Шостий трибунал проти організованої злочинності розпочав те, що прокурори описали як перше масове судове переслідування, спрямоване проти керівної структури MS-13, серед підсудних — члени ranfla — найвищого керівного органу угруповання, а також регіональні командири та координатори програм з усієї країни.

Масштаб судового розгляду є безпрецедентним. Прокурори заявили, що 486 підсудних організували вбивства, вимагання, торгівлю зброєю та насильницькі зникнення, а також звинуватили їх у заколоті за нібито спроби створити паралельну державу шляхом територіального контролю.

Прокуратура Сальвадору звернулася до судді з проханням призначити максимальний термін ув’язнення за кожний злочин, що означає: одному підсудному може загрожувати до 245 років ув’язнення, якщо його визнають винним за всіма пунктами звинувачення.

Серед найгучніших звинувачень — те, що справа стосується наказів вбити 86 осіб у період з 25 по 27 березня 2022 року — цей вікенд вважається найжорстокішим у післявоєнній історії Сальвадору. Серед відомих підсудних — давні лідери MS-13, такі як Борромео Енрікес та Діонісіо Уманзор, які брали участь у перемир’ї 2012–2014 років між урядом та бандами за президентства Маурісіо Фунеса.

Судовий процес відбувається на тлі триваючих репресій у сфері безпеки, що їх проводить президент Наїб Букеле. З березня 2022 року в Сальвадорі діє надзвичайний стан, що призупинило дію основних прав, зокрема права на інформування про причини затримання та права на доступ до адвоката. Сили безпеки можуть перехоплювати телекомунікації без судового наказу, а термін затримання без попереднього слухання було подовжено з 72 годин до 15 днів. З 486 обвинувачених 413 утримуються в Centro de Confinamiento del Terrorismo (CECOT) — мега-в’язниці Букеле з високим рівнем безпеки, а решта — у в’язницях суворого режиму в Сакатеколуці та Ізалько.

Цей судовий процес викликає серйозні занепокоєння щодо дотримання принципів справедливого судочинства. Слухання проводяться через відеозв’язок із в’язниці, під час яких підсудні з’являються перед анонімними суддями – формат, який, на думку правозахисних організацій, не відповідає міжнародним стандартам справедливого судочинства.

Human Rights Watch та регіональна правозахисна організація Cristosal попередили, що формат масових судових процесів створює ризик засудження невинних осіб через неможливість індивідуалізації кримінальної відповідальності. Правозахисні групи задокументували понад 500 смертей під вартою, повідомлення про катування та скасування слухань щодо доказів внаслідок нещодавніх правових реформ.

На міжнародному рівні експерти ООН заявили, що масові судові процеси «підривають реалізацію права на захист та презумпцію невинуватості затриманих», а Міжамериканська комісія з прав людини висловила серйозну стурбованість щодо невиправданого та надмірного продовження надзвичайного стану.

Навіть Сам Букеле визнав, що під час надзвичайного стану було заарештовано щонайменше 8000 невинних людей, яких згодом було звільнено.

Таким чином, цей судовий процес уособлює головну суперечність моделі Букеле: урядові статистичні дані свідчать про різке зниження кількості вбивств з моменту вступу Букеле на посаду в 2019 році — з рівня, що колись був одним із найвищих у світі, — проте застосовувані методи продовжують викликати різке засудження з боку правозахисних організацій через їх систематичне відхилення від гарантій належного судового розгляду, визнаних міжнародним правом.

Закон визнає банди Barrio 18 і Mara Salvatrucha терористичними угрупованнями, збільшує терміни ув’язнення для членів банд, засуджених за злочини, і передбачає будівництво нової в’язниці для членів банд.

Законодавство, яке роками перебувало в підвішеному стані, набрало обертів після втечі 20 членів Barrio 18 з в’язниці на початку цього місяця. Ця невдача в галузі безпеки змусила президента Бернардо Аревало прийняти відставки трьох високопоставлених чиновників з питань безпеки минулого тижня.

22 жовтня 2025 року, до ухвалення закону, Аревало заявив, що втеча була скоординованою змовою банди, яка була незадоволена заходами, що вживав тодішній міністр внутрішніх справ Франсіско Хіменес для посилення умов утримання членів банди у в’язниці.

22 жовтня 2025 року поліція також повідомила, що четвертий член банди, який втік разом з групою, був знову затриманий.

У вересні адміністрація Трампа визнала Barrio 18 іноземною терористичною організацією, як це вже було зроблено з Mara Salvatrucha.

Сусідня з Гватемалою країна Сальвадор успішно знищила банди на своїй території, але зробила це, призупинивши деякі основні права в рамках більш ніж трирічного надзвичайного стану і ув’язнивши понад 80 тис. осіб. Проте її успіхи в галузі безпеки привернули увагу інших лідерів регіону і посилили заклики їхніх виборців до вжиття більш жорстких заходів проти банд.

Це рішення є значною поразкою для Трампа, який хоче використати цей закон для прискорення депортацій і уникнення перегляду, який зазвичай вимагається перед виселенням людей з країни. Однак це рішення є тимчасовим, і судова боротьба щодо законності дій президента триватиме в багатьох федеральних судах по всій країні.

Судді повернули справу до апеляційного суду для вирішення основних питань, зокрема, чи є дії президента законними і, якщо так, то про який термін попередження повинні бути повідомлені мігранти, на яких поширюється дія закону.

Двоє суддів – Кларенс Томас і Самуель Аліто – публічно висловили свою незгоду.

У думці суду було особливо вказано на те, як уряд намагався вирішити питання депортації, а також на те, як окружний суддя США Джеймс Хендрікс розглядав цю справу на попередній стадії.

Суд посилався на іншу справу, яка раніше надійшла до нього, – справу Кілмара Абрего Гарсія з Меріленду, якого помилково депортували до Сальвадору. Суд зазначив, що адміністрація Трампа заявила, що «не може забезпечити повернення особи, помилково депортованої до в’язниці в Сальвадорі».

З огляду на це, суд заявив, що «інтереси затриманих, які стоять на кону, є відповідно особливо вагомими». Іншими словами, суд заявив, що важливо правильно вирішити юридичні питання, перш ніж людей депортують, можливо, назавжди.

Суд додав, що спосіб, у який адміністрація Трампа здійснювала депортацію, «не відповідає вимогам». Зокрема, судді вказали на те, що повідомлення було надано лише за 24 години і «не містило інформації про те, як реалізувати право на належний судовий розгляд для оскарження депортації».

Верховний Суд повернув справу до Апеляційного суду 5-го округу США в Новому Орлеані для подальшого розгляду, зазначивши в своєму рішенні, що апеляційний суд помилився, відхиливши апеляцію затриманих.

Суд також, здається, розкритикував те, як Хендрікс, якого Трамп призначив суддею під час свого першого терміну, розглядав цю справу. Хендрікс відмовився зупинити депортацію.

«У даному випадку бездіяльність окружного суду – не упродовж 42 хвилин, а протягом 14 годин і 28 хвилин – мала практичний ефект відмови в застосуванні запобіжного заходу до затриманих, яким загрожувала безпосередня небезпека серйозної, непоправної шкоди», – написав суд.

Троє охоронців були поранені ножами і доставлені до лікарні разом з двома іншими постраждалими в п’ятницю у Wallens Ridge State Prison у західній частині штату Вірджинія.

У прес-релізі відомство повідомило, що шестеро ув’язнених, причетних до нападу, були засуджені за насильницькі злочини, включаючи вбивство і зґвалтування, а п’ятеро з них були «підтвердженими членами банди MS-13 з Сальвадору, які перебували в країні нелегально». Шостий ув’язнений, за даними відомства, був громадянином США, пов’язаним з іншою бандою.

«П’ятеро осіб, відповідальних за цей безглуздий напад, взагалі не мали права перебувати в цій країні», – заявив у своїй заяві Чад Дотсон, директор Департаменту виправних установ штату Вірджинія. «Кожного дня наші співробітники ризикують своїм життям, щоб забезпечити громадську безпеку. … Цей напад є прикладом небезпеки, з якою вони стикаються, коли щодня приходять на роботу».

Подробиці угоди, про які раніше не повідомлялося, свідчать про домовленість адміністрації Трампа з Сальвадором про безпрецедентний крок – відправку мігрантів до цієї країни для утримання в CECOT, офіційно відомому як Центр утримання терористів.

Згідно з внутрішнім документом, Сальвадор зрештою погодився прийняти до 300 осіб у середині березня. Американський чиновник назвав цифру 500 «умовною», додавши, що домовленість між двома країнами є «угодою про співпрацю, але в дружній, не зобов’язуючій формі», і вона все ще залишається в силі.

Президент Дональд Трамп похвалив президента Сальвадору Наїба Букеле, який є прихильником Трампа, сказавши журналістам на початку цього місяця, що «він робить фантастичну роботу». «Він дивовижний», – сказав Трамп. «У цій в’язниці сидять дуже погані люди», – додав він, маючи на увазі CECOT.

Представники адміністрації Трампа давно рекламують Сальвадор як ключового союзника в імміграційній політиці адміністрації, але депортаційні рейси, які минулого місяця доставили до країни 238 венесуельських мігрантів, викликали напружену юридичну боротьбу і різку критику з боку демократів і захисників іммігрантів.

Однак до цих рейсів США уклали дорогу угоду з Сальвадором про затримання мігрантів, які нібито мають зв’язки з Tren de Aragua, венесуельським угрупованням, яке адміністрація назвала іноземною терористичною організацією.

США затвердили 15 мільйонів доларів на фінансування зовнішньої політики Сальвадору. Однак, за даними двох джерел, станом на кінець квітня уряду Сальвадору було перераховано лише трохи менше 5 мільйонів доларів у вигляді гранту. За словами американського чиновника, адміністрація Трампа надає компенсацію за кожну особу, ув’язнену в країні, тому черговий транш коштів ще не був перерахований.

Запропонована угода передбачала, що США забезпечать транспорт і пов’язані з цим витрати, а також сплатять одноразовий внесок у розмірі 10 мільйонів доларів, що становить близько 20 тис. доларів на особу, відправлену до установи.

Група захисників громадянських свобод подала позов, щоб зупинити депортацію чоловіків, які наразі перебувають під вартою в Техасі, заявивши, що вони не мали можливості оскаржити свої справи в суді.

Дональд Трамп відправив обвинувачених членів венесуельських банд до сумнозвісної в’язниці в Сальвадорі, посилаючись на Закон про іноземних ворогів 1798 року, який дає президенту повноваження затримувати і депортувати уродженців або громадян «ворожих» країн без звичайних процедур. Раніше цей закон застосовувався лише тричі, і всі – під час війни.

Білий Дім назвав оскарження використання закону для масових депортацій «безпідставним судовим процесом».

«Ми впевнені в законності дій адміністрації і в тому, що в кінцевому підсумку переможемо натиск безпідставних судових процесів, ініційованих радикальними активістами, які більше піклуються про права іноземців-терористів, ніж про права американського народу», – написала прес-секретар Білого дому Кароліна Левітт.

Востаннє на Закон про іноземних ворогів посилалися під час Другої світової війни, коли людей японського походження без суду і слідства ув’язнювали, а тисячі відправляли до таборів для інтернованих.

З моменту вступу на посаду в січні, жорстка імміграційна політика Трампа зіткнулася з низкою юридичних перешкод.

Трамп звинуватив венесуельське угруповання Treb de Aragua у «здійсненні, спробі та погрозі вторгнення або грабіжницького вторгнення» на територію США.

З 261 венесуельця, депортованого до Сальвадору станом на 8 квітня, 137 були вислані відповідно до Закону про іноземних ворогів, повідомив високопоставлений чиновник адміністрації в інтерв’ю CBS News, американському партнеру ВВС.

Суд нижчої інстанції тимчасово заблокував ці депортації 15 березня.

Верховний Суд спочатку постановив 8 квітня, що Трамп може використовувати Закон про іноземних ворогів для депортації ймовірних членів банд, але депортованим повинен бути наданий шанс оскаржити своє вислання.

У судовому позові, який призвів до суботнього рішення, йдеться про те, що венесуельці, затримані на півночі Техасу, отримали повідомлення про неминучу депортацію англійською мовою, незважаючи на те, що один із затриманих говорив лише іспанською.

В оскарженні Американського союзу громадянських свобод (ACLU) також йдеться про те, що чоловікам не повідомили, що вони мають право оскаржити це рішення в суді.

«Без втручання цього суду десятки або сотні запропонованих членів групи можуть бути вислані до Сальвадору для можливого довічного ув’язнення без реальної можливості оскаржити їх призначення або висилку», – йдеться в позові.

Source and text – BBC

Через зазначене вище саме політична наука має значно більший потенціал щодо глибшого дослідження феномену катування і нелюдського поводження, а також передумов та причин поширення цього феномену та відповідних соціальних практик у ХХІ столітті[1].

Спрощений (формально-юридичний) підхід до феномену катування і нелюдського поводження, які, як на переконання окремих вітчизняних авторів, теоретично мають зникати (або принаймні зменшуватися) в процесі глобального розвитку через дію міжнародного права, гуманізацію кримінального законодавства, зменшення кількості в’язничного населення тощо, приховує велику небезпеку.

На початку вважаємо за доцільне навести приклад, який наочно ілюструє проблематику дослідження та демонструє ступінь актуальності питань, що порушуються нами.

У лютому 2023 року світ дізнався про плани влади Сальвадору та відповідні дії з їх реалізації щодо розміщення у новозбудованій в’язниці CECOT понад 40 тисяч ув’язнених, взятих під варту в цій країні в рамках надзвичайного стану після сплеску вбивств та інших насильницьких злочинів.

В Сальвадорі, починаючи з 1990-х років, вуличні та в’язничні банди почали набирати силу і вплив, коли їх членів почали депортувати зі Сполучених Штатів після завершення громадянської війни в Сальвадорі. Двома найбільшими вуличними бандами були й залишаються Mara Salvatrucha (відома як MS-13) та the 18th Street Gang (Barrio 18). Іншими, менш впливовими бандами є La Maquina, Mao Mao та Mirada Loca. У 2020 році у Сальвадорі налічувалося приблизно 60 тис. «повноправних» членів банд і 400 тис осіб, які у той чи інший спосіб були залучені до діяльності банд[2].

З 25 по 27 березня 2022 року сальвадорські банди вбили 87 осіб, 62 з яких були вбиті лише 26 березня, що стало найбільш смертоносним днем в історії Сальвадору після закінчення громадянської війни в 1992 році[3].

У відповідь на насильство Законодавча асамблея Сальвадору оголосила надзвичайний стан, який призупинив дію деяких конституційних прав і полегшив силам безпеки країни проведення масових арештів підозрюваних членів банд. Упродовж наступних семи місяців було заарештовано близько 55 тис. підозрюваних членів банд[4]. Через велику кількість арештів Президент Сальвадору оголосив про будівництво нової в’язниці, розрахованої на 40 тис. ув’язнених. На момент відкриття CECOT у січні 2023 року уряд Сальвадору заарештував понад 62 тис. підозрюваних членів банд[5].

