The article integrates doctrinal analysis of ECtHR jurisprudence and CPT standards and reports, empirical synthesis across criminology and psychiatry, comparative legislative analysis across multiple jurisdictions, and critical-theoretical interpretation drawing on Foucault, Cohen, and Bauman. It reconstructs the normative architecture governing isolation – including the CPT’s PLANN framework and the doctrinal arc from Ramirez Sanchez v. France (2006) to the structural incompatibility principle in Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023) – situating this within the logic of carceral power.

Three undeclared functions sustain the practice: neutralisation of surplus populations, disciplinary terror as a mechanism of internal governance, and symbolic affirmation of state sovereignty. The article also analyses terminological substitution as a structural evasion mechanism, informal prison hierarchies in post-Soviet and comparable systems, and the political economy of punishment as an obstacle to reform. It concludes that solitary confinement persists not because it is effective, but because it is institutionally convenient – as a disciplinary instrument, a political symbol, and a substitute for systemic reform deferred by resource constraints and electoral calculation.

ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДУ

Тюбінгенський семінар став унікальним майданчиком для конструктивного діалогу між двома провідними інституціями Ради Європи у сфері запобігання катуванням. Його важливість визначається міждисциплінарним характером: поряд із аналізом практики ЄСПЛ та стандартів і доповідей ЄКЗК, семінар включав правові, медичні, кримінологічні та соціологічні аргументи, що висвітлюють структурну логіку збереження одиночного ув’язнення попри переконливі докази його руйнівного впливу.

Захід став можливим, зокрема, завдяки підтримці Відділу міжнародного наукового співробітництва Університету Тюбінгену.

УЧАСНИКИ

Європейський суд з прав людини:

• суддя Микола Гнатовський
• суддя Латіф Гусейнов
• суддя Себастьян Редулецу
• суддя Анн-Луїз Борман
• Гіорі Бадашвілі (юрист, Секретаріат ЄСПЛ)

Європейський комітет з питань запобігання катуванням:

• Алан Мітчелл, Президент ЄКЗК (Сполучене Королівство)
• Том Демс, член ЄКЗК (Бельгія)
• Василіс Тцевелекос, член ЄКЗК (Греція)
• Анна Йонссон Корнелл, член ЄКЗК (Швеція)
• Дмитро Ягунов, член ЄКЗК (Україна)

Секретаріат ЄКЗК:

• Г’ю Четвінд, Виконавчий секретар ЄКЗК
• Петр Гнатік
• Лаура Єлчіу-Ерел
• Айкатерині Лазана

Експерти Університету Тюбінгену:

• проф. д-р Крістін Остерло-Конрад, Декан Юридичного факультету (вітальне слово)
• проф. д-р д-р h.c. Бернд Гайнріх, Проректор з міжнародних відносин, професор кримінального права та кримінального процесу (вітальне слово)
• проф. д-р Ріта Гаверкамп, Віцепрезидент Міжнародної пенітенціарної та пеніологічної фундації (вітальне слово)
• проф. д-р Рюдіґер Вульф
• проф. д-р Ганс-Юрґен Кернер
• Тетяна Тонкошкур, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену
• д-р Корнелія Кьолер, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену

ДОПОВІДІ СЕМІНАРУ

«КОГО МИ ІЗОЛЮЄМО І ВІД КОГО: ОДИНОЧНЕ УВʹЯЗНЕННЯ ТА МЕЖІ КАРАЛЬНОЇ СУВЕРЕННОСТІ»

Д-р Дмитро Ягунов, член ЄКЗК; адвокат; доктор політичних наук; науковий співробітник Університету Тюбінгену; доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса

Доповідь запропонувала радикальне переосмислення дискурсу навколо одиночного ув’язнення. Д-р Дмитро Ягунов стверджував, що шкідливість ізоляції давно перестала бути предметом наукової дискусії — вона стала аксіомою. Реальне питання полягає в іншому: чому, попри понад півстоліття емпіричних досліджень, одиночне ув’язнення не лише зберігається, а й залишається структурно вкоріненим?

Спираючись на нещодавно опублікований стандарт ЄКЗК щодо неформальних тюремних ієрархій (CPT/Inf(2025)12) та численні правові, соціологічні й психіатричні дослідження, доповідь порушила питання: кого ми ізолюємо і від кого? Аналіз показав, що в пострадянських пенітенціарних системах ізоляція нерідко функціонує як симптом інституційного недорозвитку, а не як реакція на індивідуальну небезпечність. Використовуючи теоретичні рамки Мішеля Фуко, Стенлі Коена та Зигмунта Баумана, було виокремлено три ключові функції одиночного ув’язнення: нейтралізація, дисциплінарний терор і символічна суверенність — жодна з яких не є задекларованою, жодна — пенологічно виправданою.

«ІЗОЛЯЦІЯ У НІМЕЦЬКИХ ТЮРМАХ»

Проф. д-р Ріта Гаверкамп, Кафедра запобігання злочинності та управління ризиками, Університет Тюбінгену

Проф. д-р Ріта Гаверкамп представила детальний аналіз практики ізоляції у німецьких тюрмах, розглянувши як правову базу, так і конкретні випадки серйозних порушень. Доповідь спиралася на Звіт Експертної комісії щодо тюрми Брухзаль, Звіт Баварської експертної комісії та інші першоджерела.

