Міністерка охорони довкілля Ідіт Сільман підписала розпорядження, яким нільського крокодила перекласифікували з «охопленого захистом дикого виду» на статус «спеціально контрольованої дикої тварини» (за іншими перекладами — «культивованої» чи «доглянутої» дикої тварини). Раніше закон дозволяв тримати крокодилів лише в ліцензованих зоопарках; нова класифікація відкриває шлях Ізраїльській тюремній службі утримувати цих тварин на території пенітенціарних установ.

Сам план Бен-Гвір представив ще наприкінці 2025 року, назвавши його «Алігатор Алькатрас» – за аналогією з відомим об’єктом у Флориді, побудованим адміністрацією Трампа серед боліт Еверглейдс. Ідея полягає в тому, щоб оточити в’язницю (як пілотний майданчик розглядають в’язницю Кціот) ровами з крокодилами, перевезеними із зоопарку Хамат-Гадер, аби ускладнити втечі ув’язнених палестинців, зокрема бойовиків ХАМАС. За оцінками ізраїльської влади, це може одночасно посилити охорону і скоротити витрати на неї: молодий крокодил коштує приблизно 8 000 доларів, дорослий – до 20 000.

Втім, рішення викликало опір усередині самої ізраїльської бюрократії. Юридичний радник міністерства охорони довкілля та Управління природи і парків Ізраїлю виступили проти, наголошуючи, що пропозиція не має професійного обґрунтування, не має сучасних прецедентів і може суперечити чинному законодавству про захист дикої природи. Представники Управління природи заявляли міністрам буквально: «Ми маємо захищати їх, а не змушувати їх захищати нас – це не той дух закону». Попри це, міністерка Сільман ухвалила рішення, фактично «оживши» давно не застосовувану норму закону про захист дикої природи.

Правозахисні організації та низка видань трактують ініціативу як частину ширшої кампанії жорсткого поводження з палестинськими в’язнями і проводять паралель із суперечливим американським центром для нелегальних мігрантів «Алігатор Алькатрас» у Флориді, який неодноразово критикували правозахисні організації за порушення прав людини.

Наразі офіційного коментаря від Ізраїльської тюремної служби щодо конкретного місця й термінів реалізації проєкту не було.

References

Dawn. (2026, July 17). Israeli media says crocodile-filled moats could surround prisons holding Palestinians. DAWN.COM. https://www.dawn.com/news/2016187

Israel National News. (2026, July 16). Move toward allowing crocodiles to be stationed outside security prisons. Arutz Sheva. https://www.israelnationalnews.com/news/430295

Jerusalem Post. (2026, July 17). Israel changes crocodiles legal status in push for Ben-Gvir’s ‘crocodile prison’. The Jerusalem Post. https://www.jpost.com/israel-news/politics-and-diplomacy/article-902827

Middle East Eye. (2026, July 17). Israel advances crocodile plan to stop Palestinian prisoners escaping. Middle East Eye. https://www.middleeasteye.net/news/israel-advances-crocodile-prison-plan-palestinian-prisoners

Times of Israel. (2026, July 17). Israel reclassifies Nile crocodiles to help advance Ben Gvir’s ‘Alligator Alcatraz’. The Times of Israel. https://www.timesofisrael.com/liveblog_entry/israel-reclassifies-nile-crocodiles-to-help-advance-ben-gvirs-alligator-alcatraz/

Комітет також ухвалив два нові набори стандартів, присвячені поводженню з жінками в місцях позбавлення волі та поводженню з особами, які утримуються в імміграційних центрах затримання, з метою надання національним органам влади більш чітких вказівок щодо захисту особливих потреб цих груп; повні тексти цих стандартів очікується опублікувати найближчим часом.

Крім того, ЄКЗК обговорив зростаючий вплив зміни клімату на осіб, позбавлених волі.

Голова ЄКЗК Алан Мітчелл попередив, що періодичні хвилі спеки особливо шкідливі для осіб, які тримаються під вартою, багато з яких перебувають в установах, погано пристосованих до екстремальних температур, і наголосив, що і хвилі спеки, і похолодання можуть довести умови тримання до межі нелюдського поводження, створюючи серйозні труднощі як для утримуваних осіб, так і для персоналу, — закликавши до практичних заходів, таких як охолодження камер та забезпечення доступу до питної води. Він також зазначив, що серйозна переповненість, зокрема сон затриманих на підлогових матрацах і проведення більшої частини дня замкненими у своїх камерах, посилює наслідки екстремальної спеки, та закликав як до негайних заходів полегшення, так і до довгострокових рішень для захисту гідності затриманих та умов праці персоналу в умовах дедалі частіших екстремальних погодних явищ.

Під час засідання члени ЄКЗК також взяли участь у навчальному занятті з проведення опитувань осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання, а Комітет привітав двох нових членів: Бріджит Конц (Люксембург) та Оршою Ченцер (Угорщина).

Ухвалено шість доповідей за результатами візитів до країн Комітет завершив підготовку та затвердив доповіді за результатами візитів до:

• Албанія (січень–лютий 2026 р.)
• Боснія і Герцеговина (березень 2026 р.)
• Болгарія (січень–лютий 2026 р.)
• Німеччина (листопад–грудень 2025 р.)
• Косово* (лютий 2026 р.)
• Чорногорія (листопад 2025 р.)

Ухвалено два нові стандарти Були затверджені нові стандарти ЄКЗК, що охоплюють:

• Жінки в місцях позбавлення волі
• Імміграційне затримання

Вони встановлюють чіткіші вимоги щодо поводження з цими двома групами та надають національним органам влади більш ґрунтовні рекомендації щодо захисту їхніх особливих потреб. Повні тексти будуть опубліковані найближчим часом.

Навчання Члени Комітету взяли участь у занятті з методики опитування осіб, які тримаються під вартою та мають психічні захворювання.

Привітання нових членів

• Бріджит Конц (Люксембург)
• Оршоя Ченцер (Угорщина)

Джерело: Рада Європи – ЄКЗК, опубліковано 10.07.2026 *Посилання на Косово не завдає шкоди його статусу відповідно до Резолюції РБ ООН 1244.

Метою візиту було вивчення умов утримання осіб, які перебувають під вартою в поліції та в тюрмах, у світлі рекомендацій, наданих ЄКЗК у звіті за результатами періодичного візиту до Грузії у 2024/25 роках. Делегація приділила особливу увагу становищу осіб, позбавлених волі у зв’язку з громадськими демонстраціями, що тривали у Тбілісі з кінця 2024 року. З цією метою делегація відвідала ізолятори тимчасового утримання № 1, 2 та 3 у Тбілісі, а також в’язниці № 8 (Глдані) та № 5 і 12 (у Руставі).

Під час візиту делегація ЄКЗКпровела консультації з міністром юстиції Паатою Салією, заступником міністра внутрішніх справ Шалвою Тадумадзе, генеральним директором Спеціальної пенітенціарної служби Гіоргі Патарідзе та заступником генерального прокурора Аміраном Гулуашвілі, а також з іншими високопосадовцями з вищезазначених міністерств та відомств. Делегація ЄКЗКтакож провела зустрічі з Еленою Гудушаурі, заступницею громадського захисника (омбудсмена), та співробітниками Департаменту національного превентивного механізму при Управлінні громадського захисника, а також із представниками неурядових організацій.

Візит здійснили такі члени ЄКПП: Алан Мітчелл, голова ЄКЗК та керівник делегації, Елеана Фітіду та Нікола Ковачевич.

Їх підтримував Борис Водз, керівник відділу Секретаріату ЄКЗК, а також допомагала експертка Тереза Ріттер, юристка та колишня друга віце-президентка ЄКЗК, яка очолювала делегацію, що здійснила періодичний візит Комітету до Грузії у 2024/25 роках.

Я свідомо роблю на самому початку наголос, який мав би бути зайвим, але в нинішніх умовах не є таким: цей текст у жодному вимірі не може бути витлумачений як підтримка ТЦК у тих діях, що є злочинами та грубими порушеннями закону. Я пишу це як адвокат, клієнт якого нещодавно сам був незаконно позбавлений свободи територіальним центром комплектування; як адвокат, який веде адміністративні справи проти ТЦК. Тож моя позиція щодо злочинів, скоєних посадовцями ТЦК, не потребує жодних пояснень – вона однозначна.

Але цей пост – не про ТЦК. Він про дещо значно небезпечніше: про те, що суспільство одночасно й одностайно продемонструвало готовність виправдовувати катування, якщо це катування застосоване – у лапках – «до покидьків». Про ідею, що «правильне» катування щодо негідників є не просто допустимим, а справедливим і навіть бажаним. Саме в цьому полягає мій головний меседж.

ЩО, ВЛАСНЕ, СТАЛОСЯ

Спершу – факти, бо саме в їх зіставленні криється суть проблеми.