Як наслідок, нова мегав’язниця – Terrorism Confinement Center (CECOT) – стала найбільшою в’язницею в Латинській Америці та однією з найбільших у світі за кількістю ув’язнених. Водночас CECOT став – і це є надзвичайно важливим – символом нової пенітенціарної політики не лише Сальвадору, але й багатьох інших країн.

Мегав’язниця CECOT складається з восьми корпусів. Кожен корпус має 32 камери площею близько 100 кв.м. Територія займає 23 гектари, і додатково уряд Сальвадору здійснює нагляд за прилеглими 140 гектарами навколо в’язниці. В’язниця оточена 19 охоронними вишками, двома рядами стін заввишки 9 метрів і завтовшки 60 сантиметрів, покритих колючим дротом, двома рядами електрифікованих парканів і гравійною підлогою, призначеною для того, щоб було чутно кроки. Станом на 11 червня 2024 року в CECOT перебувало 14532 ув’язнених.

Фотографії, поширені усіма світовими засобами масової інформації, продемонстрували першу велику групу ув’язнених – татуйованих, босих та одягнутих лише у білі однакові шорти. Ув’язнених залишали сидіти на підлозі, заклавши руки за голови, де їх розміщували щільно один до одного, лицем до потилиці, перш ніж їх заводити до камер.

Із самого початку політика влади полягала у тому, щоб розміщувати представників різних вуличних та в’язничних банд, які на волі є смертельними ворогами, в одній й тій саме камері, створюючи новий механізм колективного «самовиховання» через примушення смертельних ворогів толерувати один одного на вкрай обмеженому просторі.

В середньому на одного ув’язненого припадає 0,6 кв.м. Ув’язненим дозволяється виходити за межі камери лише на 30 хвилин для фізичних вправ, вивчення Біблії, онлайн-слухань у суді в межах в’язниці або для поміщення до одиночної камери[6]. Ув’язненим не дозволено навчатися, відпочивати в окремих відведених для цього приміщеннях, мати побачення і телефонні дзвінки. Їхня їжа складається з рису, бобів, яєць і макаронів, але посуд не видається, оскільки він може використовуватися як зброя.

Уряд Сальвадору не планує звільняти жодного ув’язненого з CECOT, а Міністр юстиції та громадської безпеки заявив, що ув’язнені в CECOT ніколи не повернуться до своїх громад[7]. Міністр також виключив програми реабілітації для ув’язнених CECOT[8].

1 червня 2023 року Президент Сальвадору Наїб Букеле оголосив, що побудує в’язницю, подібну до CECOT, також і для «білих комірців» в рамках «війни з корупцією»[9]. Букеле заявив, що в’язниця буде називатися Центр ув’язнення корупціонерів (CECOC)[10].

Політики по всій Латинській Америці в таких країнах, як Чилі, Колумбія, Коста-Ріка, Гватемала, Гондурас, Еквадор і Перу, впровадили або закликали до політики безпеки, подібної до тієї, яку впровадив Сальвадор[11]. Перед президентськими виборами в Гватемалі 2023 року один з кандидатів на виборах заявила, що побудує дві мега-в’язниці, щоб «покінчити з лихом убивств, вбивств і здирництва у нашій країні», тоді як інший кандидат пообіцяла створити щонайменше три нові аналогічні в’язниці[12]. У січні 2024 року Президент Еквадору оголосив, що побудує дві в’язниці на 12 тис. ув’язнених кожна, і що вони будуть побудовані за зразком CECOT[13]. У червні 2024 року Президент Гондурасу оголосила, що побудує в’язницю, здатну утримувати 20 тис. ув’язнених, за зразком CECOT. У квітні 2025 року Міністр юстиції Коста-Рики відвідав CECOT і заявив журналістам, що Коста-Рика «імпортує весь передовий досвід і подивиться, як ми можемо довести його до успішного втілення у нашій правовій системі»[14].

Будь-яка особа, яка має хоча б поверхове уявлення про пенітенціарні установи та права людини у пенітенціарній системі, порушить питання: як можна на початку ХХІ століття утримувати людей в таких умовах, причому утримувати на фоні численних оонівських та регіональних стандартів з прав людини та глобального цивілізаційного розвитку?

Після цього, як і раніше, для цілей цього дослідження ми наголошуємо: стереотип, що у ХХІ столітті завдяки «гуманізації соціальних відносин» катувань начебто стало менше, є надзвичайно небезпечним для цілей самої політики запобігання катуванням, включаючи її віктимологічні аспекти.

Тому ми відстоюємо сформовану нами тезу, що у ХХІ столітті продовжує мати місце тенденція розширення застосування катування та неналежного поводження як у відкритих, так і завуальованих формах, що реалізується здебільшого у рамках позанормативної безсуб’єктної політики для цілей максимального поширення соціального контролю, надаючи якісно нове значення відносинам влади.

Застосування катування та нелюдського поводження до «небезпечних девіантів», «злочинців», «терористів», «хижаків» та інших типів «небезпечних осіб» стало поширеною практикою навіть у західних та інших демократичних країнах, не зважаючи на те, що розгалужена та апробована система формально-правових гарантій та запобіжників, створена у другій половині ХХ століття та розвинута на початку ХХІ століття, допомогла зробити практики катувань та нелюдського поводження максимально рідким явищем, наскільки це можливо (особливо на європейському регіональному рівні – завдяки Раді Європи, Європейському комітету з питань запобігання катуванням (ЄКЗК) та Європейському суду з прав людини (ЄСПЛ)).

Таким чином, незважаючи на формальне перебування катування та нелюдського поводження поза національним законом та стандартами прав людини, катування та нелюдське поводження сьогодні існують саме як інструмент політики соціального контролю та широко використовується як соціальна практика, дослідження якої потребує не вузького юридичного аналізу поняття катування як формальної дефініції, а саме дослідження цього феномену (явища) та відповідних соціальних практик крізь призму політичної науки з метою віднайти відповідь на питання: які фактори сприяють поширенню практик катування та нелюдського поводження майже у всіх сучасних державах на фоні задекларованої універсальності концепції прав людини та реалізації задекларованої публічної політики запобігання катуванням на глобальному, регіональному та національному рівнях?

Ця неформальна політика має категорично негативну конотацію, що не виключає існування такої політики як об’єктивної складової сучасних відносин влади навіть за відсутності формально задекларованих суб’єктів такої політики.

У більш ранніх наших дослідженнях феномену катування та нелюдського поводження  ХХІ століття ми наголошували на трьох факторах, що вплинули на зникнення формалізованих (процесуальних) катувань як засобу доказування у кримінальному процесі та виду кримінального та дисциплінарного покарання у відносинах влади наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ст., а головне – як легітимізованої суб’єктної політики: 1) класично-філантропічний; 2) прагматичний; 3) дисциплінарний[15].

Визнаючи кумулятивний ефект усіх трьох зазначених вище факторів, ми вважаємо за потрібне досліджувати соціальні практики катувань переважно в якості інструменту безсуб’єктної політики в контексті впливу саме дисциплінарного фактору, що обумовив відхід політики катувань від її суб’єктної форми (що демонструє право на використання сили) та «розчинив» катування усередині дисциплінарно-карцерних механізмів здійснення влади.

Саме цей підхід, який сформулювали Руше, Кіркхаймер та Фуко, пояснює «зовнішнє» зникнення катувань тим, що для цілей соціального контролю в умовах капіталізму, що народжувався та набирав обертів, методи паноптичного дисциплінування суспільства та розкидування соціально-контрольних мереж були набагато кращими та економічно більш вигідними, аніж жорсткі формалізовані публічні процедури, спрямовані проти тіла, яке в часи Середньовіччя нерідко було єдиною власністю людини. Якщо у часи Середньовіччя саме публічні катування та тілесні покарання символізували та демонстрували необмежену владу государя або феодала, то з кінця XVIII століття численні методи соціального контроля та нагляду паноптичної природи відносно швидко витіснили жорстокі тілесні каральні практики. Все це знаменувало остаточне завершення епохи панування першої модуляції соціально-контрольних практик – модуляції бінарної законності. Водночас саме цей період відповідав початку другої модуляції – модуляції дисципліни.

Фуко ґрунтовно пояснює причини переходу від «законності» до «дисципліни» через те, що влада, для якої суверенітет був модальністю, виявилася недостатньою для управління економікою і політичними процесами в суспільстві, що переживало демографічний вибух та індустріалізацію. Аналогічним чином функціональність пояснює виникнення начебто «виправної» в’язниці як виду та місця покарання: застосовування катувань припинилося не тому, що це перестало вважатися гуманним, а лише тому, що це стало економічно невигідно: «Homo penalis, тобто людина, яка карається законом і яка може бути покараною законом, цей Homo penalis [насправді] … є Homo economicus»[16]. Водночас, це не означає, що катування зникли: вони лише «відійшли у тінь», зберігши неформальний статус та значення важливого допоміжного засобу соціального контролю.

Взявши за основу наукові погляди Фуко, можна зазначити, що у ХХІ столітті формально задекларований Homo penalis насправді стає не тільки Homo economicus, проте й Homo disciplinatus, де численні форми катування та нелюдського поводження використовуються агентами держави та приватними акторами (за ліцензією від держави) як відкриті, так і завуальовані інструменти соціального контролю над широкими верствами населення, які мають постійно перебувати у сфері дії паноптичних дисциплінарних механізмів.

Досліджуючи трансформацію модуляцій покарання (законність – дисципліна – безпека), Фуко робить важливий наголос: процес переходу від середньовічної кримінально-правової тілесної корпоральності до сучасної модуляції покарання «занадто поспішно і категорично пояснили процесом «гуманізації», відмахнувшись тим самим від необхідності подальшого аналізу.

Так само, вважаємо, традиційний кримінально-правовий та кримінологічний аналіз сучасних національних систем кримінальної юстиції виключно у категоріях більшої гуманізованості, результативності та прогресивності створює негативні наслідки для політики запобігання катуванням та процедур розслідування випадків катувань, адже в основі такої превентивної діяльності перебувають міф гуманізації та заздалегідь задекларована державою неспроможність держави ефективно запобігати катуванням, що приховує справжні причини катування та нелюдського поводження як політичного феномену.

Формально-правовий підхід, який ми згадали вище, з його ключовою категорією «гуманізації» не може пояснити ще більше поширення катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті. Тим не менш, феномен катування – це об’єктивна реальність, яку не можна ігнорувати в процесі політичного аналізу сучасних відносин влади. Відтак, беручи до уваги поширеність феномену катування у майже усіх країнах світу, а головне – політичний запит на застосування нелюдського поводження на рівні національної держави, можна постулювати наявність безсуб’єктної політики катувань, у рамках формування якої соціальні практики катування розглядається якщо не інструмент, то принаймні передбачуваний побічний результат (хоча ми схильні до категорії «інструменту»).

Існує усталений погляд соціологів та кримінологів на проблематику злочинності, що злочинність – це нормальне явище для будь-якого суспільства, проте – наголосимо – у певних обсягах та проявах. Завелика концентрація девіантності та злочинності є ознакою аномії.

Так само наявність певної кількості випадків катувань та жорсткого поводження є нормальним явищем для суспільства, проте у надзвичайно малих проявах. Завелика концентрація катування та нелюдського поводження в суспільстві – це ознака не лише аномії, проте й того, що вказані практики стали вигідними державі – як з точки зору економіки, так із точки зору поширення паноптичної дисципліни.

Катування та нелюдське поводження наразі широко використовується у відносинах влади різними політичними акторами, де у політичному обігу перебуває гнучка та, відповідно, небезпечна з огляду на стандарти прав людини формула заборони катувань – «absolute in principle but relative in application». Причому, для американського політичного поля запроваджено категорично неприйнятний для європейської політики висновок, що регулювання застосування катувань краще, аніж заборона[17].

Проте навіть, на перший погляд, нейтральні або навіть просоціальні політичні ініціативи, стратегії та проєкти суспільства ХХІ століття опосередковано зумовлюють використання катувань та нелюдського поводження через певні ланцюгові реакції, які головним чином пов’язані з хвильовими кампаніями «боротьби зі злочинністю», спрямованими на підвищення рівня розкриття злочинів (чим здебільшого характеризуються пострадянські країни) або «убезпечення суспільства», а також зі згаданим вище збільшенням видів, типів та класів девіантів у сучасних суспільствах внаслідок moral panic перед «загрозами злочинності».

Надаючи авторське обґрунтування поширення феномена катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті, розвиваючи модулярну концепцію Фуко та концепцію «пунітивного міста» Коена, ми продовжуємо формувати власну концепцію переходу сучасних суспільств до четвертої модуляції соціально-контрольних та каральних практик – постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків[18].

На нашу думку, саме «убезпечення суспільства» є ключовою тезою, яка пояснює поширення феномену катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті на фоні задекларованої формальної нульової толерантності до таких соціальних практик.

Тому, наслідуючи підхід Фуко і Коена до «поширення дисципліни», «розкидування мереж» та «управління злочинністю», а також підхід Гідденса щодо «островів безпеки» у сучасних суспільствах, наголошуючи, що катування не зникли як соціальне явище навіть у другій половині ХХ століття, як це стверджується у рамках класично-формального підходу, ми постулюємо, що катування та нелюдське подовження покарання з боку агентів держави та представників політичних еліт були й залишаються сферою особливого управління, що надає підстави підтримати думку щодо тези про managing torture (одним із зовнішніх проявів managing torture стала легалізація катувань, які з другої половини ХХ століття отримали назву enhanced interrogation techniques).

Здебільшого невидимість катувань та нелюдського поводження у ХХІ столітті аж ніяк не означає відсутність таких соціальних практик. Будь-який політичний режим намагається контролювати населення (особливо ті, прошарки, які вважаються «небезпечними» або принаймні «ненадійними» для функціонування такого режиму), де катування та нелюдське поводження можна вважати свого роду «побічним продуктом» механізмів паноптичного соціального контролю – таким собі «ексцесом виконавців нижчої ланки» у процесі «убезпечення суспільства». У той же час вищі ланки, як раз навпаки, активно й помпезно декларують пошук нових, більш дієвих та сучасних формальних методів протидії катуванням.

Тому іншим проявом managing torture є перманенте порушення прав людини у пенітенціарних установах та інших місцях несвободи, що нерідко набуває форми постійного відступу від стандартів ЄКЗК, де Комітет нерідко використовує формулу «Комітет ще раз наголошує» або «Комітет ще раз рекомендує».

У цьому контексті необхідно нагадати, що катування – це, по-перше, не лише найтяжчий прояв цього феномену, пов’язаний з намаганнями отримати інформацію від жертви або покарати жертву. Як ЄСПЛ, так і ЄКЗК за десятиліття своєї роботи значно розширили перелік дій або бездіяльності агентів держави, які підпадають під ознаки катування або нелюдського поводження, які нерідко можуть навіть і не розглядаються самими громадянами саме як катування або нелюдське поводження[19].