На концептуальному рівні було проведено розмежування між двома формами сегрегації: тривалим одиночним ув’язненням та тимчасовим розміщенням у спеціально захищеній камері. Розглянуто два знакових випадки:

Тюрма Брухзаль, 2014 рік: Ув’язнений загинув внаслідок тривалої незаконної ізоляції у виправній установі Баден-Вюртемберґу. Справа виявила критичні вади у виконанні обов’язку піклування та відсутність належного медичного і психіатричного нагляду. Серед уроків, визначених проф. Гаверкамп: необхідність міждисциплінарної діагностики та лікування, посилення тюремного нагляду, медичних і психіатричних гарантій, чіткої правової основи для примусових медичних заходів, а також систематичної документації та контролю.

Тюрма Аугсбург-Ґаблінґен, 2024 рік: Цей випадок, задокументований Національним превентивним механізмом Німеччини, стосувався тримання особи оголеною у спеціально захищеній камері — практика, яка, на думку проф. Гаверкамп, відображає ширшу системну дисфункцію. Серед висновків: спеціально захищені камери мають бути крайнім заходом, а не рутинним інструментом управління; тривалі заходи потребують судового контролю; спеціальні кімнати для захисту мають бути доступні як альтернатива; психіатрична допомога має розглядатися як центральна; персонал повинен проходити підготовку на основі справжньої культури прав людини.

Проф. Гаверкамп також звернулася до Річного звіту 2024 року Національного агентства Німеччини з питань запобігання катуванням, який документує подальші порушення останніх років — демонструючи, що йдеться не про поодинокі інциденти, а про системну проблему, що потребує сталої регуляторної та законодавчої уваги.

«СТІНИ У СТІНАХ: ПРАКТИКА ЄСПЛ ТА СТАНДАРТИ КЗК ЩОДО ОДИНОЧНОГО УВʹЯЗНЕННЯ»

Панельна дискусія під головуванням Г’ю Четвінда (Виконавчий секретар ЄКЗК); за участю судді Миколи Гнатовського (ЄСПЛ) та проф. д-ра Тома Демса (член ЄКЗК)

Центральна панель дослідила найважливіші точки збіжності та напруги між юриспруденційними стандартами Суду і превентивним моніторинговим механізмом ЄКЗК, зокрема принцип структурної несумісності, сформульований у справі Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023), та його наслідки для оцінки тривалого одиночного ув’язнення.

«КІМНАТА, ДЕ ЦЕ СТАЛОСЯ»: ОСТАННІЙ СМЕРТНИЙ ВИРОК У ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

Проф. д-р Рюдіґер Вульф, Університет Тюбінгену

Завершальна доповідь додала унікальний для семінару історичний вимір. Саме в Тюбінгені, у лютому 1949 року, був виконаний останній смертний вирок у Федеративній Республіці Німеччина — незадовго до скасування смертної кари Основним законом. Цей факт надає Тюбінгену особливого символічного значення для будь-якого дослідника кримінального права та пенального гуманізму.

Сучасні кримінологічна та психіатрична наука переконливо засвідчують, що навіть за оптимальних матеріальних умов тривала соціальна ізоляція запускає механізм прогресуючої психологічної деконструкції особистості: деградацію когнітивних функцій, порушення афективної регуляції, розвиток тривожних і депресивних розладів, а в тяжких випадках – психотичну симптоматику. Ці наслідки не піддаються зовнішній верифікації з боку суспільства, не фіксуються у статистичних звітах в’язничних адміністрацій і тому систематично ігноруються в публічному дискурсі. Саме в цьому й полягає інституційний інтерес в’язничної бюрократії: збереження одиночного ув’язнення як інструменту дисциплінарного контролю забезпечується не тільки правовою регламентацією, а й суспільною непоінформованістю щодо його реального впливу на людину.

Показовим прикладом того, як практика застосування одиночного ув’язнення може, попри формальну законність кожного окремого дисциплінарного заходу, у своїй сукупності утворювати поводження, несумісне з людською гідністю, є справа Schmidt and Smigol v. Estonia, розглянута Європейським судом з прав людини.

Обидва заявники, які перебували у в’язниці Віру, зазнали послідовного застосування дисциплінарних стягнень у вигляді поміщення до камери покарання – режиму, за якого вони утримувалися у своїх камерах окремо від решти ув’язнених упродовж 23 годин на добу. В результаті перший заявник провів у таких умовах 566 днів безперервно, другий – 482 дні. Примітно, що матеріальні умови тримання при цьому не були предметом скарг: заявники мали доступ до прогулянки, радіо, преси та медичної допомоги. Естонські суди визнали зазначені періоди незаконними і присудили заявникам компенсацію – відповідно 1700 євро та 1500 євро. Однак ЄСПЛ констатував, що ані визнання порушення на національному рівні, ані виплачена компенсація не усувають порушення статті 3 Конвенції. Суд наголосив на відсутності системного моніторингу психологічного стану заявників і неможливості перекласти на самих ув’язнених відповідальність за виявлення власних психічних розладів.

Ця справа є доктринально значущою з кількох причин.

По-перше, вона підтверджує усталену позицію ЄСПЛ: оцінка одиночного ув’язнення з позицій статті 3 Конвенції не може обмежуватися аналізом матеріальних умов – вирішального значення набуває тривалість ізоляції, її безперервність та відсутність механізмів регулярної оцінки психологічних наслідків для конкретного ув’язненого.

По-друге, справа демонструє структурну проблему, характерну для ряду держав-учасниць Конвенції: максимальні строки одиночного ув’язнення, формально передбачені внутрішнім законодавством, втрачають будь-яке превентивне значення, якщо законодавство не обмежує послідовне застосування окремих дисциплінарних стягнень і якщо адміністрація установи не зобов’язана переоцінювати доцільність ізоляції з урахуванням її накопиченого впливу.