Працівники Державного бюро розслідувань викрили в одному з районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Одеської області масштабну схему незаконного примусу громадян до мобілізації. Заради покращення показників призову посадовці установи незаконно утримували чоловіків у приміщеннях центру, били їх, залякували, чинили психологічний тиск. Слідством встановлено й окремі факти вчинення щодо потерпілих насильницьких дій сексуального характеру. Шістьом працівникам ТЦК допомагали троє представників місцевої громадської організації, які розшукували громадян і збирали про них інформацію. Дев’ятьох учасників групи затримано; їм повідомлено про підозру в катуванні, незаконному позбавленні волі та грабежі, вчинених організованою групою. Суд обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави.

Це – катування. Державне бюро розслідування назвало це катуванням. Закон називає це катуванням. І це правильно.

ПАРАЛЕЛЬНА ПОДІЯ.

У соціальних мережах одне громадське об’єднання оприлюднило відео, зняте, ймовірно, в Одеському СІЗО, на якому чоловіка – як стверджується, того самого працівника ТЦК – змушують повзати по підлозі, виконувати собачі команди й приносити в зубах капці іншим ув’язненим. Команди йому віддавав так званий «смотрящий» корпусу. Державна кримінально-виконавча служба підтвердила початок службової перевірки, керівництво Одеського СІЗО було відсторонене, ДБР відкрило провадження.

І ось тут – найважливіше. Цю другу подію медіа, посадовці й суспільство майже одностайно назвали «знущанням» і «приниженням». Не катуванням. Просто «знущанням». І саме в цій підміні слів захована вся машинерія легітимізації катування.

ПОДВІЙНИЙ РУХ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Коли ДБР викрило групу працівників ТЦК, суспільство вибухнуло. Але вибухнуло воно не обуренням проти катувань як таких. Воно вибухнуло народною помстою.

У масовій реакції відбулися одночасно два рухи, які лише на перший погляд здаються непов’язаними.

Перший рух – демонізація працівників ТЦК. Це зрозуміло: окремі посадовців, які катували та грабували громадян заради показників, заслуговують на реакції, яка передбачена законом. Але демонізація – це не правосуддя. Демонізація перетворює конкретну людину з підозрюваного, щодо якого діє презумпція невинуватості, на абстрактного «негідника», стосовно якого вже нібито «все можна».

Другий рух – відбілювання працівників Одеського слідчого ізолятора, а точніше – тих, хто організував і допустив катування ув’язненого в стінах державної установи. Те поводження, яке було застосоване до ув’язненого працівника ТЦК, суспільство фактично визнало правомірним і справедливим. «Він заслужив». «Так йому й треба». «Нарешті справедливість». Катування у виконанні ув’язнених під мовчазним наглядом адміністрації СІЗО було перетворене на знаряддя народної помсти – і в цій якості схвалене.

Ось де відбувається катастрофа. Бо те саме катування, яке суспільство справедливо засуджує, коли його чинять працівники ТЦК, воно ж вітає, коли його чинять у СІЗО – щодо «правильної» жертви.

«ЗНУЩАННЯ» ЧИ КАТУВАННЯ? ПРО ПІДМІНУ СЛІВ

Зверніть увагу на мову. Те, що чинило фігуранти справи ДБРу, – «катування». Те, що чинили працівники Одеського слідчого ізолятора, – лише «знущання» або «приниження».

Це не випадковість і не журналістська недбалість. Це і є легітимізація в дії.

Примушення дорослої людини повзати на колінах, виконувати собачі команди, носити в зубах взуття іншим ув’язненим – це не «знущання» в побутовому сенсі слова. Це класичне поводження, що принижує гідність, а за інтенсивністю, систематичністю та метою – катування у розумінні статті 3 Конвенції про захист прав людини та і статті 127 КК України. ЄСПЛ десятиліттями кваліфікує саме такі дії – приниження, що руйнує особистість, ставить людину в становище тварини, – як порушення статті 3 Конвенції.

Коли ми називаємо катування «знущанням», ми робимо першу й найголовнішу поступку. Ми пом’якшуємо слово, щоб пом’якшити вчинок, щоб зрештою пом’якшити заборону. Зниження порогу катувань починається саме тут – у словнику.

НАЙНЕБЕЗПЕЧНІША ІДЕЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ: «ПРАВИЛЬНЕ» КАТУВАННЯ

Сформулюю прямо те, що повисло в повітрі й що ніхто не наважується вимовити вголос: у суспільстві утвердилася ідея, що катування – це нормально, якщо застосовується до негідника.

Це ідея про умовну, вибіркову, «справедливу» заборону катувань. Про те, що тортури – це інструмент, який у поганих руках погано, а в «правильних» руках, проти «правильних» об’єктів – добре.

Це – пряме й абсолютне заперечення самої концепції прав людини.

Бо заборона катувань – абсолютна. Вона не знає винятків. Стаття 3 Конвенції – одна з небагатьох, що не підлягає жодним відступам навіть в умовах війни чи надзвичайного стану. Жодні виняткові обставини – ані війна, ані загроза війни, ані внутрішня політична нестабільність, ані будь-який інший надзвичайний стан – не можуть бути виправданням катувань. Жодні. Ніколи. Ні до кого.

І тут варто згадати дві обставини, про які в запалі народної помсти забувають.

По-перше, людина, яку катували в СІЗО, не була засуджена. Щодо неї не ухвалено вироку. Вона – підозрюваний, не більше. Презумпція невинуватості – не формальність для адвокатських промов, а несучий елемент усієї конструкції права.

По-друге – і це принципово, – навіть якщо вирок буде ухвалено, навіть якщо провина буде доведена повністю, це в жодному разі не виправдовує катування. Засуджений убивця, ґвалтівник, кат – усі вони зберігають право не бути підданими катуванню. Не тому, що вони цього «заслуговують», а тому, що заборона катувань захищає не їх – вона захищає нас. Вона захищає саму ідею людської гідності, яка не може бути відібрана за жодну провину. Суспільство, яке погоджується катувати «негідників», дуже швидко з’ясовує, що коло «негідників» розширюється, а вирішує, хто до нього входить, не суд.

«А УЯВІТЬ, ЩО ТАМ РОБЛЯТЬ З РЕШТОЮ»

І остання, найхолодніша думка. Ті дії, які допускали щодо працівника ТЦК, чинилися вальяжно, відкрито, без приховування, абсолютно цинічно – настільки, що це знімали на відео. Якщо таке роблять напоказ, не криючись, з людиною, чий випадок гарантовано стане публічним, – уявіть, що відбувається в стінах того самого Одеського СІЗО з тими, чиї імена ніхто ніколи не дізнається. З тими, за кого нема кому заступитися. З тими, чиє приниження ніхто не зніме на телефон і не викладе в мережу.

Саме тому цей випадок такий важливий. Він – не виняток, а індикатор. Він показує не те, що в одному корпусі завівся жорстокий «смотрящий», а те, що ціла система толерує, використовує й мовчазно схвалює катування – за умови, що жертва «правильна».

ІНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДЬ: МАШИНА ВІДПИСОК

Я не обмежився спостереженнями. Я звернувся до органів влади – до Державного бюро розслідувань, Офісу Генерального прокурора, Одеської обласної та окружної прокуратур, Міністерства юстиції, самої установи СІЗО та профільного міжрегіонального управління – з консолідованим запитом і заявою про можливі кримінальні правопорушення в умовах Одеського СІЗО.

Що я отримав? Відписки. У найчистішому, лабораторно-чистому вигляді.

Офіс Генерального прокурора надіслав мою заяву «за територіальною юрисдикцією» до Одеської обласної прокуратури – і повідомив про це мене. Іншим листом ОГП переслав звернення «за належністю» й люб’язно роз’яснив, що дії слідчого чи прокурора я можу оскаржити в порядку статей 303–310 КПК. Хаджибейська окружна прокуратура міста Одеси переслала мої інформаційні запити далі й окремо зазначила, що вона «не є належним розпорядником запитуваної інформації».

Жоден орган не сказав «так, ми розбираємося, ось що зроблено». Кожен сказав «це не зовсім до нас» – і переадресував далі по колу. Заяву про катування переганяють між інстанціями, як гарячу картоплю, доки вона не охолоне й не загубиться.

Ось вона, інституційна обкладинка тієї самої легітимізації. Суспільство схвалює катування знизу – а держава ухиляється від реагування згори. І те, й інше веде до однієї точки: безкарності. А безкарність катувань – це не побічний ефект. Це, за всією практикою ЄСПЛ, і є окреме й самостійне порушення, бо саме безкарність робить катування системними.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ: ПРО СЬОГОДЕННЯ, НА ЯКЕ НІХТО НЕ ЗВЕРТАЄ УВАГИ

Я не хочу багато писати в цьому пості про абсолютну заборону катувань як про юридичну доктрину – вона й так очевидна для кожного, хто хоче її бачити. Я хочу, щоб усі експерти, громадські асоціації, громадські ініціативи й організації, які щодня говорять про права людини, нарешті замислилися над тим, що звучить сьогодні буденно і на що ніхто не звертає уваги.