Крім того, говорячи про поширення феномену катування та нелюдського поводження у ХХІ столітті, потрібно зробити особливий акцент: зазначений феномен не може існувати без соціальної підтримки самих громадян, які віддають свою свободу в обмін на «убезпечення суспільства». В умовах, користуючись термінологією Бека, «суспільств безпеки», коли «свобода» розчинилася у мережах «убезпечення», «захисту суспільства» та «gated communities», і коли кожна політична криза актуалізує питання ще більшого «захисту суспільства» від «загроз злочинності», «нелегальної міграції», «небезпечних хижаків» та «тероризму», процес завуальованого стимулювання застосування й навіть легалізації катувань набирає нових обертів, набуваючи ще більших ознак політики з тенденцією до подальшої формалізації та суб’єктності.

Відтак ми можемо сформулювати власну позицію з приводу природи катувань, які сьогодні застосовуються агентами держави, що кореспондує поглядам Коена, Фуко, Бека і Баумана, щодо глобалізованих «туристів», локалізованих «бродяг» та насичення політичного тіла суспільства «безпекою» з метою ще більшого соціального контролю над кожним рухом та навіть – станом на сьогодні – думками пересічного громадянина.

Політичні еліти регулярно насичують суспільство важливими для відносин влади мессиджами: так, катування і жорстоке поводження – це огидно. Більше того, катування і жорстоке поводження – це безмежно огидно. Проте, мовляв, світ, на жаль, змінився настільки, що перед громадянами стоїть принциповий вибір: або «пожертвувати» одним терористом (небезпечним злочинцем, девіантом тощо), або допустити брутальне порушення прав або навіть загибель сотень «законослухняних та добропорядних громадян», тим самим піддаючи симулякризації проблему катувань та нелюдського поводження.

Це пояснює не лише відновлення катувань та нелюдського поводження як феномену у другій половині ХХ століття, проте й на додаток – поширення цього феномену у ХХІ столітті, де особливого значення набувають погляди Фуко та Коена щодо розкидування мереж соціального контролю та, як наслідок, збільшення класів, типів та видів девіантів, яких потрібно контролювати для цілей того самого «убезпечення».

З одного боку, національні системи кримінальної юстиції (включаючи пенітенціарні системи) не можуть впоратися з формально задекларованими завданнями – поводитися з девіантами виключно у рамках формальних процедур, закріплених у національному законодавстві – на фоні збільшення класів, типів, видів та, як наслідок, кількості девіантів.

З іншого боку, самі громадяни, народжені у часи третьої та, що є більш важливим, четвертої модуляції соціально-контрольних практик, в обмін на свою «свободу» вимагають ще більшого «убезпечення», де для них вже не мають значення шляхи та методи досягнення відповідної концентрації безпеки. Підтвердженням цього є дані численних соціологічних досліджень та опитувань населення країн Європи та Північної Америки, де від третини до половини громадян допускають застосування катувань до терористів з метою того самого задекларованого державою «убезпечення». Причому це все відбувається на фоні тотального соціального контролю за простором, рухами та думками з боку держави, політичних еліт та могутніх приватних акторів. Проте головним є те, що практична можливість застосування катувань до «терориста» з метою отримання відомостей про подальші терористичні акти або до «небезпечного вбивці» з метою отримати його зізнання відкриває «скриньку Пандори», де з’являється широка та водночас вкрай небезпечна перспектива застосування катувань проти усіх «небезпечних» «інших» – dangerous offenders, persistent offenders, predators, sex offenders, членів злочинних організацій та інших «небезпечних злочинців». Причому реєстри «небезпечних» «інших» мають явну небезпеку піддаватися розширенню.

Яскравим прикладом того, наскільки ззовні задекларована національними державами суб’єктна політика запобігання катуванням переплітається з безсуб’єктною політикою катувань, є підтримка сучасними державами в’язничної субкультури та неформальної ієрархії у своїх національних пенітенціарних системах[20].

Так, у своїй доповіді за результатами візиту у 2018 році до Молдови ЄКЗК наголосив на перманентній проблемі насильства між ув’язненими, що існує десятиліттями, і яка набула форми «явища» та «глибоко вкоріненої проблеми», «далекої від усунення»[21].

Враховуючи перманентну присутність таких епізодів у пенітенціарних установах та їх серйозність, ЄКЗК рекомендує державі активізувати свої зусилля для боротьби з таким явищем, як насильство у в’язницях[22].

Більше того, коли самі держави визнають факт наявності такого явища та декларують свою політику протидії такому явищу, то виникає питання: чи не є офіційне визнання невдачі протидії явищу доказом того, що держава насправді таке явище підтримує?[23].

Особливо в світлі факту, що існує очевидна негласна співпраця між державною владою та неформальною ієрархією ув’язнених щодо підтримання «порядку» серед ув’язнених та забезпечення «безперебійної роботи» пенітенціарних установ[24].

У своїх доповідях ЄКЗК вказує на існування «неформальних владних структур у середовищі засуджених», боротьба з якими державою декларується як «контрпродуктивна», де держава відчуває себе «безпорадною у своїх намаганнях приборкати владу «високопоставлених» ув’язнених», а тому держава підписує неформальну угоду з «неформальними лідерами» щодо підтримання порядку серед ув’язнених, де така угода забезпечує «стабільне функціонування» пенітенціарних установ[25].

Дійсно, коли держава «визнає, що вважає себе змушеною розділити частину своєї відповідальності за порядок та безпеку з «привілейованими ув’язненими», це додатково порушує питання про політичну, але аж ніяк не юридичну природу подібного стану справ у багатьох сучасних країнах.

Наголосимо: станом на сьогодні у багатьох країнах Європи та світу офіційно визнається, що неформальна ієрархія ув’язнених, або кастова система є основою функціонування пенітенціарних систем. Її традиції диктують внутрішній порядок та мають пріоритет над офіційними правилами, за якими теоретично має реалізовуватися «влада карати»[26].

Розвиваючи зазначену тезу, необхідно наголосити, що такий стан справ, що існує у багатьох європейських (і не тільки європейських) в’язницях, «має серйозні ерозійні наслідки для всієї системи кримінального правосуддя»[27].  Ба більше, за таких обставин будь-яка публічна політика реабілітації девіантів втрачає сенс, а стримуючий ефект кримінального покарання у вигляді позбавлення волі також практично втрачається. Крім того, що такий стан справ сприяє створенню небезпечного середовища у місцях позбавлення волі, адже він спотворює мету ув’язнення та роль пенітенціарної системи[28].

Приклади ситуації, наведеної вище, є характерними не лише для країн колишнього СРСР, в яких до цього часу існує надзвичайно сильний вплив «злочинних традицій», невід’ємних від офіційної політики внутрішніх справ та безпеки та, що є більш важливим, сформованих у рамках офіційної політики внутрішніх справ та безпеки. Так, насильство між ув’язненими залишається «тривожним явищем» навіть в англійських в’язницях, не зважаючи на великий досвід британського пенітенціарного відомства у сфері в’язничного менеджменту, динамічної безпеки та реабілітації девіантів[29].

Як зазначав ЄКЗК у доповіді за результатами візиту до Кіпру у 2004 році, «у делегації склалося враження, що керівництво не бажає посісти проактивну позицію» щодо протидії неформальній владі професійних злочинців[30].

Згодом Комітетом було підкреслено, що офіційні заходи, задекларовані державою щодо вирішення проблеми насильства у пенітенціарній системі, здається, мали лише «обмежений успіх», що в сукупності «сприяло створенню небезпечного середовища для ув’язнених»[31]. ЄКЗК говорить про необхідність термінового перегляду політики запобігання насильству у пенітенціарній системі та запровадження комплексної політики протидії булінгу, підкреслюючи при цьому перманенту невдачу уряду з впровадження такої політики у минулому[32].

Безумовно, в основі феномену перманентного в’язничного насильства та невдачі офіційної політики з протидії цьому феномену перебуває розподіл матеріальних благ, на що також вказував ЄКЗК: випадки насильства між ув’язненими майже виключно пов’язані з існуванням чорного ринку заборонених речовин і предметів, та, як наслідок, боргами деяких ув’язнених[33].

Проте економічна основа політики катувань має під собою щось набагато більше, аніж чорний ринок у пенітенціарних установах. Йдеться про те, що пенітенціарні системи більшості сучасних держав стимулюють існування нелегальних економічних відносин не лише у самих в’язницях, проте у системах кримінальної юстиції у більш широкому контексті, що впливає також і на суспільство. У країнах колишнього СРСР неформальний в’язничний бюджет, заснований на організованому вимаганні матеріальних цінностей з ув’язнених та членів їх сімей, сягає багатьох мільйонів євро щороку, де у припиненні наповнення такого бюджету не зацікавлена, як правило, сама формальна система кримінальної юстиції, включаючи топ-менеджерів пенітенціарних систем.

Відповідь на це можна знайти і в іншій площині.

З одного боку, ХХІ століття – це час тотальної діджиталізації, новітніх інформаційних технологій, новітніх засобів таємного спостереження та контролю, нових відносин влади, нових наукових досягнень, нових механізмів, спрямованих на подолання економічних та соціальних проблем суспільств (у тому числі тих, що розглядаються як причини злочинності).

З іншого боку, це – наявність та широке поширення у ХХІ столітті майже середньовічних забобонів, ритуалів, знаків, неформальних напівтаємних кодексів поведінки, татуювань, «принципів», «понять», гасел тощо на фоні задекларованої неспроможності більшості держав надати достатнє фінансування на приведення умов утримання ув’язнених до стандарту, який щонайменше виключав би «мінімальний рівень жорстокості».

Проте головним тут є саме задеклароване протиставлення між державною владою і неформальною владою «робін гудів» ХХІ століття, де держава, абсолютно не соромлячись, відкрито підписує явно принизливий для себе пакт про надання їй «гарантій безпеки» у начебто державній пенітенціарній системі в обмін на «ліцензію на застосування катувань», що надається «робін гудам».

Є очевидним, що продемонстрована державою картина є ілюзорною, де таким за симулякром маскується пряма зацікавленість держави тримати під «парасолькою» паноптичної дисципліни максимально велику кількість усіх задекларованих та потенційних девіантів (хоча більшість з них такими не є), та водночас наповнювати та використовувати неформальний бюджет пенітенціарної системи для власних потреб агентів держави.

Тому проблематику можна сформулювати за допомогою наступного питання, яке, здається, є риторичним: якщо навіть у XIII столітті Робіна Гуда зрештою приборкав шериф Нотінгема, то чому у ХХІ столітті сучасна паноптична держава не може приборкати «неформальних лідерів», поступаючись їм великою часткою державної влади та надаючи зазначеним приватним акторам «ліцензію» на катування?

Підсумовуючи викладене вище, можна ще раз наголосити, що політика запобігання катуванням та боротьби з соціальними практиками катування у ХХІ столітті – це відображення складного дуалістичного політичного процесу: спроба ще більшого «убезпечення суспільства» з одночасним фіаско такого «убезпечення», де одночасно йдеться про задекларовану спробу «запобігання катуванням» з констатацією фіаско «боротьби з практиками катування».

Насамкінець, зауважимо на одному важливому, як на нашу думку, аспекті.

Катування, що застосовується агентами держави до громадян, та катування, що застосовується приватними акторами до тих же громадян, є двома сторонами тієї ж самої медалі, де аналогічні дії застосовуються у рамках тієї ж самої системи владних відносин, що є економічно вигідним державі та спрямованим на досягнення ефекту паноптичного контролю над максимально великою кількість задекларованих та потенційних девіантів.

Для держави характерним є те, що кожного разу, коли катування стає занадто жорстоким навіть для сприйняття конкретним суспільством, або має місце витік інформації, внаслідок чого подія набуває резонансу, то держава поспішає оголосити своїх агентів такими, які не мали мандату від держави на застосування катування або іншого жорсткого поводження. Держава починає себе поводити, як ящірка, яка в момент небезпеки просто відкидає свій хвіст, розуміючи, що той скоро виросте заново, перекладаючи усю політичну, юридичну та моральну відповідальність на своїх же учорашніх агентів.

Незважаючи на зовнішню примітивність такої стратегії, вона спрацьовує у більшості випадків, особливо якщо громадянське суспільство толерує жорстоке поводження. Тому у цьому контексті вважаємо за доречне навести позицію ЄКЗК: держава має визнати, що існування жорстокого поводження з боку її агентів є фактом, де жорстоке поводження аж ніяк не є результатом окремих дій декількох ізгоїв з числа її агентів. Отже, катування – це складова, інструмент та водночас наслідок політичного курсу, за який держава має нести відповідальність.

Насамкінець можна навести максимально релевантний приклад, а саме масові випадки катування і нелюдського поводження, що застосовувалися і продовжують застосовуватися агентами Російської Федерації до українських військовополонених та цивільних осіб. Масштаби та регулярність випадків катування надали численним оонівським комісіям більш ніж обґрунтовані підстави стверджувати, що катування українців росіянами – це не просто велика кількість актів, що підпадають під визначення катування як за національним законодавством України, так і за міжнародними актами. Ба більше, це навіть не системне явище. Катування та нелюдське поводження з боку росіян до українських військовополонених та цивільного населення – це саме політика, що розроблена керівництвом Російської Федерації, яка не лише реалізується за наказом керівництва держави-агресора. Ця політика максимально заохочується, а її виконавці не лише отримали наперед імунітет від будь-якого кримінального переслідування, проте й явний мессидж заохочення до вчинення актів катування щодо українців.

Підсумовуючи викладе вище, необхідно зробити особливий наголос: катування  – це не юридична категорія, проте, у першу чергу, політична. Аналіз феномену катування та нелюдського поводження лише у формальних рамках національних систем кримінальної юстиції є небезпечним не лише для суспільства та самих жертв катувань, проте також для тих, хто застосовує катування, особливо беручи до уваги вельми сумнівну результативність та ефективність катувань (відповідальність за які згодом покладається саме на платників податків, які вимагають «більшої безпеки»).

Катування та нелюдське поводження крізь призму політичного аналізу – це об’єктивний елемент сучасних політичних відносин, невід’ємна складова відносин влади та водночас продукт поширення дисципліни паноптичного зразку в суспільстві ХХІ століття.

У суспільстві ХХІ століття практики катування та нелюдського поводження існують у рамках двох взаємопов’язаних політичних сфер, де однією зі сфер виступає формалізована суб’єктна політика запобігання катуванням, що формується та реалізується у рамках універсальних регіональних та національних структур.

Другою сферою виступає безсуб’єктна політика катувань, яка формується у рамках постсучасної модуляції паноптичного менеджменту ризиків, де катування та нелюдське поводження є інструментом соціального контролю над новим типом людини – Homo disciplinatus.

[1] Ягунов, Д. (2020). «Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки. 5. С.58-97; Ягунов, Д. (2021). Катування як елемент соціального контролю у ХХІ столітті (політичні та правові аспекти). Політичне життя. 1. С.66-83.

[2] International Crisis Group (2020). Miracle or Mirage?: Gangs and Plunging Violence in El Salvador (Report). Vol. 81. Brussels, 8 July 2020.

[3] Abrego, J., Osuna, S. (2023). The State of Exception: Gangs as a Neoliberal Scapegoat in El Salvador. Brown Journal of World Affairs. 29 (1). Р.59-73.