По-третє, справа є ілюстрацією пенологічного парадоксу: поведінка ув’язнених (систематична відмова від праці), яка є формальною підставою для застосування найсуворішого дисциплінарного заходу, сама по собі може бути симптомом психологічної дезадаптації, спричиненої або посиленої попередніми епізодами ізоляції — тобто покарання відтворює умови, що породжують нові покарання.

Таким чином, справа Schmidt and Smigol v. Estonia унаочнює ключову теоретичну тезу: суспільне нерозуміння природи одиночного ув’язнення та редукування проблеми до питання умов тримання утворює сприятливий контекст для відтворення й легітимації цієї практики, навіть за умови формального дотримання стандартів матеріального забезпечення.

Проте жодна із цих систем не формулює абсолютної заборони, а переважна більшість держав зберігає інститут ізоляції у тій чи іншій правовій формі. Це протиріччя становить центральну наукову проблему сучасного дослідження ієї проблеми.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АРГУМЕНТ: УПРАВЛІННЯ НЕБЕЗПЕКОЮ

Адміністрації пенітенціарних установ апелюють до категорій осіб, стосовно яких ізоляція подається як єдиний практично доступний інструмент управління ризиками. Це, зокрема, ув’язнені, яким загрожує помста з боку кримінального угруповання (особи, запідозрені в співпраці з правоохоронними органами, засуджені за злочини проти неповнолітніх або статеві злочини), а також лідери організованих злочинних груп, спроможні керувати злочинною діяльністю навіть перебуваючи в загальній камері.

З наукової точки зору, ці ситуації є вирішуваними за рахунок альтернативних механізмів: перекласифікації ув’язнених, режимів малих груп (step-down units), структурованих терапевтичних програм. Однак реалізація таких альтернатив потребує значних ресурсів і кваліфікованого персоналу – передумов, яких більшість пенітенціарних систем, зокрема в умовах збройного конфлікту чи перехідних економік, не має. Отже, функціональний аргумент є не стільки виправданням ізоляції, скільки відображенням системної нерозвиненості пенітенціарної інфраструктури.

ІНСТИТУЦІЙНА ІНЕРЦІЯ ТА ПІДМІНА ПРАКТИК

Навіть за умови формальної de jure заборони одиночного ув’язнення, системи покарань схильні відтворювати практику ізоляції під іншими найменуваннями («захисне розміщення», «дисциплінарний карантин», «медична ізоляція» тощо). Ця підміна понять дозволяє уникати формального визначення ситуації як solitary confinement і, відповідно, – застосування пов’язаних гарантій.

Правило 44 Правил Мандела встановлює граничний строк ізоляції у 15 діб. Проте цей стандарт перетворюється на декларативну норму за відсутності незалежного моніторингу та ефективних механізмів виконання. Таким чином, виникає парадокс: формальна заборона фіксується у законодавстві, тоді як функціональна ізоляція продовжується de facto. Ця розбіжність між нормою та практикою є однією з ключових перешкод на шляху до реального скасування режиму.

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ БЕЗПЕКИ

Реформування режимів ізоляції вимагає політичної волі, що суперечить усталеній електоральній логіці «жорсткості до злочинців». Адміністрації установ використовують ізоляцію як основний дисциплінарний важіль, профспілки охоронців активно протидіють реформам, посилаючись на міркування власної безпеки, а законодавці вдаються до режимів суворої ізоляції як до символічних інструментів реагування на резонансні злочини.

Ця «символічна функція» одиночного ув’язнення – демонстрація непримиренності держави щодо злочинів – є самостійним чинником його збереження, незалежним від реальної пенологічної доцільності. Вона свідчить про те, що дискусія навколо ізоляції є значною мірою дискусією не про безпеку, а про символічну політику покарання.

КОНЦЕПТУАЛЬНА НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ: ПРОБЛЕМА ДЕФІНІЦІЇ

Суттєвою перешкодою для абсолютної заборони є відсутність єдиного нормативного визначення одиночного ув’язнення. ЄКЗК, Правила Мандела та ЄСПЛ оперують різними критеріями: кількість годин поза камерою, характер соціальної взаємодії (з іншими ув’язненими або лише з персоналом), а також тривалість ізоляції — короткострокова та хронічна є якісно різними явищами з відмінними психологічними наслідками.

Ця концептуальна розмитість надає державам простір для маніпулювання визначеннями: офіційно скасовуючи «одиночне ув’язнення», вони продовжують практику функціональної ізоляції, що не підпадає під формальні ознаки забороненого режиму.

ПОЗИЦІЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ: ВІДСУТНІСТЬ АБСОЛЮТНОЇ ЗАБОРОНИ

Важливим є те, що навіть ЄСПЛ не формулює абсолютної заборони одиночного ув’язнення як такого. У справах Öcalan v. Turkey, Rohde v. Denmark та Ramirez Sanchez v. France Суд оцінював сукупність умов тримання, а не саму ізоляцію як окремо заборонену дію. Порушення статті 3 Конвенції констатувалося лише у випадках повної сенсорної ізоляції, надмірно тривалого застосування режиму або його використання поза будь-яким судовим чи прокурорським контролем.

Такий підхід, зорієнтований на «сукупну оцінку обставин», залишає державам значний «простір для маневру» і ускладнює вироблення чіткого правового стандарту, придатного для операційного застосування на рівні національних пенітенціарних систем.