Зниження порогу катувань і максимальне, абсолютне підвищення толерантності до катувань уже стало нашим сьогоденням. Одеський випадок – лише приклад, лакмус, спалах, що на мить освітив безодню.

Найстрашніше в катуванні – не сам акт насильства. Найстрашніше – момент, коли суспільство починає це насильство схвалювати. Коли «не можна ніколи й ні до кого» тихо перетворюється на «можна, якщо він цього заслужив». Бо після цього питання вже не в тому, чи катуватимуть. Питання лише в тому, кого наступного визнають таким, що «заслужив».

Учора в мережі з’явилося відео з Одеського слідчого ізолятора. Те, що на ньому показано, важко дивитися: людину принижують, з неї знущаються. За оприлюдненою інформацією, в установі діяла ціла система – у людей, які тримаються під вартою, вимагали гроші, тисячі доларів, а тих, хто не міг заплатити, кидали до так званої «прес-хати». Серед постраждалих називають працівника ТЦК. І все це – нібито за вказівкою тих, хто мав цих людей охороняти.

Найстрашніше навіть не саме відео. Найстрашніше – що відомство фактично це підтвердило. Державна кримінально-виконавча служба офіційно повідомила, що розпочато перевірку, що керівництво СІЗО відсторонено, що до установи виїхала бригада. Тобто це не вкид і не фейк. Це сталося. У державній установі. В Одесі.

І тут я хочу сказати головне, без юридичних формулювань, просто по-людськи. Людина в СІЗО – це людина під повним контролем держави. Вона нікуди не втече, вона нічого не може, вона цілком у руках тих, хто має ключі від камери. І саме тому за неї відповідає держава. Заборона катувань – абсолютна. Немає «йде війна», немає «він сам винен». Ніколи. Жодного винятку.

А ще я хочу спитати – скільки можна?

Скільки років міжнародні моніторингові органи писали про одеське СІЗО? Скільки разів ми чули про «поодинокі випадки», після яких нічого не змінювалося? Насильство не береться нізвідки. Воно накопичується там, де його роками не помічають, де простіше відвернутися, ніж розслідувати. І ось ми бачимо результат на відео.

Я не хочу нікого засуджувати наперед – провину встановлює суд, а не пост у соцмережі. Але я хочу, щоб провину взагалі почали встановлювати. Чесно. До кінця. Незалежно від звань і посад. Бо якщо це знову закінчиться відстороненням «на час перевірки» і тишею через місяць – наступне відео буде ще страшнішим. Безкарність завжди голодна.

Тому я не мовчатиму. Сьогодні я подав до прокуратури заяву про вчинення кримінального правопорушення за фактом того, що сталося в Одеському СІЗО. Не тому, що це моя робота. А тому, що мовчання – це теж форма співучасті.

Я люблю Одесу. І саме тому мені соромно і боляче. Одеса заслуговує на краще. І люди – навіть ті, хто за ґратами, – заслуговують на те, щоб з ними поводилися як з людьми.

Скільки можна. Має бути межа. І вона – тут.

35-сторінкова доповідь охоплює 77 державних і недержавних акторів у 21 країні. Спеціальна представниця ООН з питань сексуального насильства в конфліктах Задокументовані 9788 випадків у 2025 році – це лише «відображення значно ширшої схеми порушень, які залишаються переважно невидимими і незадокументованими». Щодо Росії та підконтрольних їй територій зафіксовано 310 верифікованих випадків сексуального насильства стосовно військовополонених і затриманих цивільних: зґвалтування, групові зґвалтування, катування електрошоком і побиття геніталій, примусове оголення. Росія відмовила слідчим ООН у доступі до місць утримання.

Реакція Москви виявилася промовистою. Постійний представник Росії в ООН Василь Небензя заявив, що його країна вважає ці дані «необґрунтованою брехнею», і натомість пообіцяв підготувати власний звіт – про «погане поводження» України з російськими полоненими. Ця дзеркальна риторика є сама по собі красномовним маркером: замість заперечення конкретних фактів — контробвинувачення. Саме така реакція підтверджує тезу, яку ми розгортаємо нижче: сексуальне насильство як практика не сприймається в Росії як щось, що потребує заперечення по суті – бо воно є частиною нормативного фонового шуму системи.

ОСТРІВ САХАЛІН: ЧЕХОВ ЯК СВІДОК

Щоб зрозуміти, чому доповідь ООН 2026 року описує не аномалію, а континуум, варто звернутися до літератури не як до художнього вимислу, а як до першоджерела. Антон Чехов написав «Острів Сахалін» у 1895 році – після безпосередньої поїздки на каторжний острів. Це не роман. Це репортаж-дослідження з елементами статистики та адміністративного аналізу, написаний людиною з медичною освітою і соціологічним поглядом.

Чехов описує систему, в якій жінки-каторжанки розподілялися між поселенцями «як робоча худоба і домашнє майно» – буквально поруч з рогатою худобою в одному адміністративному клопотанні: «просимо відпустити нам рогатого скота для млекопитания… і женского полу для устройства внутреннего хозяйства». Він фіксує, що щойно прибулих жінок ведуть до бараків, де їх оглядають «як товар», і вже першої доби вирішується, «хто кого бере». Практика є не стихійною – вона відпрацьована, ритуалізована, відтворювана.

Особливо значущий момент: Чехов описує жінок, що запитують майбутніх сожителів – «а обижать ви меня не будете?» – і отримують ухильну відповідь про «самовар і корову». Питання ставиться, але відповіді на нього система не передбачає. Насильство не заперечується – воно вписане в ціну угоди. Адміністрація фіксує це як «совместное домообзаводство» або «совместное устройство хозяйства» – евфемізми, що легітимізують примусове сожительство через нотаріальну мову наказів.

Що робить Чехова особливо цінним як свідком – це його відмова від сентиментальності. Він не вигадує жахів. Він реєструє стандартну практику. Саме в цій «звичайності» – ключ до розуміння проблеми. Сексуальне насильство та примусова проституція не є відхиленням від норми Сахаліну кінця XIX століття — вони й є нормою, оформленою відомчими наказами, статтями «Уставу о ссыльных» і розпорядженнями начальника острова.

АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ: СОЛЖЕНІЦИН І СПАДКОЄМНІСТЬ СИСТЕМИ

Пройде понад півстоліття після Чехова – і Олександр Солженіцин у «Архіпелазі ГУЛАГ» зафіксує ту саму систему, але вже не в царській, а в радянській версії. Глава «Жінка в таборі» є документальним свідченням того, що каральна машина відтворила сахалінський досвід у промисловому масштабі.

Ритуал первинної «роздачі» жінок залишився незмінним через сімдесят років: новоприбулих вели голими вузьким коридором між привілейованими ув’язненими – «а потом между придурками решалось, кто кого берет». Жінок у першу добу чекали не пояснення режиму, а вербування через «жареную картошку» і кімнату з електроплиткою. Той, хто пропонував, – мав владу. Та, кому пропонували, – мала лише вибір між капітуляцією і голодом.

Солженіцин фіксує системну логіку: жінка «зберігає життя», якщо стає сексуальним об’єктом адміністрації. Ця транзакція описується з холодним реалізмом – без морального осуду придурків, бо вони є продуктом тієї самої системи, що продукує і жертв. Принципово важливо: мова йде не про ексцеси чи зловживання окремих наглядачів – мова йде про відтворюваний інституційний механізм, що функціонував від Солоецьких островів 1920-х до табірної системи 1950-х. Різниться лише мова оформлення – але не суть практики.

Ключовий внесок Солженіцина полягає у тому, що він показує: радянська держава не «успадкувала» від царської окремі практики – вона успадкувала цілий інституційний код. Система, що розглядає ув’язнену жінку як «необходимый предмет для удовлетворения естественных потребностей» (Чехов, слова сахалінського начальника) або як спосіб «зберегти життя» ціною тіла (Солженіцин) — це одна і та сама система, переодягнена в різні уніформи.

Причинно-наслідковий зв’язок: нормалізація як державна практика

Між Чеховим 1895 року, Солженіциним 1950-х і доповіддю ООН 2026 року пролягає не три різні явища, а одне тривале. Ця тяглість має конкретні механізми відтворення.

По-перше, інституційна легітимізація. Від «Устава о ссыльных» до табірних наказів НКВС до сучасних фільтраційних таборів – кожна наступна форма російської держави виробляла відомчий інструментарій, що нормалізував сексуальне насильство через бюрократичну мову. Не «зґвалтування», а «совместное домообзаводство». Не «сексуальне катування», а «виховний захід». Ця мова є не лише маскуванням – вона є механізмом нормалізації для виконавців.

