У звіті під назвою “Удосконалення судової оцінки ризику втечі” йдеться про те, що в цілому правила, які стосуються звільнення під заставу, поважають право людини на свободу та презумпцію невинуватості. Однак у звіті висловлюється низка занепокоєнь щодо звільнення під заставу та досудового ув’язнення в Ірландії.

Юристи-практики, опитані в рамках дослідження, підкреслили відсутність належних умов для проведення належних консультацій з клієнтами. Вони також вказали на тривалі затримки в системі кримінального правосуддя, що сприяє збільшенню тривалості досудового ув’язнення.

Дослідження показало, що широкі повноваження, надані суддям у прийнятті рішень про звільнення під заставу, можуть призвести до непослідовного застосування правил і створюють ризик того, що упередженість, притаманна суддям, може вплинути на результати розгляду справ про звільнення під заставу. 

Зокрема, у звіті зазначається, що ірландські судді значною мірою покладаються на презумпцію, що іноземці, які не мають зв’язків з державою, становлять більший ризик втечі, ніж громадяни Ірландії. І це незважаючи на рекомендацію Європейської комісії від 2022 року про те, що те, що підозрюваний є іноземним громадянином, який не має зв’язків з державою, саме по собі не є підставою для висновку про наявність ризику втечі.

Niamh McCormack, спеціаліст з питань політики у сфері кримінального правосуддя, ICCL: 

У той час, коли переповненість в’язниць знову створює справжню кризу в нашій системі правосуддя, цей звіт демонструє, що існують значні проблеми на етапі прийняття рішень про звільнення під заставу. Нестача судових ресурсів і надмірна залежність від досудового ув’язнення, особливо для обвинувачених-іноземців, сприяє надмірному використанню в Ірландії тримання під вартою.

Dr Helen Kehoe, Менеджер з правових питань та зв’язків з громадськістю, Ірландський фонд пенітенціарної реформи: 

У той час, коли майже 1 тис. осіб перебувають у досудовому ув’язненні, часто на довгі строки, ми повинні розглядати звільнення під заставу як спосіб зняти тиск з системи. IPRT погоджується з рекомендацією звіту припинити практику відмови у звільненні під заставу за нетяжкі злочини. Ми стурбовані тим, що досудове ув’язнення може підірвати презумпцію невинуватості, а також мати серйозний психологічний вплив на затриману особу.

Prof. Mary Rogan, доцент, Трініті-коледж Дубліна:

Я вітаю цю можливість привернути увагу до тривожного зростання кількості осіб, які перебувають у досудовому ув’язненні в Ірландії. Я стурбований тим, що ми віддаляємося від нашої позиції як країни з порівняно низькими показниками досудового ув’язнення в європейському контексті. Зростаюче використання попереднього ув’язнення ставить під загрозу багато прав людини, а в умовах і без того переповнених в’язниць необхідна стратегія, яка б змінила цю тенденцію.

Damien Coffey, Партнер в Sheehan and Partners LLP:

Це дослідження демонструє, що в Ірландії різко зросла кількість осіб, які перебувають у попередньому ув’язненні. Це зростання викликає особливе занепокоєння, якщо розглядати його разом зі значними затримками в розгляді справ у системі кримінального правосуддя та рівнем переповненості наших в’язниць. Було призначено додаткових суддів і вирішується питання про будівництво нових в’язниць, але ні те, ні інше не усуне необхідність перегляду тривожної тенденції до збільшення кількості випадків досудового ув’язнення.

Звіт містить 15 рекомендацій для законодавців, прокурорів, суддів і практиків. У ньому міститься заклик до збору всебічних даних, що стосуються звільнення під заставу і застосування досудового ув’язнення, а також до незалежного перегляду Закону про звільнення під заставу 1997 року з метою оцінки його відповідності міжнародним зобов’язанням Ірландії в галузі прав людини відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП).  

У звіті також зазначається:

• необхідно вжити заходів для збільшення кількості суддів, щоб вирішити проблему тривалих періодів затримок у системі кримінального правосуддя;
• необхідно провести навчання для працівників поліції, прокурорів та адвокатів щодо Європейських наглядових ордерів та альтернатив досудового ув’язнення;
• судова влада повинна припинити практику відмови у звільненні під заставу за нетяжкі злочини, особливо якщо час, проведений у попередньому ув’язненні, ймовірно, буде довшим за будь-який можливий термін ув’язнення за обвинувальним вироком суду.