ВИСНОВКИ: ПАРАДОКС ЗБЕРЕЖЕННЯ

Проведений аналіз дозволяє сформулювати ключовий пенологічний парадокс: одиночне ув’язнення зберігається не тому, що є ефективним — реабілітаційний ефект режиму ізоляції не підтверджений жодними науково верифікованими даними, тоді як його деструктивні психіатричні наслідки задокументовані широко, – а тому що є зручним: як дисциплінарний інструмент адміністрації, як символ «сильної» кримінальної політики, як замінник системних реформ в умовах браку ресурсів.

Повне скасування потребувало б не просто правової норми, а глибинної реструктуризації всієї пенітенціарної логіки – переходу від custodial до rehabilitative моделі, що передбачає масштабні інвестиції в інфраструктуру, перепідготовку персоналу і трансформацію суспільного запиту щодо призначення покарання. Поки цього не відбувається, одиночне ув’язнення залишатиметься де-факто складовою пенітенціарних систем – незалежно від того, як воно іменуватиметься де-юре.

Одиночне ув’язнення в рамках попереднього ув’язнення

Як уже зазначалося, поміщення осіб, узятих під варту, в одиночну камеру повинно застосовуватися помірно і тільки тоді, коли існують прямі докази в кожному окремому випадку, що спілкування ув’язненого з конкретними особами або взагалі з іншими особами являє собою ризик для відправлення правосуддя. Такі рішення повинні прийматися у відкритому судовому засіданні, на підставі максимально повно вмотивованого рішення і підлягати окремому оскарженню. Вони також повинні регулярно переглядатися компетентним судом для того, щоб гарантувати, що необхідність застосування такого заходу продовжує існувати.

Одиночне ув’язнення як дисциплінарна санкція

Причини та строки застосування одиночного ув’язнення як покарання повинні бути зафіксовані у протоколі дисциплінарного слухання. Керівники вищого рангу та наглядові органи повинні мати доступ до таких протоколів. Також повинна існувати ефективна процедура оскарження рішень, що дозволяла би вчасно переглянути висновок про винність особи і/або вирок та внести зміни щодо їхнього застосування на практиці. При цьому слід також одразу ж забезпечити надання ув’язненим, які опинилися в подібній ситуації, юридичної допомоги.

Ув’язнені, що піддаються цьому покаранню, повинні щодня відвідуватися начальником в’язниці або іншим представником адміністрації установи. Рішення припинити одиночне ув’язнення повинно прийматися, якщо цього вимагає стан здоров’я ув’язненого або дозволяє його поведінка. Такі візити і відповідні рішення мають бути належним чином запротокольовані.

Адміністративне одиночне ув’язнення в превентивних цілях

Такий вид одиночного ув’язнення може призвести до довгострокового поміщення особи в одиночну камеру. Адміністративні рішення у таких випадках є часто невизначеними. Обидва ці елементи посилюють негативні наслідки застосування цього заходу, що вимагає здійснення суворого контролю. Комітет вважає, що дозвіл на адміністративне одиночне ув’язнення особи має надавати тільки найстарший за званням працівник пенітенціарної установи. Будь-яке застосування цього заходу як надзвичайного має бути негайно повідомлено найстаршому за званням працівнику установи, що заступив на чергування, а також якомога швидше доведено до відома начальника в’язниці. Повний рапорт повинен бути складений до того, як співробітник, котрий приймав рішення, здасть чергування. У рапорті має бути вказано причини та точний час прийняття рішення, а також погляди самого ув’язненого, наскільки вони можуть бути з’ясовані. Протягом перших годин повинен здійснюватися постійний моніторинг ситуації, результати якого мають одразу ж реєструватись. Особа має бути звільнена з одиночної камери, як тільки причини для застосування заходу були усунені. У тих випадках, коли захід триває понад 24 години, має проводитися повний перегляд всіх аспектів справи з метою скасування заходу в найкоротші строки.

Якщо стає ясно, що одиночне ув’язнення має бути продовжено на більш тривалий строк, то це потребує втручання представника зовнішнього по відношенню до установи, в якій утримується особа, органу, як, наприклад, старшого за рангом працівника управління пенітенціарної служби. Також повинно існувати право на подання апеляції до незалежного органу. Якщо рішення про продовження одиночного ув’язнення затверджується, то для розгляду справи має бути організована міждисциплінарна нарада, на якій ув’язненому буде запропоновано висловити свої погляди. Головним завданням для групи осіб, що займається переглядом справи, є розробка спеціальної програми для ув’язненого, спрямованої на розв’язання проблем, що спричиняють його подальше утримання в одиночній камері. Під час перегляду справи, з-поміж інших питань, має бути розглянуто питання про те, чи є деякі з обмежень, накладених на ув’язненого, суворо необхідними. Так, наприклад, ув’язненому може бути дозволено підтримувати обмежені контакти з іншими відібраними для цього ув’язненими. Ув’язнений повинен отримати в письмовій формі обґрунтоване рішення апеляційного органу, а також інформацію про процедуру оскарження. Принаймні через місяць після винесення первісного рішення, а потім кожні три місяці, має проводитися перегляд справи, в рамках якого мають оцінюватися успіхи в реалізації узгодженої програми, а за необхідності розроблено нову програму. Чим довше особа перебуває в цій ситуації, тим ретельнішим має бути перегляд її справи і тим більше ресурсів, включаючи зовнішні, має виділятися для реалізації спроб її (ре)інтеграції серед інших ув’язнених. Ув’язнений повинен мати можливість зажадати перегляду своєї справи в будь-який момент і отримувати незалежні звіти про здійснення такого перегляду. Начальник тюрми або старший персонал повинні щодня відвідувати таких ув’язнених і ознайомлюватися з їхніми індивідуальними програмами. Медичний персонал установи повинен з особливою увагою ставитися до ув’язнених, що тримаються в таких умовах.

