У ході візиту делегація відвідала три психіатричні лікарні — Кульпарківську (Львів), Орлівську (Рівненська область) та Глеваську (Київська область) — а також три заклади соціального догляду: «Грушківський інтернат» (Львівська область), «Барабойський інтернат» (Одеська область) та «Пансіонат для осіб з інвалідністю та осіб похилого віку» у Вінниці. Комітет з особливим задоволенням відзначає відмінну співпрацю з боку українських органів влади на всіх рівнях.

Станом на час візиту Україна ратифікувала Конвенцію у 1997 році, і з тих пір “КЗК здійснив 18 візитів до країни, охопивши широкий спектр місць позбавлення волі — від поліцейських установ і в’язниць до психіатричних закладів і прикордонних ізоляторів.

ПСИХІАТРИЧНІ ЗАКЛАДИ

Поводження та умови проживання

Під час перевірки жодна із психіатричних лікарень не викликала занепокоєння щодо фізичного жорстокого поводження персоналу з пацієнтами. У всіх трьох закладах спостерігалася невимушена атмосфера та загалом позитивні стосунки між персоналом та пацієнтами. Конфлікти між пацієнтами траплялися, однак персонал щоразу реагував на них оперативно.

Умови проживання суттєво різнилися залежно від закладу. Найкращі умови виявлено у відремонтованих відділеннях Кульпаркова та Глевахи, де пацієнти мешкали у менших, добре облаштованих і персоналізованих кімнатах. Натомість найгірші умови зафіксовано у 2-му відділенні Кульпаркова, 2, 3 і 4-му відділеннях Орлівської лікарні та у 18-му відділенні Глевахи, де простежувалися тісні та скромно обладнані кімнати, відсутність особистого простору і замикальних шаф. У всіх трьох лікарнях тривають ремонтні роботи, і керівництво закладів наполегливо прагне поетапно привести умови до рівня вже відремонтованих відділень.

Персонал і лікування

Укомплектованість медичним персоналом загалом видається достатньою, хоча і залишаються вакантні посади — особливо в Орлівській та Глеваській лікарнях. Водночас у всіх трьох закладах гостро бракує психологів, ерготерапевтів, фізіотерапевтів та соціальних працівників.

Лікування у психіатричних лікарнях переважно зводиться до фармакотерапії. У Глевасі та більшості відділень Кульпаркова доступні також психосоціальні реабілітаційні заходи, тоді як в Орлівській лікарні такі заходи фактично відсутні. ЄКЗК рекомендує розширити спектр терапевтичних підходів і залучати більше пацієнтів до реабілітаційних програм. Комітет також звертає увагу на відсутність належних індивідуальних планів лікування та мультидисциплінарної командної роботи.

Усі пацієнти Орлівської та Глеваської лікарень мали щоденний доступ до прогулянок на свіжому повітрі тривалістю не менше двох годин, тоді як у Кульпарківській лікарні цього не забезпечено. ЄКЗК рекомендує невідкладно виправити цю ситуацію.

Засоби стримування та правові гарантії

Ізолювання пацієнтів у жодній з відвіданих лікарень не застосовувалося. Фіксація використовувалася нечасто, як крайній захід і на короткий час. Однак централізованих реєстрів обліку фіксацій не велося, а застосування медикаментозного стримування не фіксувалося у відповідних журналах. У Кульпарківській та Орлівській лікарнях пацієнтів часто фіксували на очах у інших пацієнтів, що є неприйнятним. У Кульпаркові до стримування пацієнтів іноді залучалися поліцейські.

Законодавство щодо примусової госпіталізації загалом дотримувалося у всіх трьох лікарнях. Разом з тим ЄКЗК висловив занепокоєння щодо якості поінформованої добровільної згоди: у Кульпарківській та Глеваській лікарнях майже не було формально примусово госпіталізованих «цивільних» пацієнтів, що є незвично низьким показником і свідчить про відповідні проблеми зі стандартами оформлення добровільної згоди.

ЗАКЛАДИ СОЦІАЛЬНОГО ДОГЛЯДУ

Поводження та умови проживання

У жодному з відвіданих закладів соціального догляду делегація не отримала достовірних заяв про навмисне фізичне жорстоке поводження персоналу з мешканцями. Загальна атмосфера та стосунки між персоналом і мешканцями видавалися досить невимушеними. Умови проживання у відремонтованих частинах закладів загалом були задовільними. Водночас у ще не відремонтованих приміщеннях — насамперед у Барабойському інтернаті та частинах Вінницького пансіонату — умови залишаються незадовільними: занедбані кімнати, переповненість окремих відділень, відсутність приватного простору та замикальних шаф. Найгірші умови виявлено для лежачих мешканців.

Мешканці трьох закладів могли вільно пересуватися у межах зелених територій протягом дня. Водночас для лежачих мешканців і осіб з обмеженою рухливістю доступ до прогулянкових зон залишається проблематичним.

Персонал, лікування та засоби стримування

У всіх трьох закладах соціального догляду відчувалася суттєва нестача медичного та реабілітаційного персоналу. Жоден із закладів не мав у штаті психолога або повністю кваліфікованого ерготерапевта; лише у Вінницькому пансіонаті був штатний фізіотерапевт. Лікування переважно зводилося до фармакотерапії на основі обмеженого переліку переважно антипсихотичних препаратів першого покоління.

ЄКЗК дотримується принципової позиції: засоби стримування не повинні застосовуватися у закладах соціального догляду. Комітет рекомендує поступово відмовлятися від їх використання і впроваджувати альтернативні методи деескалації.

Правові гарантії

Правова база щодо розміщення у закладах соціального догляду загалом дотримувалася. Однак мешканці, як правило, не отримували примірника укладеного з ними «договору» і не поінформовані про своє право вимагати виписки. ЄКЗК знову закликає владу забезпечити, щоб мешканці систематично отримували копію «договору» в доступній для них формі. Серйозне занепокоєння викликає також ситуація з опікунами: у трьох відвіданих закладах функції опікуна щодо численних мешканців, визнаних недієздатними, фактично виконував директор закладу, що є очевидним конфліктом інтересів.

Щодо скарг: мешканці могли звертатися до Омбудсмена онлайн або телефоном, проте в жодному з відвіданих закладів не існувало офіційних внутрішніх процедур розгляду скарг та реєстрів скарг. ЄКЗК рекомендує поінформувати мешканців про можливості подачі як внутрішніх, так і зовнішніх скарг на конфіденційній основі.

ПРІОРИТЕТНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЄКЗК

• Продовжувати реалізацію стратегій деінституціоналізації та розвивати мережу громадських послуг.
• Продовжувати реконструкцію психіатричних закладів і закладів соціального догляду, пріоритетно усунувши найгірші умови утримання.
• Докласти зусиль для збільшення чисельності кваліфікованого соціально-терапевтичного персоналу в усіх відвіданих закладах.
• Розширити спектр методів лікування — поза фармакотерапією — та забезпечити мультидисциплінарний підхід до складання індивідуальних планів лікування.
• Припинити практику застосування засобів стримування у закладах соціального догляду та впровадити де-ескалаційні альтернативи.
• Забезпечити справжню, вільну та усвідомлену згоду на госпіталізацію і лікування для всіх формально добровільних пацієнтів і мешканців.
• Встановити централізовані реєстри засобів стримування та забезпечити їх моніторинг.
• Гарантувати мешканцям закладів соціального догляду отримання копії «договору» та доступ до ефективних механізмів подачі скарг.
• Знайти альтернативні рішення щодо призначення незалежних опікунів для мешканців, визнаних недієздатними.

Обговорення були зосереджені на поточній ситуації в ірландських в’язницях та заходах, що вживаються ірландськими властями для виконання рекомендацій, наданих ЄКЗК під час останнього візиту в травні 2024 року. Багато з цих рекомендацій були надані багато років тому, і ЄКЗК хотів отримати від міністрів та запевнення, що вживаються конкретні заходи для вирішення питань, які турбують Комітет.

Зокрема, з огляду на негативний вплив переповненості на всі аспекти тюремного життя, президент ЄКЗК наголосив на важливості вжиття термінових заходів для припинення практики, коли багато ув’язнених змушені спати на матрацах на підлозі.

Серед інших тем, що обговорювалися, були зменшення кількості випадків насильства у в’язницях, смертей під вартою, поводження з ув’язненими, які перебувають в ізоляції та під обмеженим режимом, а також з ув’язненими жінками.

Особлива увага була приділена проблемі надання належної допомоги особам, які перебувають у в’язниці та мають серйозні психічні розлади, а також шляхам надання допомоги в Центральній психіатричній лікарні в Портрейні.

Делегація була особливо зацікавлена в тому, щоб дізнатися про різні кроки, які вживають ірландські органи влади для виконання рекомендацій ЄКЗК.

Також відбувся обмін думками з Марком Келлі, головним інспектором в’язниць Ірландії, та Ліамом Херріком, головним комісаром Ірландської комісії з прав людини та рівності (IHREC).

Джерело, текст і фото – ЄКЗК

Пізніше того ж дня ви опиняєтеся у в’язниці — місці, де ви не можете контролювати, наскільки там світло, шумно або як там пахне. Ви перебуваєте в невеликому приміщенні з іншими людьми, можливо, на матраці на підлозі в камері, де також є туалет.

Тепер уявіть, що ви маєте інтелектуальну інвалідність, і сенсорне навантаження кожного з цих факторів створює нестерпний стрес. Ви не можете спати і, що цілком зрозуміло, відчуваєте стрес. Потім вам кажуть, що ви «повинні звернутися до психіатра», тому що ви засмучені.

Це реальність, з якою живуть багато в’язнів в Ірландії. Хоча жертви злочинів повинні бути в центрі уваги системи кримінального правосуддя, Ірландія офіційно зобов’язалася захищати і просувати права людей з інвалідністю, але не виконує своїх зобов’язань, особливо щодо тих, хто перебуває у в’язниці.

Сім років тому Ірландія ратифікувала найпрогресивнішу в світі декларацію про права інвалідів — Конвенцію ООН про права інвалідів (UN CRPD). Ірландія підписала конвенцію 11 років тому, але ратифікація в 2018 році мала забезпечити людям з інвалідністю такі самі правоздатність і права, як і людям без інвалідності. Незважаючи на цей крок вперед, прогрес є надзвичайно повільним.

Наприклад, кількість ув’язнених в Ірландії продовжує зростати і зараз перевищує національну місткість в’язниць. Люди з інтелектуальними порушеннями надмірно представлені у в’язницях, і зростає занепокоєння щодо трансінституціоналізації — того, що в’язниці фактично функціонують як установи, в яких «управляють» людьми з інтелектуальними порушеннями, так само як це робили в минулому колективні установи та психіатричні заклади. Це є неприйнятним.

ООН чітко заявляє, що психіатричний підхід до інвалідності є недоречним, як у в’язницях, так і в інших місцях. Психічні захворювання та інтелектуальна інвалідність — це різні речі. Вони можуть співіснувати, але часто цього не відбувається.

Люди з інтелектуальною інвалідністю потребують орієнтованої на людину, багатогранної мережі підтримки, яка не патологізує їх, а визнає їхні здібності, надає їм повноваження та забезпечує рівний доступ до правосуддя. Рівень ув’язнення людей з інвалідністю є прямо протилежним до всіх цих речей.

Як ми можемо це змінити?

• По-перше, повідомлення про права, яке зачитується людям, що перебувають під вартою в поліції, має відповідати потребам людей з інтелектуальною інвалідністю. Наразі це не так. Пілотний проект продемонстрував, що позитивні зміни в цій сфері є необхідними і можливими.

• По-друге, послуги з захисту прав у поліції та суді мають бути розширені та краще адаптовані до потреб людей з інвалідністю. Це не є додатковою опцією. Справедливість вимагає, щоб на всіх етапах кримінального судочинства були почуті всі голоси, включаючи голоси людей з інтелектуальними порушеннями.

• По-третє, програми навчання та підвищення обізнаності для юристів можуть значно сприяти забезпеченню ефективного юридичного представництва. Районні суди можуть бути завантаженими, галасливими, хаотичними середовищами, де для участі деяких людей необхідні процедурні корективи. Спрощення інформації, перевірка розуміння та часті перерви можуть покращити участь;

• По-четверте, в’язниці є токсичними для людей з інтелектуальними порушеннями. Незважаючи на всі зусилля персоналу в’язниць та відвідуючих лікарів, в’язниці структурно не пристосовані до потреб людей з інтелектуальними порушеннями.