«Blokhin v. Russia» [GC], п. 138[1]

При розгляді питання, що стосується медичного обслуговування в тюрмах, Комітет керується у своїй роботі рядом загальних критеріїв (доступ до лікаря, рівність догляду, згода пацієнта і конфіденційність, профілактика захворювань, професійна незалежність та професійна компетенція)[2].

Крім того, у своїй 23-ій Загальній доповіді, Комітет детально виклав свої стандарти, що стосуються ролі тюремної служби охорони здоров’я в запобіганні жорстокого поводження (зокрема, шляхом систематичної реєстрації травм та надання інформації відповідним органам). Природно, всі вищезазначені стандарти застосовуються в рівній мірі до закладів для неповнолітніх[3].

При цьому повинна приділятися особлива увага конкретним медичним потребам неповнолітніх, позбавлених волі. Особливо важливо, щоб медико-санітарна допомога, що пропонується неповнолітнім, становила невід’ємну частину багатопрофільної (медико-психо-соціальної) програми допомоги. Це передбачає, зокрема, що при вступі до виправної установи всі неповнолітні повинні проходити всебічну індивідуальну оцінку медичних, психологічних і соціальних потреб, і що завжди існує тісна координація між роботою медико-санітарної команди установи (лікарі, медсестри, психологи тощо) й іншими фахівцями, зокрема фахівцями з навчання, соціальними працівниками і вчителями, які постійно контактують з ув’язненими. Мета повинна полягати в тому, щоб медико-санітарна допомога, яка надається неповнолітнім ув’язненим, була складовою частиною невидимої комплексної мережі підтримки та терапії[4].

Усі неповнолітні мають бути належним чином опитані і фізично обстежені лікарем або кваліфікованою медсестрою, яка звітує лікарю, якомога швидше після їх надходження до центру утримання під вартою, за можливості в день прибуття. У разі належного виконання, таке медичне обстеження при надходженні має дозволяти медичній службі виявляти неповнолітніх з потенційними проблемами здоров’я (наприклад, наркоманією, пережитим сексуальним насильством і суїцидальними тенденціями). Виявлення таких проблем на досить ранньому етапі сприятиме вжиттю ефективних превентивних заходів в рамках медико-психо-соціальної програми допомоги установи[5].

Також широко визнано, що затримані неповнолітні мають тенденцію проявляти ризиковану поведінку, особливо по відношенню до наркотиків, алкоголю і сексу, і що вони можуть завдавати собі шкоди. В результаті, в кожному центрі утримання для неповнолітніх повинна існувати всеосяжна стратегія з реагування на зловживання психоактивними речовинами (зокрема профілактики та лікування) та профілактики нанесення шкоди самому собі і суїциду. Забезпечення медичної освіти щодо заразних захворювань є ще одним важливим елементом програми медико-санітарної допомоги. Неповнолітні, які мають проблеми з психічним здоров’ям, мають знаходитися під опікою лікарів-психіатрів і психологів, що спеціалізуються в галузі охорони психічного здоров’я дітей та підлітків[6].

Особлива увага завжди має приділятися потребам охорони здоров’я неповнолітніх жіночої статі: повинен бути забезпечений доступ до гінекологів та освіти щодо охорони здоров’я жінок. Вагітні неповнолітні дівчата та неповнолітні матері повинні отримувати відповідну підтримку та медичну допомогу в місцях позбавлення волі; наскільки це можливо, повинні застосовуватися альтернативи триманню під вартою або ув’язненню. У зв’язку з цим, відповідні стандарти для жінок, позбавлених волі, які КЗК розробив в Десятій Загальній доповіді, однаково стосуються затриманих неповнолітніх жінок[7].

Медичний персонал повинен відігравати активну роль у контролі якості і кількості їжі. Стан харчування неповнолітніх повинен оцінюватися шляхом, серед іншого, складання діаграми зростання для тих неповнолітніх, які досі перебувають у фазі росту[8].

[1] «Blokhin v. Russia» [GC], application № 47152/06, judgment 23.03.2016

[2] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 113.

[3] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 113.

[4] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 114.

[5] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 115.

[6] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 116.

[7] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 117.

[8] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 118.

«Rodic and Others v. Bosnia and Herzegovina», п.п. 68-77[1]

[1] «Rodic and Others v. Bosnia and Herzegovina», application № 22893/05, judgment 27.05.2008

Дисциплінарні санкції, якщо їх застосовувати, повинні виходити з принципу пропорційності і вводитися в повній відповідності з формальними дисциплінарними правилами і процедурами, а не у формі неофіційного покарання[2].

