професійну спроможність – юридичну, наукову, правозахисну, – розглянути можливість підготувати короткий експертний висновок чи лист підтримки з приводу принципового питання цієї справи: чи є звести докупи кілька наявних статистичних форм «створенням нової інформації», чи це є звичайним виконанням обов’язку розпорядника публічної інформації.

Хтось запитає: чому це повторюється? Чому Суд у рішенні прямо констатував, що Україна не надала «чіткої, всебічної та переконливої» доказової бази щодо умов утримання – «жодних надійних відомостей про житловий простір», жодних первинних доказів щодо температурного режиму, цвілі, якості харчування, приватності туалетів? Чому в кожній справі, роками, одна й та сама картина: держава програє не тому, що умови хороші і вона просто не зуміла це довести, а тому що умови справді жахливі, – і системі вигідніше платити компенсації, ніж змінюватися?

Відповідь частково міститься у двох документах, поданих до Одеського окружного адміністративного суду 24 квітня 2026 року.

ЯК ВИГЛЯДАЄ СИСТЕМНА НЕПРОЗОРІСТЬ В ДІЇ

12 березня 2026 року я направив до Державної установи «Одеський слідчий ізолятор» та Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань (ПЦ МРУ) інформаційний запит. Нічого надзвичайного: статистика за 16 років – наповненість, смертність, суїциди, карцер, дисциплінарні стягнення, застосування сили. Ті цифри, без яких неможливо ні зрозуміти масштаб страждань людей, що тримаються в Одеському СІЗО, ні розробити системні заходи захисту, ні – зрештою – захистити саму Україну від чергових поразок у Страсбурзі.

Відповідь прийшла 25 березня: відмова.

А 24 квітня 2026 року – відзиви Одеського слідчого ізолятора та МРУ виконання покарань до суду (м. Одеса). Документ, який я рекомендую зберегти як зразок того, як бюрократична система виправдовує власну непрозорість.

Відповідач повідомляє, що запитувана інформація «не існує у вигляді окремого документа або зведення», що для її надання «необхідно здійснити аналіз первинних документів, провести підрахунок показників» – і що це є «фактично створенням нової інформації». А отже – відмова.

Прочитайте це ще раз. Установа, яка зобов’язана вести облік кожного ув’язненого, кожного випадку застосування сили, кожної смерті, кожного поміщення до карцеру — каже суду, що не може надати цієї статистики, бо це «нова інформація».

Це не технічна відмова. Це правова позиція безкарності

Я не буду занадто делікатним. Те, що зробив Одеський СІЗО та МРУ виконання покарань – це не помилка юриста. Це свідома інституційна стратегія: якщо цифр немає – немає і проблеми. Якщо немає статистики смертей – немає смертей. Якщо немає обліку карцерних покарань – немає одиночного ув’язнення. Якщо немає даних про переповненість – немає порушення статті 3 Конвенції.

Саме так – через відсутність документації – в Страсбурзі роками проходять справи, в яких уряд України «не зміг спростувати» твердження заявників. Не тому що не хотів. А тому що системно знищував або не створював той інформаційний фундамент, який дозволив би хоч щось спростувати.

Європейський Суд у Ukrayinskyy прямо написав: Україна систематично не надає первинних доказів щодо умов тримання. Це – документована інституційна звичка.

MAGYAR HELSINKI: КОЛИ ЦИТУЮТЬ РІШЕННЯ, ЩОБ ВИПРАВДАТИ ВЛАСНЕ ПОРУШЕННЯ

Окремо хочу зупинитися на правовому аргументі відзиву, який мене вразив своєю зухвалістю.

Одеський СІЗО посилається на рішення Великої Палати ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary (2016) – і цитує його як обґрунтування власної відмови надати інформацію.

Для тих, хто не знайомий: у справі Magyar Helsinki Велика Палата визнала Угорщину такою, що порушила статтю 10 Конвенції, зобов’язавши виплатити відшкодування за відмову у доступі до публічної інформації. Держава, яка відмовила, – програла.

Одеський СІЗО цитує рішення проти держави, що відмовила в інформації, – як аргумент на користь власної відмови.

Я не знаю, як ще назвати це, крім як демонстрацією повної інституційної розгнузданості. Або, можливо, справді щирого переконання, що суд не читатиме матеріалів справи.

ПЛАТНИКИ ПОДАТКІВ І ПРАВО ЗНАТИ

Кожне рішення ЄСПЛ проти України у справах про умови тримання – це гроші платників податків. Не абстрактні «державні кошти». Гроші людей, які платять ПДВ у супермаркеті, акциз на бензин, податок на доходи. Ці люди фінансують систему, яка: тримає ув’язнених в умовах, що порушують статтю 3 Конвенції; відмовляється фіксувати й оприлюднювати статистику цих порушень; а потім програє в Страсбурзі – і знову за рахунок тих самих платників податків.

Загальна сума виплат України за справами про умови тримання під вартою вже перевищує десятки мільйонів євро. Кожна нова відмова надати статистику – це внесок у наступний програш.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

Катування не завжди починається з удару. Іноді воно починається з порожньої графи у звіті. З рядка «дані відсутні». З відповіді «інформація не обліковується у запитуваному форматі».

Непрозорість – це не технічна проблема. Це захисний механізм системи, яка не хоче знати про себе правду. Бо якщо правда відома — її можна вимагати. Можна подати позов. Можна виграти в Страсбурзі. Можна змусити систему змінитися.

Саме тому статистика – це також захист від катувань. І саме тому її так наполегливо приховують.

Справа №420/9112/26 буде розглянута Одеським окружним адміністративним судом. Я впевнений у своїй позиції. Позиція відповідачів – у матеріалах справи, відкритих для вивчення.

P.S. Окремо надаю цитату з рішення Ukrayinskyy and Others v. Ukraine

69. Зауваження, подані урядом, який володіє або повинен володіти найповнішою інформацією про події, що розглядаються, підлягають ще більш ретельному аналізу. Суд раніше виявляв постійні недоліки у матеріалах, отриманих ним у справах щодо умов утримання під вартою в Україні, зокрема у випадках, коли аргументи уряду обмежувалися загальними твердженнями, що повторювали інформацію, підготовлену пенітенціарними органами, або коли вони взагалі не торкалися певних питань, порушених заявниками. Це стосувалося також випадків, коли уряд не надав достовірної інформації щодо розміру камер та фактичної кількості ув’язнених. Крім того, уряд постійно ігнорував необхідність подання первинних доказів з метою спростування конкретних скарг заявників щодо невідповідної температури, запліснявілих камер, відсутності світла та свіжого повітря, поганої якості їжі та води або відсутності приватного простору під час користування туалетом.

Є, однак, деталь, яка змушує замислитися над масштабом і символікою того, що відбувається. Ця трагедія хронологічно – у річному вимірі – на один день передувала початку Американської революції. Так, cаме 19 квітня 1775 року – рівно 251 рік тому – пролунали перші постріли при Лексінгтоні і Конкорді. Збройні громадяни, що відмовилися здати зброю британським солдатам, відкрили нову сторінку у всесвітній історії демократії.

Між двома датами – 18 і 19 квітня – прірва в два з половиною століття і безодня сенсів. Але є і спільна нитка: питання про те, хто і як розпоряджається зброєю у суспільстві – і яку ціну платять за це звичайні громадяни. Ця нитка актуальна сьогодні так само, як і 251 рік тому.

СТАТИСТИКА, ЯКУ ЗРУЧНО НЕ ПОМІЧАТИ

Дискусія про відкриття ринку зброї під час повномасштабної війни є, м’яко кажучи, абсурдною — але не тому, що це «неправильна» тема. А тому, що відповідь на це питання вже написана реальністю, закодована в офіційній поліційній статистиці, яку чомусь воліють не читати. Погляньмо на цифри.

Дані таблиці відображають два виразних цикли насильства, розділених довоєнним мінімумом. Перший пік припадає на 2014 рік (2523 провадження) – рік анексії Криму та початку збройного конфлікту на Сході: різке насичення зброєю, дезорганізація правоохоронних структур, розпад єдиного командування. Наступні роки демонструють поступову нормалізацію – аж до мінімуму 2021 року (300 проваджень). Саме ці показники слід вважати базовими для порівняння.

Повномасштабне вторгнення 2022 року дало новий стрибок – +543% відносно 2021-го вже за перший рік (1929 проваджень). Критична деталь: частка повідомлень про підозру від загального числа проваджень у 2022–2023 роках обвалилась до 25–27% (проти 77–86% у мирні роки). Це означає: більшість справ відкривалась без ідентифікованих підозрюваних – прямий наслідок неконтрольованого поширення зброї та перевантаженості слідчих. Позитивна тенденція 2024–2025 років (зниження до 821–832 проваджень) свідчить про адаптацію системи, однак рівень залишається вдвічі вищим за довоєнний.

Таблиця фіксує ще більш тривожну динаміку.

Якщо загальна кількість злочинів із вогнепальною зброєю у 2022–2023 роках відображала насамперед хаос перших місяців вторгнення, то статистика умисних вбивств свідчить про якісно інший процес. 2023 рік – абсолютний пік за всі 13 років спостережень: 909 умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї, що у 25 разів перевищує мінімум 2021 року (36).

Найбільш промовистий показник – розкриття. У 2023 році вона впала до 19%: лише 173 справи із 909 мали встановленого підозрюваного. Фактично 736 умисних убивств залишились без встановленого виконавця протягом одного календарного року. Для порівняння: у 2018–2021 роках розкриваність становила 90–98%. Відновлення цього показника у 2024–2025 роках (52–64%) є позитивною тенденцією, проте залишається принаймні вдвічі нижчим за рівень мирного часу. Це означає, що значна частина осіб, які вчинили вбивства із вогнепальної зброї під час активної фази конфлікту, залишається непокараною – і продовжує перебувати в суспільстві.

А ПОТІМ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІДЕО

І от з’являється відео, яке не можна ігнорувати.

Під час теракту в Києві люди у формі патрульної поліції, почувши постріли, просто втекли – залишивши цивільних громадян без захисту. На відеозаписі видно, що дитина була змушена самостійно рятуватися. Матеріал опублікували ТСН та «Дзеркало тижня». Поліцейських відсторонено від виконання обов’язків. Міністр внутрішніх справ Ігор Клименко доручив провести службове розслідування.

Декларації – добре. Але питання не в тому, що сказав міністр сьогодні вранці. Питання в тому, що буде після завершення розслідування – за умови встановлення вини та автентичності відеозаписів. Якщо керівництво поліції не продемонструє реальну реакцію – не декларативну, а з конкретними дисциплінарними наслідками – проблема загостриться ще більше. Не тому що «поліція погана», а тому що інституційна мовчанка після такого відео легітимізує поведінку, несумісну зі статусом правоохоронця.

У середовищі частини українських поліцейських під час повномасштабної війни утвердилася небезпечна установка. Воєнний час, де насильство нормалізоване, лише зміцнює рефлекс самозбереження – на шкоду рефлексу захисту. Втеча від стрільця – це не боягузтво окремих людей. Це симптом системної інституційної деградації, яку не можна виправити одним службовим розслідуванням.

АМЕРИКАНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ: ЩО НАСПРАВДІ ДАЛО ПРАВО НА ЗБРОЮ

Повернімось до символізму дати.

19 квітня 1775 року – битва при Лексінгтоні і Конкорді. Перші постріли Американської революції. The shot heard round the world – «постріл, почутий у всьому світі». А через ще кілька років – народилася перша сучасна конституційна демократія.

Право на зброю не просто дозволило американцям виграти Війну за незалежність. Воно структурувало американську демократію на два з половиною століття вперед і заклало в її основу принцип: озброєний громадянин є суб’єктом, а не об’єктом влади. Цей принцип знайшов закріплення у Другій поправці до Конституції США (1791): «A well regulated Militia, being necessary to the security of a free State, the right of the people to keep and bear Arms, shall not be infringed».

Американська статистика демонструє очевидне: висока насиченість зброєю корелює з вищим рівнем злочинів із застосуванням зброї. 79% умисних вбивств у США скоюється з використанням вогнепальної зброї. У країнах ЄС цей показник – від 20% до 40%. Американська модель – не зразок для наслідування в кримінологічному сенсі. Але вона є зразком у конституційно-демократичному: право на самозахист як основа відносин між громадянином і державою.