Своєчасний доступ до психологічної підтримки може певною мірою допомогти людям, які перебувають у стресовому стані. Крім того, деякі люди з аутизмом вважають певні середовища особливо складними, зокрема в’язниці. Допомогти можуть прості заходи, такі як пристосування сенсорних профілів до текстури їжі, освітлення або одягу.

Доступ до трудотерапії є необхідним для пом’якшення деяких з цих негативних наслідків ув’язнення. Крім того, деякі країни — але не Ірландія — мають середовища з низьким рівнем стимуляції в певних в’язницях, щоб зменшити дистрес у людей, для яких стимуляція є складною.

Занадто часто такі пристосування не робляться, в результаті чого людина відчуває зайве хвилювання та дистрес у в’язниці.

Це може призвести до «хвороби», що означає, що людина перебуває у надто стресовому стані, щоб з’явитися в суді, тому її слухання відкладається. Це затримує або унеможливлює доступ до своєчасного правосуддя. Такі люди часто проводять більше часу в слідчому ізоляторі. Така практика, де вона існує, повинна бути припинена. Акцент повинен бути зроблений на підтримці та сприянні участі, а не на виключенні.

Незважаючи на ці факти, у деяких в’язницях існує практика автоматичного направлення осіб з інвалідністю до психіатра. Це має припинитися. Це може спричинити стигматизацію, затримати доступ до правосуддя та відійти від підходу, передбаченого Конвенцією про права інвалідів.

Психіатричні втручання найкраще підходять для лікування психічних захворювань, а не лише для зміни поведінки в контексті інтелектуальної інвалідності. Психіатричні ліки не повинні використовуватися для компенсації відсутності екологічних, психологічних, соціальних або професійних втручань.

Настав час ірландській системі правосуддя припинити маргіналізацію осіб з інтелектуальною інвалідністю та активізувати зусилля для забезпечення рівного доступу до правосуддя. Це досяжна мета — і надзвичайно важлива для жертв злочинів, ув’язнених та суспільства в цілому.

Гаутам Гулаті — ад’юнкт-професор юридичного факультету Університетського коледжу в Корку.

Брендан Д. Келлі — професор психіатрії Трініті-коледжу в Дубліні.

Метою спеціальної візиту 2025 року було вивчення поводження та умов утримання осіб, госпіталізованих проти їх волі в психіатричних лікарнях, а також осіб, які проживають у закладах соціального догляду («інтернати» та «пансіонати») для інвалідів та людей похилого віку. У цьому контексті ЄКЗК також оцінив виконання своїх попередніх рекомендацій з цих питань, викладених у звітах про періодичні візити 2017 року та спеціальні візити 2019 року.

З цією метою делегація відвідала психіатричні лікарні у Львові, Орлівці та Глевасі, а також «інтернат» у Груднівці (Львівська область), «пенсійний будинок» для літніх та інвалідів у Вінниці та «інтернат» у Барабої (Одеська область).

Під час візиту делегація провела консультації з заступником міністра охорони здоров’я Ігорем Кузіним, заступником міністра соціальної політики Іриною Постоловською та високопосадовцями згаданих міністерств.

Крім того, відбулися переговори з Артемом Володіним, директором Департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму (НПМ) Управління Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмена), а також з представниками неурядових організацій.

Наприкінці візиту делегація представила свої попередні спостереження українським властям.

У візиті взяли участь такі члени ЄКЗК: Віктор Захарія (голова делегації), Довіле Юодкайте, Олександр Мінчев та Джейхун Гараджаєв.

Їх підтримували Борис Водз (голова відділу) та Моніка Мартінес із Секретаріату ЄКЗК, а також експерт Андрес Лехтметс, завідувач психіатричної клініки Тартуського університету (Естонія).

Source, text and photo – the CPT

Основною метою візиту делегації ЄКЗК до Туреччини було вивчення умов лікування та проживання як «цивільних», так і судово-психіатричних пацієнтів, позбавлених волі, а також становища ув’язнених з психічними розладами, які утримуються в спеціальних «палатах для ув’язнених» в психіатричних лікарнях.

З цією метою делегація відвідала дві психіатричні лікарні та дві судово-медичні установи з посиленим режимом утримання. Особливу увагу було приділено заходам, вжитим турецькою владою на виконання рекомендацій Комітету, наданих за результатами візиту 2018 року в галузі психіатрії, зокрема щодо умов утримання та лікування пацієнтів, застосування засобів обмеження свободи, а також гарантій, які їм надаються.

Під час візиту делегація провела зустріч з високопосадовцями Міністерства охорони здоров’я, відповідальними за охорону психічного здоров’я. Крім того, делегація зустрілася з Мухарремом Киличем, президентом Інституту прав людини та рівності Туреччини, який виконує обов’язки голови Національного превентивного механізму (НПМ).

Делегація відвідала наступні психіатричні заклади:

• Ankara High Security Forensic Unit and Prisoner Unit, Ankara City Hospital (targeted visit)
• Bakırköy Mental Health Hospital (Istanbul)
• Bursa High Security Forensic Unit, Bursa City Hospital
• Samsun Mental Health Hospital

Делегація відвідала всі чотири існуючі в країні психіатричні лікарні та лікарні із застосуванням запобіжних заходів з метою оцінки виконання відповідних рекомендацій, наданих Комітетом, зокрема після його попереднього спеціального візиту в 2022 році.

Делегація зустрілася з міністром охорони здоров’я Александру Рафіла, державним секретарем того ж міністерства Адріаною Пістол, директором Національного центру психічного здоров’я та боротьби з наркотиками Кетеліною Константин та іншими посадовими особами з міністерств охорони здоров’я та юстиції.

Наприкінці візиту делегація представила румунській владі свої попередні висновки.

Візит здійснювали наступні члени ЄКЗК:

• Ваня Коста Рамос, голова делегації
• Карін Роухані-Віммер
• Гаутам Гулаті

Їх підтримували Даля Жукаускене і Лаура Іельчу-Ерел з Секретаріату КЗК, а також експерт Клайв Ме, судовий психіатр, Великобританія.

Очікується, що звіт за результатами цього візиту буде прийнятий ЄКЗК у березні 2025 року і згодом переданий румунській владі з рекомендаціями, спрямованими на поліпшення ситуації для пацієнтів судово-психіатричних установ.

Делегація відвідала наступні установи:

•  Jebel Psychiatric and Safety Measures Hospital
•  Ștei Psychiatric and Safety Measures Hospital
•  Săpoca Psychiatric and Safety Measures Hospital
•  Pădureni-Grajduri Psychiatric and Safety Measures Hospital

Source

Text

Picture

Цей порадник, розроблений для керівного складу медичних працівників, що працюють у психіатричних закладах України, та спрямований на надання рекомендацій щодо основних стандартів і підходів, застосування яких повинні прагнути працівники при забезпеченні догляду та лікування пацієнтів у стаціонарних закладах психічного здоров’я.

Його мета полягає в тому, щоб за умови дотримання запропонованих практичних підходів, наведених у пораднику, можна було уникати недбалого та неналежного поводження з пацієнтами, а також забезпечувати якісну психіатричну допомогу.

Хоча висловлені тут погляди суто авторські, вони ґрунтуються на європейських стандартах прав людини та міжнародних стандартах клінічної практики в поєднанні з досвідом клінічного та правового практичного застосування цих стандартів авторами. Безумовно, автори брали до уваги українське та міжнародне право та Конвенцію про права осіб з інвалідністю (КПОІ), втім вони б хотіли окремо наголосити на важливості застосування основних стандартів і документальної бази ЄКЗК в психіатрії, які лягли в основу цього порадника.

Тут ми вживаємо термін «заклад охорони психічного здоров’я», бо цей порадник може використовуватися не лише в психіатричних лікарнях (цивільних і спеціальних), а й у психіатричних відділеннях, що входять до структури лікарень загального профілю, та у закладах соціального захисту, які забезпечують догляд за підопічними з психіатричними розладами (хоча скрізь використовується термін «пацієнт», а не підопічний, користувач чи бенефіціар послуги).

Слід зазначити, що, хоча цей порадник не призначений для використання (та не має використовуватися) як настанови з лікування психічних розладів у в’язницях чи інших місцях перебування (наприклад, місцях утримання нелегальних мігрантів), деякі з описаних принципів усе ж можуть бути застосовані і в таких закладах.

Текст – Клайв М’ю та Микола Гнатовський

Фото – Рада Європи

ФАКТИ

2.  Заявниця народилася в 1974 році і проживає в місті Брно.

5.  Брат заявниці П.З., який страждав на параноїдальну шизофренію, тривалий час перебував на амбулаторному лікуванні в Психіатричній клініці Університетської лікарні Оломоуца («клініка»).

ПОДІЇ В КЛІНІЦІ

6. Увечері 5 листопада 2015 року член сім’ї П.З. зателефонував на лінію екстреної допомоги і повідомив, що П.З., якому на той час було 30 років, став агресивним і погрожував членам своєї сім’ї. О 21:30 його доставили каретою швидкої допомоги у супроводі поліцейського патруля до клініки, де він був госпіталізований до відділення невідкладної медичної допомоги. Того вечора у клініці чергували одна жінка-лікар, дві жінки-медсестри і одна санітарка.

Після того, як лікар оглянув П.З. та встановив його історію хвороби, зазначивши, зокрема, що він лікувався від параноїдальної шизофренії з 2005 року та від гіпертонії з 2015 року і що він приймав невстановлений препарат, П.З., який на той час вже заспокоївся, погодився на введення антипсихотичних препаратів (галоперидолу та апаурину) та був поміщений до звичайної палати. У своїх зауваженнях Уряд стверджував, що всі палати інтенсивної терапії на той час були повністю зайняті.

7.  Наступного ранку, близько 4 години ранку, П.З. (зріст 188 см, вага 127 кг) почав поводитися неспокійно, тому медсестри почали готувати для нього палату інтенсивної терапії (обладнану суцільними металевими дверима і ліжком з магнітними ременями для стримування агресивних пацієнтів), виселивши звідти іншого пацієнта.

Після словесної перепалки з персоналом П.З. почав трощити обладнання та меблі, розбивши умивальник і кілька дверей (у тому числі двері до палат інших пацієнтів). Коли санітар спробував перешкодити йому схопити пожежний шланг, П.З. збив його з ніг і почав жорстоко бити, відштовхнувши лікаря з дороги.

Згідно з подальшими свідченнями про інцидент, наданими поліції співробітниками, які чергували в той день, П.З. намагався задушити санітара пожежним шлангом; він явно був сильно збуджений і здатний на вбивство, коли напав на санітара, що змусило того побоюватися за своє життя. Потім він почав виривати стельову плитку, висмикувати електричні дроти та обливати їх водою. Після того, як двоє охоронців (не озброєних), викликаних персоналом, спробували вгамувати П.З., але не змогли, о 04:53 ранку медсестра зателефонувала на лінію екстреного виклику поліції; чотири співробітники поліції – П., С., Ш. і Т. – згодом прибули до лікарні близько 5 ранку.

На думку заявниці, яка посилалася на звіт, виданий Омбудсменом, поведінка П.З., в принципі, була оборонною і свідчила про підвищений рівень неспокою, враховуючи, що він поводився спокійно, поки не зрозумів, що медсестри готують для нього окрему кімнату (після чого він вступив у вербальну конфронтацію з санітаром). Дійсно, його поза на той момент свідчила б про бажання зберегти вільний простір навколо себе, а не про бажання напасти; крім того, він апріорі не нападав на санітара – скоріше, він просто не хотів дозволити санітару забрати у нього пожежний шланг, через що і почалася бійка за нього. Він почав пошкоджувати стелю та електропроводку лише пізніше, коли побачив, що наближаються працівники поліції. Поліцейські діяли дуже швидко і лише коротко проконсультувалися з однією з медсестер, яка не була свідком нападу і повідомила їм лише, що П.З. був агресивним і мав «серйозні психосоціальні відхилення»; його стан здоров’я, зокрема, прийом ліків чи гіпертонія, не обговорювалися, а також не було жодних спроб поспілкуватися з П.З. або відключити йому воду чи електрику.

Омбудсмен визнав, що П.З. становив серйозну загрозу для фельдшерів і лікаря, але вважала, що останні вже були поза небезпекою на момент прибуття співробітників поліції. За її словами, на той момент не було ніякої безпосередньої загрози для інших, оскільки він не «наступав» на них. Тим не менш, П.З. становив загрозу для майна клініки і, враховуючи, що він розпилював воду на відкриті кабелі, створив ризик короткого замикання.