[4] Abrego, J., Osuna, S. (2023). The State of Exception: Gangs as a Neoliberal Scapegoat in El Salvador. Brown Journal of World Affairs. 29 (1). Р.59-73.

[5] Renteria, N., Kinosian, S. (2003). El Salvador Opens 40,000-Person Prison as Arrests Soar in Gang Crackdown. Reuters. San Salvador, El Salvador. February 1, 2023.

[6] Rios, M. (2025). What we know about the El Salvador ‘mega prison’ where Trump is sending alleged Venezuelan gang members. CNN. March 17, 2025

[7] Alemán, M., Garcia, R. (2025). What to Know About El Salvador’s Mega-Prison After Trump Sent Hundreds of Immigrants There. Associated Press. San Salvador, El Salvador. March 16, 2025.

[8] Culver, D., Alvarado, A., Contreras, E. (2024). Exclusive: Locking Eyes with Mass Murderers in El Salvador. CNN (in Spanish). Tecoluca, El Salvador. November 13, 2024.

[9] Parra, J. (2023). Bukele Anuncia la Construcción de Una Cárcel Únicamente para los Corruptos. Alerta Mundial (in Spanish). November 29, 2023.

[10] Alfaro, X. (2023). Bukele Anuncia Construcción de CECOC: Centro de Reclusión para Corruptos. El Diario de Hoy (in Spanish). November 28, 2023.

[11] Linthicum, K. (2023). Inside the Growing Cult of El Salvador’s Nayib Bukele, Latin America’s Political Star. Los Angeles Times. Mexico City, Mexico. July 25, 2023.

[12] The Tico Times (2025). Costa Rica Eyes El Salvador’s Mega-Prison Model as Violence Escalates”. The Tico Times. April 5, 2025.

[13] Rogers, D. (2024). Ecuador starts building prison for ‘narco terrorists’. Global Construction Review. June 24, 2024.

[14] El Salvador News (2025). Costa Rican Security Officials Tour the CECOT to Learn from El Salvador’s Security Model. El Salvador News. April 5, 2025.

[15] Ягунов, Д. (2020). «Malleus Maleficarum» of modern society: preconditions and prevalence of torture in XXI century and the policy of combating torture. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. Серія Політичні науки. 5. С.58-97; Ягунов, Д. (2021). Катування як елемент соціального контролю у ХХІ столітті (політичні та правові аспекти). Політичне життя. 1. С. 66-83.

[16] Фуко, M. (2010). Рождение биополитики. Курс лекций, прочитанных в Коллеж де Франс в 1978-1979 учебном году. СПб.: Наука. 448 с. С.312.

[17] Bagaric, M., Clarke, J. (2005). Not Enough Official Torture in the World? The Circumstances in Which Torture Is Morally Justifiable. University of San Francisco Law Review. Spring 2005. P.581-616.

[18] Ягунов, Д. (2020). Пенітенціарна політика як складова соціального контролю. Одеса: Фенікс. 674 с. С.146.

[19] Ягунов, Д. (2023). Неналежне поводження у світлі справи «Bouyid v. Belgium»: від мінімального рівня жорстокості до критерію необхідності (щодо «виховних» ляпасів). Політичне життя. 2. С.101-118.

[20] Ягунов, Д., Польовий, М., Тупчієнко, Д., Мельничук, Т., Старенький, С., Сокальська, О., Черноусов, А., Трохимчук, В., Аніщенко, В. (2023). Феномен неформальних в’язничних ієрархій та симулякр в’язничної субкультури у сучасних відносинах влади. European Political and Law Discourse. 10. 4. C.5-59.

[21] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 13. P.7-8.

[22] CPT (2023). Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021. Para 38, P.23.

[23] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 49. P.28.

[24] CPT (2020). Report on the visit to Moldova carried out by the CPT from 28 January to 7 February 2020. Para 49. P.28.

[25] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 20, P.9.

[26] CPT (2021). Report on the periodic visit to Lithuania carried out by the CPT from 10 to 20 December 2021. Para 39. P. 20.

[27] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 21. P.9.

[28] CPT (2018). Report on the visit to the Moldova carried out by the CPT from 5 to 11 June 2018. Para 21. P.9.

[29] CPT (2021). Report on the periodic visit to the United Kingdom carried out by the CPT from 8 to 21 June 2021. Para 38. P. 23.

[30] CPT (2004). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 8 to 17 December 2004. Para 61, P.27.

[31] CPT (2017). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017. Para 78, P.42.

[32] CPT (2017). Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017. Para 78, P.42.

[33] CPT (2017). Report on the visit to Slovenia carried out by CPT from 28 March to 4 April 2017. Para 37, P.20.

Цей закон уповноважує Президента без суду і слідства висилати «уродженців, громадян, мешканців або підданих» «ворожої нації або уряду», коли проти них «оголошено війну» або коли вони «здійснили, намагалися здійснити або погрожували здійснити на території Сполучених Штатів» «вторгнення або грабіжницьке вторгнення». Позивачі вважали, що Президент таємно підписав прокламацію, яка посилається на цей Закон, і після її неминучої публікації уряд почне негайно висилати їх без будь-яких слухань, щоб переконатися, що вони підпадають під його дію.

Як і очікувалося, пізніше того ж дня президент дійсно опублікував прокламацію, в якій оголосив, що оскільки Tren de Aragua – насильницька транснаціональна злочинна організація, що базується у Венесуелі, – здійснила «вторгнення» або «хижацьке посягання» до США, Уряд може негайно розпочати депортацію всіх венесуельських негромадян, яких він вважає членами Tren de Aragua. Позивачі є одними з таких осіб.

Проте вони стверджують, що Уряд помилився, а відтак протестують. Кожен з них категорично заперечує, що є членом Tren de Aragua, а отже, підпадає під дію Прокламації. Деякі з них навіть стверджують, що втекли з Венесуели, рятуючись від переслідувань угруповання, і побоюються серйозних наслідків, якщо їх депортують лише через беззаперечне навішування урядом ярликів. Тому Позивачі звернулися до суду з проханням видати Тимчасовий судовий наказ, який би заборонив Уряду депортувати їх або інших негромадян Венесуели на підставі Прокламації без проведення судового розгляду.

Щоб зберегти статус-кво до належного розгляду позовів Позивачів, Суд видав два Тимчасові обмежувальні накази, які разом забороняли Уряду покладатися виключно на Прокламацію для депортації названих Позивачів або будь-яких інших негромадян Венесуели, які перебувають під його вартою. Жоден з наказів не вимагав від Уряду звільнити жодну особу з-під варти. Жоден з наказів не перешкоджав Уряду затримати будь-кого відповідно до щойно опублікованої Прокламації. І жоден з наказів не забороняв Уряду депортувати будь-кого, включаючи Позивачів, через інші органи, крім Прокламації, такі як Служба імміграції та натуралізації (INA). Дійсно, оскільки минулого місяця Президент визнав Tren de Aragua іноземною терористичною організацією, члени банди вже не можуть бути допущені до Сполучених Штатів (а отже, підлягають депортації) відповідно до Закону про імміграцію та натуралізацію.

Тепер Уряд вимагає скасувати тимчасові заборони, насамперед на тій підставі, що немає достатньої вірогідності того, що Позивачі зможуть задовольнити свої юридичні вимоги. Безпрецедентне застосування Президентом Закону поза межами типового контексту воєнного часу – і різні заперечення Позивачів проти такого застосування – тягне за собою низку складних правових питань, включаючи фундаментальні та делікатні питання про часто обмежений обсяг судової влади у питаннях зовнішньої політики та національної безпеки. Такі занепокоєння виникають, головним чином, у зв’язку з твердженням Позивачів, що будь-які дії, вжиті відповідно до Прокламації, є незаконними, оскільки, незважаючи на визначення Президента, Tren de Aragua не є «іноземною державою або урядом», а її дії, якими б жахливими вони не були, не становлять «вторгнення» або «хижацького вторгнення».

Суду не потрібно вирішувати складне питання про те, чи має судова влада повноваження оцінювати цей позов у першу чергу. Це пояснюється тим, що Позивачі, швидше за все, зможуть довести іншу, не менш фундаментальну теорію: перш ніж їх депортують, вони мають право на індивідуальне слухання, щоб визначити, чи поширюється на них дія Закону взагалі. Як визнає сам Уряд, величезні повноваження, надані Законом, можуть бути застосовані лише до тих, хто насправді є «іноземними ворогами». І Верховний Суд, і суд цього округу вже давно стверджують, що федеральні суди мають повноваження вирішувати це питання, коли особи, яким загрожує затримання та вислання, оскаржують їхнє визначення як таких. Оскільки названі Позивачі заперечують, що вони є членами Tren de Aragua, вони не можуть бути депортовані доти, доки суд не вирішить по суті їхні заперечення. Також не можуть бути депортовані члени тимчасово сертифікованої групи, доки їм не буде надана можливість оскаржити їхнє включення до такої групи. Таким чином, у задоволенні клопотання буде відмовлено.

I. ПЕРЕДІСТОРІЯ

A. Нормативно-правова основа

Не викликає сумнівів той факт, що Закон про іноземних ворогів надає Президенту широкі повноваження щодо вжиття певних заходів проти осіб, які є іноземними ворогами. Відповідне положення закону передбачає, в повному обсязі:

Щоразу, коли між Сполученими Штатами та будь-якою іноземною державою або урядом оголошено війну, або коли будь-яка іноземна держава або уряд здійснює, намагається здійснити або загрожує здійснити вторгнення на територію Сполучених Штатів, і Президент публічно оголошує про цю подію, всі уродженці, громадяни, мешканці або піддані ворожої нації чи уряду, віком від 14 років, які перебувають на території Сполучених Штатів і не є фактично натуралізованими, підлягають затриманню, утриманню під вартою, нейтралізації та висланню як іноземні вороги.

Президент уповноважений у будь-якому такому випадку своїм указом або іншим публічним актом визначати поведінку, якої мають дотримуватися Сполучені Штати щодо іноземців, які підпадають під таку відповідальність; спосіб і ступінь обмеження, яким вони підлягають, а також у яких випадках і під яку гарантію дозволяється їхнє проживання; забезпечити висилку тих, хто, не маючи дозволу на проживання в Сполучених Штатах, відмовляється або нехтує виїхати з країни; а також встановити будь-які інші правила, які будуть визнані необхідними на території Сполучених Штатів і для забезпечення громадської безпеки.

Цей закон, прийнятий у 1798 році, є єдиним компонентом «тієї сумнозвісної компанії, відомої як Закони про іноземців та закони про підбурювання до заколоту», що залишився.

Однак, на відміну від законів про друзів-іноземців, натуралізацію та підбурювання до заколоту, Закон про ворогів-іноземців ніколи не викликав серйозних запитань щодо того, чи був він конституційним здійсненням воєнних повноважень Конгресу.

Як пояснював Джеймс Медісон у 1800 році: «Що стосується ворогів-іноземців, то немає жодних сумнівів щодо федеральної влади над ними; Конституція прямо делегувала Конгресу повноваження оголошувати війну будь-якій державі і, звісно, ставитися до неї та всіх її членів як до ворогів».

Джеймс Медісон у «Доповіді Медісона про резолюцію щодо Вірджинії», описуючи Акт, також підкреслював, що повноваження президента щодо іноземних ворогів випливають зі статуту Конгресу, зазначаючи, що закон «наділяє президента дуже великими дискреційними повноваженнями щодо іноземних ворогів» і «дає чітке уявлення про те, що він не володів цими повноваженнями в силу оголошення війни».

Окружний суддя округу Колумбія Е. Барретт Преттіман, чиє ім’я зараз прикрашає будівлю федерального суду в нашому місті, підтвердив чинність Закону після Другої світової війни, заявивши: «Закон про ворога-іноземця є конституційним, як в частині здійснення повноважень, наданих федеральному уряду, так і в частині надання повноважень Конгресом Президенту».

До цього сейсмічного конфлікту Акт застосовувався лише двічі – під час війни 1812 року і Першої світової війни.

Під час Другої світової війни президент Рузвельт використовував цей закон для затримання, інтернування та висилки японців, німців та італійців, які проживали на території США. Активно застосовуючи ці повноваження, Рузвельт, тим не менш, «передбачив проведення слухань для заарештованих ворогів-іноземців з тим, щоб дозволити їм представити факти на свою користь». Комісії з розгляду справ іноземців, «що складалися з трьох-шести цивільних членів, працювали безоплатно, заслуховували свідчення іноземців і виносили рекомендації, які не були обов’язковими для Генерального аторнея».

Після Другої світової війни Закон про ворогів-іноземців не застосовувався продовж 75 років.

B. Фактичні та процесуальні передумови

До цього моменту на початку березня U.S. Department of Homeland Security почав допитувати венесуельських мігрантів, які перебувають під його опікою, в тому числі і Позивачів, на предмет членства у бандах. Навіть після того, як Позивачі «рішуче заперечували будь-яку приналежність до банди, минулу чи теперішню», їх перевезли з центрів утримання під вартою по всій країні до в’язниці Ель-Валле на півдні Техасу.

Причина цього перевезення стала відома в ніч на п’ятницю, 14 березня, коли, за словами Позивачів, вони були серед понад 100 венесуельських негромадян, яких витягли з камер і сказали, що наступного дня їх депортують у невідомому напрямку.

Адвокати Позивачів дізналися про ці дії, і вони прийшли до висновку, що Президент США підписав або незабаром підпише прокламацію, яка посилається на Закон про іноземних ворогів. Вони підозрювали, що в ній буде оголошено, що Tren de Aragua здійснила або намагався здійснити «вторгнення» або «хижацьке вторгнення», а отже, будь-який член групи може бути висланий з країни проти їх волі відповідно до цього закону. Позивачі вважали, що Прокламація може бути опублікована в будь-який момент, і як тільки це станеться, Уряд почне швидко висилати венесуельських негромадян, у тому числі Позивачів, яких Уряд визначив членами Tren de Aragua.

Отже, рано-вранці в суботу Позивачі подали цей позов і просили видати тимчасовий судовий наказ, який би заборонив уряду депортувати їх на підставі Закону до розгляду їхніх позовів у суді. Крім того, що Позивачі оскаржують законність Прокламації, вони категорично заперечують, що є членами Tren de Aragua. Тому вони побоювалися, що їх заарештують без можливості оскаржити рішення уряду.

Далі події розвивалися стрімко.

Невдовзі після призначення цієї справи близько 08:00 ранку 15 березня Суд зв’язався з Урядом і о 09:20 ранку зв’язався з адвокатом захисту. На той час Суд був поінформований заявниками про те, що принаймні один заявник, очевидно, був посаджений на борт літака разом з іншими венесуельськими громадянами.

Таким чином, виявилося, що, хоча Уряд знав про позов, який оскаржував законність висилки на підставі Прокламації, він, тим не менш, продовжував реалізовувати свої плани щодо примусової депортації. У світлі «невідкладних обставин», а також тому, що Позивачі «задовольнили» «фактори, що регулюють видачу попереднього забезпечення позову», Суд надав початковий наказ про тимчасову заборону вранці того ж дня. Цей наказ, який тимчасово забороняв Уряду видворяти лише п’ятьох названих Позивачів, мав на меті зберегти статус-кво до проведення слухань за участю Позивачів та Уряду. Наказ не наказував Уряду звільнити будь-кого з-під варти.