Важливо розрізняти два рівні дискусії. Перший – кримінологічний: більше зброї = більше певних категорій злочинів. Статистика це підтверджує, і заперечувати її – значить ігнорувати реальність. Другий – конституційно-демократичний: право озброєного громадянина як стримуючий фактор проти державного свавілля і як основа суверенітету народу. Ці два рівні не суперечать одне одному — вони описують різні виміри однієї реальності.

УКРАЇНА СЬОГОДНІ: СУСПІЛЬСТВО ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ

Україна сьогодні – суспільство, у якому мільйони громадян зі зброєю в руках захищають державу від знищення. За оцінками, станом на 2025 рік на руках у населення – у тому числі у демобілізованих і ветеранів — перебуває від 6 до 10 мільйонів одиниць різних видів зброї. Частина — законно зареєстрована. Частина – ні. Це факт, з яким доводиться жити.

Найсерйозніша загроза – попереду. Сотні тисяч демобілізованих повертаються з фронту. Частина – з ПТСР, що не отримало лікування. Частина – із зброєю, легально чи ні. Досвід інших конфліктів – В’єтнам, Афганістан, Балкани – показує: злочинність серед ветеранів зростає не одразу, а через 2–3 роки після демобілізації. Ця хвиля ще не прийшла. І якщо держава не підготується – поліцейська статистика 2027–2028 років стане предметом парламентських розслідувань, а не наукових статей.

Питання не в тому, «легалізувати чи ні». Питання в тому, яку інституційну культуру ми вибудовуємо навколо цього факту – і чи здатна держава до відповідальності, яка з нього випливає.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ДЕРЖАВА, ЯКА НЕ ЗАХИЩАЄ — І ГРОМАДЯНИН, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СЕБЕ

Американська революція починалась із того, що держава не змогла захистити громадян – і тому вони взяли зброю самі. Київська трагедія 18 квітня 2026 року – і особливо відео з поліцейськими, які тікають від стрільця, залишаючи дитину в епіцентрі стрілянини – є болісним нагадуванням про те, що це питання залишається живим і сьогодні.

Поліцейський, який тікає від стрільця і залишає дитину напризволяще – це не просто дисциплінарний казус. Це симптом. Держава, яка хоче дати своїм громадянам право на зброю – або вже де-факто дала його, роздавши мільйони одиниць зброї в перші дні вторгнення – мусить спочатку довести, що вона сама вміє нею відповідально розпоряджатися і захищати тих, хто захищає її.

Статистика незаперечна: повномасштабна війна дала різкий стрибок злочинів із вогнепальною зброєю – +543% лише за перший рік. Але та сама статистика свідчить: у 2024–2025 роках показники пішли вниз. Це означає, що суспільство і держава адаптуються. Питання – у якому напрямку. У напрямку верховенства права та інституційної відповідальності – чи у напрямку нормалізації безкарності, за якої поліцейські тікають, а вбивці залишаються непізнаними.

У загальній динаміці виразно виокремлюються три фази. Перша (2010–2013) — відносна стабільність у діапазоні 147–154 тисяч осіб: «радянська» модель масового ув’язнення зберігала свою інерцію. Друга (2014–2015) — обвальне скорочення: за один рік показник впав із 126937 до 73431 осіб, майже вдвічі. Третя (2016–2026) — повільний, але невпинний спад на тлі збройного конфлікту.

Ключовий застережний висновок: різке скорочення 2014–2015 рр. не є результатом гуманізації кримінальної юстиції. Воно зумовлене передусім анексією Криму та окупацією частини Донбасу — разом із цими територіями поза межами контролю України залишилися десятки установ і тисячі ув’язнених. Структурні зміни в каральній практиці значно скромніші за «паперову» статистику.

ДИНАМІКА ЗА КАТЕГОРІЯМИ УВ’ЯЗНЕНИХ

Слідчі ізолятори (СІЗО): зростання питомої ваги

Чисельність осіб у СІЗО скоротилася з 38030 (2010) до 14554 (2026) — на 61,7%. Однак тренд неоднорідний: після спаду 2014–2015 рр. спостерігається хвиля зростання у 2016–2019 рр. (до 19510 осіб) і лише потім новий спад. Це свідчить про нестійкість політки застосування запобіжних заходів.

Найтривожніший індикатор — зростання питомої ваги СІЗО: 25,7% (2010) проти 41,7% (2026). Майже половина всього в’язничного населення — особи, вина яких не встановлена вироком суду. Цей показник суттєво перевищує середньоєвропейський рівень і є прямим свідченням системних проблем із дотриманням принципу презумпції невинуватості.

Установи виконання покарань (УВП): найбільший спад

Кількість засуджених у виправних колоніях впала з 108187 (2010) до 20300 (2026) — на 81,2%. Навіть з урахуванням територіальних утрат реальне скорочення є значним. Проте воєнний контекст 2022–2026 рр. вносить суттєве спотворення: масова мобілізація засуджених за нетяжкі злочини де-факто стала механізмом позапланового «розвантаження» установ, а не свідченням зміни каральної ідеології.

Відсутність незалежного моніторингу в прифронтових зонах унеможливлює повноцінну перевірку даних щодо осіб, переведених до тимчасових місць позбавлення волі. Наведені цифри відображають лише підконтрольну частину системи.

Виховні колонії (неповнолітні): майже повне зникнення

Найбільш промовиста динаміка — щодо неповнолітніх: з 1 499 (2010) до 46 осіб (2023), тобто скорочення на 96,9%. Після цього — незначне зростання до 71 особи (2026). Таке скорочення не пояснюється лише територіальними втратами: воно відображає реальну, хоча й непослідовну, трансформацію практики поводження з неповнолітніми правопорушниками у напрямку пробаційних та ресторативних підходів.

Зростання у 2025–2026 рр. потребує окремого моніторингу: воно може свідчити про зміну судової практики в умовах війни або про реєстрацію підлітків із деокупованих територій. В обох випадках — це вразлива група, що вимагає особливої уваги органів пробації та правозахисних організацій.

Висновки

Статистика 2010–2026 рр. засвідчує: Україна перетворилася з країни з одним із найвищих рівнів ув’язнення у Європі на країну з відносно низькими абсолютними показниками. Однак цей декарцеральний ефект є значною мірою ілюзорним. Він визначається передусім геополітичною катастрофою 2014 р. і мобілізаційною логікою 2022–2026 рр., а не структурними змінами у кримінальній юстиції.

З пенологічної точки зору найбільш вразливими залишаються три аспекти: збереження практики надмірного тримання під вартою (СІЗО); відсутність незалежного моніторингу установ у прифронтових районах; зростання ризиків для окремих категорій в умовах деградації інституційної інфраструктури.

Запит містив 21 конкретне запитання: кількість осіб, щодо яких застосовувались ті чи інші форми ізоляції; середня та максимальна тривалість; кількість випадків послідовного призначення дисциплінарних стягнень; кількість осіб, які перебували в умовах одиночного ув’язнення понад 6 місяців та понад рік безперервно; підстави застосування адміністративної (превентивної) ізоляції; кількість випадків скасування таких рішень за результатами оскарження. Питання сформульовано відповідно до класифікації, яку застосовує Європейський комітет з питань запобігання катуванням (КЗК / CPT): дисциплінарне, адміністративне/превентивне та захисне одиночне ув’язнення.

Відповідь надійшла швидко. Її зміст виявився приголомшливим.

Департамент повідомив, що «надає інформацію про кількість осіб, які перебували в установах виконання покарань у період з 2010 по 2026 роки, що є у розпорядженні Департаменту». Усе. Тільки загальна кількість ув’язнених. «Інша інформація у процесі здійснення повноважень, передбачених чинним законодавством, Департаментом не створювалась та у володінні не перебуває».

А для «отримання актуальної інформації» запропоновано звертатися безпосередньо до установ виконання покарань та слідчих ізоляторів.

Тобто: системна статистика одиночного ув’язнення в Україні не ведеться. І, схоже, ніколи не велася.

ЩО ТАКЕ ОДИНОЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ З ТОЧКИ ЗОРУ СТАНДАРТІВ ЄКЗК — І ЧОМУ ЦЕ НЕ ДРІБНИЦЯ

Щоб зрозуміти масштаб проблеми, необхідно бодай коротко нагадати, що являє собою міжнародний стандарт у цій сфері.

У 2011 році ЄКЗК присвятив одиночному ув’язненню окремий розділ своєї 21-ої Загальної доповіді (CPT/Inf(2011)28). Це — один із найбільш ретельно розроблених нормативних документів Комітету. Відправна точка стандарту є безкомпромісною: одиночне ув’язнення може мати «надзвичайно руйнівні наслідки для психологічного, соматичного та соціального здоров’я» людини, а найбільш промовистим показником цього є значно вищий рівень самогубств серед ув’язнених, щодо яких застосовується цей захід. КЗК прямо констатує, що одиночне ув’язнення «само по собі потенційно створює проблеми, пов’язані із забороною катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження».

ЄКЗК неодноразово відвідував Україну. Питання одиночного ув’язнення фігурувало у звітах Комітету щодо України. Українська держава подавала відповіді. Тобто певний діалог відбувався. Але, як з’ясовується, він відбувався в умовах, коли центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво пенітенціарною системою, не мав — і не збирав — жодної системної інформації про те, скільки людей, на яких підставах, на який строк і з якими наслідками піддаються одиночному ув’язненню.

ВІДСУТНІСТЬ СТАТИСТИКИ — ЦЕ НЕ ТЕХНІЧНА ПРОБЛЕМА. ЦЕ СИСТЕМНА

Відсутність статистики — це не прогалина у звітності. Це відображення того, як система ставиться до самого явища, яке вона адмініструє. Те, що не підраховується, — не управляється. Те, що не управляється, — не контролюється. Те, що не контролюється, — є простором довільного розсуду, а де довільний розсуд — там завжди є ризик зловживань.

ЄКЗК прямо наголошує: «повинні здійснюватися та зберігатися докладні записи стосовно рішень про одиночне ув’язнення особи та стосовно перегляду таких рішень». Йдеться не про побажання — це вимога принципу підзвітності, без якої система формально відповідає стандартам, але реально функціонує поза будь-яким зовнішнім чи внутрішнім контролем.

У будь-якій пенітенціарній системі — і це не питання рівня розвитку чи добробуту держави, а питання елементарної адміністративної культури — статистика одиночного ув’язнення ведеться, узагальнюється та публікується. Вона є інструментом аналізу практики, оцінки відповідності стандартам, виявлення аномалій, обґрунтування реформ і підзвітності перед суспільством. Без неї дискусія про реформування пенітенціарної системи нагадує спробу лікувати хворого без будь-яких медичних показників.

Показово: відповідь Департаменту містить посилання на постанову пленуму Вищого адміністративного суду щодо того, що не є інформаційним запитом. Тобто, відомство, замість того щоб визнати і обґрунтувати відсутність інформації, спершу витратило зусилля на правове пояснення того, чому воно не зобов’язане цю інформацію створювати. Це красномовно само по собі.

НА ФОНІ ЗАДЕКЛАРОВАНИХ РЕФОРМ

Я пишу ці рядки в контексті власної наукової діяльності.

Відповідь Департаменту є красномовним прикладом цього розриву.

Україна роками декларує пенітенціарну реформу. Прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс, ведуться переговори в рамках євроінтеграції, держава взаємодіє з Радою Європи. І водночас центральний орган управління пенітенціарною системою не може відповісти на запитання: скільки людей цього року було поміщено в карцер і на скільки діб?

Особливо гостро це відчувається на тлі воєнного часу. Розумію, що зараз суспільний запит на контроль над пенітенціарною системою є мінімальним — є речі важливіші. Але саме в умовах, коли публічна увага послаблена, ризик неконтрольованого застосування обмежувальних заходів зростає. І саме зараз закладаються підвалини повоєнної системи.

Тому першою — і найбільш базовою — рекомендацією до будь-якої Стратегії дотримання прав людини в пенітенціарній системі до 2035 року має бути: запровадити системну статистичну звітність щодо одиночного ув’язнення — за видами, строками, підставами, установами, категоріями осіб. Не як технічну вимогу. Як фундаментальну умову підзвітності.

Доки цього немає — усі розмови про відповідність стандартам ЄКЗК, Стратегії реформ та євроінтеграційні зобов’язання залишаються лише розмовами.

Учора я отримав відповідь.