Одиночне ув’язнення в цілях захисту ув’язненої особи

Захист ув’язненої особи «на її вимогу» викликає менше проблем, ніж її захист за наказом персоналу тюремної установи, але все ж таки потребує уваги. Комітет вважає, що будь-які альтернативи одиночному ув’язненню, а зокрема переведення до іншої установи конкретного ув’язненого, що потребує захисту, або ув’язнених, що створюють проблеми, посередництво або навчальні курси, що розвивають упевненість в собі, повинні випробуватися у першу чергу, а наслідки рішення про поміщення в одиночну камеру належним чином пояснюватися зацікавленій особі. Звичайно, що будь-яке прохання ув’язненої особи, щодо якої за її вимогою застосовуються засоби захисту, повернутися до звичайного тюремного середовища, повинно бути розглянуто та задоволено, якщо тільки це можливо зробити з дотриманням умов безпеки.

Слід визнати, що заклики до припинення або радикального обмеження практики одиночного ув’язнення давно вийшли за межі декларативного правозахисного дискурсу, який можна було б кваліфікувати як гуманітарний популізм. Ці заклики відображають дійсну й нагальну потребу реагування — як з боку міжнародних інституцій, так і з боку самих держав — на явище, небезпечність якого вже не викликає сумнівів у наукового та правозахисного співтовариства. Проте саме тут і виникає ключове методологічне питання сучасного пенологічного дискурсу: чи достатньо лише констатувати цю небезпечність?

На наш погляд — ні. І саме у цьому полягає принципова новизна дослідницького підходу до одиночного ув’язнення у XXI столітті.

Твердження про те, що одиночне ув’язнення є формою неналежного поводження, що воно завдає непоправної шкоди фізичному та психічному здоров’ю людини, що воно є несумісним з концепцією гідного поводження з ув’язненими, — усе це вже не потребує подальшого доведення. Це — аксіома. Аксіома, яка має сприйматися саме як така і братися за незаперечну основу при формуванні пенітенціарної політики на національному рівні. Наука зробила свою справу. Десятиліття клінічних спостережень, кримінологічних досліджень і правозахисного моніторингу склали несхитну доказову базу. Продовжувати будувати академічну полеміку навколо питання «чи є одиночне ув’язнення шкідливим?» — означає витрачати інтелектуальний ресурс на з’ясування того, що давно з’ясовано.

Справедливості заради слід зазначити, що в окремих — вкрай поодиноких — випадках ізольоване тримання не справляє помітного деструктивного впливу на конкретну людину. Існують особи, які в умовах одиночної камери не виявляють ані ознак психічної дестабілізації, ані схильності до самоушкодження, ані агресивної поведінки щодо персоналу чи інших ув’язнених. Проте такі випадки є винятками, що лише підкреслюють загальне правило. У своїй переважній більшості ув’язнені зазнають від одиночного ув’язнення глибокого і часто незворотного психічного руйнування. Але, наголосимо ще раз: це вже відомо. Це вже не предмет дискусії — це вихідна точка для значно серйознішої розмови.

Так само вже не потребує розгорнутого обґрунтування теза про дискримінаційний характер застосування одиночного ув’язнення. Численні дослідження переконливо зафіксували разючу нерівномірність його використання за расовою ознакою, за ознакою статі, а також стосовно представників окремих соціальних груп. Більше того, сама інституційна логіка одиночного ув’язнення створює середовище, в якому адміністрація пенітенціарних установ отримує широкі дискреційні повноваження, що об’єктивно сприяють відтворенню і поглибленню таких диспропорцій. Однак і це — вже відомий факт, а не відкриття. І якщо зупинитися лише на цьому, дослідження втрачає свій справжній аналітичний потенціал.

Головне питання, яке повинне стояти в центрі сучасної пенологічної думки, є набагато глибшим і водночас набагато провокативнішим. Воно звучить так: чому, попри понад півстоліття безперервних емпіричних досліджень, попри абсолютний і задокументований провал Обернської та Пенсільванської пенітенціарних систем — двох найбільш показових історичних прецедентів, що наочно продемонстрували катастрофічні наслідки систематичного застосування ізоляції, — одиночне ув’язнення до цього часу не лише існує, а й залишається широко поширеною практикою у переважній більшості пенітенціарних систем світу?

Відповідь на це питання, як ми вважаємо, безпосередньо пов’язана з тим, наскільки прозоро кожна держава готова звітувати про реальну кількість осіб, що перебувають в умовах одиночного ув’язнення у її пенітенціарних установах. Адже саме тут криється фундаментальна внутрішня суперечність сучасної пенітенціарної практики.

Офіційна доктрина незмінно позиціонує одиночне ув’язнення як екстраординарний захід — виняток із загального правила, виправданий або необхідністю захистити певну особу від решти ув’язнених (захисна ізоляція), або необхідністю захистити решту ув’язнених від неї (дисциплінарна ізоляція). Обидва сценарії передбачають, що йдеться про ситуацію нетипову, надзвичайну, тимчасову. Логіка цього виняткового заходу є внутрішньо зрозумілою і, в окремих граничних випадках, може мати певне правове обґрунтування.

