Тримання під вартою психічнохворих осіб (практика ЄСПЛ)

Взяття під варту людини, яка має захворювання, може порушувати питання, передбачені статтею 3 Конвенції, і що відсутність належної медичної допомоги може становити поводження, яке суперечить цьому положенню. Оцінка того, чи конкретні умови ув’язнення є несумісними зі стандартами статті 3 Конвенції, у випадку психічно хворих осіб повинна враховувати їхню вразливість та – в деяких випадках – їхню нездатність скаржитися послідовно чи взагалі про те, як на них впливає якесь конкретне поводження.

«Sławomir Musiał v. Poland», п. 87[1]; «Kucheruk v. Ukraine», п. 148; «Sarban v. Moldova», п. 90; «Aerts v. Belgium», п. 66[2]

Зобов’язання за статтею 3 Конвенції можуть сягати такої міри, що покладатимуть на державу зобов’язання переводити психічно хворих ув’язнених до спеціальних установ для отримання належного лікування.

«Murray v. the Netherlands» [GC], п. 105[3]; «Raffray Taddei v. France», п. 63[4]

Суд уже розглядав справи щодо можливості тримання людей із серйозними психологічними розладами або психічними захворюваннями в умовах ув’язнення. Найважливішим питанням у цих справах було те, наскільки в’язничне середовище непридатне для осіб, які страждають на розлади психіки.

«Mouisel v. France», п. 42[5]; «Rivière v. France», п. 64[6]; «G. v. France», п. 39

При оцінці того, чи є конкретні умови тримання під вартою психічнохворих осіб несумісними з вимогами статті 3 Конвенції, необхідно брати до уваги їх вразливість та рівень їх недієздатності, а в деяких випадках також і рівень впливу лікування на них.

«Dybeku v. Albania», п. 41[7]; «Rooman v. Belgium [GC], п. 145[8]; «Murray v. the Netherlands» [GC], п. 106; «Herczegfalvy v. Austria», п. 82[9]; «Aerts v. Belgium», п. 66[10]

Суд не знайшов порушення зазначеного вище положення щодо тримання особи упродовж 3 років в установі загального призначення, де заявник оглядався психіатром раз на місяць, де умови тримання відповідали його стану, які не спряли погіршенню стану заявника або випадкам самогубства.

«Kudła v. Poland» [GC], п.п. 95-99; «Kosenko v. Russia», п. 38[11]

Навпаки, ув’язнення на декілька років в установі, яка за висновками медичних працівників була непридатна для його тримання з огляду на стан заявника, який, що важливо, страждав він переповнення установи, становило порушення статті 3 Конвенції.

«Claes v. Belgium», п. 100[12]; «Kosenko v. Russia», п. 38

Так само, кумулятивний ефект неналежного медичного піклування та поганих умов ув’язнення упродовж 3,5 років, що могло бути пов’язаним зі спробою суїциду, становило нелюдське та таке, що принижує гідність поводження на порушення статті 3 Конвенції.

«Sławomir Musiał v. Poland» п. 97[13]; «Rivière v. France», п. 76; «G. v. France», п.п. 41-46[14]; «Kosenko v. Russia», п. 38

Утримання заявника упродовж 6 місяців в установі загального режиму без психіатричної допомоги в очікуванні переводу заявника до медичної установи високого рівня безпеки з інтенсивним наглядом не порушувало статтю 3 Конвенції, оскільки це не призвело до суттєвого порушення здоров’я та спроби суїциду.

«Kosenko v. Russia», п. 39; «Vasenin v. Russia», п. 100[15]

Почуття неповноцінності й безсилля, яке є типовим для особи, що страждає на психічні розлади, вимагає підвищеної уваги в контексті питання щодо дотримання вимог Конвенції.

«Halilović v. Bosnia and Herzegovina», п. 18[16]; «G. v. France», п. 39

До ув’язнених, які страждають на серйозні психічні розлади і схильні до самогубства, мають вживатися спеціальні заходи, які були б пристосовані до їх стану для забезпечення людяного ставлення до них. Суворі санкції, пов’язані з обмеженням контактів з родичами і близькими, покарання, покладені на таких осіб, не відповідають стандарту поводження з психічнохворими особами, а отже, є нелюдськими та такими, що принижують людську гідність.

«Renolde v. France», п.п. 85-110

За виняткових обставин особа із серйозним психічним захворюванням повинна бути доставлена до лікарняного закладу.

«G. v. France», п. 40

Що стосується обсягу наданого лікування, то, на думку Суду, рівень медичної допомоги, необхідний для категорії ув’язнених, повинен виходити за межі базового медичного догляду. Простого доступу до допомоги лікарів, консультацій і надання ліків може бути недостатньо для того, щоб лікування вважалося ефективним і, отже, задовільним відповідно до статті 5 Конвенції. Однак функція Суду полягає не в аналізі змісту лікування, яке пропонується і здійснюється. Важливим є те, що Суд може перевірити, чи була реалізована індивідуальна програма лікування з урахуванням конкретних даних про психічне здоров’я ув’язненого з метою його або її підготовки до можливої майбутньої реінтеграції до суспільства. У даній сфері Суд надає органам державної влади певну свободу дій у відношенні як форми, так і змісту медичної допомоги або даної програми лікування.

«Rooman v. Belgium» [GC], п. 209

Оцінка того, чи є конкретний заклад «відповідним», повинна включати вивчення конкретних умов утримання, що переважають у ньому, і особливо лікування, яке надається особам, які страждають на психологічні розлади.