Після цього Суд призначив екстрене засідання на 17:00 того ж дня, щоб розглянути вимогу Позивачів про розширення захисту на всіх негромадян, які підпадають під дію очікуваної Прокламації. Це дало обом сторонам сім годин на вивчення фактів та підготовку своїх юридичних аргументів.

Приблизно за годину до початку слухань Білий дім опублікував Прокламацію на своєму веб-сайті. Як і очікувалося, вона була спрямована проти Tren de Aragua.

У Прокламації оголошується, що банда «проникла» в Уряд Мадуро у Венесуелі, «в тому числі в його військовий і правоохоронний апарат».

У Прокламації пояснювалося, що «національні та місцеві органи влади Венесуели передають все більший контроль над своїми територіями транснаціональним злочинним організаціям», таким як Tren de Aragua, що призвело до створення «гібридної злочинної держави».

У документі також зазначається, що Tren de Aragua «здійснює, намагається здійснити і погрожує вторгнення або грабіжницьке вторгнення на територію Сполучених Штатів», в тому числі шляхом «здійснення ворожих дій і ведення нерегулярних військових дій проти території Сполучених Штатів як безпосередньо, так і за вказівкою режиму Мадуро».

Як наслідок, Прокламація проголошує, що «всі громадяни Венесуели віком від 14 років, які є членами Tren de Aragua, перебувають на території Сполучених Штатів і фактично не є натуралізованими або законними постійними резидентами США, підлягають затриманню, утриманню під вартою, забезпеченню безпеки та депортації як іноземні вороги» відповідно до цього закону.

На засіданні о 17:00 Суд розпочав із роз’яснення обмеженої підстави та обсягу діючого на той час нагляду, а потім перейшов до розгляду питання про те, чи повинен він тимчасово засвідчити клас осіб, до якого входять Позивачі та особи, які перебувають в аналогічному становищі, та видати другий наказ, що охоплює цей клас. Уряд почав із заперечення, що Суд не мав повноважень розглядати справу, оскільки вимоги Позивачів могли бути подані лише через клопотання про застосування habeas corpus у федеральному окрузі Техасу, де їх утримували під вартою, а не в окрузі Колумбія.

Відзначивши, що йому були б корисні додаткові аргументи з цього питання, Суд зосередився на розгляді занепокоєння Позивачів «щодо неминучої депортації». Суд запитав Уряд, чи планується «депортація відповідно до цієї Прокламації упродовж наступних 24 або 48 годин». Представник Уряду відповів, що йому це невідомо, але він може повідомити про це. Представник Позивачів, однак, зауважив, що кілька «джерел» повідомили йому, що на сьогоднішній день «було заплановано два рейси, які, можливо, вже вилетіли або вилетять під час цього слухання». Отже, о 17:22 Суд оголосив перерву в засіданні до 18:00 і доручив Уряду з’ясувати, чи здійснювалося на той момент видворення людей відповідно до Прокламації.

Коли слухання було поновлене невдовзі після 18:00, Уряд несподівано заявив, що досі не має жодних даних про рейс, які можна було б надати Суду. Таким чином, Суд повернувся до питання про місце проведення засідання. Відзначивши, що це було «досить близьке питання», чи залишати позовні вимоги habeas corpus, Суд дозволив Позивачам відмовитися від них без шкоди для справи, залишивши лише позови відповідно до Закону про адміністративну процедуру, для яких місце проведення слухань в окрузі Колумбія було належним. Далі Суд тимчасово засвідчив клас позивачів, що охоплює всіх негромадян, які перебувають під вартою та підлягають видворенню відповідно до Прокламації.

Залишалося вирішити головне питання: чи повинен Суд видати ширший наказ, що охоплює весь клас?

Приблизно о 18:45 Суд відповів на це питання ствердно. Питання про те, чи зможуть Позивачі довести ймовірність успіху по суті справи, як це вимагається для видачі наказу, було новим і нюансованим юридичним питанням – питанням, які нелегко розшифрувати в скорочені терміни, що виникли в результаті рішення Уряду поспішно відправляти рейси, поки тривав судовий розгляд, що свідчило про бажання обійти судовий розгляд. Тим не менш, Суд дійшов висновку, що Позивачі довели, що вони мають значну ймовірність виграти справу і що їм буде завдано непоправної шкоди, якщо видворення на підставі Закону не буде тимчасово припинено. Тому Суд постановив, що упродовж 14 днів Уряду забороняється висилати будь-яких негромадян, які перебувають під його вартою, виключно на підставі Прокламації.

Після цього Суд звернувся до адвокатів Уряду: «Ви повинні негайно проінформувати своїх клієнтів про цю постанову, а також про те, що будь-який літак з членами класу, який збирається злетіти або перебуває в повітрі, повинен бути повернутий до Сполучених Штатів. Однак, як це буде зроблено, чи розвертати літак, чи не висаджувати нікого з літака, я залишаю на ваше розсуд. Але це те, що ви маєте зробити негайно».

Невдовзі після цього Суд заніс наказ до реєстру судових справ, посилаючись на щойно проведене слухання.

Важливо ще раз підкреслити, що Наказ був вузьким: він забороняв Відповідачам видворяти групу Позивачів лише на підставі Прокламації. Іншими словами, Наказ не перешкоджав Відповідачам видворяти будь-кого – включати членів групи через інші імміграційні органи, такі як Служба імміграції та натуралізації, наприклад, INA.

Дійсно, як згадувалося раніше, всі, хто був пов’язаний з Tren de Aragua, вже підлягали депортації відповідно до цього закону як члени Foreign Terrorist Organization. Наказ також не вимагав від відповідачів звільнити жодну особу, яка перебувала під їхнім вартою, навіть тих, хто утримувався під вартою лише на підставі Прокламації. Він навіть не перешкоджав відповідачам затримувати негромадян на підставі Прокламації (або будь-якого іншого закону, якщо вже на те пішло).

Незабаром з’ясувалося, що під час слухань, ймовірно, два літаки вже перебувають у повітрі. Іншими словами, станом на 10:00 15 березня Уряд знав, що Суд проведе слухання пізніше того ж дня, і найбільш обґрунтованим висновком є те, що він поспіхом посадив людей на ці літаки в надії уникнути судової заборони або, можливо, перешкодити їм вимагати слухання в порядку habeas corpus, на яке Уряд тепер визнає їхнє право. За інформацією Уряду, до усного рішення Суду близько 18:45 зі Сполучених Штатів Америки вилетіли два літаки з особами, визначеними як члени Tren de Aragua та депортованими виключно на підставі Прокламації. Третій літак, який вилетів за кілька годин, принаймні, за словами уряду, не містив осіб, депортованих виключно на підставі Прокламації. Після приземлення в Сальвадорі членів групи Позивачів, очевидно, перевели до одного з місць утримання під вартою в цій країні, відомого як Центр ув’язнення терористів (CECOT). Як буде показано нижче, умови утримання в CECOT, за повідомленнями, є невизначеними та незадовільними.

Позивачі категорично наголошують, що багато людей на перших двох рейсах не є членами Tren de Aragua. Вони додають до своїх документів заяви адвокатів, які стверджують, що їхні клієнти, вивезені до Сальвадору цими рейсами, не мають жодного відношення до банди. Уряд повторює, що співробітники Імміграційної та митної служби «ретельно перевіряли кожного іноземця, щоб переконатися, що вони дійсно є членами Tren de Aragua», хоча і визнає, що не всі вони «мають судимості в США».

Оскільки Суд був змушений діяти в такому прискореному порядку, він хотів надати Уряду можливість ознайомитися з відповідними питаннями, а тому дозволив Відповідачам подати клопотання про скасування тимчасових заборон, що вони зараз і зробили. Позивачі відповіли, і 21 березня Суд провів усні дебати. Уряд також звернувся до Окружного суду округу Колумбія з клопотанням про призупинення дії наказу, а також попросив Апеляційний суд передати цю справу на розгляд іншому окружному судді.

Оскільки колегія Окружного суду має незабаром розглянути цю справу, Суд хоче викласти свою аргументацію більш детально після брифінгу та дебатів.

II. ПРАВОВИЙ СТАНДАРТ

Як і попередні судові заборони, накази не вирішують правові спори остаточно.Їхньою метою є «лише збереження відносних позицій сторін до початку судового розгляду справи по суті та забезпечення рівноваги сторін у процесі судового розгляду».

Таким чином, надання такого попереднього судового захисту є «здійсненням дискреційних повноважень і суджень, які часто залежать як від справедливості у конкретній справі, так і від суті правових питань, які в ній порушуються».

Клопотання про накладння тимчасових заборон (temporary restraining order, TRO) та попередні судові заборони (preliminary injunctions) регулюються однаковими стандартами.

Попередня судова заборона є надзвичайним засобом правового захисту, який ніколи не надається автоматично. Позивач, який звертається за попередньою судовою забороною, повинен довести, що [1] він може виграти справу по суті, [2] що він може зазнати непоправної шкоди за відсутності попереднього судового захисту, [3] що баланс справедливості схиляється на його користь, і [4] що судова заборона відповідає суспільним інтересам.

III. АНАЛІЗ

Суд починає з розгляду питання про те, чи має він юрисдикцію розглядати позовні вимоги Позивачів за Administrative Procedure Act. Вирішивши, що має, Суж розглядає чотири вищезазначені фактори наказу, присвячуючи левову частку аналізу ймовірності успіху по суті справи.

A. Юрисдикція

Відповідачі спочатку стверджували, що, оскільки негромадянин може оскаржити застосування оголошення відповідно до Закону про іноземних ворогів через клопотання про видачу наказу про застосування процедури habeas corpus, він може зробити це лише через такий позов. На думку Уряду, Позивачі, відповідно, повинні були оскаржити це рішення за допомогою позовів про habeas corpus в окрузі, де вони перебувають під вартою, а цей Суд не має юрисдикції щодо їхніх позовів за Administrative Procedure Act.

Безумовно, судовий розгляд позовів за Законом про іноземних ворогів, як правило, відбувався у контексті клопотання про видачу наказу habeas corpus. Але цей факт значною мірою є пережитком історичних обставин. У попередніх випадках застосування цього закону особи, які підлягали висилці, також утримувалися під вартою виключно на цій підставі. Таким чином, habeas corpus був належним засобом для осіб, щоб оскаржити застосування урядом Закону.

До прийняття Закону про імміграцію та натуралізацію 1952 року «єдиним засобом, за допомогою якого іноземець міг перевірити законність наказу про депортацію, був позов habeas corpus до окружного суду». Таким чином, Позивачі до прийняття Закону про імміграцію, природно, оскаржували рішення відповідно до Закону про іноземних ворогів за допомогою позовів habeas corpus.

Проте Позивачі раніше щонайменше тричі подавали цивільні позови, оскаржуючи своє затримання і вислання відповідно до Закону на підставах, що не стосуються імміграційного законодавства, і ці позови були належним чином розглянуті судами і прийняті відповідні рішення.

Наприклад, у справі Clark наш округ розглянув об’єднану апеляцію «трьох цивільних позовів, поданих щодо судової заборони, обов’язкової судової заборони та додаткового захисту на тій підставі, що Закон про іноземного ворога суперечить Конституції» (група позивачів оскаржувала затримання та видворення на підставі, що вони не є іноземцями, зазначаючи, що одна група позивачів складалася з «осіб, які є громадянами Німеччини і які стверджують, що їм загрожує депортація як іноземним ворогам»). Окружний суд «відхилив скарги по суті», а Апеляційний суд підтвердив це рішення. Отже, Відповідачі помиляються, стверджуючи, що habeas corpus історично був єдиним засобом правового захисту для осіб, які оскаржували застосування Закону.

Уряд, тим не менш, наполягає на тому, що існування юрисдикції habeas corpus «виключає» юрисдикцію над будь-якими іншими позовами, в тому числі й тими, що подаються відповідно до Administrative Procedure Act. Однак, Administrative Procedure Act вже давно доступний для Позивачів, якщо тільки Конгрес не заборонив його застосування.

Верховний Суд чітко вказав, що цей принцип застосовується навіть до імміграційних спорів, де також діє процедура habeas corpus. У справі Brownell v. We Shung, 352 U.S. 180 (1956), негромадянин, якому було «наказано депортуватись», оскаржив «законність наказу про вислання» через «позов про винесення декларативного рішення відповідно до Administrative Procedure Act». Верховний Суд, до якого звернулися з проханням вирішити, чи має таке оскарження відбуватися «за процедурою habeas corpus», дійшов висновку, що «будь-який засіб правового захисту є доступним для перегляду таких наказів». Як пояснив цей суд, «хоча Конгрес чітко обмежив перегляд за Administrative Procedure Act індивідуальних наказів про депортацію та вислання, він ніколи не виявляв наміру вимагати від тих, хто оскаржує незаконну загальнонаціональну політику утримання під вартою, звертатися за допомогою до habeas corpus, а не до Administrative Procedure Act». Іншими словами, Administrative Procedure Act та habeas corpus можуть співіснувати.

Оскільки Позивачі є «особами, які зазнали юридичної несправедливості через дії Уряду, або зазнали негативного впливу чи шкоди від дій Уряду», вони «мають право на судовий розгляд» відповідно до Administrative Procedure Act. А оскільки урядові накази про вислання є «завершенням процесу прийняття рішень органом влади» і є діями, «якими визначаються права або обов’язки, або з яких випливають правові наслідки», вони є «остаточними діями органу влади», які «підлягають судовому оскарженню».

Незважаючи на можливість перегляду в порядку Administrative Procedure Act, Відповідачі наполягають на тому, що суперечливі, свавільні та примхливі вимоги Позивачів є лише «переробленими» позовами habeas corpus. Уряд стверджує, що «врешті-решт, Позивачі оскаржують та стверджують, що Уряд не має жодних повноважень відповідно до Закону про іноземних ворогів здійснювати опіку над їхніми особами». Однак, характеризуючи аргументи Позивачів як «основні вимоги habeas corpus», Відповідачі ігнорують незвичайні обставини, що призвели до цього позову. Позивачі представляють клас негромадян, які одночасно підпадають під дію Прокламації та перебувають під вартою на підставі незалежних від Закону повноважень. Іншими словами, Позивачі вже були затримані, коли до них було застосовано Прокламацію. Вони подали цей позов з проханням про втручання Суду, щоб тимчасово зупинити рішення Уряду про їхнє примусове видворення.

Відповідно, скарга Позивачів сфокусована на незаконності їхнього видворення відповідно до Закону про іноземних ворогів. Ніде у своїй скарзі вони не вказують на те, що їх тримають під вартою незаконно. Вони також не оскаржують незаконність свого ув’язнення і не прагнуть скоротити тривалість ув’язнення. Більше того, заявники неодноразово підкреслювали упродовж цього судового процесу, що вони «не домагаються звільнення з-під варти».