Однак коли виявляється, що в одиночному ув’язненні перебуває, наприклад, десять відсотків усього ув’язненого контингенту установи — сама концепція виняткового заходу зазнає логічного краху. Якщо кожен десятий ув’язнений опинився у ситуації, яка за своєю природою мала бути рідкісним відхиленням від норми, — це вже не виняток. Це система. І ця система, прикриваючись мовою виключності та індивідуального підходу, насправді функціонує як структурний механізм соціального контролю всередині пенітенціарної установи.

Перетворення виняткового заходу на системну, послідовну і тривалу практику є, на наш погляд, прямим і незаперечним свідченням того, що сама в’язнична система як така не функціонує належним чином. Це означає, що не забезпечується ані статична, ані динамічна безпека в установі, ані належний соціально-виховний вплив на ув’язнених, ані реалізація задекларованих цілей покарання — передусім ресоціалізації та підготовки до реінтеграції особи у суспільство після звільнення. Одиночне ув’язнення у цьому сенсі стає не інструментом виправлення, а симптомом інституційного банкрутства.

Сучасна пенітенціарна практика нерідко вдається до семантичного камуфляжу: одиночне ув’язнення маскується під назвами «спеціальні юніти посиленої реабілітації», «відділення інтенсивного піклування», «програми індивідуального психологічного супроводу» тощо. Форма змінюється, термінологія оновлюється, але сутність залишається незмінною. Людина ізольована. Людина позбавлена соціальної взаємодії. Людина утримується в умовах, що об’єктивно підривають її психічне здоров’я. Косметичне перейменування практики не змінює її природи і вже тим більше не вирішує проблеми, що лежить в її основі.

Таким чином, ми приходимо до висновку, який вважаємо центральним для пенологічного дискурсу XXI століття: кількісні показники одиночного ув’язнення в окремій пенітенціарній установі і, ширше, у пенітенціарній системі окремо взятої держави є не просто статистичними даними — вони є діагностичним інструментом, що дозволяє з високим ступенем достовірності оцінити загальний стан здоров’я цієї системи. Чим більша частка ув’язнених перебуває в умовах ізоляції, тим глибша дисфункція установи чи системи загалом. Чим ширше одиночне ув’язнення поширене як практика — тим наочніший провал тієї пенітенціарної моделі, що її реалізує відповідна держава.

Саме в цьому полягає справжня новизна наукового осмислення одиночного ув’язнення у XXI столітті: не у повторному доведенні його шкідливості — це вже доведено, — а у переосмисленні самого феномену як індикатора системної пенітенціарної кризи, що потребує не точкових реформ, а фундаментального перегляду самої філософії покарання і принципів організації кримінально-виконавчої системи.

Заявник, громадянин Алжиру, 1995 року народження, прибув до Франції у віці 13 років на підставі положень про возз’єднання сім’ї. 7 листопада 2015 року, після двох спроб виїхати до Сирії для приєднання до «Ісламської держави», його було поміщено під попереднє ув’язнення за звинуваченням у участі в злочинному змови з метою підготовки терористичного акту. Згодом, у період з вересня 2016 року по березень 2023 року, його неодноразово поміщали до адміністративної ізоляції у різних в’язницях. 17 січня 2020 року його визнали винним і засудили до восьми років позбавлення волі з п’ятирічним чотиримісячним періодом безпеки. 17 березня 2023 року, після відбуття покарання, його було депортовано до Алжиру.

КЛЮЧОВІ СТАТТІ, ЩО РОЗГЛЯДАЛИСЯ

Стаття 35 § 1 — Вичерпання внутрішніх засобів правового захисту: Суд оцінив, чи процедури référé-suspension та référé-liberté становили ефективні запобіжні засоби правового захисту для оскарження продовження утримання в одиночній камері.

Стаття 3 (матеріальний аспект) — Нелюдське або принижуюче гідність поводження: Суд розглянув питання тривалого утримання в одиночній камері затриманого, утримуваного за злочини, пов’язані з тероризмом.

Стаття 13 (у поєднанні зі статтею 3) — Ефективні засоби правового захисту для оскарження рішень про утримання в одиночній камері.

ПІДХІД СУДУ: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СФЕРИ СПОРУ

У рамках значного методологічного розвитку Палата змінила свій попередній підхід до визначення того, які періоди утримання в одиночній камері підпадають під сферу скарги.

Суд зазначив: «Засоби правового захисту, запроваджені у французькому законодавстві з 2003 року, стали достатньо доступними та ефективними на дату відповідних подій, а саме у період з 2016 по 2022 роки. Це змушує Суд змінити свій підхід щодо періодів, які слід брати до уваги при визначенні обсягу спору».

Відповідно, Суд обмежив свій матеріальний розгляд за статтею 3 суто двома рішеннями про утримання під вартою, щодо яких заявник належним чином вичерпав внутрішні засоби правового захисту — рішеннями від 18 березня 2019 року та 5 травня 2020 року. Решта приблизно вісімнадцяти рішень було визнано неприйнятними через невичерпання внутрішніх засобів правового захисту.

Однак, що найважливіше, Суд уточнив, що періоди, які виходять за межі спору, все одно будуть враховуватися при оцінці того, чи було досягнуто мінімального порогу тяжкості відповідно до статті 3 Конвенції: «Суд, усвідомлюючи конкретний вплив сукупної тривалості одиночного ув’язнення на особисту ситуацію заявника, зазначає, що періоди, які не входять суто до сфери розгляду спору, що розглядається ним, будуть враховані під час вивчення факторів, які необхідно проаналізувати для визначення того, чи було досягнуто необхідного порогу тяжкості».