Мені не відмовили у зв’язку з тим, що інформація є секретною, конфіденційною чи становить державну таємницю. Нічого подібного. Відмова обґрунтована тим, що інформації занадто багато, аби її збирати.

Я дозволю собі затриматися на цій формулі.

«Занадто багато, аби збирати» — це не правова підстава. Це адміністративний рефлекс, прикритий канцелярською мовою. І саме тому найцікавішим у цій відповіді є не сама відмова, а те, на що її автор зволив послатися: на рішення Європейського суду з прав людини. Рішення, присвячене свободі поширення поглядів та інформації — тобто тому праву, реалізацію якого ця відповідь якраз і обмежує.

Я не знаю, чи читав підписант це рішення. Але я його читав. І саме тому хочу запропонувати невеликий правовий аналіз — не в дусі полеміки, а в дусі правової освіти. Адже Конвенція про захист прав людини є частиною правового порядку України, а практика Страсбурзького суду — не декорацією у відповідях, а живим, обов’язковим до врахування стандартом.

Сподіваюся, цей аналіз виявиться корисним — і тим, хто, як я, звертається із запитами про публічну інформацію та стикається із подібними відповідями, і тим, хто ці відповіді підписує.

Magyar Helsinki Bizóttság v. Hungary

1. Суть справи

Угорська правозахисна НУО (Угорський Гельсінський комітет) запросила у поліцейських підрозділів інформацію про імена публічних захисників та кількість їх призначень у кримінальних провадженнях — з метою дослідження ефективності системи правової допомоги. Двоє з 28 поліцейських підрозділів відмовили, посилаючись на те, що йдеться про «персональні дані». Угорські суди, включаючи Верховний суд, підтримали відмову, кваліфікувавши захисників як приватних осіб, а не «осіб, які виконують публічні функції».

2. Ключовий правовий висновок Великої палати

Велика палата вирішила, що стаття 10 Конвенції охоплює право на доступ до інформації, яку зберігають публічні органи, якщо водночас виконуються чотири критерії: (1) Мета запиту — поширення інформації суспільного інтересу (є підготовчим етапом журналістської чи громадської діяльності); (2) Характер інформації — вона має відповідати публічному інтересу; (3) Роль заявника — він/вона виступає як “соціальний сторожвий пс, або вачдоганий репортер (journalism, NGO, академік, блогер); (4) Доступність інформації — вона вже існує і готова до надання (не потребує збирання).

3. Чому посилання на цю справу як на підставу для відмови є юридично абсурдним

Відмова керівника міжрегіонального управління з питань виконання покарань, вмотивована, зокрема, посиланням на рішення ЄСПЛ у справі Magyar Helsinki Bizóttság, є юридично помилковою за своєю суттю. Це рішення встановлює саме право на доступ до інформації, а не підстави для відмови у ньому. Що ж до аргументу про «надмірний обсяг роботи» — Велика Палата прямо вказала (§ 169, 179), що посилання на труднощі зі збором уже готової інформації як підставу для відмови є неприйнятним. Тим більш абсурдним є таке посилання, якщо відповідний орган сам зобов’язаний публікувати цю інформацію за замовчуванням відповідно до стандартів прозорості публічної адміністрації.

4. Практичний висновок

Відповідно до стандарту, встановленого Великою палатою, будь-яка відмова у наданні суспільно значимої інформації, яка перебуває у розпорядженні органу виконання покарань та є необхідною для здійснення публічного контролю у сфері прав людини, є втручанням у право, гарантоване статтею 10 Конвенції. Таке втручання є виправданим лише за умов законності, легітимної мети та необхідності у демократичному суспільстві. Відмова з підстав «багато роботи зі збору» жодного з цих тестів не витримує. Запитувач має право оскаржити таку відмову до адміністративного суду та, у разі вичерпання національних засобів захисту, — до ЄСПЛ.

Magyar Helsinki Bizóttság v. Hungary

121. Суд наголошує, що мета та завдання Конвенції як інструменту захисту прав людини вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися таким чином, щоб ці права були практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними.

126. Саме у світлі вищезазначених принципів Суд розгляне, чи та в якій мірі право на доступ до інформації, що перебуває у володінні держави, як таке, може розглядатися як таке, що підпадає під сферу застосування «свободи вираження поглядів» згідно зі статтею 10 Конвенції, незважаючи на те, що таке право не випливає безпосередньо з тексту цієї норми.

127. Суд повторно зазначає, що питання про те, чи – за відсутності прямої згадки про доступ до інформації у статті 10 Конвенції – скарга заявника про те, що йому було відмовлено у доступі, може, тим не менш, розглядатися як така, що підпадає під дію цього положення, є питанням, яке протягом багатьох років поступово уточнювалося у прецедентній практиці щодо Конвенції.

«[П]раво на свободу отримання інформації, по суті, забороняє уряду обмежувати особу в отриманні інформації, яку інші бажають або можуть бути готові їй надати. Стаття 10 у таких обставинах, як у даній справі, не надає особі права доступу до реєстру, що містить інформацію про її особисте становище, а також не встановлює обов’язку уряду надавати таку інформацію особі».

128. Таким чином, пленарний склад Суду у справі Gaskin (§ 52) у 1989 році та Велика палата у справі Guerra у 1998 році підтвердили цей підхід, причому Велика палата додала в останньому рішенні, що свобода отримувати інформацію «не може тлумачитися як така, що накладає на державу, за обставин, подібних до тих, що мають місце у даній справі, позитивні зобов’язання збирати та поширювати інформацію з власної ініціативи». У 2005 році Велика палата дотрималася тієї ж лінії міркувань у справі Roche (цитованій вище, § 172), при цьому було зазначено, що Суд раніше робив це у справах Eccleston проти Сполученого Королівства та Jones проти Сполученого Королівства.

129. Справи, згадані в попередньому абзаці, подібні тим, що заявники домагалися доступу до інформації, яка стосувалася їхнього приватного життя. Хоча Суд зазначив, з огляду на конкретні обставини цих справ, що право на доступ до інформації не передбачене статтею 10, він дійшов висновку, що запитувана інформація стосувалася приватного та/або сімейного життя заявників таким чином, що вона підпадала під дію статті 8 Конвенції.

130. Пізніше, у справі Dammann (§ 52), Суд постановив, що збір інформації є необхідним підготовчим етапом журналістської діяльності та невід’ємною, захищеною складовою свободи преси (Shapovalov). Це міркування було, без особливих дискусій, розвинуто далі у справі Sdruženi Jihočeské Matky. Суд спочатку послався на принципи, викладені у справах Leander, Guerra та Roche, і зазначив, що «важко вивести з Конвенції загальне право на доступ до адміністративних даних та документів». Потім, посилаючись на справу Grupo Interpres SA, він дійшов висновку, що оскаржувана відмова державного органу надати доступ до відповідних адміністративних документів, які були легкодоступними, становила втручання у право заявника на отримання інформації, гарантоване статтею 10 Конвенції. Як і у справі Grupo Interpres SA, скарга на порушення Конвенції у справі Dammann стосувалася застосування обов’язку, встановленого національним законодавством, надати доступ до запитуваних документів за певних умов. Переконавшись, що оскаржуване обмеження не було непропорційним до переслідуваної законної мети, Суд згодом визнав скаргу неприйнятною як очевидно необґрунтовану.

131. Згодом, у серії рішень, що вийшли після вищезгаданого рішення у справі Sdruženi Jihočeské Matky, Суд дійшов висновку, що втручання у право, захищене статтею 10 § 1, мало місце у ситуаціях, коли вважалося, що заявник мав встановлене право на інформацію згідно з національним законодавством, зокрема на підставі остаточного судового рішення, але органи влади не забезпечили реалізацію цього права. Визнаючи втручання, Суд, крім того, брав до уваги той факт, що доступ до відповідної інформації був істотним елементом реалізації права заявника на свободу вираження поглядів або що він становив частину законного збору інформації, що становить суспільний інтерес, з метою поширення цієї інформації серед громадськості та, таким чином, сприяння суспільній дискусії. Розглядаючи подібні обставини у справі, Велика палата застосувала подібний підхід, одночасно підтвердивши принцип у справі Leander, згідно з яким стаття 10 «в основному забороняє уряду обмежувати особу в отриманні інформації, яку інші бажають або можуть бути готові їй надати» (§ 83). З ретроспективи Суд вважає, що ця лінія судової практики не становила відхилення від принципів у справі Leander, а, навпаки, була їхнім розширенням, оскільки стосувалася ситуацій, коли, як описано утручаючимся урядом, одна гілка державної влади визнала право на отримання інформації, але інша гілка державної влади перешкоджала реалізації цього права або не забезпечила його виконання.

132. Одночасно з вищезазначеною лінією судової практики з’явився тісно пов’язаний підхід, а саме той, що викладено у рішеннях у справах Társaság та Österreichische Vereinigung. У цих справах Суд визнав, за певних умов – незалежно від міркувань щодо внутрішнього права, що переважали у справах Kenedi, Youth Initiative for Human Rights, Roşiianu та Guseva – існування обмеженого права на доступ до інформації як частини свобод, закріплених у статті 10 Конвенції. У справі Társaság Суд підкреслив соціальну роль заявника як «сторожового пса» та зазначив, використовуючи аргументацію, підтверджену у справах Kenedi, Youth Initiative for Human Rights, Roşiianu та Guseva, що організація-заявниця брала участь у законному зборі інформації з питання, що має суспільне значення (запит політика щодо перевірки конституційності кримінального законодавства стосовно злочинів, пов’язаних з наркотиками), і що органи влади втрутилися на підготовчому етапі цього процесу, створивши адміністративну перешкоду. Таким чином, монополія Конституційного суду на інформацію стала формою цензури. Крім того, з огляду на те, що наміром організації-заявниці було донести до громадськості інформацію, зібрану на підставі конституційної скарги, і тим самим сприяти публічній дискусії щодо законодавства про злочини, пов’язані з наркотиками, її право на поширення інформації було явно порушено. До аналогічних висновків дійшли у справі Österreichische Vereinigung.

133. Той факт, що Суд раніше не висловлював у своїй практиці зв’язку між принципами у справі Leander та описаними вище більш пізніми розвитками, не означає, що вони суперечать один одному або є непослідовними. Зауваження, що « право на свободу отримання інформації в принципі забороняє уряду обмежувати особу в отриманні інформації, яку інші бажають або можуть бути готові їй надати», як видається, ґрунтувалося на тому, що можна вважати буквальним тлумаченням статті 10. Воно було повторене у рішеннях пленарного засідання та Великої палати у справах Guerra та інші, Gaskin та Roche (а також у справі Gillberg). Однак, хоча Суд і визнав, що стаття 10 у таких обставинах, як ті, що розглядалися у справах Guerra та інші, Gaskin та Roche, не надає особі права на доступ до відповідної інформації та не встановлює обов’язку уряду надавати таку інформацію, Суд, однак, не виключав існування такого права для особи або відповідного зобов’язання уряду в інших видах обставин. Вищезазначену недавню судову практику (включно зі справою Gillberg) можна розглядати як ілюстрацію тих видів обставин, за яких Суд був готовий визнати індивідуальне право на доступ до інформації, що перебуває у володінні держави. Для цілей розгляду даної справи Суд вважає за доцільне більш широко розглянути питання про те, в якій мірі право на доступ до інформації може бути виведене зі статті 10 Конвенції.

149. З огляду на вищезазначене, Суд не вважає, що йому заборонено тлумачити статтю 10 § 1 Конвенції як таку, що включає право на доступ до інформації.

150. Суд усвідомлює важливість правової визначеності в міжнародному праві та аргумент про те, що від держав не можна очікувати виконання міжнародного зобов’язання, з яким вони спочатку не погоджувалися. Він вважає, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен без поважних підстав відходити від прецедентів, встановлених у попередніх. Оскільки Конвенція є насамперед системою захисту прав людини, необхідно також враховувати мінливі умови в державах-учасницях, і Суд повинен реагувати, наприклад, на будь-яку еволюцію у напрямку зближення стандартів, яких слід досягти.

151. З огляду на практику інституцій Конвенції випливає, що відбулася помітна еволюція на користь визнання, за певних умов, права на свободу інформації як невід’ємного елементу свободи отримувати та поширювати інформацію, закріпленої у статті 10 Конвенції.