Отже, Уряд лише частково має рацію, стверджуючи, що Позивачі оскаржують його повноваження здійснювати опіку над їхніми особами. Натомість, для наших цілей важливою деталлю є те, що Позивачі оскаржують повноваження Уряду їх депортувати (а не тримати під вартою). Це пояснюється тим, що «habeas за своєю суттю є засобом правового захисту від незаконного затримання виконавчою владою», а «типовим засобом правового захисту від такого затримання є, звичайно, звільнення».

Дійсно, Верховний Суд ніколи не «визнавав habeas єдиним засобом правового захисту або навіть доступним засобом правового захисту, якщо запитувана допомога не припиняє тримання під вартою, не прискорює майбутню дату звільнення з-під варти і не зменшує рівень позбавлення свободи». Навпаки, він чітко вказав, що коли затримані особи не вимагають «простого звільнення», а натомість «вимагають судової заборони, що забороняє Сполученим Штатам передавати їх під варту за кордон», вони «не вказують підстав, на яких може бути надана допомога habeas relief». Відповідно, «федеральний ув’язнений повинен подавати свій позов у порядку habeas тільки в тому випадку, якщо успіх по суті справи «обов’язково означатиме неправомірність ув’язнення або скорочення його тривалості». В іншому випадку, він може подати свій позов за різними підставами».

Оскільки Уряд ігнорує цю ключову відмінність між оскарженням ув’язнення та видворенням, жодна з справ, на які він посилається, не є переконливою. Відповідачі посилаються на кілька висновків, в яких наш округ виклав принцип, що Позивачі не можуть маскувати вимоги habeas під позови про винесення декларативного рішення, намагаючись «надати юрисдикцію іншому округу, ніж той, в якому заявник перебуває в ув’язненні або обмежений у свободі». Цей принцип, однак, має невелику вагу, коли – як у цьому випадку – Позивач насправді не намагається оскаржити своє «затримання» або «законність його ув’язнення».

З аналогічних причин справа LoBue v. Christopher, 82 F.3d 1081 (D.C. Cir. 1996) є неприйнятною. У цій справі позивачі намагалися оскаржити конституційність закону про екстрадицію, на підставі якого вони були затримані. Суд відхилив їхню спробу відрізнити їхній позов від позову habeas, пояснивши, що засіб правового захисту в обох позовах буде однаковим, а саме «звільнення з-під варти». Однак тут Позивачі не намагаються «маніпулювати преклюзивним ефектом юрисдикції habeas». На відміну від оскаржувачів у справі LoBue, у цьому позові вони домагаються іншого захисту – тобто, захисту від висилки – ніж у позові про habeas, в якому вони заперечували проти свого ув’язнення. Крім того, суд у справі LoBue чітко відмежував своє рішення про екстрадицію від прецеденту, який дозволяв «іноземцю, щодо якого видано наказ про депортацію, домагатися судового захисту за допомогою декларативного позову про винесення судового рішення». І зробив це на тій підставі, що, на відміну від контексту депортації, «поширення дії Administrative Procedure Act на накази про екстрадицію є неможливим». Якщо вже на те пішло, то справи, на які посилається Уряд, підтверджують висновок Суду про те, що це оскарження – на відміну від попередніх позовів – не створює проблем з юрисдикцією.

Оскільки Позивачі не вимагають звільнення з-під варти – а таке звільнення не буде неминучим результатом, якщо вони виграють справу по суті своїх вимог, – вони не обмежуються habeas relief. Замість цього вони можуть оскаржити застосування Урядом Прокламації до них як свавільне, примхливе і таке, що суперечить закону, відповідно до Administrative Procedure Act. Відповідно, немає необхідності розглядати незалежну наявність інших їхніх вимог щодо судового захисту, таких як вимоги ultra vires щодо юридичної сили Прокламації, – хоча є підстави вважати, що такі вимоги можуть бути подані.

B. Ймовірність успіху по суті

Позивачі висувають три основні юридичні претензії. По-перше, вони стверджують, що будь-які дії, вчинені відповідно до Прокламації, є незаконними, оскільки сама Прокламація не має правової основи. Це так, стверджують вони, оскільки дії Tren de Aragua не є ні «вторгненням», ні «грабіжницьким вторгненням», а сама група, крім того, не є «іноземною державою або урядом». По-друге, Позивачі стверджують, що навіть якщо Закон був законно застосований, вони випадають зі сфери дії Прокламації, оскільки не є членами Tren de Aragua, і їм повинна бути надана можливість оскаржити твердження уряду про те, що вони є членами цієї групи. По-третє, заявники стверджують, що навіть якщо вони можуть бути вислані відповідно до Закону, вони не можуть бути депортовані в таке місце, як Сальвадор, де на них, ймовірно, чекають катування. Хоча Суд розглядає ці питання по порядку, на даному етапі друга позиція Заявників є найбільш переконливою.

1. Законність проголошення

Зрозуміло, що Позивачі зосередили свій основний вогонь на застосуванні самого Закону. Вони стверджують, що Прокламація не може посилатися на the Alien Enemies Act of 1798, оскільки Tren de Aragua – це не Велика Британія у війні 1812 року і не Німеччина у двох світових війнах; вона не є «нацією або урядом» і не здійснювала «вторгнення» або «грабіжницького вторгнення». Хоча Уряд стверджує протилежне, він більш фундаментально стверджує, що Суд не має права втручатися до цих політичних питань, які не підлягають судовому розгляду. Враховуючи широкі повноваження виконавчої влади у сфері національної безпеки та зовнішніх відносин, це питання є дуже складним, і Суду не потрібно вирішувати його сьогодні.

Доктрина політичних питань (the political-question doctrine) випливає з конституційного принципу поділу влади. Вона виключає з судового розгляду ті суперечки, які стосуються політичного вибору та ціннісних визначень, конституційно закріплених для вирішення в залах Конгресу або в межах виконавчої гілки влади. Іншими словами кажучи, він не дозволяє судам вирішувати питання, які не є правовими за своєю природою, або вирішувати питання, які зачіпають стандарти, що не піддаються судовому застосуванню.

Однак той факт, що позов стосується зовнішніх справ або національної безпеки, не означає, що the political-question doctrine ставить його поза межами судової компетенції.

Дійсно, Верховний Суд застерігає, що суд не повинен безпідставно ухилятися від розгляду спору, який він «зобов’язаний вирішити», лише тому, що позов виникає в контексті зовнішніх відносин. Якщо позов вимагає від суду тлумачення законодавчого положення або вирішення питання про конституційність закону, доктрина політичних питань не задіяна: вирішення таких питань є звичною судовою практикою.

Проте якщо позов в кінцевому підсумку вимагає від суду «замінити зовнішньополітичне рішення політичної гілки влади своїм власним необґрунтованим визначенням того, якою «має бути політика»», або «переглянути мудрість дискреційних рішень, прийнятих політичними гілками влади у сфері зовнішньої політики або національної безпеки», то в таких випадках застосовуєтьсяthe political-question doctrine.

У таких випадках the political-question doctrine, як правило, вступає в дію або тому, що існує «текстуально продемонстрована конституційна приналежність питання до координаційного політичного відомства», або тому, що не існує «судових стандартів для його вирішення, які можна було б виявити і якими можна було б керувати».

Обидві ці причини, за твердженням Уряду, унеможливлюють розгляд оскарження Позивачами законності Прокламації, що лежить в основі її прийняття.

У цьому питанні Суд не починає з чистого аркуша.

Рішення Верховного Суду у справі Ludecke є важливою відправною точкою для визначення того, які передумови для застосування Закону про іноземного ворога можна розглядати в судовому порядку, а які ні. Ця справа виникла через те, що Сполучені Штати намагалися видворити громадянина Німеччини на підставі цього закону в 1946 році – тобто після закінчення «shooting war» з Німеччиною, але до того, як політичні гілки влади офіційно оголосили про мир з правонаступниками нацистів. Громадянин Німеччини заперечував, що законні повноваження Президента припиняються після закінчення фактичних бойових дій. Суд не погодився, постановивши, що надані Законом повноваження залишалися доступними для Президента до припинення війни з Німеччиною «договором», «законодавчим актом» або «проголошенням Президента». І Суд не знайшов жодних доказів такого «політичного акту». Насправді, він вказав на нещодавній президентський указ, який вказував на те, що виконавча влада вважала, що війна продовжується.

Суд у справі Ludecke, однак, не сказав, що рішення про те, чи закінчилася війна, є політичним питанням, яке судова влада не уповноважена вирішувати. Натомість він витлумачив поняття «оголошена війна», визначив її закінчення на основі цієї конструкції і вирішив, чи відбулося таке закінчення, як фактичне питання, постановивши, що «спільна резолюція Конгресу припинила стан війни» з Німеччиною і тим самим позбавила виконавчу владу «законних повноважень» висилати іноземців відповідно до Закону. Жодне з цих питань не було політичним питанням. Натомість Суд відмовився від судової ролі, розглядаючи лише питання про те, чи існував взагалі Уряд Німеччини, «здатний вести переговори про мирний договір», і чи варто було висилати ворожих іноземців, «коли гармати замовкли, але мир так і не настав». Це були «питання політичного судження, для яких судді не мають ані компетенції, ані повноважень».

У світлі справи Ludecke та принципів доктрини політичних питань, викладених вище, Суд впевнений, що він може – а отже, повинен у відповідний час – тлумачити терміни «нація», «уряд», «вторгнення» та «грабіжницьке вторгнення». Хоча це може бути нелегким завданням, але воно є судовим. Складніше питання полягає в тому, чи зможе цей або будь-який інший суд, спираючись на ці визначення, вирішити, чи кваліфікують характеристики Tren de Aragua як «націю» або «уряд», або чи є його поведінка «здійсненим, спробою або загрозою «вторгнення» або «грабіжницького вторгнення»». Можуть існувати критерії, які можна виявити в судовому порядку і якими можна керувати, що дозволить суду зробити це. За такого сценарію думка виконавчої влади не буде диспозитивною, але вона буде важливою: її «оцінка фактів» і «обґрунтоване судження» будуть користуватися значною «повагою».

Такі рамки не є чимось немислимим або навіть безпрецедентним.

Так, у рішенні у справі Hamdi v. Rumsfeld, 542 U.S. 507 (2004) зазначено, що для того, щоб визначити, чи є повноваження, надані Конгресом виконавчій владі, доступними для виконавчої влади, суди можуть оцінити матеріали справи, щоб вирішити, чи має місце щось настільки динамічне й туманне, як «активні бойові дії». Судді дійшли такого висновку, незважаючи на те, що (або, можливо, тому, що) конфлікт, який послужив предикатом для отримання виконавчою владою повноважень на затримання, був «нетрадиційним за своєю природою» і спирався на «гнучкі» «підвалини» національної безпеки, зазначаючи, що війна з тероризмом «навряд чи закінчиться формальним припиненням вогню», а виконавча влада може «не вважати війну виграною упродовж двох поколінь». Також, на думку авторів, у цьому контексті не вирішувалося питання про те, чи продовжуються «активні бойові дії», конституційно закріплені за виконавчою владою. Крім того, в інших контекстах суди регулярно вирішують, чи можна кваліфікувати певну поведінку як мілітаристську або войовничу.

У будь-якому випадку, ці складні питання, що зачіпають фундаментальні питання судової, конгресової та виконавчої влади, не повинні вирішуватися на такому ранньому етапі. Як Суд пояснить далі, Позивачі встановили ймовірність успіху в задоволенні більш конкретного позову, який виправдовує збереження тимчасових заборон, навіть якщо припустити, що Прокламація має правове підґрунтя.

2. Застосування Прокламації до групи Позивачів

Щойно описані складні питання притягнення до відповідальності не стосуються абсолютно окремого визначення того, що особа, затримана або вислана відповідно до Прокламації, насправді є «іноземним ворогом», як це визначено у Прокламації Президента США, тобто, якщо вона є громадянин Венесуели віком від 14 років, який є членом Tren de Aragua і не є натуралізованим або законним постійним жителем США, безперервна лінія прецедентів встановлює, що федеральні суди можуть переглядати в рамках процедури habeas фактичні підстави для визначення «іноземного ворога», коли воно оскаржується. У цій справі, навіть якщо припустити, що сама Прокламація є законною, всі п’ять Позивачів оскаржують своє зарахування до членів Tren de Aragua. Суд вважає, що вони можуть зробити це відповідно до Administrative Procedure Act, і що вони не можуть бути вислані зі Сполучених Штатів, доки не буде винесено рішення за цими скаргами. Суд також вважає, що всім членам групи повинна бути надана можливість оскаржити їхню класифікацію як іноземних ворогів, якщо вони бажають це зробити, перш ніж вони можуть бути законно вислані зі Сполучених Штатів відповідно до Прокламації.

Роблячи такий висновок, Суд не відкриває нічого нового. По-перше, для судів є звичним розглядати відповідно до Administrative Procedure Act питання про те, чи підпадає особа під дію наказу виконавчої влади, не розглядаючи законність наказу, в тому числі в контексті зовнішніх відносин і національної безпеки. Таке обмежене оскарження стосується фактичного визначення посадовими особами виконавчої влади того, що позивач підпадає під дію указу; воно жодним чином не ставить під сумнів повноваження Президента видавати указ у першій інстанції.

По-друге, перегляд статусу іноземця-ворога вже давно є рутинною процедурою відповідно до Закону про іноземних ворогів. Дійсно, Ludecke не приховував ролі судів у вирішенні питання про те, «чи є особа, щодо якої застосовано обмеження свободи, насправді іноземним ворогом у віці 14 років або старше». Дійсно, Суд з готовністю визнав, що такі рішення «можуть переглядатися». У справі Clark наш округ також визнав, що «питання про те, чи є відповідна особа іноземним ворогом, чи ні підлягає судовому вирішенню». Безумовно, в жодній з цих справ це питання прямо не ставилося, що робить ці рішення dicta.

Але це мало допомагає Відповідачам. Постанови Верховного Суду «загалом повинні розглядатися як авторитетні», і Уряд не заперечував, що суди можуть розглядати оскарження Позивачами їхнього фактичного призначення членами Tren de Aragua.

Крім того, суд у справі Ludecke спирався на багату традицію такого перегляду в судах нижчих інстанцій. Зіткнувшись з неодноразовими позовами затриманих осіб, які оскаржували їхнє зарахування до іноземних ворогів, суди знову і знову перевіряли фактичні підстави для такого зарахування і, за необхідності, виносили рішення про звільнення, якщо факти не свідчили про те, що затримана особа була іноземним ворогом. Ця судова практика слугує надзвичайно переконливим аргументом для здійснення таких повноважень у цій справі.