Будь-яка форма колективного покарання є неприйнятною[3].

У ряді установ, відвіданих Комітетом, нерідко співробітники застосовували так званий «педагогічний ляпас» або інші форми фізичного покарання до неповнолітніх, які погано поводилися. У зв’язку з цим, Комітет нагадує, що тілесні покарання ймовірно являтимуть собою жорстоке поводження і повинні бути суворо заборонені[4].

Неповнолітньому ніколи не повинно бути відмовлено у контактах із зовнішнім світом як дисциплінарний захід; також, такі контакти не повинні обмежуватися, якщо дисциплінарне стягнення не стосується їх[5].

Будь-яка форма ізоляції неповнолітніх є заходом, що може поставити під загрозу їх фізичне та/або психічне благополуччя і, отже, повинна застосовуватися тільки у крайньому разі[6].

Одиночне ув’язнення як захід дисциплінарного впливу повинно застосовуватися тільки на дуже короткі періоди і за жодних обставин не перевищувати 3-х днів. Щоразу, коли до неповнолітніх може бути застосований такий захід, вони повинні бути забезпечені соціально-освітньою підтримкою та мати контакт з людьми. Член медичного персоналу має відвідати неповнолітнього відразу після розміщення, а після цього на регулярній основі, принаймні один раз на день, і надавати йому/їй негайну медичну допомогу та лікування[7].

Такий захід, як одиночне ув’язнення для захисту або у превентивних цілях, може в дуже рідкісних випадках бути потрібним для того, щоб захистити особливо вразливих неповнолітніх або запобігти серйозним ризикам заради безпеки інших або безпеки в’язниці, за умови, що не може бути знайдено абсолютно жодного іншого рішення. Рішення про застосування кожної такого заходу повинно прийматися компетентним органом на основі чіткої процедури, із зазначенням характеру ув’язнення, тривалості, підстави, за якою воно може бути призначено, і забезпеченням процесу регулярного перегляду, а також можливості для неповнолітнього оскаржити таке рішення у незалежному зовнішньому органі. Неповнолітні завжди повинні мати контакт з людьми і щоденно відвідуватися членами медичного персоналу[8].

Поміщення жорстокого та/або роздратованого неповнолітнього до заспокійливої кімнати повинно бути винятковою мірою. Будь-яка така міра не повинна тривати більше декількох годин, і ніколи не повинна використовуватися як неофіційне покарання[9].

Фізичне гамування ніколи не повинно використовуватися у цьому контексті. Кожен випадок поміщення неповнолітнього до заспокійливої кімнати повинен бути негайно доведений до відома лікаря, щоб дозволити йому/їй піклуватися неповнолітнього. Крім того, кожен такий випадок поміщення повинен бути зареєстрований в центральному реєстрі, а також в особистій справі неповнолітнього[10].

Контакти із зовнішнім світом ніколи не повинні обмежуватися або припинятися в якості дисциплінарного заходу для неповнолітніх[11].

[1] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 126.

[2] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 126.

[3] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 126.

[4] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 126.

[5] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 127.

[6] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 128.

[7] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 128.

[8] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 129.

[9] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 129.

[10] Неповнолітні, позбавлені волі відповідно до кримінального законодавства. 24-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2015)1-part, 2015. П. 129.

[11] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004, Para 71, P. 30.

Більше того, делегація не змогла отримати від керівництва в’язниці чіткої інформації про термін зберігання записів камер відеоспостереження. У зв’язку з цим стверджувалося, що ємність серверів в установі недостатня для того, щоб забезпечити зберігання всіх записів довше, ніж кілька тижнів[2].

Відеозаписи, зроблені нагрудними камерами співробітників колонії, які брали участь в інциденті, були неповними; вони зафіксували лише початок втручання персоналу та не включали фактичне застосування сили до ув’язнених. Це було пов’язано з циклічним режимом запису в нагрудних камерах, що надавало неповний матеріал, що може мати незначну доказову цінність при розслідуванні подібних інцидентів[3].

Комітет рекомендує вжити заходів у Кишинівській в’язниці (і, за необхідності, в інших пенітенціарних установах) для максимального використання потенціалу системи відеозапису у світлі цих зауважень. Зокрема, записи з камер відеоспостереження та нагрудних камер повинні зберігатися щонайменше 30 днів, а у випадку насильницького інциденту або будь-якого випадку, пов’язаного зі звинуваченнями у жорстокому поводженні, записи повинні зберігатися упродовж періоду, достатнього для того, щоб їх можна було використати за необхідності як докази[4].