ЩОДО ВИЧЕРПАННЯ ВНУТРІШНІХ ЗАСОБІВ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ (СТАТТЯ 35 § 1)

Суд підтвердив, що як référé-suspension (у поєднанні з позовом про скасування), так і référé-liberté, в принципі, становлять ефективні превентивні засоби правового захисту для оскарження одиночного ув’язнення, зазначивши: «Суд робить висновок з вищевикладеного, що позов про скасування на підставі перевищення повноважень та клопотання про призупинення виконання, у сукупності, становили, в принципі, ефективний внутрішній засіб правового захисту в розумінні статті 35 § 1 Конвенції на дату відповідних фактів, оскільки вони давали змогу адміністративному суду вчасно розглянути обставини справи у світлі статті 3».

Що стосується конкретно процедури référé-liberté, Суд підкреслив, що швидкість прийняття судових рішень має вирішальне значення для її ефективності: «Той факт, що суддя, який розглядає клопотання про тимчасові заходи, та Conseil d’État, який розглядає апеляцію, зобов’язані винести рішення упродовж 48 годин, в принципі відповідає вимозі оперативності, і Суд доходить висновку, що référé-liberté є, в принципі, ефективним засобом правового захисту стосовно скарги за статтею 3 Конвенції щодо заходу у вигляді утримання в одиночній камері».

ЩОДО СУТІ СПРАВИ: СТАТТЯ 3 КОНВЕНЦІЇ

Переходячи до оцінки по суті, Суд визнав особливі виклики, пов’язані з утриманням під вартою осіб, яких переслідують або засудили за злочини, пов’язані з тероризмом: «Суд усвідомлює труднощі, які утримання під вартою осіб, яких переслідують або засудили за злочини, пов’язані з тероризмом, створює для органів влади. З огляду на саму природу таких злочинів ці особи можуть становити особливий ризик для безпеки в’язниць та їхнього персоналу, а також для інших ув’язнених, і влада повинна управляти цим ризиком».

Суд дійшов висновку, що два оскаржувані рішення від 18 березня 2019 року та 5 травня 2020 року ґрунтувалися на індивідуальній оцінці поведінки та ситуації заявника, а отже, не були довільними. Він зазначив про широкі процесуальні гарантії, що супроводжують рішення про одиночне ув’язнення у французькому законодавстві — включаючи змагальний процес, доступ до адвоката, обов’язкові медичні висновки та судовий перегляд — і дійшов висновку: «Суд вважає, що всі ці гарантії, щодо яких заявник не заперечує, що ним скористався, є такими, що запобігають тому, щоб тривалий період одиночного ув’язнення мав наслідки, що суперечать статті 3 Конвенції».

Важливо, що Суд зазначив, що заявник не подав жодної конкретної скарги щодо матеріальних умов утримання та не стверджував про повну сенсорну чи соціальну ізоляцію: «Суд зазначає, що заявник, який обмежується необґрунтованими загальними твердженнями, не надає жодних деталей щодо конкретних умов одиночного ув’язнення, якому він був підданий, не скаржиться на матеріальні умови такого ув’язнення та не стверджує, що зазнав повної сенсорної ізоляції чи тотальної соціальної ізоляції».

Суд одноголосно не встановив порушення статті 3 Конвенції.

ЩОДО СТАТТІ 13 (ПРАВО НА ЕФЕКТИВНИЙ ЗАСІБ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ)

Підтвердивши, що у французькому законодавстві існували ефективні внутрішні засоби правового захисту — і що вони були доступними та доступними як у теорії, так і на практиці — Суд не встановив порушення статті 13 Конвенції, повторивши, що ефективність засобу правового захисту не залежить від гарантованого сприятливого результату для заявника: «Суд не бачить жодних підстав для того, щоб дійти іншого висновку за статтею 13 Конвенції, з огляду на тісний зв’язок між цими двома положеннями та той факт, що ефективність засобу правового захисту у значенні статті 13 Конвенції не залежить від впевненості у сприятливому результаті для заявника».

1. За рішенням суду (досудовий захід) – виправдане лише з метою захисту слідства; має ґрунтуватися на доказах, бути індивідуальним та супроводжуватися гарантіями. Суди не повинні призначати одиночне ув’язнення як частину покарання — це повноваження належить тюремній адміністрації.

2. Дисциплінарне – Застосовується як крайній захід, на якомога коротший термін. ЄКЗК рекомендує максимум 14 днів за кожне порушення; послідовні покарання, що перевищують цей ліміт, повинні бути заборонені.

3. Адміністративне/превентивне – Застосовується до ув’язнених, які становлять серйозну загрозу для інших або для безпеки в’язниці; може тривати роками. Має найменше гарантій, тому необхідні суворі правила проти надмірного застосування.

4. Захисне – Для ув’язнених, які можуть зазнати шкоди від інших (через тип правопорушення, борги, конфлікти між угрупованнями тощо). Може бути ініційована самим ув’язненим або адміністрацією; після її застосування ув’язненому часто дуже важко вийти зі статусу захисту.

Види одиночного ув’язнення та їхня правомірність

Існують чотири основні ситуації, в яких застосовується одиночне ув’язнення. Кожна з них має своє власне обґрунтування і повинна розглядатись окремо:

Одиночне ув’язнення як результат судового рішення

У більшості країн суди мають право видати наказ, аби особа, взята під варту (тобто щодо якої застосовано попереднє ув’язнення), трималася протягом певного періоду в одиночній камері в інтересах кримінального розслідування. Крім того, в декількох країнах строк одиночного ув’язнення є складовою частиною покарання, встановленого законодавством, або може призначатися судом як частина вироку.