Візьмемо, наприклад, справу, на яку посилаються самі Відповідачі. Там такий собі Вальтер Александер подав клопотання про видачу судового наказу habeas corpus, щоб оскаржити рішення про те, що він може бути затриманий як «німецький іноземний ворог». Уряд стверджував, що суд не має юрисдикції переглядати свої фактичні висновки, оскільки, «навіть якщо можна беззаперечно довести, що була допущена помилка, рішення виконавчої влади є остаточним». В одному з перших обговорень цього питання, задокументованих у протоколі, суд відкинув це твердження. Визнаючи, що «життєво важливо» під час «війни не перешкоджати діям виконавчої влади щодо захисту нації та ведення війни», суд вважав, що «не менш, а можливо, і більш важливим» є «збереження конституційних прав». Таким чином, він провів слухання щодо виклику Александера, на якому «кожній стороні було дозволено надавати свідчення з великою мірою ліберальності», і приступив до ретельного вивчення фактів, оцінюючи достовірність свідків, надійність доказів і доказову цінність запропонованих свідчень. Наприкінці цього ретельного розслідування суд скасував фактичні висновки Уряду, заявивши, що Александер насправді є громадянином США.

Подальші справи під час Другої світової війни значною мірою слідували цьому підходу.

У справі Zdunic суд розглядав питання про те, чи підпадає затриманий «під категорію іноземців, обмеження свободи яких дозволено законом і Указом Президента США, на підставі яких вони утримуються під вартою». Як зазначається, «остаточне питання» полягало в тому, чи є він «уродженцем, громадянином, мешканцем або підданим» Німеччини. «Значення цих слів у тому вигляді, в якому вони вживаються в законі, – постановив суд, – є «питанням права». Аналогічно, питання про те, чи підпадає затримана особа під «законодавче визначення іноземного ворога», відповідно, є «питанням факту», щодо якого вона також «має право на судовий розгляд». Оскільки суд нижчої інстанції постановив, що не було «жодного суттєвого питання факту», яке б вимагало проведення слухання або звільнення затриманого, апеляційний суд скасував це рішення, підтвердивши по суті ідентичний підхід. Суд постановив, що затриманий, який «стверджував, що він не є ані громадянином, ані підданим Німеччини» і який порушив «питання факту», «має право на заслуховування його свідчень у суді». Він зазначив, що «єдиною підставою», яка може виправдати затримання відповідно до Закону, є статус іноземця-ворога, а не те, що він «небезпечний для громадської безпеки» або навіть просто «іноземець». Оскільки, за «визнаними фактами», затриманий «не був громадянином Німеччини», його було наказано «звільнити з-під варти».

Суд може продовжувати.

Інші справи, що розглядалися в межах Другого округу, співають пісні з того ж самого збірника пісень. Але в інших випадках застосовувався не менш ретельний розгляд, коли затримані стверджували лише те, що вони не є громадянами або уродженцями ворожої країни («іноземці, які присягнули на вірність якійсь дружній країні», що не підпадає під сферу дії Закону). Ці справи переконливо доводять, що суди можуть визначати статус «іноземець-ворог» особи – і зобов’язані це робити, коли їх про це просять.

Єдиною відповіддю Уряду на цей значний масив судової практики є його твердження про те, що таке судове розслідування може відбуватися лише за процедурою habeas. Як пояснювалося раніше, це неправильно. З причин як історичного, так і непрямого характеру, habeas дійсно був традиційним способом перевірки законності застосування Закону до стверджуваних ворогів-іноземців. Якщо, як у цьому випадку, особи не домагаються звільнення з-під варти, підстава для позову за Administrative Procedure Act є доречною (і, можливо, єдиною) для визначення того, чи діяли посадові особи виконавчої влади відповідно до закону. Таким чином, можливість судового контролю – за процедурою habeas або Administrative Procedure Act – для оцінки того, чи підпадає іноземець під дію Закону, є загальновизнаною.

Однак, слід визнати, що менш зрозуміло, де пролягають точні контури такого перегляду. Коли перед судами постають такі питання, вони, як видається, санкціонують проведення обшуку, включаючи скликання слухань, на яких можуть бути представлені докази та заслухані свідчення. Але вони розділилися в думках щодо того, чи повинен уряд нести тягар доказування в таких провадженнях. Рішення Позивачів подавати свої позови відповідно до Administrative Procedure Act, а не habeas, також піднімає питання про те, чи однаковий стандарт розгляду в рамках кожного засобу правового захисту. Наприклад, Administrative Procedure Act підпорядковує встановлення фактів Уряду м’якому стандарту перегляду «суттєвих доказів», але лише тоді, коли суд оцінює «record of an agency hearing».

На сьогоднішній день немає жодних ознак того, що Уряд провів або має намір провести слухання, щоб визначити, чи дійсно особи, які підпадають під дію Прокламації, є членами Tren de Aragua. Це не залишає Суду нічого для оцінки, окрім поданих свідчень під присягою.

Навіть якби рішення Уряду було надано, все одно залишилися б складні питання щодо того, наскільки поважними, якщо такі є, мають бути фактичні висновки агентства з боку суду, що розглядає справу, особливо коли ці висновки самі по собі визначатимуть законний обсяг повноважень агентства і можуть зачіпати конституційні права. Відповідь на такі питання може залежати від характеру сформульованого заперечення (наприклад, чи стверджує іноземець, що він є громадянином США, законним постійним резидентом, чи не він є членом Tren de Aragua), а також від характеру існуючих адміністративних процедур.

Суду не потрібно вирішувати подібні питання сьогодні, хоча вони і маячать на горизонті. Дійсно, коли під час дебатів за клопотанням було запропоновано визначити, які процедури будуть доречними, жодна зі сторін не запропонувала чіткого протоколу. Однак на даному етапі це не заважає Позивачам домагатися отримання temporary restraining order (TRO). Названі Позивачі від свого імені та від імені свого класу оскаржують своє призначення членами Tren de Aragua та стверджують, що їм повинна бути надана можливість оскаржити позицію Відповідачів щодо того, що вони підпадають під дію Прокламації. Оскільки судова практика чітко вказує на те, що такі питання можуть бути переглянуті, і оскільки особи, які не підпадають під визначення «іноземних ворогів» у Прокламації, не можуть бути вилучені відповідно до Закону, Позивачі, ймовірно, досягнуть успіху по суті свого позову.

Більше того, сам Закон про іноземних ворогів, можливо, передбачає, що тим, хто потрапив до його тенет, повинна бути надана можливість домагатися такого перегляду. Це пов’язано з тим, що Закон встановлює обмеження на те, коли Президент може «забезпечити видалення» ворогів-іноземців: він може це зробити лише тоді, коли визначені таким чином особи «відмовляються або нехтують виїхати» зі Сполучених Штатів. Слід зазначити, що таке застереження не стосується повноважень Президента затримувати ворогів-іноземців (які дозволяють Президенту «визначати спосіб і ступінь обмеження, якому підлягають вороги-іноземці, і в яких випадках»). Таким чином, Закон позбавляє Президента або його посадових осіб повноважень висилати іноземного ворога доти, доки цій особі не буде надано час вирішити, чи виїжджати їй самостійно.

Звідси випливає, що примусова депортація, яка відбувається одразу після того, як уряд інформує іноземця про те, що він підпадає під дію Прокламації, не даючи йому можливості вирішити, чи добровільно депортуватись, чи оскаржити підстави для такого наказу, є незаконною.

Таким чином, членам групи Позивачів повинна бути надана можливість, якщо вони того бажають, оскаржити те, що вони є «громадянами Венесуели віком від 14 років, які є членами Tren de Aragua, перебувають на території Сполучених Штатів і фактично не є натуралізованими або законними постійними резидентами США». Форма, яку має прийняти це оскарження, і стандарти, що використовуються при його розгляді, повинні чекати на відповіді в майбутньому. Тим часом, група Позивачів не може бути вилучена відповідно до Прокламації.

3. Окремі законодавчі обмеження на виселення

Цілком можливо, що існують також незалежні обмеження на здатність уряду депортувати членів класів – принаймні, до сальвадорських в’язниць – навіть якщо вони підпадають під умови Прокламації. Позивачі також стверджують, що відповідачі порушили Закон про реформування та реструктуризацію закордонних справ (FARRA), депортувавши їх без дотримання юридично обов’язкових заходів гуманітарного захисту. Уряд заперечує, що ця суперечлива вимога не може бути переглянута, а якби й могла, то вона не заслуговує на увагу, оскільки «вороги-іноземці не мають права шукати допомоги чи захисту»; Позивачі не погоджуються, стверджуючи, що «гуманітарний захист залишається доступним незалежно від статусу або обставин негромадянина».

Щоб виграти справу, Позивачі повинні довести, по-перше, що Суд має юрисдикцію розглядати їхні скарги, а по-друге, що вони мають право на такий захист, і що їм було відмовлено в можливості звернутися за ним.

Закон FARRA, який імплементує Конвенцію ООН проти катувань (Convention against Torture), зазначає: «Політика США полягає в тому, щоб не висилати будь-яку особу до країни, якщо існують серйозні підстави вважати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань» (процедура FARRA). Хоча процедура FARRA містить обмежувальне застереження про те, що вона не надає «жодної судової юрисдикції для розгляду скарг, поданих відповідно до Конвенції за винятком перегляду остаточного рішення про видворення відповідно до Закону про імміграцію та натуралізацію», цей мандат на позбавлення юрисдикції стосується лише розгляду скарг по суті за Convention against Torture. У даному випадку Позивачі не оскаржують будь-який потенційний результат розгляду їхніх позовів за Конвенцією про захист осіб, а стверджують, що Адміністрація порушила Administrative Procedure Act, позбавивши їх можливості подати позов за Конвенцією до депортації. Оскільки підстава позову Позивачів ґрунтується на Administrative Procedure Act, а не на Convention against Torture, Суд має юрисдикцію щодо цього питання.

Що стосується суті справи, Позивачі повинні спочатку довести, що захист, передбачений Convention against Torture, застосовується до їх депортації відповідно до Прокламації. У справі Huisha–Huisha v. Mayorkas, 27 F.4th 718 (D.C. Cir. 2022), суд нашого округу розглянув разюче схожий позов. Звичайно, Апеляційний суд застеріг, що оскільки він переглядає попередню судову заборону, його рішення не є обов’язковим прецедентом. Однак цей Суд вважає його аргументацію переконливою.

Колегія суддів у справі Huisha–Huisha дійшла висновку, що хоча виконавча влада може депортувати мігрантів на підставі рішення органу охорони здоров’я, вона, ймовірно, зобов’язана надати їм захист FARRA перед тим, як це зробити, що означає, що вона «не може вислати їх до будь-якого місця, де вони будуть переслідуватися або піддаватися катуванням». Окружний суд зауважив, що хоча § 265 уповноважує виконавчу владу висилати іноземців, закон нічого не говорить про те, «куди їх висилати». У той час як FARRA, навпаки, не говорить про те, «чи може виконавча влада висилати іноземців», він чітко встановлює «обмеження» на те, «куди можуть бути вислані іноземці». Оскільки ці закони регулюють різні питання і не суперечать один одному, суд вирішив, що, ймовірно, можна «застосувати обидва».

Ця справа базується на фактах, які по суті схожі на справу, що розглядається. Тут, навіть якщо припустити, що Закон про іноземних ворогів надає Президенту повноваження висилати Позивачів, в ньому нічого не сказано про обмеження щодо країн, в які їх можна або потрібно висилати. Як зазначив суд у справі Huisha–Huisha, FARRA говорить: він диктує процедуру, яка повинна відбутися, перш ніж особи можуть бути вислані до місць, де вони побоюються катувань. Оскільки обидва закони можна тлумачити, суд повинен це зробити, і захист FARRA, ймовірно, буде доступний особам, висланим відповідно до цього закону.

Позивачі стверджують, що вони ніколи не отримували можливості звернутися за захистом відповідно до Convention against Torture від депортації до Сальвадору. Замість цього вони стверджують, що коли Уряд завантажив їх на літаки вранці 15 березня, їм не тільки не дали можливості звернутися за захистом відповідно до Convention against Torture, але й не повідомили, куди їх везуть. Без такої інформації, навіть якби їм надали можливість подати заяву про катування, вони не змогли б зробити це ефективно. Докази на цей момент свідчать про ймовірність потенційних катувань у разі вивезення Позивачів до Сальвадору і утримання їх там під вартою. Якщо Відповідачі намагатимуться вивезти Позивачів до Сальвадору, Convention against Torture може стати незалежною перешкодою для цього.

C. Непоправна шкода

Переконавшись у тому, що Позивачі, ймовірно, досягнуть успіху, Суд переходить до розгляду інших факторів, що визначають попереднє забезпечення позову. Непоправна шкода, безсумнівно, є «високим стандартом». Шкода «має бути як певною, так і великою», «фактичною, а не теоретичною», і «такою невідворотною, що існує чітка і наявна потреба у справедливому захисті». Вона також має бути «такою, що не підлягає виправленню», тобто «можливість отримання адекватної компенсації або інших засобів правового захисту в майбутньому є вагомою аргументацією проти позову про непоправну шкоду».

Позивачі легко відповідають цим критеріям, хоча Суд визнає, що саме по собі виселення не обов’язково вирішує проблему. У сальвадорських в’язницях депортовані, як повідомляється, «з великою ймовірністю можуть зіткнутися з негайною і навмисною шкодою, що загрожує їхньому життю, з боку державних суб’єктів». Уряд країни вихваляється тим, що ув’язнені в CECOT «ніколи не залишають»; дійсно, один експерт-декларант стверджує, що вона не знає жодного ув’язненого CECOT, який би вийшов на свободу.

Позивачі стверджують, що ув’язненим рідко дозволяють виходити зі своїх камер, вони не мають регулярного доступу до питної води та достатнього харчування, сплять стоячи через переповненість, а також утримуються в камерах, де сонячне світло не потрапляє до них цілими днями.

Зокрема, один із заявників CECOT стверджує, що «якби в’язниця досягла повної передбачуваної місткості, кожен ув’язнений мав би менше двох футів простору в загальних камерах, що становить менше половини простору, необхідного для транспортування великої рогатої худоби середнього розміру згідно з законодавством ЄС». З огляду на погані санітарні умови « є поширеними туберкульоз, грибкові інфекції, короста, важке недоїдання і хронічні проблеми з травленням ».

Окрім поганих умов утримання, сальвадорські ув’язнені, згідно з наданими свідченнями, часто піддаються побиттю та приниженню. Один ув’язнений стверджував, що «поліція била кийками новачків у в’язниці. Коли він заперечував, що є членом банди, його відправили до темної підвальної камери з 320 ув’язненими, де в’язничні наглядачі та інші ув’язнені били його щодня. Одного разу один з охоронців побив його так сильно, що зламав ребро». Троє раніше депортованих зі США повідомили, що їх били ногами в обличчя, шию, живіт і яєчка, а одному з них знадобилася «операція з приводу розриву підшлункової залози та селезінки». Один ув’язнений повідомив, що його змусили «стояти на колінах на землі голим і дивитися вниз упродовж 4-х годин перед воротами в’язниці». Цей же ув’язнений також розповів, що під час допиту охоронці змусили його сидіти в бочці з крижаною водою, а потім занурили його голову під воду, щоб він не міг дихати.