152. Суд також зазначає, що ця тенденція відображається у позиції міжнародних правозахисних органів, які пов’язують право на доступ до інформації з правом на поширення інформації та з правом широкої громадськості на отримання інформації та ідей.

153. Крім того, надзвичайно важливо, що, згідно з інформацією, яка є у розпорядженні Суду, майже всі з тридцяти однієї держави-члена Ради Європи, що брали участь в опитуванні, прийняли законодавство про свободу інформації. Ще одним показником спільної позиції в цьому контексті є існування Конвенції про доступ до офіційних документів.

154. У світлі цих змін та у відповідь на зростаючу конвергенцію стандартів захисту прав людини, яких слід досягти, Суд вважає за доцільне уточнити принципи справи «Leander» у таких обставинах, як ті, що розглядаються у даній справі.

155. Мета та завдання Конвенції, як інструменту захисту прав людини, вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися таким чином, щоб ці права були практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (Soering, § 87). Як чітко ілюструють нещодавня судова практика Суду та рішення інших органів з прав людини, твердження, що право на доступ до інформації за жодних обставин не може підпадати під дію статті 10 Конвенції, призвело б до ситуацій, коли свобода «отримувати та поширювати» інформацію була б обмежена таким чином і в такій мірі, що це завдало б удару по самій суті свободи вираження поглядів. На думку Суду, в обставинах, коли доступ до інформації є необхідним для реалізації права заявника на отримання та поширення інформації, його відмова може становити втручання в це право. Принцип забезпечення прав, передбачених Конвенцією, практичним та ефективним чином вимагає, щоб заявник у такій ситуації міг покладатися на захист статті 10 Конвенції.

156. Коротко кажучи, настав час уточнити класичні принципи. Суд продовжує вважати, що «право на свободу отримання інформації, по суті, забороняє уряду обмежувати особу в отриманні інформації, яку інші бажають або можуть бути готові їй надати». Крім того, «право на отримання інформації не може тлумачитися як таке, що покладає на державу позитивні зобов’язання збирати та поширювати інформацію з власної ініціативи ». Суд також вважає, що стаття 10 не надає особі права на доступ до інформації, що перебуває у володінні державного органу, а також не зобов’язує уряд надавати таку інформацію особі. Однак, як видно з наведеного вище аналізу, таке право або зобов’язання може виникнути, по-перше, у разі, коли розкриття інформації було накладено судовим рішенням, яке набуло законної сили (що не є предметом розгляду у цій справі), та, по-друге, у випадках, коли доступ до інформації є необхідним для реалізації особою свого права на свободу вираження поглядів, зокрема «свободи отримувати та поширювати інформацію», і коли відмова у доступі становить втручання у це право.

157. Чи та в якій мірі відмова у доступі до інформації становить втручання у права заявника на свободу вираження поглядів, має оцінюватися в кожному окремому випадку та з урахуванням його конкретних обставин. З метою подальшого визначення обсягу такого права Суд вважає, що нещодавня судова практика, на яку згадувалося вище, надає цінні ілюстрації критеріїв, які мають бути релевантними.

(α) Мета запиту на інформацію

158. По-перше, обов’язковою умовою має бути те, що метою особи, яка звертається із запитом про доступ до інформації, що перебуває у володінні державного органу, є забезпечення можливості реалізації нею свободи «отримувати та поширювати інформацію та ідеї» серед інших. Таким чином, Суд наголосив на тому, чи було збирання інформації відповідним підготовчим етапом у журналістській діяльності або в інших видах діяльності, що створюють майданчик для публічної дискусії або становлять її суттєвий елемент.

159. У цьому контексті можна ще раз наголосити, що у сфері свободи преси Суд визнав, що «з огляду на «обов’язки та відповідальність», притаманні здійсненню свободи вираження поглядів, гарантія, надана журналістам статтею 10 щодо висвітлення питань, що становлять загальний інтерес, підлягає застереженню, що вони діють добросовісно з метою надання точної та надійної інформації відповідно до етики журналістики».

Отже, щоб стаття 10 набула чинності, необхідно встановити, чи була запитувана інформація насправді необхідною для здійснення свободи вираження. На думку Суду, отримання доступу до інформації вважатиметься необхідним, якщо її приховування перешкоджатиме або обмежуватиме здійснення особою свого права на свободу вираження, включаючи свободу «отримувати та поширювати інформацію та ідеї», у спосіб, що відповідає таким «обов’язкам та відповідальності», які можуть випливати з пункту 2 статті 10.

(β) Характер інформації, яку вимагають надати

160. Суд раніше визнав, що відмова у доступі до інформації становила втручання у право заявників на отримання та поширення інформації у ситуаціях, коли запитувані дані були «фактичною інформацією щодо застосування заходів електронного спостереження», «інформацією про конституційну скаргу» та «щодо питання, яке має суспільне значення», «оригінальні документальні джерела для законних історичних досліджень» та рішення щодо комісійних за операції з нерухомістю, приділяючи значну увагу наявності конкретних категорій інформації, що вважаються такими, що становлять суспільний інтерес.

161. Дотримуючись цього підходу, Суд вважає, що інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, загалом повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб виправдати необхідність їх розкриття відповідно до Конвенції. Така необхідність може існувати, зокрема, у випадках, коли розкриття забезпечує прозорість щодо способу ведення державних справ та питань, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і тим самим дозволяє широкій громадськості брати участь у державному управлінні.

162. Суд наголосив, що визначення того, що може становити предмет суспільного інтересу, залежатиме від обставин кожної справи. Суспільний інтерес стосується питань, які впливають на громадськість настільки, що вона може законно цікавитися ними, які привертають її увагу або які її значною мірою турбують, особливо тому, що вони впливають на добробут громадян або життя громади. Це також стосується питань, які можуть викликати значні суперечки, які стосуються важливої соціальної проблеми або які пов’язані з проблемою, про яку громадськість мала б інтерес бути поінформованою. Суспільний інтерес не можна зводити до жаги громадськості до інформації про приватне життя інших осіб, або до бажання аудиторії сенсаційності чи навіть вуайєризму. Щоб встановити, чи стосується публікація теми загального значення, необхідно оцінювати публікацію в цілому, з огляду на контекст, у якому вона з’являється.

163. У цьому контексті важливе значення має привілейоване становище, яке Суд у своїй практиці надає політичним висловлюванням та дебатам з питань, що становлять суспільний інтерес. Аргументація на користь того, щоб за статтею 10 § 2 Конвенції залишати обмежений простір для обмежень таких висловлювань, також свідчить на користь надання права доступу відповідно до статті 10 § 1 до такої інформації, що зберігається у державних органів.

(γ) Роль заявника

164. Логічним наслідком двох критеріїв, викладених вище – одного щодо мети запиту на інформацію, а іншого щодо характеру запитуваної інформації – є те, що особливе значення набуває конкретна роль особи, яка запитує інформацію, у її «отриманні та донесенні» до громадськості. Таким чином, оцінюючи, чи втрутилася держава-відповідач у права заявників за статтею 10, відмовивши у доступі до певних документів, Суд раніше надавав особливого значення ролі заявника як журналіста (див. Roşiianu, цитовану вище, § 61) або як громадського спостерігача чи неурядової організації, діяльність якої стосувалася питань, що становлять суспільний інтерес.

165. Хоча стаття 10 гарантує свободу вираження поглядів «кожному», Суд традиційно визнає важливу роль, яку відіграє преса в демократичному суспільстві та особливе становище журналістів у цьому контексті. Суд визнав, що гарантії, які мають надаватися пресі, мають особливе. Важлива роль засобів масової інформації у сприянні та зміцненні права громадськості на отримання та поширення інформації та ідей неодноразово визнавалася Судом, як зазначено нижче:

«Обов’язок преси полягає у поширенні – у спосіб, що відповідає її зобов’язанням та відповідальності – інформації та ідей щодо всіх питань, що становлять суспільний інтерес. Вона не лише має завдання поширювати таку інформацію та ідеї: громадськість також має право їх отримувати. Якби було інакше, преса не змогла б виконувати свою важливу роль «громадського сторожового пса».

166. Суд також визнав, що функція створення різних платформ для публічної дискусії не обмежується пресою, а може також здійснюватися, серед інших, неурядовими організаціями, діяльність яких є важливим елементом поінформованої публічної дискусії. Суд визнав, що коли НУО привертає увагу до питань, що становлять суспільний інтерес, вона виконує роль громадського наглядача, яка має таке ж значення, як і роль преси і може бути охарактеризована як соціальний «наглядач», що заслуговує на такий самий захист згідно з Конвенцією, як і преса. Він визнав, що громадянське суспільство робить важливий внесок у обговорення суспільних справ.

167. Спосіб, у який громадські наглядові органи здійснюють свою діяльність, може мати значний вплив на належне функціонування демократичного суспільства. У інтересах демократичного суспільства полягає у тому, щоб надати пресі можливість виконувати її життєво важливу роль «громадського наглядового органу» у поширенні інформації з питань, що становлять суспільний інтерес, так само як і надати можливість робити те саме неурядовим організаціям, що здійснюють контроль за державою. З огляду на те, що точна інформація є інструментом їхньої діяльності, особам та організаціям, які виконують функції громадського контролю, часто доводиться отримувати доступ до інформації, щоб виконувати свою роль з висвітлення питань, що становлять суспільний інтерес. Перешкоди, створені з метою утруднення доступу до інформації, можуть призвести до того, що працівники ЗМІ або суміжних галузей більше не зможуть ефективно виконувати свою роль «громадського контролю», а їхня здатність надавати точну та надійну інформацію може зазнати негативного впливу.

168. Це не означає, однак, що право на доступ до інформації має застосовуватися виключно до НУО та преси. Суд нагадує, що високий рівень захисту поширюється також на науковців та авторів літератури з питань, що становлять суспільний інтерес. Суд також зазначає, що з огляду на важливу роль, яку відіграє Інтернет у розширенні доступу громадськості до новин та сприянні поширенню, функція блогерів та популярних користувачів соціальних мереж може також прирівнюватися до функції «громадських контролерів» у тому, що стосується захисту, передбаченого статтею 10.

(δ) Готова та доступна інформація

169. Дійшовши висновку, що відмова у доступі порушувала статтю 10, Суд раніше брав до уваги той факт, що запитувана інформація була «готовою та доступною» і не вимагала збору будь-яких даних урядом. З іншого боку, Суд відхилив посилання національного органу влади на передбачувані труднощі зі збором інформації як підставу для відмови надати заявнику документи, коли такі труднощі були спричинені власною практикою цього органує.

170. У світлі вищезазначеної судової практики, а також з огляду на формулювання статті 10 § 1 (а саме слова «без втручання з боку державних органів»), Суд вважає, що той факт, що запитувана інформація є готовою та доступною, повинен становити важливий критерій у загальній оцінці того, чи можна відмову у наданні інформації розглядати як «втручання» у свободу «отримувати та поширювати інформацію», що захищається цією нормою.

(vii) Застосування цих критеріїв до даної справи

171. Організація-заявник стверджувала, що відповідно до статті 10 вона мала право на доступ до запитуваної інформації, оскільки метою запиту було проведення опитування на підтримку пропозицій щодо реформи системи державних захисників та інформування громадськості з питання, що становить загальний інтерес. Уряд, однак, стверджував, що фактичною метою опитування було дискредитування існуючої системи державних захисників.

172. Суд переконаний, що НУО-заявниця бажала реалізувати право на поширення інформації з питання, що становить суспільний інтерес, і з цією метою домагалася доступу до інформації.

173. Суд також бере до уваги твердження Уряду про те, що запитувана інформація, а саме імена адвокатів, яких було призначено державними захисниками, аж ніяк не була необхідною для формування висновків та оприлюднення результатів щодо ефективності системи державних захисників. Відповідно, на їхню думку, нерозкриття цих персональних даних не перешкоджало участі заявника-НУО у публічній дискусії. Вони також поставили під сумнів корисність номінативної інформації, стверджуючи, що анонімно оброблені витяги з відповідних справ задовольнили б потреби заявника-НУО.

174. НУО-заявниця стверджувала, що імена державних захисників та кількість призначень, наданих кожному з них, були інформацією, необхідною для розслідування та виявлення будь-яких недоліків у системі. НУО-заявниця також стверджувала, що основним аспектом її публікації щодо ефективності системи державних захисників був нібито нерівномірний розподіл призначень.