По-друге, відсутність відповідальності як системна риса. Протягом усього задокументованого Чеховим і Солженіциним періоду жоден начальник, що перетворив жіночий барак на будинок розпусти, жоден придурок, що розподіляв жінок як майно, не був притягнутий до відповідальності за сексуальне насильство. Безкарність – це не наслідок недосконалості системи: безкарність є частиною системи. Саме вона забезпечує відтворення практики.

По-третє, соціальна нормалізація і мовчазна співучасть. Особливо важливий аспект, на якому наголошував Чехов: сусіди, спостерігаючи дим над новим самоваром, говорили «з заздрістю», що «у такого-то є вже баба». Суспільне схвалення –  не примусове, а добровільне — є одним з механізмів відтворення системи. Не тоді, коли держава наказує — а тоді, коли сусід заздрить. Це і є нормалізація: практика, яку не потрібно пояснювати чи захищати, бо вона сприймається як природний порядок речей.

Саме цей третій механізм – соціальна нормалізація – пояснює, чому реакція Небензі у 2026 році є такою, якою вона є. Він не заперечує конкретних фактів. Він переключає увагу. Бо на глибинному культурному рівні немає чого заперечувати: практика є нормою, і потреби в її приховуванні – від себе – не існує.

ВИСНОВКИ: ЩО ОЗНАЧАЄ «СИСТЕМНА ПРАКТИКА»

Включення Росії до «чорного списку» ООН у 2026 році є важливим, але принципово недостатнім кроком. Він фіксує симптом, не досліджуючи хворобу. Доповідь Гутерріша описує 310 задокументованих випадків – але ці випадки є видимою верхівкою системи, коренева система якої сягає сахалінських бараків XIX століття.

Антон Чехов і Олександр Солженіцин – попри всі відмінності між ними – зафіксували одне й те саме: державну систему, в якій сексуальне насильство є не збоєм, а функцією. Функцією контролю, приниження, підкорення. Функцією, що відтворюється через інституційну мову, безкарність виконавців і соціальне схвалення.

Будь-яке дослідження, будь-який захід, присвячений сексуальним злочинам Росії в Україні, має сприймати це не просто як сукупність актів насильства, а як прояв глибоко вкоріненої цивілізаційної матриці, сформованої упродовж останніх п’ятисот років. Ігнорування цього контексту перетворює кожну доповідь на опис симптомів без діагнозу.

Чехов написав про Сахалін: «мені здається, що якби цих нещасних не було, то острів не мав би жодного сенсу». Система і справді потребувала цих жінок – але не для того, для чого заявляла. А для того, щоб відтворювати ієрархію влади через їхнє тіло. Ця логіка незмінна – від Сахаліну 1895 до фільтраційних таборів 2022–2026 років. Змінювалися лише форми. Суть залишалася.

ВІДКРИТТЯ ТА КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ОБРАМЛЕННЯ

Захід був офіційно відкритий Діаною Мустецею, заступником Генерального директора з пробації Національної дирекції пробації Румунії (Міністерство юстиції), виступ якої задав чіткий стратегічний тон. Зазначивши, що навантаження справами в Румунії наразі значно перевищує середньоєвропейські показники, вона підкреслила, що ця проблема є «не лише технічною – вона стратегічна і глибоко людська». Вона послалася на Правило 29 Європейських правил пробації, яке передбачає, що персонал пробації має бути «достатньо численним» для ефективного та гуманного нагляду, керівництва та допомоги особам. Діана Мустецея визначила три стовпи сталої пробації: доказова практика, інвестиції в людей та інституційна адаптивність. Генеральний секретар КЄП Яна Шперо Камєнярін підтримала це концептуальне обрамлення, простеживши витоки Експертної групи від попереднього аудиту КЄП, який виявив, що багато керівників вищої ланки досі вимірюють робоче навантаження як просту кількість справ, а не як зважений якісний показник фахової відповідальності.

ДОСЛІДНИЦЬКІ ПЕРСПЕКТИВИ

Перша змістовна сесія була проведена професором Крістіаном Ганемом (Технічний університет Нюрнберга), який надав порівняльний дослідницький огляд навантаження справами та робочого навантаження в різних європейських юрисдикціях. Професор Ганем звернув увагу на значну варіативність норм навантаження справами в Європі – показники коливаються від двадцяти п’яти до шістдесяти і більше справ на офіцера залежно від інтенсивності нагляду та рівня ризику – і застеріг проти встановлення єдиного транснаціонального орієнтиру. Він порушив те, що назвав «парадоксом» скорочення навантаження справами: нижчі показники не автоматично ведуть до кращих результатів, якщо не впроваджена доказова практика. Його дані свідчать про те, що лише тоді, коли навантаження справами падає нижче приблизно 54-х справ і застосовуються доказові методи, досягається скорочення рецидивізму приблизно на 30%. Професор Ганем також розглянув зростаючий вплив цифрових інструментів та штучного інтелекту на адміністративне навантаження, виділивши як переваги, так і ризики, включаючи задокументоване використання несанкціонованих інструментів ШІ для складання судових звітів у Великій Британії.

Ранкова сесія продовжилася презентацією Маріана Бадя та Ліліани Лупсіки (Національна дирекція пробації, Румунія) спільно з професором Йоаном Дурнеску (Університет Бухареста), в якій досліджувався людський вимір навантаження справами в румунській та міжнародній практиці. Їхній внесок вписував виклики Румунії в більш широкий порівняльний контекст, зокрема посилаючись на британське дослідження 2021 року Інспекторату пробації Його Величності, яке пов’язало високе навантаження справами з погіршенням добробуту персоналу, якості справ та показників рецидивізму. Вони також представили роботу Румунії, що тривала, з емпіричного вимірювання ефективного робочого навантаження та розробки стандартів розподілу, а також запровадження додатку «Електронна судова справа» для зменшення адміністративного тягаря.

ПРЕДСТАВЛЕННЯ КЕРІВНИХ ПРИНЦИПІВ: КОНЦЕПЦІЯ ТА ВИМІРЮВАННЯ

Сесія після кавової перерви була присвячена офіційному представленню Керівних принципів КЄП з навантаження справами та робочого навантаження, поданих у двох тематичних блоках.

Весна Зелич Ференчич (Міністерство юстиції, Хорватія) та Маріан Бадя розглянули концептуальні та методологічні засади розробки моделі навантаження справами та робочого навантаження, наголосивши, що будь-яка модель має чітко розрізняти сиру кількість справ, призначених офіцеру (навантаження справами), та загальні фахові вимоги, які ці справи генерують (робоче навантаження). Хорватія анонсувала плани пілотування дорожньої карти керівних принципів у рамках майбутньої Норвезької програми фінансового механізму.

Олександра Керна (Державна служба пробації Латвії) представила латвійську систему вимірювання та моніторингу робочого навантаження – яку широко вважають однією з найбільш зрілих таких систем у Європі – як операційний зразок, закладений в керівних принципах. Олександра Керна простежила еволюцію системи від розрахунків на основі Excel, запроваджених у 2008 році, до її повної інтеграції в латвійську систему управління справами клієнтів пробації у 2020 році, де коефіцієнти робочого навантаження тепер розраховуються автоматично без ручного введення з боку керівників підрозділів. Базова формула присвоює часові значення кожній справі залежно від типу функції, рівня ризику та потреб клієнта, стадії справи та спеціальних категорій (неповнолітні, насильницькі злочинці, сексуальні злочинці), виражені у вигляді коефіцієнта, де 1,0 означає повне навантаження. Старший фахівець, який працює виключно з клієнтами високого ризику та готує звіти про умовно-дострокове звільнення, може вести двадцять чотири справи для досягнення цього коефіцієнта, тоді як колега без такої спеціалізації може вести вісімдесят одну справу. Система також балансує робоче навантаження між територіальними підрозділами Латвії, спрямовуючи вакансії та управлінську підтримку до найбільш навантажених підрозділів – механізм прозорості, який, як визнала Олександра Керна, викликає складні реакції серед персоналу, поєднуючи вдячність із тривогою щодо наслідків для штатного розкладу.

ОРГАНІЗАЦІЙНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ, ВИГОРАННЯ ТА «СКЛЯНА СКРИНЬКА»

Денна панель з організаційних аспектів робочого навантаження виявилася теоретично найбагатшою в програмі. Проф. Йоан Дурнеску та його колега Ліліана Лупсіка представили концептуальну рамку, засновану на теорії організаційної справедливості – дистрибутивної, процедурної та інтерактивної, – обґрунтовуючи, що суб’єктивне сприйняття робочого навантаження визначається не просто кількістю справ, а й тим, як приймаються та доводяться до відома рішення про їх розподіл. Професор Йоан Дурнеску запровадив метафору «чорної скриньки» на противагу «скляній скриньці»: перша характеризується непрозорим розподілом з боку керівництва, невідомим обґрунтуванням і скаргами персоналу, що сприймаються як непокора; друга визначається видимими критеріями, зваженими моделями, участю персоналу та індивідуальними розмовами про призначення справ. Професор Йоан Дурнеску підрахував, що показники організаційної справедливості можуть пояснювати до двадцяти двох відсотків варіативності робочого стресу, і навів американські дослідження, що демонструють: середовища з процедурною справедливістю породжують меншу боязнь стати жертвою та більш міцну прихильність до реформ.