[1] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 47, P. 27.

[2] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 47, P. 27.

[3] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 47, P. 27.

[4] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 47, P. 27.

Крім того, однією з цілей навчань було залякати і принизити ув’язнених, а також змусити тих, хто часто порушує режим («злісних порушників режиму») дотримуватися в’язничних правил. Прикладом таких погроз, залякування та використання спеціального спорядження є використання автоматичної зброї під час входу в камери, без будь-якого попереднього повідомлення або пояснення.

Крім того, використання спеціальних підрозділів є звичайною практикою в колоніях, де містяться небезпечні ув’язнені.

«Davydov and Others v. Ukraine», п.п. 264-266[1]

Крім того, непропорційна сила була застосована до ув’язнених без будь-яких виправдань або законних підстав. Сила і спеціальні засоби використовувалися без будь-яких розумних причин, що суперечить міжнародним нормам застосування сили і спеціальних засобів. Спосіб організації цих навчань неминуче призвів би до заподіяння шкоди та приниженню ув’язненим. Це пов’язано не лише з непропорційним застосуванням сили посадовими особами, які намагалися у стислі терміни провести обшуки в камерах, проте й з витягуванням ув’язнених з камер, їх «прискоренням» після виходу з камер і примусом виконувати необґрунтовані і принизливі накази співробітників, які брали участь в навчаннях. Принизливі накази складалися в вимогах повністю роздягнутися та присягнути за присутності інших ув’язнених, що заявники будуть виконувати вимоги адміністрації колонії і не будуть порушувати режим тримання під вартою. Ушкодження були заподіяні заявникам за те, що вони чинили опір, відмовлялися виконати або недостатньо швидко виконували накази, або, з точки зору співробітників, неправильно реагували на раптовий обшук камери.

«Davydov and Others v. Ukraine», п. 267

Навіть в найскладніших обставинах, таких, як боротьба з тероризмом, організованою злочинністю і небезпечними злочинцями, Конвенція абсолютно забороняє тортури або нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання. На відміну від більшості основних положень Конвенції та протоколів № 1 і № 4, стаття 3 Конвенції не передбачає винятків, і жодні відступи від неї не дозволені відповідно до частини 2 статті 15 Конвенції навіть у разі надзвичайного стану, що загрожує життю нації. Крім того, стаття 3 Конвенції, як і стаття 2 Конвенції, встановлює позитивний обов’язок держави проводити підготовку співробітників своїх правоохоронних органів таким чином, щоб забезпечити високий рівень їх професійної компетентності в їх професійній поведінці, так щоб ніхто не відчув на собі тортури або зверненням, що йде врозріз з цим положенням. Це також передбачає, що проведення навчань для співробітників правоохоронних органів, в тому числі співробітників пенітенціарних установ, не тільки має відповідати цій абсолютній забороні, проте й бути спрямоване на запобігання будь-якого можливого поводження або поведінки представників держави, яке може суперечити абсолютній забороні катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводженню чи покарання.

«Davydov and Others v. Ukraine», п. 268

Застосування непропорційної сили і використання шоломів і масок, щоб приховати обличчя офіцерів, які брали участь в навчаннях, щоб їх неможливо було виділити або впізнати, а також практична неможливість подачі скарг у зв’язку з ушкодженнями і принизливою формою, в якій проводилися обшуки, заподіяли фізичну і психічну біль та страждання 1-му і 2-му заявникам в ході перших навчань і всім 3-м заявникам в ході других навчань.

«Davydov and Others v. Ukraine», п. 269

Страждання заявників були пов’язані не тільки з травмами і приниженням під час навчань, проте й зі страхом і відчаєм, які вони могли відчувати в очікуванні наступних навчань; переживши перші навчання, заявники повинні були відчувати занепокоєння, коли до них дійшли чутки, що заплановані чергові навчання, а потім, коли вони почалися, від шуму, чутного зовні.

«Davydov and Others v. Ukraine», п. 270

[1] «Davydov and Others v. Ukraine», applications № 17674/02, 39081/02, judgment 01.07.2010

Слід також нагадати тюремному персоналу всіх в’язниць, що для контролю над агресивними та/або непокірними ув’язненими не слід застосовувати більше сили, ніж це є суворо необхідним, і що після того, як ув’язнених взято під контроль, не може бути жодних виправдань для нанесення їм ударів[2].