8. Наступне втручання поліції відбулося у коридорі шириною 2,25 метра безпосередньо біля палат пацієнтів. За словами співробітників поліції, вони були змушені втрутитися негайно (лише коротко порадившись між собою), оскільки П.З. розбризкував воду на електричні дроти, що загрожувало життю всіх присутніх. Використовуючи матрац як щит, двоє з них підійшли до П.З. (який проігнорував їхні попередження про те, що його поведінка не повинна бути такою) і повалили його на землю. Через його фізичну силу та інтенсивність опору вони не змогли ані зв’язати його, ані завести руки за спину; двоє інших поліцейських – П. і Т. – не змогли їм допомогти через те, що простір для маневру був дуже обмежений.

Вважаючи, що всі умови для застосування електрошокера були дотримані, а також враховуючи, що інші засоби примусу (сльозогінний газ, світлошумова граната, вогнепальна зброя) не могли бути застосовані або були б неефективними, Т. вирішив застосувати електрошокер (але тільки після того, як попередньо попередив П.З., щоб він припинив свою поведінку), цілячись в область попереку з відстані близько 1,5 метрів.

Незважаючи на те, що два дротики електрошокера з’єдналися з тілом П.З. і повинні були завдати удару, П.З., який все ще лежав і тримав пожежний шланг, продовжував чинити активний опір, що не дозволило співробітникам С. і Ш. зв’язати йому руки і взяти його під контроль.

Відповідно, на прохання С. Т. ще кілька разів вистрілив з електрошокера, поки С. не вдалося частково знерухомити руку П.З., що дозволило медсестрі зробити П.З. дві ін’єкції (апаурин і тизерцин) (відповідно до інструкцій лікаря).

9.  Опис подій співробітниками поліції збігається зі свідченнями охоронців лікарні, а також лікаря та чергових медсестер. Вони підтвердили, що (i) напад П.З. на санітара був дуже серйозним, в результаті чого останній зазнав болю і перебував у стані шоку (згідно з подальшим висновком судово-медичної експертизи, життя санітара було в безпосередній небезпеці – зокрема, через удушення, якому він піддався), (ii) співробітники поліції не змогли вгамувати П.З. і (iii) П.З. все ще кричав і намагався від них звільнитися, коли медсестра ввела йому ліки о 5.05 ранку. За словами медсестри, коли П.З. перевернули на спину після ін’єкції, обличчя його було злегка «синюшним», а пульс не прощупувався; тому медичний персонал (за допомогою працівників поліції ) негайно почав реанімувати його, використовуючи, серед іншого, автоматичний зовнішній дефібрилятор і адреналін. Через кілька хвилин прибула спеціалізована бригада, яка упродовж 45 хвилин проводила стандартні реанімаційні заходи, але безрезультатно. О 6:08 ранку реанімаційні заходи були припинені, а П.З. оголосили мертвим – ймовірно, в результаті зупинки серця.

10. У день втручання четверо співробітників поліції склали офіційний протокол про застосування до П.З. заходів примусу, а саме: різні види захоплень і утримань, а також удари руками і ногами та використання електрошокера. Щодо останнього заходу, 21 листопада 2015 року Т. додав до протоколу той факт, що він застосував електрошокер з метою подолання опору П.З., оскільки П.З. становив безпосередню загрозу життю та здоров’ю всіх присутніх осіб (у тому числі інших пацієнтів), а також для того, щоб запобігти подальшому пошкодженню ним медичних установ та обладнання. На думку Т., за цих обставин було очевидно і не викликало сумнівів, що, зважаючи на фізичні дані П.З., менш суворі засоби не були б ефективними.

11. Інцидент був зафіксований кількома відеокамерами в будівлі клініки. На відеозаписах видно, зокрема, як П.З. нападає на санітара та лікаря, як він поводиться з пожежним шлангом і розбризкує воду на електричні дроти, що перебувають під напругою, як до нього підходять співробітники поліції , тримаючи перед собою матрац. Відеокамера, яка безпосередньо зафіксувала втручання працівників поліції у справи П.З., перестала працювати о 05:02 ранку в день втручання; згідно з подальшим експертним висновком, причиною відключення стало розбризкування води П.З.

12. Згідно з програмним записом електрошокера, який використовувався під час інциденту, він вистрілив тричі: перший розряд тривав 8 секунд, другий – 11 секунд, а третій – 10 секунд.

ПОДАЛЬШЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Генеральна інспекція сил безпеки та органи прокуратури

13. Про смерть П.З. було безпосередньо повідомлено Генеральну інспекцію сил безпеки (GISF), яка негайно порушила кримінальну справу за фактом вбивства з необережності.

14. 6 листопада 2015 року GISF оглянула місце події, зібрала докази (у тому числі вищезгаданий протокол застосування електрошокера та відеозаписи) та запросила висновок експерта щодо часу та причини пошкодження відеокамери, яка фіксувала втручання поліції. Співробітникам поліції, які втрутилися, було доручено скласти рапорти про застосування заходів примусу, що вони і зробили того ж дня; о 10:00 було проведено розтин тіла П.З., а експертам з судової медицини та токсикології було доручено скласти відповідний експертний висновок.

15. У період з 20 по 24 листопада 2015 року GISF звернулася до Оломоуцького регіонального управління поліції з проханням надати документи, що стосуються, зокрема, навчання, яке пройшли співробітники поліції, які втрутилися в ситуацію, використаного електрошокера та його постачальника; GISF також попросила управління поліції надати йому аудіозапис дзвінка в поліцію від 6 листопада 2015 року, зробленого співробітниками клініки, щоб повідомити про агресивну поведінку П.З.

16.  У період з 25 листопада по 8 грудня 2015 року GISF опитала медсестер, лікаря та охоронців лікарні, які чергували в день інциденту, а також інструктора поліції, який навчав офіцера Т. користуватися електрошокером.

Співробітники Т., С. і Ш. були заслухані 26 листопада 2015 року, а співробітник П. – 2 грудня 2015 року. Після того, як вони розповіли про події, слідчий поставив їм запитання щодо (i) того, чи проходили вони навчання з використання електрошокерів і чи були проінструктовані щодо обставин, за яких електрошокери не можна застосовувати, (ii) чи був перекритий водопровідний кран і коли саме, та (iii) їхньої оцінки настрою та поведінки П.З. перед втручанням.

17. Згодом GISF запросила інформацію та матеріали, що стосуються: випробування електрошокера на людях; навчальної програми та змісту навчання чеських поліцейських щодо застосування електрошокерів; технічної інформації, зареєстрованої на мікросхемі пам’яті електрошокера, використаного у цій справі; аудіозапису телефонного дзвінка, зробленого братом П.З. 5 листопада 2015 року; повної копії медичної документації П.З.; копії вищезгаданого експертного висновку щодо тілесних ушкоджень, отриманих санітаром.

18. 2 березня 2016 року трьома медичними експертами було складено експертний висновок, згідно з яким безпосередньою причиною смерті П.З. була серцева аритмія, яка порушила постачання крові до всіх органів, так що відновити регулярне серцебиття за допомогою реанімаційних заходів було неможливо.

Експерти дійшли висновку, що в цьому конкретному випадку відсутність відповідних даних не дозволяє однозначно встановити, чи була смерть природною, і якщо так, то в якій мірі. З іншого боку, серцева аритмія може мати багато причин, починаючи від гормональних розладів, стресу і перенапруження (які могли бути викликані психотичним епізодом) і закінчуючи побічними ефектами певних ліків, в тому числі тих, які приймав П.З.

Крім того, розтин тіла П.З. показав, що у нього було виявлено порушення серцевого ритму. було виявлено аномалії в ході кровоносних судин, що постачають кров’ю серцевий м’яз, але експерти не змогли встановити, яке відношення ця аномалія мала до раптової смерті П.З.

Нарешті, експерти зазначили, що той факт, що до П.З. неодноразово застосовували електрошокер (хоча електричні розряди не були спрямовані безпосередньо на грудну клітку і серце), може розглядатися як можлива додаткова причина неконтрольованої аритмії.

Експертів не просили коментувати будь-яку можливу взаємодію між ліками, які були введені П.З., і застосуванням електрошокера.

19. 6 квітня 2016 року GISF ухвалила рішення про скасування справи за підозрою Т. у вбивстві з необережності, постановивши, що розслідування призвело до однозначного висновку про те, що втручання поліції щодо П.З. відповідало чинному законодавству та внутрішнім правилам поліції. GISF зазначила, що Т. був уповноважений використовувати електрошокер і належним чином навчений цьому, і що його рішення про застосування електрошокера повністю відповідало правилам застосування примусових заходів. На їхню думку, поведінка П.З. становила пряму загрозу життю поліцейських, які втрутилися в ситуацію, та інших осіб, які перебували поблизу, і не було іншого способу усунути цей ризик.

Більше того, оскільки П.З. продовжував активно чинити опір навіть після першого застосування електрошокера, Т. продовжував застосовувати електрошокер повторно (з дотриманням усіх запобіжних заходів і правил безпеки), цілячись в точки, віддалені від серця та інших життєво важливих органів.

У світлі вищевикладеного, GISF дійшла висновку, що відповідальність за смерть П.З. не може бути покладена на будь-яку конкретну особу або дію.

20. Родина П.З. подала заяву про перегляд цього рішення, яку 2 травня 2016 року Регіональна прокуратура Острави відхилила як необґрунтовану. Прокуратура не знайшла жодних правопорушень (ні з боку поліцейських, ні з боку лікарні), вважаючи, що застосування електрошокера було виправданим з огляду на те, що місце події було занадто тісним, щоб усі присутні поліцейські могли взяти участь у заспокоєнні П.З.; вона також встановила, що повторне застосування електрошокера було необхідним через те, що П.З. продовжував чинити опір. Крім того, враховуючи обставини цієї справи, ні поліцейські, ні черговий лікар не могли передбачити, що у П.З. була серцева аномалія.

21. Заявниця оскаржила це рішення, подавши заяву про нагляд до Вищої прокуратури м. Оломоуц. Вона була поінформована 13 жовтня 2016 року про те, що в процедурі, дотриманій поліцією та Остравською обласною прокуратурою, не було виявлено жодних недоліків, а отже, їхні висновки можуть бути підтримані.

22. 21 листопада 2017 року Конституційний суд (рішенням № IV. ÚS 4150/16) відхилив як явно необґрунтовану конституційну скаргу, подану заявницею. Він постановив, що слідчі органи не порушили своїх обов’язків, передбачених законом, і що їхні рішення ґрунтувалися на достатній і всебічній перевірці.

Інші органи влади

23. 6 березня 2017 року заявниця подала скаргу до Оломоуцької обласної адміністрації щодо низького рівня медичних послуг, наданих П.З. під час його госпіталізації до клініки.

24. В експертному психіатричному висновку незалежний медичний експерт встановив, що процедура, якої дотримувався медичний персонал у цій справі, була повністю lege artis і що не було прямого зв’язку між смертю П.З. та його медичним лікуванням, яке включало ін’єкцію стандартних анксіолітичних препаратів.

25. 26 жовтня 2017 року, посилаючись на цей висновок, обласний орган влади відхилив скаргу заявника як необґрунтовану.

26. Обставини смерті П.З. також були перевірені за власною ініціативою Омбудсмена. У своєму звіті від 26 травня 2017 року, який ґрунтувався на наявних письмових матеріалах та матеріалах слідства, Омбудсмен зазначив: …

Коли справа дійшла до застосування сили, співробітники поліції спочатку обрали інший спецзасіб, окрім електрошокера. Подальший огляд потерпілого не показав, що він зазнав значного жорстокого поводження (тобто побиття). Електрошокер застосовувався тричі. Всі співробітники поліції стверджували, що електрошокер був застосований, коли [П.З.] чинив активний опір…

Я вважаю, що працівник поліції, який втрутився, діяв відповідно до того, як він був навчений… Можу лише припустити, що смерть П.З. стала результатом нещасного збігу обставин…

Тому мій висновок полягає в тому, що в загальних рисах я вважаю непропорційним застосування електрошокера проти особи, яка лежить на землі і яку намагаються утримати двоє або більше поліцейських, якщо тільки ситуація не характеризується винятковими, особливими обставинами, які виправдовують необхідність убезпечити особу [про яку йдеться] та закінчити ситуацію в найкоротший час. Такі обставини можуть включати, наприклад, ризик ураження електричним струмом поліцейських, особи, яку охороняють, або інших осіб через оголені кабелі у вологому середовищі.