175. На думку Суду, інформація, яку НУО-заявниця запитувала у поліцейських відділках, безперечно, належала до сфери її дослідження. Щоб підкріпити свої аргументи, заявниця бажала зібрати іменну інформацію про окремих адвокатів, аби продемонструвати будь-які повторювані закономірності у призначенні. Якби НУО-заявниця обмежила свій запит анонімізованою інформацією, як пропонував Уряд, вона, найімовірніше, не змогла б отримати перевірені результати на підтримку своєї критики існуючої схеми. Крім того, щодо повноти або статистичної значущості інформації, що є предметом спору, Суд зазначає, що метою запиту даних було охопити всю країну, включно з усіма окружними поліцейськими управліннями. Відмова двох управлінь надати інформацію стала перешкодою для проведення та оприлюднення повністю вичерпного дослідження. Отже, можна обґрунтовано зробити висновок, що без відповідної інформації заявник не мав змоги взяти участь у публічній дискусії, спираючись на точні та надійні дані. Тому інформація була «необхідною» для реалізації заявником свого права на свободу вираження поглядів.

176. Що стосується характеру інформації, Суд зазначає, що національні органи влади жодним чином не оцінили потенційний суспільний інтерес запитуваної інформації та зосередилися виключно на статусі державних захисників з точки зору Закону про дані. Останній передбачав дуже обмежені винятки із загального правила нерозголошення персональних даних. Після того як національні органи влади встановили, що державні захисники не належать до категорії «інших осіб, які виконують публічні обов’язки», що було єдиним відповідним винятком у конкретному контексті, вони не мали можливості розглянути потенційний суспільний інтерес до цієї інформації.

177. Суд зазначає, що такий підхід позбавив обґрунтування суспільною значимістю, на яке посилалася НУО-заявниця, будь-якої актуальності. На думку Суду, однак, інформація про призначення державних захисників мала виразно суспільний характер, незалежно від того, чи можна було кваліфікувати державних захисників як «інших осіб, які виконують публічні обов’язки» згідно з відповідним національним законодавством.

178. Щодо ролі НУО-заявниці, сторони одностайні в тому, що дана справа стосується авторитетної організації, що діє в інтересах суспільства та займається поширенням інформації з питань прав людини та верховенства права. Її професійна позиція щодо питань, якими вона займається, та її робота з широкою громадськістю не ставилися під сумнів. Суд не бачить підстав сумніватися в тому, що згадане опитування містило інформацію, яку заявник-НУО зобов’язався донести до громадськості і яку громадськість мала право отримати. Суд також переконаний, що для виконання цього завдання заявнику було необхідно мати доступ до запитуваної інформації.

179. Нарешті, Суд зазначає, що інформація була готова та доступна; і перед Судом не стверджувалося, що її розкриття було б особливо обтяжливим для органів влади.

(viii) Висновок

180. Підсумовуючи, інформація, яку НУО-заявниця вимагала від відповідних поліцейських підрозділів, була необхідною для завершення опитування щодо функціонування системи державних захисників, яке вона проводила як неурядова правозахисна організація, з метою внести свій внесок у дискусію з питання, що становить очевидний суспільний інтерес. Відмовивши їй у доступі до запитуваної інформації, яка була готова та доступна, внутрішні органи влади обмежили реалізацію заявником-НУО його свободи отримувати та поширювати інформацію, що зачіпає саму суть його прав, передбачених статтею 10. Отже, мало місце втручання у право, захищене цією нормою, яка застосовується до даної справи. Тому заперечення Уряду щодо того, що скарга заявника є несумісною ratione materiae, має бути відхилено.

(b) Чи було втручання виправданим

181. Щоб бути виправданим, втручання у право заявника – НУО – на свободу вираження поглядів має бути «передбаченим законом», переслідувати одну або кілька законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 10, та бути «необхідним у демократичному суспільстві».

(i) Законність

182. Суд зазначає, що сторони не дійшли згоди щодо того, чи було втручання у свободу вираження поглядів НУО-заявниці «передбачене законом». Організація-заявниця посилалася на статтю 19(4) Закону про дані та стверджувала, що вона прямо передбачає розкриття персональних даних «інших осіб, які виконують публічні обов’язки», тоді як не існує положення, яке забороняє розкриття імен адвокатів, призначених ex officio. Уряд, зі свого боку, посилався на висновок Комісара з питань захисту даних та рішення національних судів, які тлумачили статтю 19(4) Закону про дані таким чином, що адвокати, призначені ex officio, не є «іншими особами, які виконують публічні обов’язки», а отже, їхні персональні дані не можуть бути розкриті. На їхню думку, Суд повинен виходити з встановлених фактів та законодавства, яке застосовується і тлумачиться національними судами.

183. Суд зазначає, що розбіжність у поглядах сторін щодо застосовного права випливає з їхніх різних поглядів на питання про те, як слід характеризувати державних захисників у національному законодавстві. На думку НУО-заявниці, їх слід класифікувати як «інших осіб, які виконують публічні функції», тоді як Уряд стверджував, що їх слід розглядати як приватних осіб, у тому числі стосовно їхньої діяльності, яку вони здійснюють, коли їх призначають державні органи.

184. Як Суд неодноразово зазначав, його завданням не є заміщати національні суди, і тлумачення та застосування національного права належить насамперед національним органам, зокрема судам. Суд також не має права висловлювати думку щодо доцільності методів, обраних законодавчим органом держави-відповідача для регулювання певної сфери. Його завдання обмежується визначенням того, чи прийняті методи та наслідки, які вони спричиняють, відповідають Конвенції.

185. Суд зазначає, що Верховний суд детально розглянув правовий статус призначених ex officio захисників та аргументи НУО-заявниці щодо їхніх обов’язків щодо забезпечення права на захист і дійшов висновку, що вони не є «іншими особами, які виконують публічні обов’язки». Тлумачення Верховного суду відповідало Рекомендації Парламентського комісара з питань захисту даних, опублікованій у 2006 році (див. пункт 34 вище). Суд не бачить підстав ставити під сумнів тлумачення Верховного суду про те, що державні захисники не можуть вважатися «іншими особами, які виконують публічні обов’язки», і що стаття 19(4) Закону про дані надавала правову підставу для оскаржуваної відмови у доступі. Таким чином, втручання було «передбачене законом» у значенні другого абзацу статті 10.

(ii) Законна мета

186. Суд зазначає, що між сторонами не було суперечок щодо того, що обмеження свободи вираження поглядів НУО-заявниці переслідувало законну мету захисту прав інших осіб, і не бачить підстав вважати інакше.

(iii) Необхідність у демократичному суспільстві

187. Основні принципи щодо питання, чи є втручання у свободу вираження поглядів «необхідним у демократичному суспільстві», добре закріплені в судовій практиці Суду та були узагальнені наступним чином.

«(i) Свобода вираження поглядів є однією з найважливіших основ демократичного суспільства та однією з основних умов його прогресу та самореалізації кожної людини. З урахуванням пункту 2 статті 10, вона застосовується не лише до «інформації» або «ідей», які сприймаються позитивно або вважаються нешкідливими чи байдужими, а й до тих, що ображають, шокують або турбують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широкого світогляду, без яких не існує «демократичного суспільства». Як зазначено у статті 10, ця свобода підлягає виняткам, які … однак, повинні тлумачитися суворо, а необхідність будь-яких обмежень має бути доведена переконливо …

(ii) Прикметник «необхідний» у значенні статті 10 § 2 передбачає наявність «нагальної суспільної потреби». Договірні держави мають певний простір для оцінки того, чи існує така потреба, але це супроводжується європейським наглядом, що охоплює як законодавство, так і рішення щодо його застосування, навіть ті, що ухвалені незалежним судом. Отже, Суд уповноважений виносити остаточне рішення щодо того, чи є «обмеження» сумісним із свободою вираження поглядів, захищеною статтею 10.

(iii) Завдання Суду при здійсненні своєї наглядової юрисдикції полягає не в тому, щоб замінити компетентні національні органи, а в тому, щоб переглянути відповідно до статті 10 рішення, які вони ухвалили на підставі своїх повноважень щодо оцінки. Це не означає, що нагляд обмежується встановленням того, чи держава-відповідач реалізувала свої дискреційні повноваження розумно, ретельно та добросовісно; «Суд повинен розглянути втручання, на яке подано скаргу, у світлі справи в цілому та визначити, чи було воно «пропорційним до переслідуваної законної мети» і чи є наведені національними органами підстави для його виправдання «релевантними та достатніми»… . При цьому Суд має переконатися, що національні органи застосовували стандарти, які відповідали принципам, закладеним у статті 10, і, крім того, що вони спиралися на прийнятну оцінку відповідних фактів …»

188. Суд зазначає, що центральним питанням, яке лежить в основі скарги НУО-заявниці, є те, що запитувана інформація була кваліфікована органами влади як персональні дані, що не підлягають розкриттю. Так сталося тому, що за угорським законодавством поняття персональних даних охоплювало будь-яку інформацію, яка могла ідентифікувати особу. Така інформація не підлягала розкриттю, якщо тільки така можливість не була прямо передбачена законом, або якщо інформація не стосувалася виконання муніципальних чи урядових (державних) функцій або не стосувалася інших осіб, які виконують публічні обов’язки. Оскільки у своєму рішенні Верховний суд виключив державних захисників із категорії «інших осіб, які виконують публічні обов’язки», у НУО-заявниці не було юридичної можливості довести, що розкриття інформації було необхідним для виконання її функції нагляду.

189. У цьому контексті НУО-заявниця стверджувала, що не було жодних підстав для нерозкриття інформації щодо призначення державних захисників, яких наймають державні органи в рамках схеми, що фінансується державою, навіть з огляду на будь-які міркування щодо приватного життя, висунуті урядом.

190. Зі свого боку, уряд стверджував, що широке тлумачення поняття «інших осіб, які виконують публічні функції», як це пропонує НУО-заявниця, може звести нанівець будь-який захист приватного життя державних захисників (див. пункт 83 вище).

191. Суд ще раз наголошує, що розкриття інформації, яка стосується приватного життя особи, підпадає під дію статті 8 § 1 (Leander, § 48). У цьому зв’язку він зазначає, що поняття «приватне життя» є широким терміном, який не піддається вичерпному визначенню. Воно охоплює фізичну та психологічну цілісність особи. Тому вона може охоплювати численні аспекти фізичної та соціальної ідентичності особи. Такі елементи, як, наприклад, ідентифікація статі, ім’я, сексуальна орієнтація та сексуальне життя, належать до особистої сфери, що захищається статтею. Приватне життя може також включати діяльність професійного або ділового характеру. Суд також визнав, що існує зона взаємодії особи з іншими, навіть у публічному контексті, яка може підпадати під поняття «приватне життя».

192. У контексті персональних даних Суд раніше посилався на Конвенцію Ради Європи від 28 січня 1981 року про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, метою якої є «забезпечення … для кожної особи … поваги до її прав та основних свобод, а зокрема до її права на приватність у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, що стосуються її» (стаття 1). Персональні дані визначені у статті 2 як «будь-яка інформація, що стосується ідентифікованої або ідентифіковуваної особи». Суд наводив приклади персональних даних, що стосуються найбільш інтимних та особистих аспектів життя людини, таких як стан здоров’я, ставлення до релігії та сексуальної орієнтації, визнавши, що такі категорії даних становлять особливі елементи приватного життя, які підпадають під сферу захисту статті 8 Конвенції.

193. Визначаючи, чи стосувалася особиста інформація, що зберігалася органами влади, реалізації відповідними державними захисниками свого права на повагу до приватного життя, Суд належним чином врахує конкретний контекст. Існує низка елементів, що мають значення для оцінки того, чи стосуються заходи, здійснені поза межами житла або приватних приміщень особи, її приватного життя. Оскільки трапляються випадки, коли люди свідомо або навмисно беруть участь у заходах, які фіксуються або висвітлюються публічно, обґрунтовані очікування особи щодо приватного життя можуть бути важливим, хоча й не обов’язково вирішальним, чинником у цій оцінці.