Один дослідник стверджує, що з березня 2022 року в сальвадорських в’язницях померло приблизно 375 ув’язнених. Хоча уряд Сальвадору стверджує, що всі смерті були природними, інші відповідають, що 75% з них «були насильницькими, ймовірно, насильницькими або з підозрою на кримінальний характер через поширені гематоми, спричинені побиттям, рани від гострих предметів і ознаки удушення на оглянутих трупах». Також повідомляється, що після вбивства ув’язненого охоронці «заносять тіло назад до камери і залишають його там, доки воно не почне смердіти». Зрозуміло, що ризик катувань, побиття і навіть смерті чітко і однозначно підтверджує висновок про непоправну шкоду.

D. Баланс справедливості та суспільний інтерес

Останніми факторами, які Суд розглядає разом, коли стороною є Уряд, є «баланс справедливості» та «суспільний інтерес».

Хоча Уряд, безумовно, зазнає шкоди, коли його накази про видворення блокуються, в даному випадку така шкода не переважає потреби Позивачів у попередньому забезпеченні позову. Від Уряду, нагадаємо, вимагається лише утриматися від видворення групи Позивачів з США виключно на підставі Прокламації; іншими словами, видворення на підставі інших законів дозволяється. Відповідачі не вказують на жодні конкретні проблеми, які можуть бути пов’язані з цим вузьким обмеженням, натомість посилаються на нечіткі зовнішньополітичні міркування та міркування національної безпеки. Цього недостатньо. Як приклади потенційної шкоди Відповідачі наводять лише важливість «запобігання в’їзду нелегальних іноземців» та потенційну «небезпеку» відповідних осіб. Ані те, ані інше не є предметом розгляду в даному випадку: накази не накладають жодних обмежень на затримання Урядом ймовірних членів Tren de Aragua на підставі оскаржуваного положення Прокламації, а також не вимагають звільнення з-під варти будь-якої особи – небезпечної чи іншої – з-під варти. Звичайно, існує «суспільний інтерес у швидкому виконанні наказів про видворення», але цей інтерес зменшується, коли, серед іншого, суспільству не загрожує особлива небезпека. Негромадяни, що входять до цієї групи, вже перебувають під вартою у Сполучених Штатах, а будь-який член Tren de Aragua вже підлягає депортації як член нелегальної міграційної організації, тому тимчасова відстрочка їхнього вислання не завдасть суспільству додаткової шкоди.

На противагу цьому, Позивачі – як ми щойно пояснили, – довели, що вони мають високу ймовірність зазнати значної шкоди, якщо Прокламація буде застосована до них. Крім того, існує значний суспільний інтерес у запобіганні помилковій депортації людей на підставі категорій, які вони не мають права оскаржувати. Громадськість також має значний інтерес у дотриманні Урядом закону.

Оскільки стверджувана Урядом шкода не переважає шкоду, якої зазнають заявники, Суд вважає, що баланс справедливості схиляється на користь заявників, і що попереднє забезпечення позову відповідає суспільним інтересам.

IV. ВИСНОВОК

З наведених вище причин Суд відхиляє клопотання Відповідачів про скасування наказу про накладення тимчасової заборони. Відповідна про це буде винесена сьогодні.

Джеймс Е. Боасберг, Голова Суду

Дата: 24 березня 2025 року

J.G.G., et al., Plaintiffs, v.  Donald J. Trump, et al., Defendants. United States District Court for the District of Columbia. U.S. District Judge James Boasberg. Civil Action No. 25-766 (JEB)

Минулого місяця США офіційно оголосили в’язничну банду Tren de Aragua «іноземною терористичною організацією».

Окружний суддя США Джеймс Боасберг спробував зупинити депортацію всіх осіб, які мають бути депортовані відповідно до указу Трампа, опублікованого в п’ятницю. Суддя Боасберг також наказав депортаційним літакам, які вже були в повітрі, повернутися до США.

Підтвердження прийшло через кілька годин після того, як федеральний суддя США розширив своє рішення, тимчасово заборонивши адміністрації Трампа посилатися на Закон про іноземних ворогів – повноваження воєнного часу, що надає президенту широку свободу дій у політиці та виконавчій владі для прискорення масової депортації.

Білий дім заявив, що суддя не мав повноважень блокувати депортацію.

В результаті США депортували понад 250 ймовірних членів банд до Сальвадору, незважаючи на рішення американського судді зупинити польоти в суботу після того, як Дональд Трамп суперечливо послався на Закон про іноземних ворогів, закон 1798 року, призначений для використання лише у воєнний час.

Президент Сальвадору Наїб Букеле заявив, що 238 членів венесуельської банди Tren de Aragua і 23 члени сальвадорської банди MS-13 прибули до Сальвадору і були взяті під варту в рамках угоди, за якою США заплатять центральноамериканській країні за утримання їх у своєму «центрі утримання терористів», розрахованому на 40 тис. осіб.

Tren de Aragua  діє спільно з Cártel de los Soles, спонсорованим режимом Ніколаса Мадуро наркотерористичним підприємством, що базується у Венесуелі, і вчиняє жорстокі злочини, включаючи вбивства, викрадення, вимагання, торгівлю людьми, наркотиками та зброєю.

Tren de Aragua займалася і продовжує займатися масовою нелегальною міграцією до США для досягнення своїх цілей – заподіяння шкоди громадянам США, підриву громадської безпеки та підтримки мети режиму Мадуро щодо дестабілізації демократичних країн в Америці, включаючи Сполучені Штати.

Tren de Aragua тісно пов’язана з режимом Мадуро та навіть проникла до його збройних сил та правоохоронних органів.

Tren de Aragua значно зросла, коли Тарек Ель-Айссамі обіймав посаду губернатора штату Арагуа з 2012 по 2017 рік. У 2017 році Ель-Айссамі був призначений віце-президентом Венесуели. Незабаром після цього Міністерство фінансів США внесло Ель-Айссамі до списку наркоторговців відповідно до Закону про визначення іноземних наркоторговців (21 U.S.C. 1901 et seq.). Наразі Ель-Айссамі переховується від правосуддя у Сполучених Штатах, де йому пред’явлені звинувачення у порушенні санкцій, запроваджених Міністерством фінансів США.

Як і Ель-Айссамі, Ніколас Мадуро, який претендує на посаду президента Венесуели і стверджує, що контролює сили безпеки та інші органи влади у Венесуелі, також підтримує тісні зв’язки з підтримуваними режимом наркотерористами. Мадуро очолює спонсороване режимом підприємство Cártel de los Soles, яке координує свою діяльність з Tren de Aragua та іншими організаціями і покладається на них у досягненні своєї мети – використання нелегальних наркотиків як зброї для «наводнення» Сполучених Штатів. У 2020 році Мадуро та іншим членам режиму були пред’явлені звинувачення в наркотероризмі та інших злочинах у зв’язку з цією змовою проти Америки.

Упродовж багатьох років національні та місцеві органи влади Венесуели передавали дедалі більший контроль над своїми територіями транснаціональним злочинним організаціям, зокрема і Tren de Aragua. В результаті виникла гібридна злочинна держава, яка здійснює вторгнення на територію Сполучених Штатів, що становить значну небезпеку для Сполучених Штатів.

Дійсно, в грудні 2024 року Інтерпол у Вашингтоні підтвердив: «Tren de Aragua стала значною загрозою для Сполучених Штатів, оскільки вона проникає до міграційних потоків з Венесуели». Докази неспростовно свідчать про те, що Tren de Aragua вторглася на територію Сполучених Штатів і продовжує вторгатися, намагатися вторгнутися і погрожувати вторгненням; веде нерегулярні бойові дії на території країни; і використовує наркоторгівлю як зброю проти наших громадян.

На основі аналізу діяльності Tren de Aragua та після консультацій з Генеральним прокурором і Міністром фінансів, 20 лютого 2025 року, діючи відповідно до повноважень, передбачених статтею 8 Своду законів США 1189, Державний секретар визнав Tren de Aragua іноземною терористичною організацією.

Як Президент Сполучених Штатів і Верховний головнокомандувач, мій святий обов’язок захистити американський народ від руйнівних наслідків цього вторгнення. Тому я, Дональд Дж. Трамп, Президент США, повноваженнями, наданими мені Конституцією і законами США, включно з Законом про іноземних ворогів, 50 U.S.C. 21 і наступними, проголошую і наказую наступне:

Розділ 1. Я вважаю і заявляю, що Tren de Aragua здійснює, намагається здійснити і погрожує здійснити вторгнення або грабіжницьке вторгнення на територію Сполучених Штатів. Tren de Aragua здійснює ворожі дії та веде нерегулярну війну проти території Сполучених Штатів як безпосередньо, так і за вказівкою, таємною чи ні, режиму Мадуро у Венесуелі. Я роблю ці висновки, використовуючи всю повноту своїх повноважень щодо ведення зовнішніх справ країни відповідно до Конституції. На підставі цих висновків та повноважень, наданих мені Конституцією та законами Сполучених Штатів Америки, включаючи 50 розділ 21 Зводу законів США, я оголошую, що всі громадяни Венесуели віком від 14 років, які є членами Tren de Aragua , перебувають на території Сполучених Штатів і не є натуралізованими або законними постійними мешканцями Сполучених Штатів, підлягають затриманню, утриманню під вартою, нейтралізації та видворенню як іноземні вороги. Я також вважаю і заявляю, що всі такі члени Tren de Aragua, в силу свого членства в цій організації, звинувачуються у фактичній ворожості до Сполучених Штатів і, отже, не мають права на пільги, передбачені пунктом 22 розділу 50 Своду законів США. Я також вважаю і заявляю, що всі такі члени Tren de Aragua становлять небезпеку для громадського спокою та безпеки Сполучених Штатів.

Розділ 2. Я доручаю Генеральному прокурору упродовж 60 днів з дати цієї прокламації підготувати та опублікувати за своїм підписом лист, в якому політика, описана в розділі 1 цієї прокламації, оголошується політикою Сполучених Штатів, і до якої додається ця прокламація. Я доручаю Генеральному прокурору передати цей лист Голові Верховного Суду США, головним суддям усіх окружних апеляційних судів, головним суддям усіх окружних і територіальних судів США, кожному губернатору штату і території США, а також найвищому посадовцю судової влади кожного штату і території США.

Розділ 3. Я наказую, що всі іноземні вороги, описані в розділі 1 цієї прокламації, підлягають негайному затриманню, утриманню під вартою та висилці, а також, що їм не буде дозволено проживати у США.

Розділ 4. Відповідно до Закону про іноземних ворогів, Генеральний прокурор і Секретар внутрішньої безпеки, згідно з чинним законодавством, затримують, утримують під вартою, забезпечують безпеку і висилають кожного іноземного ворога, описаного в розділі 1 цієї прокламації. Секретар внутрішньої безпеки зберігає за собою право на власний розсуд затримувати та висилати будь-якого іноземного ворога за будь-якими окремими повноваженнями.

Розділ 5. Усі виконавчі відомства та установи (агентства) повинні співпрацювати з органами правопорядку США та з відповідними державними, місцевими та племінними посадовими особами, щоб використовувати всі законні засоби для затримання, утримання, забезпечення безпеки та видалення Іноземних Ворогів, описаних у розділі 1 цієї прокламації.

Розділ 6. Згідно з моїми повноваженнями, наданими мені згідно з 50-м розділом Зводу законів США керувати діяльністю, якої Сполучені Штати повинні дотримуватися по відношенню до іноземних ворогів, на яких поширюється дія цієї прокламації, керувати способом і ступенем обмеження, якому підлягають такі іноземні вороги, і в яких випадках, забезпечувати видалення таких Іноземних Ворогів, а також встановлювати будь-які інші правила, які будуть визнані необхідними «у приміщеннях і для цілей громадської безпеки», я цим доручаю Генеральному прокурору і Секретареві Внутрішньої Безпеки виконувати всі правила, що містяться нижче, стосовно іноземних ворогів, описаних в розділі 1 цієї прокламації. Генеральному прокурору та Секретареві внутрішньої безпеки також доручається забезпечити затримання, утримання під вартою та депортацію всіх членів Tren de Aragua, які іншим чином кваліфікуються як іноземні вороги згідно з розділом 1 цієї прокламації. Генеральний прокурор і Секретар внутрішньої безпеки уповноважені вживати всіх необхідних заходів відповідно до Закону про іноземних ворогів для виконання цієї прокламації, згідно з чинним законодавством. При цьому і з цією метою вони уповноважені використовувати агентів, агенції та посадових осіб Уряду Сполучених Штатів, а також кількох штатів, територій, залежних територій та муніципалітетів, що входять до їхнього складу, і округу Колумбія. Усім таким агентам, установам та посадовим особам надаються повні повноваження на всі дії, вчинені ними на виконання цих правил, якщо вони діють за вказівкою Генерального прокурора або Секретаря внутрішньої безпеки, залежно від обставин.

Відповідно до повноважень, наданих мені Конституцією та законами Сполучених Штатів Америки, включаючи Закон про іноземних ворогів, 50 U.S.C. 21 і далі, я оголошую і встановлюю наступні правила, які я вважаю необхідними «в приміщеннях і для громадської безпеки»:

(a) Жоден іноземний ворог, описаний у розділі 1 цієї прокламації, не повинен входити, намагатися входити або знаходитися на будь-якій території, що підпадає під юрисдикцію Сполучених Штатів. Будь-який такий іноземний ворог, який в’їжджає, намагається в’їхати або перебуває на такій території, повинен бути негайно затриманий і утримуватися під вартою доти, доки не буде висланий зі Сполучених Штатів. Усі такі іноземні вороги, де б вони не перебували на будь-якій території, що підпадає під юрисдикцію Сполучених Штатів, підлягають затриманню.

(b) Іноземні вороги, затримані відповідно до цієї прокламації, підлягають утриманню під вартою до видалення зі Сполучених Штатів у такому місці ув’язнення, яке може бути вказане посадовими особами, відповідальними за виконання цих правил.

(c) Іноземні вороги підлягають вивезенню до будь-якого місця, яке може бути вказане посадовими особами, відповідальними за виконання цих правил, згідно з чинним законодавством.

(d) Уся власність, що перебуває у володінні Іноземного ворога або може бути віднесена до нього, яка використовується, призначена для використання або зазвичай використовується для здійснення ворожої діяльності та нерегулярних воєнних дій Tren de Aragua, а також докази такої ворожої діяльності та нерегулярних воєнних дій підлягають арешту та конфіскації.

Генеральному прокурору надаються також повноваження, відповідно до Закону про іноземних ворогів та 3 U.S.C. 301, після консультацій з Секретарем внутрішньої безпеки, видавати будь-які інструкції, необхідні для здійснення негайного затримання, утримання під вартою та висилки всіх іноземних ворогів, описаних у розділі 1 цієї прокламації. Будь-яке таке розпорядження набуває чинності негайно після його видання Генеральним прокурором.

Ця прокламація, а також директиви і правила, викладені в ній, поширюються і застосовуються на всі сухопутні і водні простори, континентальні і острівні, які будь-яким чином перебувають під юрисдикцією Сполучених Штатів.

На посвідчення цього я приклав свою руку чотирнадцятого березня дві тисячі двадцять п’ятого року від Різдва Христового і двісті сорок дев’ятого року незалежності Сполучених Штатів Америки.