Поширення інфекційних захворювань, зокрема, туберкульозу, гепатиту та ВІЛ/СНІД, повинно викликати занепокоєння в галузі охорони здоров’я, особливо у в’язничних умовах. За їхньою згодою ув’язнені повинні мати можливість отримати упродовж розумного строку після їхнього потрапляння до в’язниці безкоштовні скринінгові тести на гепатит та ВІЛ/СНІД.
«Cătălin Eugen Micu v. Romania», п. 56[1]
Неможливість отримати безкоштовний тест може мати наслідки для тягаря доказування для встановлення факту, чи мало місце інфікування заявника у в’язниці або до потрапляння до в’язниці.
«Cătălin Eugen Micu v. Romania», п. 56
Незалежно від того, де саме мало місце інфікування ув’язненого – на волі або у в’язниці, – держава несе відповідальність за забезпечення лікування ув’язненого, а відсутність адекватної медичної допомоги для серйозних проблем зі здоров’ям, які проявляли себе до затримання, може становити порушення статті 3 Конвенції. Відсутність або неадекватне медичне лікування, особливо коли хвороба заразилася під вартою, є, безумовно, предметом особливого занепокоєння.
«Shchebetov v. Russia», п. 71[2]
Тривале ненадання заявникові належної медичної допомоги у зв’язку з його ВІЛ-інфекцією та іншими захворюваннями під час тримання його під вартою становило нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження у порушення статті 3 Конвенції.
«Lunev v. Ukraine», п.п. 78-79
Заявник мав низку серйозних захворювань (ВІЛ, туберкульоз, вірусний гепатит), про що він повідомив владі на самому початку свого утримання під вартою. Відповідно, його стан вимагав особливої медичної уваги.
«Kushnir v. Ukraine», п. 138; «Pokhlebin v. Ukraine», п. 63
Відповідно до усталеної практики Суду, відсутність або неадекватність лікування туберкульозу, особливо коли інфікування або рецидив сталися під час утримання під вартою, безумовно, викликає занепокоєння.
«Kushnir v. Ukraine», п. 143
Питання неналежної медичної допомоги ВІЛ-інфікованим особам, які перебувають в установах тримання під вартою та виконання покарань України, вже розглядалось Судом у низці справ («Kats and Others v. Ukraine», № 29971/04; «Pokhlebin v. Ukraine», № 35581/06; «Salakhov and Islyamova v. Ukraine», № 28005/08).
«Sokil v. Ukraine», п. 51
Зокрема, у справі «Kats and Others v. Ukraine», незважаючи на те, що органам влади було відомо про ВІЛ-інфекцію у доньки/матері заявників, відповідного лікування не надавалося взагалі, що призвело до смерті особи.
«Sokil v. Ukraine», п. 51
У справі «Salakhov and Islyamova v. Ukraine» лікування заявника від інфекції, пов’язаної з ВІЛ, було нерегулярним і неналежним.
«Sokil v. Ukraine», п. 51
Загальна ситуація з лікуванням ВІЛ-інфікованих ув’язнених в Україні також розглядається у рішенні у справі «Sergey Antonov v. Ukraine» (№40512/13).
«Sokil v. Ukraine», п. 51
Суд також повторює, що вже розглядав велику кількість справ проти України, в яких порушувались питання неналежного медичного обслуговування, що надавалось ув’язненим («Barilo v. Ukraine», №9607/06; «Kushnir v. Ukraine, №42184/09). За відсутності в Україні ефективного засобу юридичного захисту щодо відповідних скарг Суд перед тим, як встановити, чи було дотримано гарантій статті 3 Конвенції, зобов’язаний сам здійснити безпосередню оцінку доказів.