Доктор Ліліана Лупсіка, представила результати спільного дослідження 2025 року, проведеного разом із професорами Чарлі Брукером (Університет Роял Голлоуей) та Кареном Толком (Університет Честера), присвяченого вигоранню в службах пробації. Дослідження розглядало вигорання не як індивідуальний дефіцит, а як системну вразливість із вимірюваними витратами для організаційної ефективності та публічної місії пробації. Дослідницька група запропонувала багаторівневу організаційну рамку піклування – що функціонує на рівнях первинної, вторинної та третинної профілактики – і наразі розробляє стандартизовану шкалу самооцінки, яка дозволить організаціям порівнювати та відстежувати власні практики піклування про персонал у часі. Один із практиків-учасників дискусії зазначив, що особисто веде 146 справ, назвавши зовнішнє залучення консультаційних програм та збільшення штату двома найбільш невідкладними доступними заходами; у свою чергу, професор Йоан Дурнеску підкреслив, що посилення прозорості розподілу – за критеріями, розробленими спільно з командами, – може бути запроваджене вже наступного дня.

ПРАКТИЧНІ ПРИКЛАДИ: ФЛАНДРІЯ, ШВЕЦІЯ, АНГЛІЯ ТА УЕЛЬС

Денну панель, яку модерував Йоахім Тайн, склали три національні кейс-стаді. Бен ван Гіш (Агенція пробації, Фландрія-Бельгія) окреслив фламандську модель; Іда Ульверюд (Шведська служба виконання покарань та пробації) розповіла про шведські стратегії управління надмірним навантаженням; а Ян Бероу (HMPPS, Англія та Уельс) обговорив підхід Англії та Уельсу. Круглий стіл під головуванням Тайна – «День з життя працівника пробації» – представив голоси практиків з Франції (Марі-Соф Біджо), Румунії (Стере Джака) та Латвії (Сінтія Стіврінья).

ДРУГИЙ ДЕНЬ ТА ПІДСУМКИ

Другий день (28 травня) переключився на прикладну роботу з практичними лабораторіями, організованими навколо самих керівних принципів. Учасники опрацьовували дорожню карту керівних принципів у структурованих групах. Ранок завершився сесією «Стіна ідей» – «Що далі? Стала практика пробації» – перед закриттям заходу з виступами Яни Шперо Камєнярін та Діани Мустецеї.

ЗНАЧЕННЯ

Бухарестський воркшоп є важливим кроком у зусиллях КЄП вивести європейську сферу пробації за межі інтуїтивних або політично зручних показників навантаження справами до емпірично обґрунтованого, справедливісно-чутливого управління робочим навантаженням. Керівні принципи, представлені тут – розроблені з урахуванням національних моделей Латвії, Хорватії, Румунії, Фландрії, Швеції та Англії й Уельсу – забезпечують гнучку методологічну рамку, що адаптується до різноманітності європейських правових та організаційних контекстів. Наскрізною темою всіх виступів було визнання того, що робоче навантаження є врешті-решт системною проблемою, а не індивідуальною: її вирішення лежить у прозорій інституційній архітектурі, доказовому розподілі та справжньому організаційному піклуванні про практиків, які стоять на перетині громадської безпеки та людської реабілітації.

Воркшоп був організований Експертною групою КЄП з навантаження справами та робочого навантаження і співфінансований Європейським Союзом.

За версією слідства, схема працювала системно. Власники так званих «порноофісів» – приміщень, де незаконно виготовлявся та поширювався еротичний і порнографічний контент через інтернет-платформи – щомісяця сплачували поліцейським керівникам по 20 тис. доларів США. Ще 5 тис. доларів залишав собі посередник. За ці кошти посадовці зобов’язувалися не вживати заходів реагування, не документувати правопорушення та завчасно попереджати про перевірки.

Задокументовано щонайменше кілька епізодів передачі коштів: у лютому 2026 року – 45 тис. доларів, у квітні – 25 тис. доларів, у травні безпосередньо під час затримання – ще 25 тис. доларів. Під час обшуків вилучено елітний автопарк, п’ять швейцарських годинників, зброю та готівку в різних валютах на загальну суму понад 22,6 мільйона гривень. Це не особистий успіх підозрюваних. Це матеріалізована безкарність.

ПРАВОВА КВАЛІФІКАЦІЯ

Дії поліцейських керівників кваліфіковано за частиною четвертою статті 368 Кримінального кодексу України – одержання неправомірної вигоди в особливо великому розмірі службовою особою, яка займає відповідальне становище, вчинене за попередньою змовою групою осіб. Санкція передбачає позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Принципово важливою є кваліфікуюча ознака «за попередньою змовою групою осіб». Це не технічна деталь – це доказ організованого, а не стихійного характеру корупції. Кілька документально зафіксованих епізодів передачі коштів свідчать про сталу злочинну практику, а не про одноразовий інцидент.

Окремо слід звернути увагу на нетипову архітектуру злочинної групи: лише начальники і водій – тобто найвища і найнижча ланки – без середнього рівня. Це або свідчить про ретельно побудовану схему ізоляції, або є сигналом того, що середня ланка ще не встановлена. Цей структурний дисонанс заслуговує на окрему увагу слідства.

ОФІЦІЙНА СТАТИСТИКА ЯК ДЗЕРКАЛО ЛАТЕНТНОСТІ: ЗЛОЧИН, ЯКИЙ ВИГІДНО НЕ РЕЄСТРУВАТИ

Аналіз офіційної поліцейської статистики щодо двох основних статей – утримання місць розпусти та звідництво (стаття 302 КК України) і сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (стаття 303 КК України) – розкриває суворий парадокс. Офіційні дані демонструють стабільне скорочення кількості зареєстрованих злочинів на тлі загальновідомого поширення відповідних практик. Це не свідчення успіху правоохоронної системи – це індикатор її інституційної зацікавленості у невидимості цього сегменту ринку.

Саме тому ці категорії злочинів традиційно відносять до «супутніх» злочинів щодо торгівлі людьми: їх реальні масштаби принципово не відображаються в офіційній статистиці, оскільки реєстрація суперечить інтересам тих, хто покликаний реєструвати.

Пікового значення показники досягли у 2014 році – 509 зареєстрованих злочинів та 379 повідомлень про підозру. Відтоді розпочалася стала низхідна тенденція з кількома характерними відхиленнями. Вже у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, зафіксовано лише 61 злочин цієї категорії — скорочення на 88% порівняно з піком. У 2025 році – 54 злочини.

Якщо трактувати ці дані буквально – сексуальна індустрія в Україні майже зникла. Натомість реальність, задокументована журналістськими розслідуваннями, свідчить про протилежне: прифронтові міста перетворилися на регіональні хаби секс-послуг із чітко структурованим ціноутворенням – від 30–40 євро за «масаж» до 200 євро за виїзд до зони бойових дій. Попит зріс, ринок трансформувався, але в офіційній статистиці цього немає. Тому що він вигідний іншим людям в погонах.

Динаміка статті 303 КК дещо відрізняється, проте демонструє ту саму логіку. Після помітного зростання у 2017–2018 роках (412 злочинів – максимум за весь досліджуваний період), показники знову скочуються: 195 злочинів у 2022 році, 244 – у 2024-му, 171 – у 2025-му. Тимчасове зростання у 2023 році (348 злочинів) можна пояснити частковим відновленням правоохоронних функцій та дислокацією кримінальних мереж на безпечніші території, але аж ніяк не дійсним зростанням злочинності цього виду.

ЛАТЕНТНІСТЬ ЯК СТРУКТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ЗЛОЧИНИ, З ЯКИХ РОБЛЯТЬ БІЗНЕС

Злочини у сфері сексуальних послуг є класичними прикладами структурної латентності – стану, коли злочин систематично не реєструється не через його відсутність, а через те, що його реєстрація суперечить інтересам правоохоронців. Класична кримінологія розрізняє природну латентність (потерпілий не звертається) та штучну латентність (правоохоронці приховують злочин). У випадку «порнорентної» корупції, розкритої 20 травня 2026 року, ми маємо справу саме з другим типом, інституалізованим і монетизованим.

Механізм є простим і стійким.