Зауваження ЄКЗК щодо положення лежачи на животі (“in the prone position“)

44.  У документі CPT/Inf/E (2002) 1 – Rev. 2010, опублікованому 8 березня 2011 року, стосовно депортації іноземних громадян, ЄКЗК зазначив, що у випадках, коли виникає опір, конвойний персонал зазвичай повністю знерухомлює затриманого на землі, обличчям донизу, щоб одягнути на нього наручники.

Тримання затриманої особи в такому положенні – особливо у випадку, коли конвоїри притискають її до різних частин тіла (наприклад, чинять тиск на грудну клітку, ставлять коліна на спину, знерухомлюють шию) після того, як затримана особа почала чинити опір – тягне за собою ризик виникнення позиційної асфіксії.

ЄКЗК чітко зазначив, що застосування сили та/або методів обмеження, здатних спричинити позиційну асфіксію, слід уникати, коли це можливо, і що будь-яке таке застосування у виняткових обставинах повинно відповідати керівним принципам, розробленим з метою звести до мінімуму ризики для здоров’я відповідної особи.

45.  У своєму звіті про візит до Нідерландів, здійснений у жовтні 2011 року (CPT/Inf (2012) 21), опублікованому 9 серпня 2012 року, ЄКЗК наголосив на ризиках, притаманних використанню певних методів утримання (зокрема, утримання шиї) для контролю збуджених пацієнтів у психіатричних закладах, а також на необхідності уникати методів іммобілізації, які можуть швидко призвести до позиційної асфіксії (пункт 106).

46.  У своєму звіті про візит до Сполученого Королівства, здійснений у червні 2021 року (CPT/Inf (2022/13), опублікованому 7 липня 2022 року, ЄКЗК зазначив, що Кодекс практики МОЗ зазначає, що пацієнтів не можна утримувати в положенні лежачи, якщо для цього немає «вагомих причин», а Настанови NICE рекомендують положення лежачи на животі (“in the prone position”), якщо пацієнта доводиться примусово класти на підлогу. Позитивним є той факт, що в лікарні Пріорі в Енфілді більше не застосовують положення лежачи на животі після того, як керівництво взяло на себе чітке зобов’язання поступово відмовитися від його використання (параграф 165).

Засоби стримування у психіатричних закладах для дорослих (CPT/Inf(2017)6)

47. У цьому документі, опублікованому 21 березня 2017 року, ЄКЗК закріпив свої переглянуті стандарти щодо застосування спецзасобів до психіатричних пацієнтів. Він підкреслив, що кінцевою метою завжди має бути запобігання застосуванню засобів обмеження шляхом обмеження, наскільки це можливо, їхньої частоти та тривалості. З цією метою, на думку Комітету, надзвичайно важливо, щоб відповідні органи охорони здоров’я та керівництво психіатричних закладів розробили стратегію та вжили низку проактивних заходів, які, серед іншого, повинні включати забезпечення безпечного і захищеного матеріального середовища (у тому числі на відкритому повітрі), наймання достатньої кількості медичного персоналу, належну початкову і постійну підготовку персоналу, що займається обмеженням свободи пацієнтів, а також сприяння розробці альтернативних заходів (у тому числі технік деескалації).

Було відзначено, що в більшості країн, які відвідали представники ЄКЗК, можуть застосовуватися один або декілька з наступних видів обмеження свободи: (a) фізичне обмеження (утримання або знерухомлення пацієнта персоналом із застосуванням фізичної сили – «ручне управління»); (b) механічне обмеження (застосування засобів обмеження, таких як ремені, для знерухомлення пацієнта); (c) хімічне обмеження (примусове введення ліків з метою контролю за поведінкою пацієнта); (d) ізоляція (примусове залишення пацієнта наодинці в зачиненій кімнаті).

Звіт ЄКЗК від 31 березня 2015 року (CPT/Inf (2015) 18)

48.  31 березня 2015 року було опубліковано звіт ЄКЗК про періодичний візит до Чеської Республіки з 1 по 10 квітня 2014 року. У звіті зазначено:

“168.  Під час візиту з’ясувалося, що співробітники поліції у формі часто зверталися за допомогою для стримування збуджених пацієнтів, коли медичний персонал психіатричної лікарні «Космоноси» був не в змозі самостійно контролювати ситуацію. Такий стан справ є неприйнятним і не може бути виправданий відсутністю медсестер-чоловіків.

ЄКЗК рекомендує чеській владі вжити необхідних заходів, щоб покласти край практиці залучення поліцейських до приборкання збуджених пацієнтів психіатричної лікарні в Космоносах. Крім того, весь медперсонал повинен пройти навчання з належного застосування спецзасобів, а курси підвищення кваліфікації слід організовувати через регулярні проміжки часу. Таке навчання має зосереджуватися не лише на тому, щоб навчити персонал застосовувати спецзасоби, але й, що не менш важливо, щоб вони розуміли, який вплив застосування спецзасобів може мати на пацієнта, а також знали, як доглядати за пацієнтом, до якого застосовано спецзасоби».

Звіт ЄКЗК від 1 червня 2017 року (CPT/Inf (2017) 13)

49. У своєму звіті про візит до Німеччини, що відбувся з 25 листопада по 7 грудня 2015 року, опублікованому 1 червня 2017 року, ЄКЗК визнав, що у виняткових ситуаціях (тобто, коли йдеться про застосування зброї або захоплення заручників), допомога поліції може бути неминучою. Однак, на думку Комітету, персонал лікарні, як правило, має бути достатньо чисельним і здатним впоратися з насильницькими ситуаціями без звернення до поліції, в тому числі вночі (п. 127).

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

53. Заявниця скаржився на те, що співробітники поліції, які втрутилися проти її брата в психіатричній лікарні, застосували електрошокер, який призвів (сам по собі або в поєднанні з ліками, введеними при госпіталізації та після застосування електрошокера) до смерті її брата. Вона стверджувала, що втручання не було сплановане, що з медичним персоналом не консультувалися з цього приводу, що не існувало жодної нормативної бази, яка б встановлювала правила застосування сили проти осіб з психічними розладами, і що працівники поліції не були навчені, як застосовувати електрошокер проти таких осіб. Заявниця також скаржилася на те, що органи влади не провели належного розслідування інциденту.

СУТЬ СПРАВИ

55. Скарга заявника щодо зобов’язань держави за статтею 2 Конвенції має два аспекти: матеріальний та процесуальний. Суд розглядатиме їх по черзі.

МАТЕРІАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Загальні принципи

82. Стаття 2 закріплює одну з основних цінностей демократичних суспільств, що входять до Ради Європи (McCann and Others v. the United Kingdom, 27 September 1995, § 147).

Перше речення пункту 1 статті 2 Конвіенції зобов’язує державу не тільки утримуватися від умисного і незаконного позбавлення життя, але й вживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (Calvelli and Ciglio v. Italy [GC], no. 32967/96, § 48; Kotilainen and Others v. Finland, no. 62439/12, § 66, 17 September 2020; Kurt v. Austria [GC], no. 62903/15, § 157, 15 June 2021).

Таке позитивне зобов’язання відповідно до матеріальної частини статті 2 Конвенції виникає в ряді різних контекстів, в яких право на життя може бути поставлене під загрозу (Öneryıldız v. Turkey [GC], no. 48939/99, § 71), та охоплює обов’язок прийняти законодавчу й адміністративну базу, призначену для захисту права на життя, та забезпечити ефективне функціонування цієї нормативної бази (Cavit Tınarlıoğlu v. Turkey, no. 3648/04, § 86, 2 February 2016; Kotilainen and Others, cited above, § 66).

83. Що стосується, зокрема, застосування поліцейськими сили зі смертельним наслідком, Суд постановив, що нерегульовані та свавільні дії представників держави несумісні з ефективним дотриманням прав людини.

Це означає, що поліцейські операції повинні бути не тільки санкціоновані національним законодавством, але й достатньою мірою регулюватися ним у рамках системи адекватних та ефективних гарантій проти свавілля та зловживання силою, і навіть проти нещасного випадку, якого можна було б уникнути (Makaratzis v. Greece [GC], no. 50385/99, § 58; Tekın and Arslan, cited above, § 84).

84. У контексті охорони здоров’я матеріальні позитивні зобов’язання держав можуть включати обов’язок вживати належних заходів для забезпечення високих професійних стандартів серед медичних працівників та запроваджувати ефективну нормативну базу, що зобов’язує лікарні, як приватні, так і державні, вживати належних заходів для захисту життя пацієнтів (Calvelli and Ciglio, cited above, § 49; Hristozov and Others v. Bulgaria, nos. 47039/11 and 358/12, § 108, ECHR 2012 (extracts)); Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal [GC], no. 56080/13, § 186, 19 December 2017).

85. За певних обставин на державу можуть навіть покладатися позитивні зобов’язання щодо захисту осіб від ризику для їхнього життя, спричиненого їхніми власними діями або поведінкою (Ciechońska v. Poland, no. 19776/04, § 62, 14 June 2011; Fatih Çakır and Merve Nisa Çakır v. Turkey, no. 54558/11, § 41, 5 June 2018). У випадку психічно хворих осіб необхідно враховувати їх особливу вразливість (Rivière v. France, no. 33834/03, § 63, 11 July 2006, and Renolde v. France, no. 5608/05, § 84).

86. Однак позитивне зобов’язання має тлумачитися таким чином, щоб не накладати на органи влади неможливого або непропорційного тягаря, беручи до уваги, зокрема, непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який необхідно зробити з точки зору пріоритетів і ресурсів (Öneryıldız, § 107; Ciechońska, §§ 63-64, both cited above). Іншими словами, лише той факт, що органи влади не зробили всього, що від них можна було розумно очікувати, щоб уникнути реального і безпосереднього ризику для життя, може становити можливе порушення позитивного зобов’язання з боку цих органів (Osman v. the United Kingdom, 28 October 1998, § 116; Scavuzzo-Hager and Others v. Switzerland, no. 41773/98, § 66, 7 February 2006).

87. У світлі важливості захисту, що надається статтею 2 Конвенції, Суд повинен піддавати твердження про порушення цього положення найретельнішому аналізу, беручи до уваги не тільки дії державних органів, але й усі супутні обставини, включаючи такі питання, як відповідна нормативно-правова база, планування та контроль дій, що розглядаються (Makaratzis, cited above, §§ 57-59; Tekın and Arslan, cited above, §§ 83 and 99; Boukrourou and Others, cited above, § 55; Machalikashvili and Others v. Georgia, no. 32245/19, § 99, 19 January 2023). Стаття 2 Конвенції також покладає на державу позитивний обов’язок здійснювати підготовку працівників правоохоронних органів таким чином, щоб забезпечити їх високий рівень компетентності та запобігати будь-якому поводженню, що суперечить цьому положенню (Davydov and Others v. Ukraine, nos. 17674/02 and 39081/02, § 268, 1 July 2010; Tekın and Arslan, cited above, § 95).

Застосування до цієї справи

88. Заявниця скаржилася, зокрема, на те, що працівники поліції застосували електрошокер до її брата, П.З., під час втручання у психіатричній лікарні. На її думку, неодноразове застосування електрошокера у поєднанні з тривалим перебуванням П.З. у ризикованому положенні лежачи на животі (“in the prone position”) та ліками, які йому вводилися до та після застосування електрошокера, призвело до смерті П.З.

89. Беручи до уваги підхід, прийнятий у попередніх справах, пов’язаних з ненавмисними порушеннями права на життя, Суд повинен розглянути у цій справі, чи порушили державні органи свої позитивні зобов’язання за статтею 2 Конвенції щодо захисту життя П.З. Суд повторює, що такі зобов’язання включають обов’язок вживати належних заходів для захисту життя пацієнтів та запровадити ефективну нормативно-правову базу, яка визначатиме обмежені обставини, за яких працівники правоохоронних органів можуть застосовувати силу та вогнепальну зброю.

Неможливість захистити життя П.З.

90. Суд одразу зазначає, що П.З. мав проблеми з психічним здоров’ям і психіатричний діагноз параноїдальної шизофренії, серйозного хронічного захворювання, яке, окрім того, що спричиняє сильні психічні страждання, також, як правило, підвищує ризик серйозних соматичних проблем зі здоров’ям, а отже, і з ліками, що використовуються для його лікування. Крім того, у нього також була діагностована гіпертонія. Тому він, безсумнівно, перебував у вразливому становищі (Boukrourou and Others, § 58).