«Sokil v. Ukraine», п. 53
Це завдання особливо ускладняються необхідністю оцінювати докази, які вимагають спеціальних знань у різних сферах медицини. У зв’язку з цим Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обачним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це не є неминучим з огляду на обставини справи («McKerr v. the UK» (dec.), № 28883/95). Тим не менш, у випадках, коли висуваються за статтею 3 Конвенції, Суд повинен здійснити «особливо ретельний аналіз» («Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine», № 42310/04, п. 148). У такій ролі, звертаючи особливу увагу на вразливість заявників з огляду на тримання їх під вартою, саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази на підтвердження того, що зазначений заявник під час тримання під вартою отримував комплексну та належну медичну допомогу.
«Sokil v. Ukraine», п. 54
Докази, надані Урядом на підтвердження свого доводу про те, що медична допомога заявнику була належною та що він отримував призначені ліки у повному обсязі, є незадовільними. Копія медичної картки заявника дуже низької якості та у багатьох місцях є непридатною для читання. Дуже часто неможливо дійти висновку про те, які скарги заявника було розглянуто, та встановити, якою мірою виконувалися призначення.
«Sokil v. Ukraine», п. 55
Упродовж тривалого часу медичний стан заявника вимагав його переведення до лікарні, що спеціалізується на лікуванні СНІДу, адже в’язнична лікарня не була відповідною установою для цілей лікування заявника. Причому жодних серйозних практичних перешкод для негайного переведення заявника до спеціалізованого медичного закладу не було. Московський центр боротьби зі СНІДом (клініка, яка, швидше за все, була б пунктом призначення заявника у разі його переведення з в’язничної лікарні) знаходився в тому ж місті, і він був готовий прийняти заявника на стаціонарне лікування. На додаток, заявник міг нести більшу частину витрат, пов’язаних з лікуванням. Крім того, з огляду на стан здоров’я заявника та його попередню поведінку, ризики для безпеки були незначними, як порівняти з ризиками для здоров’я, з якими стикався заявник. Проте органи влади не достатньо подбали про здоров’я заявника, щоб гарантувати, щоб він отримав належне лікування, принаймні до його переведення до зовнішньої гематологічної лікарні. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції.
«Aleksanyan v. Russia», п.п. 156-158[3]
Суд посилається на висновки Комітету за результатами його візиту до України і вважає, що зобов’язання ув’язнених залишатися в установі, в якій немає відповідних засобів для належного лікування туберкульозу, або відмовляти їм у доступі до таких засобів є неприйнятним.
«Logvinenko v. Ukraine», п. 76[4]
Окрім того, коли недоступність адаптованих умов тримання супроводжується нездатністю відділити здорових в’язнів від тих, хто хворіє заразними хворобами, такими як туберкульоз, це може не лише спровокувати певні фізичні та психічні страждання в’язня, який потребує лікування, але й поширення хвороби та мати серйозні несприятливі наслідки для мешканців пенітенціарної установи в цілому.
«Logvinenko v. Ukraine», п. 76
Тримання під вартою особи, хворою на цироз печінки, спричинений хронічним гепатитом В, становив порушення статті 3 Конвенції, оскільки всупереч експертним висновкам заявника тримали під вартою близько 9 місяців без дотримання спеціальної дієти або лікування, а також без обстеження у спеціалізованому медичному центрі. Більше того, операція, запланована на певну дату, була проведена лише через рік. Страждання заявника поглиблювалися тим, що заявника, який страждав від тяжкої інфекційної хвороби, утримували разом з 10 іншими ув’язненими у переповненій камері.
«Kotsaftis v. Greece», п.п. 55-61[5]
[1] «Cătălin Eugen Micu v. Romania», application № 55104/13, judgment 05.01.2016
[2] «Shchebetov v. Russia», application № 21731/02, judgment 10.04.2012
[3] «Aleksanyan v. Russia», application № 46468/06, judgment 22.10.2008
[4] «Logvinenko v. Ukraine», application № 13448/07, judgment 14.10.2010
[5] «Kotsaftis v. Greece», application № 39780/06, judgment 12.06.2008
About The Author