У тому, що стосується одиночного ув’язнення, призначеного судом у рамках попереднього ув’язнення, само собою зрозуміло, що в окремому випадку і на підставі достатніх доказів може існувати виправдання тримання конкретного заарештованого окремо від певної групи ув’язнених або, за ще більш виняткових обставин, окремо від усіх ув’язнених, а також виправдання обмеження його контактів із зовнішнім світом. Це повинно робитися тільки в цілях попередження реального ризику для відправлення правосуддя і з урахуванням гарантій.

ЄКЗК вважає, що одиночне ув’язнення ніколи не повинно призначатися – або залишатися на розгляд відповідного суду – як частина вироку. У цьому контексті слід нагадати загальноприйнятий принцип, згідно з яким правопорушники направляються до тюрми для відбуття покарання, а не для отримання покарання. Тюремне ув’язнення є само по собі покаранням, і потенційно небезпечне посилення покарання як частини вироку є неприйнятним. Може бути необхідним, щоб до засудженої особи протягом певного періоду застосовувався режим одиночного ув’язнення, однак застосування такого режиму має вирішуватися пенітенціарним органом, а не бути елементом переліку кримінальних санкцій.

Одиночне ув’язнення як дисциплінарна санкція

Позбавлення ув’язненого контакту з іншими ув’язненими може бути призначено як найсуворіша дисциплінарна санкція в рамках звичайних дисциплінарних процедур, передбачених законом. Визнаючи небезпеку цієї санкції, країни встановлюють максимальні строки, на який вона може призначатися. Ці строки можуть тривати від лише кількох діб до одного місяця або більше. У деяких країнах начальникам в’язниць дозволяється приймати рішення про ізоляцію ув’язненого лише в межах певного максимального строку, залишаючи за судовим органом право призначити застосування цього заходу на більш тривалий період. Більшість країн – але не всі – заборонили засуджувати особу до одиночного ув’язнення кілька разів підряд.

Беручи до уваги той факт, що одиночне ув’язнення може мати дуже руйнівні наслідки, Комітет вважає, що принцип пропорційності вимагає застосовувати його як дисциплінарне покарання лише у виняткових випадках і як крайній захід протягом якомога коротшого часу. У багатьох державах-членах спостерігається тенденція до зниження максимально можливого строку одиночного ув’язнення як покарання. ЄКЗК вважає, що максимальний строк не повинен перевищувати 14 діб за конкретне правопорушення і бажано, щоб він був ще коротшим. Крім того, слід заборонити призначення дисциплінарних санкцій підряд, у результаті чого безперервний строк перебування в одиночній камері може перевищувати максимально встановлений строк. Будь-які злочини, вчинені ув’язненим, що вимагають за думкою органів влади застосування більш суворих санкцій, повинні розглядатися в рамках системи кримінального правосуддя.

Адміністративне одиночне ув’язнення в превентивних цілях

Закон у більшості європейських країн дозволяє приймати в адміністративному порядку рішення про поміщення в одиночну камеру ув’язнених, які заподіяли або, як вважається, можуть заподіяти серйозну шкоду іншим особам, або які являють собою дуже серйозну загрозу для порядку або безпеки у в’язниці. Такий захід може застосовуватися протягом кількох годин, у випадку одиничного інциденту, або протягом кількох років, якщо йдеться про ув’язнених, які вважаються особливо небезпечними і продовжують являти собою безпосередню загрозу.

Це той тип одиночного ув’язнення, що може тривати найдовше і що часто супроводжується найменшою кількістю процесуальних гарантій. Тому дуже важливо, щоб існували правила, які не дозволяли би застосовувати цей захід занадто легко (наприклад, як негайне реагування на кожне дисциплінарне порушення в очікуванні судового рішення), занадто широко або упродовж занадто тривалого часу. Таким чином гарантії повинні суворо дотримуватись.

Одиночне ув’язнення в цілях захисту ув’язненої особи

У кожній пенітенціарній системі існують ув’язнені, які можуть потребувати захисту від інших ув’язнених. Це може обумовлюватися характером вчиненого ними злочину, їхньою співпрацею з органами кримінального правосуддя, суперництвом між різними бандами, боргами за межами чи всередині в’язниці або загальною уразливістю особи. За таких обставин багато хто з них може утримуватися серед загального числа ув’язнених, але ризик для деяких з них є таким високим, що тюремна установа для належного виконання своїх обов’язків повинна тримати їх окремо від усіх інших ув’язнених. Це може робитися за власним бажанням ув’язненого або з ініціативи управління тюремної установи, якщо воно вважає це за необхідне. Якою би не була процедура, справа в тому, що ув’язнений може потребувати такого захисту до кінця відбування покарання і, можливо, навіть під час відбування наступних покарань.

«N.T. v. Russia», п. 45[1]

Навіть якщо ізоляція не є абсолютною – оскільки двоє ув’язнених утримуються разом – інтенсивність та тривалість такого заходу може порушити питання відповідно до статті 3 Конвенції через значний негативний вплив, який ізоляція робить на образ життя ув’язнених та їх соціальні навички.

«N.T. v. Russia», п. 45

Необхідне належне обґрунтування щодо тривалого тримання ув’язнених у подвійних камерах, якщо інтенсивність і тривалість їх сегрегації настільки значні, що ефект порівнянний із одиночним ув’язненням.

«N.T. v. Russia», п. 45

[1] «N.T. v. Russia», application № 14727/11, judgment 02.06.2020