91. Суд також зазначає, що, будучи тривалий час амбулаторним пацієнтом, П.З. був відомий клініці, до якої він був госпіталізований напередодні подій, що призвели до його смерті. Причиною, чому його доставили туди саме того дня у супроводі поліцейського патруля, було те, що він поводився агресивно по відношенню до своїх родичів. Його поклали до відділення невідкладної допомоги клініки, ввели антипсихотичні препарати і помістили у звичайну палату. Ніхто не стверджував, що клініка не мала необхідних навичок і можливостей, щоб впоратися зі станом П.З. або надати йому належну медичну допомогу і підтримку.

92. Більше того, той факт, що рано вранці наступного дня, близько 4 години ранку, медичний персонал вирішив перевести П.З., який почав ставати неспокійним, до палати інтенсивної терапії, обладнаної для фізичного стримування агресивних пацієнтів, свідчить про те, що у них були підстави вважати, що він може становити небезпеку для себе або оточуючих, і що необхідні особливі запобіжні заходи.

Це тим більше підтверджується тим, що ситуація погіршилася після словесного конфлікту, після якого П.З. став гіперагресивним та сильно збудженим, почав трощити обладнання і схопив пожежний шланг.

Коли фельдшер спробував його зупинити, П.З. нібито намагався задушити його шлангом, через що той злякався за своє життя. Потім він почав виривати стельову плитку, висмикувати електричні дроти і бризкати на них водою.

Оскільки ніхто з медичного персоналу або охоронців лікарні не міг його контролювати, близько 5 години ранку в клініку були викликані співробітники поліції, які втрутилися до ситуації.

За свідченнями співробітників поліції, коли вони прибули, П.З. все ще становив серйозну загрозу для фельдшера і лікаря, в той час як, за словами громадського захисника прав, який за законом зобов’язаний здійснювати перевірки в медичних установах, вони вже були поза небезпекою. З різних версій подій випливає, що двом співробітникам поліції вдалося повалити П.З. на землю і покласти його в лежаче положення (тобто грудьми вниз, що потенційно заважало йому дихати і контролювати свої рухи).

Однак, зважаючи на його фізичну силу та інтенсивність опору, вони не змогли утримати його або зв’язати руки за спиною, тому офіцер Т., який вважав, що П.З. становить безпосередню загрозу життю і здоров’ю всіх присутніх, вирішив застосувати електрошокер. Він тричі вдарив його електрошокером, після чого медсестра ввела йому додаткові ліки о 05:05. Згодом виявилося, що у нього не прощупується пульс, однак негайні реанімаційні заходи медичного персоналу не мали успіху, і о 06:08 було констатовано його смерть, імовірно, внаслідок зупинки серця.

93. Ані розтин, проведений у день інциденту, ані висновок судово-медичної експертизи від 2 березня 2016 року не були переконливими щодо можливого причинно-наслідкового зв’язку між застосуванням електрошокера до брата заявника та його смертю. Дійсно, згідно з результатами розтину та висновком судово-медичної експертизи, безпосередньою причиною смерті П.З. була серцева аритмія, яка могла мати багато потенційних причин – однією з них був електричний розряд, випромінюваний електрошокером. Подальше розслідування інциденту дійшло висновку, що (i) електрошокер був використаний у спосіб, що повністю відповідає правилам застосування заходів примусу, (ii) серцеву аномалію П.З. не можна було передбачити; (iii) його смерть не можна пов’язати з якоюсь конкретною особою або дією.

94. На думку Суду, ситуація, описана вище, свідчить про низку недоліків у тому, як лікарня та поліція реагували на ситуацію, що розглядається.

95. По-перше, Суд вважає, що можна було обґрунтовано передбачити, коли П.З. доставили до психіатричної клініки, що він може стати психотичним або агресивним. Його помістили до відділення невідкладної допомоги психіатричної клініки, яке, очевидно, має бути належним чином обладнане для роботи з психічно хворими, збудженими і навіть агресивними особами, а також для забезпечення їхньої безпеки та благополуччя.

У зв’язку з цим Суд зазначає, що в документі під назвою «Засоби стримування в психіатричних закладах для дорослих» ЄКЗК рекомендував, щоб з метою запобігання та обмеження застосування засобів стримування (включаючи фізичне стримування, механічне стримування, хімічне стримування та ізоляцію) відповідні органи охорони здоров’я та керівництво психіатричних закладів забезпечували безпечне та надійне матеріальне середовище, наймали достатню кількість медичного персоналу, який повинен бути належним чином навчений методам стримування пацієнтів, а також сприяли застосуванню альтернативних заходів, у тому числі технік деескалації.

У цій справі, однак, не було надано жодної інформації щодо такої стратегії та превентивних заходів у психіатричній клініці Університетської лікарні Оломоуца, а також щодо застосування методів деескалації по відношенню до брата заявника.

Що стосується можливостей стримування, то, як видається, помістити П.З. до палати інтенсивної терапії було неможливо, спочатку через брак місця, а потім через брак часу, і що співробітники клініки не намагалися фізично стримувати його доти, доки він не схопив пожежний шланг.

96. По-друге, Суд зазначає, що хоча медичні працівники вирішили звернутися по допомогу до поліції, вони, як видається, не поінформували працівників поліції про стан П.З. та пов’язані з ним ризики для здоров’я, а також про його стан збудження.

97. По-третє, Суд зазначає, що коли працівники поліції втрутилися на прохання медичного персоналу, вони повалили П.З. на землю та поклали його в лежаче положення, тобто грудьми вниз. У зв’язку з цим, а також посилаючись на висновки ЄКЗК, Суд звертає увагу на ризики такого положення, яке може призвести до позиційної асфіксії через тиск на шию, а також унеможливлює спостереження за тим, чи дихає відповідна особа.

98. По-четверте, Суд вважає, що утримання П.З. у такому положенні зменшило ризик його втечі або подальшої прямої загрози життю присутніх. У зв’язку з цим виникає питання про те, чи було застосування електрошокера одним з працівників поліції  абсолютно необхідним.

У зв’язку з цим Суд зазначає, що електрошокери як електрошокові пристрої класифікуються ЄКЗК як «менш смертоносна зброя» – думку, яку, як видається, поділяє і Державний захисник прав – і що їх також часто називають «проміжною зброєю».

Суд раніше встановив, що піддавання людини електричному струму є особливо тяжкою формою жорстокого поводження, здатною викликати сильний біль і жорстокі страждання (Grigoryev v. Ukraine, no. 51671/07, § 64, 15 May 2012; Anzhelo Georgiev and Others v. Bulgaria, no. 51284/09, §§ 75-76, 30 September 2014; Kanciał v. Poland, no. 37023/13, § 78, 23 May 2019; Znakovas v. Lithuania [Committee], no. 32715/17, § 46, 19 November 2019).

99. Дійсно, навіть якщо визнати, що застосування електрошокера проти П.З. не було смертельним за своєю суттю, Суд вважає, що воно, тим не менш, могло спричинити або, принаймні, прискорити його смерть. На думку Суду, хоча працівники поліції не могли знати, що П.З. страждав на серцеву аномалію, яка робила застосування електрошокера ще більш ризикованим, сам факт того, що він був пацієнтом психіатричної лікарні, повинен був спонукати їх усвідомити, що він не тільки перебував у вразливому становищі (через госпіталізацію та психіатричний епізод, від якого він страждав), але й був людиною з психічними розладами, а також те, що він, цілком ймовірно, приймав ліки.

Суд вважає, що оскільки П.З. помер під час спроби поліцейських знерухомити його, не можна виключити, що електричні розряди, спричинені електрошокером, дійсно викликали серцеву аритмію, яка призвела до його смерті (Scavuzzo-Hager and Others v. Switzerland, no. 41773/98, §§ 58 and 60, 7 February 2006; Boukrourou and Others, cited above, § 60).

У цьому контексті Суд вражає той факт, що П.З. тричі застосовували електрошокер упродовж дуже короткого проміжку часу, а також те, що після цього, до того, як його перевернули на спину, йому було введено заспокійливі ліки.

100. Суд вважає, що немає нічого незвичайного в тому, що особи, госпіталізовані у відділення невідкладної допомоги психіатричної клініки, можуть бути збудженими або агресивними. Тому психіатричні заклади, в принципі, повинні бути належним чином укомплектовані та обладнані для того, щоб справлятися з такими пацієнтами власними силами, щоб вдаватися до допомоги поліції лише як до крайнього засобу і за належної координації з нею. Однак у цьому випадку цього не відбулося.

101. Таким чином, Суд доходить висновку, що вищезазначені інциденти, взяті в сукупності, демонструють, що в результаті спільних дій низки осіб держава не виконала свого позитивного обов’язку забезпечити П.З. належний догляд та зберегти його життя.

Відповідна правова та адміністративна база

102. На цьому тлі Суд далі оцінює, чи виконала держава свої регуляторні обов’язки за статтею 2 Конвенції.

Суд повторює, зокрема, що застосування електрошокера тягне за собою певний рівень невід’ємних ризиків для права на життя, і що ризик застосування такої проміжної зброї проти осіб з психічними розладами є ще більш серйозним.

Відповідно, застосування електрошокера повинно бути пов’язане з позитивним зобов’язанням держави прийняти нормативно-правові акти щодо захисту життя та забезпечити ефективну імплементацію та функціонування цієї нормативно-правової бази.

103.  Що стосується національної правової бази, Суд зазначає, по-перше, що в Чеській Республіці електрошокер вважається пристроєм несмертельної дії. У зв’язку з цим він також бере до уваги той факт, що ЄКЗК, Верховний комісар ООН з прав людини, а також Чеський державний захисник прав відносять його до категорії менш смертоносної зброї.

На момент подій, про які йдеться, відповідні правила застосування електрошокерів були передбачені, зокрема, Законом «Про поліцію» та внутрішньою інструкцією поліції. Згідно зі статтею 53 Закону про поліцію, співробітники поліції мають право (після попереднього попередження) застосовувати електрошокер тільки в тому випадку, якщо застосування інших заходів примусу буде явно недостатнім для досягнення мети, яку переслідує відповідне втручання (наприклад, захист власної безпеки, майна або громадського порядку), і якщо застосування електрошокера необхідно для подолання опору або нападу з боку відповідної особи.

Відповідно до розділу 58(1), електрошокер не можна застосовувати проти явно вагітних жінок, осіб похилого віку, осіб з явними фізичними вадами або хворобами, а також осіб, які явно не досягли 15-річного віку, за винятком випадків, коли існує безпосередня загроза життю або здоров’ю поліцейського чи іншої особи або ризик заподіяння значної майнової шкоди, якій неможливо запобігти в інший спосіб.

Це останнє положення розвинене в частині II внутрішньої Поліцейської інструкції №. 1/2017 (у редакції, що діяла станом на 1 липня 2018 року – тобто після подій, які є суттю цієї справи).

У частині III цієї інструкції підкреслюється, що стосовно застосування електрошокерів застосовується принцип субсидіарності в розумінні статті 53 § 4 Закону «Про поліцію». Відповідно, в ній зазначено, що в ситуації, коли інші заходи примусу (використання захоплень, утримання, ударів, кийків або засобів, що викликають сльозоточивість) не змогли подолати активний опір, електрошокер є останньою альтернативою застосуванню зброї.

104. Суд зазначає, що згідно з вищезазначеними правилами, співробітники поліції мають право використовувати електрошокер, якщо немає інших примусових заходів, здатних досягти мети втручання, беручи до уваги принцип пропорційності. Однак, на думку Комітету, вищезазначені рамки є дуже загальними (see, mutatis mutandis, Tekin and Arslan, cited above, § 92) і не відображають особливу природу цього пристрою як «проміжної зброї» та ризики для здоров’я, пов’язані з його застосуванням.

Зокрема, немає конкретних положень щодо застосування електрошокера проти осіб з психічними розладами або, загалом, проти осіб, які були госпіталізовані і, ймовірно, перебувають під впливом медикаментів, але не належать до вразливих категорій осіб, конкретно зазначених у статті 58(1) Закону «Про поліцію».

Також не схоже, що чеська поліція прийняла будь-які внутрішні правила, спрямовані на вирішення цього питання.

Таким чином, за словами Громадського захисника прав, при втручанні в приміщення медичних установ співробітники поліції зобов’язані керуватися лише загальним законодавчим принципом пропорційності, а не будь-якими більш конкретними керівними принципами.

105. У зв’язку з цим Суд зазначає, що за відсутності детальних досліджень потенційного впливу електрошокової зброї на особливо вразливих осіб, ЄКЗК рекомендує уникати її застосування щодо таких осіб, а також щодо осіб, які перебувають у стані марення або алкогольного сп’яніння.