194. У даній справі запитувана інформація складалася з імен державних захисників та кількості випадків, коли їх призначали захисниками у певних юрисдикціях. На думку Суду, запит щодо цих імен, хоча вони й становили персональні дані, стосувався переважно здійснення професійної діяльності в контексті публічних проваджень. У цьому сенсі професійну діяльність державних захисників не можна вважати приватною справою. Крім того, запитувана інформація не стосувалася дій чи рішень державних захисників у зв’язку з виконанням їхніх обов’язків як юридичних представників або консультацій з їхніми клієнтами. Уряд не довів, що розкриття інформації, запитуваної для конкретних цілей запиту заявника, могло б вплинути на реалізацію державними захисниками їхнього права на повагу до приватного життя у значенні статті 8 Конвенції.

195. Суд також вважає, що оприлюднення імен державних захисників та кількості їхніх відповідних призначень не піддало б їх публічності в мірі, що перевищує ту, яку вони могли передбачити під час реєстрації як державні захисники. Немає підстав припускати, що інформація про імена державних захисників та їхні призначення не могла бути відома громадськості іншими засобами, такими як інформація, що міститься у списках надавачів правової допомоги, розкладах судових засідань та публічних судових засіданнях, хоча очевидно, що на момент проведення опитування вона не була зібрана.

196. На цьому тлі інтереси, на які посилається Уряд з посиланням на статтю 8 Конвенції, не мають такого характеру та ступеня, щоб виправдати застосування цього положення та його врахування при зважуванні проти прав заявника-НУО, захищених пунктом 1 статті 10. Проте стаття 10 не гарантує необмежену свободу вираження поглядів; і захист приватних інтересів державних захисників становить законну мету, що дозволяє обмежувати свободу вираження поглядів відповідно до пункту 2 цієї статті. Отже, головне питання полягає в тому, чи були засоби, використані для захисту цих інтересів, пропорційними меті, яку прагнули досягти.

197. Суд зазначає, що предметом опитування була ефективність системи державних захисників. Це питання було тісно пов’язане з правом на справедливий судовий розгляд, яке є фундаментальним правом у угорському законодавстві та правом першорядної важливості згідно з Конвенцією. Дійсно, будь-яка критика або пропозиція щодо вдосконалення послуги, що так безпосередньо пов’язана з правом на справедливий судовий розгляд, має розглядатися як предмет законної суспільної зацікавленості. У запланованому опитуванні НУО-заявниця прагнула перевірити свою гіпотезу про те, що практика постійного призначення одних і тих самих адвокатів є дисфункціональною, що ставить під сумнів адекватність цієї схеми. Твердження про те, що система правової допомоги може зазнавати упередженого ставлення як така через те, що державних захисників поліція систематично відбирала з одного й того ж кола адвокатів – і що вони, ймовірно, не ставили під сумнів поліцейські розслідування, аби не втратити шанс на подальші призначення – дійсно викликає законну стурбованість. Потенційні наслідки призначення адвокатів поліцією для прав на захист вже були визнані Судом у справі Мартіна. Оскільки питання, що розглядається, стосується самої суті права, передбаченого Конвенцією, Суд переконаний, що НУО-заявниця мала намір внести свій вклад у дискусію з питання, що становить суспільний. Відмова у задоволенні запиту фактично обмежила внесок НУО-заявниці у суспільну дискусію з питання, що становить загальний інтерес.

198. Тому Суд не вважає, що задоволення запиту заявника (НУО) щодо надання інформації негативно вплинуло б на право на приватність державних захисників. Хоча запит на інформацію, безперечно, стосувався персональних даних, він не містив інформації, що не належить до публічного домену. Як уже зазначалося вище, він складався лише з інформації статистичного характеру про кількість випадків, коли зазначені особи призначалися для представлення інтересів підсудних у публічних кримінальних провадженнях у рамках національної системи правової допомоги, що фінансується з державного бюджету.

199. Відповідне угорське законодавство, як його тлумачать компетентні національні суди, унеможливлювало будь-яку змістовну оцінку права заявника на свободу згідно зі статтею 10 Конвенції, у ситуації, коли будь-які обмеження щодо запропонованої публікації НУО-заявниці – яка мала на меті сприяти дискусії з питання, що становить загальний інтерес – вимагали б найретельнішого розгляду.

200. З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що аргументи, висунуті Урядом, хоча й були доречними, не були достатніми для того, щоб довести, що втручання, на яке подано скаргу, було «необхідним у демократичному суспільстві». Зокрема, Суд вважає, що, незважаючи на дискреційні повноваження держави-відповідача, між заходом, що є предметом скарги, та переслідуваною законною метою не існувало розумного співвідношення пропорційності.

Відповідно, мало місце порушення статті 10 Конвенції.

Ключовим методологічним інструментом є аналіз двох показників: загальної кількості зареєстрованих кримінальних проваджень та кількості проваджень, у яких підозрюваним повідомлено про підозру. Співвідношення між цими показниками слугує індикатором ефективності правоохоронної системи.

Автор позиціонує Україну як унікальний «кримінологічний полігон» — першу сучасну європейську демократію, яка в умовах екзистенційної війни зберегла систематичний збір і публікацію даних про злочинність, що надає безпрецедентну можливість для наукового вивчення впливу збройного конфлікту на кримінальну сферу демократичної держави.

1. ЗАГАЛЬНА ДИНАМІКА ЗЛОЧИННОСТІ: КРИЗА НАРОСТАЄ

До початку повномасштабного вторгнення Україна демонструвала стійку тенденцію до зниження рівня злочинності — з понад 590 тисяч злочинів у 2013–2014 роках до історичного мінімуму у 321 443 злочинів у 2021 році. Вторгнення докорінно перервало цю траєкторію: у 2025 році зареєстровано 608 191 злочин — на 89% більше, ніж у 2021 році. При цьому кількість проваджень з підозрюваними скоротилася в абсолютних показниках до 165 904, а рівень розкриваності впав до безпрецедентних 27,3%. Понад 442 тисячі кримінальних проваджень у 2025 році залишилися без встановленого підозрюваного, що свідчить про катастрофічну кризу інституційної спроможності.

2. РУРАЛІЗАЦІЯ ЗЛОЧИННОСТІ

Одним із найбільш виражених структурних зрушень стала географічна трансформація злочинності — її суттєва «руралізація». У довоєнний період співвідношення злочинів у міських та сільських районах становило приблизно 4:1 і залишалося стабільним протягом десятиліть. До 2025 року це співвідношення скоротилося до 2:1, а частка сільських злочинів у загальній структурі зросла з 19–20% до 32,3%. Причинами є: злочинна діяльність російських окупаційних сил на захоплених сільських територіях; крадіжки покинутого майна у прифронтових районах; вчинення військових злочинів (дезертирство, самовільне залишення частини) у зонах бойових дій.

3. ДЕГРАДАЦІЯ РОЗСЛІДУВАННЯ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

Злочини проти життя і здоров’я особи зазнали найбільш катастрофічного падіння рівня розкриваності: з 67% у 2021 році до лише 25% у 2025 році. Особливо вражаючою є динаміка умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї: якщо у 2021 році було зареєстровано лише 36 таких злочинів із розкриваністю 94%, то у 2023 році їх кількість досягла 909 (у 25 разів більше), а рівень встановлення підозрюваних обвалився до 19%. Це свідчить про фактичний параліч системи розслідування насильницьких злочинів в умовах тотальної війни.

4. ПАРАДОКС КАТУВАНЬ: ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗРОСЛА ВСУПЕРЕЧ ЛОГІЦІ

Дослідження виявило несподіваний феномен у сфері переслідування катувань. Незважаючи на те, що воєнний час мав би ускладнити такі розслідування, ефективність їх проведення різко зросла: частка справ із підозрюваними збільшилася з 24–46% у довоєнний період до 62,9% у 2024 році, а рівень направлення обвинувальних актів до суду — з 15–32% до 46,8%. Автор інтерпретує цей факт як свідчення того, що довоєнна неефективність була зумовлена не браком ресурсів, а відсутністю політичної волі, толерантністю до безкарності та інституційним захопленням системи, а не браком спроможності як такої.

5. ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО: ПЕРВІСНЕ ПАДІННЯ ТА ПОДАЛЬШИЙ СПЛЕСК

Після первинного скорочення до 3360 випадків у 2022 році (через масову еміграцію потенційних жертв та мобілізацію потенційних кривдників) кількість злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, різко зросла до 6805 у 2023 році та 8900 у 2024 році. Середній показник за 2023–2025 роки виявився у 2,9 рази вищим, ніж середній показник за 2013–2021 роки. Це свідчить про те, що бойова травма, економічний стрес і руйнування соціальних мереж підтримки в підсумку загострили проблему насильства в сім’ї.

6. МАЙНОВІ ЗЛОЧИНИ: НЕСПОДІВАНЕ СКОРОЧЕННЯ, ВИБУХОВИЙ РІСТ ШАХРАЙСТВА

Всупереч очікуванням, зумовленим послабленням правоохоронної функції, традиційні майнові злочини суттєво скоротилися: крадіжки зменшилися на 75% — з 113517 у 2021 році до 28416 у 2025 році. Пограбування, розбої, вимагательство — усі ці категорії демонструють аналогічну спадну динаміку. Натомість шахрайство різко зросло — з 23847 у 2021 до 82609 у 2023 році. Автор пояснює цей феномен зміною морально-етичних орієнтирів: в умовах війни кримінальна поведінка стала менш прийнятною для традиційно «злочинних» верств суспільства, але більш прийнятною для освічених, соціально адаптованих громадян із вищим соціальним статусом.

7. ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ: СТАТИСТИКА ПРИХОВУЄ РЕАЛЬНУ КАРТИНУ

Незважаючи на те, що приблизно 6,5 мільйона українських біженців опинилися у надзвичайно вразливому становищі, офіційна статистика торгівлі людьми залишалася на вкрай низькому рівні: 133 злочини у 2022 році, 147 — у 2023 році, 105 — у 2024 році. Така разюча диспропорція між масштабами переміщення населення і кількістю зафіксованих злочинів свідчить про серйозні структурні проблеми: значну латентність злочинів цієї категорії, неспроможність правоохоронних органів і прикордонної служби виявляти такі злочини, а також, імовірно, корупційну залученість окремих посадових осіб. Паралельне зростання кількості злочинів, пов’язаних з незаконним переправленням осіб через державний кордон (з 327 у 2021 до 3 106 у 2024 році), у поєднанні зі стагнацією показників торгівлі людьми вказує на системну дисфункцію у протидії цьому явищу.

8. ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ: ВИБУХОВИЙ РІСТ ТА ІНСТИТУЦІЙНА АДАПТАЦІЯ

Кількість зареєстрованих воєнних злочинів зросла з 253 у 2021 році до 62 128 у 2022 році — збільшення у 246 разів. У 2023 році цей показник залишався на тому ж рівні (62 667), однак у 2024 році знизився приблизно вдвічі. Таке зменшення може свідчити або про стабілізацію лінії фронту та обмеженість доступу до місць вчинення злочинів, або про вичерпання розслідувальної спроможності при постійно зростаючому обсязі справ.

9. НАРКОЗЛОЧИНИ: «ШТУЧНИЙ РИНОК» НЕ ЗУПИНЯЄТЬСЯ НАВІТЬ ПІД ЧАС ВІЙНИ

Всупереч очікуванням, зумовленим закритими кордонами, комендантською годиною та блокпостами, кількість зареєстрованих злочинів, пов’язаних із наркотиками, зросла з 34398 у 2022 році до 48233 у 2024 році. Автор пояснює цей феномен існуванням «штучного ринку», де правоохоронці, фактично, знають заздалегідь, де і коли буде вчинено наступний злочин. Це ставить під сумнів ефективність розподілу ресурсів правоохоронної системи, яка продовжує переслідувати дрібних наркозлочинців, не маючи при цьому спроможності розслідувати тяжкі злочини.

10. КОРУПЦІЯ ТА ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ: АДАПТАЦІЯ ТА «ТІНІЗАЦІЯ»

Після первісного падіння до 11 617 злочинів у 2022 році відповідні показники відновилися до 14 820 у 2023 році, 16 820 у 2024 році та 17 385 у 2025 році, що свідчить про успішну адаптацію корупційних схем до умов воєнного часу. Показово, що злочини у сфері легалізації (відмивання) майна, одержаного злочинним шляхом, зросли на 240% — з 395 у 2021 до 1 344 у 2025 році, — що відображає активне використання воєнного хаосу для приховування злочинних доходів.