Персонал Кагульської в’язниці має отримати чітке повідомлення про те, що до всіх ув’язнених, у тому числі неповнолітніх, слід ставитися з повагою і що всі форми жорстокого поводження, включаючи словесні образи, будуть предметом відповідних санкцій[3].

[1] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 45, P. 26.

[2] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 45, P. 26.

[3] Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020, Para 45, P. 26.

Ці виклики мають особливий та інтенсивний характер для співробітників різноманітних місць несвободи, зокрема поліцейських ізоляторів, пенітенціарних установ, центрів тримання мігрантів, психіатричних лікарень, установ соціального захисту, а також різного роду новостворених установ або зон, де особи перебувають на карантині.

Визнаючи очевидну та безумовну необхідність вжиття жорстких заходів для боротьби з COVID-19, КЗК мусить нагадати всім про абсолютний характер заборони катувань та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Захисні заходи ніколи не повинні призводити до нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження з особами, позбавленими свободи.

З точки зору КЗК, усі органи влади, що відповідають за ситуацію осіб в умовах несвободи у межах простору Ради Європи, повинні застосовувати викладені нижче принципи[1]:

1. Основоположний принцип полягає у необхідності вжити всіх можливих заходів для захисту здоров’я та безпеки всіх осіб в умовах несвободи. Вжиття таких заходів також сприяє збереженню здоров’я та безпеки персоналу.

2. У всіх місцях несвободи необхідно дотримуватися та повністю застосовувати керівні принципи ВООЗ щодо боротьби з пандемією, а також національні медичні та клінічні керівництва, що відповідають міжнародним стандартам.

3. Слід посилити забезпеченість установ персоналом та надавати співробітникам всю необхідну для продовження виконання їхніх завдань у місцях несвободи професійну підтримку, вживати заходів для захисту їхнього здоров’я та безпеки, а також організовувати відповідне навчання персоналу.

4. Будь-які спрямовані на запобігання поширенню COVID-19 обмежувальні заходи щодо осіб, які перебувають в умовах несвободи, повинні ґрунтуватися на законі, бути необхідними, пропорційними, заснованими на повазі до людської гідності та обмеженими в часі. Позбавлені свободи особи повинні отримувати зрозумілою їм мовою вичерпну інформацію про будь-які такі заходи.

5. Оскільки тісний особистий контакт сприяє поширенню вірусу, всі органи влади, від яких це залежить, повинні здійснювати узгоджені заходи, що є альтернативними позбавленню свободи. Такі заходи є нагально необхідними передусім у ситуаціях перенаселеності установ. Крім того, органи влади повинні частіше використовувати альтернативи взяттю особи під варту в очікуванні суду, а також вдаватися до скорочення строків позбавлення волі, до умовно-дострокового звільнення та пробації, до повторної оцінки потреби у продовженні недобровільної госпіталізації психіатричних пацієнтів, до виписки або надання комунальної медико-соціальної допомоги особам, які перебувають в установах соціального захисту, а також до утримання максимально можливою мірою від затримання мігрантів.

6. У питанні надання медичної допомоги слід приділити підвищену увагу особливим потребам осіб, які перебувають в умовах несвободи, зокрема вразливих груп та груп ризику, а саме старших осіб та осіб із раніше набутими хворобами. Це передбачає, серед іншого, скринінг на наявність COVID-19 та забезпечення доступу до інтенсивної терапії для тих, хто цього потребує. Крім того, позбавлені свободи особи повинні отримувати від персоналу додаткову психологічну підтримку у цей час.

7. Тоді як зупинення несуттєвих видів діяльності є виправданим та розумним, основоположні права затриманих осіб під час пандемії повинні повністю поважатися. Це передбачає, серед іншого, право підтримувати адекватний рівень особистої гігієни (включно з доступом до гарячої води та мила) та право щоденно перебувати на свіжому повітрі (принаймні протягом однієї години). Крім того, будь-які обмеження контактів із зовнішнім світом, включно з візитами, повинні компенсуватися збільшенням доступу до альтернативних засобів зв’язку (таких як телефон або голосовий зв’язок через Інтернет).

8. У місцях несвободи у випадках ізоляції або поміщення на карантин особи з підтвердженим або підозрюваним інфікування вірусом SARS-CoV-2 ця особа повинна отримувати щоденне змістовне спілкування з іншими людьми.

9. Основоположні гарантії проти поганого поводження із особами, затриманими правоохоронними органами (доступ до адвоката, доступ до лікаря, повідомлення третіх осіб про затримання) повинні цілковито дотримуватися за всіх обставин та у будь-який час. Запобіжні заходи (як-от вимога до осіб із симптомами носити захисні маски) можуть бути виправданими за певних обставин.