За даними Верховного комісара ООН з прав людини, ризик серйозних травм або навіть смерті особливо зростає, якщо особи, які зазнали ураження електричним струмом, приймали певні ліки, що відпускаються за рецептом, або рекреаційні препарати, або з інших причин є більш сприйнятливими до несприятливих серцевих ефектів.

Тому ті, хто працює в ситуаціях, де вони можуть зіткнутися з особами з уже наявними вразливостями, повинні мати детальні інструкції та пройти навчання щодо виявлення таких ризиків.

Нарешті, Конституційний суд Чехії вважає, що особи з психічними розладами є вразливою групою і що правові положення, які їх стосуються, потребують особливо обережного тлумачення, яке повинно повністю відповідати їхнім основним правам.

106. Щодо навчання працівників поліції застосуванню електрошокера Суд зазначає, що Уряд посилався на загальні положення статті 51 Закону «Про поліцію» та Закону № 361/2003 «Про службу в органах безпеки», а також на внутрішні правила поліції. Відповідно до першого з цих документів, що має назву «Спеціальна програма підготовки поліцейських P2/0232 – Навчання застосуванню електрошокера як засобу примусу» (яка застосовується з 1 вересня 2013 року), навчання охоплює переважно теоретичну інформацію щодо технічних аспектів та безпечного і правильного поводження з електрошокером; очікується, що поліцейські також зможуть пояснити ризики для здоров’я, пов’язані з його застосуванням.

107. Суд із зацікавленістю відзначає нещодавні зміни в навчальних курсах, що проводяться для працівників поліції. Однак він зауважує, що ці зміни виникли лише після смерті брата заявника. Крім того, Суд може лише висловити жаль з приводу того, що, як зазначав Уповноважений з прав людини, відповідні органи влади відмовилися виконати рекомендацію останнього щодо створення спеціальної навчальної програми для працівників поліції, яка б враховувала специфічні проблеми поводження з особами, які страждають на психосоціальні розлади. У зв’язку з цим Суд посилається на думку, яку він висловлював у попередніх справах, згідно з якою поводження з особами, які страждають на психічні розлади, безумовно, потребує спеціальної підготовки (Shchiborshch and Kuzmina v. Russia, no. 5269/08, § 233, 16 January 2014; Tekin and Arslan, cited above, § 97).

108.  Нарешті, у матеріалах, які перебувають у провадженні Суду, немає нічого, що вказувало б на те, що на час, про який ідеться, існувала якась інструкція або методичне керівництво, що вимагало б налагодження співпраці та координації між (з одного боку) співробітниками поліції, які втручаються в лікарні, та (з іншого боку) медичними працівниками. Суд зазначає, що відповідна рекомендація була надана Уповноваженим з прав людини у 2019 році (тобто після смерті брата заявника) і наразі виконується.

У зв’язку з цим Суд вважає, що у випадках, коли втручання поліції до психіатричних установ неможливо уникнути, співробітники поліції, які втручаються, повинні бути поінформовані про ризики, пов’язані із застосуванням електрошокера, і про необхідність особливої обережності при спілкуванні з особами, які становлять фактори ризику; у будь-якому випадку, вони повинні виконувати свої обов’язки таким чином, щоб заспокоїти і деескалації конфліктних ситуацій (див. також рішення Конституційного Суду Чехії № I. ÚS 860/15).

Тим не менш, Суд також звертає увагу на рекомендацію ЄКЗК (хоча вона і стосується однієї конкретної психіатричної лікарні в Чеській Республіці) про те, що необхідно покласти край практиці залучення співробітників поліції до стримування збуджених пацієнтів. Як вже зазначалося Судом вище, психіатричні заклади, в принципі, повинні бути належним чином укомплектовані та обладнані для роботи з такими пацієнтами власними силами, щоб вдаватися до допомоги поліції лише як до крайнього засобу і за належної координації з нею.

109.  Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що держава не дотрималася свого основного обов’язку щодо забезпечення права на життя шляхом створення належної правової та адміністративної бази, що стосується, з одного боку, координації дій між медичними працівниками та поліцією у випадках, коли втручання останньої в медичні заклади є неминучим, а з іншого боку, можливих ризиків для здоров’я, пов’язаних із застосуванням поліцією електрошокерів загалом і, зокрема, проти осіб із психічними розладами, зокрема, у ситуаціях, коли не було встановлено, чи приймали ці особи медикаменти (і якщо так, то яким чином). Зокрема, Суд вважає, що існуюча система не надавала працівникам поліції  чітких інструкцій щодо того, як діяти при застосуванні спецзасобів проти таких психічно хворих осіб, як П.З., що може пояснити, чому працівники поліції  у даній справі діяли досить спонтанно, без попередньої консультації з медичним персоналом.

Висновок

110. Таким чином, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 2 Конвенції за її матеріальним змістом.

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ АСПЕКТ

117. Суд розглядатиме це питання у світлі відповідних загальних принципів, викладених, зокрема, у справі Armani Da Silva v. the United Kingdom ([GC] (no. 5878/08, §§ 229-239, 30 March 2016).

118. Для цілей цієї справи Суд зазначає, що відповідність офіційного розслідування процесуальним вимогам статті 2 Конвенції оцінюється за кількома суттєвими параметрами: адекватність слідчих заходів; оперативність розслідування; залучення сім’ї померлої особи; незалежність розслідування. Для того, щоб бути «ефективним», розслідування має бути здатним привести до встановлення фактів, визначення того, чи була застосована сила виправданою за даних обставин, а також до виявлення і, за необхідності, покарання винних (Armani Da Silva, cited above, § 233).

119. Суд вважає, що в цій справі було проведено розслідування, здатне встановити обставини, а також виявити і покарати винних.

120. По-перше, Суд зазначає, що слідчі дії були проведені самою GISF, яка була визнана незалежним органом (B.Ü. v. the Czech Republic, no. 9264/15, § 96, 6 October 2022); це питання не оскаржується заявником, і Суд не бачить інших підстав для висновку про те, що розслідування не відповідало вимозі незалежності.

121. Суд також визнає, що GISF відреагувала негайно і за власною ініціативою: розслідування, спрямоване на встановлення причин смерті П.З., було розпочато в день, коли ця смерть настала (а саме, 6 листопада 2015 року). Речові докази, у тому числі електрошокер, були вилучені, співробітникам поліції, які втрутилися, було доручено скласти офіційні протоколи про застосування заходів примусу, було проведено розтин тіла П.З. та призначено експертизу. У період з 25 листопада по 8 грудня 2015 року GISF опитала кількох очевидців, у тому числі чотирьох співробітників поліції, які були заслухані 26 листопада і 7 грудня 2015 року, і яким слідчий поставив конкретні запитання. Справу було закрито 6 квітня 2016 року – тобто через п’ять місяців після її відкриття; таким чином, розслідування було досить оперативним.

122. Проте Суд не може оминути увагою низку упущень і недоліків, здатних підірвати ретельність і достовірність розслідування.

123. По-перше, Суд вказує на те, що слідчий орган не одразу ізолював і не допитав працівників поліції, причетних до інциденту, таким чином не запобігши можливій змові. Дійсно, співробітники поліції були заслухані лише через двадцять днів і один місяць, відповідно. З матеріалів справи випливає, що у своєму викладі подій, наданому під час цих допитів, вони більш-менш повторювали зміст офіційних протоколів, які вони склали в день інциденту. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на критику, висловлену Уповноваженим з прав людини, згідно з якою в цих офіційних протоколах відсутній детальний опис подій, на підставі якого можна було б оцінити відповідність застосованих примусових заходів.

Суд також зазначає, що допити, про які йде мова, були проведені в досить нецікавій манері: співробітників поліції  просто попросили викласти свою версію подій і поставили дуже мало запитань, які не стосувалися примусових заходів, застосованих під час втручання (Virabyan, cited above, § 175). У зв’язку з цим він зазначає, що, на думку Уповноваженого з прав людини, розслідування застосування примусових заходів було проведено лише формально, оскільки не було отримано жодної об’єктивної інформації.

124.  Крім того, хоча Суд визнає, що хоча (i) було зібрано досить великий доказовий матеріал (включаючи відеозаписи, резервну пам’ять електрошокера та повну копію медичної документації П.З.) та (ii) було призначено судово-медичну експертизу та токсикологічну експертизу з метою підготовки експертного звіту, Суд вважає, що обсяг розслідування все ж таки був дещо вузьким.

Зокрема, як стверджував заявник, розслідування не зосереджувалося на інформації, якою обмінювалися працівники поліції та медичний персонал, а експертів не просили прокоментувати будь-яку можливу взаємодію між ліками, введеними П.З. (до і після втручання поліції), та застосуванням електрошокера. У зв’язку з цим Суд повторює, що недотримання очевидної лінії розслідування значною мірою підриває здатність слідства встановити обставини справи та особу відповідальних осіб (Mustafa Tunç and Fecire Tunç, cited above, § 175; Armani Da Silva, cited above, § 234).

125. Таким чином, хоча працівники поліції  могли щиро вважати, що оскаржувані заходи примусу (у тому числі застосування електрошокера) можуть бути законно застосовані для придушення опору П.З. – переконання, яке могло виникнути, головним чином, через відсутність належної підготовки щодо поводження з особами з психосоціальними розладами, – зазначені вище недоліки розслідування не дозволили належним чином встановити, чи настала відповідальність держави на підставі сукупності недоліків, допущених з боку органів державної влади.

126. У світлі вищевикладеного Суд доходить висновку, що розслідування, проведене за фактом смерті П.З., було неналежним, а отже, порушувало процесуальні зобов’язання держави щодо захисту права на життя. Відповідно, з цього приводу також мало місце порушення статті 2 Конвенції.

СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

127.  Заявниця також скаржилася на те, що її брат зазнав нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження в лікарні та поліції , а також на те, що органи влади не виконали свого обов’язку щодо проведення ефективного розслідування у цій справі.

128.  Суд зазначає, що скарги за статтею 3 пов’язані зі скаргами, розглянутими вище за статтею 2 Конвенції, і тому мають бути визнані прийнятними.

129.  Крім того, Суд вважає, що суть скарг заявника вже була розглянута за статтею 2 Конвенції. Беручи до уваги свої висновки за цією статтею, Суд вважає, що не виникає жодного окремого питання щодо стверджуваних порушень статті 3 Конвенції.

З ЦИХ ПІДСТАВ, СУД

• Оголошує одноголосно заяву прийнятною;
• Постановляє п’ятьма голосами проти двох, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її матеріально-правовому аспекті;
• Постановляє одноголосно, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті;
• Постановляє, одноголосно, що немає необхідності розглядати окремо скарги за матеріальним та процесуальним аспектами статті 3 Конвенції …

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МУРУ-ВІКСТРЬОМ

Я не погоджуюся з думкою більшості про те, що мало місце порушення статті 2 в її матеріально-правовому аспекті.

V. v. the Czech Republic, application no. 26074/18, judgment 07.12.2023

According to Article 18 of the Law of Ukraine “On Psychiatric Care“, a person who has committed socially dangerous acts and respecting whom a court has applied compulsory medical measures is discharged by a court decision. However, there are cases when, after doctors submit petitions to the court to extend or terminate the application of compulsory medical measures, such cases are often not considered for a long time. As a result, patients continue to be held in psychiatric institutions without a court decision, which leads to a violation of their right to liberty and security of person.

This is precisely what the Ombudsman drew attention to in his Report “On the state of affairs regarding the prevention of torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment in Ukraine in 2023″.

For example, the Ombudsman found that some patients were kept in hospital for a long time without a court order to extend or terminate compulsory medical measures (Dnipro Branch of the Special Institution for Psychiatric Care of the State Institution “Institute of Forensic Psychiatry of the Ministry of Health of Ukraine”). According to employees of the branch, the court postpones consideration of cases concerning the extension or termination of compulsory medical measures (up to several months).

Moreover, this problem has ceased to be a national issue and has been identified by the European Court of Human Rights in its recent judgment in the case of Tsyoge fon Manteyfel v. Ukraine (application no. 29804/16, judgment of 11 January 2024).

However, the problem is more acute than it seems. Today, an even greater threat to human rights has emerged on the agenda, which is as follows: people who should already be released from the relevant institutions continue to be held in a state of detention to obtain funding for these institutions.