По-перше, жертви й учасники таких злочинів мають власну зацікавленість у неприверненні уваги поліції – вони або самі є правопорушниками за адміністративним правом, або залежать від «кришування».

По-друге, поліцейські керівники, отримуючи регулярні виплати за «невтручання», не просто пасивно закривають очі – вони активно пригнічують будь-які спроби підлеглих задокументувати ці правопорушення. Офіційна статистика відображає не реальний стан злочинності, а результат цієї активної фільтрації.

Зверніть увагу на показник «коефіцієнта підозри» – частку зареєстрованих злочинів, за якими оголошено підозру. По статті 302 він коливається від 64,3% (2016) до 94,4% (2025). Це означає, що ті справи, які все ж таки потрапляють до статистики, доволі ефективно розслідуються. Парадокс полягає в іншому: реєструється лише незначна частина реальних злочинів – переважно ті, що є результатом конкурентних конфліктів між ринковими гравцями.

Статистичний провал 2022 року – зниження до 61 зареєстрованого злочину за статтею 302 – є промовистим. Він збігся не зі зникненням ринку, а з повномасштабним вторгненням Росії. Правоохоронні ресурси були переорієнтовані, традиційні «дахи» частково зруйновані. Але ринок — ні. Краматорський хаб, детально описаний у журналістських розслідуваннях, виник саме як адаптація до нових географічних і соціальних умов.

КІЛЬКІСНИЙ ВИМІР ПРИХОВАНИХ МАСШТАБІВ

Оцінити реальні масштаби латентності дозволяє зіставлення кількох індикаторів. Відповідно до оцінок дослідників, коефіцієнт латентності для злочинів, пов’язаних із проституцією, становить у різних країнах від 1:10 до 1:50 – тобто на кожен зареєстрований злочин припадає від 10 до 50 нереєстрованих. Навіть застосування консервативного множника у 1:10 дає картину, різко відмінну від офіційної: якщо у 2025 році зареєстровано 54 злочини за статтею 302, реальна кількість подібних випадків могла сягати 540–2700 на рік.

Ці розрахунки узгоджуються з географічною логікою: Україна у 2025 році налічує понад 25 мільйонів жителів на підконтрольних територіях, причому значна частина – внутрішньо переміщені особи, переважно жінки, у вкрай вразливому економічному становищі. Поєднання масштабної демографічної вразливості та послаблення інституційного контролю є класичним середовищем для розширення нерегульованого ринку сексуальних послуг. Офіційна статистика не фіксує цей процес – вона фіксує розмір корупційного щита, що його приховує.

Ще один індикатор – структура онлайн-ринку. За оцінками учасників ринку, близько 90% оголошень про сексуальні послуги в мережі є фіктивними (шахрайство), що саме по собі свідчить про широку присутність організованих кримінальних груп в онлайн-сегменті. Організований злочин, орієнтований на масштабний і систематичний прибуток, потребує системного «даху». Це саме та корупційна рента, яку ми спостерігаємо у справі від 20 травня 2026 року.

КЛЮЧОВА ТЕЗА: ЗАБОРОНА ЯК ГЕНЕРАТОР КОРУПЦІЙНОЇ РЕНТИ

Системне хабарництво, викрите 20 травня 2026 року, не є наслідком особистої аморальності конкретних поліцейських. Воно є прямим і передбачуваним наслідком державної заборони на легітимну діяльність онлайн-платформ дорослого контенту.

Будь-яка заборона прибуткової, але технічно здійсненної діяльності в умовах масового попиту породжує рентний простір: ринок переходить у тінь, але не зникає. Платформи типу OnlyFans є загальнодоступними без реєстрації, працюють цілодобово, і будь-яка людина може ними користуватися без жодних реальних обмежень з боку держави. Тобто сама заборона де-факто не діє і не може діяти.

Натомість вона створює юридичний важіль для примусу: оскільки діяльність є «незаконною», правоохоронці набувають монопольного права вирішувати – переслідувати чи «не помічати». Ця дискреція конвертується у гроші. Саме так виникає корупційна рента – регулярний платіж за непереслідування того, що держава формально забороняє, але фактично не в змозі заблокувати.

Тут виникає абсолютно дикий парадокс державного управління. З одного боку, держава намагається оподатковувати жінок, які займаються такою діяльністю. З іншого – кваліфікує цю саму діяльність як злочин і переслідує тих самих жінок кримінально. В результаті створюються ідеальні умови для безмежного поліцейського рекету. Чи мало б місце таке системне хабарництво, якби діяльність подібних платформ була легітимізована? Звісно, що ні. Держава сама створила умови для вчинення цих злочинів.

Криміналізація онлайн-еротичних платформ, всупереч декларованій меті їх викорінення, фактично витісняє їх у глибшу тінь – туди, де відсутній будь-який легальний контроль, де жінки залишаються абсолютно беззахисними і де виникають передумови для прямої сексуальної експлуатації. Правоохоронці, зайняті збором корупційної ренти, об’єктивно не мають ані часу, ані мотивації протидіяти дійсно небезпечним формам злочинності – трафікінгу, примусовій проституції, дитячій порнографії.

СИСТЕМНИЙ ВИМІР

Посередником у схемі був особистий водій заступника міністра внутрішніх справ. Це не другорядна деталь – це вузловий елемент усієї конструкції. Водій – це людина з постійним фізичним доступом до керівника, з нефіксованими неформальними контактами, з можливістю вести паралельне ділове життя в тіні офіційного статусу. Питання, яке неминуче виникає: наскільки далеко тягнеться ланцюг? Публічних підозр заступнику міністра немає, але сам факт, що його найближче оточення виявилося центром багатообласної корупційної мережі, ставить очевидні інституційні запитання, які не можна ігнорувати.

Схема охоплювала три регіони одночасно. Це не локальний феномен і не збіг обставин. Це або свідчення централізованої координації через єдиного посередника, або – що ще тривожніше – ознака поширеної ринкової практики, коли регіональні керівники поліції самостійно й незалежно один від одного входять у ринок захисту незаконного бізнесу.

Справа розгортається в умовах повномасштабної війни, і це надає їй якісно іншого виміру. Керівники регіональних управлінь поліції – це не просто адміністратори. Це посадові особи з доступом до оперативної інформації, систем обліку, безпекових ланцюгів, контактів із СБУ та військовою адміністрацією. Людина, яка бере хабарі й залежить від злочинного бізнесу, є вразливістю в системі безпеки країни. У воєнний час це не просто корупція — це загроза національній безпеці.

Статистичні дані, наведені вище, підтверджують системний, а не епізодичний характер цього явища. Якби «кришування» було поодиноким відхиленням, ми б спостерігали хаотичні коливання статистики. Натомість маємо плавну низхідну траєкторію реєстрації з чіткою кореляцією до загальних стресів системи (пандемія 2020 року, повномасштабне вторгнення 2022 року) – і швидкими відновленнями після них. Це структура, а не випадок.

РЕГУЛЯТОРНА АЛЬТЕРНАТИВА

Потрібно відійти від штучного моралізаторства і поставити питання в його реальному вимірі: яку конкретну моральну шкоду українському суспільству завдало існування відповідних веб-платформ – і яку моральну шкоду завдало їх кришування поліцейськими? Відповідь очевидна.

Легітимізація і регулювання онлайн-секс-платформ – це не моральний вибір. Це антикорупційна стратегія. Її логіка проста: легальна діяльність не потребує захисту від поліції – вона перебуває під захистом закону. Рентний простір зникає, а з ним – і корупційний стимул.

Регулювання, а не заборона, дозволяє захистити права учасників індустрії, запровадити перевірку віку і добровільності, оподатковувати доходи та зосередити правоохоронні ресурси на реальних злочинах – трафікінгу, примусі, дитячій порнографії. Говорити про заборону і кримінальне переслідування того, що існує абсолютно відкрито, що не потребує реєстрації і працює в режимі 24/7, – абсолютно безглуздо. Держава сама себе дискредитувала викриттям цієї схеми.

Статистичний аналіз підтверджує цей висновок методологічно. Якщо впродовж 13 років офіційна статистика демонструє незмінне скорочення злочинів у сфері, яка явно не скорочується в реальності, — це не проблема правопорушників. Це проблема правової моделі, яка генерує структурну латентність і корупційну ренту замість реального захисту.

Можна прогнозовано очікувати, що після спаду резонансу учорашні моралісти у погонах почнуть говорити про необхідність легалізації — саме тому, що їх власна система захисту незаконного бізнесу виявилася вразливою. Суспільству варто зафіксувати ці голоси і перевірити, чи стоїть за ними реальна реформаторська воля.

ВИСНОВКИ

Ця справа є більш ніж кримінальним скандалом. Вона є дзеркалом системної кризи, яку породило поєднання трьох факторів: штучної заборони, що генерує корупційний ринок; структурної латентності злочинів, яка цю заборону обслуговує; і відсутності реального внутрішнього контролю в правоохоронній системі.