11. ДИВЕРГЕНЦІЯ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

Різні інституції продемонстрували вкрай відмінні реакції на умови воєнного часу:

Національна поліція суттєво збільшила кількість відкритих проваджень у 2023–2024 роках з відносно стабільним рівнем розкриваності (70–85%);

СБУ відреагувала стрімким сплеском — 135% зростання проваджень у 2022 році — з поступовим покращенням якості розслідування до 36–40% у наступні роки;

Податкова поліція зазнала майже повного колапсу у 2022 році (218 проваджень, розкриваність 10%) з повільним, але неповним відновленням;

ДБР перетворилося переважно на орган документування злочинів: стрімке зростання кількості проваджень (до 8920 у 2025 році) супроводжувалося падінням розкриваності з 50% у 2021 до ~24% у 2025 році;

НАБУ зберігало відносну стабільність, але зіткнулося з аналогічною тенденцією до зниження ефективності при збільшенні навантаження.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК

Дослідження переконливо доводить, що кримінальна юстиція України перебуває у стані глибокої системної кризи. Накопичений дефіцит правосуддя — понад 1,5 мільйона нерозслідуваних кримінальних проваджень за 2022–2025 роки — становить безпосередню загрозу суспільному порядку та є серйозним викликом для повоєнного відновлення верховенства права. Водночас той факт, що Україна зберегла інституційну прозорість і продовжувала публікувати повну статистику злочинності в умовах екзистенційної загрози, є унікальним свідченням стійкості демократичних інституцій. Подолання накопиченого дефіциту правосуддя потребуватиме тривалої міжнародної підтримки, суттєвого зміцнення інституційного потенціалу та комплексного планування повоєнної відбудови.

Дані показують кілька значущих закономірностей у період з 2013 по 2025 рік. Хоча злочини, скоєні з використанням вогнепальної зброї, дійсно значно зросли у 2022 році, досягнувши 1929 випадків – що більш ніж у шість разів перевищує показник 2021 року (300 випадків) – цей стрибок необхідно розглядати в контексті більш широкої сучасної історії України. Зокрема, показник 2014 року, який становив 2523 злочини, залишається найвищим зафіксованим рівнем у наборі даних, перевищуючи показник 2022 року приблизно на 31%. Цей пік 2014 року збігся з Революцією Гідності, анексією Криму та початковою фазою російської військової агресії на Сході України, що свідчить про те, що періоди інтенсивних політичних потрясінь та початкової фази конфлікту можуть спричиняти більш виражені сплески злочинності із застосуванням вогнепальної зброї, ніж наступні фази тривалої війни.

У період з 2015 по 2021 рік спостерігається стабільна тенденція до зниження, причому злочини, пов’язані з вогнепальною зброєю, зменшилися з 1526 у 2015 році до вищезгаданого історичного мінімуму в 300 у 2021 році. Ця тенденція зберігалася попри триваючий збройний конфлікт на Донбасі протягом усього цього періоду, що свідчить про те, що тривалий конфлікт сам по собі не обов’язково корелює з підвищеним рівнем злочинності із застосуванням вогнепальної зброї на територіях, контрольованих урядом. Особливо варто відзначити показник 2015 року (1526 злочинів), оскільки він був досягнутий під час активних бойових дій, але все одно залишився значно нижчим за піковий показник 2014 року та показники 2022-2023 років, що свідчить про те, що початковий шок від конфлікту може бути більш криміногенним, ніж його продовження.

У 2022-2023 роках спостерігається підвищення, але стабілізація показників (відповідно 1929 і 1867), після чого у 2024 році відбувається різке зниження (832) і відносна стабілізація у 2025 році (821).

Особливо тривожним є аспект, що стосується співвідношення між кримінальними провадженнями (загальна кількість) і кримінальними провадженнями з підозрюваними. Упродовж всього періоду кількість повідомлень постійно відстає від кількості зареєстрованих злочинів, але ця різниця стає особливо помітною в роки піку злочинності. У 2014 році було зареєстровано 2523 злочини, але подано лише 833 повідомлення – рівень розкриття становить приблизно 33%. Аналогічно, у 2022 році 1929 зареєстрованих злочинів призвели до лише 517 повідомлень, що дає ще нижчий рівень розкриття – приблизно 27%.

Це зниження співвідношення між «злочинами» та «підозрюваними» викликає серйозні питання щодо ефективності органів правопорядку. Варто розглянути кілька гіпотез: по-перше, перерозподіл поліцейських ресурсів на військові та безпекові функції під час війни може зменшити можливості розслідування звичайних кримінальних справ. По-друге, територіальні переміщення та міграція населення можуть ускладнити співпрацю свідків та збір доказів. По-третє, перенавантаження кримінальної юстиції справами, пов’язаними з конфліктом, може створити перешкоди в обробці справ. По-четверте, і це найбільш турбує з точки зору верховенства права, дані можуть відображати зниження рівня підзвітності в періоди, коли інституційні механізми контролю ослаблені.

Дані за 2021 рік представляють цікавий контраст: 300 кримінальних проваджень (251 кримінальних проваджень з підозрюваними) становлять 84% рівня повідомлень – найвищий показник у наборі даних. Це свідчить про те, що в стабільних умовах із меншою кількістю справ українські органи правопорядку демонструють значно вищу ефективність у розслідуванні злочинів, пов’язаних із вогнепальною зброєю. Різке зниження цієї спроможності у 2022-2023 роках, коли вона, мабуть, була найбільш необхідною, є критичним викликом для підтримання верховенства права під час збройного конфлікту.

Ескалація навмисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї в умовах війни є яскравою ілюстрацією того, як війна фундаментально порушує функціонування систем кримінального правосуддя та громадської безпеки. Статистика свідчить про різку зміну в кількості умисних вбивств, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї, особливо в періоди військових протистоянь. Після досягнення історичного мінімуму в 36 зареєстрованих кримінальних проваджень у 2021 році, їхня кількість різко зросла до 247 випадків у 2022 році, що збіглося з початком повномасштабних військових дій.

Це семикратне збільшення стало лише початком більш серйозної кризи, оскільки 2023 року відбувся безпрецедентний стрибок до 909 зареєстрованих проваджень, що в 25 разів перевищує довоєнний рівень і є найвищим показником за весь період спостереження.

Пік 2023 року вимагає особливої уваги науковців, оскільки він перевищує навіть початковий шок 2014 року, коли після спалаху збройного конфлікту в східних регіонах було зареєстровано 320 випадків. Хоча стрибок 2014 року відображав безпосередній вплив локальних військових дій на динаміку насильницьких злочинів, цифри 2023 року свідчать про більш комплексну дестабілізацію соціального порядку та правоохоронних можливостей на більш широких територіях. Подальше зниження до 295 проваджень у 2024 році та 187 у 2025 році, хоча і є суттєвим, проте утримує рівень вбивств із застосуванням вогнепальної зброї на рівні, що в п’ять разів перевищує базовий показник 2021 року, що свідчить про те, що воєнні умови кардинально змінили ситуацію з кримінальним насильством, а не спричинили лише тимчасові порушення.

Не менш важливим є розширення розриву між зареєстрованими кримінальними провадженнями та кримінальними провадженнями з підозрюваними. У 2023 році лише 173 з 909 проваджень призвели до встановлення підозрюваних – це лише 19 % розкриття, порівняно з 94 % у 2021 році. Таке погіршення ефективності розслідувань відображає глибокі виклики, з якими стикаються правоохоронні органи, що діють в умовах війни, включаючи перенаправлення ресурсів на військові цілі, територіальне переміщення як жертв, так і злочинців, руйнування судово-медичної інфраструктури та загальний хаос, що перешкоджає співпраці свідків та збиранню доказів. Збереження низького рівня розкриття злочинів у наступні роки (52% у 2024 році та 64% у 2025 році) свідчить про те, що слідчі можливості залишаються обмеженими навіть попри загальне зниження кількості злочинів, що викликає занепокоєння щодо довгострокової безкарності за насильницькі злочини та підриву основ верховенства права.

Динаміка навмисного тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого з використанням вогнепальної зброї, показує два чітких піки протягом спостережуваного періоду. Якщо сплеск у 2022 році (18 кримінальних проваджень, усі з підозрюваними) можна безпосередньо пов’язати з повномасштабним військовим вторгненням Росії, то пік 2014 року має більш складну динаміку. Незважаючи на відсутність повномасштабної агресії, того року було зареєстровано 25 злочинів – найвищий показник у всьому масиві даних – хоча кількість повідомлень залишалася відносно низькою – 8. Ця розбіжність між підвищеним рівнем реєстрації злочинів у 2014 році та нижчим рівнем повідомлень, порівняно з паритетом обох показників у 2022 році, свідчить про принципово різну динаміку. Стрибок у 2014 році, ймовірно, відображає початкову фазу збройного конфлікту на Донбасі та анексію Криму, тоді як у період 2018-2021 років спостерігається стабільно низький рівень (1-5 випадків щорічно). Стабілізація після 2022 року на рівні 14-16 випадків вказує на нову базову лінію, сформовану тривалим військовим конфліктом, причому кількість повідомлень тепер тісно відповідає кількості зареєстрованих злочинів – така закономірність була відсутня під час кризи 2014 року.

Статистика демонструє кількість розбійних нападів, скоєних із застосуванням вогнепальної зброї, та кількість підозрюваних у відповідних кримінальних провадженнях з 2013 по 2025 рік.

З одного боку, ми можемо спостерігати значне збільшення кількості розбійних нападів, скоєних із застосуванням вогнепальної зброї, порівняно з 2021 роком, коли цей показник досяг найнижчої точки – 17 зареєстрованих випадків.

З іншого боку, статистика за 2013–2017 роки демонструє значно вищі показники тяжких розбійних нападів – навіть у той час, коли українське суспільство не було настільки насичене вогнепальною зброєю, як у 2022 році.

Пік у 411 випадків у 2014 році збігається з початком військових дій на сході України та початковою дестабілізацією державних інститутів після революції Майдану. Подальше зниження протягом 2021 року свідчить про поступове поліпшення як правоохоронних можливостей, так і соціального порядку, незважаючи на триваючі бойові дії на Донбасі. Парадоксально, але повномасштабне вторгнення в лютому 2022 року, яке різко збільшило доступність вогнепальної зброї через мобілізацію військових і територіальних сил оборони, не призвело до повернення до рівня злочинності, що існував до 2018 року. Відносно невелике зростання до 32 випадків у 2022 році, за яким послідувало подальше зниження до 11 випадків у 2024 році, суперечить очікуванням, що поширення зброї обов’язково корелює з насильницькими злочинами проти власності.

Ця обернена залежність між насиченням вогнепальною зброєю та рівнем озброєних розбійних нападів вимагає подальшого дослідження того, чи можуть соціальна згуртованість у воєнний час, посилені механізми неформального соціального контролю або зміни в структурі кримінальних можливостей бути посередницькими факторами у придушенні злочинності під час періоду повномасштабного вторгнення.

На рисунку представлені дані про злочини, скоєні з використанням вибухових речовин, та повідомлення у відповідних кримінальних провадженнях з 2013 по 2025 рік. Дані виявляють дві тривожні тенденції. По-перше, після зниження з 2014 року (112 злочинів) до 2021 року (20 злочинів) кількість злочинів, пов’язаних із вибуховими речовинами, суттєво зросла: 63 у 2023 році, 86 у 2024 році та 98 у 2025 році. По-друге, попри зростання рівня злочинності, частка справ із підозрюваними різко зменшилася. Хоча повідомлення приблизно відповідали кількості злочинів у попередні роки (наприклад, 55 із 65 у 2013 році), останні роки показують розширення розриву: лише 14 повідомлень про 63 злочини у 2023 році, 18 про 86 у 2024 році та 32 про 98 у 2025 році. Ця розбіжність свідчить про значні проблеми в розслідувальній спроможності, вказуючи на те, що рівень розкриття злочинів, пов’язаних із вибуховими речовинами, знизився приблизно до однієї третини випадків, що викликає серйозну стурбованість щодо ефективності правоохоронних органів у боротьбі з цією категорією злочинної діяльності.

Статистична динаміка злочинів, пов’язаних із вогнепальною зброєю, в Україні в період з 2013 по 2025 рік показує закономірність, яка в основному формувалася під впливом двох періодів гострого конфлікту: початкової фази після революції на Майдані та анексії Криму Росією (2014-2015 роки) і повномасштабного вторгнення, що почалося в 2022 році. Однак офіційні цифри – 2523 зареєстрованих злочинів із застосуванням вогнепальної зброї у 2014 році, зниження до 300 у 2021 році, а потім зростання до 1929 у 2022 році та 1867 у 2023 році – відображають лише видиму поверхню набагато складнішої та тривожнішої реальності.