Thus, based on the results of the analysis of the activities of places of detention in 2023, the Ombudsman concluded that there is no mechanism in Ukraine to prevent the abuse of the extension of compulsory medical measures to obtain additional funding. In other words, in the twenty-first century, the authorities and Ukrainian society faced a veiled slavery.

Therefore, in this discussion, we would like to present to the attention of specialists and all those interested in the prevention of ill-treatment in places of detention the peculiarities of financing compulsory medical measures.

Until 2023, there were two mechanisms for financing compulsory medical measures:

1. At the expense of funds from the State Budget of Ukraine separately allocated to the Ministry of Health of Ukraine.
2. At the expense of a subvention from the State Budget to local budgets to support certain institutions and activities in the healthcare system.

It should be emphasised that both mechanisms did not provide for the dependence of funding on the length of a person’s stay in a healthcare facility.

Since 2023, two mechanisms for financing compulsory medical measures have been introduced, one of which creates conditions under which a healthcare facility receives monthly funding for each patient. Discharging a patient under such conditions becomes economically unprofitable for a healthcare facility.

However, starting from 2025, the Ministry of Finance proposes to introduce only this mechanism for financing compulsory medical measures. In other words, we are talking about a very real threat of a patient’s actual lifelong stay in a healthcare facility. In fact, the only way for a patient to leave this healthcare facility is to die.

Therefore, the readers are invited to read opinions on one of the most pressing issues in the field of torture prevention today – how to avoid abuses during the stay of patients in institutions where coercive medical measures are used.

Dr Serhii Shum, one of the most well-known psychiatrists and reformers of the psychiatric care system in Ukraine, will share his thoughts.

D.Y.: Dear Doctor, thank you very much for taking the time to discuss an issue that is more than important and indicates real risks of gross violations of the rights of persons held in places of detention. Could you start by very briefly outlining why this is important and why it is, in fact, a problem?

S.S.:  My sincere greetings to all readers of the Anti-Corruption Platform.

To begin with, imagine an abstract prison whose funding depends on the number of prisoners in it and the length of their stay. At the same time, let’s imagine that the period for which prisoners are placed in this institution is not set by the court, and the continuation of their stay or release depends on the head of the institution itself. For example, in the case of dangerous criminals serving life sentences. And, more importantly, the funding of such a conditional prison depends on the number of prisoners and the length of time a prisoner stays in such an institution.

D.Y.:  Indeed, it is difficult to imagine, although, for example, the issue of releasing life prisoners has been and remains problematic both in Ukraine and in some other Council of Europe countries. Therefore, such an imaginary model of treatment of patients is at an absolute distance from the CPT standards and ECHR precedents.

S.S.:  I will say more: it is difficult to imagine such a model even in dystopias, but this is precisely the funding model that has been introduced in Ukraine since 2023. We are talking about 15 out of 16 existing specialised mental health care facilities (forensic psychiatry clinics).

To understand the situation, it is necessary to recall how the system of forensic psychiatry is regulated in Ukraine.

Pursuant to Article 19 of the Criminal Code of Ukraine, a person who, at the time of committing a socially dangerous act under this Code, was in a state of insanity, i.e. could not be aware of his or her actions (inaction) or control them because of a chronic mental illness, temporary mental disorder, dementia, or other disease state of mind, shall not be subject to criminal liability. Such a person may be subject to compulsory medical measures by a court decision.

Article 92 of the Criminal Code of Ukraine stipulates that compulsory medical measures include the provision of outpatient psychiatric care, placement of a person who has committed a socially dangerous act that falls within the scope of an act under the Special Part of the Criminal Code of Ukraine in a special medical institution for the purpose of compulsory treatment, as well as prevention of the commission of socially dangerous acts.

Part 4 of Article 503 of the Code of Criminal Procedure of Ukraine provides that compulsory medical measures are applied exclusively to persons who are socially dangerous.

In other words, compulsory medical measures are measures of a criminal law nature, applied exclusively to persons with mental disorders who have committed socially dangerous acts and are socially dangerous, to prevent them from committing socially dangerous acts, which are applied in a special healthcare facility.

Articles 94 and 95 of the Criminal Code of Ukraine, Article 513(2), Article 514(1) of the Code of Criminal Procedure of Ukraine provide that the application and termination of compulsory medical measures depends on the mental state of the person, the gravity of the act committed and the degree of danger of the mentally ill person to himself or herself or other persons and is carried out by court order because of the opinion of psychiatrists.

D.Y.: Yes, theoretically, the construction is logical and typical for European democratic states. What is the threat to human rights in Ukraine?

S.S.:  The current Ukrainian network of special psychiatric care facilities (forensic psychiatry clinics) includes 16 healthcare facilities, 15 of which are municipal non-profit enterprises (i.e. owned by communities), 1 is a state-owned healthcare facility that falls under the management of the Ministry of Health of Ukraine and is funded by the State Budget of Ukraine separately allocated to the Ministry of Health of Ukraine (owned by the state).

As of 01 April 2024, a total of 1602 patients were treated in these special mental health care facilities (forensic psychiatry clinics). 

Of these, 546 patients (34%) were in a state-owned healthcare facility that belongs to the state.

At the same time, as of 01 July 2022 (before the introduction of the new funding model), 1436 patients were treated in these special mental health care facilities (forensic psychiatry clinics). Of these, 609 patients (42%) were treated in a state-owned healthcare facility that is managed by the state.

As can be seen, the number of patients in the state-owned healthcare facility, which belongs to the sphere of state administration, decreased by 63 (10.3%) during the specified period (from 01.07.2022 to 01.04.2024).

In addition, out of these 546 people in the institution, 14 were evacuated on 17 October 2023 from the municipal non-profit enterprise due to the actions of the aggressor state in the Kherson region.

In Ukraine as a whole, the number of such patients has increased by 166 patients due to municipal non-profit enterprises, which had 827 patients before receiving information about the new funding model, and currently have 1056 patients.

In other words, if we consider the discharge of 63 patients from a state healthcare facility, it turns out that in Ukraine, municipal psychiatric institutions have increased the number of patients by 229 people.

During this period, the following changes in financing took place (introduced from 1 January 2023, information about these changes became known in August 2022).  Municipal non-profit enterprises received a financial incentive to retain patients.

In fact, this is precisely what the document because of which funding is received provides for:

For healthcare providers included in the list of special mental healthcare facilities approved by the Ministry of Health, the actual cost of inpatient mental healthcare services for adults and children provided under each contract is calculated as the sum of the global rate per month and the product of the rate of UAH 13151 and the number of patients for whom the healthcare provider provided compulsory medical measures according to the electronic healthcare system during the reporting month.

It turns out that the amount of money received by a municipal non-profit enterprise is calculated monthly and depends on the number of patients. The more patients and the longer they stay in the institution, the more money the institution will receive. At the same time, discharge from the institution is carried out by a court decision based on the opinion of psychiatrists.

D.Y.:  The prospect of turning psychiatric institutions into a kind of ‘slavery’ is very “interesting”. It is no coincidence that the CPT, in its 32nd General Report¹, stressed that even in European countries, many people are improperly detained in large psychiatric institutions without any hope of returning to society, which is very detrimental to their well-being. Ukraine really runs the risk of being judged negatively by European institutions.

S.S.:  This comparison can be used for explanatory purposes. But the ‘loss of hope for returning to society’ accurately describes the threats that have been created by this funding mechanism. 

I would also like to refer to the Ombudsman’s report “On the state of affairs regarding the prevention of torture and other cruel, inhuman or degrading treatment or punishment in Ukraine in 2023“. Due to the change in funding for compulsory medical measures in municipal non-profit enterprises, we received funding for the institution is made dependent on the length of the patient’s stay;

• a contradiction has been created between the private interest of the institution to receive as much funding as possible and the interest of the state to protect the rights, freedoms and legitimate interests of persons suffering from mental disorders and held in places of detention by a court decision;
• the interest of the institution to receive funding affects the objectivity and impartiality of doctors’ decisions on the appropriateness of further stay of patients in the institution;
• the right of patients to timely discharge is violated, and the treatment period is unreasonably extended to increase the profits of the healthcare facility;
• violation of the principles of psychiatric care (observance of human and civil rights, sufficiency of treatment measures).

We must pay tribute to this report, as it raises the most pressing issue we are discussing.

The Ombudsman gives a specific example:

In the municipal non-profit enterprise Lviv Regional Clinical Psychiatric Hospital, a change in the way compulsory medical measures are financed in 2023 makes the institution’s funding dependent on the length of time a patient stays in the institution. This may cause a conflict between the private interest of the institution to receive as much funding as possible and the interest of the state to protect the rights, freedoms and legitimate interests of persons suffering from mental disorders and held in places of detention by court order. The interest of the institution to receive funding may affect the objectivity and impartiality of medical decisions on the appropriateness of further stay of patients in the institution and may lead to violations of patients’ rights to timely discharge, unreasonable prolongation of treatment to increase the profits of the healthcare institution. According to the hospital’s CEO, in 2023, due to the stay of patients undergoing compulsory medical measures, the hospital recorded a budget surplus for the first time.

So, the problems we are referring to are not hypotheses or presumptions. These are real problems that exist today, which may have significant negative consequences for Ukraine’s status as a state governed by the rule of law.

D.Y.: The CPT has consistently emphasised that a patient who has been committed to a psychiatric institution without his or her consent should be released as soon as his or her mental health allows². Therefore, the need for institutionalisation should be reviewed regularly at regular intervals. Furthermore, the patient should be able to make requests at reasonable intervals so that the need for his or her detention is reviewed by a judicial authority³. Moreover, patients should be informed of the possibility of submitting an opinion of an independent psychiatrist of their choice, if necessary, at public expense, during the discharge procedure⁴.

S.S.:  That is why we can say that financial levers pose a real threat to distorting the clear and specific principles that the CPT indicates and that are provided for in the Criminal Code of Ukraine, the CPC of Ukraine, and the Law of Ukraine “On Psychiatric Care”.

Therefore, to remedy the situation, it is advisable to create a structured, institutionally organised, capable network of special institutions for the provision of psychiatric care, funded by the State Budget of Ukraine, separately allocated to the Ministry of Health of Ukraine.

This will create a capable network of specialised mental health care facilities for the whole of Ukraine, with guarantees of independence and impartiality in deciding whether a patient should be admitted to a facility.

1. 32nd General Report of the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. Strasbourg: Council of Europe, March 2023. P. 10. ︎
2. Placement of a person in a psychiatric institution without his or her consent. 8th General Report, CPT/Inf(98)12-part, 1998. П. 56. ︎
3. Placement of a person in a psychiatric institution without his or her consent. 8th General Report, CPT/Inf(98)12-part, 1998. П. 56. ︎
4. Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 138, P. 68. ︎

Відповідно до статті 18 Закону України «Про психіатричну допомогу» виписка особи, яка вчинила суспільно небезпечні діяння та щодо якої суд застосував примусові заходи медичного характеру, здійснюється за рішенням суду. Проте, трапляються випадки, коли після направлення клопотань лікарів до суду про продовження чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру, такі справи часто тривалий час не розглядаються. Як наслідок, пацієнти продовжують утримуватися у психіатричних закладах без судового рішення, що призводить до порушення їхнього права на свободу та особисту недоторканність.

До речі, саме на це звертав увагу Омбудсман у своїй доповіді «Про стан справ, щодо недопущення в Україні катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання в 2023 році».

Наприклад, Омбудсман встановив, що деякі пацієнти тривалий час перебувають у лікарні без ухвали суду щодо продовження чи припинення примусових заходів медичного характеру (Дніпровська філія «Спеціальний заклад з надання психіатричної допомоги» Державної установи «Інститут судової психіатрії МОЗ України»). Зі слів працівників філії суд відкладає розгляд справ стосовно продовження чи припинення примусових заходів медичного характеру (до кількох місяців).

Більше того, ця проблема вже перестала бути проблемою лише національного масштабу і була ідентифікована Європейським судом з прав людини у нещодавньому рішенні у справі «Tsyoge fon Manteyfel v. Ukraine» (заява № 29804/16, рішення від 11 січня 2024 року).

Проте проблема є гострішою, аніж це здається. Сьогодні на порядку денному сформувалася ще більша небезпека правам людини, сутність якої полягає у наступному: людей, які вже мають бути звільнені з відповідних закладів, продовжують утримувати у стані несвободи заради отримання фінансування для цих закладів.

Так, за результатами аналізу діяльності місць несвободи у 2023 році Омбудсман дійшов висновку, що в Україні не існує механізму запобігання зловживанню продовженням примусових заходів медичного характеру з метою отримання додаткового фінансування. Іншими словами, у XXI столітті перед владою та українським суспільством замайоріло завуальоване рабство.