Статистичні дані за 2013–2025 роки свідчать не про успіх боротьби зі злочинністю у сфері сексуальних послуг, а про стійку і системну практику її приховування від реєстрації. Зниження кількості зареєстрованих злочинів на 88% за статтею 302 КК і на 58% за статтею 303 КК відбувалося в умовах, коли реальні ринкові обсяги, за всіма незалежними оцінками, не скорочувалися, а в окремі підперіоди – зростали. Це і є матеріалізована латентність.

Показником справжніх намірів стане не затримання, а вирок. А ще більш показовим – те, чи змусить ця справа системно переглянути механізми контролю за регіональними керівниками поліції, чи залишиться черговим сигналом, після якого система повертається до звичного стану.

Без структурних змін – декриміналізації онлайн-платформ, аудиту системи внутрішнього контролю, перефокусу правоохоронних ресурсів на тяжкі злочини, методологічного перегляду підходів до вимірювання латентної злочинності – наступна подібна схема буде лише питанням часу. І суспільство знову заплатить за неї – грошима, безпекою і довірою до держави в її найкритичніший час.

ЗНАЧЕННЯ ЗАХОДУ

Тюбінгенський семінар став унікальним майданчиком для конструктивного діалогу між двома провідними інституціями Ради Європи у сфері запобігання катуванням. Його важливість визначається міждисциплінарним характером: поряд із аналізом практики ЄСПЛ та стандартів і доповідей ЄКЗК, семінар включав правові, медичні, кримінологічні та соціологічні аргументи, що висвітлюють структурну логіку збереження одиночного ув’язнення попри переконливі докази його руйнівного впливу.

Захід став можливим, зокрема, завдяки підтримці Відділу міжнародного наукового співробітництва Університету Тюбінгену.

УЧАСНИКИ

Європейський суд з прав людини:

• суддя Микола Гнатовський
• суддя Латіф Гусейнов
• суддя Себастьян Редулецу
• суддя Анн-Луїз Борман
• Гіорі Бадашвілі (юрист, Секретаріат ЄСПЛ)

Європейський комітет з питань запобігання катуванням:

• Алан Мітчелл, Президент ЄКЗК (Сполучене Королівство)
• Том Демс, член ЄКЗК (Бельгія)
• Василіс Тцевелекос, член ЄКЗК (Греція)
• Анна Йонссон Корнелл, член ЄКЗК (Швеція)
• Дмитро Ягунов, член ЄКЗК (Україна)

Секретаріат ЄКЗК:

• Г’ю Четвінд, Виконавчий секретар ЄКЗК
• Петр Гнатік
• Лаура Єлчіу-Ерел
• Айкатерині Лазана

Експерти Університету Тюбінгену:

• проф. д-р Крістін Остерло-Конрад, Декан Юридичного факультету (вітальне слово)
• проф. д-р д-р h.c. Бернд Гайнріх, Проректор з міжнародних відносин, професор кримінального права та кримінального процесу (вітальне слово)
• проф. д-р Ріта Гаверкамп, Віцепрезидент Міжнародної пенітенціарної та пеніологічної фундації (вітальне слово)
• проф. д-р Рюдіґер Вульф
• проф. д-р Ганс-Юрґен Кернер
• Тетяна Тонкошкур, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену
• д-р Корнелія Кьолер, Відділ міжнародного наукового співробітництва, Університет Тюбінгену

ДОПОВІДІ СЕМІНАРУ

«КОГО МИ ІЗОЛЮЄМО І ВІД КОГО: ОДИНОЧНЕ УВʹЯЗНЕННЯ ТА МЕЖІ КАРАЛЬНОЇ СУВЕРЕННОСТІ»

Д-р Дмитро Ягунов, член ЄКЗК; адвокат; доктор політичних наук; науковий співробітник Університету Тюбінгену; доцент Донецького національного університету імені Василя Стуса

Доповідь запропонувала радикальне переосмислення дискурсу навколо одиночного ув’язнення. Д-р Дмитро Ягунов стверджував, що шкідливість ізоляції давно перестала бути предметом наукової дискусії — вона стала аксіомою. Реальне питання полягає в іншому: чому, попри понад півстоліття емпіричних досліджень, одиночне ув’язнення не лише зберігається, а й залишається структурно вкоріненим?

Спираючись на нещодавно опублікований стандарт ЄКЗК щодо неформальних тюремних ієрархій (CPT/Inf(2025)12) та численні правові, соціологічні й психіатричні дослідження, доповідь порушила питання: кого ми ізолюємо і від кого? Аналіз показав, що в пострадянських пенітенціарних системах ізоляція нерідко функціонує як симптом інституційного недорозвитку, а не як реакція на індивідуальну небезпечність. Використовуючи теоретичні рамки Мішеля Фуко, Стенлі Коена та Зигмунта Баумана, було виокремлено три ключові функції одиночного ув’язнення: нейтралізація, дисциплінарний терор і символічна суверенність — жодна з яких не є задекларованою, жодна — пенологічно виправданою.

«ІЗОЛЯЦІЯ У НІМЕЦЬКИХ ТЮРМАХ»

Проф. д-р Ріта Гаверкамп, Кафедра запобігання злочинності та управління ризиками, Університет Тюбінгену

Проф. д-р Ріта Гаверкамп представила детальний аналіз практики ізоляції у німецьких тюрмах, розглянувши як правову базу, так і конкретні випадки серйозних порушень. Доповідь спиралася на Звіт Експертної комісії щодо тюрми Брухзаль, Звіт Баварської експертної комісії та інші першоджерела.

На концептуальному рівні було проведено розмежування між двома формами сегрегації: тривалим одиночним ув’язненням та тимчасовим розміщенням у спеціально захищеній камері. Розглянуто два знакових випадки:

Тюрма Брухзаль, 2014 рік: Ув’язнений загинув внаслідок тривалої незаконної ізоляції у виправній установі Баден-Вюртемберґу. Справа виявила критичні вади у виконанні обов’язку піклування та відсутність належного медичного і психіатричного нагляду. Серед уроків, визначених проф. Гаверкамп: необхідність міждисциплінарної діагностики та лікування, посилення тюремного нагляду, медичних і психіатричних гарантій, чіткої правової основи для примусових медичних заходів, а також систематичної документації та контролю.

Тюрма Аугсбург-Ґаблінґен, 2024 рік: Цей випадок, задокументований Національним превентивним механізмом Німеччини, стосувався тримання особи оголеною у спеціально захищеній камері — практика, яка, на думку проф. Гаверкамп, відображає ширшу системну дисфункцію. Серед висновків: спеціально захищені камери мають бути крайнім заходом, а не рутинним інструментом управління; тривалі заходи потребують судового контролю; спеціальні кімнати для захисту мають бути доступні як альтернатива; психіатрична допомога має розглядатися як центральна; персонал повинен проходити підготовку на основі справжньої культури прав людини.

Проф. Гаверкамп також звернулася до Річного звіту 2024 року Національного агентства Німеччини з питань запобігання катуванням, який документує подальші порушення останніх років — демонструючи, що йдеться не про поодинокі інциденти, а про системну проблему, що потребує сталої регуляторної та законодавчої уваги.

«СТІНИ У СТІНАХ: ПРАКТИКА ЄСПЛ ТА СТАНДАРТИ КЗК ЩОДО ОДИНОЧНОГО УВʹЯЗНЕННЯ»

Панельна дискусія під головуванням Г’ю Четвінда (Виконавчий секретар ЄКЗК); за участю судді Миколи Гнатовського (ЄСПЛ) та проф. д-ра Тома Демса (член ЄКЗК)

Центральна панель дослідила найважливіші точки збіжності та напруги між юриспруденційними стандартами Суду і превентивним моніторинговим механізмом ЄКЗК, зокрема принцип структурної несумісності, сформульований у справі Schmidt and Šmigol v. Estonia (2023), та його наслідки для оцінки тривалого одиночного ув’язнення.

«КІМНАТА, ДЕ ЦЕ СТАЛОСЯ»: ОСТАННІЙ СМЕРТНИЙ ВИРОК У ЗАХІДНІЙ НІМЕЧЧИНІ

Проф. д-р Рюдіґер Вульф, Університет Тюбінгену

Завершальна доповідь додала унікальний для семінару історичний вимір. Саме в Тюбінгені, у лютому 1949 року, був виконаний останній смертний вирок у Федеративній Республіці Німеччина — незадовго до скасування смертної кари Основним законом. Цей факт надає Тюбінгену особливого символічного значення для будь-якого дослідника кримінального права та пенального гуманізму.

Але ця справа – не просто ще одне «процесуальне» рішення проти України у нескінченній черзі схожих справ. Це вирок системі. Вирок тому, що в Україні прийнято красиво називати «реформами», – але що насправді являло собою інструмент задоволення приватних політичних і, можливо, корупційних інтересів за рахунок руйнування функціональних державних інститутів.