Не можна переоцінити властиві поліцейській статистиці обмеження в період війни та після конфлікту. Коли державні інститути перебувають під екзистенційною загрозою, коли території залишаються спірними або тимчасово окупованими, а ресурси правоохоронних органів перенаправляються на нагальні потреби виживання, системи реєстрації злочинів неминуче зазнають погіршення. Різке зростання кількості умисних вбивств із застосуванням вогнепальної зброї у 2023 році (909 випадків – найвищий показник за весь період спостереження) свідчить про те, що навіть попри стабілізацію загальної статистики злочинів із застосуванням вогнепальної зброї, летальність і тяжкість інцидентів продовжували зростати. Однак ці зареєстровані випадки, ймовірно, становлять лише частину фактичних інцидентів, особливо в зонах конфлікту, де тіла можуть залишатися не знайденими, злочини – не зареєстрованими, а винні – не ідентифікованими.

Поширення зброї військового зразка в українському суспільстві становить безпрецедентну загрозу безпеці. На відміну від цивільної вогнепальної зброї, яка була характерною для злочинності в мирний час, сучасне українське суспільство насичене автоматичною зброєю, вибухівкою та військовим спорядженням, яке розподіляється між підрозділами територіальної оборони, поліцією та нерегулярними формуваннями. Трагічний інцидент у Черкаській області 27 січня 2026 року, коли підозрюваний у вбивстві вбив чотирьох поліцейських і поранив ще одного під час спроби арешту, є прикладом смертоносного потенціалу цього арсеналу, коли зброя залишається в обігу після демобілізації або потрапляє до рук злочинців. Цей випадок також демонструє, як колишні або діючі комбатанти, переслідувані органами правопорядку, можуть застосовувати військову тактику та вогневу силу проти поліцейських сил, які навчені в першу чергу для цивільного правопорядку, а не для збройного протистояння з військово навченими супротивниками.

Організовані злочинні угруповання продемонстрували надзвичайну здатність пристосовуватися до хаосу воєнних умов. Наявність військової та поліцейської форми, поєднана з реальною невизначеністю щодо легітимності різних збройних формувань, що діють у складній безпековій ситуації в Україні, створює можливості для злочинних угруповань вчиняти злочини під виглядом державної влади. Розмиття меж між законними суб’єктами безпеки та злочинцями, які носять привласнені знаки розрізнення, є фундаментальним викликом монополії на законне застосування сили, що визначає функціональну державність. Коли злочинці можуть правдоподібно видавати себе за солдатів або поліцейських, довіра громадськості до безпекових інститутів підривається, жертвам стає складніше повідомляти про злочини, а психологічна дистанція між військовою службою та організованою злочинністю небезпечно зменшується.

Однак, мабуть, найтривожніший аспект насичення України вогнепальною зброєю виходить за межі безпосередніх викликів у сфері кримінального правосуддя і зачіпає сферу довгострокової соціальної патології. Реінтеграція сотень тисяч демобілізованих бійців, багато з яких мають психологічні травми, звикли до насильства і володіють як навичками поводження зі зброєю, так і часто мають доступ до самої зброї, є викликом для цілого покоління. Наприклад, згадане вище вбивство чотирьох поліцейських було скоєно колишнім військовим. Посттравматичний стресовий розлад, моральна травма та складність переходу від інтенсивної мети та товариського духу бойових дій до часто порожньої безглуздості післявоєнного цивільного життя створюють сприятливі умови для насильства, зловживання алкоголем та наркотиками, домашнього насильства та самогубств. Хоча більшість ветеранів успішно реінтегруються, дослідження подібних конфліктів показують, що значна меншість буде залучена до злочинної діяльності, домашнього насильства або саморуйнівної поведінки.

Збіг цих факторів – статистичне заниження реальних показників злочинності, широка доступність військової зброї, використання організованою злочинністю інституційних слабкостей та велика кількість потенційно вразливих ветеранів – свідчить про те, що Україна стикається не лише з тимчасовим сплеском насильства із застосуванням вогнепальної зброї, а й зі структурною трансформацією свого безпекового середовища. Цифри за 2024-2025 роки, що демонструють певне зниження порівняно з піковими показниками 2023 року, можуть відображати або справжнє поліпшення, або просто зменшення спроможності держави документувати злочини під час інтенсифікації конфлікту.

Динаміка цих злочинів у 2013-2021 роках демонструвала стійку тенденцію до зниження, яку порушив початок збройного конфлікту. До 2017-2018 років цифри стабілізувалися на рівні приблизно 225-234 зареєстрованих кримінальних проваджень щорічно, хоча в 2019 році відбулося незначне зростання до 259 випадків. 2020 рік став драматичним переломним моментом, коли кількість зареєстрованих кримінальних проваджень різко впала до 163 випадків, що, ймовірно, відображає сукупний вплив обмежень, пов’язаних з пандемією, та переорієнтації правоохоронних органів.

Ця тенденція до зниження посилилася упродовж 2021 року і досягла найнижчої точки в 2022 році, коли було зареєстровано лише 61 злочин – це на 88% менше, ніж у піковому 2014 році.

Різке падіння в 2022 році безпосередньо збігається з повномасштабним вторгненням Росії в Україну в лютому, яке кардинально порушило діяльність як злочинних мереж, так і органів правопорядку. Незважаючи на тимчасове відновлення у 2023 році, коли було зареєстровано 129 кримінальних проваджень, що потенційно вказує на часткове відновлення правоохоронних функцій або переміщення злочинної діяльності на більш безпечні території, наступного року відбулося поновлення зниження до 79 зареєстрованих кримінальних проваджень. Найновіші доступні дані за 2025 рік свідчать про продовження цієї тенденції до зниження, з 54 зареєстрованими злочинами цього типу.

Дані повідомлень демонструють паралельні тенденції, причому співвідношення між зареєстрованими кримінальними провадженнями (загальна кількість) та кримінальними провадженнями з підозрюваними залишається відносно стабільним упродовж більшості років, що свідчить про стабільність механізмів виявлення та повідомлення. Найновіші доступні дані за 2025 рік свідчать про продовження цієї тенденції до зниження: зафіксовано 54 злочини цього типу, хоча ця цифра відображає лише дані за частину року.

Однак ми маємо вагомі підстави вважати, що офіційна статистика поліції не відображає реальної ситуації. Існує сильне припущення, що будь-яка війна стимулює проституцію та нелегальний ринок сексуальних послуг. У січні 2026 року українські журналісти опублікували розслідування про проблему секс-індустрії на лінії фронту (Лихогляд, Л. (2026). Від «масажок» до інтиму на бойових. Як працює ринок інтим-послуг у прифронтових містах), де одним із найвизначніших і найсимволічніших моментів було «Жодна повітряна тривога не зупинить масаж, коли настав час для нього».

Це дослідження продемонструвало, як війна змінює географію, економіку та соціальну динаміку секс-індустрії, створюючи нові центри попиту та пропозиції на послуги.

Краматорськ став головним епіцентром ринку, слугуючи регіональним центром для постачальників послуг з різних регіонів України. Ринок структурований навколо двох основних форматів: так званих «масажних салонів» з базовою ціною 30-40 євро за послуги та класичних інтимних послуг за 100-150 євро. Виїзні послуги в зону бойових дій коштують від 200 євро на день плюс транспортні витрати. Характерною особливістю ринку є високий рівень онлайн-шахрайства: за оцінками респондентів, близько 90% онлайн-оголошень про послуги є фіктивними, що вказує на можливу причетність організованих злочинних угруповань до цього сегменту економіки.

За словами військовослужбовців, мотивація клієнтів є багатофакторною і не обмежується фізіологічними потребами. Дослідження виділяє три основні причини використання таких послуг: задоволення фізіологічних потреб в умовах тривалої розлуки з партнерами, психологічне полегшення після бойового стресу та пошук емоційної підтримки та ілюзії турботи. Остання причина видається найважливішою з соціально-психологічної точки зору, оскільки вказує на відсутність психологічної підтримки військовослужбовців та потребу в емоційному контакті, навіть у контексті комерційних відносин. Водночас у дослідженні зазначається, що значна частина військовослужбовців утримується від використання таких послуг з лояльності до своїх партнерів.

З точки зору громадського здоров’я ситуація є критичною. Відсутність медичного нагляду в поєднанні з високою поширеністю ВІЛ-інфекції серед постачальників послуг створює епідеміологічні ризики. Деякі працівники галузі намагаються мінімізувати ризики, розповсюджуючи безкоштовні презервативи від благодійних організацій, але систематичного медичного нагляду немає. Правовий статус секс-бізнесу в Україні залишається в сірій зоні: формально заборонений адміністративним законодавством, він фактично толерується в прифронтових регіонах, позбавляючи працівників правового захисту та можливості отримувати медичну допомогу без ризику адміністративного переслідування.

Дослідження демонструє, що війна не тільки змінила географію секс-індустрії, але й виявляє глибші соціальні проблеми: недостатню психологічну підтримку військових, відсутність ефективного правового регулювання секс-бізнесу та прогалини в системі охорони здоров’я. Економічна міграція постачальників послуг до прифронтових районів відображає раціональну логіку пошуку платоспроможного попиту, що підтверджується значним збільшенням доходів військовослужбовців порівняно з довоєнним періодом.

Порівняльний аналіз поліцейської статистики підтверджує тенденцію до зменшення кількості злочинів, пов’язаних з утриманням борделів, які нами визначено як «сателітні злочини» щодо злочинів, пов’язаних з торгівлею людьми. Тому поліцейську статистику слід аналізувати більш ніж критично, враховуючи реалії та альтернативні розслідування.

Аналіз офіційної поліцейської статистики щодо управління борделями та сутенерства в Україні з 2013 по 2025 рік, у порівнянні з журналістськими розслідуваннями та польовими даними, виявляє фундаментальний парадокс, який висвітлює тривалі відносини між правоохоронними органами та секс-індустрією під час війни. Хоча зареєстровані правопорушення зменшилися на 88% від пікового рівня 2014 року і досягли історичного мінімуму в 2022-2025 роках, емпіричні дані з прифронтових регіонів свідчать не про зникнення секс-індустрії, а про її розширення та структурну трансформацію в умовах конфлікту.

Проституція залишається в основному бізнесом, контрольованим поліцією, а не справді придушеним кримінальним явищем. Різке падіння офіційних реєстрацій злочинів, що збіглося з повномасштабним вторгненням Росії, не свідчить про ліквідацію секс-бізнесу – як яскраво демонструє приклад Краматорська – а скоріше сигналізує про переорієнтацію пріоритетів правоохоронних органів, крах традиційних механізмів регулювання та, можливо, продовження неформального нагляду з боку поліції в нових формах. Поява Краматорська як головного центру секс-послуг, що функціонує з очевидною безкарністю попри офіційні законодавчі заборони, свідчить про те, що традиційна модель толерантності, керована поліцією, адаптувалася до умов війни, а не зникла.

Ця розбіжність між офіційними даними та задокументованою реальністю має глибокі наслідки для політики кримінального правосуддя, охорони громадського здоров’я та нашого розуміння спроможності держави в умовах війни. Критичні ризики для громадського здоров’я, виявлені в прифронтових регіонах, – включаючи високу поширеність ВІЛ серед секс-працівників, які працюють без медичного нагляду, поширене шахрайство на онлайн-ринках, що свідчить про причетність організованої злочинності, та психологічну вразливість військовослужбовців, які шукають емоційної підтримки через комерційну інтимність, – залишаються невидимими в офіційній статистиці і, отже, не вирішуються за допомогою політичних заходів.

Український приклад демонструє, що «сателітні злочини», пов’язані з торгівлею людьми та сексуальною експлуатацією, не можуть бути точно виміряні за допомогою звичайної поліцейської статистики, коли фундаментальні відносини між правоохоронними органами та секс-індустрією залишаються скоріше контрольованою толерантністю, ніж справжнім придушенням. Тому дослідники, політики та міжнародні спостерігачі повинні підходити до офіційних даних про злочинність з підвищеною критичною свідомістю, визнаючи, що зниження статистичних показників може відображати не поліпшення умов, а скоріше невидимість постійних проблем під тиском збройного конфлікту.