Тому у цьому дописі ми б хотіли подати увазі спеціалістів та усіх, хто цікавиться проблематикою запобігання неналежного поводження у місцях несвободі, особливості  фінансування примусових заходів медичного характеру.

До 2023 року існувало два механізми фінансування примусових заходів медичного характеру: 1) за рахунок окремо виділених Міністерству охорони здоров’я України коштів Державного бюджету України; 2) за рахунок субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на здійснення підтримки окремих закладів та заходів у системі охорони здоров’я. Причому наголосимо: обидва механізми не передбачали залежності фінансування від тривалості перебування людини в закладі охорони здоров’я.

З 2023 року впроваджено два механізми фінансування примусових заходів медичного характеру, один з яких створює умови за яких заклад охорони здоров’я щомісяця отримує фінансування за кожного пацієнта. Виписка пацієнта за таких умов для закладу охорони здоров’я стає економічно невигідною.

Проте з 2025 року Мінфіном пропонується впровадити лише цей механізм фінансування примусових заходів медичного характеру. Іншими словами, йдеться про цілком реальну загрозу фактично довічного перебування пацієнта у закладі охорони здоров’я. По суті єдиним шляхом, який залишається пацієнту щоб вийти з цього закладу охорони здоров’я є його смерть.

Тому увазі читачів пропонуються думки з одного найбільш гострих станом на сьогодні питань у сфері запобігання катуванням – як уникнути зловживань при перебуванні пацієнтів у закладах, в яких застосовується примусові заходи медичного характеру.

Свої думки висвітлить один з найбільш відомих в Україні психіатрів та реформаторів системи психіатричної допомоги – доктор Сергій Шум.

Д.Я.: Шановний пане докторе, щиро дякую за те, що знайшли час обговорити проблему, яка є більш ніж важливою та свідчить про реальні ризики брутального порушення прав осіб, які перебувають у місцях несвободи. Чи не могли б Ви для початку дуже коротко сформулювати, чому саме це важливо і чому саме це, власне, й становить проблему?

С.Ш.:  Щиро вітаю усіх читачів.

Для початку уявіть собі таку абстрактну в’язницю, фінансування якої залежить від кількості засуджених, які перебувають у ній, та від тривалості їх перебування у такій установі. При цьому, строк на який ув’язнені потрапляють до цієї установи, уявімо собі, судом не встановлюється і продовження перебування засуджених в ній або вихід із неї залежить від керівника самої установи. Наприклад, якщо йдеться про небезпечних злочинців, які відбувають довічне ув’язнення. І, що є більш важливим, фінансування такої умовної в’язниці залежить від кількості ув’язнених та тривалості перебування ув’язненого у такій установі.

Д.Я.:  Дійсно, таке важко уявити, хоча, наприклад, питання звільнення довічників було й залишається проблемним як в Україні, так і в деяких інших країнах Ради Європи. Тому така уявна модель поводження з пацієнтами перебуває на абсолютній відстані від стандартів ЄКЗК та прецедентів ЄСПЛ.

С.Ш.:  Скажу більше: таку модель складно собі уявити навіть в антиутопіях, проте саме така модель фінансування з 2023 року запроваджена в Україні. Йдеться про 15 із 16 існуючих спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги (клінік судової психіатрії).

Для розуміння ситуації необхідно нагадати, як врегульована система судової психіатрії в Україні.

Відповідно до статті 19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Статтею 92 КК України передбачено, що примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, до спеціального лікувального закладу з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

Частиною 4 статті 503 КПК України передбачено, що примусові заходи медичного характеру застосовуються виключно до осіб, які є суспільно небезпечними.

Тобто, примусові заходи медичного характеру є заходами кримінально-правового характеру, застосовуються виключно до осіб з психічними розладами, які вчинили суспільно небезпечні діяння та є суспільно небезпечними, з метою запобігання вчиненню ними суспільно небезпечних діянь, які застосовуються саме у спеціальному закладі охорони здоров’я.

Статтями 94 та 95 КК України, частиною 2 статті 513, частиною 1 статті 514 КПК України передбачено, що застосування та припинення примусових заходів медичного характеру залежить від психічного стану особи, тяжкості вчиненого діяння і ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб і здійснюється за ухвалою суду на підставі висновку лікарів психіатрів.

Д.Я.: Так, теоретично конструкція є логічною і типовою для європейських демократичних держав. У чому полягає загроза права людини?

С.Ш.:  Наразі чинна українська мережа спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги (клінік судової психіатрії) включає в себе 16 закладів охорони здоров’я, 15 з яких є комунальними некомерційними підприємствами (тобто належать громадам), 1 є закладом охорони здоров’я державної форми власності, що відноситься до сфери управління Міністерства охорони здоров’я України та фінансується за рахунок окремо виділених Міністерству охорони здоров’я України коштів Державного бюджету України (належить державі).

Всього станом на 01 квітня 2024 року на лікуванні в цих спеціальних закладах з надання психіатричної допомоги (клініках судової психіатрії) перебували 1602 пацієнта.  

З них 546 пацієнтів (34%) перебували у закладі охорони здоров’я державної форми власності, що відноситься до сфери управління держави

При цьому станом на 01 липня 2022 року (до того як стало відомо про впровадження нової моделі фінансування), 1436 пацієнта перебували на лікуванні в цих спеціальних закладах з надання психіатричної допомоги (клініках судової психіатрії).

З них 609 пацієнтів (42%) перебували у закладі охорони здоров’я державної форми власності, що відноситься до сфери управління держави.

Як можна спостерігати, у закладі охорони здоров’я державної форми власності, що відноситься до сфери управління держави, за вказаний період часу (з 01.07.2022 по 01.04.2024) пацієнтів стало на 63 (на 10,3%) менше.

Крім того, з цих 546 осіб які перебувають у закладі, 14 було евакуйовано 17-го жовтня 2023 року з комунального некомерційного підприємства через дії держави-агресора в Херсонській області.

В цілому по Україні кількість таких пацієнтів збільшилась на 166 пацієнтів саме за рахунок комунальних некомерційних підприємств, в яких до отримання інформації про нову модель фінансування було 827 пацієнта, а станом натепер 1056 пацієнтів.

Іншими словами, якщо врахувати виписку 63 пацієнтів з державного закладу охорони здоров’я, то виходить, що по Україні комунальні психіатричні заклади збільшили у себе кількість пацієнтів на 229 осіб.

За цей період часу відбулись наступні зміни в фінансуванні (запроваджені з 01 січня 2023 року, інформація про ці зміни стала відома у серпні 2022).  Комунальні некомерційні підприємства отримали фінансовий стимул для утримання у себе пацієнтів.

Власне, саме це і передбачає документ, на підставі якого отримується фінансування:

Для надавачів медичних послуг, які включені до переліку спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги, затвердженого МОЗ, фактична вартість медичних послуг з психіатричної допомоги дорослим та дітям у стаціонарних умовах, що надаються за кожним договором, розраховується як сума глобальної ставки на місяць та добутку ставки у розмірі 13151 гривня та кількості пацієнтів, яким надавач медичних послуг здійснював примусові заходи медичного характеру згідно з даними електронної системи охорони здоров’я протягом звітного місяця.

Виходить, що кількість грошей, які отримує комунальне некомерційне підприємство розраховується щомісячно та залежить саме від кількості пацієнтів. Чим більше пацієнтів і чим довше вони знаходяться в установі, тим більше ця установа отримає коштів. При цьому виписка з установи здійснюється за рішенням суду на підставі висновку лікарів психіатрів.

Д.Я.:  Дуже «цікава» перспектива перетворення психіатричних закладів на такі собі плантації з невільниками. Невипадково ЄКЗК у своїй 32-й Загальній доповіді наголосив, що навіть в європейських демократичних країнах багато людей неналежним чином утримуються у великих психіатричних закладах без будь-якої надії на повернення до суспільства, що дуже шкодить їхньому благополуччю[1]. Україна дійсно ризикує отримати негативну оцінку європейських інституцій.

С.Ш.:  Для роз’яснювальної роботи можна умовно використовувати таке порівняння. Але «втрата надії на повернення до суспільства» точно характеризує ті загрози, які наразі створено через такий механізм фінансування.  

Я також хотів би апелювати до доповіді Омбудсмана «Про стан справ, щодо недопущення в Україні катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання в 2023 році». Через зміну фінансування примусових заходів медичного характеру в комунальних некомерційних підприємствах ми отримали:

• фінансування закладу поставлено в залежність від тривалості періоду перебування пацієнта;
• створено суперечність між приватним інтересом закладу отримати як можна більше фінансування та інтересом держави щодо захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади та перебувають в місцях несвободи за рішенням суду;
• інтерес закладу отримати фінансування впливає на об’єктивність та неупередженість прийняття рішень лікарів про доцільність подальшого перебування пацієнтів у закладі;
• порушено право пацієнтів на своєчасну виписку, необґрунтовано продовжуються терміни лікування з метою підвищення прибутків закладу охорони здоров’я;
• порушено принципи надання психіатричної допомоги (додержання прав людини і громадянина, достатність заходів лікування).

Треба віддати належне цій доповіді, адже у ній порушується найгостріше питання, яке ми  обговорюємо.

Омбудсман наводить конкретний приклад:

У комунальному некомерційному підприємстві «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» зміна способу фінансування примусових заходів медичного характеру у 2023 році ставить фінансування закладу в залежність від тривалого терміну перебування пацієнта в закладі. Це може викликати суперечність між приватним інтересом закладу отримати якомога більше фінансування та інтересом держави із захисту прав, свобод і законних інтересів осіб, які страждають на психічні розлади та перебувають у місцях несвободи за рішенням суду. Інтерес закладу отримати фінансування може впливати на об’єктивність і неупередженість лікарських рішень про доцільність подальшого перебування пацієнтів у закладі, і може призводити до порушення прав пацієнтів закладом на своєчасну виписку, необґрунтованого продовження термінів лікування з метою підвищення прибутків закладу охорони здоров’я. Зокрема, за словами генерального директора лікарні, у 2023 завдяки перебуванню в закладі пацієнтів примусових заходів медичного характеру, вперше зафіксовано профіцит бюджету лікарні.

Отже, ті проблеми, про які ми говоримо, – це не гіпотези або презумпції. Це – реальні проблеми, що існують сьогодні, які можуть мати значні негативні наслідки для статусу України як правової держави.

Д.Я.:  ЄКЗК постійно наголошує, що пацієнт, якого було поміщено без його на те згоди до психіатричного закладу, повинен бути звільнений, як тільки його психічне здоров’я дозволить це зробити. Тому необхідність перебування у закладі повинна регулярно переглядатись через встановлені проміжки часу[2]. Більше того, пацієнт повинен сам мати можливість робити звернення через раціональні проміжки часу з тим, щоб питання про необхідність його перебування у закладі було розглянуте судовим органом[3]. Більше того, пацієнти повинні бути проінформовані про можливість подання висновку незалежного психіатра за власним вибором, за необхідності, за державний кошт, під час процедури виписки[4].

С.Ш.:  Саме тому можна говорити про те, що фінансові важелі створюють реальну загрозу для спотворення тих чітких та конкретних принципів, про які, власне, і вказує ЄКЗК та власне вони передбачені і КК України, КПК України та Законом України «Про психіатричну допомогу».

Тому, для виправлення ситуації доцільно створити структуровану, інституціонально організовану, спроможну мережу спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги, яка фінансується за рахунок окремо виділених Міністерству охорони здоров’я України коштів Державного бюджету України.

Це дозволить створити спроможну мережу спеціальних закладів з надання психіатричної допомоги для всієї України з дотриманням гарантії незалежності та неупередженості при прийнятті рішення про доцільність перебування пацієнта в закладі.

[1] 32nd General Report of the European Committee for the Prevention of Torture and Inhuman or Degrading Treatment or Punishment. Strasbourg: Council of Europe, March 2023. P. 10.

[2] Поміщення особи до психіатричного лікувального закладу без її на те згоди. 8-а Загальна доповідь, CPT/Inf(98)12-part, 1998. П. 56.

[3] Поміщення особи до психіатричного лікувального закладу без її на те згоди. 8-а Загальна доповідь, CPT/Inf(98)12-part, 1998. П. 56.

[4] Report on the visit to Cyprus carried out by the CPT from 2 to 9 February 2017, Para 138, P. 68.

Фото запозичене з відкритих джерел.