ЩО СТАЛОСЯ

1 січня 2017 року офіцер Анатолій Скляренко під час виконання обов’язків у Київському СІЗО № 13 зазнав нападу з боку ув’язненого, якому щойно виповнилося 18 років. Той залишив камеру через кормушку, підійшов до офіцера і вдарив його по голові. Анатолій Скляренко отримав закриту черепно-мозкову травму; у березні 2017 року він переніс операцію на черепі. Нападника ідентифікували і допитали одразу – він фактично не заперечував скоєного. Очевидці підтвердили факт нападу. Судово-медична експертиза встановила походження слідів крові на підлозі, металевому предметі й одязі нападника.

Кримінальне провадження триває вісім із гаком років. Жодного обвинувачення так і не було пред’явлено. ЄСПЛ встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вчинили жодного значущого процесуального кроку. Допитувалися свідки, яких уже допитували, шукалися особи, місцезнаходження яких ніхто і не збирався встановлювати серйозно. Відповідальність за це затягування суд поклав насамперед на державу.

РЕФОРМА, ЯКА СТВОРИЛА ТЕМРЯВУ

Те, що відбулося зі справою Анатолія Скляренка, неможливо зрозуміти у відриві від законодавчого контексту.

5 січня 2017 року – буквально через кілька днів після нападу – набрав чинності закон, за яким поліція втратила повноваження розслідувати злочини на території пенітенціарних установ. Відповідні повноваження передавалися новоствореному інституту так званих слідчих пенітенціарної служби.

Цей закон не народився із суспільної потреби. Він став результатом активного і навіть агресивного політичного лобі з боку однієї з партій, представники якої на той момент обіймали ключові посади в Міністерстві юстиції України та безпосередньо реалізовували пенітенціарну політику. Закон було ухвалено майже блискавично – як частину вимог цієї політичної сили для «розблокування» реформ у сфері кримінальної юстиції. Ніхто не питав, чи існують умови для функціонування нового інституту. Ніхто не готував концепції, ресурсного обґрунтування, кадрового плану. Просто окремі керівники хотіли мати свою ручну, майже приватну поліцію.

Характерно, що після його прийняття Міністерство юстиції України (крім невеличкого посту на офіційному сайті) так і не оприлюднило чіткої правової позиції і стратегії щодо реалізації цього закону. Натомість із маніакальною завзятістю взялося писати позбавлені логіки та відірвані від реального життя інструкції щодо організації роботи слідчих – які до того ж тотально суперечили КПК України. Коли ж провідні науковці та експерти, не кажучи вже про Уповноваженого ВРУ з прав людини та міжнародні організації, вказали на невідповідність цього закону всьому, що можна собі уявити, – ентузіазм Мінюсту різко випарувався. Для Міністерства юстиції слідчий апарат перетворився на валізу без ручки: і нести тяжко, і кидати не хочеться.

Результат виявився катастрофічним. Жодних матеріальних і організаційних умов для роботи інституту пенітенціарних слідчих створено не було – і не могло бути створено в умовах постреволюційної інституційної кризи та хронічного недофінансування. Фактично це означало одне: протягом приблизно півтора року всі злочини, вчинені на території пенітенціарної системи, або залишалися без реєстрації, або розслідувалися фіктивно – органом, що не мав ні повноважень, ні ресурсів, ні реальної волі до дії. Держава занурилась в абсолютну темряву. Разом із нею – і суспільство.

Справді, ситуація була абсурдною до межі: орган, у якого не було повноважень розслідувати злочини в пенітенціарній системі, це робив (слідчі поліції), а орган, у якого такі повноваження формально з’явилися, таких розслідувань фактично не здійснював (слідчий підрозділ Мінюсту). Починаючи з 2017 року в Україні було запроваджено фактичну амністію для всіх, хто вчинив або вчинятиме злочини в органах та установах пенітенціарної системи, – незалежно від того, по який бік грат вони перебувають.

24 квітня 2018 року Конституційний Суд визнав цей закон неконституційним і вилучив норму про пенітенціарних слідчих із КПК України. Але наслідки лишилися. Атмосфера безкарності, яку породив цей правовий вакуум, давалася взнаки роками після офіційного скасування норми. Справа Анатолія Скляренка – один із найбільш промовистих прикладів цього.

З самого початку було б наївно очікувати, що інститут пенітенціарних слідчих не буде скасований. Його створення, мабуть, є тим рідкісним випадком в українській правовій історії, коли щонайменше 99 % юристів знали наперед, чим це закінчиться. Такої єдності позицій проти Міністерства юстиції в Конституційному Суді не спостерігалося, мабуть, ніколи за всю незалежну історію України. Це саме по собі є красномовним свідченням – не стільки юридичної бездоганності аргументів, скільки очевидності того, що новостворений інститут задумувався і функціонував як «кишеньковий» механізм задоволення приватних інтересів, а не як інструмент ефективного правосуддя.

Саме в цей вакуум і потрапила справа Скляренка. Поліція вела провадження до набрання чинності законом; потім воно де-факто перейшло до безсилого нового інституту; далі обидва провадження якийсь час існували паралельно; після рішення КСУ – знову об’єдналися і були передані поліції. Кожне передання означало втрату часу, втрату динаміки, розрив ланцюга доказів. Кожне передання – це ще один рік або більше без реальних слідчих дій.

ВТОРИННА ВІКТИМІЗАЦІЯ

Ця справа висвітлює системну проблему, про яку не прийнято говорити відкрито: офіцери пенітенціарної служби є вкрай вразливими перед злочинними посяганнями з боку ув’язнених, особливо тих, хто є частиною організованих злочинних структур або діє за логікою неформальної в’язничної ієрархії. Напад на Анатолія Скляренка, як убачається з матеріалів провадження, був здійснений саме з метою ритуального підвищення неформального статусу нападника у цій ієрархії – явище, характерне для в’язничних субкультур пострадянського простору і добре задокументоване у кримінологічній літературі.

Але держава не тільки не захистила свого офіцера – вона вдалася до вторинної віктимізації. Коли виявилося, що ефективне розслідування загрожує відкрити більш незручні питання – про стан системи, про рівень контролю в установі, про реальну дисфункцію апарату – відповідна логіка спрацювала за традиційною схемою. Жертву поступово перетворили на «цапа-відбувайла». Хоча конкретні тілесні ушкодження свідчили про удар предметом, у матеріалах з’являється версія «упав з висоти власного зросту», підкріплена вказівкою на алкогольне сп’яніння заявника. Це не просто процесуальна маніпуляція. Це послання до персоналу: ваш захист умовний. Ви захищені системою рівно доти, доки ваш захист системі вигідний.

ЩО ВИРІШИВ ЄСПЛ – І ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ЗА РАМКАМИ РІШЕННЯ

Суд констатував порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції. Він встановив, що після вересня 2018 року слідчі органи не вжили жодних значущих заходів, спрямованих на встановлення фактів справи та притягнення винних до відповідальності. Відповідальність за тривалість провадження покладена насамперед на державу – незважаючи на окремі випадки неявки заявника на виклики слідчих.

Разом із тим скарга за матеріальним аспектом статті 3 – щодо відповідальності держави за умови праці і рівень захисту персоналу – була визнана неприйнятною. Суд зазначив, що заявник не надав достатніх доказів для висновку про системну відповідальність держави за сам напад. Матеріальний аспект залишився поза межами рішення. Це важливо фіксувати: ЄСПЛ вирішив те, що міг вирішити в рамках поданої заяви. Системний діагноз – справа держави, а не Суду.

ЯКИМ Є УРОК?

По-перше: реформування пенітенціарної системи неможливе без серйозного інституційного аналізу, без кадрового і ресурсного планування, без прозорої концепції. Будь-яка «реформа», що зводиться до перерозподілу повноважень між відомствами без забезпечення функціональних умов для нового носія цих повноважень, є не реформою, а диверсією – свідомою чи несвідомою.

По-друге: безкарність у в’язницях є не лише проблемою ув’язнених. Вона є проблемою персоналу, проблемою суспільства, проблемою держави – і, як показала ця справа, проблемою, яка врешті доходить до Страсбурга.

По-третє: офіцери пенітенціарної служби не мають служити неформальній системі тоді, коли система вимагає від них заплющити очі на злочин, вчинений проти їхнього ж колеги.

Справедливість у справі Скляренка частково відновлена – через дев’ять років, рішенням міжнародного суду. Держава Україна отримала ще одне рішення проти себе. Але важливіше інше: держава і суспільство отримали ще один привід поставити питання про те, хто несе відповідальність за реформи, що перетворюють конкретних людей на жертв власної системи. Відповідь на це питання – не в Страсбурзі.