10. Моніторинг з боку незалежних органів, включно з національними превентивними механізмами та КЗК, залишається важливою гарантією, що запобігає поганому поводженню. Держави повинні продовжувати гарантувати доступ моніторинговим органам до всіх місць несвободи, зокрема тих, де особи перебувають на карантині. Разом з тим усі моніторингові органи повинні з усіма запобіжними заходами дотримуватися принципу «не нашкодь», зокрема щодо старших осіб та осіб із раніше набутими хворобами[2].

[1] Statement of principles relating to the treatment of persons deprived of their liberty in the context of the coronavirus disease (Covid-19) pandemic issued on 20 March 2020. CPT/Inf(2020)13.

[2] Statement of principles relating to the treatment of persons deprived of their liberty in the context of the coronavirus disease (Covid-19) pandemic issued on 20 March 2020. CPT/Inf(2020)13.

Необов’язково застосовувати підхід «усе або нічого» у даному питанні. Кожне обмеження повинно застосовуватися тільки як відповідна реакція на оцінку ризику, який являють собою окремі ув’язнені. Так само, як уже зазначалося, режими, що застосовуються до осіб, які перебувають в одиночному ув’язненні, мають відрізнятись один від одного з урахування виду одиночного ув’язнення[2].

(a) З ув’язненими, поміщеними в одиночну камеру в рамках попереднього ув’язнення, призначеного за розпорядженням суду, треба поводитися, наскільки це можливо, так само, як і з іншими підслідними. Додаткові обмеження мають застосовуватися тільки тоді, коли вони є суворо необхідними для відправлення правосуддя[3].

(b) Ув’язнені, які відбувають одиночне ув’язнення як дисциплінарну санкцію, не повинні бути повністю позбавлені контактів зі своїми сім’ями. Будь-які обмеження на такі контакти можуть бути накладені тільки у тому разі, якщо скоєний злочин був пов’язаний з такими контактами. Не повинно накладатися жодних обмежень на право ув’язнених на доступ до адвоката. Ув’язнені повинні мати право і заохочуватися проводити принаймні одну годину на день на свіжому повітрі з самого першого дня розміщення в одиночній камері. Їм також має бути забезпечено доступ до розумною мірою широкого вибору матеріалів для читання (такий вибір не повинен обмежуватися, наприклад, лише релігійною літературою). Принципово важливо, щоб ув’язнені мали різні стимули. Це допомагає їм підтримувати своє психічне здоров’я[4].

(c) Ув’язнені, які відбувають адміністративне одиночне ув’язнення в превентивних цілях, повинні мати індивідуальну програму, спрямовану на вирішення проблем, що спричинили застосування цього заходу. Така програма повинна намагатися збільшити до максимуму контакти ув’язненого з іншими особами – спочатку з персоналом в’язниці, а потім, як тільки це стає можливим, з іншими ув’язненими, – а також передбачати якомога більш широкий спектр діяльності для того, щоб зайняти особу впродовж дня. Персонал в’язниці повинен рішуче заохочувати ув’язненого брати участь у різних видах діяльності. Треба також сприяти його контактам із зовнішнім світом. Загальною метою впродовж усього періоду застосування цього заходу має бути переконання ув’язненого у необхідності повернутися до загального режиму[5].

(d) У тому, що стосується ув’язнених, поміщених в одиночну камеру в цілях їхнього захисту, то тут слід знайти рівновагу між, з одного боку, необхідністю уникати того, щоб такий тип ізоляції ставав занадто привабливим для ув’язнених, а, з іншого боку, зводити до мінімуму обмеження, накладені на осіб, щодо яких застосовується такий захід. Звичайно, на самому початку одиночного ув’язнення повинні бути вжиті заходи, спрямовані на якомога швидшу реінтеграцію особи. Якщо стає ясно, що існують підстави для довгострокового захисту і що проблему не можна врегулювати за допомогою інших заходів, то необхідно шукати шляхи поліпшення режиму утримання. Особливі зусилля мають бути докладені на відбір ув’язнених, з якими зацікавлена особа могла би без ризику спілкуватись, а також на пошук ситуацій, що дозволяли би їй виходити з камери[6].

[1] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.

[2] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.

[3] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.

[4] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.

[5] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.

[6] Одиночне ув’язнення. 21-а Загальна доповідь, CPT/Inf(2011)28-part2, 2011. П. 61.